РЕФЕРАТ

на тему:

“Законодавство про банки

та банківську діяльність в Україні” ПЛАН

1. Поняття банківської системи України та її елементи, правове
регулювання

2. Національний банк України: його роль у проведенні грошово-кредитної
політики та банківського нагляду

Використана література

1. Поняття банківської системи України та її елементи

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових
посередників. Вважають, що перші банки виросли з контор міняйлі
з’явилися в епоху Відродження в італійських містах. Як правило, під
банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право
здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення до вкладів
грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій
рахунок і на власний ризик, на умовах поворотності, платності,
строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків і
здійснення розрахунків. Банківські установи, на відміну від так званих
«негрошових» кредитних установ, постійно створюють фінансові активи та
керують їх переміщенням.

Розкриваючи зміст поняття «банк», необхідно звернути увагу на триваючий
процес гармонізації банківського законодавства (зокрема в межах
Європейського Співтовариства), оскільки міжнародне співробітництво в
галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох
механізмів його здійснення — інституційного та нормативного. Європейське
співробітництво знайшло відображення в банківських директивах,
обов’язковість яких як нормативно-правових документів мала своїм
джерелом Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС. У першу чергу
йдеться про так звану першу банківську директиву — Директиву «Про
координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють
організацію і ведення бізнесу кредитних організацій» від 12 грудня 1977
р. № 77/780, яка містить поняття кредитної організації. Стаття 1
Директиви визначає кредитну організацію як «підприємство, чий бізнес
полягає в отриманні депозитів або інших належних поверненню грошових
коштів від невизначеного кола осіб та в наданні кредитів за свій
рахунок». Основною метою першої Директиви стало встановлення подібної
системи контролю та ліцензування діяльності кредитної організації в
країнах — учасницях ЄЕС. У той же час слід зауважити, що Директива лише
дала загальне визначення кредитної організації, залишивши за кожною
країною право встановлювати критерії для ліцензування діяльності
кредитних установ.

Друга банківська Директива ЄС, прийнята 15 грудня 1989 р., була
покликана скасувати недоліки попереднього документа і містила три
основні принципи, що виражають сучасні сутнісні елементи європейського
банківського законодавства: 1) єдина банківська ліцензія, основана на
принципі взаємного визнання; 2) принцип контролю органів банківського
нагляду держави походження; 3) принцип формулювання мінімальних
стандартів пруденційного регулювання. Ці норми дістали подальший
розвиток у наступних банківських директивах.

Україна після проголошення незалежності одним з невідкладних і
пріоритетних завдань визначила реформування банківської системи та,
відповідно, розробку і прийняття національного банківського
законодавства. У прийнятому 20 березня 1991 р. Законі України «Про банки
і банківську діяльність» банками визнавалися установи, функцією яких
було кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за
рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та
інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного
господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Водночас зміни, що відбулися в національній економіці та політичному
житті країни, потребували реформування банківського законодавства та
врегулювання на рівні законів багатьох питань, які до того моменту
залишалися врегульованими лише на рівні нормативно-правових актів НБУ.
Нова редакція Закону України «Про банки і банківську діяльність»,
прийнята Верховною Радою України 7 грудня 2000 р., внесла істотні
корективи в регулювання банківської справи. Однією з основних причин
реформування банківської справи було спрямування державної політики на
уніфікацію банківських стандартів та гармонізацію національного
законодавства щодо законодавства ЄС.

Законодавство визначає банк як юридичну особу, яка має виключне право на
підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності
такі операції: залучення до вкладів грошових коштів фізичних і юридичних
осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах
та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних
та юридичних осіб (ст. 2).3 цього визначення випливає суть банківської
діяльності та її характерні риси, розроблені теорією банківського права.

Банківська діяльність, яка є досить широким поняттям, має розглядатися
як один з елементів фінансової діяльності держави. Слід констатувати, що
в останні роки відбувся значний розвиток розуміння банківської
діяльності теоретиками, що викликане, в першу чергу, новими економічними
умовами розвитку суспільства, в тому числі відтворенням права приватної
власності та розгляду її як повноцінної форми власності поряд із
державною. Якщо свого часу Є.А. Ровинський ототожнював поняття
фінансових органів та кредитних установ, то сьогодні вже не виникає
проблем з поділом категорій «фінансова установа» і «кредитна
організація».

Складний комплексний характер відносин, що виникають у сфері банківської
діяльності, застосування імперативного та диспозитивного методів
правового регулювання тягнуть за собою і теоретичні проблеми у
дослідженні її правової природи та віднесенні до конкретної галузі
права. Широкий спектр наукових теорій відносить правовідносини, що
виникають у сфері банківської діяльності, і до фінансових, і до
господарських, і до цивільних. У той же час доцільно розглядати
банківські відносини, що регулюються нормами права, саме як комплексний
правовий інститут.

До банківської діяльності належить комплекс із трьох основних операцій:
1) прийняття грошових вкладів від клієнтів; 2) надання клієнтам позичок
і створення нових платіжних засобів; 3) здійснення розрахунків між
клієнтами. Зазначені операції є базовими і утворюють первинну сферу
банківської діяльності. Спираючись на поняття «базова операція», банки
можна класифікувати на: а) універсальні , що виконують усі базові
операції на грошовому ринку та будь-які інші, та б) спеціалізовані, що
виконують лише частину базових операцій на грошовому ринку.

Чинне законодавство України, зокрема Закон України «Про банки і
банківську діяльність», дає нормативне закріплення поняття
спеціалізованого банку. Відповідно до ст. 4 Закону банки в Україні
можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані, зокрема
ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові)’. За банком
закріплено право самостійно визначати напрями своєї діяльності і
спеціалізацію за видами операцій. Відповідно НБУ регулює діяльність
спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове
забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

У правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій,
що здійснюються певними суб’єктами в формі, яку вимагає закон або
договір. У даному аспекті банківська діяльність становить систему
постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання
прибутку.

Банк також слід розглядати як підприємство, але підприємство особливого
виду. Якщо в діяльності звичайного підприємства гроші виконують головним
чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші
виступають у ролі товару. Ця особливість банківського підприємства
робить його настільки своєрідним, що вона об’єктивно потребує
спеціального правового регулювання, яке відрізняється від загального
законодавства про підприємства.

Відповідно комерційні банки мають право здійснювати три групи угод:

1) банківські операції, які становлять безпосередній предмет діяльності;

2) угоди, які мають допоміжне значення та служать для забезпечення
організаційних і матеріальних передумов роботи банку (придбання паперу,
оренда приміщень тощо);

3) ряд інших небанківських угод, не заборонених законодавством, але не
включених у другу групу (наприклад, заснування інших підприємств та
організацій).

У сучасній теорії банківської справи при характеристиці банківських
угод, як правило, застосовується поділ банківських операцій на три
групи: активні, пасивні та комісійні.

Активні операції спрямовані на використання ресурсів банку (наприклад,
надання кредитів, здійснення лізингових операцій).

Пасивні операції спрямовані на залучення коштів. Власний капітал банку,
наявний під час його утворення, становить незначну частину його
ресурсів. Головна частина — депозити клієнтів. Депозити поділяються на
поточні (гроші видаються на вимогу вкладника у будь-який час) та
строкові (гроші можуть бути зняті з рахунків лише через встановлений
строк).

Комісійні операції — це посередницька діяльність банку: обслуговування
платежів клієнтів, отримання грошей за борговими зобов’язаннями
(векселями, чеками), за дорученням своїх клієнтів, інкасація, зберігання
валютних цінностей та цінних паперів тощо. Банківська діяльність може
мати лише професійний характер і є виключною. Водночас її слід
розглядати як підприємницьку діяльність, що має певну специфіку і певні,
притаманні лише їй, особливі риси. Враховуючи те, що банки є суб’єктами
підприємницької діяльності, вони підпадають під діяння загальних
правових принципів, що визначають статус суб’єкта підприємницької
діяльності, у тому числі встановлених Конституцією України, Цивільним
кодексом України, законами України «Про підприємництво», «Про
підприємства», «Про господарські товариства», «Про власність» тощо.

Банківське законодавство повинно забезпечувати на належному рівні
регулювання банківських правовідносин, які мають цілу низку особливих
ознак. Зокрема, банківським правовідносинам притаманна наявність
спеціального суб’єкта — банку або кредитної організації та спеціального
об’єкта — фінансових інструментів (грошей у безготівковому та
готівковому вигляді, цінних паперів, валютних Цінностей). У банківських
правовідносинах завжди прямо або опосередковано бере участь держава. І
ще одна риса — відсутність вільного вибору у сторін щодо визначення форм
правовідносин та правил їх реалізації, що дає підстави стверджувати про
наявність імперативного методу правового регулювання у зазначених
суспільних відносинах.

Підставами для виникнення, зміни або припинення банківських
правовідносин є правові норми, що містяться у законодавчих актах,
підзаконних актах (у першу чергу, це нормативні акти центрального
банку); адміністративних актах (зокрема, ліцензії на банківські
операції); договорах або угодах кредитно-фінансових установ як між
собою, так і з клієнтами (юридичними та фізичними особами). Аналізуючи
нормативно-правову базу, можна визначити низку особливостей, які
характерні саме для банківського законодавства. По-перше, йдеться про
міжгалузевий характер законодавства, що регулює банківську діяльність.
До норм банківської сфери діяльності належать також норми публічного
(конституційне, фінансове, адміністративне, господарське, кримінальне)
та приватного (цивільне, цивільно-процесуальне) права. Отже, можна
говорити про комплексність банківського законодавства.

Банківське законодавство — це система всіх упорядкованих певним чином
нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської
діяльності. Воно є зовнішньою формою банківського права, що відображає
його внутрішню сутність (структуру).

Основні джерела банківського права можна викласти в такій послідовності:
Конституція (Основний Закон) України; загальні закони; спеціальні
закони; укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів
України; нормативні акти Національного банку України; локальні акти
кредитно-фінансових установ; міжнародні правові акти, звичаї та
стандарти; банківські правила та звичаї. Свою дію нормативно-правові
акти у сфері банківського права спрямовують на регулювання відносин,
одним з учасників яких обов’язкового виступають банківські установи, що
є елементом банківської системи країни.

Банківська система — складова фінансової системи країни, що підпадає під
загальну дію економічних законів, які діють у громадянському
суспільстві. Вона є внутрішньо організованою, взаємопов’язаною, має
загальну мету та завдання.

Банківська система виступає складовою кредитної системи держави й являє
собою сукупність різних за організаційно-правовою формою та
спеціалізацією національних банківських установ, що Існують у межах
єдиної фінансової системи та єдиного грошово-кредитного механізму в
певний проміжок часу (певний історичний період).

В Україні побудовано дворівневу банківську систему, яка основана на
взаємовідносинах між банками у двох площинах — по вертикалі та по
горизонталі. По вертикалі — відносини підлеглості мі» центральним банком
як таким, що керує, управляє і низовими ланками — комерційними банками;
по горизонталі — відносини рівного партнерства між будь-якими низовими
ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов’язаних з
обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість
враховувати інтереси двох категорій клієнтів — комерційних банків і
урядових структур, причому перевага віддається функціям «банк банків» та
управлінню діяльністю банківських установ з метою регулювання та
контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг.

Банківська система України складається з Національного банку України та
інших банків, що створені і діють на території України відповідно до
положень Закону України «Про банки і банківську діяльність». Банки в
Україні функціонують як універсальні або як спеціалізовані. За
спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними,
розрахунковими (кліринговими).

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства
з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. За формою
власності банки можуть бути державними або такими, що основані на
приватній формі власності. Зокрема, державний банк — це банк, 100 %
статутного капіталу якого належать державі. Державний банк створюється
за рішенням Кабінету Міністрів України, його статут затверджуються
відповідною постановою уряду. При цьому в Законі про Державний бюджет
України на відповідний рік передбачаються витрати на формування
статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України
зобов’язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з
приводу наміру заснувати державний банк. Висновок Національного банку
України також обов’язковий у разі ліквідації (реорганізації) державного
банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності.
Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв),
які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи
управління державного банку. Органами управління державного банку є
наглядова рада та правління банку. Органом контролю державного банку є
ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначається
наглядовою радою державного банку. В Україні, крім Національного банку
України, державними банками є Ощадний банк України та Український
експортно-імпортний банк. Відповідно до чинного законодавства в Україні
можуть засновуватися і кооперативні банки. Вони створюються за принципом
територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні
банки.

Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області)
кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення
кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом
одного року збільшити їх кількість до мінімально необхідної діяльність
такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або
ліквідації. Учасниками центрального кооперативного банкує місцеві
кооперативні банки. В Україні у 2002 р. був створений перший
кооперативний банк із місцевим статусом.

Всі інші банки, що діють в Україні, створені або у вигляді акціонерних
товариств, або товариств з обмеженою відповідальністю і діють як
комерційні банки. Вони можуть засновуватися резидентами України, за
участю нерезидентів або лише нерезидентами (таких банків у країні нині
налічується 7).

Порядок створення, реєстрації та ліцензування банківських установ
визначається Законом України «Про банки і банківську діяльність», а
також положеннями НБУ, зокрема Положенням про порядок створення і
державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв,
відділень; Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в
Україні; Положенням про порядок видачі банками банківських ліцензій,
письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій тощо.

Одним із істотних питань, яке має розв’язати банківська система країни —
це капіталізація банківських установ відповідно до встановлених нормами
права вимог. Капітал покликаний захистити інтереси вкладників, він
покриває збитки банку. Органи нагляду певною мірою відповідальні за
збереження коштів вкладників, тому що одним із завдань НБУ є підтримка
стабільності функціонування банківської системи та захист клієнтів. До
капіталу мають пред’являтися дві вимоги — мінімальний розмір капіталу
банку і адекватність його рівня ризику.

Законом України «Про банки і банківську діяльність» мінімальний розмір
статутного капіталу визначений у таких розмірах: для місцевих
кооперативних банків — 1 млн. євро; для комерційних банків, які
здійснюють свою діяльність на території однієї області, — 3 млн. євро;
для банків, що здійснюють діяльність на всій території України, — 5 млн.
євро.

Раніше питання капіталізації та встановлення мінімальних розмірів
статутних фондів комерційних банків визначалися такими актами, як:
постанова Верховної Ради України від 1 лютого 1996 р. (на 1 січня 1998
р. мінімальний капітал встановлювався в сумі, еквівалентній 1 млн. екю);
постанова НБУ від 30 березня 1999 р. № 147, якою цей строк був
пролонгований. Постановою НБУ від 31 березня 1999 р. № 156 було
визначено, що в строк до 1 липня 1999 р. банки зобов’язані забезпечити
нарощування капіталу в розмірах, передбачених для збереження ліцензій на
відповідні види банківської діяльності. Капіталізаційна програма НБУ,
розрахована до 2007 р., визначає, що залежно від статусу фінансові
установи станом на 1 січня 2004 р. повинні сформувати нові нормативи
мінімального капіталу: міжрегіональні банки — 5,5 млн. євро, регіональні
— 3,5 млн. євро, місцеві — 1,15 млн. євро.

Однією з особливостей функціонування національної банківської системи є
висока концентрація банківського капіталу. Зокрема, більше половини
капіталу зосереджено в 20 найбільших банках. Найбільший капітал за
підсумками 2003 р. має АППБ «Аваль», який збільшив цей показник протягом
року на 36,37% і який становить 5977,65 млн. грн.

Відповідно до вимог НБУ банки повинні створювати такі цільові фонди
коштів: 1) фонд для покриття можливих кредитних ризиків; 2) фонд для
покриття ризиків від сумнівної дебіторської заборгованості; 3) фонд
гарантування вкладів населення; 4) фонд зниження ризиків по роботі з
цінними паперами. Зазначені фонди створюють за рахунок доходів від
банківської діяльності, що, з одного боку, є гарантією забезпечення
інтересів клієнтів у разі неплатоспроможності банку, а з іншого —
призводить до зменшення прибутків (вільних) банку і обмежує його
можливості використовувати власні кошти. Водночас можна відзначити
позитивну діяльність НБУ в напрямі зменшення ставок резервування.

Характеризуючи правовий статус комерційних банків, слід визначити
особливе місце в банківській системі системоутворюючих банків. Згідно з
Законом України «Про банки і банківську діяльність» системоутворюючий
банк — це банк, зобов’язання якого становлять не менше 10 % загальних
зобов’язань банківської системи. Це такі вітчизняні банки, як «Аваль»,
Приватбанк, Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк та
УкрСиббанк.

Банківські установи можуть створювати відокремлені підрозділи — філії,
відділення, представництва. Найбільшу кількість філій в Україні мають
системоутворюючі банки, в першу чергу ПІБ і Ощадбанк України, що
пов’язано з історичними особливостями їх утворення. Поступово зростає
мережа філій великих банків. Протягом січня — червня 2002 р. мережа
банківських філій збільшилася на 27 одиниць і становила 1350 філій. Тим
більше, що однією з найпоширеніших форм здійснення банківської
діяльності на ринках інших країн є надання банками послуг через свої
зарубіжні філії. Зокрема, в Україні протягом 2003 р. особливістю стане
вихід до регіонів фінансових установ з іноземним капіталом.

Поряд з окремими банками, що діють на ринку позичкових капіталів, чинне
законодавство України встановлює правові підстави для створення
банківських об’єднань. Приймаючи відповідні норми, автори законопроекту
«Про банки і банківську діяльність» ставили за мету за рахунок створених
банківських об’єднань розв’язати проблему докапіталізації банківських
установ, що є однією з найгостріших в останні роки. Згідно із
законодавством банки мають право створювати банківські об’єднання таких
типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова
холдингова група. Крім того, банки можуть бути учасниками
промислово-фінансових груп з додержанням вимог антимонопольного
законодавства України.

Однією з умов створення банківського об’єднання є отримання попередньої
згоди НБУ. Державна реєстрація об’єднання проводиться центральним банком
шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. За
банком залишається право самостійного вибору об’єднання, до складу якого
він готовий (або за певних умов змушений) увійти, оскільки законодавство
обмежує участь у таких правових утвореннях: банк може входити лише до
одного банківського об’єднання. Враховуючи принцип добровільності У
створенні банківського об’єднання, так само розв’язується питання виходу
з об’єднання.

Отже, реєстрація банків та ліцензування їх діяльності, банківський
нагляд і аудит на основі аналізу звітності та економічних нормативів
становлять базу для всебічного регулювання діяльності банківського
сектора з боку НБУ. Слід зазначити, що одними з найістотніших рис
банківського сектора України є його незначна питома вага в національній
економіці та підвищена концентрація капіталу в незначній кількості
банків. За умов змішаної економіки, розвитку малого і середнього бізнесу
численна мережа банків різних типів є конче необхідною.

2. Національний банк України: його роль у проведенні грошово-кредитної
політики та банківського нагляду

Центральний банк держави має бути єдиним емісійним центром, що як
публічна установа держави користується монопольним правом грошової
емісії на території держави. Він має бути банком держави, який
зобов’язується підтримувати загальнодержавні економічні програми, якщо
вони не суперечать грошово-кредитній політиці. Він також повинен бути
банком банків, тобто виступати кредитором останньої інстанції, який
надає банкам і фінансово-кредитним інститутам можливість рефінансування
на певних умовах і у разі тимчасового дефіциту ліквідних коштів.
Центральний банк також має залишатися органом банківського нагляду і
контролю, який визначає необхідний рівень стандартизації і
компетентності в національній кредитно-фінансовій системі.

Отже, можна говорити про подвійну правову природу центробанку, який, з
одного боку, є органом державного управління у сфері банківської
діяльності, а з іншого — займається господарською діяльністю.

Міжнародною банківською практикою розроблено і перевірено ряд базових
факторів, що становлять умови діяльності центрального банку, до яких
належать: система чинних законів, ступінь незалежності центрального
банку від органів державної виконавчої влади та його взаємодія з
банківською системою і кредитними установами Країни. Ці чинники вимагали
свого закріплення у нормативно-правових актах, що встановлювали правовий
статус НБУ та врегульовували його взаємовідносини з органами державної
влади, визначали його місце в системі органів державної влади і
створювали реальні правові гарантії незалежності банку при здійсненні
його функцій.

Основна функція центрального банку держави — забезпечення стабільності
національної грошової одиниці. В Україні ця норма закріплена в ст. 99
Конституції України та в Законі України «Про Національний банк України»,
в ст. 6 якого зазначається, що відповідно до Конституції основною
функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової
одиниці України. На виконання своєї основної функції Національний банк
сприяє додержанню стабільності банківської системи, а також, у межах
своїх повноважень, — цінової стабільності.

Конституція України визначила головні аспекти діяльності Національного
банку як центральної ланки і керівного органу грошово-кредитної і
валютної системи країни, закріпивши його автономний статус у структурах
влади. Наявність владних повноважень є однією з найважливіших ознак
Національного банку України, що свідчить про право центробанку
встановлювати формально-обов’язкові правила поведінки і домагатися
здійснення їх за допомогою передбачених законами засобів впливу.
Національний банк України є центром банківської системи і виступає
водночас у двох іпостасях — як орган держави, що виконує функцію
забезпечення стабільності національної валюти, і як своєрідний центр
самоврядування банківської системи.

Прийнятий у 1999 р. Закон України «Про Національний банк України» заклав
нові підходи щодо організаційної структури та правового статусу органів
управління центрального банку України. Згідно з Конституцією України та
статусним законом керівними органами центробанку держави є Голова НБУ,
Рада НБУ та Правління НБУ.

Національний банк організується та функціонує відповідно до загальних
правових принципів, які притаманні більшості державних органів. Згідно
зі ст. 22 Закону України «Про Національний банк України» до системи НБУ
входять: центральний апарат, філії (територіальні управління),
розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного
паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані
підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й
підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.

Розробка та впровадження грошово-кредитної політики є ключовою функцією
центрального банку. Саме за допомогою її інструментів центральний банк
спроможний виконувати своє основне завдання — забезпечувати стабільність
грошової одиниці.

Враховуючи взаємозв’язок між незалежністю центрального банку та
особливостями застосування інструментів грошово-кредитної політики,
можна говорити про явний політичний вплив з боку уряду або
представницьких органів чи його відсутність у визначенні інструментів
монетарної політики.

Грошово-кредитна політика являє собою визначену сукупність заходів у
сфері грошового обігу та кредиту, що спрямовані на забезпечення
стабільності національної валюти, стримування інфляційних процесів в
економіці країни, регулювання економічного зростання, забезпечення
зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу країни.
Основоположною метою кредитно-грошової політики є допомога економіці в
досягненні загального рівня виробництва, яке характеризується повною
зайнятістю та відсутністю інфляції.

До основних інструментів регулювання грошово-кредитного ринку можна
віднести: політику обов’язкових резервів; процентну політику (основою
якої є використання облікової ставки НБУ та процентних ставок за його
операціями як базової ціни національної валюти); здійснення відповідних
регулюючих операцій на кредитному, валютному та фондовому ринках з метою
додержання стабільності курсу національної валюти.

Відповідно до пріоритетів економічних напрямів країни центральний банк
здійснює грошово-кредитну політику із застосуванням таких інструментів
регулювання грошового обігу та обсягу кредитування в господарстві:
непрямих методів — облікова (дисконтна) та ломбардна політика, а також
політика на відкритому ринку; прямих або адміністративних методів —
переоблікове контингентирування, політика обов’язкових резервів та різні
селективні методи.

Окреме місце в забезпеченні стабільного функціонування банківської
системи в цілому відводиться банківському наглядові. Банківський нагляд
має базуватися на нормах спеціального банківського законодавства, що
пристосоване до ринкових умов. Центральний банк завжди є провідником
монетарної політики, і саме ця його функція, в першу чергу, потребує
наявності сильної і пристосованої до ринкових умов банківської системи.
Таким чином, завдання банківського нагляду тісно пов’язані і
визначаються завданнями і функціями центрального банку як органу, що
визначає і здійснює грошово-кредитну політику в державі. Крім того,
банківський нагляд забезпечує додержання стандартів та нормативів
суб’єктами, що контролюються банківськими законами і положеннями.

Однією з основних функцій центробанку є спрямування банківського нагляду
на підтримку надійності й ефективності окремих банків, щоб забезпечити
стабільність і нормальне функціонування всієї системи. Служби
банківського нагляду здійснюють наглядові функції, спрямовані на оцінку
й стримування численних ризиків при здійсненні комерційними банками
банківських операцій для недопущення їх збитковості, неліквідності й
банкрутства.

До міжнародних стандартів у сфері провадження банківського нагляду слід
віднести ключові принципи ефективного банківського нагляду, що були
опубліковані у серпні 1987 р. Базельським Комітетом з банківського
нагляду і які стали основним джерелом рекомендацій для розробки
національних банківських законодавств країн, що формували національні
банківські системи або реформували їх, виходячи зі світових стандартів
організації банківської справи.

З метою підвищення ефективності банківського нагляду і наближення його
до вимог світових стандартів у жовтні 2000 р. Правління НБУ прийняло
постанову про реорганізацію банківського нагляду. Нею було передбачено
встановлення перехідного періоду протягом 2001 — 2005 років для
підготовки виведення банківського нагляду з-під контролю НБУ і створення
самостійного наглядового державного органу.

Спеціальним органом у системі НБУ, на який покладено забезпечення
проведення всебічного і постійного банківського нагляду, є Генеральний
департамент банківського нагляду, а також департаменти інспектування та
моніторингу банків; реєстрації та ліцензування банків; реорганізації і
ліквідації банків. Директори зазначених департаментів підпорядковуються
директорові Генерального департаменту банківського нагляду.

Операції з банківського нагляду виконують також відділи банківського
нагляду за діяльністю комерційних банків, створені в регіональних
відділеннях НБУ. До складу відділу входять три сектори: сектор
реєстрації та ліцензування; сектор аналізу та контролю економічних
нормативів; сектор інспектування. Основним завданням відділу є
здійснення контролю і нагляду за додержанням банками чинного
законодавства України та нормативних актів НБУ і забезпечення
функціонування банківських установ на основі принципів безпечної і
стабільної діяльності.

Генеральний департамент з питань банківського нагляду співпрацює з
Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків. Зокрема, у
2002 р. з метою вдосконалення банківського нагляду, оптимізації
розподілу функцій і обов’язків між центральним апаратом і
територіальними управліннями Національного банку України щодо нагляду за
банками Комісією НБУ з питань нагляду і регулювання діяльності банків
було прийнято рішення від 29 січня 2002 р. № 29 про розподіл банків на
групи залежно від розміру чистих активів. Із січня 2001 р. наглядова
діяльність НБУ охоплює всі банки, їх підрозділи, афілійованих та
споріднених осіб банків на території України та за кордоном, установи
іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у
частині здійснення банківської діяльності (ч. 2 ст. 67 Закону України
«Про банки і банківську діяльність»). Крім того, НБУ має право проводити
перевірку осіб, які охоплюються його наглядовою діяльністю, для
додержання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні
перевірки центральний банк має право вимагати від цих осіб подання
будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані
особи зобов’язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним
строк.

Об’єктом перевірки Національного банку України може бути також особа,
щодо якої є достовірна інформація про здійснення нею банківської
діяльності без банківської ліцензії.

В Україні запроваджено змішану форму банківського нагляду, яка
передбачає зосередження функцій нагляду в рамках центрального банку у
тісній взаємодії з органами внутрішнього та зовнішнього аудиту. Підчас
здійснення банківського нагляду Національний банк України може
користуватися послугами інших установ за окремими угодами. Як і в
країнах континентальної Європи, в Україні здійснення банківського
нагляду відбувається із застосуванням дистанційного контролю та
інспектування на місцях. Отже, метою банківського нагляду є:

— впровадження, підтримка та розвиток широкого кола фінансових послуг в
інтересах функціонування банківської системи та економіки держави в
цілому;

— забезпечення ефективної та надійної роботи банків, їх спроможності
задовольняти потреби, вимоги та претензії своїх клієнтів;

— забезпечення відповідності діяльності банківської системи
грошово-кредитній політиці центробанку, враховуючи той фактор, що
регулювання може суперечити меті їх діяльності;

— забезпечення додержання законів, нормативно-правових актів
Національного банку України, якими встановлено правила, що передбачають
відповідний рівень професіоналізму та компетентності ведення банківської
справи.

ЛІТЕРАТУРА

Закон України “Про банки та банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р.

Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. — К.: НІОС,2001.

Мелихова Л.В. Финансовое право. – М., 2001.

Похожие записи