Контрольна робота

з предмету: „Банківські операції”

Загальна характеристика діяльності банків на ринку цінних паперів,
прибутковість, ліквідність та платоспроможність банку.

Зміст

Загальна характеристика діяльності банків на ринку цінних паперів.

Прибутковість банку.

Ліквідність та платоспроможність банку.

Використана література

Загальна характеристика діяльності банків на ринку цінних паперів.

В загальному виді ринок цінних паперів можна визначити як сукупність
економічних відносин із приводу випуску і звертання цінних паперів між
його учасниками.

У цьому змісті поняття ринку цінних паперів не відрізняється і не може
відрізнятися від визначення ринку будь-який інший товар. Відмінності
з’являються, якщо порівняти сам об’єкт досліджуваного ринку.
Номенклатура ринку цінних паперів відповідає не ринкові якогось окремого
товару, а товарному ринкові в цілому. Далі, якщо товари виробляються на
заводах і фабриках, те цінні папери випускаються в звертання. Що б товар
дійшов до свого споживача, потрібна своя організація руху товарів, а для
цінного папера – своя. Товар продається один або кілька разів, а цінний
папір може продаватися і купуватися необмежене число раз і т.д. Ринок
цінних паперів – це складова частина ринку будь-якої країни. Основою
ринку цінних паперів є товарний ринок, гроші і грошовий капітал. Перший
є надбудовою над другим, похідним стосовно них.

Класифікація видів ринків цінних паперів мають багато подібності з
класифікаціями самих видів цінних паперів. Так розрізняють:

міжнародні і національні ринки цінних паперів;

національні і регіональні (територіальні) ринки;

ринки конкретних видів цінних паперів (акції, облігації і т.п.)

ринки державних і корпоративних (недержавних) цінних паперів;

ринки первинних і похідних цінних паперів.

Зміст тієї або іншої класифікації ринку цінних паперів визначається її
практичною значимістю.

Цінним папером є документ, що засвідчує з дотриманням установленої форми
й обов’язкових реквізитів майнові права, здійснення або передача яких
можливі тільки при його пред’явленні. З передачею цінного папера
переходять усі засвідчувані нею права в сукупності.

Варто розрізняти два види прав, зв’язаних з цінним папером. З однієї
сторони цінний папір є майном (річчю), об’єктом угод і на неї можуть
виникати права власності або інші речові права (господарського ведення,
оперативного керування), це так називане «право на папір». З іншого
боку, цінний папір визначає і фіксує права власника цінного папера
(кредитора) стосовно особи, що выпустили папір, це так називане право з
папера. Право, засвідчене цінним папером, може бути переуступлено іншій
особі лише шляхом її передачі.

Комерційні банки, що є посередниками на фінансовому ринку, можуть
виступати емітентами різних видів цінних паперів. Вони емітують не
тільки акції й облігації, але й інструменти грошового ринку – депозитні
й ощадні сертифікати, векселі. Якщо на основі емісії акцій і облігацій
формується власний і позиковий капітал банку, то випуск сертифікатів і
векселів –можна розглядати як залучення керованих депозитів, або
безвідкличних внесків.

Право емісії власних акцій і облігацій має комерційний банк, утворений
як акціонерне товариство, і це право обумовлене його формою власності.
Депозитні сертифікати і векселі може випускати будь-як комерційний банк
після закінчення двох років діяльності.

В Україні випуск в обіг акцій і облігацій регламентується одними
нормативними документами. Інструкцією регламентується емісія цінних
паперів, що акціонерний банк може здійснювати в трьох випадках:

при своїй установі;

при збільшенні розмірів первісного статутного капіталу банку шляхом
випуску акцій;

при залученні банком позикового капіталу шляхом випуску облігацій і
інших боргових зобов’язань.

Діючими нормативними документами передбачається, що при установі
акціонерного банку, а також при перетворенні банку з пайового в
акціонерний всі акції першого випуску розподіляються серед засновників
банку, тобто допускається тільки закритий розподіл акцій першого
випуску. Іншими словами, у момент установи банку не повинне бути акцій,
передбачуваних до розміщення шляхом відкритого продажу.

У випадку коли одночасно з перетворенням банку з пайового в акціонерний
збільшується статутний фонд, його ріст може відбуватися винятково за
рахунок додаткових внесків засновників. Якщо статутний фонд банку
збільшується за рахунок капіталізації інших його фондів, то вся сума
збільшення розподіляється між засновниками банку.

Повторний випуск акцій з метою збільшення статутного фонду (капіталу)
акціонерного банку дозволяється лише після повної оплати акціонерами
усіх раніше випущених акцій. Він може містити як звичайні, так і
привілейовані акції.

Державна реєстрація випусків цінних паперів має на меті підвищити
відповідальність банків-емітентів перед покупцями цінних паперів,
усталити довіру до них інвесторів, забезпечити нормальні умови для
вторинного звертання банківських цінних паперів на ринку. Акції
комерційних банків відрізняються підвищеним фінансовим ризиком для їхніх
власників, тому що банки, на відміну від промислових і торговельних
підприємств, працюють переважно не з власними, а з позиковими і
притягнутими засобами. Процедура державної реєстрації спрямована на
зниження фінансових ризиків, запобігання зловживань і махінацій.

При реєстрації і продажі повторного випуску акцій і облігацій банку
банк-емітент сплачує податок на операцію з цінними паперами в розмірі
0,8 % номінального обсягу випуску.

Комерційні банки з метою залучення додаткових грошових ресурсів
здійснюють випуск цінних паперів, іменованих сертифікатами (грошовий
документ-посвідчення). У залежності від орієнтації на інвестора
сертифікати підрозділяються на депозитні й ощадні. Вони являють собою
грошові документи, що засвідчують внесення засобів на визначений час, що
мають звичайно фіксовану ставку відсотка. Внесені в такий спосіб у банк
засобу можуть бути вилучені тільки по пред’явленні правильно оформлених
сертифікатів.

Різниця між депозитним і ощадним сертифікатами полягає тільки в тім, що
ощадні сертифікати видаються фізичним особам (громадянам), а депозитні —
юридичним особам (організаціям). Депозитні й ощадні сертифікати можуть
бути куплені в будь-який час протягом усього періоду їхньої дії, а
відсотки по них нараховуються з моменту їхнього придбання. І ті, і інші,
по новому банківському законодавству, можуть бути іменними і на
пред’явника.

У закордонній банківській практиці терміни депозитних сертифікатів
варіюються в широких межах — від 10 днів до 8 років, їхня сума — від 500
дол. до 5 млн. дол.

По законодавству РФ депозитні й ощадні сертифікати комерційного банку є
цінними паперами, однак, процедура їхнього випуску і руху зовсім інша,
чим в акцій і облігацій. Депозитний і ощадний сертифікат — письмове
свідчення банку-емітента про внесок коштів, що засвідчує право вкладника
або його правонаступника на одержання після закінчення встановленого
терміну суми депозиту (внеску) і відсотків по ньому.

Одночасно встановлюється, що всякий документ (право вимоги, по якому
може уступаться одною особою іншому), службовець зобов’язанням банку по
виплаті розміщених у нього депозитів, повинний іменуватися депозитним
сертифікатом, а аналогічний же документ, що виступає як зобов’язання
банку по виплаті розміщених у нього ощадних вкладів — ощадним
сертифікатом.

Варто мати на увазі, що сертифікати не можуть бути розрахунковим або
платіжним документом.

Усі сертифікати, випущені комерційними банками, є терміновими, оскільки
випуск цих цінних паперів до запитання законодавством не допускається.

Термін звертання сертифіката визначається з дати його видачі до дати,
коли власник одержує право зажадання по цьому сертифікаті. Граничний
термін звертання депозитних сертифікатів — один рік, ощадних — три роки.
Якщо термін одержання внеску по сертифікаті прострочений, то сертифікат
стає документом до запитання і банк зобов’язаний оплатити його суму
негайно, на першу вимогу власника. У зв’язку з цим у банків виникає
ризик одночасного пред’явлення до оплати великої кількості прострочених
сертифікатів, що викликає необхідність тримати великі вільні ресурси. У
російських комерційних банків у даний час цей ризик невеликий, оскільки
відсотки нараховуються протягом терміну звертання сертифікатів, після
витікання, якого відбувається інфляційне знецінення суми внеску. Та й
вкладників, зацікавлених у простроченні своїх внесків, не так вуж
багато.

Роблячи емісію сертифікатів, комерційні банки заздалегідь передбачають
можливість дострокового пред’явлення їх до оплати. При достроковій
оплаті банк виплачує власникові сертифіката його суму і відсотки, але по
зниженій ставці, установленої банком при видачі сертифіката.
Нормативними актами встановлено, що незалежно від часу покупки
сертифікатів банк-емітент після закінчення терміну їхнього звертання
зобов’язаний виплачувати власникам сертифікатів відсотки, розраховані по
спочатку встановленій ставці. Сертифікати випускаються в звертання у
формі спеціальних бланків, що повинні містити всі необхідні реквізити.
Останні встановлюються спеціальними підзаконними актами.

Банк-емітент, перш ніж випускати сертифікати, повинний затвердити умови
їхнього випуску і звертання в тому Головному територіальному керуванні
Центрального банку України, де знаходиться кореспондентський рахунок
банку. Умови повинні містити повний порядок випуску і звертання
сертифікатів, опис їхнього зовнішнього вигляду і макет сертифіката. Вони
представляються в орган, що реєструє, у десятиденний термін з дати
ухвалення рішення про випуск сертифікатів. Орган, що реєструє, протягом
двох тижнів розглядає представлені банком умови випуску і звертання
сертифікатів на предмет їхньої відповідності чинному законодавству і
банківським правилам. При відсутності претензій до умов випуску і
звертання сертифікатів орган, що реєструє, видає банкові-емітентові лист
про твердження умов випуску і звертання сертифікатів і одну копію
затверджених умов. Одержавши лист про твердження умов, банк може
приступати до випуску і поширення сертифікатів.

Поширюються сертифікати банком як безпосередньо через свої відділення,
так і через брокерські фірми на умовах комісії.

У момент продажу сертифікатів їхній власник повинний заповнити бланк
сертифіката і корінець сертифіката. Корінець сертифіката після підпису
бенефициара або його уповноваженої особи відокремлюється від сертифіката
і зберігається в банку.

Замість заповнення корінця сертифікатів припустимо вести реєстраційний
журнал випущених сертифікатів з тими ж реквізитами, що й у корінці.
Виправлення і помарки при заповненні сертифіката неприпустимі.

При настанні терміну зажадання внеску по сертифікаті банк здійснює
платіж проти пред’явленого сертифіката і заяви власника з указівкою
рахунка, на який повинні бути зараховані засоби. Для громадян платіж
може вироблятися як у безготівковій формі, так і готівкою. Депозитні й
ощадні сертифікати користуються стійким попитом у юридичних осіб і в
громадян. Вони використовуються більшістю комерційних банків для швидкої
мобілізації додаткових ресурсів.

Прибутковість банку.

У сучасній закордоннії банківськії практикці показники прибутковості
розраховують з допомогою показників рентабельності. Виділяють три
основних засоби розрахунку рентабельності банку: 1. Аналізують
доходність капіталу банку (ROE) виходячи з балансових даних банку.
Рентабельність капіталу (ROE) = Чистий прибуток / Акціонерний
капіталОптимальні значення ROE, на думку західних аналітиків, повинні
знаходитися в межах 10 — 20%. Значення ROE засновано на показниках
ринку. Дана формула рентабельності капіталу або прибутку на власний
капітал банку приблизно 30 років тому використовувалася для розрахунку
рівня рентабельності банку, а в даний час її застосовують для визначення
поточного доходу. 2. Використовують дані про рівень ставки доходності,
необхідної інвестором. Можна сказати, що це ринкова величина, тому що
всі інвестори потребують одного рівня прибутку. Загальна рентабельність
банку = Дивідендний прибуток + Приріст капіталу. Отже, загальну
рентабельність банку можна представити у вигляді співвідношення:

Загальна рентабельність = D1 / Р0 + (Р1 – Р0) / Р0 (Модель Гордона). де
D1 — дивіденди на кінець року;РО — ціна покупки цінного паперу; Р1 —
ціна продажу акцій.

Наприклад, якщо Di = 5 долл. , Ро = 100 долл. , Pi = 110 долл. , те,
підставивши отримані дані у формулу Гордона, одержимо загальну
рентабельність банку, рівну 15%. [5:100 + (110 — 100):100 = 15%].
Звичайно ця формула використовується для розрахунку рентабельності банку
на кінець року. Її застосовують також для визначення поточної
рентабельності. Ціна акціонерного капіталу банку (Р) залежить від
доходності акцій (Е), темпів зростання доходів на одну акцію (G),
коефіцієнта виплати дивідендів (DPR) і рівня ризику. Цю залежність
математично можна записати так: Р/Е = F (G, DPR, RISK). 3. У останні
роки для розрахунку рентабельності банку усе частіше стали
використовувати формулу Шарпа. Професор Шарп запропонував досліджувати
очікувану ставку доходності таким способом:E(R) = Rf + [ Е (Rm) — Rf] •
В ( Модель Шарпа)де E(R) — очікувана ставка доходності (розрахункова
величина);

Rf — безризикова процентна ставка (наприклад, по державних цінних
паперах); Rm — ринкова ставка доходності, що укладається з безризикової
ставки і ризикової премії;[ Е (Rm) — Rf] — ризик-премія, Е (Rm) —
очікувана ринкова ставка; В — поправочний коефіцієнт, що визначає
ринковий ризик. Наприклад, якщо Rf = 8%, Е (Rm) = 20%, pm (загальний
ринковий ризик) = 1, те, отже, для банків р<1. Приустимо, загальний ризик банку дорівнює 0,70. У цьому випадку очікувана доходність акцій банку буде дорівнює: E(R) = 8 + [20 - 8] • 0,70 = 16,4%. В даний час на Заході існують спеціальні компанії, що розраховують очікуваний ринковий рівень доходності, рентабельності для кожного банку і кожної компанії. Ці дані використовують для аналізу роботи банків у динаміку. Відомо, що ступінь ризику - це результат роботи банку: чим більше відхилення, коливання результатів, тим більше ризик. Отже, існують три основних методи розрахунку ставки рентабельності для банку. Це: • рентабельність власного капіталу банку - ROE; • загальна рентабельність банку - ставка доходності, запропонована банком, що розраховується на кінець періоду; • очікувана ставка доходності, що розраховується на початок періоду. При порівнянні отриманих результатів у ході застосування перерахованих вище трьох підходів зробимо такі висновки. Наприклад, якщо очікувана на початку роки ставка рівнялася 16,4% (1), реально отримана наприкінці роки (розрахована виходячи з балансових і ринкових даних) - 15% (2), a ROE розраховано по балансі, то ціна акцій знижувалася. Загальний висновок: Якщо 1>2, то ціна акцій банка знижується. Якщо 1=2, то ціна акцій
залишається незмінної. Якщо 1<2, то ціна акцій банку зростає. Преваги акціонерів залежать від наступного : (1) чи зможуть вони реінвестувати кошту на більш вигідних умовах із погляду доходності (з урахуванням ступеня ризику), чим їм може запропонувати комерційний банк, акціонером якого вони є; (2) наявності податкової системи, що стимулює одержання ними дивідендів або інших прибутків на капітал; (3) пріоритетного використання коштів акціонерів на поточне або відстрочене споживання. Для урахування цих преваг акціонерів, у банках проводять аналіз елементів дивідендної політики банку. Заключення.Головний висновок, який можна зробити на основі вищевикладеного, торкається оцінки доходів, видатків та прибутку комерційного банку загалом. Різні показники можуть бути корисні для оцінки діяльності банків і її регулювання.Розглянуті в роботі методики аналізу доходів, видатків та прибутку комерційних банків, що використовуються в українській практиці і за кордоном, свідчать про те, що всі вони по суті оцінюють одні і ті ж об'єктивно існуючі чинники, що впливають на функціонування банку. Однак всі ці методики відрізняться один від одного безліччю конкретних підходів до обліку цих чинників, набором чинників, системою конкретних оцінних показників, що відображають різні сторони банківської діяльності; оцінкою значущості тих або інших чинників в загальній сукупності і відповідно визначенням їх критеріальних значень; системою угрупування оцінних показників в єдину модель і отримання результату оцінки доходів, видатків та прибутку банку загалом. Всі підходи до оцінки фінансового становища комерційного банку можна поділити на емпіричні, економіко-математичні, статистичні і змішаних. Емпіричний підхід передбачає, що відбір, угрупування, зважування і визначення критеріальних значень чинників аналізу доходів, видатків та прибутку банку проводяться на основі суб'єктивної думки однієї або групи експертів. Таким чином можна сказати, що емпіричний підхід являє собою алгоритмізацію думок відповідальних працівників банків і фахівців в області оцінки фінансового становища останніх. Відомо, що саме експертний підхід в цей час є переважаючим не тільки в українській, але і в світовій практиці. Причиною подібного підходу є: складність формалізації і оцінки в кількісному вираженні окремих сторін діяльності банку; якісна різнорідність чинників, що впливають на кінцеві результати роботи банків, що ускладняє визначення ваги, значущості кожного чинника в загальній їх сукупності і оцінки їх математичним шляхом.Економіко-математичні і статистичні методи оцінки фінансового становища комерційного банку передбачають широке використання математичного інструментарію при створенні системи оцінних показників. Сучасна практика аналізу роботи банків свідчить про те, що подібного роду методики в чистому вигляді, як правило, не зустрічаються, а застосовуються нарівні з емпіричними, т. е. банки створюють звичайно методики, в основі яких лежить змішаний підхід.Таким чином, в світі не існує єдиного підходу до проведення подібної роботи, але необхідність і доцільність аналізу не викликає сумнівів. Саме тому необхідно консолідувати зусилля всіх зацікавлених сторін по широкому застосуванню на практиці існуючих методів оцінки доходів, видатків та прибутку та вдосконаленням існуючих підходів до їх аналізу. Ліквідність та платоспроможність банку. Економічні терміни «ліквідність» і «платоспроможність» в сучасній економічній літературі часто перемішуються, замінюючи один одного. Дійсно, поняття, які визначають ці терміни, досить подібні, але між ними є істотна різниця. Якщо перше є переважно функцією господарського органу, який сам виюирає форми і методи підтримання чвоєї ліквідності на рівні всановлених чи хагальноприйнятих норм, то інше, як правило, стосується функцій держави. Термін «ліквідність» (від лат «liquidus»- рідкий, текучий) в буквальному розумінні означає легкість реалізації, продажу, перетворення матеріальних цінностей і інших активів у грошові кошти. Ліквідність банку нерідко визначається як здатність купувати готівкові кошти в НБУ чи банках-кореспондентах за розумною ціною. В цілому ліквідність банку передбачає можливість продавати ліквідні активи, купувати грошові кошти в НБУ і здійснювати емісію акцій, облігацій, депозитних і ощадних сертифікатів, інших боргових інструментів. Термін «платоспроможність» дещо ширший, він включає не тільки і не стільки можливість перетворення активів в такі, що швидко реалізуються, скільки здатність юридичної чи фізичної особи своєчасно і повністю виконати свої платіжні зоюовязання, які витікають з торговельних, кредитних і інших операцій грошового характеру. Таким чином ліквідність виступає як необхідна і обовязкова умова платоспроможності, контроль за дотриманням якої бере на себе не тільки сама юридична чи фізична особа, але і певний зовнішній орган контролю чи надзору. Ліквідність для комерційного банку виступає як здатність банку забезпечити своєчасне виконання в грошовій формі своїх зобовязань по пасиву. Ліквідність банку визначається збалансованістю акитивів і пасивів балансу банку, ступенем відповідності строків розміщених активів і залучених банком пасивів. Норми ліквідності банку звичайно всановлюються як відношення різних статей активів балансу до всієї суми чи до визначених статей пасивів, або навпаки, пасивів до активів. Ліквідність банку лежить в основі його платоспроможності. Платоспроможність трактується як здатність банку у встановлені строки в повній сумі відповідати за своїми зобовязаннями. У сучасній літературі існує два підходи до характеристики ліквідності. Ліквідність можна розуміти як запас чи як потік. Запс характеризує ліквідність банку на визначений момент, його здатність відпьвісти за своїми поточними зобовязаннями, особливо за рахунками до запитання. Як потік ліквідність оцінюється за певний період чи на перспективу. При цьому ліквідність з точки зору запасу характеризується як досить вузький підхід. При розгляді ліквідності як потоку більша увага приділяється можливості забезпечення перетворення менш ліквідних активів у більш ліквідні, а також притоку додаткових засобів, включаючи одержання позик. Таким чином найбільшого значення набуває не тільки оцінка ліквідності-«потоку», але і оцінка ліквідності-«прогнозу». Для оцінки сукупної ліквідності комерційних банків слід розглядати в системі стаціонарну ліквідність («запас»), поточну ліквідність («потік») і перспективну ліквідність («прогноз»). Банк, який має достатній запас ліквідних активів для підтримання миттєвої (поточної) ліквідності, може з часом її втрптити в звязку з перевищенням потоку зобовязань над потоком трансформації вкладень в ліквідні активи. Оцінка ліквідності-«прогнозу» є найбільш проблематичною, так як вона повязана з оцінкою ризику активних операцій банку. В українській практиці для цього служать економічні нормативи, які розраховуються комерційними банками згідно Інстукції №10 НБУ. При такому підході характеристика ліквідності повинна враховувати не тільки дані звітних балансів про залишки по активу і пасиву, але і іншу різноманітну інформацію. Термін же «ліквідність балансу» несумісний з допуском розгляду ліквідності не як залишку, а як потоку. Крім того цілком очевидно, що ліквідність повинен підтримувати банк, а не баланс. В сучасних умовах нерідко стається, коли вимоги клієнта на готівку не можуть бути задоволені банком повністю, що характеризує порушення ліквідності. Однак подібна ситуація не може бути виявлена на основі даних балансу, оскільки в балансі відсутні дані про оцінку ліквідності як «потоку». Це окремий приклад, але він наочно показує необхідність оцінки всієї сукупності факторів, які характеризують ліквіднвсть потоку. Таким чином, повертаючись до розгляду дефініцій можна зробити висновок про те, що взаємозвязок між поняттями «ліквідність балансу» і «ліквідність банку» полягає у наступному. По-перше, ліквідність балансу передбачає миттєву оцінку стану банку на визначену дату, а звідси випливає, що ліквідність балансу є складавою ліквідності банку. По-друге, баланс комерційного банку повинен забезпечти представлення даних аналітичного та синтетичного обліку у формі, яка підходить для розрахунку сукупної ліквідності банку. При недотриманні другої умови може виникнути ситуація, коли, володіючи достатньо ліквідним балансом на визначену дату, банк попри це повністю чи частково неліквідний. В даній ситуації виникає потреба визначити ризик незбалансованої ліквідності. Ризик ліквідності визначають звичайно як ризик, який заставляє банк у визначений момент купувати готівку по вищій ціні чи втрачати вартість своїх активів. При цьому активи банку вважаються ліквідними лише в тому випадку, коли їх можна швидко продати без втрати вартості. Пасиви банку вважаються ліквідними, якщо банк може одержати позику за ставкою, яка адекватна тій, по якій купують засоби банки-конкуренти. Підтримання стабільності банківської системи в цілому і кожного окремого банку зокрема - це завдання, яке лежить не тільки в площині фінансово-кредитної сфери, а безпосередньо повязане з політичною, економічною і соціальною ситуацією в країні. Однією з умов ефективної діяльності комерційних банків є забезпечення високого рівня надійності та мінімального ризику здійснюваних операцій, в основі чого лежить ліквідність банківської установи, її здатність безперебійно виконувати свої зобовязання перед клієнтами. Специфіка функціонування комерційного банку як інституту кредитної системи полягає у використанні залучених коштів, що належать іншим субєктам ринку. Основою ж організації господарювання підприємств нефінансового сектору економіки є власні ресурси. Зрозуміло, що банкрутство такого підприємства безпосередньо загрожує лише його власникам та обмеженому колу контрагентів. А неплатоспроможність банку може дестабілізувати всю грошово-кредитнусистему країни через серію фінансових крахів кредитних установ, діяльність яких тісно повязана з численними операціями на міжбанківському ринку. Тому до ефективного управління ліквідністю комерційного банку слід ставитись Як до фундаментальної основи фінансового менеджменту в будь-якій кредитній установі. В Україні ця проблема набуває особливої гостроти через загальний спад виробництва, платіжну кризу та незадовільний фінансовий стан багатьох підприємств різних галузей економіки. Несроможність клієнтів кредитних установ виконувати свої грошові зобовязання суттєво знижує рівень ліквідності комерційних банків. Знижує його також надмірно ризикова політика останніх, спрямована на забезпечення високих норм прибутку, внаслідок чого виникають структурні диспропорції у банківських активах і пасивах за сумами та строками розміщення. Щоправда, НБУ регулює рівень ліквідності комерційних банків через систему нормативів, виконання яких є обовязковим. Однак порушення, що регулярно фіксуються у даній сфері, запровадження режимів фінансового оздоровлення і навіть відкликання ліцензій на банківську діяльність свідчать про негаразди в управлінні комерційними банками своїми фінансами. Нормативні коефіцієнти порівнюються з фактичними значеннями показників ліквідності, платоспроможності, максимального ризику на одного позичальника, на основі чого робиться висновок про можливість банку виконувати свої фінансові зобовязання, повязані з активними, пасивними та іншими банківськими операціями. Однак просте констатування стану ліквідності комерційних банків та за необхідності залучення коштів на міжбанківському ринку ресурсів не може бути доброю основою для підтримання платоспроможності та доброго фінансового стану банківських установ у довгостроковому аспекті. Мається на увазі, що банк повинен бути спроможним не просто оперативно усувати проблеми, виявлені за показниками своєї ліквідності, залучаючи кошти інших кредитних установ, а й здійснювати стратегічне планування й управління ліквідністю на основі всебічного аналізу всіх факторів, які тією чи іншою мірою здатні впливати на можливість банку виконувати свої зобовязання. При цьому комерційний банк повинен регулювати такий вплив шляхом внесення оперативних змін у проведення активно-пасивних та інших операцій. Можна виділити кілька основних напрямів аналітичної роботи, від якої залежить ефективне управління ліквідністю комерційного банку: оцінка ризиковості окремих активів банку, їх доходності та можливості перетворення на засоби платежу; аналіз впливу на стан ліквідності окремих банківських операцій, здійснення яких супроводжується зміною структури активів і пасивів банку, а отжк, і зміною стану його ліквідності; прогнозування зміни співвідношення обсягу залучених вкладів і виданих кредитів з урахуванням макро- та мікроекономічних факторів; оцінка можливостей використання зовнішніх джерел поповнення ліквідних коштів. Оцінка ризиковості активних операцій банку тісно повязана з класифікацією їх залежно від строків виконання і чим триваліші строки, на які вкладаються кошти банку, тим вищий рівень їх ризиковості. При цьому здебільшого діє так зване «золоте правило»вкладень, яке встановлює пропорційну залежність між доходністю активів та ризиком ймовірних втрат коштів за ними, що ускладнює загальну систему фінансового менеджменту в банку, адже підтримання ліквідності не повинно шкодити його прибутковій діяльності. Згідно з діючою нині нормативною базою регулювання діяльності комерційних банків в Україні з метою оцінки стану їхніх активів, вони поділяються на 5 груп. Основні критерії поділу повязані із ступенем ризиковості вкладень та ймовірністю певного їх знецінення при перетворенні на ліквідні засоби платежу. Окремі категорії і групи активів мають відповідні коефіцієнти ризику. Звичайно, класифікація активів за ступенем ризику важлива при регулюванні банківської ліквідності, але механічна зміна питомої ваги активів з різними ступенями ризику не завжди дає бажаний ефект. Це повязано і із зменшенням ризику прибутковості, коли збільшиться частка низькоризикових активів, і з недосконалістю самої системи розподілу. На наш погляд, шляхом до вирішення цього питання в процесі аналізу і безпосереднього управління фінансами слід вважати постійне увязування певних груп активів, класифікованих за ступенем ліквідності, з пасивами, згрупованими за строками їх виконання. Рівновага у балансі між сумами і стролками вивільнення активів у грошовій формі та сумами і строками очікуваних платежів за зобовязаннями вказує на достатній рівень ліквідності комерційного банку. В основі другого напряму регулюванння ліквідності комерційного банку лежить аналіз впливу результатів проведення окремих банківських операцій на загальний рівень ліквідності банківської установи. Найбільше впливають кредитні операції комерційних банків, оскільки вони супроводжуються зміною кредитних зобовязань.Вплив касових операцій на стан ліквідності комерційного банку повязаний із задоволенням вимог клієнтури в готівкових коштах. Організація безготівкових розрахунків має дещо менший вплив на рівень ліквідності комерційного банку, оскільки тут не потрібно залишати в касі певну кількість готівки. Однак різні види розрахунків мають неоднаковий вплив на стан банківської ліквідності. Отже, слід враховувати вплив різних банківських операцій на зміну вкладень і зобовязань банку, щоб ефективно організовувати управління фінансами банку так, щоб найменшої можливості невиконання своїх зобовязань перед клієнтами. Регулювання банківської ліквідності значною мірою залежить від точності прогнозування співвідношення обсягу залучених вкладів і наданих кредитів. За новою редакцією Інструкції №10 серед нормативів ліквідності не розраховується норматив ресурсної ліквідності (забезпечення ресурсами банку його активних вкладень) через те, що для цього використовується норматив загальної ліквідності (співвідношення загальних активів до загальних зобовязань банку). Серед нормативів ліквідності розраховуються такі: норматив миттєвої ліквідності; норматив загальної ліквідності; норматив співвідношення високоліквідних активів (Ва) до робочих активів (Ра). Миттєва ліквідність сигналізує про здатність установи банку покрити коштами в касі та на коррахунку частину залучених коштів в національній валюті. Норматив миттєвої ліквідності розраховується як співвідношення суми коштів на коррахунку (Ккр) та в касі (К) до розрахункових (Рп) і поточних (Пр) зобовязань: Н6 = ( Ккр+К ) / ( Рп+Пр ) *100% Нормативне значення має бути не менше 20%. Загальна ліквідність характеризується відношенням зобовязань банку незалежно від строку їх виконання до активів незалежно від строку їх надходження. Розраховується цей норматив як співвідношення загальних активів (А) до загальних зобовязань банку (З) : Н7 = А / З * 100% Значення цього нормативу має бути не менше 100%. Норматив співвідношення високоліквідних активів (Ва) до робочих активів (Ра) банку (Н8) характеризує питому вагу високоліквідних активів (Ва) у робочих активах (Ра) і розраховується за формулою: Н8 = Ва / Ра * 100% Нормативне значення показника Н8 має бути не менше 20%. Звичайно, слід думати про прибутковість, адже комерційний банк функціонує на принципах комерційного розрахунку,але невиконання нормативів тягне за собою штрафи, які, фактично, є витратами банку і порушенням банківської дисципліни. Тож слід обдумати, чи варто прибуток витрачати на штрфи, чи., може, варто провести структурні зміни і вибрати оптимальний варіант. Достатність капіталу- це здатність банку покривати свої витрати. Платоспроможність банку- це достатність власних коштів для забезпечення захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Дотримання банківських норм достатності капіталу дає змогу: зменшити кредитний ризик; відмовитись від кредитування чи надання послуг у разі, якщо сума банківського капіталу близька до нормативів достатності капіталу ліміти; змінити плату за кредит.; відмінити кредитні ліміти. Банку необхідно мати достатній капітал для забезпечення обсягу і характеру своїх комерційних угод. Згідно з Базельською угодою основними показниками достатності капіталу є мінімальний коефіцієнт ризиковості активів і мінімальний коефіцієнт капітального покриття. При аналізі достатності капіталу , перш за все, визначається виконання економічних нормативів, встановлених НБУ. Достатність капіталу визначається чотирма показниками: мінімальний розмір статутного фонду; мінімальний розмір власних коштів банку (капіталу); платоспроможність банку; достатність капіталу (співвідношення власних і залучених коштів). Власний капітал банку є амортизатором збитків по робочих активах. Відповідно, адекватність капіталу- це його достатність покривати явні і приховані збитки ро активах. Капітал банку вважається достатнім, а банк платосрооможним, якщо він покриває не менше 8% ймовірних збитків по активах, що зважені на величину кредитного ризику. За Базельською угодою основний і додатковий капітал повинні у рівній долі (не менше 4%) покривати ймовірні збитки по активах. При недостатності капіталу його нарощення може йти: шляхом нарощення власного капіталу; шляхом диверсифікації (переструктурування) активів; продажу активів і скорочення бази порівняння. Норматив платоспроможності- це співвідношення капіталу банку і сумарних активів, зважених щодо відповідних коефіцієнтів за ступенем ризику. Співвідношення капіталу банку (К) і активів (Ар) визначає достатність капіталу банку для проведення активних операцій з урахуванням ризиків, що характерні для різноманітних видів банківської діяльності. Норматив платоспроможності (Н3) обчислюється за формулою: Н3 = К / Ар * 100% Нормативне значення цього показника не може бути нижчим 8%. Норматив достатності капіталу (Н4)- це співвідношення капіталу до загальних активів банку, зменшених на створені відповідні резерви. Співвідношення капіталу (К) до загальних активів банку, зменшених на створені відповідні резеви (ЗА), визначає достатність капіталу, виходячи із загального обсягу діяльності, незалежно від розміру різноманітних ризиків. Норматив достатності капіталу (Н4) обчислюють за формулою: Н4 = ( К / ЗА) * 100% Нормативне значення Н4 повинно бати не менше, ніж 4%. Достатність капіталу- це співвідношення між власними і залученими коштами незалежно від ризиків по основній діяльності. Цей показник за новою редакцією Інструкції №10 НБУ повинен складати не менше, ніж 1 до 25 або 4%. Це означає, що на 1 гривню власних коштів банк повинен залучати не менше 25 гривень. До залучених коштів відносяться: кошти на поточних рахунках субєктів господарювання; внески і депозити субєктів господарювання; кошти на рахунках банків-кореспондентів; внески і депозити населення; кредити, що отримані від інших банків; кошти, отримані від інших кредиторів. За прийнятою термінологією західних банкірів адекватність капіталу характеризує міру покриття власним капіталом ризику по активах і служить оцінкою здатності банку захистити інтереси кредиторів та інвесторів.Співвідношення між власними і залученими коштами визначає межу залучення ресурсів на одиницю власних коштів. До уклладення угоди про достатність капіталу сигналізував показник, що характеризував питому вагу власного капіталу в сумарних активах. Використана література Закон України “Про банки i банкiвську дiяльнiсть” вiд 20.03.91р. №872-12 Положення НБУ “Про порядок формування i використання резерву для вiдшкодування можливих втрат за кредитними операцiями комерцiйних банкiв” затвердженого постановою Правління Національного банку України від 27.03.98р. N 122 у новій редакції з урахуванням внесених змін і доповнень та у зв"язку з переходом на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку Банкiвська ециклопедiя. Пiд редакцiєю Мороза А.М., К.: Ельтон, 1993р. Комерцiйнi банки в Українi . Довiдник. К: Вища школа, 1990—62с Мороз А. Основи банкiвської справи, К: Лiбра, 1994р.

Похожие записи