Реферат на тему:
Виникнення центральних емісійних банків та загальна характеристика їх
статусу. Створення національного банку України і його статус
План
Виникнення центральних емісійних банків та загальна характеристика їх
статусу
2. Створення національного банку України і його статус
1. Виникнення центральних емісійних банків та загальна характеристика їх
статусу
Світова система центральних банків у їхньому сучасному вигляді створена
відносно недавно. До середини XVІІІ ст. комерційні і центральні банки не
розрізнялися. З розвитком кредитної системи відбувається процес
централізації банкнотної емісії в окремих великих комерційних банках.
При цьому монопольне право на випуск грошових знаків (банкнот) поступово
закріплюється лише за одним банком. Такий банк у різні часи називався
по-різному. Спочатку — емісійним або національним, а згодом —
центральним, що відповідало його керівній ролі у кредитній системі тієї
чи іншої країни.
Уперше у світовій практиці центральний банк було створено у Швеції
(Риксбанк) у 1668 р. Дещо пізніше, у 1694 р., засновано Банк Англії.
Проте на той час центральні банки ще не мали виключного права на емісію
грошових знаків. Їхні функції відрізнялися від функцій сучасних
центральних банків. Так, призначенням Банку Англії спочатку було
фінансувати торгівлю і промисловість, Банку Нідерландів — внутрішню і
зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише в XIX
ст. Нині майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки. Однак
між ними є суттєві відмінності, які пояснюються особливостями
політичного та фінансово-економічного розвитку окремих країн.
Зауважимо, що упродовж 40—50 років XIX ст. відбувалася жвава дискусія
щодо переваг централізованої монопольної банківської системи порівняно з
системою конкурентних і рівноправних на ринку банків. Під час дискусії
з’ясовувалися не лише сутність понять «вільна банківська система» і
«централізована банківська система», а й переваги і недоліки кожної з
них. У цій дискусії перемогла, звичайно, найбільш раціональна банківська
система, тобто централізована. Значною мірою це пов’язано з необхідністю
монополії емісійної діяльності, завдяки якій сучасні центральні банки
отримали відповідні функції й особливий статус.
У XX ст. виділення в банківській системі окремої центральної ланки в
більшості розвинутих країн світу є не лише природним явищем, а й
обов’язковою умовою досягнення вищого економічного розвитку.
Правове становище центральних банків, їхній статус у розвинутих країнах
визначаються відповідним законодавством. У більшості країн світу
основним правовим актом, який регламентує діяльність центральних банків,
є акт вищої юридичної сили — закон. У законах про банки визначаються
їхня структура, основні завдання, функції та компетенція, порядок
взаємовідносин з органами законодавчої і виконавчої влади, державними
органами управління, а також повноваження держави щодо суб’єктів
банківської системи та ін. Закон закріплює повноваження центрального
банку як державного емісійного центру. У правових актах, які визначають
статус центральних банків, закріплюються також їхні владні повноваження
у сферах регулювання грошового обігу, валютних операцій, функціонування
кредитної системи тощо.
Центральні банки можуть бути за формою власності державними або
акціонерними. Так, у Франції, Великобританії, Німеччині, Нідерландах,
Іспанії капітал центральних банків повністю належить державі. У деяких
країнах держава володіє лише частиною капіталу (Бельгія, Японія). У США
акціонерами центрального банку (федеральних резервних банків) є тільки
комерційні банки. Проте у будь-якому разі держава відіграє головну роль
у формуванні органів управління центрального банку.
— Суттєво різняться в окремих країнах зміст та форми взаємовідносин і
взаємозв’язків між центральними банками та існуючими гілками влади. В
економічній літературі виділяються дві моделі таких взаємин. Перша —
центральний банк виступає агентом уряду (міністерства фінансів) і
провідником його грошово-кредитної політики. Друга — центральний банк є
незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні
грошово-кредитної політики без будь-якого впливу з боку урядових
органів. Однак на практиці ці моделі у «чистому вигляді» не
функціонують. У більшості країн існують проміжні моделі, які
передбачають певні принципи взаємодії виконавчої влади з центральним
банком та певний ступінь його незалежності.
Законодавство лише п’яти країн — США, Німеччини, Швейцарії, Швеції та
Нідерландів — передбачає підпорядкування центральних банків парламентам.
У більшості держав світу центральні банки підпорядковані казначейству
або міністерству фінансів.
У законодавстві Великобританії, Франції, Італії, Японії та деяких інших
країн передбачено, що міністерство фінансів має право видавати
інструкції центральним банкам. Проте такі випадки є надзвичайно
рідкісними.
У країнах, де законодавчими актами передбачено підпорядкування
центральних банків безпосередньо парламентам, за допомогою відповідних
процедур можливе прийняття рішень, якими органи виконавчої влади
зобов’язуються сприяти центральним банкам у розв’язанні певних проблем,
у здійсненні грошово-кредитної політики. Крім цього, законодавство
деяких країн передбачає звітність центральних банків перед парламентами.
Наприклад, Федеральна резервна система США подає Конгресу США звіт про
свою діяльність двічі на рік. Центральні банки Німеччини і Японії
подають звіти у свої парламенти щорічно.
Питання незалежності центральних банків є дискусійним, особливо в
країнах з ринковим типом економіки. Для центральних банківських
інституцій України воно має не лише теоретичний, а й практичний інтерес.
Від відповіді на це питання залежить визначення правового становища,
завдань, функцій, повноважень та принципів організації НБУ в майбутньому
законі про Національний банк України.
Центральні банки в більшості країн світу постійно користуються
підтримкою держави, що дає можливість забезпечити платіжну систему
потужними засобами телекомунікації, необхідної для здійснення
розрахунків між суб’єктами ринку. Центральні банки спроможні реєструвати
усі платіжні операції, якісно проводити зарахування взаємних зобов’язань
банків тощо. Центральний банк здійснює макроекономічний нагляд за
функціонуванням всієї банківської системи, а також за діяльністю кожного
банку окремо. Завдяки цьому він може оперативно вживати превентивні
заходи, спрямовані на стабілізацію фінансового стану учасників ринку
платіжних послуг та здійснювати санацію того чи іншого ринку з метою
недопущення розладу розрахункової системи через банкрутство або
неліквідність її учасників.
Лише центральний банк згідно зі своїм статусом наділений необхідною
ліквідністю й абсолютною платоспроможністю. Цим ризик неплатежів при
розрахунках з участю центрального банку зводиться практично до мінімуму.
i
????B
??????????B?ih
e
Проте в різних країнах роль центрального банку в розрахунках та їх
регулюванні неоднакова. Причини цього різні. Зокрема, чимале значення
має рівень кваліфікації учасників платіжних відносин, які проводять
розрахункові операції. Є відмінності й у правовій базі та підходах
окремих держав до здійснення суб’єктами ринку фінансової діяльності.
2. Створення національного банку України і його статус
Центральним банком нашої країни є Національний банк України (НБУ).
Банківська система незалежної України і відповідно Національний банк
України створювалися протягом 1991 р. у зв’язку з дезінтеграцією
радянської банківської системи. Правовою основою банківської системи
нашої держави став Закон України «Про банки і банківську діяльність»,
ухвалений Верховною Радою України 20 березня 1991 року. Відповідно до
постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону
України “Про банки і банківську діяльність”» цей законодавчий акт було
введено в дію з 1 травня 1991 року.
Згідно із зазначеною постановою Верховної Ради дія Закону України «Про
банки і банківську діяльність» поширювалася на всі наявні в нашій країні
банки. Було також оголошено власністю України Український
республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк
державного комерційного промислово-будівельного банку (Укрпромбанк),
Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український
республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР з їхньою мережею,
обчислювальними центрами, всіма активами, пасивами, а також Українське
республіканське управління інкасації Держбанку СРСР з підпорядкованою
йому мережею установ та організацій.
Особливо важливим було те, що окремо, в п. З постанови Верховної Ради
України «Про порядок введення в дію Закону України “Про банки і
банківську діяльність”» передбачалося «створити на базі Українського
республіканського банку Держбанку СРСР Національний банк України».
Власне, цим пунктом постанови Верховної Ради України організаційно було
вирішено питання про створення центрального банку незалежної держави —
України.
Цією самою постановою Національний банк України було зобов’язано до 1
травня 1991 р. розробити проект свого Статуту, визначити структуру і
чисельність центрального апарату, підпорядкованої мережі установ і
подати на затвердження Президії Верховної Ради України. Одночасно Раді
Міністрів України і Національному банку України доручалося внести до
Верховної Ради України пропозиції щодо розміру та джерел формування
статутного фонду Національного банку України.
Отже, на підставі зазначених вище законодавчих актів було скасовано
державну монополію у банківській системі та створено нову дворівневу
фінансову систему. Перший рівень — Національний банк України, другий —
комерційні банки. Діяльність цих банків тісно взаємозв’язана. Власне,
вони утворюють взаємоузгоджену й керовану єдиним органом структуру.
Водночас кожна із складових цієї системи функціонує відповідно до
законів ринку.
Статус і принципи діяльності Національного банку України визначені
Основним Законом держави. Статті, які стосуються функціонування
Національного банку, вміщені у двох розділах, присвячених законодавчій і
виконавчій владам. Це не випадково, оскільки йдеться про центральний
банк держави, який очолює її національну фінансово-кредитну систему.
Національний банк за своїм правовим статусом є однією з найважливіших
інституцій держави. Він не входить до жодної з гілок влади. Свою
діяльність здійснює на засадах незалежності та економічної
самостійності. Проте цей головний орган банківської системи з ряду
питань є залежним від Верховної Ради України, перед якою і звітує про
свою діяльність.
До повноважень законодавчого органу держави Конституція України
відносить призначення на посаду та звільнення з посади голови
Національного банку України, що здійснює Верховна Рада за поданням
Президента України. Крім того, саме Верховна Рада України призначає
половину складу Ради Національного банку України, а також заслуховує
звіти його голови про діяльність банку.
Інша половина Ради згідно зі ст. 106, п. 12 Конституції України
призначається Президентом України. Такий підхід дає можливість двом
гілкам влади пропорційно, рівною мірою брати участь у формуванні складу
Ради Національного банку України і здійснювати регулятивний вплив
держави на фінансово-кредитну політику, її реалізацію. Конституційні
засади формування вищого органу управління НБУ, а також його керівництва
є прикладом рівноваги двох гілок влади в Україні.
Рада Національного банку України відповідно до ст. 100 Конституції
України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює
контроль за її проведенням. Правовий статус Ради Національного банку
України визначається законом.
Важливо наголосити, що правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді,
крім Президента України, народних депутатів України, Кабінету Міністрів
України, Конституція наділяє також і Національний банк України (ст. 93,
п. 1 Конституції України). Надання цього права Національному банку
свідчить про вищий ступінь його значущості у системі державних
інституцій.
Суттєве значення для ефективного функціонування НБУ мають його
взаємовідносини з Кабінетом Міністрів України. Ці державні органи
проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики,
розроблення і здійснення загальнодержавної програми економічного та
соціального розвитку. НБУ підтримує економічну політику Кабінету
Міністрів України, доки вона не суперечить забезпеченню стабільності
грошової одиниці України. Голова Національного банку або за його
дорученням один із заступників можуть брати участь у засіданнях Кабінету
Міністрів з правом дорадчого голосу. Отже, НБУ як орган держави є
рівноправним партнером державного органу виконавчої влади — Кабінету
Міністрів України.
Національний банк України як економічно самостійна державна установа
здійснює видатки, як правило, за рахунок власних доходів. Однак
одержання прибутків не є метою діяльності Національного банку. Для
забезпечення виконання своїх функцій він має право на придбання та
розпорядження рухомим і нерухомим майном.
Кошторис видатків Національного банку на кожний рік затверджується Радою
НБУ. Цей самий орган затверджує Основні напрями грошово-кредитної
політики Національного банку.
Викладеним вище не обмежуються правові основи функціонування НБУ. Як
юридична особа він діє на підставі Статуту Національного банку України,
затвердженого постановою Президії Верховної Ради України від 7 жовтня
1991 р.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
