Реферат на тему:

Види банківських ризиків

За своєю природою банківська справа передбачає необхідність проведення
операцій, пов’язаних з широким колом ризиків. Банківський нагляд має
розуміти характер цих ризиків і стежити за тим, щоб банки адекватно
оцінювали їх і вміли управляти ними.

Нездатність чітко і послідовно подолати ризики в діяльності
банків та виправляти відхилення від надійних банківських принципів
призводить до швидкої втрати довіри населення і інвесторів до банків.
Швидке розповсюдження проблем (“зараження”) поряд з іншими фінансовими
проблемами може привести до системної фінансової кризи. Як показали
події в Азії у 1998 році, це може поширитися на цілий регіон і мати
глобальні наслідки.

Незважаючи на те, що загальні цілі банківського нагляду —
контроль за системним ризиком і зменшення неприйнятного індивідуального
ризику — не змінилися, подальша еволюція ринкових відносин стимулює
наглядові органи у всьому світі переглядати їхню методологію
проведення нагляду.

По-перше, числені ризики, які не так легко оцінити, несуть нові
фінансові продукти та операції.

По-друге, у багатьох країнах світу банківські групи часто
беруть участь у діяльності, що виходить за межі традиційних
повноважень банківського нагляду. Такі обставини обумовлюють
запровадження інтегрованого підходу до регулювання діяльності
банківських груп.

По-третє, сучасні технології привели до значного зростання
обсягу і швидкості банківських операцій. Тобто рівень ризиків в межах
одного банку, ринку капіталів або фінансового сектору в цілому може
різко змінитися за короткий період часу.

В-четверте, банківські сектори регіональних економік все
щільніше прив`язуються один з одним, що веде до «зараження» в рамках
регіональних систем. Це є тим більше вразливим з огляду на розширення
числа країн, які тільки недавно змінили свої
законодавчі, наглядацькі і бухгалтерські системи відповідним чином для
того, щоб брати більш активну участь у світових фінансових ринках.

По-п”яте, розширення фінансових ринків збільшує ризики,
притаманні операціям на цих ринках.

Крім того, валютний і політичний ризики — це приклад лише двох
видів ризиків, які можуть завдати шкоди будь-якій економіці, якщо вони
не виявлені на ранньому етапі їх виникнення і не будуть під належним
контролем.

Зазначені чинники можуть викликати серйозну і швидку
економічну кризу. Причому швидкість кризи з часом буде зростати,
одночасно стимулюючи необхідність серйозного адекватного реагування з
боку банківського нагляду за банківською системою на ринках капіталів,
страхування і в інших сферах, де присутній значний потенційний ризик.

Якщо розглядати банківську діяльність в цілому, то найбільш значними
видами ризиків є:

— кредитний ризик чи ризик неповернення боргу

Кредитування — основний вид діяльності більшості банків. Кредитна
діяльність вимагає від них уміння оцінювати кредитоспроможність своїх
позичальників. Не у всіх випадках рішення банків виявляється оптимальним
і, внаслідок впливу різних чинників, кредитоспроможність позичальника
може згодом знизитися.

Кредитний ризик може бути визначений як невпевненість банку в тому, що
позичальник має можливість та наміри виповнити свої зобов`язання у
відповідності з термінами і умовами кредитної угоди. Такий стан може
бути викликаний:

а) нездатністю позичальника створити адекватний майбутній грошовий потік
у зв»язку з непередбачуваними несприятливими змінами у діловому,
економічному, політичному оточені, в якому він позичальник;

б) невпевненістю у майбутній вартості та якості (ліквідності та
можливості продажу на ринку) застави за кредит.

Таким чином, один з основних ризиків, з яким доводиться мати справу
банку — це кредитний ризик або нездатність його контрагента виконувати
свої контрактні зобов’язання. Він виникає не тільки відносно кредитів,
але і по інших балансових і позабалансових позиціях, таких, як гарантії,
акцепти і інвестиції в цінні папери. Банки мали і часто мають серйозні
проблеми внаслідок того, що не змогли вчасно ідентифікувати ослаблені
активи, створити необхідні резерви для їх списання і при необхідності
припинити визнання прибутку від процентів за такими активами.

Одна з основних причин виникнення у банків проблем є надання ними
великих кредитів окремому позичальнику або групі пов`язаних між собою
позичальників. Це призводить до концентрації кредитного ризику. Великі
концентрації ризику виникають також по окремих галузях промисловості,
економічних секторах, географічних регіонах тощо.

Чимало проблем у банків виникає внаслідок здійснення ними так званого
пов`язаного запозичення, тобто надання кредитів особам або фірмам,
пов’язаним з банком через структуру власності, і здатним прямо або
непрямо впливати на його діяльність. Оскільки в цих випадках визначення
кредитоспроможності позичальника не завжди здійснюється банком досить
об’єктивно, цей процес залишити без контролю просто неможливо. Пов`язані
між собою сторони включають батьківську організацію банку, основних
акціонерів, дочірні компанії, установи (філії, представництва,
відділення тощо), директорів і менеджерів. Фірми вважаються пов`язаними
між собою і в тих випадках, коли вони контролюються однією і тією
групою.

Банківський нагляд Національного банку України постійно здійснює
контроль за тим, чи мають банки такі управлінські системи інформації,
які дозволяють їх керівництву ідентифікувати концентрації в рамках
портфеля, а також за тим, чи виконують банки встановлені пруденційні
рамки, що обмежують ризик потенційних збитків від наданих кредитів
окремим позичальникам або групам пов`язаних між собою позичальників.

— ризик неплатоспроможності суверенної держави і трансфертний ризик

У доповнення до кредитного ризику міжнародне кредитування включає в себе
ризик неплатоспроможності суверенної держави, який, в свою чергу,
породжений ризиками, пов’язаними з економічною, соціальною і політичною
ситуацією в країні позичальника. Такий «страновий” ризик найбільш
наочний при кредитуванні іноземних урядів або їх установ, оскільки
подібне кредитування здійснюється, як правило, без надання гарантій, що
важливо враховувати при розгляді питання про іноземне кредитування або
інвестиції, незалежно від того, чи йде мова про державних або приватних
позичальників. “Страновий” ризик іноді дуже значний для деяких банків,
прямо чи непрямо зайнятих у зовнішній торгівлі та інвестиціях.
Наприклад, банк, клієнтами якого є корпорації данної країни, що активно
експортують більшу частину продукції, повинен, оцінюючи
кредитоспроможність клієнтів, прийняти до уваги країновий ризик цих
фірм.

Крім того, існує ще один компонент ризику неплатоспроможності незалежної
держави, який має назву «трансфертний ризик» і виникає в тих випадках,
коли зобов’язання позичальника деномініровано не у місцевій валюті.
Незалежно від фінансового стану позичальника, можуть виникнути
обставини, коли «валюта зобов’язання» просто виявиться для нього
недоступною.

— ринковий ризик

Для банків часто виникає ризик втрат за балансовими і позабалансовими
позиціями внаслідок коливання ринкових цін. Як правило, завдяки
застосуванню міжнародних принципів бухгалтерського обліку, ці ризики
досить чітко відбиваються в діяльності банку — чи йде мова про боргові
зобов’язання, чи про акції або ж, нарешті, про валютні чи товарні
позиції.

Одним з конкретних елементів ринкового ризику є валютний ризик. Банки
виступають на валютній біржі як учасники ринку валюти, постійно
котируючи ставки своїх клієнтів і займаючи відкриті позиції у різних
валютах. Ризик, пов’язаний з валютними операціями, особливо з відкритими
позиціями у іноземній валюті, зростає в період нестабільності валютних
курсів.

За характером і місцем виникнення валютні ризики поділяють на
операційні, трансляційні (бухгалтерські), економічні.

Операційний ризик пов`язаний з торгівельними операціями, а також із
грошовими угодами з фінансового інвестування та дивідендних платежів.
Цей ризик може виникати під час підписання угод на здійснення платежів
або отримання коштів в іноземній валюті в майбутньому.

Трансляційний (бухгалтерський) ризик пов`язаний з переоцінкою активів і
пасивів та прибутків закордоннних філій в національну валюту, а також
експортом та імпортом інвестицій. Такий вид ризику впливає на показники
балансу, звіту про одержані прибутки та збитки після перерахунків сум
інвестицій у національну грошову одиницю. Враховувати трансляційний
ризик необхідно під час складання бухгалтерської та фінансової
звітності. На відміну від операційного, трансляційний ризик не
пов`язаний з грошовими потоками чи розмірами сум, які сплачуються.
Ризик збитків чи зменшення прибутків також виникає під час складання
консолідованих звітів міжнаціональних корпорацій та їхніх іноземних
дочірніх компаній і філій. Відповідні показники балансів дочірніх
компаній, розраховані в різних національних валютах, перетворюються на
провідну валюту консолідованого балансу за місцем розташування
материнської компанії.

Найбільш показовим прикладом, який яскраво ілюструє виникнення
трансляційної валютної експозиції, є переведення чистих інвестицій
іноземної дочірньої компанії до материнської. Під такими інвестиціями
розуміють балансову вартість засобів материнської компанії та різницю
між загальними активами дочірньої компанії та її зовнішніми
зобов`язаннями ( іншим фірмам, окрім материнської, та іншим компаніям
банківської групи). Вартість чистих інвестицій, перерахована в
національну грошову одиницю країни розташування материнської компанії,
збільшується або зменшується відповідно до зміни курсу валют.

Економічний ризик пов`язаний з можливістю втрати банком доходів за
майбутніми контрактами через зміну загального економічного стану як
країн-партнерів, так і країни, де розташований банк. Насамперед, він
обумовлений необхідністю здійснення постійних розрахунків за експортними
та імпортними операціями, інтенсивність якіх, у свою чергу, може
залежати від коливань валютних курсів.

В свою чергу, економічний ризик розподіляється на два види:

— прямий, коли передбачається зменшення прибутку за майбутніми
операціями внаслідок зниження обмінного курсу валют;

— опосередкований (побічний), який пов`язаний з втратою певної частини
конкурентоздатності вітчизняних товаровиробників порівняно з
іноземними.

Головним чинником виникнення прямого економічного валютного ризику є
майбутні експортно-імпортні угоді або валютні операції. Після підписання
угоди (укладання контракту) і до настання терміну сплати за угодою
економічний валютний ризик трансформується в операційний.

Опосередкований ризик характеризує можливість виникнення збитків,
пов`язаних із зниженням конкурентоздатності вітчизняних компаній в
порівнянні з іноземними товаровиробниками та експортерами у зв`язку із
зміною валютних курсів, високою валютною собівартістю та відносно
низькими цінами на виготовлену продукцію.

— процентний?ризик

Ризик відсоткових ставок пов’язаний з уразливістю фінансової позиції
банку до негативного впливу процентних ставок і передбачає ймовірність
фінансових втрат банку у зв`язку з мінливістю відсоткових ставок на
фінансових ринках. Процентний ризик присутній у позичальників,
кредиторів, власників цінних паперів. У сучасних умовах мінливості
відсоткових ставок на міжнародних фінансових відсотковий ризик став
ризиком номер один у світовій банківській практиці. Він впливає на
надходження банку, на економічну вартість його активів, на його
зобов’язання і позабалансові інструменти. Цей вид ризику впливає на
економічну вартість як його активів, так і на зобов’язання банку і
позабалансові інструменти.

Основними видами процентного ризику, яким схильні банки, вважають:

Ризик переоцінки виникає внаслідок тимчасової різниці в термінах
платежу (для фіксованої ставки) і переоцінки (для плаваючої ставки)
банківських активів, зобов’язань і позабалансових позицій.

Ризик кривої прибутковості, який є наслідком змін крутості і форми
кривої прибутковості.

Базисний ризик утворюється внаслідок недосконалості процесу
коректування ставок, отриманих і виплачених по різних інструментах, що
володіють схожими характеристиками переоцінки.

Опциональність виникає внаслідок явних або непрямих опціонів,
закладених у числені види активів банку, його зобов’язання і
позабалансові портфелі.

Процентний ризик є звичайним аспектом банківської діяльності. Тим більше
слід враховувати, що його надмірний рівень може створити чималу загрозу
надходженням банку і його капітальній базі. Управління цим видом
ризику набуває важливість, насамперед, для високорозвинених фінансових
ринків, де безпосередньо клієнти активно управляють своїм процентним
ризиком.

— ризик ліквідності

Ризик ліквідності виникає внаслідок нездатності банку справитися із
зменшенням обсягів зобов’язань або фінансувати зростання своїх активів.
Не володіючи достатньою ліквідністю, банк не спроможний отримати
потрібні йому кошти за рахунок нарощування своїх зобов’язань або шляхом
швидкої конверсії своїх активів по розумній вартості, що позначається на
прибутковості його операцій. У деяких випадках недостача ліквідності
може привести до неплатоспроможності банку.

— операційний ризик

Найбільш важливі види операційного ризику пов`язані із збоями у
внутрішньому контролі і корпоративному управлінні. Такі збої можуть
спричинити фінансові втрати, викликані помилкою, шахрайством,
нездатністю вжиття адекватних дій, або як-небудь інакше нанести збитки
інтересам банку (наприклад, через ділерів, співробітників,
відповідальних за кредитування або внаслідок дії працівників, що
перевищують свої службові повноваження або проводять операції
неетично). Інші аспекти операційного ризику включають великі аварії
обладнання інформаційних систем або такі явища, як пожежі тощо.

— правовий ризик

Банки схильні до різних форм правового ризику. Він може включати ризик
того, що внаслідок неадекватних або неправильних правових порад або
документації вартість активів може виявитися нижче, а розмір зобов’язань
вище очікуваних.

Крім того, може виникнути ситуації, коли:

чинні закони не спроможні врегулювати правові аспекти проблем, які має
банк;

судовий розгляд з участю банку може спричинити за собою більш істотні,
ніж спочатку ним очікувалося, наслідки для банківських операцій, що може
викликати додаткові витрати для нього або для інших банків;

можуть зазнати змін закони, що стосуються діяльності банків.

Банки особливо схильні до правового ризику в той момент, коли вони
тільки приступають до нових видів операцій і коли не встановлено
юридичне право контрагента їх проводити.

— ризик репутації

Ризик репутації є наслідком операційних прорахунків, нездатності
виконувати відповідні закони, положення тощо. Ризик репутації має
особливу небезпеку для банків, оскільки сам характер банківських
операцій передбачає наявність довіри з боку вкладників, кредиторів і
інших учасників фінансового ринку.

— ризик втрати депозитної бази

Основним побоюванням банків є вразливість у разі кризи ліквідності,
пов`язаної із значним достроковим зняттям депозитів, оскільки останні
становлять найбільш значну частину залучених коштів. Тому банки постійно
зобов`язані дбати про свою депозитну базу. Кожний з них здійснює заходи
щодо цього, зокрема здійснює диференціацію умов залучення депозитів,
надає додаткові послуги, підвищує договірні гарантії для вкладника.

Проте власних заходів банків для досягнення поставленої мети —
безпечного для вкладників залучення депозитів — явно недостатньо. Про
це з усією очевидністю свідчить той факт, що у структурі грошової маси,
яка перебуває нині в обігу в Україні, готівка перевищує обсяги
безготівкових коштів, що обліковуються на рахунках банків. Тому в
Україні конче необхідно створити надійну, життєздатну систему
гарантування депозитів, яка сприятиме вирішенню одночасно кількох
проблем:

— значного зменшення ризику кризи банківської системи внаслідок втрати
ліквідності банками;

— одночасного зняття грошей з банківських депозитів;

— захисту вкладників у разі банкрутства банків;

— підвищення ефективності управління банківським сектором економіки і
збільшення обсягів кредитних ресурсів банків внаслідок зростання
депозитної бази;

— поліпшення структури грошової маси.

ПРОБЛЕМИ БАНКІВСЬКИХ РИЗИКІВ: АНАЛІЗ,

ОЦІНКА, МІНІМІЗАЦІЯ ТА УПРАВЛІННЯ.

Загальні положення.

Ризики, пов’язані з банківською діяльністю, повинні банками визнаватися,
відстежуватися і контролюватися.

Найважливіша задача в цьому плані поставлена перед банківським наглядом.

У нашій країні з метою створення сприятливих умов для
ефективної роботи банків, забезпечення подальшого розвитку,стабільності
і надійності банківської системи, захисту інтересів вкладників банків,
підвищення рівня конкуренції серед них банківський нагляд і
регулювання діяльності банків відповідно до чинного законодавства
здійснює центральний банк держави.

Завдання і функції банківського нагляду визначаються
завданнями і функціями Національного банку України стосовно проведення
єдиної державної політики у галузі грошового обігу, кредиту,
зміцнення грошової одиниці, організації міжбанківських розрахунків,
координації діяльності банківської системи в цілому.

Служба банківського нагляду Національного банку України
створена у травні 1992 року. За минулий період банківським наглядом
розроблений ряд документів, які склали методологічну базу регулювання
діяльності банків.

Щоквартально банківський нагляд підводить підсумки діяльності
комерційних банків України, які затверджуються постановами Правління
Національного банку України.

Банківським наглядом Національного банку України
проводяться інспекції установ банків, за підсумками яких приймають

ся відповідні рішення щодо застосування до них адекватних заходів
впливу. Впроваджено проведення рейтингу комерційних банків за
загальноприйнятою у світі системою CAMEL.

За звітними даними банків невпинно проводиться щоденний та
щомісячний контроль за дотриманням ними показників економічних
нормативів. Одночасно вдосконалюється сама система економічних
нормативів, враховуючи матеріали Базельського Комітету з питань нагляду
і регулювання діяльності банків та світову практику наглядової
діяльності i контролю за додержанням цих нормативів.

З 1996 року започаткована система особливого нагляду за
проблемними банками, створено окремий підрозділ в структурі
Національного банку України для здійснення такого нагляду, визначені
ознаки проблемних банків та методи їх раннього виявлення,
впроваджується адекватний порядок роботи з проблемними банками.

Враховуючи необхідність вдосконалення та подальшого розвитку
системи нагляду і регулювання діяльності комерційних банків,
підвищення рівня повноважень банківського нагляду, зокрема, в
частині застосування санкцій, з метою проведення скоординованої,
зваженої і послідовної політики банківського нагляду, прогнозування
і своєчасного реагуванню на зміни, які відбуваються у банках України,
Правління Національного банку України систематично вживає заходи
стосовно поліпшення роботи банківського нагляду.

Найважливішою складовою частиною наглядового процесу є наявність у
банківського нагляду повноважень щодо розробки і застосування
пруденційних правил та вимог по контролю за ризиками, включаючи вимоги
щодо:

— достатності капіталу банку;

— створення резервів для відшкодування можливих втрат за позиками;

— концентрації активів;

— ліквідності;

— управління ризиками і систем внутрішнього контролю.

Зазначені пруденційні правила і вимоги мають якісний або кількісний
характер. Їх мета полягає в тому, щоб обмежити ступінь ризику, якому
піддають себе банки під час проведення операцій. Ці правила і вимоги
зовсім не підміняють собою рішення керівництва банків, а, навпаки,
забезпечують проведення банківських операцій відповідним чином.
Динамічний розвиток банківської справи вимагає, щоб банківський нагляд
регулярно переглядав свої пруденційні правила і вимоги, здійснював
оцінку, до якої міри вони зберігають свою актуальність та розробляв
нові положення.

Управління банківськими ризиками

В сучасних умовах розвитку ринкових відносин банківський
нагляд має бути превентивним, інтегрованим, постійним і базуватися на
визначенні ризиків в діяльності банків. Крім того, він
зосереджуватиметься на врахуванні майбутніх фінансових результатів
банків, замість того, щоб опиратися лише на «історичну» (минулу)
фінансову інформаціїю для здійснення оцінки надійності і стабільності
банків.

Іншими словами, банківський нагляд має опиратися на наглядову
модель, що включає такі ключові принципи:

• чітке дотримання наглядової поетапної політики стосовно
банківського ризику:

а) виявлення ризику,

б) визначення його розміру,

в) контроль за ризиком,

г) проведення заходів щодо його зменшення;

•повна інтеграція процесів виїзного нагляду, безвиїзного
контролю і системного аналізу з одночасним удосконаленням методів
контролю;

•раціоналізація методів і форм збирання інформації, оцінки
фінансових результатів та якості керівництва в банках;

•створення оптимальних умов для здійснення аналізу діяльності
банків, який базується на визначенні співвідношення між ризиком і
доходністю ринків капіталу, валютних позицій та операцій, а також
позицій і операцій з похідними фінансовими інструментами;

•впровадження автоматизованої інформаційної бази даних
банківського нагляду і системи раннього реагування на банківські
проблеми і ризики;

•реалізація всебічної програми підготовки кадрів для посилення
їх здатності запроваджувати нові політику і підходи.

З метою переходу на зазначену наглядову модель органи
банківського нагляду багатьох країн світу проводять роботу щодо
модернізації всіх аспектів здійснення банківського нагляду за основними
принципами Базельського Комітету з питань нагляду і регулювання
діяльності банків.. Це включає критичну оцінку і поліпшення наступних
ключових моментів:

— Організаційна структура і політика банківського нагляду.

— Наявність адекватної законодавчої основи проведення
банківського нагляду.

— Вдосконалення процедур виїзного інспектування.

— Безвиїзний нагляд і аналітичні системи.

— Інтеграція вихідних даних всіх напрямів банківського нагляду
для вжиття до банків виправних заходів.

— Використання автоматизованої бази даних і пов’язаних з нею
інструментів.

— Постійна система підготовки кадрів банківського нагляду для
оволодіння ними нових технологій.

Банківський нагляд постійно здійснює контроль за банками стосовно
того, щоб їх керівництво у процесі управління банківськими ризиками
враховували такі принципи:

— банки, оскільки використовують при здійсненні банківських операцій не
тільки власні, а й залучені кошти, мають намагатися уникати ризиків
навіть інтенсивніше, ніж інші суб`єкти господарювання;

— ризики банків безпосередньо пов`язані з ризиком їхніх клієнтів;

— рівень банківських ризиків постійно змінюється під впливом динамічного
розвитку економічного оточення;

— усі види банківських ризиків взаємопов`язані.

Банківськими ризиками можна і потрібно свідомо управляти. Їх величина
оцінюється і розраховується за допомогою статистичних і математичних
методів, теорії ймовірностей, експертних оцінок та практичного досвіду.

Мета процесу управління ризиками полягає в обмеженні чи мінімізації їх
рівня.

Процес управління банківськими ризиками складається з трьох основних
етапів:

1-й: усвідомлення наявності ризиків, визначення причин їх виникнення та
ризикових сфер;

2-й: обчислення величини ризиків за допомогою кількісних методів;

3-й: мінімізація ризиків шляхом використання відповідних методів.

Сфера управління банківськими ризиками ні в якому разі не може бути
автономною. Рішення стосовно допустимих рівнів банківських ризиків
необхідно приймати у взаємозвя`зку з іншими напрямками діяльності
менеджменту, зокрема — з управлінням прибутковості банку. Між рівнем
ризиків і рівнем прибутків існує пряма залежність. Вищий рівень ризиків
надає потенційні можливості отримання підвищеного прибутку, але не
виключає і можливості різких втрат. Мінімізація рівня ризиків дає змогу
отримати невисокий, але стабільний прибуток. Отже балансування між
прибутковістю та рівнем ризиків, пошук оптимального їх співвідношення
розглядається як одна з важливих і складних задач, що постають перед
банком.

Узагальнюючи підходи до вирішення проблеми “рівень ризиків-рівень
прибутку”, можна вирізнити дві основні моделі управління банківськими
ризиками.

Перша модель максимізує прибуток при обмеженні рівня ризиків
встановленням максимально допустимого його значення. При цьому
використовуються незбалансовані підходи до управління активами і
зобов`язанями банку, стратегії нехеджування ризиків.

Цільовою функцією другої моделі є мінімізація ризику, а обмеженням —
вимога утримання показників прибутковості на певному рівні, не нижчому
за заданий. Така модель використовується, якщо основною метою є
стабілізація результатів, Це досягається за допомогою збалансованих
методів управління активами і зобов`язаннями та стратегії хеджування
ризиків

Існуюче у світовому досвіді економічне регулювання банківських ризиків
має в основному посередній характер впливу і не допускає встановлення
прямих заборонів або лімітів для банків.

Вирізняються три основні групи економічних методів регулювання:

— нормативні, коли розміри обмежень або пільг, які вводяться, пов`язані
з кількісними характеристиками операцій, що регулюються;

— корегуючі, яким притаманні гибкість і оперативність, можливість
стимулюючого впливання;

— податкові.

Національному банку України найбільш притаманне використовування
нормативних та корегуючих методів, в той час як податкові — типові для
фінансових органів.

Використовуються різні методи при застосуванні тих чи інших видів
державного регулювання банківської діяльності. В економічній літературі
існують різноманітні критерії класифікації видів регулювання діяльності
комерційних банків. Заслуговують на увагу розробки з цього питання Б.
Рудольфа, які покладені в основу наступної схеми:

Види регулювання банківської діяльності

Державне

регулювання

банківської

системи

Протекційні

заходи

Превентивні

заходи

Спеціальні

Договорні

функціональні

норми

інституційні

норми

Селективні

Загальні

Превентивні заходи впливають на недопущення можливих негативних
наслідків тієї чи іншої економічної сітуації (наприклад, системної
кризи, неплатежів тощо).

До превентивних заходів можливо віднести:

— вимоги до розміру та структури капіталу банку;

— вимоги до ліквідності банку;

— диверсифікацію банківських ризиків (максимальний розмір позики на
одного позичальника та інші види диверсифікації);

— обмеження операцій, що виконуються.

Для зниження банківських ризиків встановлюються обмеження

на деякі види діяльності комерційних банків або на окремі види активних
операцій. Так, доволі часто обмежується право банків на безпосереднє
володіння нерухомістю у зв`язку з високим ризиком та низьким рівнем її
ліквідності. У ряді країн банкам не дозволяється мати цінні папери
підприємств, вартість котрих зазнає впливу великих коливань. Також
існують обмеження прав гарантування на розміщення окремих цінних паперів
або на надання кредитів особам, які мають доступ до конфеденційної
інформації.

Протекційні засоби виступають способами захисту від вже існуючої
загрозливої ситуації для банку, яка може спричинити його
неплатоспроможність або банкрутство. Тобто за допомогою цих заходів
здійснюється захист банків та їх клієнтів від можливих наслідків
фінансових труднощів.

До цього виду регулювання можливо віднести наступні заходи:

— створення та функціонування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

— формування банками резервів для відшкодування можливих втрат за
позиками та іншими активами;

— рефінансування комерційних банків центральним банком держави;

— цільова допомога інших державних органів тощо.

Протекційні заходи передбачають використання різних видів резервів,
фондів або інших засобів, які носять цільовий характер. В залежності від
окремого банку і конкретної ситуації можуть використовуватись договорні
дії, зокрема, підтримка державними органами окремих банків у вигляді
рефінансування,надання гарантій,купівлі їх акцій тощо.

Фактична дія превентивних заходів реалізується шляхом затвердження норм,
що обов`язкові до виконання. В свою чергу норми поділяються на
функціональні та інституційні і призначені для регулювання банківських
ризиків.

Функціональні норми мають визначене цифрове значення і можуть носити
загальний або селективний характер. Так, за допомогою селективних норм
визначаються коефіцієнти ризику по окремим операціям банку, а загальні
норми впливають на кредитний ринок взагалі.

Інституційні норми відображають у відносних величинах організаційні
питання, визначення цілей кредитування, операційну діяльність, порядок
проведення ревізій тощо.

Вищеназвані способи регулювання банківської діяльності тісно пов`язані
між собою та доповнюють один одного. Так, протекційні заходи підвищують
довіру вкладників до банківської системи, впливають на стабільність
макроекономічних показників економіки. Превентивні заходи забезпечують
ефективність перших.

Управління кредитним ризиком

Найважливішим елементом пруденційного (зваженого) банківського нагляду є
оцінка політики, практики і процедур банку, пов’язаних з наданням
кредитів і розміщенням інвестицій, а також повсякденного управління
портфелями кредитів і інвестицій.

Банківський нагляд має бути впевнений в тому, що процеси кредитування і
інвестування в конкретних банках є об’єктивним по характеру і заснований
на зважених, розумних принципах. Наявність обачної, відображеної в
письмовій формі політики кредитування, схвалення кредитів і
адміністративної процедури, відповідна кредитна документація — все це
необхідне для управління кредитними операціями банку. Кредитування і
інвестування повинні засновуватися на обачних стандартах гарантій
розміщення кредиту, які схвалюються правлінням банку і доводяться до
відома всіх співробітників, що займаються кредитуванням, а також до
всього персоналу банку. Також важливо для банківського нагляду
пересвідчитися в тому, що рішення банку про надання кредитів приймається
за умови відсутності конфлікту інтересів і неприйнятного тиску з
будь-якої сторони.

У банків також має бути добре відпрацьована процедура моніторингу за
поточними кредитними відносинами, включаючи моніторинг фінансового
положення позичальників. Ключовим елементом будь-якої інформаційної
управлінської системи банку повинна бути база даних, що містить
необхідну інформацію про стан кредитного портфеля банку.

Наступне питання, яке потребує щільної уваги, пов`язано з регулюванням
банківських ризиків при кредитуванні банками своїх інсайдерів, тобто
споріднених щодо банку осіб (фізичних або юридичних), які мають ту чи
іншу можливість впливати на діяльність банку. Існуючий норматив
визначає максимальний розмір кредитів та інших зобов`язань, наданих
одному інсайдеру.

Як свідчить практика, значну частину проблемних кредитів, наданих
банками, займають саме позики інсайдерам. Тому цілком логічно обмежити
можливість надання цієї категорії кредитів. Але такий підхід має дві
основні проблеми:

1. Можливість точного визначення належності позичальника до категорії
“інсайдера” як самим банком, так і банківським наглядом. Інструкція
“Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків”
вимагає врахування не лише прямих взаємовідносин між банком і
інсайдерами, а також опосередкованих (що цілком виправдано), але
відсутність доступної інформаційної бази та можливість юридичних змін у
процесі функціонування наданого кредиту роблять цю работу невиправданою
та марною витратою часу і коштів.

2. Доцільність глобального обмеження кредитування інсайдерів. Ризик, як
правило, виникає у випадках, коли стосунки відбуваються на пільгових по
відношенню до інших клієнтів умовах. А якщо банк вивчив фінансовий стан
свого акціонера, визначив його задовільним, отримав під забезпечення
достатню кількість високоліквідних матеріальних цінностей та надав
позику під звичайний для даної категорії кредитів відсоток? Певна річ, в
такому випадку, ризик банку не вище, ніж при кредитуванні звичайного
клієнта. Отже, якщо банк виконує по відношенню до такого позичальника
усі пруденціальні норми, як внутрішні, так і вимоги банківського
нагляду, то «зацікавлений» клієнт або інсайдер може розглядатися як
звичайний, і тому особливі вимоги щодо ообсягу кредитування можуть і не
встановлюватися.

Якщо спробувати об`єднати зазначені проблеми, то їх впровадження, на
перший погляд, призведе до ще більшого ускладнення розрахунку цього
норматива, але якщо банку надати можливість аргументованого права
визначення належності того чи іншого клієнта до групи інсайдерів при
кредитуванні — це буде сприяти підвищенню якості аналітичної роботи як
самих банків, так і банківського нагляду.

Валютний ризик при кредитуванні

При наданні кредитів в іноземній валюті крім кредитного ризику, який
завжди присутній при кредитуванні незалежно від того, в якій валюті
надається кредит, має місце також і валютний ризик.

Валютний ризик — можливість втрат, пов`язаних із зміною курсів іноземних
валют. При цьому, ризик кредитної угоди визначається зміною валютного
курсу на майбутній потік платежів в погашення заборгованості за
кредитом.

Уповноважені банки при здійсненні кредитування в іноземній валюті
покладають, як правило, валютний ризик на позичальника. Наприклад, за
кредитною лінією ЄБРР для розвитку малих і середніх підприємств валютний
ризик несуть безпосередні отримувачі кредитів. У зв`язку із погіршенням
ситуації на грошово-кредитному ринку, яка призвела до підвищення курсу
долару США, ряд підприємств-позичальників відчули на собі його
негативний вплив. Враховуючи, що вартість кредиту у гривневому
еквіваленті значно збільшилася, відповідно і потреба у гривні для
купівлі іноземної валюти для погашення заборгованості за кредитом (у
порівнянні з графіком повернення кредиту) також зросла.

Уповноважені банки самостійно оцінюють та приймають рішення щодо
зниження валютного ризику при кредитуванні. При цьому, якість оцінки
валютного ризику залежить від компетенції та професіоналізму працівників
банку.

З метою досягнення мінімізації валютного ризику, пов`язаного з
коливанням курсів валют, уповноважені банки мають застосовувати різні
методи страхування (управління) валютних ризиків.

Суть основних методів управління зводиться до того, щоб здійснити
валютообмінні операції до того, як виникне несприятлива зміна курсу, або
компенсувати втрати від такої зміни за рахунок угод з валютою, курс якої
змінюється в протилежному напрямку. Комерційні банки можуть здійснювати
це через форвадні угоди, операції типу «своп», опціонні угоди, фінансові
ф`ючерси, структурну балансировку (активів та пасивів, кредиторської та
дебіторської заборгованості, яка дозволить перекрити втрати від зміни
валютного курсу прибутком) тощо.

Враховуючи загострення ситуації на грошово-кредитному ринку та з метою
підтримки ліквідності банків, зменшення валютних ризиків, що виникають
при кредитуванні, Національний банк України прийняв ряд упереджуючих
заходів. Серед них: обмеження кредитування в іноземній валюті
уповноваженими банками суб`єктів господарювання придбанням тільки
товарів критичного імпорту (які ввійшли до переліку, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.98 № 1145), зменшення
загальної суми кредитів в іноземній валюті розміром, що не перевищує 20%
кредитного портфелю банку. Крім того, рекомендовано комерційним банкам
утримуватися від активних операцій, особливо по приросту кредитних
вкладень та надання міжбанківських кредитів.

Ризик у зовнішньоекономічній діяльності

Коли у 1998 році значно загострилася ситуація на валютному ринку
України внаслідок тяжкої кризи, яка охопила міжнародні фінансові ринки,
зокрема фінансовий ринок Росії, державою були вжиті негайні заходи
стосовно мінімізації ризику у зовнішньоекономічній діяльності. З метою
недопущення неконтрольованого розвитку ситуації на фінансовому ринку
України, зменшення безпосереднього впливу російської фінансової кризи,
вжиття термінових заходів щодо соціального захисту населення Кабінет
Міністрів України і Національний банк України прийняли спільну постанову
від 10.09.98р. №1413, якою затверджені Антикризові заходи фінансової
стабілізації. Виконання цих заходів сприяло збільшенню і концентрації
надходжень іноземної валюти на валютний ринок України, розширенню
можливостей імпортерів у придбанні іноземної валюти.

Враховуючи, що значна частина розрахунків суб`єктів зовнішньоекономічної
діяльності України з країнами Заходу здійснюється у ВКВ, був
забезпечений захист таких розрахунків від різноманітних ризиків шляхом
оптимального поєднання валютно-фінансових та цінових умов
зовнішньоекономічного контракту. До валютних умов, які регулюють
розрахунки між контрагентами, відносяться: встановлення валюти ціни
(валюти контракту) та валюти платежу (валюти розрахунків), а у випадку
їх неспівпадання і курсу, за яким валюта ціни має бути перерахована в
валюту платежу, а також узгодження застережень, направлених на зменшення
або усунення валютного ризику.

Взагалі ризик при зовнішньоекономічній діяльності — це можливість
однієї із сторін в певній угоді (торговельній, фінансовій або кредитній)
понести збитки в зв`язку зі зміною паритету, курсу або купівельної
спроможності валюти контракту. Масштаби ризику, пов`язаного з падінням
купівельної спроможності валюти, залежать від розриву в часі між
моментом укладання контракту і моментом здійснення самого платежу. Даний
вид валютного ризику має суттєве значення в основному при підписанні
кредитних договорів і є одностороннім, оскільки в умовах інфляції збитки
виникають лише у продавців (кредиторів). Валютний ризик, який виникає
внаслідок зміни курсів валют в даний період, може мати місце не тільки
по відношенню до продавців, але і до покупців. Імпортер або боржник несе
збитки, якщо зростає курс валюти контракту, оскільки для її купівлі він
має заплатити більшу кількість національної валюти. Експортер або
кредитор програє при падінні курсу валюти контракту, оскільки він
отримає меншу суму в національній валюті.

Для запобігання вказаних ризиків банки включають до угод з іноземними
контрагентами такі умови, які дозволили їм уникнути збитків в зв`язку з
падінням вартості валютної виручки при вивозі товарів за кордон або
підвищенні курсу валюти платежу при імпорті.

Існує декілька методів страхування валютних ризиків, зокрема, на основі
взаємної домовленості між учасниками угоди, коли один з учасників
виконує односторонні дії, або це пов`язано з проведенням відповідних
операцій банками та страховими компаніями. На практиці за звичай
застосовуються захистні застереження — умови, які входять на договірній
основі до контракту або угоди. Найбільш простим способом зберегти
валютні надходження від знецінення через падіння курсу валюти — це
внесення до зовнішньоекономічного контракту валютного застереження, яке
передбачало б зміну суми платежу та ціни товару з урахуванням зміни
курсу якоїсь стабільної валюти по відношенню до валюти платежу. Непрямою
формою такого застереження є фіксація ціни товару в більш сильній валюті
при платежах в більш слабких валютах.

Пряме валютне застереження має застосовуватися у випадку співпадання
валюти контракту і валюти платежу. Експортери наполягають на її
застосуванні у випадку, коли валюта розрахунку має тенденцію до
зниження.

Застосовуються також індексні застереження — сума платежу залежить від
певного індексу цін. Дане застереження може врятувати продавця
(експортера) від зниження купівельної спроможності валюти, яку він
отримує за контрактом, але не від змін її курсу.

Існує також застереження про перегляд ціни, яка включається до
контракту у випадку, коли продавець хоче забезпечити собі захист від
валютного ризику, а покупець не йде на внесення до контракту будь-якого
іншого застереження. Дане застереження — одностороннє за своїм
характером, оскільки перегляд ціни можливий лише у випадку зниження
курсу валюти, але не його підвищення. Імпортер може погодитися з
вимогами експортера або відмовити йому. Якщо між контрагентами не буде
досягнуто домовленості, то експортер може анулювати угоду без будь-якої
компенсації імпортеру.

В міжнародній практиці використовується також мультивалютне
застереження, тобто сума платежу ставиться у залежність від зміни курсів
декількох валют). Це застереження буває двох видів — на базі
середньоарифметичного процента відхилення курсів вказаного переліку
валют або на базі змін їх умовного середньоарифметичного курсу. Більш
доцільним є перший вид застереження, оскільки він забезпечує певну
пропорційність змін курсів валют. Для спрощення перерахування
використовують курси декількох провідних валют світу.

На практиці також застосовуються товарообмінні угоди або зустрічні
закупки. При цьому в контракті фіксується еквівалент товарів, якими
обмінюються (на базі світових цін), а різниця, що іноді виникає,
покривається оплатою в валюті.

При застосуванні комбінованого валютно-товарного застереження сума
платежу регулюється з урахуванням змін валютних курсів і товарних цін. У
випадку їх руху в одному напрямку сума буде змінена з урахуванням
найбільшого проценту відхилення, а якщо в різних напрямках — розмір
платежу перераховується з урахуванням маржі між відхиленнями курсів та
цін.

Одним із методів страхування валютних ризиків, який застосовується
великими компаніями, є регулювання валютної позиції за контрактами з
тим, щоб вона була закрита. Наприклад, якщо у суб`єкту
зовнішньоекономічної діяльності превалює експортна або імпортна
орієнтація, то ризик можна скоротити, укладаючи контракти в різних
валютах, у котрих динаміка зміни курсу має протилежні тенденції. Однак
цей метод ефективний тільки за умови, що компанія має широкі
зовнішньоекономічні контакти.

Що стосується форм розрахунків за зовнішньоекономічними контрактами,
то в міжнародних розрахунках суб`єкти зовнішньоекономічної діяльності
України застосовують документарний акредитив, інкасо та переказ.
Діяльність українських банків в сфері міжнародних розрахунків направлена
на удосконалення якості обслуговування зовнішньоекономічних угод
клієнтів і банків-кореспондентів, зокрема, здійснюючи розрахунки за
документарними формами, банки сприяють зменшенню ризиків за
зовнішньоекономічними операціями, збільшенню грошових потоків, залученню
нової клієнтури, більш надійному фінансуванню та зміцненню зв`язків із
закордонними банками.

Управління ринковим ризиком.

Банківський нагляд повинен щоденно мати впевненість в тому, що банки з
необхідною точністю оцінюють і адекватно контролюють ринкові ризики. У
разі необхідності можна створити спеціальну «подушку» капіталу на
покриття цінових ризиків, яким схильний банк, — особливо ризиків,
пов’язаних з комерційними операціями. Ще одним важливим кроком в справі
зміцнення надійності фінансових ринків є дисципліна, дотримання якої
пов’язане з виконанням вимог до капіталу банків. Повинні також існувати
в банках розроблені якісні і кількісні стандарти управління ринковим
ризиком.

Банківському нагляду потрібно також пересвідчитися в тому, що
керівництво банку встановило відповідні ліміти і забезпечує адекватний
внутрішній контроль над своїми операціями у іноземній валюті.

Управління процентним ризиком.

Банківський нагляд систематично стежить за тим, яким чином банки
контролюють процентний ризик, що передбачає ефективний моніторинг з боку
спостережної ради і керівництва банку, наявність адекватної політики і
процедур з управління ризиком, системи виміру ризику. У доповнення до
цього банківський нагляд має отримувати від банків достатню і своєчасну
інформацію, що дозволяє оцінити рівень процентного ризику. Ця
інформація повинна враховувати низку термінів платежу і валют, що є в
портфелі банку, а також інші чинники.

Управління операційним ризиком.

Керівна ланка банку повинна вести політику по управлінню операційним
ризиком або по зниженню гостроти цього ризику (наприклад, за допомогою
страхування або планування інших заходів на випадок непередбачених
обставин) та розробити і втілювати в життя адекватні заходи стосовно
поновлення ділової діяльності всіх систем банку.

Управління іншими ризиками.

Стандарти управління іншими ризиками набувають все більшу важливість по
мірі того, як зростає складність фінансових інструментів і техніка
оцінки ризиків. Більш того, вплив нових технологій на банківський ринок
наполегливо вимагає від багатьох з банків здійснювати повсякденний
моніторинг за портфелями операцій і швидко коректувати ступінь ризику з
урахуванням ринкових потреб і інтересів клієнта. У цих умовах
керівництву банку, інвесторам і, зрозуміло, банківському нагляду
потрібна правдива інформація відносно ризикових позицій банку, причому
вона повинна бути коректною, вичерпною і надаватися на своєчасній
основі. Банківський нагляд сприяє цьому процесу, заохочуючи і зміцнюючи
продуману банківську політику і вимагаючи введення банками процедур, які
забезпечують наявність такої інформації.

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ УПРАВЛІННЯ БАНКІВСЬКИМИХ РИЗИКАМИ

Кожен комерційний банк завжди, і тим більше в умовах кризи банківської
системи, зацікавлений у збереженні та розширенні своїх позицій на ринку
банківських послуг. Після обвалу фондового ринку основною формою
отримання доходу є кредитування.

Банки України при виконанні своїх функцій зацікавлені в стійкості та
безперебійній роботі банківської системи в цілому. Однією з форм
контролю за діяльністю комерційних банків є встановлення Національним
банком України економічних нормативів, обов`язкових резервів та
здійснення контролю за їх виконанням. Для виконання нормативів банки
намагаються збільшити розмір капіталу, зменшити рівень кредитних
ризиків, вимагаючи від своїх клієнтів надання різних форм забезпечення
повернення кредитів, які передбачені чинним законодавством.

При розрахунку процента за кредитами банк вибирає між високою
дохідністю, що пов`язана з більшим ризиком, і ліквідністю актива, який
дає прибуток і має меншу прибутковість та меншу ступінь ризику.

У більшості випадків при розгляді та затвердженні кредитної заявки
клієнта першочергова увага звертається на ліквідність застави.
Ефективність використанння кредитних ресурсів, що мають забезпечити
погашення кредита та процентів по ним за рахунок виручки від реалізації
продукції, товарів, робіт, послуг, банки практично не розглядають. Але
першочерговим джерелом забезпечення є виручка від реалізації, а не
застава та його ліквідність. Сьогодні основною формою забезпечення
кредитних ризиків є насамперед застава.

Практика кредитування та судових процесів свідчать про те, що далеко не
завжди документація, що підтверджує забезпечення кредиту, збігається з
реальною наявністю майна, яке закладалося. У деяких випадках виявлялося,
що юридична особа брала в різних банках кредит під заставу одного і того
ж самого майна.

Оцінка ризику кредиту,що видається банком, була б більш об`єктивною,
якщо банк міг би перевірити інформацію клієнта про фактично існуючу його
заборгованість іншим банкам за позичками.

Цю проблему можна вирішити за допомогою інформаційної бази даних, куди б
потрапляла інформація про розміри кожного виданого кредиту усіма банками
та філіями на певній території із зазначенням конкретних отримувачів
позики, розміру наданого кредиту, терміну погашення, засобів
забезпечення.

Інформація має бути оперативною, яка постійно поновлюється. У такій
інформації мають бути зацікавлені перш за все самі банки та їх філії,
які розташовані на одній території. Саме такі бази даних вже існують у
розвинених європейських країнах.

Така база даних може бути створена і у Національному банку України із
забезпеченням конфіденційності такої інформації.

Комерційний банк за допомогою електронної пошти щоденно у міру потреби
може робити запити з приводу того, чи має юридична особа, підприємець чи
фізична особа будь-які кредити в інших комерційних банках на певній
території.

Інформація з бази даних може надаватися тільки про загальну суму
кредитів, строки їх надання певному поозичальнику, форми та розміри
забезпечення без зазначення джерела кредитування і будь-якої іншої
інформації, що є комерційною таємницею.

Плата за користування цією інформацією має бути мінімальною, що
забезпечить покриття здійснених витрат. Рівень технічного забезпечення
банків дасть змоги забезпечити отримання цієї інформації та передання її
в базу даних. Національний банк України мав би можливість забезпечувати
контроль за переданням інформації.

Досвід свідчить про те, що достовірність і повнота інформації про
позичальника є одним з факторів, які визначають стійкість комерційних
банків, знижують ризик неповернення кредитних ресурсів.

Активність банків знижується через збільшення у них активів, які не
дають прибуток за загальною структурою активів, затрат ресурсів у
зв`язку з проведенням високо ризикованих кредитних операцій.
Інформаційна система може знизити ризик, а саме банки матимуть
впевненість у наданій інформації. При цьому недобросовісні клієнти
втрачають можливість ошуканим шляхом отримати кредит у декількох банках
під одну й туж саму заставу.

Національний банк в у цьому разі матиме змогу забезпечувати економічний
аналіз стійкості комерційного банку.

Одним із порівняно нових шляхів мінімізації фінансових ризиків є
страхування кредитних ризиків. Цей вид страхування відрізняється від
інших. Частіше за все це може бути ризик, пов`язаний з неповерненням
кредитних ресурсів ( у тому числі і по договорам міжбанківського
кредиту), з неоплатою куплених банком векселів тощоі. Поступово
«приживається» на вітчизняному страховому ринку відоме за кордоном
страхування, пов`язане з помилками співробітників банку, що може бути
причиною непередбачених виплат та витрат, а також ризиків, пов`язаних з
нечесністю персоналу тощо.

Найважливіші моменти в страхуванні — міра відповідальності,
встановлення страхового випадку та визначення страхового відшкодування.
Це обов`язкові атрибути страхового договору.

За кордоном практикують дві основні форми кредитного страхування —
страхування власне кредитів (делькредерне) та страхування застави під
отримані кредити ( кауційне):

1. Делькредерне. В цій формі страхування Страхувальник, (як правило,
це банк застрахований) безпосередньо захищає власні інтереси,
застосовуючи механізм страхування.

Відносини сторін характеризуються такими ознаками:

а) страхувальник (банк)

— отримує страхове відшкодування збитків у випадку невиконання
боржником своїх зобов»язань;

бере на себе частину відповідальності;

зобов`язується кредити, які страхуються, позичати під звичайні відсотки;

б) страховик

застосовує санкції при порушенні страхувальником зобов`язань (аж до
повної відмови виплатити відшкодування при страховому випадку);

пропонує форму договору, як правило, це так зване «загальне покриття»
страховим захистом;

залишає за собою право перевірки самостійного прийняття рішень щодо
запропонованих до страхування ризиків;

переймає право регресу до кредитоотримувача.

2. Кауційне. Ця форма страхування передбачає, що
страхувальник-боржник захищає право свого кредитора чи вірителя (які
фактично становлять застраховану сторону). У випадку заставного
гарантійного страхування боржник є страхувальником, а застрахованим, як
правило, виступає кредитор.

Кожна з форм страхування, безумовно, має бути представлена конкретними
видами страхування, зміст яких визначають умови надання кредитів. Але
попри відмінності техніко-організаційного здійснення страхових операцій
їх економічний сенс один: в усіх випадках кредитного страхування йдеться
про захист кредиторів від ймовірних втрат.

На українському ринку страхування кредитів практикується порівняно
нещодавно у таких двох варіантах:

добровільне страхування ризику непогашення кредитів;

2) добровільне страхування відповідальності позичальника за непогашення
кредитів.

В першому варіанті страхувальник — банк по укладенні кредитного договору
може самостійно застрахувати надану позику, підписавши із страховою
компанією угоду про добровільне страхування кредитного ризику. В цьому
випадку сума страхових внесків враховується при встановлені ставки
відсотка за кредит. За логікою пов`язаних інтересів ініціаторами таких
страхових операцій повинні бути банки як шукачі страхового захисту. За
характером ця операція аналогічна страхуванню від нещасного випадку,
яким власне, і є для банку неповернення кредиту.

У вітчизняній практиці перший варіант страхування поки що не вельми
популярний. Головна причина в тому, що комерційні банки не побоюються
використовувати страхування кредитів як основну форму захисту від
ризиків банківської діяльності. Без страхового аудиту, широкого
висвітлення в економічній пресі балансів, фінансових звітів страхових
компаній цілком виправдано може виникнути сумнів щодо їх
платоспроможності. З іншого боку, через надмірно високі страхові премії
підвищуються страхові платежі, а отже, й витрати виробництва, що,
врешті, обертається підвищенням цін на товари й послуги. Не сприяє
поширенню цього варіанту страхування й ускладнена процедура оформлення
страхового договору. Вона потребує від банків як рутинної роботи, так і
дуже відповідального аналізу.

Дещо простішим щодо процедури, є страхування відповідальності
позичальника за непогашення кредиту, оскільки страховий поліс
розглядається як різновид гарантійного паперу страхової компанії банку
за фінансовими зобов`язаннями до його клієнтів-позичальників. Цей
варіант страхування може забезпечити повернення кредиту і сплати
відсотків лише у випадку, коли страхова фірма згодна і спроможна
виплатити страхову винагороду.

Недоліком заставної форми страхування є те, що страховик не вступає у
безпосередні правові відносини з банком-кредитором, а пов`язаний з ним
лише опосередковано. Отже, банк як третя особа втрачає пріоритет при
захисті своїх інтересів. Ситуація ускладнюється ще й тим, що на
українському страховому ринку не вироблено загальних умов страхування
кредитів, які б охоплювали найсуттевіші норми кожного виду страхування.
Тому в подальшому страхування кредитів, очевидно, розвиватиметься не
лише шляхом удосконалення діючих умов страхування відповідальності, на
зразок страхування застави (кауцій), а й через поступове його
перетворення у страхування делькредерного типу, яке можна буде
розглядати як страхування банкив-кредиторів від «нещасного випадку» у
їхній діяльності.

В умовах нестабільної економічної кон`юктури одним з шляхів мінімізації
банківських ризиків є ринок ф`ючерсних контрактів. За своїм призначенням
строковий ринок має бути механізмом страхування фінансових ризиків.
Приваблює вин також тим, що проопонує високоприбуткові інструменти
інвестування вільних коштів.

Строковий ринок — молодий сегмент ринкової економіки, який динамічно
розвивається, має відлагоджену організаційну структуру. Торгівля
строковими контрактами концентрується переважно у великих міжнародних
фінансових центрах, зокрема, на провідних світових біржах Америки,
Європи та Азії. Річні обсяги операцій на цьому ринку обчислюються у
сотнях мільярдів доларів.

Строковий ринок України розвивається дуже повільно і має багато
недоліків: відсутня обгрунтована законодавча база, яка б відповідала
реальній економічній ситуації в Україні, не вирішено питання
бухгалтерського обліку операцій із ф`ючерсними контрактами. Але саме
через доларові ф`ючерси можуть бути захеджовані ризики, пов`язані з
можливою несприятливою зміною курсу гривні щодо долара США.

В Україні торгівля ф`ючерсними контрактами здійснюється на Київській
універсальній біржі (КУБ). Планується організація ф`ючерсного ринку на
Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ), що дає надії на
активізацію ф`ючерсної торгівлі у країні.

Необхідність розвитку внутрішньго ф`ючерсного ринку в Україні зумовлена
такими основними причинами:

на міжнародних ф`ючерсних ринках не існує таких типів контрактів, які б
відповідали потребам українських хеджерів;

не існує міжнародних ф`ючерсних контрактів, де однією з валют була б
гривня, яка є базовою валютою для українських виробників;

на міжнародних ринках не створено ф`ючерсних контрактів, які б
дозволяли використовувати ці ринки для хеджування «внутрішніх»
фінансових ризиків;

українські хеджери мають обмежений доступ на міжнародні ф`ючерсні ринки.

Тому створення і активізація власного ф`ючерсного ринку, який відповідав
би потребам і можливостям вітчизняних виробників, є найбільш реальним та
перспективним напрямком розвитку фінансових ринків в Україні. У
майбутньому такий ринок може інтегруватися в міжнародну систему
ф`ючерсної торгівлі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Закон України “Про банки і банківську діяльність”;

Закон України “Про цінні папери і фондову біржу”;

Положення “Про порядок формування і використання резерву для
відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків”,
затверджене постановою Правління НБУ № 122 від 27.03.98;

Інструкція “Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних
банків”, затверджена постановою Правління НБУ № 141 від 14.04.98;

Порядок формування комерційними банками спеціального фонду страхування
вкладів фізичних осіб, затверджений постановою Правління НБУ № 72 від
22.02.99;

Костюченко В. Формування резервів для покриття кредитних ризиків //
Вісник НБУ № 2-1999;

Мороза А.Н Основи банківської справи // Київ, Либра, 1994;

О.Береславська Перспективи розвитку ринку ф»ючерсних контрактів в
Україні; Б.Івасів Економічний зміст та форми страхування кредитів //
Вісник НБУ №5-1998;

PAGE 1

PAGE 3

Похожие записи