.

Управління кредитними ризиками в діяльності комерційних банків

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 25414
Скачать документ

Дипломна робота
“Управління кредитними ризиками в діяльності комерційних банків”

Зміст

Вступ 3
ГЛАВА 1. СУТНІСТЬ, ВИДИ ТА ЗНАЧЕННЯ РИЗИКІВ У БАНКІВСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ 6
1.1 Загальна характеристика банківських ризиків 6
1.2. Кредитний ризик як невід’ємна частина банківської діяльності 17
1.3. Механізм управління та методи аналізу кредитного ризику 24
ГЛАВА 2. УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМИ РИЗИКАМИ В ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ (НА ПРИКЛАДІ ПРОМІНВЕСТБАНКУ) 49
2.1 Аналіз процесу банківського кредитування в Промінвестбанку 49
2.2 Основні засоби зниження кредитного ризику, які використовуються в Промінвестбанку 60
2.3 Механізм проведення аналізу кредитоспроможності та визначення класу позичальника 65
ГЛАВА 3. ОСНОВНІ ШЛЯХИ МІНІМІЗАЦІЇ КРЕДИТНОГО РИЗИКУ В КОМЕРЦІЙНИХ БАНКАХ 81
3.1 Досвід управління кредитним ризиком у банківській системі країн з ринковою економікою 81
3.2 Основні напрямки мінімізації кредитного ризику в сучасній банківський практиці в Україні 89
Висновки 96
Список використаної літератури 100
Додатки …………………………………………………………………………125

Вступ

Актуальність теми дослідження. Запорукою ефективного функціонування та сталого розвитку економіки будь-якої країни або регіонального об’єднання є її стабільна та надійна банківська система. Головне завдання банківської системи полягає в підтримці економічного зростання шляхом підкріплення економіки кредитними ресурсами, переміщення грошових ресурсів до тих секторів, в яких відчувається їх нестача. Саме такі завдання у сьогоденні вирішує й банківська система України в умовах стратегічного орієнтування країни на приєднання до європейських структур.
Функціонування банківської системи країни або регіонального об’єднання залежить від стабільності банківських інститутів, їхньої здатності чинити опір негативному впливу різноманітних факторів: макроекономічних, інформаційних, організаційних, регулятивних тощо, які стають причиною виникнення різноманітних банківських ризиків. Тобто, лише усвідомлення ризиків, що оточують банківську діяльність, досконале управління ними здатні забезпечити функціональну надійність банківських установ.
Надійність банківських установ є особливо важливою для країн, які лише нещодавно запровадили ринкові механізми функціонування національної економіки. Банківська система України ще має накопичити власний досвід обмеження дії чинників, які можуть спричинити порушення її внутрішньої стабільності. Отже, адаптація методів та моделей управління банківськими ризиками може розглядатися як одна із засад для створення власних, вітчизняних підходів щодо забезпечення довгострокової надійності як комерційних банків України, так і банківської системи країни в цілому.
Найпоширенішою операцією комерційних банків є надання кредитів і проведення кредитної політики. Кредитні операції дають комерційним банкам основну частину доходу. Однак аналіз ситуації, що склалася у банківській сфері, свідчить, що іноді банки зазнають фінансового краху в зв’язку з надзвичайно ризиковою кредитною політикою. У зв’язку з цим актуального значення набуває вирішення проблеми мінімізації ризиків кредитної діяльності комерційних банків. Банки повинні управляти кредитним ризиком таким чином, щоб отримувати максимально можливий прибуток, одночасно намагаючись максимально знизити ризик, безпосередньо пов’язаний з механізмом надання і погашення банківських кредитів.
Дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених з питань ризиків у банківській діяльності знайшли відображення у працях Ю. Бутеля, Н.І. Версаля, В.В. Вітлінського, В.В. Галасюка, А.П. Ковалева, С М. Павлюка, О. Пернарівського, О.Г. Савченко, І. С. Хоружій та інших, в яких головна увага приділялась саме кредитним ризикам, проблемам їх оцінювання та управління.
Метою дослідження є поглиблення теоретичних та практичних знань з питань банківського менеджменту: управління кредитними ризиками у банках для подальшого застосування їх під час виконання конкретних практичних завдань; сприяння розвиткові пошуку сучасних наукових досягнень з управління кредитними ризиками з метою їх мінімізації.
Основними завданнями дипломної роботи є:
поглиблення та узагалення теоретико-методологічних засад з дослідження кредитних ризиків та способів його мінімізації;
проведення всебічної діагностики ситуацій з питань управління кредитними ризиками в діяльності комерційних банків;
визначення основних шляхів мінімізації кредитного ризику в комерційних банках.
Об’єктом дослідження є сфера економічних відносин, що виникають між кредиторами і позичальниками з приводу перерозподілу вартості у грошовій формі на умовах повернення та платності.
Предметом дослідження є діяльність комерційного Промінвестбанку, спрямована на кредитування юридичних та фізичних осіб для забезпечення їх тимчасових потреб у грошових ресурсах.
Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу дипломної роботи становить сучасна економічна теорія ризиків, синтез класичних теорій і новітніх поглядів на місце та роль кредитних ризиків у діяльності комерційних банків. При виконанні досліджень залежно від конкретних цілей і завдань використовувались аналітично-графічна формалізація кредитної діяльності комерційних банків, порівняльний аналіз динаміки показників.
Базою дослідження є результати конкретних економічних досліджень, зарубіжний і вітчизняний досвід діяльності комерційних банків у сфері управління кредитними ризиками під час кредитування юридичних та фізичних осіб.
Інформаційною базою є законодавчі та нормативні акти, періодичні видання, а також дані статистичних щорічників, Національного банку України (НБУ), комерційного банку Промінвестбанк.

Глава 1. Сутність, види та значення ризиків у банківській діяльності

1.1 Загальна характеристика банківських ризиків

Банківська діяльність за своєю природою пов’язана з ризиками, тобто ризик є притаманною складовою у функціонуванні комерційних банків – універсальних кредитних установ, які створюється для залучення грошових ресурсів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення і платності.
Розуміння суті ризиків, правильне оцінювання й управління ними дає змогу уникнути або значно зменшити неминучі втрати, які виникають у банківській діяльності, тому спочатку розглянемо економічну сутність ризиків.
Здійснення будь-якої господарської діяльності сьогодні неможливе без ризиків. Як правило, ризик пов’язується з невпевненістю в можливому результаті. Тобто, існує фактор невизначеності, необхідності приймати рішення, що направлені на усунення, запобігання та максимального обмеження дії негативних наслідків ризику. Незважаючи на давню історію існування ризику та його вивчення, в науковій літературі немає єдиної думки щодо визначення цього поняття та єдиного підходу щодо концепцій в теорії ризику.
Як економічна категорія ризик виник з появою товарно-грошових відносин і відображає подію, яка може відбутися або ні. До того ж, для події, що відбулася, можливі три варіанти економічного результату: позитивний (вигода, прибуток), нульовий (результат не змінився), від’ємний (збиток, втрата).
Вчені вважають, що вперше спроба наукового визначення сутності та змісту поняття “ризик” була зроблена математиком Йоганом Тетенсом (XVIII cт), хоча дослідження та групування ризиків закладені в працях вчених Д. Граунта, Я. Вітта, Е. Галлея ще в XVII ст. [104]
В теорії ризику переважаючою є думка, яка ототожнює ризик і непевність. Наукові дискусії з цього приводу тривають вже близько століття. Спробою поєднати економічний зміст “ризику” з “непевністю” є концепція деяких вчених, що ґрунтується на принципах загального детермінізму (причинній обумовленості всіх подій та явищ), в основі якої лежить погляд, що ризик є випадковістю, а внаслідок цього у людей існує стан непевності в прийнятті рішень. Спираючись на цю концепцію можна зробити висновки: наявність зовнішніх факторів, які завжди супроводжують будь-яку діяльність та буття, формує об’єктивну сторону ризиків, а суб’єктивний фактор – формує непевність. Але непевність формується за рахунок об’єктивних причин, таких як наявність засобів досягнення мети, та суб’єктивних – психологічний фактор, ступень віри, переконання, наявність вмінь, знань, досвіду. І, як відомо, суб’єктивний фактор важко оцінити та практично неможливо виміряти [104].
Дуже важливою для загальноекономічного розуміння ризику є теорія американського економіста Ф. Кнайта, згідно якої ризик – це результат будь-якої діяльності, який можна виміряти за допомогою методів теорії ймовірності й закону великих чисел. Якщо подібних розрахунків виконати неможливо, то даний результат діяльності є непевністю. За концепцією цього економіста ризик пов’язується з невизначеністю, яка є джерелом виникнення прибутку, і яку можна технічно виміряти й оцінити за допомогою методу пробабілістичних (імовірнісних) розрахунків. Крім того, ризик може бути представлений через логічну ймовірність, яка базується на пізнанні законів природи та суспільства, через статистичну ймовірність, яка відображає збір, накопичення, аналіз та систематизацію статистичних даних [104].
В господарській та фінансово-економічній діяльності суб’єкта, як зазначено у Фінансовому словнику, під ризиком розуміють “усвідомлену можливість небезпеки виникнення непередбачених втрат очікуваного прибутку, майна, грошей у зв’язку з випадковими змінами умов економічної діяльності, несприятливими обставинами. Вимірюють частотою, ймовірністю виникнення того чи іншого рівня втрат.” [44]
Досить повним та сучасним є визначення ризику, яке приведено в навчальному посібнику “Фінансовий менеджмент” за редакцією проф. Г. Г. Кірейцева: “Під ризиком слід розуміти можливість виникнення збитку внаслідок дії в переважній більшості зовнішніх факторів, які при оцінці ситуації (перед прийняттям рішення) були невідомі та вплив яких може змінити ймовірність досягнення бажаного результату” [52, с.17]:.
Якщо перевести поняття ризику в площину фінансових категорій, до яких належить і банківська діяльність, можна сказати, що ризик – це ймовірність виникнення збитків, втрат або недоотримання прибутку порівняно з прогнозним варіантом.
В умовах адміністративно-командної економіки банківська діяльність аж ніяк не була пов’язана з ризиками, бо у суспільстві існувала єдина форма власності – державна: банки та їх клієнти були державними, а значить за зобов’язаннями державних підприємств у кінцевому результаті відповідала держава, так само, як держава неодноразово списувала борги колгоспів перед банком.
В умовах ринку характер діяльності банку докорінно змінився. Банк став комерційним підприємством, а значить, поставивши головною своєю метою отримання прибутку, банк у той же час повинен забезпечити покриття своїх витрат власними доходами, і при цьому, здійснюючи свої операції, постійно пам’ятати про небезпеку втрат (тобто про ризики) щоб уникнути збитків, неліквідності та банкрутства.
Ризикованість банків пов’язана з характером їх діяльності, тому що вони працюють, в основному, з чужими коштами (зрозуміло, що ризикувати своїми коштами і ризикувати чужими коштами – це не одне і те ж), тобто жодна банківська операція не може вважатися вільною від ризику. Крім цього, банки – це «кровоносна система» економіки. Вони тісно пов’язані з усіма її сферами, тому банкрутство навіть одного великого банку може викликати «ланцюгову реакцію» банкрутств багатьох банків (бо банки, як і їхні клієнти, пов’язані між собою). Цей факт негативно вплине на стан усієї економіки.
Отже не випадково питання банківської діяльності та пов’язані з нею знайшлі своє відображення в нормативних актах чинного законодавства України. Так відповідно до «Методичних рекомендацій щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України» [8], ризик (з точки зору банку) – це потенційна можливість недоотримання доходів або зменшення ринкової вартості капіталу банку внаслідок несприятливого впливу зовнішніх або внутрішніх факторів. Такі збитки можуть бути прямими (втрата доходів або капіталу) чи непрямими (накладення обмежень на здатність організації досягати своїх бізнес-цілей). Зазначені обмеження стримують здатність банку здійснювати свою поточну діяльність або використовувати можливості для розширення бізнесу;
ризик (з точки зору Національного банку) – це ймовірність того, що події, очікувані або неочікувані, можуть мати негативний вплив на капітал та/або надходження банку. Таке ж визначення ризику наведено і в «Методичних вказівках з інспектування банків “Система оцінки ризиків” [7].
Кращому розумінню ризиків в банківській діяльності, виявленню найбільш характерних рис тих, чи інших видів, спріяє класифікація банківських ризиків, на основі якої розробляються та застосовуваються механізми управління ними за певних умов.
У різноманітних наукових працях і дослідженнях, які присвячені проблемам банківських ризиків, наведено різноманітні підходи щодо їх класифікації. Так Кириченко О., досліджуючи ризики, пропонує таку класифікацію: кредитний ризик; процентний ризик; валютний ризик; ризик ринку цінних паперів; ризик при формуванні депозитів; ризик при нових видах діяльності, ризик лізингових угод [51, c. 417]. Існують класифікації ризиків за сферами виникнення. С.М. Козьменко, Ф.І. Шпиг, І.В. Волошко класифікують ризики таким чином: зовнішні ризики та внутрішні ризики. Зовнішні складаються з ризику щодо країни, валютного ризику, відсоткового ризику, системного та інші, а до внутрішніх відносять ризики, пов’язані з особливостями клієнта, ризики банківських операцій, ризики, обумовлені видом банку [55 c. 380]. При класифікації ризиків А. Мещеряков дотримується такої думки: ризики поділяються на зовнішні та внутрішні, крім того, виділяються ризики за основною діяльністю (кредитний, відсотковий, інвестиційний, валютний) та допоміжною діяльністю (ризик формування депозитів, ризик за новими сферами діяльності) [66, c. 24 – 25].
Як бачимо, більшість підходів вчених зведено до висновку, що у банківській діяльності виникають дві основні групи ризиків:
а) зовнішні, або загальні ризики – ризики, які виникають у зовнішньому щодо банку середовищі, не пов’язані з діяльністю банку чи конкретного клієнта, проте вплив їх може бути вирішальним і суттєво погіршить фінансовий стан банку. Вплив зовнішніх ризиків на результативність роботи банку вкрай високий, управління цими ризиками найскладніше, а іноді й неможливе;
б) внутрішні, або суто банківські ризики, це – ризики, які безпосередньо пов’язані з функціонуванням банку як комерційної структури. Що ширше коло клієнтів, партнерів, зв’язків банку, банківських операцій, послуг, то більше внутрішніх ризиків супроводжує його роботу. Порівняно із зовнішніми внутрішні ризики краще піддаються ідентифікації та квантифікації (кількісне визначення якісних ознак).
Класифікація ризиків проводиться залежно від покладеної в основу класифікаційної ознаки, але багатогранність такого явища, як ризики, створює можливості для різноманітних підходів щодо вирішення цього питання, хоча навряд чи зможе охопити його повністю.[16]
На зовнішні та внутрішні банківські ризики поділяються з погляду сфер виникнення та можливостей управління ними. Така класифікація показана на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Класифікація банківських ризиків за сферами виникнення

До кола зовнішніх ринків також належать: політичні, правові, соціальні та загальноекономічні ризики, що виникають у разі загострення економічної кризи в країні, політичної нестабільності, війни, заборони на платежі за кордон, консолідації боргів, запровадження ембарго, скасування імпортних ліцензій, стихійного лиха (пожежі, повені, землетруси), приватизації, націоналізації, неадекватного правового регулювання та ін. [51, с.183-184].
Серед великої кількості зовнішніх ризиків за «Методичними рекомендаціями щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України» [8], виділені п’ять основних груп:
а) ризик форс-мажорних обставин – пов’язаний з виникненням непередбачених обставин, які негативно впливають на діяльність банку та/або його партнерів (стихійні лиха та інше).
б) ризик країни – пов’язаний з можливістю настання несприятливих для діяльності банку умов в політичній, правовій, економічній сфері країни, в якій проводить свою діяльність банк;
в) зовнішньо-політичний ризик – обумовлений змінами міжнародних відносин, а також політичної ситуації в одній із країн, які впливають на діяльність банку або його партнерів (війни, міжнародні скандали, імпічмент главі держави, закриття кордонів);
г) правовий ризик – пов’язаний зі змінами законодавства різних країн;
д) макроекономічний ризик – виникає через несприятливі зміни кон’юнктури на окремих ринках або всієї економічної ситуації в цілому (економічна криза). Окремо слід виділити складову макроекономічного ризику – інфляційний ризик, який пов’язаний з можливою втратою первісної вартості активів.
Банківські ризики класифікують також за:
– джерелами виникнення – систематичні (системні) та несистематичні;
– причинами виникнення – непевність майбутнього, непередбачуваність, недостатня інформація;
-можливістю мінімізації – ризик, який може бути знижений, ризик, який не піддається мінімізації;
– ступенем ризику – безризикова діяльність, мінімальний ризик, підвищений ризик, критичний ризик, катастрофічний ризик;
– впливом на окремі показники – ризик рентабельності, ризик доходів, ризик витрат, ризик обігу, ризик ліквідності.
Особливу увагу за наведеною схемою класифікації потрібно звернути на системні ризики, які характеризують нестійкість (ненадійність) всієї фінансово-кредитної системи та можуть бути реалізовані у формі системної кризи. Як різновид системного ризику розглядається ризик виникнення економічної кризи в окремих галузях народного господарства чи економічної кризи всієї країни.
Основною сферою існування, розповсюдження та реалізації системного ризику є банківський сектор економіки. Знаходячись в центрі фінансової взаємодії великої кількості економічних суб`єктів, перероблюючи та розповсюджуючи величезні масиви інформації, банківська система найбільш уразлива по відношенню до системного ризику.
В той же час вона володіє значними можливостями для розповсюдження ризику. Навіть такі традиційні види банківської діяльності, як кредитно-депозитна та платіжно-розрахункова, не говорячи вже про нові банківські операції: інвестиції в цінні папери, факторинг (різновид посередничскої діяльності), лізинг (різновид інвестиційної діяльності), надають великі можливості для виникнення та розповсюдження ризиків. [72]
Попередження системного ризику – надзвичайно важлива задача, яка стоїть на першому місці перед грошово-кредитною системою України в теперішній час. І вирішення цієї проблеми можливо лише “знизу”, тобто з кожного окремого банку.
Для банку основні види ризику пов`язані зі структурою його портфелю, тобто з набором фінансових активів, в які вкладено ресурси банку. В економічній теорії існує три види портфельних ризиків: кредитний, ризик ліквідності, ризик зміни процентних ставок.
Найбільш вдало і повно, з погляду банківської діяльності в нашій країні, класифікація ризиків наведена у Методичних рекомендаціях [8], де з метою здійснення банківського нагляду виділено дев’ять категорій ризику, а саме: кредитний ризик, ризик ліквідності, ризик зміни процентної ставки, ринковий ризик, валютний ризик, операційно-технологічний ризик, ризик репутації, юридичний ризик та стратегічний ризик. Ці категорії не є взаємовиключними; будь-який продукт або послуга може наражати банк на декілька ризиків.
Кредитний ризик – це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через неспроможність сторони, що взяла на себе зобов’язання, виконати умови будь-якої фінансової угоди із банком (його підрозділом) або в інший спосіб виконати взяті на себе зобов’язання. Кредитний ризик є в усіх видах діяльності, де результат залежить від діяльності контрагента, емітента або позичальника. Він виникає кожного разу, коли банк надає кошти, бере зобов’язання про їх надання, інвестує кошти або іншим чином ризикує ними відповідно до умов реальних чи умовних угод незалежно від того, де відображається операція – на балансі чи поза балансом.
Ризик ліквідності визначається як наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через неспроможність банку виконати свої зобов’язання в належні строки, не зазнавши при цьому неприйнятних втрат. Ризик ліквідності виникає через нездатність управляти незапланованими відтоками коштів, змінами джерел фінансування та/або виконувати позабалансові зобов’язання.
Виділяють також ризик ліквідності ринку, який визначається як наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через нездатність банку швидко закрити розриви своїх позицій за поточними ринковими ставками, не зазнавши при цьому неприйнятних витрат. Ризик ліквідності ринку виникає через нездатність визначати або враховувати зміни ринкових умов, які впливають на спроможність залучати кошти в необхідних обсягах та за прийнятними ставками та/або реалізовувати активи швидко і з мінімальними втратами вартості.
Ризик зміни процентної ставки – це наявний або потенційний ризик для надходжень або капіталу, який виникає внаслідок несприятливих змін процентних ставок. Цей ризик впливає як на прибутковість банку, так і на економічну вартість його активів, зобов’язань та позабалансових інструментів. Основними типами ризику зміни процентної ставки, на які зазвичай наражається банк, є:
– ризик зміни вартості ресурсів, який виникає через різницю в строках погашення (для інструментів з фіксованою процентною ставкою) та переоцінки величини ставки (для інструментів із змінною процентною ставкою) банківських активів, зобов’язань та позабалансових позицій;
– ризик зміни кривої дохідності, який виникає через зміни в нахилі та формі кривої дохідності;
– базисний ризик, який виникає через відсутність достатньо тісного зв’язку між коригуванням ставок, отриманих та сплачених за різними інструментами, всі інші характеристики яких щодо переоцінки є однаковими;
– ризик права вибору, який постає із наявності права відмови від виконання угоди (тобто реалізації права вибору), яке прямо чи опосередковано наявне в багатьох банківських активах, зобов’язаннях та позабалансових портфелях.
Ринковий ризик – це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через несприятливі коливання вартості цінних паперів та товарів і курсів іноземних валют за тими інструментами, які є в торговельному портфелі. Цей ризик випливає з маркетмейкерства (діяльність професійного учасника ринку (валютного чи фондового), яка полягає в забезпеченні постійних котирувань цін продавця та покупця на фінансові інструменти від свого імені або від імені клієнта), дилінгу (операції з купівлі-продажу, які банк здійснює від власного імені, але за дорученням та за кошти клієнтів), прийняття позицій з боргових та пайових цінних паперів, валют, товарів та похідних інструментів (деривативів).
Валютний ризик – це наявний або потенційний ризик для надходжень і капіталу, який виникає через несприятливі коливання курсів іноземних валют та цін на банківські метали. Його можна поділити на таки ризики, як ризик трансакції, ризик перерахунку з однієї валюти в іншу (трансляційний ризик), економічний валютний ризик.
Ризик трансакції полягає в тому, що несприятливі коливання курсів іноземних валют впливають на реальну вартість відкритих валютних позицій. Проте оскільки він, як правило, випливає з операцій маркетмейкерства, дилінгу і прийняття позицій в іноземних валютах, цей ризик розглядається у рекомендаціях щодо ринкового ризику.
Ризик перерахунку з однієї валюти в іншу (трансляційний ризик) полягає в тому, що величина еквівалента валютної позиції у звітності змінюється в результаті змін обмінних курсів, які використовуються для перерахунку залишків в іноземних валютах в базову (національну) валюту.
Економічний валютний ризик полягає у змінах конкурентоспроможності банку або його структур, що входять до консолідованої групи, на зовнішньому ринку через суттєві зміни обмінних курсів.
Операційно-технологічний ризик – це потенційний ризик для існування банку, що виникає через недоліки корпоративного управління, системи внутрішнього контролю або неадекватність інформаційних технологій і процесів оброблення інформації з точки зору керованості, універсальності, надійності, контрольованості і безперервності роботи.
Такі недоліки можуть призвести до фінансових збитків через помилку, невчасне виконання робіт або шахрайство або стати причиною того, що інтереси банку постраждають у якийсь інший спосіб, наприклад, дилери, кредитні працівники або інші працівники банку перевищать свої повноваження або здійснюватимуть операції в порушення етичних норм або із занадто високим ризиком. Операційно-технологічний ризик виникає також через неадекватність стратегії, політики і використання інформаційних технологій. До інших аспектів операційно-технологічного ризику належить імовірність непередбачених подій, наприклад пожежі або стихійного лиха.
Ризик репутації – це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через несприятливе сприйняття іміджу фінансової установи клієнтами, контрагентами, акціонерами (учасниками) або органами нагляду. Це впливає на спроможність банку встановлювати нові відносини з контрагентами, надавати нові послуги або підтримувати існуючі відносини. Цей ризик може призвести банк (або його керівників) до фінансових втрат або зменшення клієнтської бази, у тому числі до притягнення до адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності. Ризик репутації має місце на всіх рівнях організації, і тому банки мають відповідально ставитися до своїх взаємовідносин із клієнтами та суспільством.
Публічне сприйняття іміджу банку можна розділити на дві категорії:
а) сприйняття ринком, наприклад нинішніми або потенційними клієнтами, контрагентами, акціонерами (учасниками);
б) сприйняття органами державного регулювання, наприклад Національним банком, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Державною податковою адміністрацією, іншими уповноваженими органами.
Юридичний ризик – це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через порушення або недотримання банком вимог законів, нормативно-правових актів, угод, прийнятої практики або етичних норм, а також через можливість двозначного їх тлумачення. Банківські установи наражаються на юридичний ризик через те, що мають відносини з великою кількістю зацікавлених сторін, наприклад, клієнтами, контрагентами, посередниками тощо, органами нагляду, податковими та іншими уповноваженими органами. Юридичний ризик може призвести до сплати штрафних санкцій та адміністративних стягнень, необхідності грошового відшкодування збитків, погіршення репутації, погіршення позицій банку на ринку, звуження можливостей для розвитку і зменшення можливостей правового забезпечення виконання угод.
Стратегічний ризик – це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через неправильні управлінські рішення, неналежну реалізацію рішень і неадекватне реагування на зміни в бізнес-середовищі. Цей ризик виникає внаслідок несумісності стратегічних цілей банку, а також – розроблених бізнес-стратегій та задіяних ресурсів для досягнення цих цілей, якості їх реалізації.
Отже, проблема виникнення ризиків в банківській діяльності існуватиме завжди: висока доходність неодмінно супроводжується підвищеним ризиком. В практиці банків виникає велика кількість різноманітних ризиків. Але оскільки кредити залишаються найприбутковішими банківськими активами, серед усіх різновидів ризиків у банківській діяльності кредитний ризик є для неї визначальним.

1.2 Кредитний ризик як невід’ємна частина банківської діяльності

Кредитний ризик характеризує економіко-правові відносини, що виникають між кредитором та позичальником з приводу перерозподілу фінансових активів.
У найширшому розумінні кредитний ризик – це невизначеність щодо повного та своєчасного виконання позичальником своїх зобов’язань згідно з умовами кредитної угоди., тобто неповернення (повністю або частково) основної суми боргу і процентів по ньому у встановленні договором строки [19, c.57].
В «Методичних рекомендаціях щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України» [8] кредитний ризик визначено як наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через неспроможність сторони, що взяла на себе зобов’язання виконати умови будь-якої фінансової угоди із банком або в інший спосіб виконати взяті на себе зобов’язання.
Кредитний ризик присутній в усіх видах діяльності банку, де результат залежить від діяльності контрагента, емітента або позичальника. Він виникає кожного разу, коли банк надає кошти, бере зобов’язання про їх надання, інвестує кошти або іншим чином ризикує ними відповідно до умов реальних чи концептуальних угод незалежно від того, де відображається операція – на балансі чи поза балансом. Інакше кажучи, ідеться про невпевненість банку в тому, що позичальник буде спроможним і збереже намір виконати свої зобов’язання згідно з умовами угоди, у результаті чого виникає ймовірність збитків за кредитною операцією.
Зокрема, і сутність стратегії кредитного ризику полягає в тому, що кожного разу, коли банк прагне придбати прибутковий актив (у вигляді позички), він бере на себе ризик того, що позичальник може виявитися неплатоспроможним, тобто не зможе (чи не схоче) своєчасно погасити основну суму боргу й відсотки, і при цьому банку не вдасться скористатися забезпеченням позики.
Стосовно кредитного ризику слід відмітити ще декілька важливих моментів:
по-перше, кредитний ризик входить до великої області фінансового ризику і тісно пов’язаний у ній і з процентним, валютним, галузевим та іншими ризиками банківської діяльності. Неповернення кредитів викликає збільшення ризику ліквідності і ризику банкрутства банку;
по-друге, кредитний ризик для банку загострюється в зв’язку з тим, що банки позичають не свої власні кошти, а кошти вкладників і кредиторів;
по-третє, рівень ризику постійно змінюється. Це відбувається тому, що як банки, так і їх клієнти оперують в економічному, політичному і соціальному динамічному оточенні, де умови постійно змінюються [28, c.34].
Важливе значення для одержання всебічної характеристики кредитних ризиків і для застосування ефективних схем реагування на них має науково-обґрунтована класифікація. В економічній літературі, у наукових працях вчених-економістів кредитні ризики класифікуються по-різному, подібно класифікації банківських ризиків. Найбільш поширений підхід науковців до класифікації, наведений у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1
Класифікація кредитних ризиків [16]
Ознаки класифікації Види кредитних ризиків
1. За сферою виникнення Зовнішнього середовища: політичні, соціальні, законодавчі, економічні, форс-мажорні.
Внутрішнього середовища: недосконалість систем управління, технічні
2. За рівнем прийняття рішень Макроекономічні, на рівні банківської установи,
відповідальної особи
3. За рівнем прогнозованості Прогнозовані, не прогнозовані
4. За причинами виникнення Об’єктивні, суб’єктивні
5. За типами розвитку Виправдані, невиправдані
6. За розмірами втрат Незначні, великі, критичні
7. За методом подолання Індивідуальні, спільні
8. За методом мінімізації Уникнення ризику, зниження рівня ризику,
передача (страхування), взаємозалік ризику,
прийняття (поглинання) ризику
9. За типами аналізу Кількісні, якісні

Як бачимо з даної таблиці, виникнення кредитного ризику пов’язане із цілою низькою факторів. Він залежить від екзогенних факторів (тобто “зовнішніх”, пов’язаних із станом економічного середовища, кон’юнктурою) і ендогенних факторів (“внутрішніх”, викликаних помилковими діями самого банку). Можливості управління зовнішніми факторами обмежені, хоча своєчасними діями банк може в певній мірі пом’якшити їх вплив і попередити великі втрати.
В теорії кредитного ризику науковці пропонують розрізняти індивідуальний кредитний ризик та кредитний ризик за всім портфелем.
Кредитний ризик за конкретною кредитною угодою (індивідуальний) – імовірність понесення банком збитків від невиконання позичальником конкретної угоди.
Кредитний ризик щодо кредитної угоди – об’єктивно-суб’єктивна економічна категорія, яка пов’язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації неминучого вибору й відображає міру (ступінь) того, що позичальник може не виконати своїх зобов’язань перед банком щодо повернення боргу згідно з умовами кредитного договору, і при цьому банку не вдається своєчасно і в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат від неї. Джерелом такого кредитного ризику є окремий конкретний контрагент банку – позичальник, боржник.
Оперуючи поняттям кредитного ризику, можна розглядати кредитний ризик щодо кредитної угоди як сукупність кредитного ризику щодо позичальника та кредитного ризику щодо способу забезпечення позики (див. рис. 1.2).

Рис. 1.2. Суперпозиція кредитних ризиків
Кредитний ризик щодо позичальника – це об’єктивно-суб’єктивна економічна категорія, яка пов’язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації вибору й відображає міру (ступінь) того, що позичальник може не виконати своїх зобов’язань перед банком щодо повернення боргу згідно з умовами кредитного договору з урахуванням впливу керованих і некерованих чинників, прямих і зворотних зв’язків.
Причинами того, що виникають кредитні ризики на рівні окремого позичальника є недостатньо ефективна діяльність позичальника, ризик ліквідності застави тощо.
Таким чином, можна зробити висновок, що кредитний ризик щодо кредитної угоди – це добуток (одночасна поява) кредитного ризику щодо позичальника та кредитного ризику щодо способу забезпечення позики, і звідси – кредитний ризик щодо кредитної угоди буде завжди меншим від кредитного ризику щодо позичальника або дорівнюватиме йому в разі відсутності забезпечення позики.
Ця обставина є дуже важливою при прийнятті практичних кредитних рішень (вирішення питання про надання позики, створення страхового резерву, встановлення адекватної ставки відсотка за позичкою). Підставою для прийняття подібних рішень має бути величина кредитного ризику щодо кредитної угоди. На практиці ж дуже часто такі рішення, приймаються з урахуванням лише кредитного ризику щодо позичальника, що призводить до їх неадекватності.
Кредитний ризик за всім портфелем – це середньозважена величина ризиків за всіма угодами кредитного портфелю, де вагами виступають питомі ваги сум угод у загальній сумі кредитного портфеля. Під кредитним портфелем при цьому розуміють сукупність усіх позик, наданих банком з метою одержання прибутку. Портфельний кредитний ризик виявляється у зменшенні вартості активів банку (іншій, аніж унаслідок зміни ринкової процентної ставки).
Джерелом портфельного кредитного ризику є сукупна заборгованість банку за операціями, яким притаманний кредитний ризик, – кредитний портфель, портфель цінних паперів, портфель дебіторської заборгованості тощо. [8]
Виникнення сукупного кредитного ризику (ризик кредитного портфеля банківської установи) виникає з причин надмірної концентрації, тобто надання великих сум кредитних коштів одному позичальнику, спрямування їх в одну галузь. Також негативним є і надмірна диверсифікація кредитних коштів по галузях економіки, що потребує наявності висококваліфікованих кадрів, компетентних в діяльності багатьох галузях. Неабиякий вплив на підвищення ризикованості кредитного портфеля має валютний ризик, якщо портфель сформовано лише виходячи з потреб та інтересів клієнтів і не враховано інтересів банку, а також наявність кваліфікованого персоналу в банківській установі.
Для зменшення величини кредитних ризиків у банках застосовується їх оцінка, яка повинна враховувати джерела виникнення таких ризиків. Деякі джерела кредитного ризику: за конкретною угодою та за всім портфелем вже розглянуті у попередніх абзацах параграфу, але є інші джерела, які пов’язані з класифікацією кредитних ризиків.
Загальна характеристика джерел кредитних ризиків, пов’язаних з позичальниками, предметами застави, змінами в економічної системі, форс-мажорними обставинами тощо наведена у таблиці 1.2.
Слід зазначити, що більшість комерційних банків України до недавнього часу при оцінці кредитного ризику за конкретною угодою враховували лише одне із можливих його джерел – фінансові можливості позичальника (об’єктивний ризик, пов’язаний із позичальником). Практика ж показує, що значна кількість позичальників не повертають кредити не тому, що потрапили в скрутне фінансове становище, а тому, що вони просто не хочуть цього робити.
В таких випадках банк змушений подавати до суду на позичальника за невиконання ним умов кредитного договору. І тут банк може зіткнутися ще з однією неприємністю. Суд може відмовити йому в задоволені позову з причини недосконалого складання і оформлення кредитного договору.
Це саме стосується й інших юридичних угод, які укладаються в процесі кредитування (договір застави, гарантійний лист, договір страхування). Все це свідчить про те, що під час оцінки ризику за конкретною кредитною угодою конче необхідно враховувати юридичний ризик [64].

Таблиця 1.2
Характеристики джерел кредитного ризику [33, c.72]
Назва ризику Характеристика джерела
1. Ризик, пов’язаний із позичальником (гарантом, страховиком):
1.1. Об’єктивний (фінансових можливостей)
1.2.
1.3. Суб’єктивний (репутації)

1.4. Юридичний

Нездатність позичальника (гаранта, страховика) виконати свої зобов’язання за рахунок поточних грошових надходжень чи від продажу активів
Репутація позичальника (гаранта, страховика) в діловому світі, його відповідальність і готовність виконати взяті зобов’язання
Недоліки в складанні і оформленні кредитного договору, гарантійного листа, договору страхування
2. Ризик, пов’язаний із предметом застави:
2.1. Ліквідності
2.2. Кон’юнктурний

2.3. Загибелі
2.4. Юридичний

Неможливість реалізації предмета застави
Можливе знецінення предмета застави за період дії кредитної угоди
Загибель предмета застави
Недоліки в складанні і оформленні договору застави
3. Системний ризик Зміни в економічній системі, які можуть здійснити вплив на фінансовий стан позичальника (наприклад, зміна податкового законодавства)
4. Форс-мажорний ризик Землетруси, повені, катастрофи, смерчі, страйки, військові дії

Що до об’єктивного ризику, пов’язаного із позичальником, слід зауважити і на те, що проблеми із погашенням позичок виникають не раптово, існують певні причини і тенденції, які можна вважати “сигналами” майбутніх проблем.
Одна з них – банкрутство позичальника. Основними причинами банкрутства позичальників є: недоліки в управлінні, відсутність ефективних систем управлінської інформації, нездатність реагувати на зміни умов ринків і конкуренцію, концентрація на нереалістичних проектах з урахуванням розміру підприємства, перебільшення власних можливостей, тобто дуже швидке розширення при відсутності адекватних ресурсів, недостача акціонерного капіталу і висока частка позикових коштів.
До “сигналів далекого сповіщення”, що свідчать про неблагополуччя позичальника, можна віднести: скорочення оборотів коштів на рахунках, прохання відстрочити виплати по раніше пролонгованих позиках (після другої пролонгації, як показує практика, кредит треба негайно переводити в розряд проблемних), активність, що зросла в управлінні рахунком і інші.
Для банку, що видав позику індивідуальному позичальнику, попереджувальними сигналами неблагополуччя служать також: постійне використання клієнтом овердрафту (різновид моментального кредиту) на граничному рівні; систематичне перевищення лімітів кредитування; труднощі погашення позики: затримки з сплатою процентів або основної суми боргу; несприятливі тенденції зміни фінансових коефіцієнтів (недостача ліквідних активів, підвищення частки позикових коштів); “тиск” на прибуток (великі знижки при платежах готівкою і в короткі терміни); несплата податків; невчасне надання оперативної і достовірної фінансової інформації і інше.[29]
Нині, коли ведуться розмови про реформу податкового законодавства, підвищеним є системний ризик – ймовірність виникнення ланцюга неплатежів серед дебіторів банку, що може призвести до зниження платоспроможності банку.
При кредитуванні окремих галузей слід враховувати і форс-мажорний ризик. Це стосується, зокрема, вугільної промисловості, де ще досить часто виникають страйки, і сільського господарства, де можливі втрати врожаю через несприятливі погодні умови тощо.
Крім наведених факторів, джерел, причин спонукати виникненню кредитного ризику у банківській діяльності можуть:
– недостатність знань законів банківської діяльності, що не дає змоги ефективно управляти нею;
– невизначеність цілей і критеріїв;
– наявність неповної інформації, приховування інформації, нестача інформації;
– брак часу для повної оцінки ситуації;
– елемент випадковості;
– недосконалість державних регуляторів.
Міжнародному кредитуванню, крім кредитного ризику, притаманний ризик країни, який виникає через особливості економіки, соціального ладу та політичного устрою країни позичальника. Проте цей ризик повинен завжди враховуватися у кредитній та інвестиційній діяльності (не має значення, у якому секторі – державному чи приватному).
Одним із компонентів ризику країни є трансферний ризик, який виникає тоді, якщо заборгованість позичальника не номінована в національній валюті. Незважаючи на фінансовий стан позичальника валюта заборгованості може просто виявитися недоступною для нього.
Розвиток банківської системи України в останні роки характеризуеться динамічним зростанням обсягів кредитного портфеля, що об’єктивно спричиняє зростання рівня кредитного ризику. Цілком очевидно, що за такими умовами комерційні банки змушені постійно вдосконалювати стратегію та тактику своєї кредитної діяльності. У зв’язку з цим актуальним за сучасних тенденцій розвитку банківського сектору є аналіз і управління кредитним ризиком з метою зниження його рівня. Саме по це йдеться у наступному параграфі.

1.3 Механізм управління та методи аналізу кредитного ризику

Отже, кредитний ризик характеризує економічні відносини, що виникають між двома контрагентами – кредитором і позичальником з приводу перерозподілу фінансових активів. Між кожною парою контрагентів складаються особисті відносини, які не повторюються і не можуть бути виміряні точно, тобто кредитний ризик має певні особливості, які потрібно враховувати в процесі управління ним: визначення оцінки, вибору методів аналізу.
По-перше, оцінка кредитного ризику містить більше суб’єктивізму порівняно з іншими фінансовими ризиками, зокрема ціновими. Адже ризик зміни валютного курсу чи відсоткової ставки оцінюють усі учасники ринку, а не один банк. Це дає змогу в процесі аналізу цих ризиків брати до уваги сигнали, що надходять з ринку. Щодо кредитного ризику такої можливості немає, тому що він має індивідуальний характер, пов’язаний з кожним конкретним позичальником. Крім того, елемент суб’єктивізму містить і оцінка фінансового стану та моральних якостей позичальника, що здійснюється кредитором. Рівень кредитного ризику, пов’язаного з одним і тим же позичальником, може відрізнятися від банку до банку. [100]
Друга особливість є наслідком попередньої і полягає в тому, що для аналізу кредитного ризику не можуть бути застосовані методи статистики чи теорії ймовірності, що широко використовуються під час оцінки інших ризиків. Як відомо, ці методи спрямовані на виявлення статистичних закономірностей, під якими розуміють повторюваність, послідовність і порядок у масових процесах. Однак кредитний ризик внаслідок переважання індивідуального складника погано описується поняттям статистичної сукупності. Тому в процесі оцінювання кредитного ризику перевагу потрібно надавати індивідуальній роботі з позичальником, про що свідчить і досвід закордонних банкірів, які під час визначення кредитного ризику широко користуються такими прийомами, як індивідуальні бесіди з потенційним позичальником, відвідування підприємства, фундаментальний аналіз загального стану галузі, в якій працює позичальник. [100]
Отже, теоретично для оцінки кожного окремого кредитного ризику має бути застосована спеціально створена для цього методика, яка б давала змогу врахувати всі особливості конкретного позичальника. Звичайно, на практиці реалізувати такий підхід досить складно і не завжди доречно.
Крім того, певні характеристики позичальника, наприклад, його моральні якості або репутація, які визначають наміри щодо повернення кредиту, не можуть бути виміряні кількісно. Тому в процесі аналізу застосовують певні формалізовані процедури та методики, які дають змогу оцінити основні параметри платоспроможності позичальника, абстрагуючись від другорядних. Хоча інколи саме другорядні з погляду кредитора чинники, на які він своєчасно не звернув увагу, стають причиною підвищення кредитного ризику.
По-третє, кредитні ризики тією чи іншою мірою супроводжують всі активні (а не лише кредитні) операції банку. Крім того, власне кредитні операції супроводжуються не лише кредитним, а й іншими ризиками: відсотковим, інфляційним, валютним та ін. Отже, у процесі аналізу потрібно чітко відрізняти кредитний ризик, пов’язаний з неповерненням основної суми боргу та відсотків, від інших видів ризику, оскільки до них застосовуються різні методи управління. [100]
Таким чином, проблема зниження кредитного ризику великою мірою залежить від досконалості застосовуваних банком методів його оцінювання. Ці методи можуть бути уніфіковані лише до певної міри, адже кожен банк має власну клієнтуру, свій сегмент ринку, галузеву специфіку, конкретні можливості.
Обрані банком методи мають максимально врахувати ці особливості і втілювати диференційований підхід до оцінки кредитного ризику, адже показники, за якими оцінюється діяльність одних позичальників, можуть бути зовсім неприйнятними для інших. Водночас мінімальний рівень уніфікації методики аналізу кредитного ризику необхідний, адже це допомагає банкам розробити власну систему підтримки управлінських рішень щодо надання позичок і забезпечує заданий рівень якості кредитного портфеля банку.
Пошук оптимального співвідношення між уніфікацією та диференціацією у підходах до оцінки кредитного ризику здійснюється у вітчизняній банківській практиці. Диференціація забезпечується через кредитну політику, яку кожен банк формує з огляду на свою стратегію та на власний розсуд, а уніфікація – через регулюючі банківську діяльність законодавчі документи, одним з яких є «Методичні рекомендації щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України» [8].
Саме вказаними Методичними рекомендаціями в Україні регулюється механізм управління кредитним ризиком. Управління ризиками (ризик-менеджмент), відповідно до вказаного документу, – це процес, за допомогою якого банк виявляє (ідентифікує) ризики, проводить оцінку їх величини, здійснює їх моніторинг і контролює свої ризикові позиції, а також враховує взаємозв’язки між різними категоріями (видами) ризиків. Комплекс дій з ризик-менеджменту має на меті забезпечити досягнення таких цілей:
– ризики мають бути зрозумілими та усвідомлюватися банком та його керівництвом;
– ризики мають бути в межах рівнів толерантності, установлених спостережною радою;
– рішення з прийняття ризику мають відповідати стратегічним завданням діяльності банку;
– рішення з прийняття ризику мають бути конкретними і чіткими;
– очікувана дохідність має компенсувати прийнятий ризик;
– розподіл капіталу має відповідати розмірам ризиків, на які наражається банк;
– стимули для досягнення високих результатів діяльності мають узгоджуватися з рівнем толерантності до ризику.
Мета управління ризиками – сприяти підвищенню вартості власного капіталу банку, одночасно забезпечуючи досягнення цілей багатьох зацікавлених сторін, а саме: клієнтів та контрагентів; керівників; працівників; спостережної ради й акціонерів (власників); органів банківського нагляду; рейтингових агентств, інвесторів та кредиторів; інших сторін.
Система управління кредитним ризиком банку повинна складатися із регламентних документів (політик, положень, процедур, методик тощо), які затверджуються відповідно до обраної банком форми корпоративного управління, з урахуванням розміру та складності операцій банку.
Система управління кредитним ризиком має включати наступне:
а) політику та положення про управління кредитним ризиком, що мають бути розглянуті та затверджені відповідно до принципів корпоративного управління. Ці політика та положення підлягають періодичному перегляду;
б) положення про кредитування, які враховують як балансові, так і позабалансові операції банку, а саме:
– регламентують типи й умови кредитів та інших операцій, що несуть кредитний ризик;
– враховують характер ринків та галузей, яким надаватимуться кредити;
– передбачають розгляд до взяття зобов’язання про надання кредиту, різної інформації, зокрема, про фінансовий стан позичальника, характер та вартість застави, характер позичальника та його спроможність погасити кредит згідно з угодою, фінансову відповідальність гаранта тощо;
– адекватно враховують концентрацію кредитного ризику і пов’язаних із ним потенційних ризиків;
– інші питання, що пов’язані з кредитуванням, зокрема порядок та процедура визначення процентної ставки за кредитом та необхідної застави;
– положення про ліміти ризику на одного контрагента, групу взаємопов’язаних контрагентів, за галузями або секторами економіки, за географічними регіонами або іншими кредитними операціями, які можна розглядати в сукупності (експозиціями); ці положення мають враховувати всі компоненти кредитного ризику, як балансові, так і позабалансові, на які наражається установа, а також можливий вплив інших категорій ризиків;
– чітко визначену і продуману систему повноважень з прийняття рішень щодо ухвалення операцій, що несуть кредитний ризик;
– комплексну систему оцінки кредитного ризику;
в) належну інформаційну базу, яка:
– дозволяє керівництву приймати обґрунтовані рішення про надання кредитів і оцінювати ризик на постійній основі;
– надає інформацію про розмір, призначення та джерело заборгованості, а також дозволяє оцінити здатність позичальника своєчасно її погасити;
– забезпечує інформацією для своєчасного реагування і застосування відповідних правових санкцій проти позичальника;
– надає можливість здійснювати адекватне адміністрування і моніторинг кредиту, кредитних операцій;
– дає змогу підтримувати зберігання і оброблення даних за попередні періоди;
г) процес ідентифікації кредитів, якість яких погіршується;
д) належну роботу з проблемними активами, яка включає таке:
– безперервне управління кредитними експозиціями (операціями в їх сукупності), що вимагають посиленої уваги;
– періодичні перевірки якості активів для ідентифікації проблемних активів;
– методику ідентифікації, оцінки, обліку кредитів, якість яких погіршується, та створення під них відповідних резервів;
– порівняння загальних сум проблемних активів із капіталом;
– оцінку потенційних збитків за проблемними активами і формування резервів, достатніх для покриття цих збитків;
е) підготовку та подання періодичних звітів керівникам і спостережній раді з достатньою інформацією для оцінки рівня ризику. Ці звіти мають включати таке (але не обмежуватися цим):
– перелік кредитів у розрізі класифікації за ризиком;
– аналіз проблемних кредитів;
– оцінку напряму ризику в кредитному портфелі;
– інформацію про проблемні кредити за кредитними інспекторами, філіями, галузями, видами забезпечення тощо;
– аналіз змін рівня резервів банку на основі рівня і тенденцій змін проблемних активів і загальної суми кредитів;
– аналіз концентрації кредитів за клієнтами, пов’язаними з ними особами, галузями економіки і регіонами;
ж) функцію незалежних перевірок кредитної діяльності, призначенням яких є аналіз якості як окремих кредитів, так і кредитного портфеля у цілому. Результати цього аналізу мають подаватися правлінню і спостережній раді на регулярній основі.
Крім того, для ефективнішого управління кредитним ризиком банкам рекомендується:
– створити, запровадити в експлуатацію та постійно актуалізовувати систему внутрішніх кредитних рейтингів;
– на основі реальних спостережень щоквартально обчислювати матрицю ймовірностей міграції кредитних рейтингів та оцінювати на її основі величину необхідних резервів під кредитні збитки у наступних періодах;
– проводити бек-тестування міграції внутрішніх кредитних рейтингів на реальних даних за максимально можливий період часу.
Банкам також наполегливо рекомендується враховувати найкращий світовий досвід щодо управління кредитним ризиком, який, зокрема, викладений у положенні Базельського комітету з банківського нагляду “Принципи управління кредитним ризиком”, де банкам рекомендовано запроваджувати процес управління кредитним ризиком, який враховує профіль ризиків установи, а також містить пруденційні принципи і процедури для визначення, оцінки, моніторингу і контролю кредитного ризику (включаючи ризик контрагента). Управління кредитним ризиком, згідно цього документу, має включати процедури надання кредитів і здійснення інвестицій, оцінку якості таких кредитів і інвестицій та поточне управління кредитним і інвестиційним портфелями.
Управління кредитним ризиком банку здійснюється на двох рівнях відповідно до причин його виникнення – на рівні кожної окремої позички та на рівні кредитного портфеля в цілому.
До методів управління ризиком кредитного портфеля банку належать диверсифікація; лімітування; створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків; сек’юритизація.
Сукупний ризик кредитного портфеля залежить від рівня ризиковості кредитів, які його формують, а тому для визначення портфельного ризику потрібно проаналізувати ризик всіх його складників.
Ризик кредитного портфеля пов’язаний головним чином з його недосконалою структурою, а також з якістю його складників (окремих позик). Наприклад, надмірна концентрація позик у певну економічну галузь створює залежність стану банку від стану цієї галузі. Це вимагає враховувати чинникі, які збільшують ризик кредитного портфеля банку:
– надмірна концентрація – зосередження кредитів в одному із секторів економіки;
– надмірна диверсифікація, яка призводить до погіршення якості управління за відсутності достатньої кількості висококваліфікованих фахівців зі знаннями особливостей багатьох галузей економіки;
– валютний ризик кредитного портфеля;
– структура портфеля, якщо він сформований лише з урахуванням потреб клієнтів, а не самого банку;
– рівень кваліфікації персоналу банку.
Основні причини виникнення кредитного ризику на рівні окремого кредиту:
– неспроможність позичальника до створення адекватного грошового потоку;
– ризик ліквідності застави;
– моральні й етичні характеристики позичальника.
До методів управління ризиком окремого кредиту належать: аналіз кредитоспроможності позичальника; оцінка кредиту; структурування позики; документування кредитних операцій; контроль за наданим кредитом і станом застави.
Особливістю перелічених методів є необхідність їх послідовного застосування, оскільки водночас вони є етапами процесу кредитування. Якщо на кожному етапі перед кредитним працівником поставлено завдання мінімізації кредитного ризику, правомірно розглядати етапи кредитування як методи управління ризиком окремої позики.
Розглянемо детальніше способи захисту від кредитного ризику.
Диверсифікація полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняють один від одного як за індивідуальними характеристиками (розмір капіталу, форма власності), так і за сферами діяльності, географічною характеристикою (позичальники перебувають у різних регіонах, географічних територіях, країнах з різними економічними, природними умовами).
Диверсифікація за географічним показником в повній мірі банку не доступна, бо він за своїм обсягами є невеликим. Застосовування цього методу дозволяє пом’якшити вплив кліматичних та погодних умов, політичних та економічних потрясінь, які впливають на фінансовий стан позичальника.
Застосування галузевої диверсифікації дозволяє розподілити кредитні ресурси в багатьох галузях економіки. Єдиною проблемою є вибір найбільш прибуткових та найменш ризикованих галузей. З класифікації кредитів по галузям економіки можна сказати, що прибутковими галузями на даний час є торгівля (яка розвивається швидкими темпами) та промисловість (надання кредитів в ці галузі складають майже 77 % усіх кредитів) [26]. Важливим при цьому є постійний контроль за вибраними галузями, аби при економічному спаді перекинути кредитні ресурси в більш прибуткову.
Застосування портфельної диверсифікації означає розосередження кредитів між різними категоріями позичальників, починаючи з окремої фізичної особи і до відомих великих компаній. Найвигіднішими в плані прибутковості є кредити, надані у сферу малого бізнесу, бо вони обмежені у виборі кредитів, і тому банк може їм диктувати свої правила, але вони є й найбільш ризикованими.
При кредитуванні великих компаній ризик є мінімальним, але й прибутки є незначними. Вигодою при такому кредитуванні виступає підвищення рейтингу та популярності банку. Застосування методу диверсифікації в даній банківській установі виявляє наявність висококваліфікованого персоналу, який глибоко володіє знаннями в багатьох галузях економіки, знає специфіку різних географічних територій, має практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників.
Установлення лімітів – це встановлення максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити кредитний ризик. Завдяки застосуванню цього методу банку вдається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель банку та забезпечити стабільні прибутки.
Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку. Ліміти визначаються як максимально допустимий розмір позики чи напрямку кредитування і виражаються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту у грошовому вираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу під час розрахунків нормативів беруть обсяг капіталу банку або розмір кредитного портфеля чи валюту балансу.
При визначенні ліміту кредитування потрібно ідентифікувати основні сфери та фактори ризику. Прикладом лімітування може також виступати норматив НБУ (згідно із Законом України “Про банки і банківську діяльність” [1] з метою захисту інтересів клієнтів і забезпечення фінансової надійності НБУ встановлює для всіх комерційних банків економічні нормативи.
Вказані нормативи регулюються Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні [6]. До них належать: норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента та норматив великих кредитних ризиків.
Показник розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) визначається як співвідношення суми всіх вимог банку до цього контрагента та всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього контрагента, до капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н7 не має перевищувати 25 відсотків.
До вимог банку щодо банків-контрагентів включаються:
– строкові депозити, які розміщені в інших банках;
– кредити, що надані іншим банкам;
– сумнівна, пролонгована та прострочена заборгованість за кредитами/депозитами, що надані іншим банкам, та заборгованість за простроченими та сумнівними до погашення нарахованими доходами за цими операціями;
– дебіторська заборгованість та сумнівна дебіторська заборгованість за операціями з банками;
До вимог банку щодо інших клієнтів (небанківських установ) і фізичних осіб включаються:
– заборгованість за кредитами;
– сумнівна, пролонгована та прострочена заборгованість за кредитами та заборгованість за простроченими та сумнівними до погашення нарахованими доходами;
– дебіторська заборгованість та сумнівна дебіторська заборгованість, прострочені й сумнівні до погашення нараховані доходи;
– заборгованість (у тому числі прострочена й сумнівна) за факторинговими операціями, фінансовим лізингом, урахованими векселями, борговими цінними паперами місцевих органів виконавчої влади та небанківських установ у портфелі банку на продаж та на інвестиції, прострочені й сумнівні до погашення нараховані доходи за ними;
– акції (крім вкладень у статутні фонди інших банків та установ, на суму яких зменшено регулятивний капітал.
До позабалансових зобов’язань, що видані банком, включаються: гарантії, поручительства, акредитиви та акцепти, що надані банком; сумнівні гарантії та поручительства; зобов’язання з кредитування, що надані банком.
Банк, який є добре капіталізованим або достатньо капіталізованим і проводить беззбиткову діяльність протягом останніх шести місяців, може надавати кредити в обсягах, що перевищують установлений норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7), у разі кредитування клієнтів, за якими обслуговування боргу забезпечено грошовим покриттям (депозитом чи депозитним сертифікатом) або безумовним зобов’язанням, що було надане безпосередньо на користь банку:
а) урядами або центральними банками держав, що належать до категорії А (Австралія, Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Корея, Люксембург, Мексика, Німеччина, Норвегія, Нова Зеландія, Нідерланди, Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії, Польща, Португалія, США, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чеська Республіка, Швейцарія, Швеція та Японія), чи країн – членів ЄЕС; або
б) Міжнародним банком реконструкції та розвитку чи Європейським банком реконструкції та розвитку; або
в) першокласними банками, що мають опублікований кредитний рейтинг не нижче інвестиційного класу – за зобов’язаннями контрагентів із строком виконання один рік і менше.
Комісія Національного банку може надавати дозвіл на перевищення встановленого нормативу максимального розміру ризику на одного контрагента за умови виконання при цьому банком-заявником нормативу великих кредитних ризиків (Н8) і за наявності в нього на дату фактичного надання кредиту додаткових документів та умов, що передбачені Інструкцією.
Норматив великих кредитних ризиків (Н8) встановлено для випадків, коли сума всіх вимог банку до контрагента або групи пов’язаних контрагентів і всіх позабалансових зобов’язань, наданих банком щодо цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів, становить 10 відсотків і більше регулятивного капіталу банку.
Норматив великих кредитних ризиків визначається як співвідношення суми всіх великих кредитних ризиків, наданих банком щодо всіх контрагентів або груп пов’язаних контрагентів, з урахуванням усіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів, до регулятивного капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н8 не має перевищувати 8-кратний розмір регулятивного капіталу банку.
Якщо норматив великих кредитних ризиків перевищує 8-кратний розмір регулятивного капіталу, то вимоги до нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2) автоматично підвищуються:
– якщо перевищення становить не більше ніж 50 відсотків, то вимоги до нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2) подвоюються,
– якщо перевищення більше ніж 50 відсотків, то вимоги до нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2) потроюються.
До вимог банку до банків-контрагентів або пов’язаних контрагентів включаються:
– строкові депозити, що розміщені в інших банках;
– заборгованість за кредитами, що надані іншим банкам;
– сумнівна, пролонгована та прострочена заборгованість за кредитами/депозитами, що надані іншим банкам, заборгованість за простроченими і сумнівними до погашення нарахованими доходами;
– дебіторська заборгованість та сумнівна дебіторська заборгованість за операціями з банками;
До вимог банку до щодо інших клієнтів (небанківських установ) і фізичних осіб включаються:
– заборгованість за кредитами;
– сумнівна, пролонгована і прострочена заборгованість за кредитами, заборгованість за простроченими і сумнівними до погашення нарахованими доходами;
– дебіторська заборгованість та сумнівна дебіторська заборгованість, прострочені й сумнівні до погашення нараховані доходи;
– заборгованість (у тому числі прострочена й сумнівна) за факторинговими операціями, фінансовим лізингом, врахованими векселями, борговими цінними паперами місцевих органів виконавчої влади та небанківських установ у портфелі банку на продаж та на інвестиції, прострочені й сумнівні до погашення нараховані доходи за ними;
– акції (крім вкладень у статутні фонди інших банків та установ, на суму яких зменшено регулятивний капітал).
Крім вказаних нормативів, Інструкцією [6] передбачені нормативи максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9) та максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10).
Інсайдер – особа (юридична або фізична), яка має доступ до конфіденційної інформації про справи банку завдяки своєму службовому становищу, участі в капіталі банку, родинним зв’язкам і має можливість використовувати своє становище у власних інтересах.
Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру, визначається як співвідношення суми всіх зобов’язань цього інсайдера перед банком і всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього інсайдера, та капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н9 не має перевищувати 5 відсотків.
Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам, визначається як співвідношення сукупної заборгованості зобов’язань усіх інсайдерів перед банком і 100 відсотків суми позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо всіх інсайдерів, та капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н10 не має перевищувати 40 відсотків.
Резервування полягає в акумулюванні частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Це є одним з методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту вкладників, кредиторів, акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і стабільність банку в цілому.
Даний метод базується на одному з принципів міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та звітів – принципі обережності, згідно з яким банк оцінює кредитний портфель з погляду можливих втрат за кредитними операціями. Банк створює і формує резерв для відшкодування можливих втрат на повний розмір чистого кредитного ризику за основним боргом, зваженого на відповідний коефіцієнт резервування, за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземних валютах. Банк здійснює розрахунок резервів під стандартну та нестандартну заборгованість (з урахуванням строків погашення боргу за кредитними операціями) протягом місяця, в якому здійснено кредитну операцію (або укладено угоду на її здійснення). Формування резервів здійснюється банком щомісячно в повному обсязі незалежно від розміру його доходів за групами ризику відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за станом на перше число місяця, наступного за звітним, до встановленого строку для погашення місячного балансу.
Банк проводить резервування за встановленим чинними нормативними актами порядком. Основу кредитного портфеля банківської установи становлять “стандартні” кредитні операції, а тому й резервування проводиться в основному за врахуванням коефіцієнта резервування, який визначається зі структури кредитного портфеля. Резерв використовується лише для покриття збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю за кредитними операціями за основним боргом, стягнення якої є неможливим. Якщо такий резерв не сформовано, втрати за кредитними операціями списуються за рахунок капіталу банку, а це може призвести до повної втрати капіталу банку, а отже, до його банкрутства. Крім спеціального резерву банк створює загальний резерв, джерелом формування якого є чистий прибуток. Створення та використання загального резерву регулюється чинним законодавством. Здебільшого кошти загального резерву спрямовуються на покриття втрат за кредитами, які виникли з вини банку, на відшкодування судових втрат, на покриття втрат у повному обсязі, якщо коштів спеціального резерву для цього виявилось недостатньо.
Сек’юритизація – це продаж активів банку через перетворення їх на цінні папери, які надалі розміщують на ринку. В основному сек’юритизацію застосовують до банківських кредитів, даючи змогу банкам передавати кредитний ризик іншим учасникам ринку – інвесторам, які купують цінні папери. Крім того, за допомогою сек’юритизації банк може здійснити трансферт ризику зміни відсоткової ставки та ризику дострокового погашення кредиту. Процес сек’юритизації дає змогу перемістити балансові активи банку за баланс, тобто є одним із видів позабалансової діяльності банку. Сек’юритизація активів знижує рівень ризиковості банку, поліпшує якість активів, дає змогу підвищити за інших рівних умов показники адекватності капіталу.
У процесі сек’юритизації беруть участь кілька сторін: банк як ініціатор продажу пакета кредитів; компанія, яка займається емісією цінних паперів; гарант (страхова компанія); інвестори (фізичні чи юридичні особи), які купують цінні папери на ринку. Процедура сек’юритизації починається з того, що банк, який є ініціатором продажу кредитів, укладає договір з компанією, яка на загальну суму сек’юритизованих кредитів робить емісію цінних паперів. Перед розміщенням пакета цінних паперів на ринку компанія-емітент має отримати підтримку гаранта, який виконує функцію страхування емітованих цінних паперів. Часто така підтримка надається у формі урядових гарантій чи акредитивів великого банку. Відтак цінні папери розміщуються на ринку, а отримані від їх продажу кошти починають надходити до гаранта та компанії-емітента, які передають їх банку-ініціатору.
Таким чином, банк отримує готівкові кошти на загальну суму сек’юритизованих кредитів. Банк продовжує обслуговувати ці кредити (які стають позабалансовими зобов’язаннями банку), тобто проводити розрахунки з позичальниками, отримувати кошти від погашення основної суми боргу та відсотків. Отримані грошові потоки банк направляє емітенту цінних паперів, який своєю чергою переказує їх інвесторам, тобто виплачує дохід за цінними паперами. Отже, потік грошових коштів починає надходити до інвестора, коли позичальники виплачують основну суму боргу та відсотки банку-ініціатору.
Коли кредити сек’юритизовано, тобто перетворено на пакет цінних паперів, власність на ці кредити та відповідні потоки грошових надходжень переходить до інвесторів. Звідси походить і назва – перехідні цінні папери ( passthrough securities) . Прикладами сек’юритизованих активів є іпотечні кредити, автомобільні позички, кредити на придбання обладнання. Оскільки перехідні зобов’язання забезпечені матеріальними активами, то в їхніх назвах відображається вид забезпечення – сертифікат на автомобільну позичку, забезпечені нерухомістю цінні папери.
Процедура сек’юритизації дає змогу банку здійснити трансферт кредитних ризиків (передати ризик іншим учасникам ринку), оскільки разом із власністю на кредити та надходження за ними до інвесторів, які придбали цінні папери на ринку, переходить і кредитний ризик. У разі неповернення кредитів збитків зазнають інвестори.[100]
Оцінка кредиту полягає у визначенні його реалістичності з ділового та економічного погляду, встановленні ступеня відповідності суми і строків позики меті заходу, що кредитується, а також у виявленні величини ризику, пов’язаного з цією угодою. Адже одному й тому самому клієнтові можуть надаватися кредити, які відрізняються за обсягами, строками, формами забезпечення, методами надання та погашення, а отже, супроводжуються різними за величиною кредитними ризиками. Наприклад, банк планує надати дві позики промисловому підприємству: перша – короткострокова позика (три місяці) на поповнення оборотних коштів, друга – довгострокова позика (два роки) на капітальне будівництво. Тоді хоча позичальник один і той самий, але довгостроковий кредит оцінюється як ризиковіший.
У процесі оцінювання ризиковості кредиту менеджер повинен проаналізувати кредитну заявку клієнта та визначити характер кредиту; економічне обгрунтування потреби в кредитуванні; напрями цільового використання; відповідність суми та строків меті заходу, який кредитується; рівень прийнятності для банку запропонованого забезпечення.
Якщо подана кредитна заявка оцінюється як адекватна і обгрунтована, менеджеру необхідно перевірити, чи відповідає вона положенням кредитної політики банку: сума кредиту порівнюється з лімітами кредитування одного позичальника, групи взаємопов’язаних позичальників, а також лімітами кредитування окремих галузей; строки надання позики порівнюються з максимальними строками, прийнятними для банку; перевіряється, чи займається банк кредитуванням підприємств цієї галузі та ін.
Отже, у процесі аналізу та оцінювання кредиту необхідно виявити ступінь обґрунтованості поданої кредитної заявки та рівень прийнятності для банку відповідного кредиту. Якщо кредитний ризик оцінено як високий чи критичний, менеджер пропонує клієнтові змінити умови надання позики так, щоб мінімізувати ризик або знизити його до допустимого рівня. Цей етап називається структуруванням кредиту. Якщо ж заявка не відповідає визначеним критеріям і ризик знизити неможливо, то менеджер готує письмове повідомлення заявнику про відмову в наданні кредиту.
Процес структурування кредиту полягає у відпрацюванні таких параметрів, які відповідали б потребам клієнта та мінімізували кредитний ризик банку, забезпечуючи умови своєчасного погашення позики.
Основні структурні параметри кредиту: обсяг (сума позики); строки; умови видачі; графік погашення; забезпечення; ціна (відсоткова ставка).
Співробітник кредитного відділу визначає структуру кредиту з урахуванням результатів проведеного аналізу кредитоспроможності клієнта та оцінки ризиковості кредиту. Завдання менеджера полягає в тому, щоб знайти такі параметри позики, які максимально відповідали б цільовому призначенню кредиту та можливостям позичальника щодо своєчасного його повернення.
Загалом з меншою сумою позики пов’язують нижчий кредитний ризик, але недостатні обсяги кредитування призводять до недоодержання очікуваних прибутків (або навіть збитків) і зменшення грошових потоків. Тому кредитний ризик банку буде мінімальним, якщо сума кредиту точно відповідає потребі у фінансуванні конкретного заходу. Те саме стосується й строків кредитування, під час визначення яких потрібно врахувати циклічність виробництва, сезонність, тривалість ділового циклу, об’єктивну потребу в певній тривалості кожного проекту. Необгрунтоване скорочення термінів кредитування призводить до підвищення кредитного ризику, оскільки джерела погашення позики можуть бути ще не сформовані. Надмірне продовження термінів веде до аналогічних наслідків, коли впродовж певного періоду часу після завершення господарської операції, що кредитувалася, кошти банку перебувають у неконтрольованому обігу.
Умови надання кредиту можуть передбачати видачу грошових коштів: однією сумою після укладення угоди; частинами; у формі оплати платіжних документів клієнта та ін. Наприклад, надання кредиту траншами (частинами) означає, що кожна наступна сума перераховується позичальнику лише після виконання ним певних умов. Такий прийом дає змогу банку контролювати цільове використання кредиту, оцінювати результати та знижує кредитний ризик.
За графіком погашення найбільш ризиковим для банку є одночасне повернення всієї суми боргу наприкінці періоду кредитування. Найменш ризиковий графік – це рівномірне погашення боргу впродовж усього періоду, але конкретний графік повинен бути розроблений з урахуванням можливостей позичальника і особливостей заходу, який кредитується.
Загалом забезпечення позики знижує кредитний ризик банку, але на практиці ситуація набагато складніша. Якщо забезпечення надано у формі гарантій, поручительств, страхових полісів, векселів, дорожніх документів та ін., банківському менеджеру необхідно перевірити фінансовий стан і репутацію гаранта чи емітента. Приймаючи забезпечення у формі застави, банк оцінює її ліквідність як можливість швидкої реалізації за ринковою ціною. У цьому разі, знижуючи кредитний ризик, банк бере на себе ризик ліквідності застави. Вже на момент оформлення прав на заставу менеджер повинен чітко уявляти, що саме робитиме банк з цією заставою і яким чином контролюватиме її ліквідність. Застава у формі матеріальних цінностей може зберігатися в банку, що потребує додаткових витрат на утримання складських приміщень, охорону, облік та ін. Якщо заставу надано у формі нерухомості, обладнання, виробничих фондів, якими користується позичальник, то банк несе витрати, пов’язані з постійним контролем за станом застави. У великих закордонних банках створено спеціальні відділи, які займаються лише контролем стану застави. Отже, у будь-якому разі витрати банку збільшуються.
У разі неповернення кредиту застава переходить у власність банку, і перед менеджментом постає проблема її реалізації. Деякі види застави можуть мати високу вартість, але незначні можливості швидкої реалізації, наприклад, унікальне обладнання, великі споруди, об’єкти незавершеного будівництва та ін. Таке забезпечення тривалий час перебуває на балансі банку, збільшуючи частку непрацюючих активів і погіршуючи показники діяльності.
У міжнародній банківській практиці вважається, що кредит повинен надаватися тільки у разі, коли банк впевнений у первинних джерелах погашення позики, якими є грошові потоки позичальника. І тільки в окремих виняткових випадках менеджер може звернутися до вторинних джерел погашення позики, тобто застави. Закордонні банкіри виходять з того, що банківська установа – це не ломбард, який реалізує заставу. Тому банк не повинен виконувати невластиві йому функції, які до того ж потребують фахівців з торгівлі рухомим і нерухомим майном. Якщо відсутність забезпечення значно підвищує ризик, банк вимагає його надання у формі цінних паперів, депозитів та інших фінансових активів, управління якими можуть здійснити фахівці банку. [100]
В умовах нерозвиненості фінансового ринку та кризових явищ в економіці вітчизняні банки змушені працювати з різними видами забезпечення, у тому числі застави у формі товарно-матеріальних цінностей. Занадто високий рівень кредитного ризику, який пов’язаний з більшістю позик, змушує банки використовувати будь-які методи його зниження.
Визначення відсоткових ставок за кредитами залишається чи не найважливішим питанням для обох учасників кредитної угоди. Суттєвий вплив на рівень кредитної ставки мають попит і пропозиція на ринку кредитів. В умовах підвищеного попиту на кредитні ресурси та низького рівня конкуренції в банківському секторі кредитор має змогу диктувати умови й встановлювати ставки, які забезпечують високий рівень дохідності. Із загостренням конкурентної боротьби банки змушені підтримувати кредитні ставки на прийнятному для клієнтів рівні, достатньо низькому для того, щоб позичальник не звернувся в інший банк чи фінансову компанію. Водночас доходи за позикою мають компенсувати витрати на залучення кредитних ресурсів та адміністративні видатки, а також забезпечити банку певний рівень прибутковості.
Фундаментальна концепція співвідношення “ризик–прибуток” має враховуватися і в разі визначення ціни кредиту. Що менший ризик пов’язується з конкретним позичальником, то нижчою для нього буде плата за кредит за інших рівних умов, але й нижчими будуть доходи банку.
Під час визначення премії за ризик необхідно враховувати всі компоненти ризику: кредитоспроможність клієнта, тривалість періоду кредитування, обсяг кредиту, якість забезпечення, спосіб надання та погашення позики, правила й обрану систему нарахування відсоткових платежів та ін. Так, наприклад, у ціні кредиту, наданого під фіксовану ставку, необхідно врахувати ризик зміни відсоткової ставки впродовж періоду кредитування. Крім того, під час встановлення ціни кредиту менеджмент повинен брати до уваги портфельний ризик, тобто те, наскільки позика підходить до кредитного портфеля банку. Кредит, який диверсифікує портфель, цінніший для банку і тому заслуговує знижки, а позика, яка цього не забезпечує, – додаткової премії. Питання про рівень відсоткової ставки за кредитом остаточно вирішується у процесі переговорів між банком і клієнтом.
Процес структурування позики має забезпечити виконання позичальником усіх умов кредитної угоди, мінімізувати кредитний ризик банку та завершитися підготовкою документації для підписання договору. Запропонована кредитним співробітником структура позики узгоджується з клієнтом і затверджується вищою посадовою особою чи колегіальним органом управління банку.
Процес документування позики полягає в підготовці та укладенні кредитного договору, умови якого задовольняють потреби і позичальника, і банку. Правильно складена кредитна угода має захищати інтереси банку, передусім його вкладників та акціонерів.
Стандартна форма кредитного договору складається з кількох обов’язкових розділів:
– боргове зобов’язання, підписане позичальником, на основну суму боргу, де також вказані відсоткова ставка за кредитом, умови й графік його видачі та погашення;
– забезпечення: опис, характеристика, оцінка вартості, умови і строки переходу права власності до банку для погашення заборгованості;
– обмежувальні умови, які можуть стверджувати дії позичальника (періодичне надання звітності, підтримка ліквідності, страхування застави та ін.), або забороняти певні дії без згоди банку (не продавати активи, не виплачувати високі дивіденди, не брати участі в злитті компаній та ін.);
– гарантії позичальника, які засвідчують, що вся надана ним інформація є достовірною;
– відповідальність сторін за невиконання договірних зобов’язань, де міститься перелік випадків та опис юридичних дій і повноважень кожного учасника угоди.
До кредитного договору можуть бути внесені додаткові умови: можливість дострокового погашення, економічні санкції за нецільове використання кредиту, умови комісійної винагороди за додаткові послуги та ін.
На стадії документування кредитний договір, договір застави та інші документи (гарантії, підтвердження прав власності та ін.) повинні ретельно перевірятися юридичними службами та представниками контролюючих підрозділів для недопущення помилок і зниження документарного ризику.
Неточності, неконкретний опис дій, непередбачення певних обставин, нечітке формулювання обов’язків і відповідальності – усе це може призвести до підвищення кредитного ризику та виникнення проблемних кредитів. Так, у практиці американських банків виявлення прорахунків у кредитній угоді після надання позики слугує підставою для переведення її в категорію “спеціально згаданих”, тобто кредитів ризиковіших порівняно зі стандартними, хоча інші умови можуть бути не порушені.
Якість документування кредитних операцій великою мірою впливає на кредитний ризик кожної окремої позики та кредитного портфеля банку в цілому. Особливого значення ця процедура набуває за умов недосконалого законодавства, бюрократичних підходів до можливості застосування кардинальних дій (процедура банкрутства), високих судових витрат і великої вартості адвокатських послуг – умов, характерних для вітчизняної економічної системи.[100]
Перевірка кредитів – неодмінна умова успішного здійснення програми банківського кредитування. Постійний контроль допомагає менеджерам заздалегідь виявляти проблемні кредити, а також перевіряти відповідність дій кредитних працівників основним вимогам кредитної політики банку.
Основна мета контролю за кредитами полягає в тому, щоб не допускати підвищення кредитного ризику понад встановлений рівень.
Як відомо, рівень кредитного ризику постійно змінюється, оскільки змінюються умови, за яких надається кожний конкретний кредит. Зміни загальної економічної ситуації послаблюють позиції деяких позичальників і водночас збільшують потреби в кредитуванні потенційних клієнтів. Фізичні особи та приватні підприємці можуть мати проблеми зі здоров’ям або втратити роботу, що негативно відіб’ється на їхніх можливостях погасити позику. Ринкова вартість і ліквідність застави також може змінюватись і потребує постійного контролю.
Отже, головна вимога до процедури контролю – постійність перевірки та оцінювання рівня кредитного ризику. Згідно зі статистичними дослідженнями, 80% проблемних кредитів виникають через недостатній контроль за рівнем кредитного ризику. Інші причини, такі як неадекватна оцінка кредиту та кредитоспроможності позичальника, неправильно проведена структуризація, помилки у кредитному договорі, породжують близько 20% проблемних ситуацій у кредитуванні.[99]
Крім названих заходів управління кредитним ризиком, до них також належать:
– страхування кредитних операцій, яке означає, що банки повинні створювати страхові фонди як на макро-, так і мікро-рівнях, а також страхувати окремі кредитні угоди в спеціалізованих страхових компаніях;
– достатньо якісне забезпечення наданих кредитів. У практиці роботи українських комерційних банків найпоширенішими формами забезпечення зобов’язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія (поручительство) третьої особи, стягнення пені і штрафів, переуступка на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі, страхування відповідальності позичальника перед банком за неповернення кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України;
– аналіз кредитоспроможності позичальника: у процесі роботи, що передує укладанню кредитної угоди, працівник банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, тобто його здатність своєчасно погасити кредит, виявити фактори, які можуть спричинити непогашення позички. Кредитоспроможність позичальника, на відміну від його платоспроможності, не фіксує неплатежі за минулий період чи на певну дату, а прогнозує здатність до погашення боргу на найближчу перспективу. Отже, кредитоспроможність – це якісна оцінка позичальника, яка дається банком до розгляду питання про можливість і умови кредитування і дозволяє передбачити ймовірність своєчасного поверненні позичок та їх ефективного використання.
Отже для ефективного управління ризиками банк має забезпечити систематичне здійснення аналізу кредитних ризиків, спрямованого на виявлення та оцінку їх величини. Такий аналіз повинен здійснюватися постійно як на рівні установи в цілому, так і на рівні окремих підрозділів та включати виявлення, вимірювання та оцінку не лише кредитних ризиків, але й зв’язок і взаємний вплив між різними категоріями ризиків. [7]
Проведення аналізу ризиків повинно базуватися на вищенаведених методах та має охоплювати всі продукти, послуги та процеси банку і передбачати як якісну оцінку відповідних ризиків, так і за можливістю оцінку їх кількісних параметрів.
Якісна оцінка передбачає визначення факторів ризику, встановлення потенційних сфер ризику, тобто – визначення чинників ризику, областей ризику, після чого можна ідентифікувати усі можливі ризики.
Якісна оцінка ризику включає декілька аспектів. Перший аспект пов’язаний з необхідністю порівняння сподіваних позитивних результатів з можливими економічними, соціальними та іншими, як сьогоднішніми так і майбутніми наслідками. Взагалі мало мати схильність до ризику. Ризикувати доцільно, якщо це призводить до кращих наслідків, при обгрунтуванні правильності своїх дій. Проблеми ризику повинні розглядатися та враховуватися як під час розробки стратегії, так і у процесі реалізації оперативних задач.
Другий аспект якісної оцінки ризику пов’язаний з виявленням впливу рішень, що приймаються за умов невизначеності, на інтереси суб’єктів економічного життя. Без урахування інтересів (зацікавленості), без керування ними неможливі реальні якісні перетворення в соціально-економічному житті.
Отже, ризикованій ситуації притаманні такі основні умови:
– наявність невизначеності;
– наявність альтернатив та необхідність вибору однієї з них (відмова від вибору також є різновидністю вибору);
– зацікавленість у результатах; можливість оцінити наявні альтернативи – прийняти рішення.
Усі чинники, що так чи інакше впливають на ступінь ризику, можна умовно поділити на дві групи: об’єктивні та суб’єктивні.
До об’єктивних чинників відносять такі, що не залежать безпосередньо від суб’єктів прийняття рішень: інфляція, конкуренція, політичні та економічні кризи, екологія, мита, наявність режиму найбільшого сприяння, можлива робота в зоні вільного економічного підприємництва тощо. До суб’єктивних чинників відносять ті, які характеризують суб’єкт прийняття відповідних рішень.
При кількісній оцінки ризику необхідно визначити розмір як окремих ризиків, та і ризику проекту в цілому. При цьому під кількістю ризику розуміють рівень або обсяг ризику, на який наражається банк. Вона характеризується як незначна, помірна або значна [7]. Тобто кількість ризику просто відображає рівень ризику, який банк бере на себе в процесі здійснення своєї діяльності, і добре це чи погано – залежить від того, чи забезпечують системи управління ризиками банку виявлення, вимірювання, моніторинг і контроль цієї кількості ризику.
Однією з головних кількісних оцінок є оцінка банком фінансового стану позичальника (за методикою НБУ [11]). Вона складається з таких основних економічних показників діяльності позичальника:
– платоспроможність (коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності);
– фінансова стійкість (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних коштів);
– обсяг реалізації;
– обороти за рахунками (співвідношення надходжень на рахунки позичальника і суми кредиту, наявність рахунків в інших банках; наявність картотеки неплатежів – у динаміці);
– склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості (за останній звітний та поточний роки);
– собівартість продукції (у динаміці);
– прибутки та збитки (у динаміці);
– рентабельність (у динаміці);
– кредитна історія (погашення кредитної заборгованості в минулому, наявність діючих кредитів).
Аналіз ризику проводять у такій послідовності: визначення внутрішніх та зовнішніх чинників, що збілільшують чи зменшують ступінь певного виду ризику; аналіз виявлених чинників та оцінювання певного виду ризику; встановлення допустимого ступеня ризику; аналіз окремих операцій щодо обраного ступеня ризику; розробка заходів щодо зниження ступеня ризику.
У наступному розділі розглянуто досвід застосування механізмів управління кредитним ризиком та методів аналізу процесу банківського кредитування на прикладі комерційного банку Промінвестбанк, який є одним із лідерів кредитування української економіки.

Глава 2. Управління кредитними ризиками в діяльності комерційних банків (на прикладі Промінвестбанку)

2.1 Аналіз процесу банківського кредитування в Промінвестбанку

Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк «Промінвестбанк» – один із лідерів комерційних банків України. Це – акціонерне товариство закритого типу, юридично самостійна особа.
Промінвестбанк є універсальним фінансовим інститутом, що надає весь спектр банківських послуг юридичним і фізичним особам. Банк переважно спеціалізується на кредитуванні підприємств промисловості, агропромислового комплексу, розрахунково-касовому обслуговуванні юридичних осіб. Трансформація заощаджень населення в інвестиційний розвиток економіки є одним із пріоритетних напрямків діяльності Промінвестбанку.
Станом на 31 грудня 2007 року організаційна структура банку представлена 825 установами (додаток А), із них:
– Операційне управління Промінвестбанку -1
– філії – 161
– безбалансові відділення – 662
– Представництво в Російській Федерації – 1
Банк має відповідні ліцензії та дозволи на проведення банківських операцій операцій, здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів і проведення операцій торгівлі з купленими у населення та прийнятими під заставу ювелірними та побутовими виробами з дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння (додаток А).
Діяльність банку станом на 01.01.2008 року характеризуеться показниками (млн. грн.), що показані у таблиці 2.1 (на основі даних додатку Б).
Дані таблиці свідчать про довіру банку серед юридичних та фізичних осіб: протягом звітнього періоду зросли вклади населення на 2212,2 тис.грн. або на 41,5 %; у тому числі в національній валюті на 44,1 %. Значно більше у порівнянні з минулим роком видано платіжних карток (на 626,0 тис. одиниць).

Таблиця 2.1
Основні показники діяльності Промінвестбанку станом на 01.01.2008р.
Показники 01.01.2008 01.01.2007 Абс. приріст Приріст, %
Активи 17 595,8 14 590,3 3 005,5 20,5
Капітал 1 573,0 1 368,2 204,8 15,0
Зобов’язання 16 022,8 13 222,1 2 800,7 21,2
Кошти юридичних осіб 7 727,3 7 485,6 241,7 3,2
Вклади населення 7 541,5 5 329,3 2 212,2 41,5
з них
в національній валюті
5 318,8
3 692,3
1 626,5
44,1
Кредитний портфель 14 503,6 11 425,2 3 078,4 26.9
Прибуток 222,8 221,2 1,6 0,7
Кількість платіжних карток (тис. одиниць)
3 407,4
2 781,4
626,0
22,5
Кількість банкоматів (одиниць)
1380
1175
205,0
17,4

Кредитний портфель банку збільшився на 3078,4 тис.грн. або на 26,9 %.
Щоб зрозуміти і оцінити досягнуті результати діяльності, які наведено у таблиці 2.1, розглянемо деякі вехі історії процесу банківського кредитування у Промінвестбанку.[103]
Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк створено у 1992 році і вже протягом 1993 року Промінвестбанк активно кредитує реальну економіку. Обсяг наданих кредитів зріс у 20 разів порівняно з 1992 роком. Стратегічним напрямком у діяльності банку визначено самозабезпечення кредитними ресурсами. В результаті цього власні кошти банку збільшилися в 134,3 рази, залучені – в 16 разів.
І навіть в несприятливих умовах поглиблення економічної кризи (1995 рік) Промінвестбанк продовжував розвиватися і зміцнювати своє місце лідера серед комерційних банків країни: власний капітал збільшено майже в 4 рази, статутний – у 5 разів. У Промінвестбанку сконцентрована майже п’ята частина усього банківського капіталу України. Кредитуються всі основні галузі економіки. Почалось впровадження пластикових технологій: випущено 412 внутрішніх платіжних карток. У 1996 рік Промінвестбанк узяв активну участь у впровадженні нової української валюти – гривні, власний капітал за рік зріс на 71 відсоток, кредитуються програми розвитку вітчизняного літако-, суднобудування, підтримки вугледобувних підприємств тощо.
Ця тенденція продовжується і в наступні роки. Так у 1999 році обсяги кредитних вкладень у порівнянні з 1998 роком зросли втричі. Капітал банку досяг 682,7 млн. грн. – це найбільший власний капітал серед українських банків. У 2000 році обсяги кредитування економіки в порівнянні з попереднім роком збільшились удвічі і досягли 22,8 млрд. грн. Протягом 2000 року банк збільшив ресурсну базу в 1,4 рази. Адекватно збільшувався капітал банку, який досяг майже 1 млрд. грн. (з урахуванням створених резервів). До клієнтів банку приєднались підприємства НАК «Нафтогаз України».
2002 рік – обсяг капіталу, з урахуванням створених резервів, досяг 1,2 млрд. грн. Ресурсна база банку збільшилась за рік в 1,3 рази і перевищила 5,1 млрд. грн. Кредитний портфель зріс у 1,6 разів і становить 4,4 млрд. грн. Банк входить до числа 20 найбільших банків Центральної та Східної Європи.
2004 рік – Британський журнал “The Banker” вдруге визнав Промінвестбанк “Банком року в Україні”, що є авторитетною оцінкою високої якості його діяльності і надійності. За високий професійний рівень та вагомий внесок у створення гідного іміджу України Промінвестбанку присвоєно звання “Лідер ринку банківських послуг України” у номінації “Найстабільніша банківська установа”.
Загальний обсяг ресурсної бази банку збільшився на 39,0 %, що складає 10,6 млрд. грн. В її структурі найбільшу питому вагу займають кошти на рахунках юридичних осіб (52,4%). Заборгованість за кредитами в економіку збільшилась в 1,4 рази – до 8 млрд. грн. Вклади населення (32,3% ресурсної бази), які воно довірило банку, перетворюються у фінансово-кредитні ресурси – інструмент фінансування різноманітних державних і підприємницьких програм.
У 2004 році Промінвестбанк надав своїм клієнтам у різних валютах 37,2 млрд. грн. кредитів, що на 3,6 млрд. грн. більше, ніж у попередньому році. При цьому 24,2 млрд. грн. (понад 60% кредитних вкладень банку) спрямовано у промисловість.
Характерною рисою кредитної політики Промінвестбанку стає індивідуальний підхід до кожного позичальника як щодо визначення найбільш ефективної схеми кредитування та формування застави, так і визначення плати за користування кредитом. За бажанням клієнта кредитна підтримка може надаватися у вигляді короткострокових кредитів на поповнення обігових коштів, овердрафту, в формі кредитної лінії на розширення та модернізацію виробництва, придбання основних засобів і на ін.
Результати діяльності банку за цей період багато у чому визначаються вмінням керівництва працювати з різними видами ризиків у процесі розміщення залучених ресурсів. Крім цього у банку вироблено власну систему ризиків, тобто створено всі необхідні засади для подальшого розвитку сучасного банківського інституту.
Основними стратегічними напрямками діяльності Промінвестбанку у 2006-2007 роках було комплексне, високоякісне обслуговування клієнтів, мінімізація ризиків всіх операцій банку, нарощення ресурсної бази та їх ефективне спрямування на зростання економічної могутності України.
Реалізуючі стратегію власного розвитку в 2007 році банк продовжив нарощувати капітал і ресурсну базу з метою створення умов фінансового забезпечення кредитного процесу, розширення сфери банківських послуг на базі передових інформаційних технологій, забезпечення прибуткової діяльності.
В 2007 році пріоритетним напрямком діяльності було інвестиційне кредитування інноваційного розвитку економіки (таблиця 2.2), розширення споживчого кредитування, безперебійне обслуговування грошового обігу клієнтів банку.
Цьому сприяло збільшення власного капіталу банку, який зріс за рік на 204735 тис. грн. (в 1,15 рази) і склав 1572981 тис.грн. Джерелом нарощування капіталу став власний прибуток, який банк отримав у розмірі 222782 тис.грн. (додатки: Г, Д).
Дані таблиці свідчать про збільшення кредитів в структурі кредитного портфелю станом на 01.01.2008 року у порівнянні зі станом на 01.01.2007 року майже вдвічі (з 1118123 тис.грн. до 2022057тис.грн., що на 903934 тис.грн. більше попереднього року) або на 4,1 пунктів структури.

Таблиця 2.2.
Аналіз структури кредитного портфеля Промінвестбанку
Назва статті заборгованості На 01.01.2008
року Питома вага статті На 01.01.2007
року Питома вага статті Відхилення пунктів структури
Овердрафт 83711 0,6 51205 0,5 0,1
Операції репо 0 0,0 0 0,0 0,0
Враховані векселі 2583 0,0 3895 0,0 0,0
Вимоги, що придбані за операціями факторингу 843 0,0 205 0,0 0,0
Кредити в поточну діяльність 11 500375 79,3 9752689 86,2 6,9
Кредити в інвестиційну д-ть 2022057 14,0 1118123 9,9 4,1
Іпотечні кредити 884435 6,1 381945 3,4 2,7
Фінансовий лізинг (оренда) 0 0,0 0 0,0 0,0
Кредити, які надані органам державної влади 0 0,0 0 0,0 0,0
Сумнівна заборгованість за виплаченими гарантіями 0 0,0 0 0,0
Усього кредитів 14 494004 100,0 11 308062 100,0 Х

В 2007 році банк надав кредитів клієнтам у різних валютах на загальну суму 36953321 тис.грн. (додаток К).
Весь приріст ресурсів Промінвестбанк спрямовував в реальну економіку (рис. 2.1), сприяючи розвитку національного виробництва, нарощенню експортного потенціалу, створюючи нові робочі місця.
За допомогою таблиці 2.3 проаналізуємо, які зміни відбулися у структурі кредитів за секторами економіки країни у 2007 році в порівнянні з попереднім роком.

Рис. 2.1. Структура заборгованості Промінвестбанку секторами економіки України

Таблиця 2.3
Структура кредитів Промінвестбанку за секторами економіки
Сектор економіки 2007 Пито-ма вага 2006 Пито-ма вага Відхилення пунктів структури
Фінансовий банківський 9550 0,07 117 141 1,02 -0,95
Фінансовий небанківський 15 625 0,11 7 096 0,06 0,05
Фізичні особи 1 143 952 7,89 543 272 4,76 3,13
Інші суб’єкти домашніх господарств 404 397 2,79 309 475 2,71 0,08
Органи загально державного управління 0 0 0 0 0
Нефінансовий державний сектор 2 430 878 16,76 1 985 225 17,38 -0,62
Нефінансовий недержавний сектор 10 497 354 72,37 8 460 597 74,05 -1,68
Некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства 1 798 0,01 2397 0,02 -0,01
Усього 14 494004 100 11 308062 100

Фізичним особам кредити надавались для придбання житла, транспортних засобів, товарів народного споживання, оплату послуг та інших споживчих потреб. Кількість фізичних осіб, які скористалися кредитними послугами Промінвестбанку збільшилась в порівнянні з початком минулого року майже в 1,6 разів і досягла 119 тис. чоловік. Перспективним напрямком діяльності банку є кредитування фізичних осіб з використанням міжнародних платіжних карток. На початок 2008 року кредитами з використанням карток, в т.ч. внутрішніх пластикових, скористалося понад 38 тис. позичальників, загальна заборгованість за кредитами яких склала 51709 тис.грн.
Як вже було визначено з попередніх даних аналізу, Промінвестбанк протягом усього часу існування підтримує розвиток вітчизняної економіки. Загальна заборгованість зросла до 14 503,6 тис. грн.. проти 11 425,2 тис. грн.. минулого року, або на 26.9 %. Банк продовжує протягом 2007 року збільшувати обсяги кредитування найбільш привабливих галузей економіки: промисловість (на 24,4 %), сільське господарство (на 13,5 %) (таблиця 2.4).
Таблиця 2.4.
Розподіл кредитів Промінвестбанку у галузі економіки
Показники 01.01.2008 01.01.2007 Приріст, %
Загальна заборгованість, 14 503,6 11 425,2 26,9
у тому числі,
за кредитами клієнтів, з них 14 494,0 11 308,1 28,2
промисловість 5 813,4 4 672,0 24,4
торгівля та громадське харчування 3 297,1 3 217,1 2,3
сільське господарство 1 523,4 1 342,5 13,5
транспорт і зв’язок 684,7 439,8 55,7
будивництво 777,3 434,2 79,0
житлово-комунальне господарство 93,6 48,1 94,6
інші галузі економіки 2 304,5 1 154,4 99,6
за кредитами банкам 9,6 117,1 -91,8

Дані таблиці 2.4 дозволяють відмітити, що значно більше коштів в кредит отримали у 2007 році таки галузі економіки, як транспорт (на 55,7 %), будівництво (на 79%), житлово-комунальне господарство (на 94,6 %), хоча ризик вкладень в ці галузі економіки залишається досить високим.
Не значним є збільшення запозичень таким галузям економіки, як торгівля та громадське харчування.
Заборгованість за кредитами інших банків знизилась зі 117,1 тис.грн. до 9,6 тис.грн., або у 91,8 %.
Більш наочно динаміку вкладень банку у галузі економіки країни демонструє рис. 2.2.

Рис. 2.2. Динаміка надання кредитів Промінвестбанком галузям економіки

Якщо проаналізувати структуру кредитів банку за видами економічної діяльності протягом 2007 року, можна зробити висновок, що найбільші обсяги кредитів зосереджені в промисловості (5831489 тис.грн., що складає 43,7% кредитів клієнтам – юридичним особам), в т.ч., кредити на видобування вугілля, лігніту і торфу – 777777 тис.грн., у виробництво електроенергії, газу та води – 728650 тис.грн., харчову промисловість – 772467 тис.грн., виробництво машин та устаткування – 457818 тис.грн., виробництво іншого транспортного устаткування -13637 тис. грн., металургійну промисловість – 366385 тис.грн., видобування вуглеводнів та пов’язані з ним послуги – 332202 тис.грн. (додаток Ж, таблиця 6.3 ).

Рис. 2.3. Питома вага заборгованості Промінвестбанку юридичними особами за видами економічної діяльності
Резерви під заборгованість за кредитами зрослі у 2007 році на 302 462 тис.грн. або на 48,2 %. (таблиця 2.5).

Таблиця 2.5
Рух резервів під заборгованість за кредитами Промінвестбанку
Ряд Найменування статті 2007 2006 Відхилення
(+, -)
1 Залишок на 1 січня 628 117 372 218 255 899
2 Відрахування до резервів під: 2 247 297 1 216 787 1 030 510
2.1 нестандартну заборгованість 2 216 354 1 206 892 1 009 462
2.2 стандартну заборгованість 30 943 9 895 21 048
3 Списання активів за рахунок резервів (31 530) (17 412) -14 118
4 Зменшення резерву під: (1 913 305) (943 476) (-969 829)
4.1 нестандартну заборгованість (у разі поліпшення кредитного портфеля) (1 885 849) (937 514) (-948 335)
4.2 стандартну заборгованість (у разі погіршення кредитного портфеля) (27 456) (5 962) (-21 494)
5 Залишок за станом на кінець дня 31 грудня 930 579 628 117 302 462

Аналізуючи кредитну діяльність Промінвестбанку, потрібно розглянути кредитні операції, на яких базується діяльність банку (таблиця 2.6).

Таблиця 2.6
Обсяги кредитного портфелю Промінвестбанку
за видами кредитних операцій
Ряд Назва статті 2007 2006 Відхи-лення
(+, -) Відхи-лення
( % )
1 Овердрафт, 83711 51205 32506 63,5
у тому числі: 0
1.1 Сумнівні 0 0 0
1.2 Прострочені 394 0 394
2 Операції репо 0 0 0
3 Враховані векселі, 2583 3895 -1312 -33,7
у тому числі: 0
3.1 Сумнівні 0 0 0
3.2 Прострочені 0 0 0
4 Вимоги, що придбані за операціями факторингу, 843 205 638 311,2
у тому числі: 0
4.1 Сумнівні 205 205 0
4.2 Прострочені 0 0 0
5 Кредити в поточну діяльність, 11500375 9752689 1747686 17,9
у тому числі: 0
5.1 Сумнівні 46152 51734 -5582
5.2 Прострочені 323615 143423 180192
6 Кредити в інвестиційну діяльність, 2022057 1118123 903934 80,8
у тому числі: 0
6.1 Сумнівні 7354 1910 5444
6.2 Прострочені 5530 1709 3821
7 Іпотечні кредити, 884435 381945 502490 131,6
у тому числі: 0
7.1 Сумнівні 0 0 0
7.2 Прострочені 470 42 428
8 Фінансовий лізинг (оренда) 0 0 0
9 Кредити, які надані органам державної влади 0 0 0
10 Сумнівна заборгованість за виплаченими гарантіями 0 0 0
Усього кредитів 14 494004 11 308062 3185942 28,2

З даних таблиці бачимо, що до таких операцій належать: надання кредитів (зокрема, відкриття кредитних ліній, в т.ч. мультивалютних, кредитування в формі овердрафту, із використанням пластикових карток), операції з врахування векселів, факторингові операції, надання гарантій тощо Збільшенню обсягів кредитного портфеля Промінвестбанку у 2007 році в порівнянні з попередним 2006 роком найбільше сприяли таки операції банківського кредитування, як: іпотечне кредитування (іпотечний кредит – особлива форма кредиту, пов’язана з наданням позик під заставу нерухомого майна), операції факторингу (в основі факторингових операцій лежить купівля банком розрахункових документів постачальника на відвантажену продукцію і передання постачальником права вимоги боргу платника зобов’язань за продукцію банку), а також кредити в інвестиційну діяльність, операції овердрафту.
Динамічному розвитку та підвищенню конкурентоспроможності Промінвестбанку серед вітчизняних банків сприяє його активна зовнішньоекономічна діяльність. Промінвестбанк пропонує фінансування зовнішньоекономічної діяльності клієнтів під страхування експортних кредитних агентств іноземних держав (HERMES (Німеччина), COFACE (Франція).
Для фінансування зовнішньоекономічних контрактів клієнтів банку Промінвестбанк в звітному році отримав другий консорціумний кредит у розмірі 60000 тис.дол. США. Організаторами кредиту виступили ING Bank N.V. (Нідерланди) та Deutsche Bank AG (Німеччина). Учасниками консорціумного кредиту стали 13 провідних банків світу: Deutsche Bank AG, ING Bank N.V., Raiffeisen Zentralbank Osterreich AG, Wachovia Bank N.A., WestLB AG, Sumitomo Mitsui Banking Corporation Europe Limited, Landesbank Berlin Holding AG, Landesbank Hessen-Thuringen Girozentrale, GarantiBank International N.V., Finansbank (Holland) N.V., Erste Bank AG, DHBBank (Nederland) N.V.
Промінвестбанком проводиться робота з іноземними банками щодо відкриття ними в Промінвестбанку кредитних ліній з експортного фінансування українських підприємств під страхування експортних кредитних агентств іноземних держав (HERMES (Німеччина), COFACE (Франція), Atradius (Нідерланди), Eximbank (США).
Банк має акредитацію в державних агентствах Чехії (EGAP) та Італії (SACE) зі страхування експортних кредитів, це дає можливість організувати фінансування зовнішньоекономічних операцій клієнтів на значні терміни зі ставкою, нижчою ніж на внутрішньому ринку України.
В 2007 році англійським фінансовим журналом “Банкір” Промінвестбанк визнано “Банком року“, а від Європейської бізнес-асамблеї банк отримав звання “ Краще підприємство Європи“.

2.2 Основні засоби зниження кредитного ризику, які використовуються в Промінвестбанку

Високих результатів у діяльності Промінвестбанку, про які йшла мова у попередньому параграфі, банк досяг завдяки вмілому управлінню банківськими ризиками, які є одними із ключових елементів стратегії його розвитку. Банк реалізує комплекс процедур з управління ризиками, використовуючи пропозиції та рекомендації Базельського Комітету (Базель II) й інших міжнародних організацій щодо контролю за банківською діяльністю. Банком сфокусовано увагу на вимогах щодо мінімального розміру власного капіталу, сформульованих у “Базель ІІ”, які зобов’язують банки калькулювати розміри збитків із кредитних ризиків, формувати резерви для їх покриття і пропонують схеми оцінювання кредитних ризиків.
З метою створення максимально ефективної системи управління ризиками банком проводиться цілеспрямована робота з удосконалення системи оцінки, аналізу й управління усіма видами ризиків. Розроблені положення: Політика управління ризиком платоспроможності; Політика управління кредитним ризиком; Політика управління ризиком ліквідності.
Для ефективного управління ризиками в банку розроблені та діють процедури управління ризиками ліквідності, операційними, процентними, валютними, кредитними і ринковими ризиками. Дані процедури обмеження ризиків застосовуються для забезпечення стійкості і надійності Банку при досягненні запланованих результатів діяльності.
Промінвестбанк постійно вдосконалює методології оцінки і управління ризиками, що дозволяє приймати найбільш ефективні рішення за різними напрямками діяльності банку в ринкових умовах. Ефективність розроблених і впроваджених в банку процедур з управління ризиками підтверджується спроможністю завчасно виявляти і кількісно вимірювати позиції Промінвестбанку у випадку виникнення непередбачуваних ситуацій.
Управління кредитним ризиком в Промінвестбанку спрямоване на забезпечення ефективності розміщення кредитних ресурсів з метою отримання прибутку та своєчасного повернення коштів банку та здійснюється відповідно до вимог положення “Про порядок кредитування в філіях Промінвестбанку” (затверджене рішенням Правління банку від 24.07.06 №1475) – на рівні кредитного портфелю банку та на рівні окремого кредиту. Щодо управління ризиком на рівні кредитного портфелю, застосовуються такі методи як диверсифікація, лімітування, створення резервів.
З метою диверсифікації кредитних вкладень та недопущення їх надмірної концентрації, управління ризиками концентрації кредитних вкладень банком у 2006-2007 роках здійснювалося по наступних напрямках:
концентрація кредитних вкладень на одного позичальника,
концентрація кредитних вкладень по споріднених позичальниках,
концентрація кредитних вкладень по інсайдерах,
концентрація кредитних вкладень під гарантію (поруку) однієї особи,
географічна концентрація.
Промінвестбанк в 2007 році продовжив політику лімітування кредитних ризиків шляхом визначення максимальних обсягів надання кредитів на одного позичальника, в межах яких філії банку самостійно можуть приймати рішення щодо здійснення кредитних операцій. Понад встановлені ліміти рішення приймаються за поданням Головного кредитного комітету Правлінням банку, за кредитами фізичним особам інсайдерам у передбачених нормативними вимогами НБУ – за рішенням Правління банку, та в окремих випадках спільно із Спостережною радою банку.
Для підвищення надійності та стабільності банку, захисту кредиторів і вкладників банку філіями Промінвестбанку протягом року забезпечувалося в повному обсязі формування резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями. Класифікація виданих кредитів за ступенями ризику здійснювалася з урахуванням оцінки фінансового стану позичальника, стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості за основним боргом і процентів за ним, рівня забезпечення кредитів.
При визначенні класу позичальників філії банку керувались Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженим постановою Правління Національного банку України № 279 від 06.07.00 (із змінами і доповненнями) та «Методикою оцінки фінансового стану та визначення класу позичальника» (затвердженої рішенням Правління банку №1475 від 24.07.2006 року).
Для управління кредитним ризиком на рівні окремого кредиту застосовувалися методи:
аналіз кредитоспроможності позичальника;
аналіз та оцінка кредиту;
визначення умов кредитування;
документування кредитних операцій;
контроль за наданим кредитом та станом застави.
Управління кредитним ризиком на рівні окремого кредиту здійснювалося відповідно до положення “Про порядок кредитування в філіях Промінвестбанку” (затверджене рішенням Правління банку від 24.07.06 №1475) [9], яке поєднує внутрішні правила та вимоги щодо кредитних операцій, визначає процедуру прийняття рішень, правила формування та ведення кредитної справи, вимоги щодо забезпечення та супроводу кредитів. Регулювання кредитних ризиків на етапі прийняття рішення про кредитування здійснювалося:
кредитним працівником на підставі проведеного аналізу фінансового стану клієнта, його кредитної історії, експертизи кредитного проекту, перевірки достовірності інформації щодо заборгованості перед банками та іншими кредиторами, аналізу наявності реальних джерел погашення та можливості своєчасного погашення кредиту, проведення аналізу ліквідності застави та можливості контролю за її наявністю;
юридичною службою банку шляхом перевірки установчих документів позичальника, повноважень відповідних представників позичальника на підписання договорів, наявності державної реєстрації та документів, що підтверджують право власності на заставлене майно, наявності обтяжень на предмет застави, нотаріального посвідчення договорів застави у встановлених законом випадках;
працівниками підрозділу банківської безпеки шляхом перевірки наявності (відсутності) фактів порушень норм цивільного, кримінального та адміністративного законодавства позичальником (підприємством, його керівниками тощо), попередження позичальника про кримінальну відповідальність за надання банку відомостей та документів, що завідомо не відповідають дійсності.
Регулювання кредитних ризиків під час супроводу кредитів здійснюється через:
забезпечення контролю за цільовим використанням кредиту позичальником;
отримання та проведення аналізу звітності позичальника для відстеження його фінансового стану;
проведення перевірок наявності, стану та вартості застави;
здійснення контролю за своєчасністю сплати позичальником доходів, що підлягають погашенню згідно з умовами кредитного договору.
Як додатковий засіб мінімізації кредитних ризиків при кредитуванні фізичних осіб Промінвестбанком застосовується страхування іпотеки від її пошкодження, псування або знищення, страхування автомобілів, що надаються в заставу, за програмою «Повне «Каско» та страхування життя і здоров‘я позичальників-фізичних осіб в страхових компаніях з бездоганною репутацію на ринку страхових послуг
Активним операціям з цінними паперами притаманний кредитний ризик, зокрема ризик неплатоспроможності зобов‘язаних за векселями осіб та емітентів інших цінних паперів. Мінімізація кредитного ризику здійснюється в системі Промінвестбанку шляхом досконалого вивчення фінансового стану емітентів (позичальників), супроводу інвестиційних проектів, концентрації грошових потоків в Промінвестбанку та забезпечення погашення боргу.
Відповідно до статті 44 Закону України “Про банки і банківську діяльність” для управління ризиками в банку працюють:
Комітет з питань управління активами і пасивами;
Головний кредитний комітет;
Головний тарифний комітет.
Розуміння ризику, його оцінка і методи управління ним в Промінвестбанку є пріоритетними, тому система управління ризиками постійно вдосконалюється і розвивається.
Цьому сприяє й обрана стратегія керівництва, й наявність ефективної системи внутрішнього контролю, яка забезпечує законність, ефективність і безпеку банківських операцій, захищає від потенційних ризиків, помилок та втрат.
Значну роль в системі внутрішнього контролю банку посідає Служба внутрішнього аудиту, організаційний статус якої передбачає функціонування підрозділів внутрішнього аудиту в усіх регіонах України та їх підпорядкованість Департаменту внутрішнього аудиту як єдиному координаційному центру.
Процедури проведення внутрішнього аудиту ґрунтуються на методиці оцінки банківських ризиків, запровадженій Базельським комітетом з банківського нагляду, та враховують міжнародний досвід. Увага Служби внутрішнього аудиту зосереджена на дотриманні банком вимог чинного законодавства України, попередженні порушень та недоліків в діяльності структурних підрозділів банку, оцінці адекватності запроваджених систем внутрішнього контролю та операційних процедур, надання рекомендацій щодо ефективного управління ризиками банківської діяльності.
Якість та повнота аудиторських перевірок забезпечується власними стандартами аудиту та методологічною базою з проведення внутрішнього аудиту, постійним моніторингом результатів перевірок, поєднанням фахівцями Служби знань в області аудиту, глибокого розуміння бізнесу та багаторічного досвіду банківської роботи.
Упродовж 2006-2008 років Службою внутрішнього аудиту банку здійснено біля 2000 аудиторських перевірок та контрольних заходів, що дозволило банку уникнути можливих втрат та знизити рівень впливу потенційних ризиків, притаманних банківській діяльності. Аудиторські висновки та результати роботи Служби розглядаються керівництвом банку та є основою для прийняття рішень з вдосконалення управління банком, підвищення його конкурентноздатності, впровадження сучасних технологій та вдосконалення процедур внутрішнього контролю.

2.3 Механізм проведення аналізу кредитоспроможності та визначення класу позичальника

При наданні кредитів будь-який банк стикається з необхідністю оцінки кредитоспроможності позичальників. Ця процедура є обов’язковою, і її результати істотно впливають як на результати конкретних кредитних угод, так і на ефективність кредитної діяльності банку в цілому. Для позичальника оцінка кредитоспроможності також важлива, оскільки від її результату залежить в якому обсязі буде наданий кредит і чи буде він наданий взагалі.
Для розгляду механізму проведення аналізу кредитоспроможності, спочатку визначимо, що мається на увазі під терміном «кредитоспроможність».
У параграфі 1.3 наведено одне з визначень цього поняття як прогноз здатності позичальника до погашення боргу на найближчу перспективу – якісна оцінка позичальника, яка дається банком до розгляду питання про можливість і умови кредитування і дозволяє передбачити ймовірність своєчасного поверненні позичок та їх ефективного використання. [37]
Кредитоспроможність – наявність у позичальника/контрагента банку передумов для отримання кредиту та його здатність повернути кредит і відсотки за ним у повному обсязі та в обумовлені договором строки. [5]
Кредитоспроможність – наявність передумов для одержання кредиту і здатність повернути його. Кредитоспроможність позичальника визначається за показниками, що характеризують його здатність своєчасно розраховуватися за раніше одержаними кредитами, його поточне фінансове становище, спроможність у разі потреби мобілізувати кошти з різних джерел і забезпечити оперативну конверсію активів у ліквідні кошти. [7]
Отже, всі ці визначення говорять про необхідність аналізу кредитоспроможності позичальника з врахуванням умов кредитування. Але й якісно проведений аналіз стовідсотково не гарантує повернення боргу позичальником. Це, в свою чергу, з метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту інтересів кредиторів і вкладників, вимагає від банків створювати резерви для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями.
Механізм проведення такого аналізу і визначення величини резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків встановлює «Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» [11].
Відповідно до Положення [11] банки зобов’язані розробити та затвердити за рішенням відповідного органу банку внутрішньобанківське положення про порядок проведення кредитних операцій та методику проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку). Внутрішніми положеннями щодо проведення кредитних операцій кожним банком самостійно встановлюються критерії оцінки фінансового стану позичальника та методика проведення оцінки його фінансового стану з урахуванням вимог цього Положення, у яких мають бути визначені ґрунтовні, технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності позичальників на підставі аналізу їх балансів і звітів про фінансові результати в динаміці тощо.
Вимоги Положення [11] для здійснення оцінки фінансового стану позичальника-юридичної особи – враховування таких основних економічних показників діяльності позичальника:
платоспроможність, тобто здатність позичальника (контрагента банку) своєчасно здійснювати розрахунки за всіма видами своїх зобов’язань (коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності);
фінансова стійкість (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних коштів);
обсяг реалізації;
обороти за рахунками (співвідношення надходжень на рахунки позичальника і суми кредиту, наявність рахунків в інших банках; наявність картотеки неплатежів – у динаміці);
склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості (за останній звітний та поточний роки);
собівартість продукції (у динаміці);
прибутки та збитки (у динаміці);
рентабельність (у динаміці);
кредитна історія (погашення кредитної заборгованості в минулому, наявність діючих кредитів).
Нормативні значення та відповідні бали для кожного показника залежно від його вагомості (значимості) серед інших показників, що можуть свідчити про найбільшу ймовірність виконання позичальником (контрагентом банку) зобов’язань за кредитними операціями, банки встановлюють самостійно.
Платоспроможність позичальника визначається за такими показниками:
– коефіцієнт миттєвої ліквідності (КЛ1), що характеризує те, як швидко короткострокові зобов’язання можуть бути погашені високоліквідними активами (формула 2.1):
КЛ1 = Ав / Зп (2.1)
де Ав – високоліквідні активи, до яких належать грошові кошти, їх еквіваленти та поточні фінансові інвестиції,
Зп – поточні (короткострокові) зобов’язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.
Оптимальне теоретичне значення показника КЛ1 – не менше ніж 0,2;
– коефіцієнт поточної ліквідності (КЛ2), що характеризує можливість погашення короткострокових зобов’язань у встановлені строки (формула 2.2):
КЛ2 = Ав / Зп (2.2)
де Ал – ліквідні активи, що складаються з високоліквідних активів, дебіторської заборгованості, векселів одержаних.
Оптимальне теоретичне значення показника КЛ2 – не менше ніж 0,5;
– коефіцієнт загальної ліквідності (КП), що характеризує те, наскільки обсяг короткострокових зобов’язань і розрахунків можна погасити за рахунок усіх ліквідних активів (формула 2.3):
КП = Ао/ Зп (2.3)
де Ао – оборотні активи.
Оптимальне теоретичне значення показника КП – не менше ніж 2,0.
Фінансова стійкість позичальника визначається за такими показниками:
– коефіцієнт маневреності власних коштів (КМ), що характеризує ступінь мобільності використання власних коштів (формула 2.4):
КМ = (Вк – АН) / Вк (2.4)
де Вк – власний капітал підприємства,
Ан – необоротні активи.
Оптимальне теоретичне значення показника КМ – не менше ніж 0,5;
– коефіцієнт незалежності (КН), що характеризує ступінь фінансового ризику (формула 2.5):
КН = Зк / Вк (2.5)
де Зк – залучені кошти (довгострокові та поточні зобов’язання),
Вк – власний капітал.
Оптимальне теоретичне значення показника КН – не більше ніж 1,0.
Рентабельність позичальника визначається за такими показниками:
– рентабельність активів (формула 2.6):
Р = Пч / А (2.6)
де Пч – чистий прибуток,
А – активи;
– рентабельність продажу (формула 2.7):
Р = Пч / Ор (2.7)
де Пч – чистий прибуток,
Ор – обсяг реалізації продукції (без ПДВ).
Аналіз грошових потоків позичальника має здійснюватися з урахуванням такого показника:
співвідношення чистих надходжень на всі рахунки позичальника (у тому числі відкриті в інших банках) до суми основного боргу за кредитною операцією та відсотками за нею з урахуванням строку дії кредитної угоди (для короткострокових кредитів) та для суб’єктів господарської діяльності, що отримали кредит в іноземній валюті, – з урахуванням зміни валютного курсу (формула 2.8):
К =((Нсм х n) – (Зм х n) – Зі) / Ск (2.8)
де Нсм – середньомісячні надходження на рахунки позичальника протягом трьох останніх місяців (за винятком кредитних коштів),
Ск – сума кредиту та відсотки за ним (за кредитами в іноземній валюті ця сума приймається до розрахунку з урахуванням зміни валютного курсу),
n – кількість місяців дії кредитної угоди,
Зм – щомісячні умовно-постійні зобов’язання позичальника (адміністративно-господарські витрати тощо),
Зі – податкові платежі та сума інших зобов’язань перед кредиторами, що мають бути сплачені з рахунку позичальника, крім сум зобов’язань, строк погашення яких перевищує строк дії кредитної угоди (за даними останнього балансу).
Для суб’єктів господарської діяльності, діяльність яких пов’язана з сезонним характером виробництва, середньомісячна сума надходжень визначається за 12 місяців.
Оптимальне теоретичне значення показника К – не менше ніж 1,5.
За результатами оцінки фінансового стану позичальників – юридичних осіб (у тому числі банків) здійснюється їх класифікація, встановлена Положенням [11] та змінами, внесеними Постановою Правління НБУ N 248 [5] (таблиця 2.7).
Банк визначає клас позичальника на підставі загальної суми балів за основними та додатковими (суб’єктивними) показниками, де питома вага суми балів за додатковими показниками не може перевищувати 30% від визначеної банком загальної суми балів за результатами оцінки фінансового стану позичальника.

Таблиця 2.7
Визначення класу позичальника – юридичної особи
Клас Результати оцінки фінансового стану
Клас “А” – фінансова діяльність добра, що свідчить про можливість своєчасного виконання зобов’язань за кредитними операціями відповідно до умов кредитної угоди;
– економічні показники в межах установлених значень (відповідно до методики оцінки фінансового стану позичальника, затвердженої внутрішніми документами банку);
– вище керівництво позичальника має відмінну ділову репутацію;
– кредитна історія позичальника – бездоганна.
позичальники-банки (резиденти) і банки-нерезиденти, зареєстровані в країнах – членах СНД, дотримуються економічних нормативів. Фінансова діяльність і надалі проводитиметься на високому рівні.
До цього класу можуть належати інші позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижче ніж показник А, підтверджений у бюлетенях провідних світових рейтингових компаній.
Клас “Б” – фінансова діяльність позичальника цієї категорії близька за характеристиками до класу “А” але позичальники банку потребують більшої уваги через потенційні недоліки, що ставлять під загрозу достатність надходжень коштів для обслуговування боргу та стабільність одержання позитивного фінансового результату діяльності.
Банки (резиденти) і банки-нерезиденти, що зареєстровані в країнах – членах СНД, дотримуються економічних нормативів.
Аналіз коефіцієнтів фінансового стану позичальника може свідчити про негативні тенденції в діяльності позичальника.
Клас “В” – фінансова діяльність задовільна і потребує більш детального контролю;
– надходження коштів і платоспроможність позичальника свідчать про ймовірність несвоєчасного погашення кредитної заборгованості в повній сумі та в строки, передбачені договором, якщо недоліки не будуть усунені;
– спостерігається можливість виправлення ситуації і покращання фінансового стану позичальника;
– забезпечення кредитної операції має бути ліквідним і не викликати сумнівів щодо оцінки його вартості, правильності оформлення угод про забезпечення тощо.
Позичальники – банки (резиденти) і банки країн – членів СНД дотримуються економічних нормативів.
Клас “Г” – фінансова діяльність незадовільна (економічні показники не відповідають установленим значенням) і спостерігається її нестабільність протягом року;
– є високий ризик значних збитків;
– ймовірність повного погашення кредитної заборгованості та відсотків/комісій за нею є низькою;
– проблеми можуть стосуватися стану забезпечення за кредитом, потрібної документації щодо забезпечення, яка свідчить про наявність (схоронність) і його ліквідність тощо.
Якщо під час проведення наступної класифікації немає безсумнівних підтверджень поліпшити протягом одного місяця фінансовий стан позичальника банку або рівень забезпечення за кредитною операцією, то його потрібно класифікувати на клас нижче (клас “Д”).
До цього класу належить позичальник банку, проти якого порушено справу про банкрутство.
Клас “Д” – фінансова діяльність незадовільна і є збитковою;
– показники не відповідають установленим значенням,
– кредитна операція не забезпечена ліквідною заставою (або безумовною гарантією),
– ймовірності виконання зобов’язань позичальником банку практично немає.
До цього класу належить позичальник банку, що визнаний банкрутом в установленому чинним законодавством порядку.

Для оцінки фінансового стану позичальника – фізичної особи банки встановлюють показники та їх оптимальні значення залежно від виду кредиту (на придбання або будівництво житла, придбання транспортних засобів, товарів тривалого використання, на інші потреби), його обсягу й строку, виду забезпечення (застави) за кредитом.
Оцінка фінансового стану позичальника має враховувати кількісні та якісні показники (фактори), що можуть у тій чи іншій мірі вплинути на виконання позичальником зобов’язань за кредитом, з визначенням рівня їх ймовірного впливу на дотримання умов кредитної угоди шляхом установлення оптимальних значень та відповідних балів для кожного з показників (факторів) та здійснюється з урахуванням виду і строку кредиту, що надається.
У разі визначення кредитоспроможності позичальника – фізичної особи при розгляді питання про надання кредиту та оцінки його фінансового стану під час обслуговування боргу за кредитом мають враховуватися як кількісні показники (економічна кредитоспроможність), так і якісні характеристики (особиста кредитоспроможність) позичальника, що підтверджуються відповідними документами і розрахунками.
До якісних характеристик позичальника зокрема належать:
загальний матеріальний стан клієнта (наявність майна та копій відповідних підтвердних документів на його право власності, які засвідчуються в установленому порядку);
соціальна стабільність клієнта (тобто наявність постійної роботи, ділова репутація, сімейний стан тощо);
вік клієнта;
кредитна історія (інтенсивність користування банківськими кредитами/гарантіями в минулому та своєчасність їх погашення й сплати відсотків/комісій за ними).
До основних кількісних показників оцінки фінансового стану позичальника – фізичної особи зокрема належать:
сукупний чистий дохід (щомісячні очікувані сукупні доходи, зменшені на сукупні витрати та зобов’язання) та прогноз на майбутнє;
накопичення на рахунках в банку (інформація надається за бажанням позичальника);
коефіцієнти, що характеризують поточну платоспроможність позичальника і його фінансові можливості виконати зобов’язання за кредитною угодою (зокрема, співвідношення сукупних доходів і витрат/зобов’язань позичальника, сукупного чистого доходу за місяць і щомісячного внеску за кредитом та відсотками/комісіями за ним);
забезпечення кредиту [застава рухомого й нерухомого майна, наявність його страхування, передавання права власності на об’єкт кредитування (житло, автотранспорт тощо)] та його ліквідність.
Під час визначення кредитоспроможності й оцінки фінансового стану позичальників – фізичних осіб, які отримують кредит як підприємці, мають
ураховуватися також відповідні показники, що встановлюються для юридичних осіб, у тому числі такі якісні та кількісні показники:
менеджмент (рівень менеджменту, ділова репутація та зв’язки в діловому оточенні, готовність та спроможність клієнта нести особисту відповідальність за виконання кредитних зобов’язань тощо);
фактори ринку (вид галузі, оцінка привабливості товарів/послуг, що виготовляються/надаються клієнтом; ринок таких товарів/послуг, рівень конкуренції у сфері діяльності клієнта, тривалість діяльності на конкретному ринку тощо);
прогноз руху грошових потоків (співвідношення власного капіталу та розміру кредиту, співвідношення грошових оборотів за місяць та суми кредиту тощо).
Установлені банком додаткові (суб’єктивні) показники, які використовуються ним для здійснення оцінки фінансового стану позичальника – юридичної особи або фізичної особи-підприємця, мають враховувати особливості видів економічної діяльності зазначених позичальників.
Банк під час здійснення оцінки фінансового стану позичальника має право встановлювати додаткові (суб’єктивні) показники.
Розглянемо на прикладі дію механізму оцінки кредитоспроможності позичальника, але спочатку оцінимо діяльність Промінвестбанку щодо виконання економічних нормативів згідно з Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні [6], дотримання якої дозволяє забезпечити стабільну діяльність банку і своєчасно виконувати ним зобов’язання перед вкладниками, про що переконливо свідчать дані таблиці 2.8.
Про встановлення максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити кредитний ризик, йшлось у параграфі 1.3 (установлення лімітів та їх нормативні значення).
Завдяки застосуванню цього методу управління кредитними ризиком, Промінвестбанку вдається уникати критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель банку.

Таблиця 2.8
Виконання економічних нормативів Промінвестбанком
станом на 01.01.2008 року
№ п/п Найменування економічного нормативу Норматив Фактично
1 Мінімальний розмір регулятивного капіталу банку (Н1), грн. не менше 72175 тис. 1552536 тис.
2 Норматив адекватності регулятивного не менше 10 10.33
капіталу / платоспроможності (Н2), %
3 Норматив адекватності основного капіталу (Н3), % не менше 4 6.81
4 Норматив миттєвої ліквідності (Н4), % не менше 20 52.28
5 Норматив поточної ліквідності (Н5), % не менше 40 56.33
6 Норматив короткострокової ліквідності (Н6), % не менше 20 35.68
7 Норматив максимального розміру не більше 25 24.09
кредитного ризику на одного контрагента (Н7),%
8 Норматив “великих” кредитних ризиків (Н8), % не більше 800 193.61
9 Норматив максим.розміру кредитів, гарантій та не більше 5 4.77
поручительств, наданих одному інсайдеру(Н9),%
10 Норматив максим.сукуп.розміру кредитів, не більше 30 11.08
гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10), %
11 Норматив інвестування в цінні папери не більше 15 0.86
окремо за кожною установою (Н11), %
12 Норматив загальної суми інвестування (Н12), % не більше 60 3.83
13 Норматив ризику загальної відкритої не більше 30 9.59
(довгої / короткої) валютної позиції (Н13), %
14 Норматив ризику загальної довгої відкритої не більше 20 9.29
валютної позиції (Н13-1), %
15 Норматив ризику загальної короткої відкритої не більше 10 0.31
валютної позиції (Н13-2), %

Як бачимо з даних таблиці 2.8, вміле керівництво банком дозволяє виконувати всі економічні нормативи, що передбачені Інструкцією [6], та забезпечити стабільні прибутки.
Кредитоспроможність позичальника та визначення його класу в Промінвестбанку проведемо на прикладі підприємства ВАТ “Полтавський турбомеханiчний завод”, яке звернулась до однієї з філій Промінвестбанку з заявкою на кредит. Воно розташоване в місті Полтава, займається виробництвом турбин та запчастин до них. Працює на ринку більше 20 років. Статутний фонд складає 355,3 тисяч гривень.
Фірма просить кредит у розмірі 100 тисяч гривень на термін 12 місяців з 01.01.2006 року для поповнення обігових коштів. Передбачається погашати кредит і сплачувати відсотки у розмірі 25 % річних кожний місяць. Під кредит надається забезпечення у вигляді застави майна фірми. Це – готова продукція на суму 10678,5 тисяч гривень.
До банку подається пакет документів, який крім усіх необхідних документів містить: звітність підприємства за формами Ф1 і Ф2 за 2006 рік (у додатку Л наведено дані Ф1), техніко-економічне обґрунтування проекту, позитивні висновки аудиторських перевірок за останній рік, контракти на реалізацію продукції іноземним партнерам.
ВАТ є постійним і надійним партнером банку, неодноразово користувалось кредитами. Останній кредит (2004 рік) на суму 150 тисяч гривень було своєчасно повернуто, а відсотки по кредиту було погашено без затримки. ВАТ має рахунки в інших банках і заборгованість перед ними.
Керівник фірми є гарним фахівцем і порядною людиною, займає цю посаду більше десяти років і має позитивний досвід роботи з банком.
Методи оцінки кредитоспроможності позичальників, що використовуються у Промінвестбанку різноманітні, але всі вони складаються з системи обов’язкових та додаткових фінансових коефіцієнтів: коефіцієнту миттєвої ліквідності; коефіцієнту поточної ліквідності; коефіцієнту загальної ліквідності; коефіцієнту маневреності власних коштів; коефіцієнту незалежності; показників рентабельності тощо.
Розрахуємо коефіцієнти ліквідності, які характеризують ліквідність балансу позичальника як можливість перетворення його активів в грошові кошти для погашення зобов’язань за пасивом, використовуючи формули 2.1 – 2.3.
– коефіцієнт миттєвої ліквідності:
КЛ1 = 6593,4 / 15516,0 = 0,42 (норматив > 0.2)
– коефіцієнт поточної ліквідності:
КЛ2 = 15598,80 / 15516,0 = 1,01 (норматив > 0.5)
– коефіцієнт загальної ліквідності:
КП = 68260.0 / 15516.0 = 4.4 (норматив > 2.0)
Розрахуємо фінансову стійкість ВАТ «Полтавський турбомеханічний завод»:
– коефіцієнт маневреності власних коштів:
КМ = (103443,5 – 68260,0) / 103443,5 = 0,34 (норматив > 0,5);
– коефіцієнт незалежності (КН), що характеризує ступінь фінансового ризику: КН = 15516,0 / 103443,5 = 0,15 (норматив 6.
Подальший розрахунок здійснюється за допомогою встановлених НБУ норм. Для остаточного визначення класу позичальника порівняємо отримані фактичні дані фінансових коефіцієнтів з нормативами показників платоспроможності: якщо коефіцієнти ліквідності знаходяться в межах нормативів, то коефіцієнт маневреності власних коштів недостатній, тобто за дотримання фінансових показників ВАТ отримує 1.5 бали.
Аналіз за методикою (нормативами) НБУ говорить про те, що позичальник здійснює свою діяльність переважно за рахунок власних коштів і у разі виникнення потреби погасити заборгованість зможе зробити це. Узагальнюючи ці данні, можна віднести позичальника до класу А.
Але аналіз, заснований лише на аналізі фінансових коефіцієнтів та деяких параметрів оцінки, не дає можливості зробити остаточний висновок про кредитоспроможність позичальника. Необхідно ще враховувати репутацію позичальника, характеристики проекту, що кредитується та інші фактори, передбачені методикою Промінвестбанку. Однак, у разі надання кредиту, банк повинен уважно слідкувати за фінансовим станом підприємства-позичальника.
Як здається з першого погляду, методика оцінки кредитного портфеля у Промінвестбанку є досить простою, якщо не враховувати, що 74 % показників належать до якісних.
Резерви для відшкодування збитків визначаються банком, якщо позика визнана безнадійною до стягнення. Тобто використання резервів, створених за рахунок банку для погашення збитку, носить характер компенсації кредитного ризику, а не його мінімізації. Резерви по кредитах – це пасивний спосіб захисту від ризику, він ні в якому разі не впливає на імовірність непогашення позики клієнтом. Незалежно від того який обсяг зарезервованих коштів має банківська установа, стан позичальника та його кредитоспроможність можуть погіршитися або покращитися. Тому увага кредитного інспектора Промінвестбанку повинна акцентуватись на покращенні ризик-менеджменту самого банку.
Розглянемо методику складання таблиці погашення кредитної заборгованості для позичальника ВАТ «Полтавський турбомеханічний завод».
Процедура нарахування відсотків – відсотки нараховуються на неповернену суму кредиту наприкінці кожного місяця користування кредитом;
спосіб погашення кредитної заборгованості – кредит, що надається 1 січня 2006 року, повинен погашатися протягом періоду кредитування рівними платежами 1 числа кожного місяця;
нараховані відсотки твиплачуються 1 числа кожного місяця.
Для наведених вище умов кредитування ВАТ таблиця погашення кредитної заборгованості буде мати наступний вигляд (таблиця 2.11):
На основі таблиці погашення кредитної заборгованості може бути побудований графік погашення кредитної заборгованості (рис. 2.4).

Таблиця 2.11
Таблиці погашення кредитної заборгованості позичальником
ВАТ «Полтавський турбомеханічний завод»
Дата Сума, з якої нараховані відсотки до виплати, грн. Сума виплати відсотків, грн. Сума погашення кредиту, грн. Загальна сума погашення кредитної заборгованості, грн.
(день, місяць, рік)
1 лютого 2006 року 100000,0 2083,33 8333,33 10416,67
1 березня 2006 року 91666,7 1909,72 8333,33 10243,06
1 квітня 2006 року 83333,3 1736,11 8333,33 10069,44
1 травня 2006 року 75000,0 1562,50 8333,33 9895,83
1 червня 2006 року 66666,7 1388,89 8333,33 9722,22
1 липня 2006 року 58333,3 1215,28 8333,33 9548,61
1 серпня 2006 року 50000,0 1041,67 8333,33 9375,00
1 вересня 2006 року 41666,7 868,06 8333,33 9201,39
1 жовтня 2006 року 33333,3 694,44 8333,33 9027,78
1 листопада 2006 року 25000,0 520,83 8333,33 8854,17
1 грудня 2006 року 16666,7 347,22 8333,33 8680,56
1 січня 2007 року 8333,3 173,61 8333,33 8506,94
Разом: 13541,67 100000,00 113541,67

Рис 2.4. Графік погашення кредитної заборгованості Промінвестбанку підприємством ВАТ «Полтавський турбомеханічний завод»

Як підсумок глави, слід відзначити, що Промінвестбанком, з метою створення максимально ефективної системи управління ризиками, проводиться цілеспрямована робота з удосконалення системи їх оцінки, аналізу й управління.
Управління кредитним ризиком в Промінвестбанку спрямоване на забезпечення ефективності розміщення кредитних ресурсів з метою отримання прибутку та своєчасного повернення коштів банку.
Вивчення кредитоспроможності клієнта є одним з найважливіших методів, що застосовується банком, для зниження кредитного ризику і успішної реалізації кредитної політики, оскільки дозволяє уникнути необґрунтованого ризику ще на етапі розгляду заявки на надання кредиту.

Глава 3. Основні шляхи мінімізації кредитного ризику в комерційних банках

3.1 Досвід управління кредитним ризиком у банківській системі країн з ринковою економікою

Сучасні тенденції розвитку кредитного сектора економіки змушують українських аналітиків банківської справи і безпосередньо банкірів виявляти інтерес до моделей оцінки кредитного ризику і методів його управління. Спадкоємність світового досвіду в цьому найважливішому аспекті функціонування комерційних банків представляє сьогодні підвищений інтерес, оскільки власний, іноді гіркий досвід кредитування і спроби організації кредитного процесу методом проб і помилок усе більш відчутно позначаються на фінансових результатах діяльності українських банків.
Проблематика кредитних ризиків не була актуальною для планової адміністративно-командної економіки радянського періоду, тому вітчизняні вчені зіштовхнулися з необхідністю її вирішення лише з розвитком і становленням ринкової економіки. У зв’язку з цим, очевидним є дефіцит наукових досліджень українських аналітиків і практиків банківської справи.
Ось чому важливим є у сьогоденні дослідити й об’єктивно охарактеризувати найкращі види оцінки та управління кредитним ризиком у зарубіжній банківській практиці, розглянути можливість їхнього ефективного використання в кредитній системі України.[77]
У зарубіжній практиці під кредитним ризиком розуміється можливе зниження прибутку банку або втрата частини акціонерного капіталу в результаті нездатності позичальника погашати й обслуговувати отриманий кредит. Зарубіжні банки для оцінки кредитного ризику застосовують спеціальні методики кредитного рейтингу, що становлять сукупність оцінних параметрів кредитоспроможності позичальника. Для них характерна комплексність і порівнянність усієї палітри факторів кредитного ризику.
Набув поширення у багатьох банках країн метод, заснований на бальній оцінці позичальника. Критерії, по яких проводиться оцінка позичальника, чітко індивідуальні для кожного банку, базуються на його практичному досвіді і періодично переглядаються [42, c.117].
Англійські клірингові банки здійснюють оцінку потенційного ризику неплатежу по кредиту із використанням методик «РARSEL» і «САМРARI».[40]
Згідно методики «РАRSEL», Р (Реrson) – інформація про персону потенційного позичальника, його репутація; А (Аmount) – обґрунтування суми затребуваного кредиту; R(Repayment) – можливість погашення; S (Security) – оцінка забезпечення; Е (Ехреdiensly) – доцільність кредиту; R (Remuneration) – винагорода банку (відсоткова ставка) за ризик надання кредиту.
Методика «САМРАRI» більш розширена в системі оцінки: С (Сharacter) – репутація позичальника; А (Аbility) – оцінка бізнесу позичальника; М (Меаns) – аналіз необхідності звертання за позичкою; Р (Риrpose) – ціль кредиту; А (Аmount) – обґрунтування мети кредиту; R(Repaiment) – можливість погашення; I (Іnsurance) – спосіб страхування кредитного ризику.
Останнім часом в банках розроблюються методи оцінки якості потенційних позичальників за допомогою різного роду статистичних моделей. Мета в тому, щоб розробити стандартні підходи для об’єктивної характеристики позичальників, знайти числові критерії для розділу майбутніх клієнтів на підставі наданих ними матеріалів на надійних та ненадійних, підвержених ризику банкрутства і тих, для кого небезпека банкрутства малоймовірна.
Прикладом такої “класифікаційної моделі” може бути “модель Зета” (Zeta model), що розроблена групою американських економістів та застосовується банками при кредитному аналізі. Модель призначена для оцінки ймовірності банкрутства ділової фірми. Значення ключового параметру “Z” визначається за допомогою рівняння, змінні якого відображають деякі ключові характеристики аналізуємої фірми – її ліквідність, швидкість обігу капіталу і т.д. Якщо для даної фірми коефіцієнт перевищує підготовлену порогову величину, то фірма зараховується до розряду надійних, якщо ж отриманий коефіцієнт нижче критичної величини, то згідно моделі фінансовий стан такого підприємства підозрілий і надавати кредит йому не рекомендується.[40]
Користуючись вказаним підходом, американський економіст Альтман запропонував рівняння для оцінки вірогідності банкрутства підприємства, що звернулось до банку за кредитом.
Z = 1,2X1 + 1,4X2 + 3,3X3 + 0,6X4 + 0,99X5
Він використав п’ять змінних:
Х1 – відношення оборотного капіталу до суми активів фірми;
Х2 – відношення нерозподіленого доходу до суми активів;
Х3 – відношення операційних доходів (до вирахування процентів і податків) до суми активів;
Х4 – відношення ринкової вартості акцій фірми до загальної суми боргу;
Х5 – відношення суми продажу до суми активів.
Для розрахунку числових параметрів моделі Альтман застосував метод множинного дискримінантного аналізу. Класифікаційне “правило”, отримане на підставі рівняння, гласило:
– якщо значення Z менше 2,8 , то фірму слід віднести до групи потенційних банкрутів;
– якщо значення Z більше 2,8 , то фірмі в найближчій перспективі банкрутство не погрожує.
Як один з методів оцінки кредитного ризику у США і Західній Європі при кредитуванні широко використовується скоринг – автоматизовані системи на основі математичних і статистичних методів в бізнесі.
Техніка кредитного скорингу була вперше запропонована американським економістом Д. Дюраном для відбору позичальників за споживчим кредитом. Дюран відмічав, що виведена ним формула “може допомогти кредитному робітнику легко і швидко оцінити якість звичайного претендента на позику” [27, c.31-33].
Дюран виявив групу факторів, що дозволяють, на його думку, з достатньою достовірностю визначити ступінь кредитного ризику при отриманні споживчої позики. Він використовував наступні коефіцієнти при нарахуванні балів:
– Вік: 0,01 за кожний рік більше 20 років (максимум 0,30).
– Стать: жіноча – 0,40; чоловіча – 0.
– Строк проживання: 0,042 за кожен рік проживання в даній місцевості (максимум 0,42).
– Професія: 0,55 за професію з низьким ризиком, 0 – за професію з високим ризиком, 0,16 – для інших професій.
– Робота в галузі: 0,21 – підприємства загального користування, державні установи, банки та брокерські фірми.
– Зайнятість: 0,059 за кожен рік праці на даному підприємстві (максимум 0,59).
– Фінансові показники: 0,45 за наявність банківського рахунку, 0,35 за володіння нерухомістю, 0,19 при наявності полісу по страхуванню життя.
Застосовуючи ці коефіцієнти, Дюран визначив межу, що розподіляє “гарних” та “поганих” позичальників – 1,25 бала. Клієнт, що отримав більше 1,25 балу, може бути віднесений до групи помірного ризику, а той, що отримав менше 1,25 балу, вважається небажаним для банку.
Метод скорингу дозволяє провести експрес-аналіз заявки на кредит в присутності клієнта. У французських банках клієнт, запросивши позику і заповнивши спеціальну анкету, може отримати відповідь про можливість надання позики протягом декількох хвилин.
При аналізі ділових позик також застосовуються різні прийоми кредитного скорингу – від найпростіших формул до складних математичних моделей. Наприклад, крупний австрійський банк при оцінці ризику кредиту використовує просту методику з трьома балансовими показниками: ефективність використання капіталу, коефіцієнт ліквідності та відношення акціонерного капіталу до суми активів. В залежності від набраних балів підприємство попадає до одної з чотирьох груп ризику (табл. 3.1.)
Як початковий матеріал для скорингу використовується різноманітна інформація про минулих клієнтів, на основі якої за допомогою різних статистичних і нестатистичних методів класифікації робиться прогноз про кредитоспроможність майбутніх позичальників.

Таблиця 3.1
Кредитний скоринг в австрійському банку “Кредитанштальт” [31, c.234]
Показники Границі Вага Група ризику
A B С D
Більше
99 від 40
до 90 від 20
до 39 Менше
20
Ефективність капіталу(в %) 2–15 50
Коефіцієнт
Ліквідності (в %) 15–40 20
Акціонерний
Капітал (в %) 2–35 30

Серед переваг скорингових систем західні банкіри указують, в першу чергу, зниження рівня неповернення кредиту. Далі наголошується швидкість і безсторонність в ухваленні рішень, можливість ефективного управління кредитним портфелем, відсутність необхідності тривалого навчання персоналу.
У практиці більшості американських банків для оцінки позичальника використовують «правило п’ятьох сі»: 1 С (customer`s character – характер позичальника) – репутація позичальника, ступінь відповідальності, готовність і бажання сплатити борг; 2 С (сарасіtу tо рау – фінансові можливості) – припускає ретельний аналіз доходів і витрат позичальника і перспективи їхнього розвитку в майбутньому; З С (саріtal) – капітал, майно; 4 С (соllateral) – забезпечення позики, достатність, якість і ступінь реалізовуваної застави у випадку непогашений позички; 5 С (сurrent business conditions and goodwill – загальні економічні умови) – визначають діловий клімат у країні і впливають на становище банку і позичальника. Перераховані критерії «сі» іноді доповнюють шостим критерієм – 6 С (соntrol) – моніторинг законодавчих основ діяльності позичальника і відповідність його стандартам банку.
Ще один метод мінімізації кредитного ризику, який використовується банками країн та вимагає достовірної інформації про позичальника – це страхування. В закордонній практиці кредитне страхування вперше набуло розвитку в Європі після першої світової війни. В наш час страхуванням кредитних ризиків в-основному займаються спеціалізовані страхові компанії. Прийняття кредитного ризику головним чином пов’язане з формуванням бази даних про фінансовий стан потенційних клієнтів. Постачальниками такої інформації є банки. Серед страхових компаній, що займаються страхуванням кредитів, широко практикується обмін інформацією.
Оптимально використовуючи дані методики, зарубіжні банки мінімізують кредитний ризик, чітко організовують кредитний процес, домагаючись найкращої якості кредитного портфеля.
Потрібно також відмітити, що дуже поширеним в країнах з ринковою економікою є такий спосіб захисту від кредитного ризику, як продаж кредитів. Банк, виходячи з проведеної ним оцінки кредитного портфеля, може продати певну частину наданих кредитів іншим інвесторам. За рахунок цієї операції банк має змогу повністю або частково повернути кошти, що були спрямовані у кредитні вкладення. Ефект від здійснення таких операцій багатобічний. По-перше, за рахунок продажу активів з низькою прибутковістю звільняються ресурси для фінансування більш прибуткових активів; по-друге, продаж активів уповільнює зростання банківських активів, що допомагає керівництву банку досягти кращого балансу між збільшенням банківського капіталу та ризиком, пов’язаним із кредитуванням; по-третє, таким чином зменшуються статті балансу банку, що характеризують його діяльність не з кращого боку.
Щодо техніки здійснення продажу кредитів, то банк-продавець у деяких випадках може зберігати за собою права з обслуговування боргу. Кредити продаються за ціною, нижчою за їх номінальну вартість. Наприклад, на одному з найбільших ринків перепродажу кредитів, що належить країнам “третього світу”, кредитні борги Аргентини, Бразилії, Мексики, Перу, Філіппін, інших країн часто продаються у співвідношенні до номінальної вартості: 5 центів за 1 долар. Більшість цих кредитів купуються пакетами в мільйони доларів банками та корпораціями, що мають досвід роботи в країні-боржнику. При цьому, якщо економічний стан у такій країні покращується, покупці кредитів отримують значні прибутки, а в негативному випадку збитки за такими кредитами є значно меншими, ніж при їх безпосередньому наданні [59, с.26].
Однією із поширених у деяких країнах форм продажу банками своїх кредитних вкладень є так звана сек’юритизація кредитів. При здійсненні сек’юритизації банк пропонує для продажу не самі кредити, а цінні папери (фінансові вимоги), які були випущені під ці кредити. Трансформація позик у цінні папери дозволяє банку вивести з балансу частину ризикованих активів. По мірі того, як позичальники сплачують ці активи (повертають суму основного боргу та нараховані відсотки), потік доходів спрямовується до власників цінних паперів.
Кількість і обсяги проблемних кредитів можуть бути значно зменшені у разі застосування універсального методу розрахунку обсягу кредиту, що широко застосовується в західній банківській практиці. Зміст його полягає в тому, що видається лише частина загальної величини позички. Інша ж частина (у процентах до визначеного обсягу кредиту) банком не кредитується, а її сума визначається банком на підставі оцінки ризику конкретної операції.
Банки при оцінці кредитних ризиків по виданих позичках застосовують кредитний класифікатор, відповідно до якого кредити групуються в ризикові класи: 1) кредити із мінімальним ризиком; 2) кредити із підвищеним ризиком; 3) кредити із граничним ризиком; 4) нетипові кредити (надані як виняток з правил).
Предметом досконального аналізу для американських комерційних банків слугують чинники, які сформувалися під впливом несприятливих економічних умов, тобто група чинників, незалежна від діяльності банку: недосконалий менеджмент, неадекватний первісний капітал фірми, високий рівень фінансового коефіцієнта і коефіцієнта поточних витрат, високі темпи росту реалізовано: продукції, конкуренція, економічний спад.
У цьому аспекті цікавим є досвід зарубіжного банківського сектора із залучення до оцінки кредитного ризику незалежних рейтингових агентств. Рейтингове агентство має у своєму розпорядженні великий об’єм інформації і досвід створення неупереджених оцінок для всіх можливих варіантів ситуацій, у нього відсутня будь-яка зацікавленість, крім формування достовірної оцінки кредитного ризику банку.[45]
Отже, в Україні необхідно заохочувати створення рейтингових агентств, тому що їхня діяльність буде сприяти зниженню кредитних ризиків банків і підвищувати надійність банківської системи України в цілому. На жаль, у даний час в Україні відсутня якісна статистична база даних по позичальниках, дотепер не діють кредитні бюро. Українські банки змушені спиратися на власні методики оцінки кредитного ризику, брати на себе всю вагу кредитного ризику. Найкращий варіант, і це найпоширеніша українська практика, кредитування юридичних осіб під заставу їхнього майна.
Використання українськими банками зарубіжного досвіду в удосконаленні управління кредитним ризиком повинне йти і шляхом створення механізму розподілу кредитних ризиків, дія якого полягає в страхуванні від імовірних, небажаних відхилень фактичних результатів від прогнозованих за допомогою таких фінансових інструментів, як кредитні деривативи, емісія цінних паперів, сек’юритизація активів, реструктуризація кредитних портфелів.
В Україні в даний момент актуальним стає завдання інтеграції великої кількості методів управління кредитними ризиками в єдину методологію контролю й обмеження ризиків на консолідованій основі щодо вітчизняних умов і у відповідності зі стандартами Базельського комітету. Ключовими його документами стали видані в січні 1988 року нормативи оцінки достатності капіталу (документ отримав назву «Базель-2»). Відповідно до них, банки розвинутих країн зобов’язані мати капітал, що відповідає, принаймні, 8% від суми своїх неліквідних активів, із урахуванням ризику.
Найбільші українські банки, серед яких і Промінвестбанк, вже зараз, не очікуючи особливих розпоряджень НБУ, починають упроваджувати ключові положення «Базеля-2». Це пояснюється тенденцією українських банків до повноцінного співробітництва з іноземними контрагентами.
Результативність управління кредитними ризиками в банківському секторі економіки України повинна ґрунтуватися, насамперед, на інституціональних принципах організації банківської справи.
Вітчизняному банківському секторові необхідно на основі світового банківського досвіду удосконалювати такі методи управління кредитним ризиком як лімітування, резервування коштів під покриття очікуваних і непередбачених втрат, диверсифікованість, страхування, хеджування, сек’юритизація боргових зобов’язань, умови дострокового стягнення сум тощо.
Використання досвіду іноземних банків дозволить уникнути помилок в оцінці й управлінні кредитним ризиком, створить умови для формування нових організаційних структур (кредитних бюро, рейтингових агентств), які сприятиме оптимізації управління системою кредитних ризиків, буде стимулювати інвесторів розділяти банківські ризики і, разом з тим, дозволить одержувати їм значний прибуток.

3.2 Основні напрямки мінімізації кредитного ризику в сучасній банківський практиці в Україні

Розвиток банківської системи України в останні роки характеризуется динамічним зростанням обсягів кредитного портфеля, що об’єктивно спричиняє зростання рівня ризику банківського кредитування.
В умовах сучасного трансформаційного періоду вітчизняної економіки комерційні банки змушені постійно вдосконалювати стратегію та тактику своєї кредитної діяльності. У зв’язку з цим актуальним за сучасних тенденцій розвитку банківського сектору є аналіз і управління кредитним ризиком з метою зниження його рівня.
Загальні підходи до мінімізації та оптимізації ризиків в Україні визначені у «Методичних рекомендаціях щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України» [8] , де відповідно до того чи є залежність між ризиками і доходами, ризики поділяють на 2 групи:
– ризики, що піддаються кількісній оцінці (фінансові ризики). Наприклад, кредитний, ліквідності;
– ризики, що не піддаються кількісній оцінці (нефінансові ризики). Наприклад, юридичний, репутації.
Ризики, щодо яких є залежність між ризиками і доходами розглядаються як такі, що піддаються кількісній оцінці, управління цими ризиками полягає в їх оптимізації. Ризики, щодо яких немає залежності між ризиком і доходами, кількісній оцінці не піддаються та управління ними зводиться до їх мінімізації.
Процес управління ризиками, як правило, не має на меті усунення ризику, а спрямований на забезпечення отримання банком відповідної винагороди за прийняття ризику. Виключення становлять деякі ризики, щодо яких немає взаємозв’язку між їх рівнем та величиною винагороди банку (наприклад, у Методичних вказівках з інспектування банків “Система оцінки ризиків” Національного банку, до таких ризиків відноситься юридичний ризик, ризик репутації, стратегічний) [7] .
Багато ризиків, на які наражається банк, за своєю суттю властиві банківській діяльності і є істотною часткою посередницької функції перерозподілу грошових ресурсів, яку виконують банки (наприклад, кредитний ризик). Для таких ризиків банк прагне оптимізувати співвідношення між ризиком і доходами, максимізуючи дохідність для заданого рівня ризику або мінімізуючи ризик, який необхідно прийняти для забезпечення бажаного рівня дохідності. Таким чином проявляються два підходи до управління ризиками, що піддаються кількісній оцінці, серед яких основним є оптимізація кредитного портфеля та мінімізація кредитного ризику на рівні окремого кредиту.
Деякі ризики часто є тією ціною, яку необхідно сплатити за право займатися певним бізнесом, наприклад, юридичний ризик. Як правило, такі ризики банк прагне або змушений знизити до певного граничного рівня, намагаючись при цьому зазнати щонайменших витрат. У цьому випадку проявляється підхід до мінімізації ризиків, що не піддаються кількісній оцінці.
Оптимізація кредитного портфеля насамперед має передбачати підвищення ефективності “превентивних” заходів, метою яких є уникнення несприятливих для банку ситуацій щодо повернення основної суми боргу за виданими позиками та нарахованих відсотків. Отже, можна сказати, що кредитоспроможність є тим напрямом, оптимізація якого дасть максимальний результат щодо мінімізації кредитного ризику.
Комплекс критеріальних складових кредитоспроможності позичальника містить у собі такі показники, як характер, здатність, грошові кошти, забезпечення, умови, контроль.
Характер клієнта може бути визначений як:
його репутація (репутація юридичної особи і репутація його менеджерів);
ступінь відповідальності клієнта за погашення боргу;
чіткість його уявлень про мету отримання кредиту;
відповідність мети кредиту кредитній політиці банку.
Західні фахівці у сфері банківського менеджменту відзначають, що поняття “характер клієнта” містить у собі шість пунктів: кредитну історію клієнта, досвід інших кредиторів, пов’язаний з цим клієнтом, мету отримання кредиту, досвід клієнта в складанні прогнозів, кредитний рейтинг і наявність осіб, що ставлять другий підпис у Кредитному договорі, або гарантів за кредитом.
Отже істотною відмінністю в розумінні змісту “характеру клієнта” вітчизняними і західними фахівцями є те, що на Заході ця складова кредитоспроможності більш деталізована – більша увага приділяється кредитному рейтингові позичальників і їхнім прогнозно-аналітичних здібностям у плануванні бізнесу. Врахування цього фактору сприятиме зменшенню кредитного ризику.
Потрібно відзначити також, що визначення кредитоспроможності за вимогами НБУ, засвідчило таке [56, c.35]:
– за самостійно розробленими банками критеріями оцінки позичальників часто завищується їх клас, що призводить до штучного поліпшення реального фінансового стану позичальника;
– класифікація одного і того ж позичальника в різних банках істотно відрізняється.
Об`єднання українськими банками в єдиному рейтингу різноманітних кількісних і якісних показників породжує значний суб`єктивізм. Так, в Промінвестбанку методика оцінки фінансового стану налічує 42 показники, які згруповані в 12 розділів, 74% з яких належать до якісних [26, c120]. Такий підхід до оцінки кредитоспроможності є недоцільним, бо:
– якісні показники неможливо об`єктивно визначити кількісно;
– кількісні критерії оцінки не можуть завжди вимірюватися за єдиною шкалою. В силу своїх відмінностей показники можуть потребувати різного розмаху та поділу оціночної шкали для того, щоб забезпечити групування значень показника в якісно однорідні групи.
Враховуючи досвід вітчизняної практики, а також міжнародний досвід організації кредитних відносин, є доцільним запровадити в Україні єдину систему оцінювання та управління кредитним ризиком з метою мінімізації ризиків. Такій досівід є – це перехід до світових новітніх нормативів – міжнародних стандартів вимог до банківської системи «Базель II», головною метою якої є підвищення якості управління ризиками в банківській практиці. У системі велика увага приділена інструментам зниження кредитних ризиків [100].
Підходи F-IRB и A-IRB можуть використовувати банки, які здійснюють операції, що схильні до більш складних ризиків, та які розробили більш сучасні системи вимірювання ризиків. Внутрішні дані цих банків базуються на обширних даних минулих періодів и постійно підлягають перевіркам.
Для оцінки кредитних ризиків банки повинні обрати один з 3 підходів вимірювання своєї схильності до ризику, які на їх погляд та погляд їхніх наглядачів повністю відповідають якості та рівню процедур (таблиця 3,2).
Хоча “Базель-2” виглядає як система нормативів, на практиці це Погодження створює багату базу для розвитку банківської системи управління ризиками з метою їх мінімізації.
На жаль, в Україні заплановано запровадження системи у практику банків з відстрочкою до 2016 року, що може мати негативний вплив на роботу вітчизняних кредитних учрежденій на міжнародних ринках. Банки Росії почали перехід на нові стандарти “Базель-2” вже в цьому році.
Слід зауважити ще на одну проблему, розвязок якої може позитивно вплинути на мінімізацію кредитних ризиків. Сутність проблеми полягає в наступному: незалежно від якості кредитного портфеля та методів, які застосовуються під час управління кредитним ризиком, усі банки тією чи іншою мірою стикаються з проблемами неповернення кредитів.

Таблиця 3.2
Забезпечення кредитного ризику за Погодженням “Базель-2”
Концепції щодо кредитного ризику Основні характеристики
Кредитний ризик 1. Стандартизований підхід (SA) Цей підхід застосовує зовнішні дані оцінки ризику, які змінюються від 0 % (кредити розвинутим країнам) до 150 % (рейтинг нижче інвестиційного рівня; прострочені кредити).
Значення ризиків для різних груп активів базуються на оцінках зовнішніх (незалежних) оціночних кредитних агентств.
Кредитний ризик 2. Підхід базується на внутрішніх рейтингових оцінках банків (F-IRB) Цей підхід базується на 3 основних параметрах: вірогідність дефолту (PD); частина кредиту, недоотримана банком від позичальника по своїм зобов’язанням (LGD); сума заборгованості на момент дефолту (EAD).
У банків е можливість використовувати свої власні параметри вірогідності дефолту, одначе вони зобов’язані використовувати контрольні підходи для установлення параметрів LGD и EAD. Перераховані параметри застосовуються в контрольній формулі розрахунку капіталу, поверженому кредитному риску, для всіх схем кредитування, які банк використовує в своїй роботі з клієнтами.
Кредитний риск 3. Продвинутий підхід, який базується на внутрішніх рейтингових оцінках банків (A-IRB) Цей підхід дозволяє банкам використовувати в доповнення до PD свої власні підрахунки у відношенні LGD та EAD в контрольній формулі.

Так, за 4 перших місяця 2007 року кредитний портфель банків збільшився в 1,17 рази, а обсяг проблемних кредитів – в 1,21 рази [102]. (Проблемними кредитами (активами) називають такі, за якими своєчасно не проведено один чи кілька платежів, суттєво знизилася ринкова вартість забезпечення, виникли обставини, які дають підставу банку мати сумнів щодо повернення позики). Завдання менеджменту під час управління проблемними кредитами полягає в мінімізації збитків за кредитними операціями банку з допомогою відповідних методів управління. Але в юридичному аспекті кредитно-забезпечувальні відносини не врегульовані відповідним чином, і, як наслідок, банківські установи змушені для захисту власних економічних інтересів здійснювати непритаманні їм функції, такі як посередництво при реалізації застави, дослідження кон’юнктури ринку тих чи інших матеріальних цінностей, здійснення контролювання повноти та об’єктивності заходів суб’єктів владних повноважень і залучених ними третіх сторін, інше.
У цьому випадку виникає проблема управління кредитним ризиком з метою мінімізації ступеню його впливу на діяльність банку через інші ризики.
Отже перспективними напрямками удосконалення засобів керування кредитним ризиком через заставно-забезпечувальний механізм виглядають процес оцінювання застави, визначення достатності тієї чи іншої форми забезпечення для гарантування повернення кредитів, узагальнення досвіду діяльності банків по вирішенню ситуацій з проблемними кредитами, що, в свою чергу, сприятиме мінімізації кредитних ризиків банків.
І безумовно, до головних напрямків мінімізації кредитних ризиків у банках належить впровадження новітніх інформаційних технологій керування кредитними ризиками. Нарощування обсягів кредитування населення і зростання ризиків вимагають від банків створення системи керування ризиками, необхідним елементом якої є отримання інформації по кредитним історіям позичальника. А для цього потрібна єдина інформаційна база кредитних історій.
Перші «ластівки» для створення такої бази вже з’явились: Верховною Радою України ще у 2005 році прийнятий Закон України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» та відповідно до нього створено Перше всеукраїнське бюро кредитних історій (ПВБКІ). Перший досвід співробітництва з бюро по наданню доступу банкам до інформації щодо виконання позичальником своїх фінансових зобов’язань свідчить, що робота бюро сприяє збільшенню кредитного портфелю при зменшенні кредитних ризиків, підвищує якість обслуговування клієнтів. Але, хоча роботи ведуться, ще відсутній серйозний масив даних про позичальників.
У найближчій перспективі діяльність ПВБКІ сприятиме зниженню банківських ризиків і спрощенню процедури кредитування фізичних осіб. Завдяки цьому банки зможуть диференціювати умови кредитування, адже сьогодні у вітчизняній банківській системі гарний клієнт платить за поганого. У майбутньому ж клієнт, який має позитивну історію, зможе одержати кращі відсоткові ставки, вигідніші умови кредитування.[103]
Скоринг – сучасна ефективна технологія для кредитних рішень, яку пропонує Міжнародне бюро кредитних історій. Скорінгові моделі для кредитного скорінгу фірми StatConsulting призначені для підтримки управління кредитним ризиком згідно із вимогами Базельського Комітету.
Переваги технології [103]:
– зменшення витрат шляхом зменшення кількості персоналу, задіяного в процедурах видачі кредиту;
– зменшення часу обробки заяв на отримання кредитів (ухвалення рішень по кредитах скорочується до декількох хвилин) та зменшення часу для надання відповіді щодо ухвалення рішення про надання кредиту або про його відмову;
– автоматичний розрахунок скоринга для фізичних осіб і суб’єктів малого і середнього бізнесу;
– мінімізація операційного ризику;
– підготовка операторами банку в режимі реального часу протоколів скоринга і бізнес-правил, а також встановлення стратегій;
– здійснення швидшого, ефективнішого і надійнішого взаємозв’язку між сторонами кредитного процесу.
Отже, використання скорингових моделей – ефективні знаряддя для виконання завдань, пов’язаних із управлінням ризиком.
Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що для вирішення проблеми мінімізації кредитних ризиків необхідні нові теоретичні розробки у цій галузі, застосування світового досвіду та новітніх інформаційних технологій та практичні навички працівників банків з аналізу та мінімізації можливих втрат, пов`язаних з кредитною діяльністю.

Висновки

В даній дипломній роботі досліджена тема: «Кредитний ризик та способи його зниження», яка є актуальною у сьогоденні для здійснення банківської діяльності в нашій країні і навіть в країнах з розвинутою ринковою економікою.
Актуальність теми пов’язана з тим, головними завданнями банківської системи є підтримка економічного зростання країн шляхом підкріплення економіки кредитними ресурсами, переміщення грошових ресурсів до тих секторів, в яких відчувається їх нестача. Такі завдання у сьогоденні вирішує й банківська система України в умовах стратегічного орієнтування країни на приєднання до європейських структур.
Функціонування банківської системи країни або регіонального об’єднання залежить від стабільності банківських інститутів, їхньої здатності чинити опір негативному впливу різноманітних факторів, що оточують банківську діяльність, і які стають причиною виникнення різноманітних ризиків. І лише усвідомлення ризиків, досконале управління ними здатні забезпечити функціональну надійність банківських установ.
Найпоширенішою операцією комерційних банків є надання кредитів і проведення кредитної політики, тому що кредитні операції дають комерційним банкам основну частину доходу. У зв’язку з цим актуальне значення має вирішення проблеми мінімізації ризиків кредитної діяльності комерційних банків. Підтвердженням не вирішеності проблеми є чисельна увага до неї багатьох вчених-еконо