Міністерство освіти і науки України

Вінницький фінансово-економічний університет

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Фінансовий менеджмент” на тему:

“Управління фінансовими ресурсами комерційного банку”

Виконав:

студент групи_____________

__________________________

Науковий керівник:

__________________________

Робота допущена до захисту

____________________

(підпис наукового керівника)

“____”______________2006р.

Вінниця 2006

План

Вступ………………………………………………………………………………. 1

1. Фінансовий менеджмент в комерційних банках

1.1 Мета, задачі та функції фінансового менеджменту в кб …………….2-6

1.2 Суть та види процентної політики, вплив зовнішніх факторів.………7-12

1.3 Інтегрований підхід до управління балансом банку ……………….13-18

2. Управління діяльності комерційного банку

2.1 Розрахунок окремих показників фінансової діяльності кб …………19-22

2.2 Аналіз динаміки та структури процентних доходів і витрат на

прикладі АКБ “Укрсоцбанк”
…………………………………………………………..23-25

2.3 Аналіз фінансових звітів АКБ “Укрсоцбанк”…………………………26-38

3. Шляхи підвищення ефективності діяльності комерційних
банків……….39-43

Висновки………………………………………………………………………….44-46

Список використаної літератури………………………………………………47

ВСТУП

Актуальність вибраної мною теми курсової роботи “Управління
фінансовими ресурсами комерційного банку” визначається тим, що
управління фінансовими ресурсами має важливе значення, особливо в даний
час, коли в економіці спостерігається найгостріша недостача оборотних
коштів. Щоб комерційний банк міг успішно функціонувати в таких умовах,
його оборотний капітал повинен бути максимально ліквідним, у будь-який
момент банк повинен мати досить готівки для оплати рахунків. Це
досягається продуманим фінансовим плануванням та управлінням
фінансовими ресурсами відповідно до плану.

Мета моєї роботи полягає в дослідженні механізму ефективного
управління фінансовими ресурсами комерційного банку. Дослідження
впливом коригування процентної політики на фінансові результати.
Об’єктом дослідження виступає АКБ «УКРСОЦБАНК».

Структура роботи складається з трьох частин. В першій частині
дається визначення сутності фінансового менеджменту в банках,
висвітлюються основні питання, щодо організації фінансового
менеджменту в банках. Особливе місце приділяється процентній політиці
та питанням планування фінансових ресурсів. На практиці
розглядаються методи планування та управління фінансовими
ресурсами АКБ «УКРСОЦБАНК». Питання процентної політики є одним з
найважливіших аспектів управління банківською діяльністю. Справа в
тому, що деяка впевненість у рівні валютного курсу, темпах інфляції
та облікової ставки НБУ дає можливість банківським керівникам
застосовувати вироблені роками в зарубіжних країнах основні підходи
до формування процентної політики, що в першу чергу орієнтується
на співвідношення попиту та пропозиції на ринку кредитних
ресурсів; враховує в певній мірі ризик зміни процентних ставок;
величезна увага приділяється співвідношенню залучених та наданих
ресурсів по строкам та відсотковим ставкам. Таким чином банки
можуть прагнути отримати не стільки спекулятивний короткостроковий
прибуток, скільки сформувати вагому базу (точку відштовхування) для
подальшої діяльності, що забезпечить успіх та процвітання банківської
установи у довгостроковому періоді.

В другій частині досліджуються питання, пов’язані з формуванням
фінансових результатів в комерційних кредитних установах. В
цій частині приводяться деякі методичні рекомендації з
планування, обліку і калькулювання собівартості продуктів які
пропонують комерційні банки.

На основі отриманих даних, ми намагатимемось в третьому розділі
розробити шляхи підвищення ефективності, шляхом вдосконалення
методологій розробки та підходів до фінансового менеджменту у банках та
формування процентної політики, можливих шляхів впровадження вже
існуючих принципів.

1.2. Мета, задачі та функції фінансового менеджменту.

Необхідно визначити головну мету фінансового менеджменту в комерційному
банку. Це забезпечення максимізації прибутку власників кб в поточному та
перспективному періоді , раціональне використання ресурсів для створення
ринкової вартості, здатної покрити всі витрати, пов’язані з
використанням ресурсів, і забезпечити прийнятний рівень доходів на
умовах, адекватних ризику вкладників капіталу [4] . Ця мета отримує
конкретний вираз в забезпеченні максимізації ринкової вартості
підприємства, що реалізує кінцеві фінансові інтереси його власників.
Характеризуючи загальноприйняту в ринковій економіці вищевказану головну
мету фінансового менеджменту, слід відмітити, що вона вступає в
протиріччя з розповсюдженою у нас думкою, що головною метою фінансової
діяльності кб є максимізація прибутку. Річ у тім, що максимізація
ринкової вартості акцій кб далеко не завжди автоматично досягається при
максимізації його прибутку. Так, отриманий високий у сумі і по рівню
прибуток може бути повністю використаний на цілі поточної потреби, в
результаті чого кб лишиться основного джерела формування власних
фінансових ресурсів для свого наступного розвитку. Крім того, високий
рівень прибутку кб може бути досягнутий при високому рівні фінансового
ризику і загрозу банкротства в наступному періоді, що також може
обумовити зниження ринкової вартості його акцій. Тому в ринкових умовах
максимізація прибутку може виступати як одна з важливих задач
фінансового менеджменту, але не як головна його мета.

Головне завдання фінансового менеджменту — координувати рішення щодо
активів і пасивів усередині кожного окремого банку, аби досягти
найвищих результатів, максимально контролюючи обсяги, структуру,
доходи та витрати як за активними, так і за пасивними операціями
банку. Контроль керівництва банку над активами має координуватися з
контролем над пасивами, оскільки лише в такому разі можна буде
досягти внутрішньої єдності й завдяки цьому максимізувати різницю
між доходами та витратами.[4]

В процесі реалізації своєї головної мети фінансовий менеджмент
направлений на вирішення наступних основних задач:

1) Забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів
відповідно з задачами розвитку кб в майбутньому періоді. Ця задача
реалізується шляхом визначення загальної потреби в фінансових ресурсах
комерційного банку на наступний період, максимізації обсягу залучення
власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел, визначення
доцільності формування власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх
джерел, управління залученням позикових фінансових ресурсів, оптимізації
структури джерел формування ресурсного фінансового потенціалу.

2) Забезпечення найбільш ефективного використання сформованого обсягу
фінансових ресурсів у розрізі основних напрямків діяльності кб.
Оптимізація розподілу сформованого обсягу фінансових ресурсів передбачає
встановлення необхідної пропорційності в їх використанні з метою
виробничого і соціального розвитку кб, виплати необхідного рівня доходів
на інвестований капітал власникам банку і т ін. В процесі виробничого
споживання сформованих фінансових ресурсів в розрізі основних напрямків
діяльності кб повинні бути враховані стратегічна мета його розвитку та
можливий рівень віддачі вкладених коштів.

3) Оптимізація грошового обігу. Ця задача вирішується шляхом ефективного
управління грошовими потоками комерційного банку в процесі кругообігу
його грошових коштів, забезпеченням синхронізації обсягів надходження і
витрат грошових коштів по окремими періодам, підтримкою необхідної
ліквідності його оборотних активів. Одним із результатів такої
оптимізації є мінімізація середнього залишку вільних грошових активів,
яка забезпечує зменшення втрат від їх неефективного використання та
інфляції.

4) Забезпечення максимізації прибутку кб з найменшим рівнем фінансового
ризику. Максимізація прибутку досягається за рахунок ефективного
управління активами банку, залученням в господарський оборот залучених
фінансових коштів, вибором найбільш ефективних напрямків операційної та
фінансової діяльності. При цьому, з метою досягнення економічного
розвитку кб повинен максимізувати не балансовий, а чистий прибуток, який
залишається в його розпорядженні, що потребує здійснення ефективної
податкової, амортизаційної і дивідендної політики. Вирішуючи цю задачу,
необхідно мати на увазі, що максимізація рівня прибутку комерційного
банку досягається, як правило, при суттєвому зростанні рівня фінансових
ризиків, тому що між цими двома показниками існує прямий зв’язок. Тому
максимізація прибутку повинна забезпечуватись в межах допустимого
фінансового ризику, конкретний рівень якого встановлюється власниками
або менеджерами, з урахуванням їх фінансового менталітету (відношення до
ступеню допустимого ризику при здійсненні кредитної діяльності).

5) Забезпечення мінімізації рівня фінансового ризику при очікуваному
рівні прибутку. Якщо рівень прибутку кб заданий або спланований зарані,
важливим завданням є зниження рівня фінансового ризику, який забезпечує
отримання цього прибутку. Така мінімізація може бути забезпечена шляхом
диверсифікації видів операційної і фінансової діяльності, а також
портфеля фінансових інвестицій; профілактикою мінімізацією окремих
фінансових ризиків, ефективними формами їх внутрішнього і зовнішнього
страхування.

6) Забезпечення постійної фінансової рівноваги підприємства в процесі
його розвитку . Така рівновага характеризується високим рівнем
фінансової стійкості і платоспроможності комерційного банку на всіх
етапах його розвитку і забезпечується формуванням оптимальної структури
капіталу і активів, ефективними пропорціями в обсягах формування
фінансових ресурсів за рахунок різних джерел, достатнім рівнем
самофінансування інвестиційних потреб.[16]

Всі розглянуті задачі фінансового менеджменту тісно взаємопов’язані між
собою, хоча окремі з них і носять різноспрямований характер (наприклад,
забезпечення максимізації суми прибутку при мінімізації рівня
фінансового ризику; забезпечення формування достатнього обсягу
фінансових ресурсів і постійної фінансової рівноваги підприємства в
процесі його розвитку ). Тому в процесі фінансового менеджменту окремі
задачі повинні бути оптимізовані між собою для найбільш ефективної
реалізації його головної мети.

Фінансовий стан комерційного банку є основою його добробуту, тому
головним на меті фінансовий менеджмент має знаходження розумного
компромісу між завданнями, що ставить перед собою кб, і фінансовими
можливостями реалізації цих завдань для:

— підвищення обсягів активів і прибутку;

— підтримування стійкої прибутковості кб;

— збільшення доходів власників (акціонерів);

— підвищення курсової вартості кб ;

— збільшення ліквідності та ін. [16]

Ці завдання вирішують за допомогою раціонального управління потоками
фінансових ресурсів між банком та джерелами його фінансування, як
внутрішніми, так і зовнішніми, отриманими:

— у наслідку операційної діяльності;

— на фінансовому ринку внаслідок продажу акцій, облігацій, отримання
кредитів;

— повернення суб’єктам фінансового ринку процентів і дивідендів як плати
за капітал;

— сплати податкових платежів.

Слід підкреслити, що сутність тієї чи іншої категорії відображається в
її функціях. Потрібно розглядати їх прояв в роботі фінансового
менеджера.

В фінансовій літературі склалися дві основні позиції по цьому питанню.

1. Фінанси виконують дві функції – розподільчу та контрольну.

2. Фінанси виконують три функції: створення доходів (накопичення
капіталу); здійснення витрат – розподільча; контроль ефективності.[17]

Деякі автори вважають більш обґрунтованою другу позицію, так як вона
трактує розподільчу функцію більш широко. Таким чином, перша функція
проявляється в роботі фінансового менеджера через своєчасну та повну
концентрацію фінансових ресурсів у фондах грошових коштів.

Іще однією проявою першої функції є стимулювання зростання фінансових
ресурсів, в тому числі грошових накопичень.

Друга функція – здійснення витрат, чи розподільча – проявляється в
масштабі підприємства через розподіл і перерозподіл усіх грошових
надходжень, в першу чергу, виручки від реалізації продукції чи послуг.
Ця розподільча діяльність потребує від фінансового менеджера
перманентних інвестиційних рішень; він повинен залучати всі тимчасово
вільні ресурси та направляти їх, авансувати в приоритетні чи найбільш
ефективні вкладення.

Третя функція фінансів – контрольна – тісно пов’язана з попередніми та
має прояву через:

1) аналіз фінансових показників;

2) заходи фінансового впливу – головні рішення фінансового менеджера.
[17]

Слід відрізняти функції фінансів і функції фінансового менеджменту.

Фінансовий менеджмент реалізує свою головну мету та основні задачі
шляхом здійснення певних функцій. Ці функції діляться на дві основні
групи, які визначаються комплексним змістом фінансового менеджменту:

1) функції фінансового менеджменту як керуючої системи;

2) функції фінансового менеджменту як спеціальної галузі управління
підприємством.

Функції і методи фінансового менеджменту можна поділити на два блоки:

І. Управління зовнішніми фінансами.

ІІ. Внутрішньовиробничий облік і контроль [10].

Управління зовнішніми фінансами складається з управління оборотними
активами (рухом грошових коштів, розрахунками з клієнтами, управління
матеріально-виробничими запасами та ін.) та залучення коротко- та
довготермінових зовнішніх джерел фінансування.

Внутрішньовиробничий облік і контроль передбачає:

— складання і аналіз фінансової звітності кб;

— оцінку поточного стану кб та перспективне планування;

— збирання й оброблення даних бухгалтерського обліку для управління
капіталом;

— складання кошторису витрат, сплата податків тощо.[9]

Рішення із фінансових питань приймають у процесі інвестування в активи
підприємства та при виборі джерел фінансування інвестиційних проектів.
Інвестиційні рішення (довготермінові та короткотермінові) приймають для:

— раціоналізації структури активів, визначення необхідності їх зміни та
ліквідації;

— розроблення й оцінки інвестиційних проектів;

— визначення потреби у фінансових ресурсах;

— управління “портфелем” цінних паперів.

Вибір джерел фінансування інвестиційних проектів здійснюють за
допомогою:

— вироблення і реалізації політики раціонального поєднання власних і
позичених коштів для забезпечення ефективного функціонування банку;

— вироблення і реалізація політики залучення капіталу на найвигідніших
умовах;

— дивідендної політики. [ 11 ]

Отже, успішна діяльність будь-якого комерційного банку, його
життєздатність протягом тривалого періоду часу залежить від неперервної
послідовності управлінських рішень, що їх приймають менеджери як
індивідуально, так і колективно.

До кола конкретних питань, які мають вирішуватись у фінансовому
менеджменті, відносяться:

1) Розробка фінансової стратегії кб.

2) Створення організаційних структур, які забезпечують прийняття та
реалізацію управлінських рішень по всім аспектам фінансової діяльності
кб.

3) Формування ефективних інформаційних систем, які забезпечують
обґрунтування альтернативних варіантів управлінських рішень.

4) Здійснення аналізу різних аспектів фінансової діяльності комерційного
банку.

5) Здійснення планування фінансової діяльності кб по основним її
напрямкам.

6) Розробка дієвої системи стимулювання реалізації прийнятих
управлінських рішень в галузі фінансової діяльності.

7) Здійснення ефективного контролю за реалізацією прийнятих
управлінських рішень. [10]

Фінансовий менеджмент включає:

1) Управління активами:

А) Управління оборотними активами;

Б) Управління необоротними активами.

2) Управління капіталом:

А) Формування фінансової структури капіталу;

Б) Управління формуванням власних фінансових ресурсів;

В) Управління залученням позикових фінансових ресурсів.

3) Управління інвестиціями.

4) Управління грошовими потоками.

5) Управління фінансовими ризиками та упередження банкрутства ().

Як і кожна управлінська система, фінансовий менеджмент передбачає
наявність певного об’єкта управління. Таким об’єктом управління є
капітал банку і його фінансова діяльність. Особливості формування
капіталу та фінансових ресурсів, форми та методи розподілу цих
фінансових ресурсів, об’єми та інтенсивність грошових потоків і інші
умови фінансової діяльності суттєво розрізняються по окремих. [10]

Використання методів та прийомів фінансового менеджменту дає змогу
зберегти міцні ринкові позиції будь-якому комерційному банку. Базуючись
на зіставленні певних фінансових результатів, розраховуючи відповідні
фінансові показники, банк здатен оцінити ефективність свого
господарювання, визначити свою частку на ринку серед інших банків,
планувати діяльність на майбутнє.

1.2 Суть та види процентної політики, вплив зовнішніх факторів

Моя увага до питання процентної політики пов’язана з тим, що саме
виважене управління процентною політикою дає змогу максимізувати і
стабілізувати результати операційної діяльності комерційного банку.

Нашим першим кроком на шляху вивчення такої глибокої та всеохоплюючої
теми як процентна політика буде спроба дослідити розробку даного
питання літературою вітчизняних та російських видавництв. На жаль,
джерел цілком присвячених даному питанню мені виявити не вдалось, що
пов’язано з рядом факторів, зокрема з тим, що це питання з’явилось
на нашому “небосхилі” зовсім недавно і в теперішній час багато
вчених займаються його дослідженням, тому основою роботи стали
монографії та окремі підрозділи з наукових творів, щодо банківської
діяльності.

Питання процентної політики є одним з найактуальніших у теперішній час,
оскільки, зважаючи на останні події, що спричинили деяку
стабілізацію валютного курсу та облікової ставки НБУ, тепер банки
повинні широко застосовувати всі свої навички, знання та
інтуїцію, щоб розробити найоптимальнішу процентну політику.
Процентна політика (як депозитна, кредитна, валютна та ін.) є однією
з найважливіших складових банківської політики. Вивчення динаміки
руху процентних ставок показує, що процентна політика виступає одним
з визначників і в той же час непростих механізмів в регулюванні ощадної
та інвестиційної політики банку.

Процентна політика на макроекономічному рівні уявляє собою сукупність
заходів в області процента, що направлені на забезпечення
рентабельності банківської системи та забезпечення оптимальних темпів
розвитку економіки.

Проведення політики на макроекономічному рівні, як правило,
здійснює центральний банк країни. Процентна політика НБУ
визначається цілями і задачами грошово-кредитної політики держави, а
та в свою чергу – процесами, що відбуваються в економіці, і тими
задачами, що ставляться на певних етапах її розвитку. [15]

Цілі ж процентної політики на мікроекономічному рівні важко визначити
однозначно. Здавалось би, найбільш простим визначенням було б таке,
що процентна політика конкретного комерційного банку служить для
забезпечення максимальної в існуючих умовах рентабельності банку,
тобто вона повинна бути направлена на максимізацію операційних
доходів та мінімізацію операційних витрат. Однак, очевидно, що банк
зобов’язаний піклуватись про досягнення рентабельності не тільки
в короткостроковому, але в довгостроковому аспекті. Розуміючи
це, найбільше далекоглядні банки прагнуть не до всемірного
«витискання» прибутків, а до створення і розширення кола
постійної клієнтури, надаючи допомогу у зміцненні економічного
становища клієнтів, розвитку їхньої ділової активності. Більш того, по
різних причинах не всі комерційні банки розглядають максимізацію
рентабельності в якості єдиної цілі організації своєї діяльності.
Тому процентну політику, що проводиться на рівні комерційного
банку, у загальному вигляді можна визначити як стратегію і тактику
банку в області регулювання процентних ставок, спрямованих на
забезпечення ліквідності, рентабельності і розвиток операцій банку.
[15]

У нашій країні в недавньому її минулому ролі процента по вкладних
операціях приділялося другорядне значення. Монопольне становище
Ощадбанку у відношенні залучення заощаджень населення, а також
нерозвинута система видів вкладів не сприяли удосконалюванню
процентної політики. У таких умовах процент часто виконував
страхову функцію, а стимулююча роль процента була вкрай низька. У
результаті процент не стимулював населення до тривалого зберігання
коштів в організованих формах, не брав до уваги інфляційного
стану грошового обігу і соціальної структури населення. У
процентній політиці була відсутня науково обґрунтована диференціація
умов залучення коштів у депозити. [18]

Формування ринкових відносин в Україні, перетворення в зв’язку з цим
банківської системи, докорінно змінило характер проведення
процентної політики. Пряме директивне встановлення процентних
ставок «згори», що існувало протягом більш ніж шістьдесят років, було
замінено економічними методами їхнього визначення на базі
встановлюваної НБУ офіційної облікової ставки. По суті, відбулося
відродження банківської процентної політики, що проводиться самим
банком. Демонополізація банківської системи і децентралізація сприяли
розвитку банківської конкуренції і створенню фінансових ринків,
зокрема, ринку депозитів і ринку ссудних капіталів. Банки стали
самостійно визначати рівень процентних ставок, з огляду на вплив
цілого ряду чинників: співвідношення попиту і пропозиції на
фінансових ринках, державне регулювання рівня процентних ставок,
темпи інфляції, загальний рівень рентабельності господарства,
конкуренцію в банківській сфері, прибутковість банку, термін і
розмір наданих (залучених) коштів, ступінь ризику даної
операції, платоспроможність клієнта, його характер, вид позички, тип
банку, його розмір та інші.

В умовах ринку вирішальними чинниками є:

— співвідношення попиту і пропозиції на ринку банківських послуг, а
також державне регулювання рівня процентних ставок. При цьому, якщо
раніш державне регулювання носило прямий характер, то зараз
застосовуються переважно непрямі методи впливу;

— зміна офіційної облікової процентної ставки; зміна економічних
нормативів діяльності комерційних банків, установлюваних центральним
банком, включаючи норми обов’язкових резервів; проведення операцій
на відкритому ринку з валютою та цінними паперами. [12]

У останні роки НБУ проводить облікову політику з метою придушити
інфляцію шляхом зміни рівня офіційної облікової процентної ставки.
Взагалі, підвищуючи рівень облікової ставки, НБУ проводить
політику кредитної рестрикції, спонукаючи кредитні установи скоротити
кредитну активність. Це веде до скорочення кредитних операцій і в
результаті — до підвищення процентних ставок. Якщо НБУ знижує
облікову ставку, то він тим самим заохочує кредитну експансію.
Наочним прикладом подібної практики служить проведення НБУ політики
кредитної рестрикції в 1992-1993 ( облікова ставка різко зростала), а
в 1994 р. у зв’язку з економічною ситуацією у країні, НБУ почав
поступово проводити політику кредитної експансії, і знизив
облікову ставку з 210% (січень 1994 р.) до 42% річних (10.02.97).
Оцінюючи позитивно сам факт зниження ставки рефінансування,
слід водночас підкреслити, що темпи зниження і рівень облікової
ставки НБУ не мали адекватного економічного обґрунтування.
Підтвердженням цього факту служить постійно виникаючий розрив між
офіційною ставкою і ситуацією , що реально виникає, на ринку МБК.
Найбільш показові дані за 1995 р., коли в другому півріччі ставка
НБУ майже в 2 рази перевищувала рівень ринкової ставки по МБК і,
відповідно, по позичках населенню. [12]

Аналіз фактичних даних показав, що в цей період рестрикційна політика
НБУ була абсолютно відірвана від реалій ринку і банки практично
не враховували її при розробці і проведенні власної процентної
політики. У результаті в 1996 р. НБУ був змушений різко знизити рівень
облікової ставки з 160% до 48%, перейшовши до проведення політики
кредитної експансії.

Одночасно зі зниженням облікової ставки комерційні банки знижують
ставки по депозитах і позичкам. Так, у лютому 1997 р. НБУ знизив
рівень ставки рефінансування, а 1.03.97 Ощадбанк України оголосив
про зниження рівня процентних ставок по депозитах (у гривнях та валюті)
приблизно в 1,6 разу.

Політика Національного банку України по маневруванню офіційною
процентною ставкою знаходиться в руслі загальноєвропейської тенденції
по зниженню рівня облікових ставок, але сам рівень процентних
ставок в Україні ( внаслідок інфляції) і за кордоном не
підлягає порівнянню.

Наприклад, у грудні 1995 р. Бундесбанк Німеччини втретє за рік
знизив короткострокові процентні ставки в спробі оживити
економіку. Ця міра викликала хвилю скоординованих знижень ставок
центральними банками інших європейських держав. Облікова і ломбардна
ставки в Німеччині були знижені до 3 і 5 процентів відповідно і
досягли рекордно низького рівня з 1988 р. На наступний день після
зниження базових ставок процента у Великобританії було проведено
скоординоване зниження процентних ставок у Швейцарії (із 2 до 1,5%),
Бельгії (із 3,5 до 3%), Нідерландах (із 3,25 до 2 ,75%), Австрії (із
3,5 до 3%), Данії (із 4,75 до 4,25%) і Ірландії (із 7 до 6,5%).

Аналогічна ситуація укладається й в інших країнах. Наприклад, у
Японії

центральний банк країни знизив облікову ставка у вересні 1995 р.
на

половину пункту, довівши її до рекордно низького рівня в 0,5%. На
думку

фахівців, це послабило напругу у фінансовій сфері, що страждає від
тягаря

безнадійних боргів, але в той же час зажадає від уряду значного
скорочення

державних витрат і держрегулювання. [12]

НБУ активно використовує такий важливий важіль грошово-кредитного
регулювання як зміна норм обов’язкових резервів. Очевидно, що
норми резервних вимог центральних банків мають не скільки прямий,
скільки непрямий вплив на процентну політику комерційних банків,
тому що банки формують свої депозитні і кредитні портфелі (приймаючи
в увагу процентну політику по депозитних і інвестиційних
операціях) з урахуванням норм відрахувань, установлених НБУ. В даний
час у комерційних банків стосовно НБУ виникають обґрунтовані
претензії в частині визначення норм обов’язкових резервів і
наступного використання притягнутих коштів на рахунки
резервування в НБУ. Справа в тому, що в нашій країні норми
обов’язкових резервів диференційовані лише в залежності від термінів
зберігання коштів у депозитах. У світовій банківській практиці також
широко використовується

диференційований підхід при визначенні норм обов’язкових
резервів.

Наприклад, у Німеччині Бундесбанк застосовує таку систему резервування:
по поточних зобов’язаннях — не більше 30%, по строковим депозитам — не
більше 20%, по ощадних вкладах — не більше 10%. У даних межах
Бундесбанк має можливість варіювати норми в залежності від цілей
регулювання. Поряд із циму багатьох країнах застосовується також
диференціація норм обов’язкових резервів у залежності від розміру
внеску, що може бути використано й у вітчизняній практиці.
Наприклад, у 1987 р. Бундесбанк використовував для резидентів такі
прогресивні ставки процента по депозитах до запитання в залежності
від розміру внеску: до 10 млн. марок — 6,6%, від 10 до 100 млн. марок
-9,9%, і понад 100 млн. марки — 12,1%. По строковим і ощадним

депозитам процентні ставки встановлювалися незалежно від обсягу —
4,95% і 4,15% відповідно. [12]

З іншого боку, в українських банків виникають обґрунтовані претензії до
Національного банку України з приводу витрат коштів, залучених на
рахунки обов’язкових резервів. Відповідно до чинного
законодавства, НБУ використовує ці кошти з метою підтримки
стабільності банківської системи. Водночас, жодне гучне банкрутство
значних комерційних банків країни не супроводжувалося підтримкою з
боку НБУ у виді видачі коштів із вищезгаданого фонду. Нам
здається важливим юридично визначити основи витрачання коштів із
фонду резервування, що зніме напруженість у відношеннях
центрального і комерційних банків і дозволить більш
обґрунтовано, аргументовано підходити до оцінки складної ситуації,
що склалася, по підтримці стабільності кожного окремого комерційного
банку і банківської системи в цілому. То ж, як бачимо Національний
банк України впливає на процентну політику комерційних банків по
кредитним та депозитним операціям шляхом непрямих засобів
керування. Та кредитні й депозитні операції не є єдиними об’єктами
управління процентної політики комерційних банків. [12]

Так важливу роль процентна політика відіграє й в операціях з
цінними

паперами. Операції НБУ на відкритому ринку — також один із важливих
методів грошово-кредитного регулювання, що визначає процентну
політику банку. Проводячи кредитну експансію ( при купівлі цінних
паперів або валюти), НБУ зараховує відповідні суми комерційним банкам,
збільшуючи тим самим залишки коштів на їхніх рахунках і, таким
чином, сприяє підвищенню кредитної активності банків, що в
остаточному підсумку призводить до зниження рівня процентних ставок.
Проводячи політику кредитної рестрикції ( при продажу цінних паперів
або валюти), він списує кошти з цих рахунків, стримуючи кредитну
активність. Банки в цьому випадку проводять політику «дорогих
грошей», підвищуючи процентні ставки. Проте даний метод все в більшій
мірі отримує риси адміністративного державного встановлення (а не
регулювання на ринку) рівня валютного курсу або прибутковості цінних
паперів в умовах дії

валютного коридору і фактичної монополії держави на фондовому
ринку.

Інтервенції НБУ на ринку повинні бути методом непрямого впливу на
ціновий рівень на ринку, але аж ніяк не директивного встановлення
валютного курсу або прибутковості цінних паперів. Співвідношення
попиту і пропозиції на ринку банківських послуг повинно впливати на
процентні ставки так само, як і на ціни товарів (якщо пропозиція
перевищує попит — ставки знижуються, якщо попит перевищує пропозицію
— ростуть). Практика свідчить, що попит на міжбанківські кредити в
Україні в 1992 р. у 50 разів перевищував його пропозицію. Це
пояснювалося скороченням надходжень коштів у банки, тому що
нестабільна політична й економічна ситуації в країні, інфляція
спонукали підприємства і населення шукати більш вигідні форми
розміщення своїх коштів, наприклад, вкладаючи їх у рухоме і нерухоме
майно , валюту, а також в акції й інші цінні папери. Ці та інші чинники
вплинули на різке зростання банківських процентних ставок на початку
1990-х. У останні роки ситуація почала змінюватися в напрямку
вирівнювання попиту і пропозиції на кредитному ринку, що
позначилося на рівні процентних ставок. Вони почали плавне зниження.

Між терміном надання (залучення) ресурсів і рівнем процентних ставок, а
також між розміром надання (залучення) ресурсів банком існує
пряма залежність: чим більше термін (розмір) ресурсів (як по активним,
так і по пасивних операціях), тим вище встановлювана процентна
ставка. Проте така залежність чітко просліджується лише по пасивних
операціях. Це пояснюється тим, що банки, намагаючись залучити
клієнтів, створюють для них вигідні умови вкладення коштів. По
активним же операціям розмір позички, як правило, не відбивається
на рівні процентної ставки, але сума коштів, виплачуваних банком
по встановленій ставці буде рости зі збільшенням розміру коштів,
наданих у позичку. Що ж стосується терміна позички, то в умовах
інфляції клієнти віддають перевагу користуватися короткостроковими
позичками і рівень процентних ставок по ним значно перевищує рівень
ставок по довгострокових позичках. Це пояснюється в першу чергу
причинами загального характеру: соціально-економічною і політичною
нестабільністю, інфляційними процесами, що орієнтує клієнтів на
інвестиції в торгівлю, посередницьку діяльність і інші проекти і сфери
діяльності, що гарантують швидкий оборот капіталу і високі норми
прибутку. [9]

Ступінь надійності клієнта, його платоспроможність також відбиваються
на розмірі процентних ставок по позичках, проте залежність при цьому
існує обернена: чим менша надійність клієнта, тим вище процентна
ставка. По пасивних операціях також здійснюється диференціація
процентних ставок у тому числі і по групах вкладників із метою
підвищення соціально-економічної захищеності малозабезпечених прошарків
населення.[14]

На рівні процентних ставок відбивається ступінь ризику (чим вона вище,
тим вище встановлювана процентна ставка). Вид наданої позички
(забезпечена або незабезпечена, довгострокова або короткострокова і
т.д.); тип і розмір банку, його місце розташування й інші чинники
також впливають на рівень процентної ставки банку.

Таким чином, слід зазначити, що в банківській практиці розрізняють

загальні і приватні чинники, що впливають на вибір визначеної
процентної

ставки і її рівень. загальні чинники визначають рівні для всіх
банків умови, носять об’єктивний характер і не залежать від діяльності
конкретного

банку. загальні чинники в свою чергу можна підрозділити
на

загальноекономічні, дія яких обумовлена економічною ситуацією в
країні,

процесами, що відбуваються в різноманітних її сферах, і чинники,
обумовлені безпосередньо станом фінансово-кредитного сектора
економіки. Приватні чинники визначаються умовами функціонування
конкретного банку і впливають на його рівень ставки банківського
процента: вид і розмір банку, його місце розташування, склад клієнтів
і інші обставини, що мають дійсно індивідуальну природу.
Крім того, на рівень процентних ставок на національному ринку
можуть впливати історично сформовані навички і традиції в цій
країні, оцінка банками і їхніми клієнтами перспектив розвитку й
інші.

При розгляді питання встановлення процентних ставок по депозитах
населенню варто враховувати, що він є лише частиною глобальної
проблеми формування процентної політики банку, оскільки заощадження
населення — це частина залучених кредитних ресурсів, а отже,
будь-яка зміна процентних ставок по депозитах призведе до зміни
вартості кредиту. [18]

З огляду на вплив вищезгаданих чинників, банк самостійно визначає
рівень процентних ставок із тим, щоб він забезпечував рентабельність
його роботи і конкурентноздатність на ринку банківських операцій і
послуг.

Під впливом вищезгаданих чинників формувалася процентна політика
українських банків останніх років. Процес підвищення рівня
процентних ставок ( що особливо посилився після скасування їхньої
верхньої межі на початку 1990-х) був обумовлений у головному
негативними причинами в економіці (прогресуюча інфляція, економічна
криза, падіння виробництва, зниження купівельної спроможності
грошової одиниці, неплатежі, перевищення попиту над пропозицією на
ринку ссудних капіталів, рестрикційна політика НБУ та ін.). Дещо
змінилася ситуація на сьогоднішній день. У порівнянні з початком
90-х років процентні ставки дуже знизились, що викликано
насамперед діями НБУ у сфері стабілізації грошової одиниці, та, на жаль,
не зростанням обсягів виробництва українських підприємств.

1.3 Інтегрований підхід до управління балансом банку

У сучасній банківській практиці під управлінням активами і пасивами
(УАП) прийнято розуміти інтегрований підхід до управління балансом
банку, який розглядається як єдине ціле і спрямовується на досягнення
загальної мети підвищення прибутків за прийнятного рівня ризику.

Сутність управління активами і пасивами полягає у формуванні стратегій
та проведенні операцій, які приводять структуру балансу банку
у відповідність до обраної політики. За даного підходу банки
розглядають свої портфелі активів, зобов’язань та капіталу в
нерозривній єдності як сукупний портфель, спрямований на досягнення
спільної мети. Такий спосіб управління цілком обґрунтований, оскільки
в реальній дійсності всі банківські портфелі тісно взаємопов’язані і
значною мірою впливають один на одного. [9]

Управління активами і пасивами банку надає менеджменту можливість
управляти ризиком відсоткових ставок та ризиком ліквідності
координуванням рішень щодо джерел фінансування та напрямків розміщення
коштів. У сучасних умовах нестабільності фінансових ринків та
зростання ризикованості діяльності збалансоване управління активами
і пасивами розглядається як найефективніший підхід до управління
комерційним банком. [9]

Головною особливістю міжнародних фінансових ринків у 80-ті роки стала
мінливість відсоткових ставок, а отже, збільшення відсоткового
ризику банків. Якщо раніше головним ризиком банків був кредитний, то
починаючи з 80-х років ризиком номер один у банківській сфері
став ризик зміни відсоткової ставки. Це зумовило розвиток
збалансованого підходу до одночасного управління активами і
пасивами, який і переважає нині у світовій банківській практиці.

Сутність збалансованої стратегії управління полягає в тому, що банки

розглядають свої портфелі активів і пасивів як єдине ціле, визначаючи
роль

сукупного портфеля в одержанні високого прибутку за прийнятного
рівня ризику. Спільне управління активами і пасивами дає банку
інструментарій для формування оптимальної структури балансу та
створення захисту від ризиків, спричинених значними коливаннями
параметрів фінансових ринків.

Головне завдання фінансового менеджменту — координувати рішення щодо
активів і пасивів усередині кожного окремого банку, аби досягти
найвищих результатів, максимально контролюючи обсяги, структуру,
доходи та витрати як за активними, так і за пасивними операціями
банку. Контроль керівництва банку над активами має координуватися з
контролем над пасивами, оскільки лише в такому разі можна буде
досягти внутрішньої єдності й завдяки цьому максимізувати різницю
між доходами та витратами. [6]

Головна ідея збалансованої стратегії полягає в розумінні того, що
і

доходи і витрати відносяться до обох сторін банківського балансу. При
цьому ціна кожної операції чи послуги має перекрити витрати банку з її
надання. Зниження витрат банку завдяки управлінню пасивами, так
само допомагає досягти цільового рівня прибутку, як і надходження від
активних операцій.

Отже, традиційний погляд, згідно з яким увесь дохід банку генерують
активи — кредити та інвестиції, поступився місцем ідеї одночасного
скоординованого управління активами і пасивами. [9]

Перевагою стратегій УАП є максимізація прибутку за умови прийнятного
рівня відсоткового ризику, а також можливість більш зваженого підходу
до проблем управління ліквідністю завдяки точному визначенню
потреби в ліквідних засобах. Така стратегія потребує застосування
багатьох складних методів і прийомів та високого рівня кваліфікації
банківських менеджерів, що часто перешкоджає її впровадженню у практику
роботи українських банків.

Необхідною умовою ефективного застосування цієї стратегії з метою
одержання максимального прибутку є можливість досить точно передбачати
та прогнозувати зміни напряму, величини та швидкості руху відсоткових
ставок.

У країнах з високим рівнем інфляції, нестабільною політичною та
економічною ситуацією прогнозувати відсоткові ставки майже неможливо,
а через це й використання деяких методів управління активами
і пасивами стає проблематичним.

Впровадження методики управління активами і пасивами в банку

починається зі створення спеціального комітету при раді директорів,
який

називається Комітет з управління активами і пасивами (КУАП або АLКО).

Комітети з управління активами та пасивами — це нова організаційна
форма управління, яка швидко розвивається. До складу такого
Комітету входять представники управління фінансовими операціями банку,
кредитного та інвестиційного підрозділів, підрозділів
економічного аналізу та прогнозування, головний бухгалтер,
головний економіст, керівники великих філій. Комітет діє не на
постійній основі, а збирається із визначеною періодичністю для
координації процесу управління в усіх сферах діяльності банку. Така
практика дозволяє створити робочий орган, повноважень якого
достатньо для реалізації покладених на нього функцій. [9]

Основні функції КУАП:

1) визначення рівня та меж допустимого ризику;

2) визначення потреб у ліквідних засобах;

3) оцінювання розмірів та достатності капіталу;

4) прогнозування та аналіз коливань відсоткових ставок;

5) прийняття рішень про хеджування ризиків;

6) оцінювання змін у доходах і витратах;

7) визначення прийнятної структури та якості кредитного й
інвестиційного

портфелів;

8) калькулювання цін на банківські послуги;

9) додаткові питання з управління активами та пасивами. [9]

Прийняті Комітетом управлінські рішення виконуються працівниками
казначейства банку та інших структурних підрозділів з відповідних
напрямків діяльності.

Управління активами і пасивами, насамперед, зорієнтоване на

короткострокову перспективу і пов’язане зі щоденним управлінням
банківським балансом. У цьому аспекті головними показниками
ефективності застосування УАП є процентний прибуток, чиста процентна
маржа або прибуток на акцію. Невіддільними складовими процесу стають
контроль та управління фінансовими ризиками, передусім ризиком
відсоткових ставок та ризиком незбалансованої ліквідності. [9]

Інструментарій управління активами та пасивами включає інформаційні
системи, моделі планування, аналіз і оцінку сценаріїв,
системи прогнозування, фінансові огляди та спеціальні звіти.
Тому, крім оперативного компонента, процес управління активами і
пасивами містить і плановий компонент, який призначений рухати банк
в напрямку досягнення довгострокових цілей. З погляду
стратегічного планування довгострокове управління активами і
пасивами оцінюється конкурентноздатним рівнем прибутку на активи
(RОА) та прибутку на капітал (R.ОЕ). [11]

Збалансована стратегія управління активами і пасивами реалізується на
практиці застосуванням спеціальних підходів структурного балансування
та методів управління ризиками. Найпоширеніші серед них метод
управління розривом (геп-менеджмент), метод середньозваженого
строку погашення (дюрація) та операції з похідними фінансовими
інструментами, які проводяться на строковому ринку з метою
хеджування ризиків.

В умовах, коли на банківському ринку йде жорстка боротьба за «пасиви»,
залучення клієнтів, від будь-якого банку, а від того, що
розвивається особливо, потребує максимум винахідливості і розмаїтості в
запропонованих послугах.

Водночас, варто підкреслити, що зростання ставок не може бути

безмежним, тому що існує визначена межа — так звана верхня межа
ссудного процента. З позицій банка-позичальника її визначають
реальні фінансові можливості комерційного банку. З погляду
клієнтів-позичальників її визначає середня рентабельність підприємств,
екстрена потреба в коштах і рівень прибутків (або заощадження)
індивідуальні клієнти. Позичальник, скориставшись кредитом, повинен не
тільки повернути позичку і заплатити проценти по ній, але й
одержати прибуток. При цьому норма прибутку підприємства повинна
бути не менше загального середнього рівня. Тому процентна ставка,
як правило, установлюється з таким наміром, щоб дати позичальнику
можливість одержати такий прибуток ( за умови його ефективної роботи).
Якщо ж ставка процента настільки висока, що його виплата поглинає
увесь прибуток, то використання кредиту стає недоцільним для
позичальника.

Підтвердженням цієї думки служить практика роботи українських банків у
1993-1994 р., коли в умовах гіперінфляції спостерігався надмірне
зростання ссудного процента. У результаті багато позичальників
були змушені відмовитися від одержання «дорогих» кредитів, що
позначилося на стані ринку. Сформувалася стійка тенденція зниження
попиту на ринку кредитних ресурсів, що вплинуло на зниження рівня
процентних ставок. НБУ почав знижувати облікову ставку. Процентні
ставки комерційних банків, що формуються з урахуванням динаміки
базисної ставки, також знизилися. [12]

Ефективність роботи комерційного банку багато в чому залежить від того,
наскільки ефективна його процентна політика.

Процентну політику банку на практиці звичайно розглядають із погляду
максимизації його прибутків. Це може бути досягнуто
різноманітними способами, у тому числі:

1) шляхом подальшого розвитку й удосконалювання існуючих форм і
методів отримування процента, щоб установлювана ставка процента,
по-перше, враховувала ситуацію на ринку банківських послуг, по-друге,
найбільш повно відбивали умови договору між банком і клієнтом, і,
по-третє, забезпечувала рентабельну роботу банку;

2) шляхом збільшення обсягу одержуваних процентних прибутків за
рахунок розширення кола виконуваних банком операцій.

В даний час процентні ставки встановлюються банками самостійно і
дозволяють покривати інфляційні втрати, проте офіційно рівень інфляції
в процентних ставках враховується лише непрямою уявою ( через
ставку рефінансування).

Доцільно розробити методики визначення процентних ставок з урахуванням
офіційного рівня інфляції і використовувати при цьому досвід
зарубіжних країн, де визначення рівня процентних ставок банків
проводиться з урахуванням індексу інфляції. Зокрема, для запобігання
утрат від інфляції широко використовуються плаваючі процентні
ставки, розмір яких не фіксується на увесь термін договору з
банком, а варіює в залежності від економічної кон’юнктури , що
складається на ринку, темпи інфляції та інше.

Другий напрямок підвищення прибутковості роботи банку
можна охарактеризувати як екстенсивне, пов’язане зі збільшенням обсягу
операцій і послуг (прибуток по ним може також встановлюватися в
процентному відношенні до суми операції), у результаті чого
збільшується загальний процентний прибуток банку. Таким чином,
розвиток процентної політики, підвищення її ефективності пов’язано
з удосконалюванням уже існуючих форм отримання процентів, із
збільшенням обсягу виконуваних банками операцій, а також із подальшим
розвитком вищезгаданих методів непрямого державного регулювання
діяльності комерційних банків.

Побудова ефективної процентної політики будь-якого банку немислимо без
взаємопов’язання оптимізації елементів банківської політики на
основі вищезгаданих принципів, котра (політика) повинна передбачати:

по-перше, досягнення оптимального залучення вільних коштів (у тому
числі населення) на рахунки внесками;

по-друге, одержання усіма підрозділами банку прибутку, що забезпечує
нормальну комерційну діяльність банку в цілому;

по-третє, забезпечення гарантій соціально-економічної захищеності
вкладників.

Очевидно, що для досягнення поставлених задач необхідний комплекс мір.

З метою удосконалювання процентної політики комерційного банку по
депозитах варто виходити, по-перше, із того, що в умовах
сформованого напруженого становища зі збалансованістю грошових
прибутків і витрат населення, а також наявності значних коштів у
тіні необхідно підсилити стимулювання стабільного і тривалого
зберігання заощаджень. По-друге, з огляду на зниження купівельної
спроможності гривні і, відповідно, знецінення заощаджень
населення в умовах інфляції, необхідна індексація коштів населення
по внескам у банках. При цьому реальна процентна ставка по внесках
включає власне процент, що забезпечує збільшення вартості вкладеної
суми, і інфляційний процент, що забезпечує зберігання реальної
вартості вкладень. По-третє, при удосконаленні процентної політики
банку важливо брати до уваги зростання і диференціацію доходів
населення. На сучасному етапі створюються передумови для активізації
механізму соціального контролю і на цій основі попередження
негативного впливу зростання інфляції на заощадження, особливо для
пенсіонерів, молоді та інших малозабезпечених

груп населення. [11]

Все вищеназване дозволяє сформулювати принципи, на основі яких
повинно здійснюватись оптимальне управління процентною політикою банку:

— рівень процентних ставок по операціям комерційних банків
повинен знаходитись у безпосередній залежності від стану попиту на
кредитні ресурси. Усіляке зростання попиту повинно визначати ступінь
підвищення процентних ставок як по активним, так і по пасивним операціям
банку.

— величина процентної ставки повинна бути пов’язана із строками
зберігання коштів на вкладах, а по кредитних операціях – із строком
надання позики. Ціллю встановлення залежності процента від строків
зберігання є подальше залучення коштів від населення на більш довгі
строки.

— розмір процентних ставок повинен враховувати необхідність
забезпечення рентабельності банківської діяльності, виключити
(або обмежити) вірогідність роботи банку в умовах процентного ризику.

При формуванні ефективної процентної політики банку ці принципи слід
враховувати в комплексі. Разом з тим, в сучасних умовах особливого
значення набирає диференціація процента в залежності від строків
зберігання коштів та їх розміру.

При побудові процентної політики банку важливо врахувати також індекс
вартості життя. В нашій країні здійснюється індексація вкладів. У
ряді закордонних країн застосовуються вклади, що пов’язані з індексом
вартості життя. За такої форми зберігання повертаються володарю з
перерахуванням, що здійснено з врахуванням підвищення індексу вартості
життя за рік, що минув.

Подібна практика мала місце й у нашій країні. У період проведення
грошової реформи 1922-1924 р. головною задачею ощадних кас було
страхування заробітної плати робітників і службовців від знецінення. В
цих цілях був організований прийом внесків у «золотому вимірі»,
а їхня видача при обертанні вкладникам проводилась паперовими
рублями за курсом золотого рубля, що був на день виплати.

В даний час з’являються можливості коригувати на інфляційне знецінення
(у зв’язку з різким падінням темпів інфляції, за свідченням
офіційної статистики) усі внески, що дозволить підтримати довіру
населення до банківської системи і пом’якшити наслідки інфляції.
У цьому випадку прибуток по внеску повинен складатися з двох
елементів: перший — плата за надані населенням кошти, другий — свого
роду компенсація або «захист» від інфляційного знецінення
(інфляційний коефіцієнт). Доцільно також (з урахуванням
необхідності зберігання від знецінення заощаджень
малозабезпечених прошарків населення) надавати по окремим видам
внесків, наприклад, пенсійному і дитячому, підвищені проценти (але
цьому повинні сприяти держоргани).

Процентна політика при кредитуванні, поряд із керуванням ризиком, є
одним із найважливіших елементів загальної політики банку. Цілі
цієї

політики повинні бути ясно і цілком викладені в письмовій формі,
наприклад, із питань прибутків на активи, процентної маржі і т.д. У
процесі визначення ціни кредиту особливе значення необхідно надавати
аналізу таких чинників:

— ризики зовнішні і внутрішні для банку, у тому числі пов’язані із

здійсненням визначеної банківської операції або клієнтом;

— агресивність банку ( чи переслідує банк цілі росту або зміцнення

власних позицій на ринку)

— конкуренція ( по яких категоріях позичок банк вважає доцільним для
себе конкурувати з іншими банками й іншими конкурентами при визначенні
ціни на свої операції і послуги);

— категорія клієнта ( чи орієнтований банк на розвиток відношень із

клієнтом; одержання прибутку від угоди; наявність цінової політики
по

позичках і рівень диференціації процентних ставок для постійних
і

потенційних клієнтів)

— прибутковість (більшість зарубіжних банків установлюють цільові рівні
прибутковості, звичайно як рентабельність капіталу (RОЕ) і
рентабельність активів (RОА). Причому зв’язок клієнта з банком
розглядаються в комплексі, а не кожна конкретна послуга клієнту
окремо, тому що кредитну маржу можна різко скоротити, якщо клієнт
приносить банку значний прибуток, наприклад, у формі прибутків по
валютних операціях, акредитивам, зобов’язанням і гарантіям. Для
цих цілей і ведеться картотека кредитної інформації — надійна,
ефективна система обліку відношень із кожним клієнтом);

— вартість ресурсів (кожен кредитний працівник банку повинен
бути поінформований про вартість ресурсів для банку або базову
ставку, що можна визначити як середньозважену ставку, виплачену по
всіх джерелах коштів, включаючи вартість страхування депозитів,
резервні вимоги в центрального банку, і вартість усіх непроцентних
витрат, пов’язаних із мобілізацією коштів, наприклад, накладні,
адміністративні витрати, маркетинг і інші. Визначення ціни засновано
на цій базовій ставці, хоча для деяких позичок може бути використана
гранична ставка;

— гнучкість ціни по кредитам і депозитам. На додаток до нових
інструментів, банк повинен пропонувати клієнтам нові банківські
продукти, що характеризувалися б розмаїтістю видів із погляду
структури, термінів і визначення ціни (у межах установлених норм
залучення коштів і принципи кредитної політики).

2.1 Розрахунок окремих показників діяльності банку

Згідно із сучасною економічною теорією та практикою максимізація
ринкової вартості кожного підприємства розглядається як
пріоритетне завдання фінансового менеджменту. Водночас найвиразнішим
показником роботи компанії чи фірми є ринкова ціна її акцій. Адже саме
цей показник відбиває ринкову оцінку діяльності будь-якої
юридичної особи. Якщо вартість акцій не підвищується до
очікуваного рівня, то акціонери можуть зажадати позбавитися від них,
що неминуче призведе до фінансових ускладнень і негативних
наслідків. [ 8]

Усе щойно сказане стосується й банків. Переважна більшість банків є
акціонерними, і власники їх зацікавлені в зростанні вартості
акціонерного

капіталу і відповідного доходу. Головний принцип банківського
менеджменту полягає ось у чому: максимізація вартості акціонерного
капіталу банку розглядається як ключове завдання І пріоритетний
напрямок діяльності менеджерів.

Вартість акціонерного капіталу банку залежить від двох основних

чинників — чистого прибутку та рівня ризику банківських операцій.
Вартість акцій банку зростатиме, якщо очікується підвищення
дивідендних виплат в майбутньому або знижується рівень ризику, який
бере на себе банк. Менеджери можуть працювати як над збільшенням
Майбутніх доходів банку, так І над зниженням ризику операцій чи
спрямовувати зусилля на виконання обох завдань одночасно для того,
аби підняти вартість акцій банку.

Якщо для компаній ринкова вартість акцій є найкращим показником їх
діяльності, то для банків такий метод оцінювання іноді не досить точний
та надійний. Це пояснюється недостатнім рівнем активності проведення
операцій з банківськими акціями як на міжнародних, так і на
національних ринках. Тому для оцінювання рівня прибутковості банку
поряд з ринковою вартістю акцій застосовуються відносні показники
прибутковості. Найважливішими з них є прибутковість капіталу
(RОЕ) та прибутковість активів (ROА). Прибутковість активів
визначається відношенням чистого прибутку після оподаткування ЧП до
середньої вартості активів А [ 9]

ROA = ЧП / А

Прибутковість активів у % деяких українських банків порівняно
із

середнім значенням для банків США характеризується так:

Банки
США……………………………………………………………
….1,14

«Металург», м.
Запоріжжя……………………………………………24,65

АЖІО,
м.Київ…………………………………………………………….
..19,52

«Укрнафтогазбанк», м.
Київ…………………………………………..16,66

ПУМБ, м.
Донецьк………………………………………………………..13
,31

ЗУКБ, м.
Львів……………………………………………………………
…10,71

АВАЛЬ, м.
Київ…………………………………………………………….
5,15

Прибутковість капіталу — це відношення чистого прибутку
після

оподаткування до капіталу К банку [19]

Для українських банків показник прибутковості капіталу може визначатись
як щодо статутного фонду (Прибуток / Статутний фонд * 100) , так і
щодо власних коштів банку (Прибуток / Власні кошти * 100).
Прибутковість капіталу у % відповідно щодо власних коштів та щодо
статутного фонду (значення в дужках) деяких українських банків
порівняно із середнім значенням для банків США характеризується так:

Банки США
………………………………………………..14—18

«Укрсоцбанк», м. Київ …………………………………. 41,5
(981,01)

«Ощадбанк», м. Київ ……………………………………. 26,9
(755,23)

ПУМБ, М.Донецьк ………………………………………. 53,3
(657,71)

«Приватбанк», м. Дніпропетровськ ……………….. 55,5 (378,88)

АВАЛЬ, м. Київ
…………………………………………….35,6 (121,16)

Для аналізу ефективності роботи банку застосовують також показники

чистої відсоткової маржі та чистого спреду (спред прибутку).Чиста
відсоткова маржа ЧВМ визначається як відношення різниці між

доходами від відсотків ВД і витратами за відсотками ВВ до активів А

банку, % [9]

Чиста відсоткова маржа може обчислюватися щодо працюючих або загальних
активів. У деяких країнах органи регулювання банківської
діяльності вважають за доцільне знаменником цього показника брати
активи, які приносять доход. Такий підхід базується на тому, що
чистий відсотковий прибуток потрібно порівнювати лише з тією частиною
активів, Яка генерує сукупні доходи банку. Згідно з інструкцією
Національного Банку України (НБУ) від ЗО грудня 1996 року № 10 «Про
порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків» чиста
відсоткова маржа обчислюється щодо загальних активів банку.
Пропонований метод обчислення має на меті оптимізувати
співвідношення працюючих та непрацюючих активів банку, оскільки
активи, за якими не отримується доход, значно знижують показник
чистої відсоткової маржі.

Чистий спред ЧС є традиційним показником прибутковості банку і
визначається як різниця між середньозваженими відсотками за активами та

за пасивами банку, % [9]

Одним з головних напрямків роботи менеджменту банку є зростання
розглянутих показників прибутковості. Іншим не менш важливим
напрямком діяльності є зниження ризику банківських операцій. [9]

Загалом ризик визначається ймовірністю того, що якась подія не

відбудеться. Наприклад, якщо ймовірність повернення грошей,
вкладених у банк, становить 0,98, то ризик неповернення — 0,02, або 2%.
Величина ризику оцінюється за допомогою методів статистики, теорії
ймовірностей, експертних оцінок та практичного досвіду.

Ризики притаманні будь-якій діяльності, але банківська справа

характеризується вищими рівнями ризиків порівняно з іншими видами
бізнесу. У процесі управління банківськими ризиками слід
керуватися такими правилами:

— банкіри, оскільки вони працюють не з власними, а з чужими грошима,
знають намагатися уникнути ризиків навіть більше, ніж інші підприємці;

— ризики, на які наражаються банки, безпосередньо пов’язані з ризиком

Їхніх клієнтів;

— рівень ризику постійно змінюється під впливом динамічного оточення;

— усі види ризиків взаємопов’язані.

Ризиками можна і потрібно свідомо управляти. Мета процесу управління
полягає в обмеженні чи мінімізації рівня ризику. Процес управління
ризиками складається з трьох основних етапів:

1) усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових
сфер;

2) обчислення величини ризику за допомогою кількісних методів;

3) мінімізація ризиків використанням відповідних методів управління.

Вибір методу управління залежить від особливостей та причин виникнення

кожного виду ризику. [15]

Для банківської діяльності найбільш значними видами ризиків є

кредитний, валютний та інвестиційний, ризик зміни відсоткових ставок
на

ринку, ризик незбалансованої ліквідності і т. ін. Банки можуть І
повинні

свідомо брати на себе певні ризики, оскільки повністю уникнути всіх
ризиків неможливо. Але рівень ризику, на який наражається банк,
потрібно тримати під постійним контролем. Питання про прийнятний
або допустимий рівень ризику має вирішуватися керівництвом банку
згідно з прийнятою внутрішньою політикою та стратегією. [15]

Сфера управління банківськими ризиками не є автономною, тому рішення
стосовно допустимих рівнів ризиків необхідно приймати у
взаємозв’язку з іншими напрямками діяльності менеджменту, і
зокрема — з управлінням прибутковістю банку. Як відомо, між рівнем
ризику і рівнем прибутку існує пряма залежність. Вищий рівень ризику
надає потенційні можливості отримання підвищеного прибутку, але не
виключає можливості втрат. Мінімізація рівня ризику дає змогу
отримати невисокий, але стабільний прибуток.

Отже, балансування між прибутковістю та ризиком, пошук оптимального їх
співвідношення розглядається як одне з важливих і складних завдань,
що постають перед менеджментом кожного банку.

Узагальнюючи підходи до вирішення проблеми ризик-прибуток, можна
вирізнити дві основні моделі управління банком. Перша модель
максимізує прибуток П при обмеженні рівня ризику Р
установленням максимально допустимого його значення Р’. При цьому
використовуються незбалансовані підходи до управління активами і
зобов’язаннями банку, стратегії нехеджування ризиків.

У другій моделі управління цільовою функцією є мінімізація ризику, а
обмеженням — вимога утримання показників прибутковості на певному рівні,
не нижчому за заданий П’. Така модель використовується, якщо рівень
чистого прибутку, що його отримує банк, влаштовує керівництво і
основною метою є стабілізація результатів. Це досягається за допомогою
збалансованих методів управління активами і зобов’язаннями та стратегій
хеджування ризиків

2.2 Аналіз динаміки та структури процентних доходів і витрат на
прикладі АКБ « Укрсоцбанк» .

Моя зацікавленість цим питанням пов’язана з тим, що саме з аналізу
динаміки та структури процентних доходів і витрат можна побачити на
скільки ефективно проводиться фінансовий менеджмент у комерційному
банку. Для прикладу я обрав АКБ “Укрсоцбанк”, так як він являється
одним з найбільш розвинутих і стабільних банків України, і на
результатах його діяльності можливо дослідити питання яке мене цікавить.

Незалежно від того, якого підходу до управління активами та пасивами
додержує банк, перед фінансовим менеджером неминуче постає важливе
питання: чи мають величина та структура зобов’язань впливати на
напрямки розміщення активів? [ 7]

Традиційний підхід до розв’язання проблеми полягає в об’єднанні джерел
фінансування. Згідно з таким методом управлінні структура зобов’язань
не впливає на вибір напрямків розміщенні активів, усі кошти
розглядаються як єдиний ресурсний потенціал банку без урахування
особливостей різних видів зобов’язань. Завдання керівництва банку —
визначити пріоритетні напрямки розміщення активів, що розглядаються як
незалежна величина.

Перевагою методу об’єднання джерел фінансування є простота і

доступність його практичного застосування, а головним недоліком
—виникнення проблем з ліквідністю. Ризик ліквідності зростає, якщо
зв’язки між активами та зобов’язаннями не враховуються. Намагаючись
вибрати найбільш прибуткові напрямки вкладення ресурсів, банк може
видати довгострокові кредити, які фінансуватимуться за рахунок
короткострокових депозитів. Така трансформація з великою ймовірністю
призводить до підвищення рівня ризику ліквідності.

Якщо менеджмент банку вирішить застрахуватися від підвищення рівня
ризику ліквідності і з цією метою розглядатиме високоліквідні активи
як пріоритетний напрямок розміщення коштів, то йому доведеться
відмовитися від одержання максимально можливого прибутку для акціонерів
банку.[ 7]

Альтернативний підхід до управління структурою активів та зобов’язань
банку базується на поділі джерел фінансування. Сутність методу полягає
у встановленні відповідності між конкретними видами таких
джерел та напрямками використання ресурсного потенціалу. Частина
ресурсів, яка сформована за рахунок мінливих джерел, таких як
вклади до запитання, залишки на розрахункових рахунках клієнтів,
одержані позики «овернайт», має вкладатися в короткострокові кредити та
цінні папери. Кошти, одержані з відносно стабільних джерел, таких як
строкові вклади, депозити, можуть бути спрямовані на видачу
довгострокових кредитів і придбання облігацій. [7]

Застосовуючи метод поділу джерел фінансування, менеджмент банку має
ретельно стежити за розмірами сум та строками різних видів
зобов’язань і приводити у відповідність до них структуру активів. З
огляду на потребу постійно балансувати між структурою пасивів та
активів зазначений метод стає вельми трудомістким, а отже,
ускладнюється практичне його застосування. Іншим недоліком є можливе
зменшення доходів банку, спричинене відмовою від прибуткового
вкладення коштів, якщо не Існує відповідного джерела фінансування.
Перевага розглядуваного методу полягає у зниженні ризику
незбалансованої ліквідності, оскільки потреба в ліквідних засобах у
будь-який час може бути передбачена.

Метод поділу джерел фінансування набув значного практичного поширення в
період керування банками через пасиви. Установлення контролю над
структурою та стабільністю зобов’язань дозволяє формувати депозитну
базу згідно з потребами щодо проведення активних операцій. З розвитком
фінансових ринків головна перевага методу поділу джерел, яка
полягає в зниженні ризику ліквідності, втратила своє значення. Банки
дістали можливість у будь-який час залучати ліквідні кошти на
міжбанківському ринку.

Останніми десятиріччями в міжнародній банківській практиці

застосовується інтегральний метод управління, який включає
методи

об’єднання та поділу джерел фінансування і забезпечує більшу гнучкість
при управлінні активами та зобов’язаннями банку.[11]

Для аналізу процентної політики комерційного банку нами було
вивчено

ряд інструктивного матеріалу, а також баланс, фінансові звіти банку
та

окремі документи, що включають звітність кредитного комітету,
депозитного та інших відділів, що займаються робочими активами та
залученням ресурсної бази банку.

Для початку нами було розглянуто динаміку процентних доходів та
процентних витрат комерційного банку . Так у 2005р. в порівнянні з
2003р. процентні доходи АКБ “Укрсоцбанк” зросли 172 748 тис. грн.,
причому якщо в 2004р. в порівнянні з 2003р. доходи зменшились на 11
964тис. грн., то у звітному році в порівнянні з 2004 р. вони зросли
184 712тис. грн., що свідчить про активну роботу на ринку надання
кредитів та інших активних операцій комерційним банком “Укрсоцбанк”.

Якщо ж порівняти темпи росту процентних доходів по роках, то можна
помітити, що в 2004 р. процентні доходи 98% від того ж показника
2003 р., тобто зменшились на 8%, в той час як у 2005 р. вони склали
235% від рівня 2004 р, та 216% від рівня 2003 р., що більше на 135% та
116% відповідно. Отже ми можемо прослідити початкове зниження
процентних доходів у 2004 р, а потім різкий підйом у 2005р.

Також проаналізувавши в структурі процентних доходів зміни її складових
можна відмітити схожу лінію, тобто у 2004 р. в порівнянні з 2003р. майже
всі складові мають від’ємне абсолютне відхилення (окрім гарантій
отриманих – що лише підтверджує наші здогадки) – внаслідок спаду
темпів економічного розвитку, і одночасно ми бачимо різкий підйом 2005
р., який нівелює падіння попереднього року і до цього ж дає значний
приріст в абсолютному виразі в порівнянні з 2003 р.

То ж перейдемо до розгляду процентних витрат. Як видно з даних
тенденції процентних доходів перекинулась на процентні витрати, що
легко пояснюється, адже при зменшенні темпів кредитування потреба у
ресурсах різко спадає, і навпаки при зростанні відбувається бум
по залученню ресурсів (у нашому випадку – адже відбулося різке
збільшення об’ємів кредитування та інших активних операцій). Так у
2004р. в порівнянні з 2003 р. відбувається зменшення процентних
витрат на 22 167 тис. грн. або на 33%. Цей же показник різко зростає у
2000р. на 101 153тис. грн., або на 229%, що дає абсолютний приріст
у 78 986тис. грн. чи на 119%.

Між іншим темп приросту процентних доходів та процентних витрат 2005 р.
в порівнянні з 2003р. майже співпадає 116% до 119%, що ще раз
підтверджує паралельний розвиток ресурсної бази та динаміки
активних операцій комерційного банку.

Що ж стосується показника чистого процентного доходу, то він постійно
зростає, причому чітко прояснюється тенденція до збільшення
темпів приросту. На основі лише цих даних не можна зробити висновок
добре це чи погано для банку, адже потрібно врахувати ще ряд
факторів, чим ми і займемося в наступному підрозділі.

Що стосується структури доходів та витрат АКБ “Укрсоцбанк”, то на
можна зробити певні висновки.

Безперечно у будь-якому банку процентні доходи повинні переважати в
загальному обсязі доходів, як це є й у “Укрсоцбанк”, причому доля
процентних доходів у 2004 р. зменшилась в порівнянні з 2003 р. на
14,4%, це сталося внаслідок падіння ділової активності на ринку
кредитних ресурсів та переходу до інших джерел прибутку. 2000р.
в свою чергу приніс деяке зростання долі процентних доходів, в
зв’язку з загальним ростом всіх доходів та зокрема певної
активізації ринку кредитних операцій.

Аналізуючи структуру витрат хотілося б відмітити не досить вдалий

менеджмент з цього боку у банку, оскільки доля процентних витрат, які
як

правило приносять основну частину процентних доходів банку, майже
вдвічі менша долі процентних доходів і складає за 2005 р, 2004
р. та 2003 р. відповідно 34,0%, 28,0% та 45,8%. Однак той факт,
що АКБ “Укрсоцбанк” є багатофілійна установа, тому несе додаткові
видатки (постійні) у порівнянні з локальними банками, дещо підвищує
ефективність роботи фінансових менеджерів комерційного банку,
також хотілося б відзначити досить слабкий показник відношення
абсолютних доходів до абсолютних витрат – за виключенням 2004р. він
дуже близький до 1.

2.3 Аналіз фінансових звітів АКБ “Укрсоцбанк”

1. Показники ліквідності

Економічні терміни “ліквідність” і “платоспроможність” в сучасній
економічній літературі часто перемішуються, замінюючи один одного.
Дійсно, поняття, які визначають ці терміни, досить подібні, але між ними
є істотна різниця. Якщо перше є переважно функцією господарського
органу, який сам вибирає форми і методи підтримання своєї ліквідності на
рівні встановлених чи загальноприйнятих норм, то інше, як правило,
стосується функцій держави.

Термін “ліквідність” (від лат “liquidus”- рідкий, текучий) в буквальному
розумінні означає легкість реалізації, продажу, перетворення
матеріальних цінностей і інших активів у грошові кошти. Ліквідність
банку нерідко визначається як здатність купувати готівкові кошти в НБУ
чи банках-кореспондентах за розумною ціною. В цілому ліквідність банку
передбачає можливість продавати ліквідні активи, купувати грошові кошти
в НБУ і здійснювати емісію акцій, облігацій, депозитних і ощадних
сертифікатів, інших боргових інструментів. [19]

Термін “платоспроможність” дещо ширший, він включає не тільки і не
стільки можливість перетворення активів в такі, що швидко реалізуються,
скільки здатність юридичної чи фізичної особи своєчасно і повністю
виконати свої платіжні зобов’язання, які витікають з торговельних,
кредитних і інших операцій грошового характеру. Таким чином ліквідність
виступає як необхідна і обов’язкова умова платоспроможності, контроль за
дотриманням якої бере на себе не тільки сама юридична чи фізична особа,
але і певний зовнішній орган контролю чи нагляду. [19]

Ліквідність для комерційного банку виступає як здатність банку
забезпечити своєчасне виконання в грошовій формі своїх зобов’язань по
пасиву. Ліквідність банку визначається збалансованістю активів і пасивів
балансу банку, ступенем відповідності строків розміщених активів і
залучених банком пасивів.

Норми ліквідності банку звичайно всиновлюються як відношення різних
статей активів балансу до всієї суми чи до визначених статей пасивів,
або навпаки, пасивів до активів. Ліквідність банку лежить в основі його
платоспроможності.

Платоспроможність трактується як здатність банку у встановлені строки в
повній сумі відповідати за своїми зобов’язаннями.

У сучасній літературі існує два підходи до характеристики ліквідності.
Ліквідність можна розуміти як запас чи як потік. Запас характеризує
ліквідність банку на визначений момент, його здатність відповісти за
своїми поточними зобов’язаннями, особливо за рахунками до запитання. Як
потік ліквідність оцінюється за певний період чи на перспективу. При
цьому ліквідність з точки зору запасу характеризується як досить вузький
підхід. При розгляді ліквідності як потоку більша увага приділяється
можливості забезпечення перетворення менш ліквідних активів у більш
ліквідні, а також притоку додаткових засобів, включаючи одержання позик.
Таким чином найбільшого значення набуває не тільки оцінка
ліквідності-“потоку”, але і оцінка ліквідності-“прогнозу”.

Для оцінки сукупної ліквідності комерційних банків слід розглядати в
системі стаціонарну ліквідність (“запас”), поточну ліквідність (“потік”)
і перспективну ліквідність (“прогноз”).

Банк, який має достатній запас ліквідних активів для підтримання
миттєвої (поточної) ліквідності, може з часом її втратити в зв’язку з
перевищенням потоку зобов’язань над потоком трансформації вкладень в
ліквідні активи. Оцінка ліквідності-“прогнозу” є найбільш
проблематичною, так як вона пов’язана з оцінкою ризику активних операцій
банку. В українській практиці для цього служать економічні нормативи,
які розраховуються комерційними банками згідно Інструкції №10 НБУ.

При такому підході характеристика ліквідності повинна враховувати не
тільки дані звітних балансів про залишки по активу і пасиву, але і іншу
різноманітну інформацію. Термін же “ліквідність балансу” несумісний з
допуском розгляду ліквідності не як залишку, а як потоку. Крім того
цілком очевидно, що ліквідність повинен підтримувати банк, а не баланс.
В сучасних умовах нерідко стається, коли вимоги клієнта на готівку не
можуть бути задоволені банком повністю, що характеризує порушення
ліквідності. Однак подібна ситуація не може бути виявлена на основі
даних балансу, оскільки в балансі відсутні дані про оцінку ліквідності
як “потоку”. Це окремий приклад, але він наочно показує необхідність
оцінки всієї сукупності факторів, які характеризують ліквідність потоку.
Таким чином, повертаючись до розгляду дефініцій можна зробити висновок
про те, що взаємозв’язок між поняттями “ліквідність балансу” і
“ліквідність банку” полягає у наступному. По-перше, ліквідність балансу
передбачає миттєву оцінку стану банку на визначену дату, а звідси
випливає, що ліквідність балансу є складовою ліквідності банку.
По-друге, баланс комерційного банку повинен забезпечити представлення
даних аналітичного та синтетичного обліку у формі, яка підходить для
розрахунку сукупної ліквідності банку. При недотриманні другої умови
може виникнути ситуація, коли, володіючи достатньо ліквідним балансом на
визначену дату, банк попри це повністю чи частково неліквідний. В даній
ситуації виникає потреба визначити ризик незбалансованої ліквідності.

Ризик ліквідності визначають звичайно як ризик, який заставляє банк у
визначений момент купувати готівку по вищій ціні чи втрачати вартість
своїх активів. При цьому активи банку вважаються ліквідними лише в тому
випадку, коли їх можна швидко продати без втрати вартості. [9]

Пасиви банку вважаються ліквідними, якщо банк може одержати позику за
ставкою, яка адекватна тій, по якій купують засоби банки-конкуренти.
Підтримання стабільності банківської системи в цілому і кожного окремого
банку зокрема — це завдання, яке лежить не тільки в площині
фінансово-кредитної сфери, а безпосередньо пов’язане з політичною,
економічною і соціальною ситуацією в країні. [9]

Однією з умов ефективної діяльності комерційних банків є забезпечення
високого рівня надійності та мінімального ризику здійснюваних операцій,
в основі чого лежить ліквідність банківської установи, її здатність
безперебійно виконувати свої зобов’язання перед клієнтами. Специфіка
функціонування комерційного банку як інституту кредитної системи полягає
у використанні залучених коштів, що належать іншим суб’єктам ринку.
Основою ж організації господарювання підприємств нефінансового сектору
економіки є власні ресурси. Зрозуміло, що банкрутство такого
підприємства безпосередньо загрожує лише його власникам та обмеженому
колу контрагентів. А неплатоспроможність банку може дестабілізувати всю
грошово-кредитну систему країни через серію фінансових крахів кредитних
установ, діяльність яких тісно пов’язана з численними операціями на
міжбанківському ринку. Тому до ефективного управління ліквідністю
комерційного банку слід ставитись Як до фундаментальної основи
фінансового менеджменту в будь-якій кредитній установі. [9]

В Україні ця проблема набуває особливої гостроти через загальний спад
виробництва, платіжну кризу та незадовільний фінансовий стан багатьох
підприємств різних галузей економіки. Неспроможність клієнтів кредитних
установ виконувати свої грошові зобов’язання суттєво знижує рівень
ліквідності комерційних банків. Знижує його також надмірно ризикова
політика останніх, спрямована на забезпечення високих норм прибутку,
внаслідок чого виникають структурні диспропорції у банківських активах і
пасивах за сумами та строками розміщення.[11]

Щоправда, НБУ регулює рівень ліквідності комерційних банків через
систему нормативів, виконання яких є обов’язковим. Однак порушення, що
регулярно фіксуються у даній сфері, запровадження режимів фінансового
оздоровлення і навіть відкликання ліцензій на банківську діяльність
свідчать про негаразди в управлінні комерційними банками своїми
фінансами.

Нормативні коефіцієнти порівнюються з фактичними значеннями показників
ліквідності, платоспроможності, максимального ризику на одного
позичальника, на основі чого робиться висновок про можливість банку
виконувати свої фінансові зобов’язання, пов’язані з активними, пасивними
та іншими банківськими операціями. Однак просте констатування стану
ліквідності комерційних банків та за необхідності залучення коштів на
міжбанківському ринку ресурсів не може бути доброю основою для
підтримання платоспроможності та доброго фінансового стану банківських
установ у довгостроковому аспекті. Мається на увазі, що банк повинен
бути спроможним не просто оперативно усувати проблеми, виявлені за
показниками своєї ліквідності, залучаючи кошти інших кредитних установ,
а й здійснювати стратегічне планування й управління ліквідністю на
основі всебічного аналізу всіх факторів, які тією чи іншою мірою здатні
впливати на можливість банку виконувати свої зобов’язання. При цьому
комерційний банк повинен регулювати такий вплив шляхом внесення
оперативних змін у проведення активно-пасивних та інших операцій.

Можна виділити кілька основних напрямів аналітичної роботи, від якої
залежить ефективне управління ліквідністю комерційного банку:

— оцінка ризиковості окремих активів банку, їх доходності та можливості
перетворення на засоби платежу;

— аналіз впливу на стан ліквідності окремих банківських операцій,
здійснення яких супроводжується зміною структури активів і пасивів
банку, а отже, і зміною стану його ліквідності;

— прогнозування зміни співвідношення обсягу залучених вкладів і виданих
кредитів з урахуванням макро- та мікроекономічних факторів;

— оцінка можливостей використання зовнішніх джерел поповнення ліквідних
коштів.[11]

Оцінка ризиковості активних операцій банку тісно пов’язана з
класифікацією їх залежно від строків виконання і чим триваліші строки,
на які вкладаються кошти банку, тим вищий рівень їх ризиковості. При
цьому здебільшого діє так зване “золоте правило” вкладень, яке
встановлює пропорційну залежність між доходністю активів та ризиком
ймовірних втрат коштів за ними, що ускладнює загальну систему
фінансового менеджменту в банку, адже підтримання ліквідності не повинно
шкодити його прибутковій діяльності. Згідно з діючою нині нормативною
базою регулювання діяльності комерційних банків в Україні з метою оцінки
стану їхніх активів, вони поділяються на 5 груп. Основні критерії поділу
пов’язані із ступенем ризиковості вкладень та ймовірністю певного їх
знецінення при перетворенні на ліквідні засоби платежу. Окремі категорії
і групи активів мають відповідні коефіцієнти ризику.

Звичайно, класифікація активів за ступенем ризику важлива при
регулюванні банківської ліквідності, але механічна зміна питомої ваги
активів з різними ступенями ризику не завжди дає бажаний ефект. Це
пов’язано і із зменшенням ризику прибутковості, коли збільшиться частка
низько ризикових активів, і з недосконалістю самої системи розподілу.

На наш погляд, шляхом до вирішення цього питання в процесі аналізу і
безпосереднього управління фінансами слід вважати постійне ув’язування
певних груп активів, класифікованих за ступенем ліквідності, з пасивами,
згрупованими за строками їх виконання.[див. Додаток5].

Рівновага у балансі між сумами і строками вивільнення активів у грошовій
формі та сумами і строками очікуваних платежів за зобов’язаннями вказує
на достатній рівень ліквідності комерційного банку. Зрозуміло, що
наведена у таблиці додатку 5 класифікація є розподілом, який
використовується Укрсоцбанком у процесі управління фінансами.

В основі другого напряму регулювання ліквідності комерційного банку
лежить аналіз впливу результатів проведення окремих банківських операцій
на загальний рівень ліквідності банківської установи. Найбільше
впливають кредитні операції комерційних банків, оскільки вони
супроводжуються зміною кредитних зобов’язань. Вплив касових операцій на
стан ліквідності комерційного банку пов’язаний із задоволенням вимог
клієнтури в готівкових коштах. Організація безготівкових розрахунків має
дещо менший вплив на рівень ліквідності комерційного банку, оскільки тут
не потрібно залишати в касі певну кількість готівки. Однак різні види
розрахунків мають неоднаковий вплив на стан банківської ліквідності.
Отже, слід враховувати вплив різних банківських операцій на зміну
вкладень і зобов’язань банку, щоб ефективно організовувати управління
фінансами банку так, щоб найменшої можливості невиконання своїх
зобов’язань перед клієнтами.

Регулювання банківської ліквідності значною мірою залежить від точності
прогнозування співвідношення обсягу залучених вкладів і наданих
кредитів.

У зв’язку з тим, що в січні 1998 року Інструкція №10 Про виконання
комерційними банками економічних нормативів змінилась внаслідок змін у
бухгалтерському обліку, змінились деякі принципи стосовно нормативів.
Наприклад, вже немає поділу на економічні нормативи і оціночні
показники, а є лише нормативи, змінені деякі позначення і критерії.

Я працював у відділенні Укрсоцбанку, де розраховуються не всі
показники, передбачені Інструкцією №10. Це пов’язано з тим, що
відділення не має статусу юридичної особи, тому відповідно не може діяти
від свого імені. Наприклад, відділення не розраховує нормативів розміру
статутного фонду, бо не має його. Щодо нормативів ризику, то оцінюється
тільки дотримання ризику на одного позичальника (не >25% власних коштів
банку). У грудні цей норматив було дотримано без жодного порушення. Не
розраховуються нормативи інвестування, рефінансування, максимального
розміру наданих міжбанківських позик тощо.

За новою редакцією Інструкції №10 серед нормативів ліквідності не
розраховується норматив ресурсної ліквідності (забезпечення ресурсами
банку його активних вкладень) через те, що для цього використовується
норматив загальної ліквідності (співвідношення загальних активів до
загальних зобов’язань банку). Серед нормативів ліквідності
розраховуються такі:

— норматив миттєвої ліквідності;

— норматив загальної ліквідності;

— норматив співвідношення високоліквідних активів (Ва) до робочих
активів (Ра).

Миттєва ліквідність сигналізує про здатність установи банку покрити
коштами в касі та на коррахунку частину залучених коштів в національній
валюті. Норматив миттєвої ліквідності розраховується як співвідношення
суми коштів на коррахунку (Ккр) та в касі (К) до розрахункових (Рп) і
поточних (Пр) зобов’язань Нормативне значення має бути не менше 20%. [9]

У відділенні цей норматив був дотриманий у грудні 2005 року і січні 2006
року без порушень, а у лютому було 5 порушень (незначні відхилення).
Хоча середньозважена у лютому проти грудня зменшилась (26.88% проти
36.79%), проте це не перетнуло межі 20% .

Загальна ліквідність характеризується відношенням зобов’язань банку
незалежно від строку їх виконання до активів незалежно від строку їх
надходження. Розраховується цей норматив як співвідношення загальних
активів (А) до загальних зобов’язань банку (З) Значення цього нормативу
має бути не менше 100%. [9]

У відділенні “Укрсоцбанку” у грудні 2005 р. цей показник не був
виконаний, як і у лютому, середньозважена у ці місяці досягла лише 97%,
хоча у січні цей показник набагато перевищував рівень 100%

Норматив співвідношення високоліквідних активів (Ва) до робочих активів
(Ра) банку (Н8) характеризує питому вагу високоліквідних активів (Ва) у
робочих активах (Ра) Нормативне значення показника Н8 має бути не менше
20%. [9]

У відділенні в грудні 2005 р. цей норматив не виконувався жодного дня,
більше того, середньозважена була 9.33%. У січні вже намітились
позитивні зрушення, були значення Н8 і на рівні 19%. У лютому ж було
лише 11 порушень, середньозважена становила вже 19.95%, що свідчить про
ефективність роботи банку в цьому напрямку .

Оскільки є порушення нормативу загальної ліквідності, то це свідчить, що
в діяльності банку є моменти, коли йому недостатньо коштів, щоб покрити
свої зобов’язання. Звичайно, така ситуація не є стабільною, є і
підвищення 100%-го рівня цього нормативу, але керівництву слід уважніше
слідкувати за рівнем ліквідності, оскільки це не тільки обмежує
можливості кредитування клієнтів, а, отже, і одержання прибутку, а також
тягне за собою штрафні санкції за невиконання нормативів. Аналізуючи
структуру активів, бачимо, що є велика недостача високоліквідних
активів. Це обмежує банк у розрахунково-касовому обслуговуванні
клієнтів, змушує його купувати готівку, а відтак і кредитні ресурси в
облдирекції чи у інших відділень, що тягне за собою додаткові витрати.
Добре, що цей момент вже врахований керівництвом банку, про що свідчать
дані лютого, але слід динамічніше діяти в цьому напрямку, щоб
забезпечити достатній рівень ліквідності. Можливо, це пов’язано із
побоюваннями при підвищенні ліквідності втратити прибутковість активів,
але слід шукати оптимальні варіанти, коли є достатній рівень ліквідності
при достатньому рівні прибутковості активів.

Звичайно, слід думати про прибутковість, адже комерційний банк
функціонує на принципах комерційного розрахунку, але невиконання
нормативів тягне за собою штрафи, які, фактично, є витратами банку і
порушенням банківської дисципліни. Тож слід обдумати, чи варто прибуток
витрачати на штрафи, чи., може, варто провести структурні зміни і
вибрати оптимальний варіант.

2. Аналіз платоспроможності

Достатність капіталу — це здатність банку покривати свої витрати. [19]

Платоспроможність банку — це достатність власних коштів для забезпечення
захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Дотримання
банківських норм достатності капіталу дає змогу:

— зменшити кредитний ризик;

— відмовитись від кредитування чи надання послуг у разі, якщо сума
банківського капіталу близька до нормативів достатності капіталу ліміти;

— змінити плату за кредит.;

— відмінити кредитні ліміти. [11]

Банку необхідно мати достатній капітал для забезпечення обсягу і
характеру своїх комерційних угод. Згідно з Базельською угодою основними
показниками достатності капіталу є мінімальний коефіцієнт ризиковості
активів і мінімальний коефіцієнт капітального покриття. [3]

При аналізі достатності капіталу , перш за все, визначається виконання
економічних нормативів, встановлених НБУ.

Достатність капіталу визначається чотирма показниками:

— мінімальний розмір статутного фонду;

— мінімальний розмір власних коштів банку (капіталу);

— платоспроможність банку;

— достатність капіталу (співвідношення власних і залучених коштів).

Власний капітал банку є амортизатором збитків по робочих активах.
Відповідно, адекватність капіталу — це його достатність покривати явні і
приховані збитки по активах.

Капітал банку вважається достатнім, а банк платоспроможним, якщо він
покриває не менше 8% ймовірних збитків по активах, що зважені на
величину кредитного ризику.

За Базельською угодою основний і додатковий капітал повинні у рівній
долі (не менше 4%) покривати ймовірні збитки по активах.

При недостатності капіталу його нарощення може йти:

— шляхом нарощення власного капіталу;

— шляхом диверсифікації (переструктурування) активів;

— продажу активів і скорочення бази порівняння.

У відділенні Укрсоцбанку розраховуються нормативи платоспроможності і
достатності.

Норматив платоспроможності — це співвідношення капіталу банку і сумарних
активів, зважених щодо відповідних коефіцієнтів за ступенем ризику.
Співвідношення капіталу банку (К) і активів (Ар) визначає достатність
капіталу банку для проведення активних операцій з урахуванням ризиків,
що характерні для різноманітних видів банківської діяльності. [9]

Нормативне значення цього показника не може бути нижчим 8%.

У відділенні УСБ норматив платоспроможності у грудні минулого року був
виконаний лише один раз, 30 грудня. Середньозважена цього нормативу у
грудні становила всього 5.58% і було зафіксовано 22 порушення . Це дуже
негативно впливало на загальний рівень роботи не тільки окремого
відділення, але і облдирекції УСБ. Це свідчить про недостатність
капіталу покрити активи, можливо, з високими ступенями ризику.
Керівництво банку розглянуло свої позиції з цього питання, і вже в січні
2006 р. помітно збільшився цей показник, хоча відхилення від 8% ще були
досить відчутні. Зросла і середньозважена цього нормативу, становище
помітно стабілізувалось. Ця тенденція посилилась у відділенні УСБ і в
лютому . Цей норматив помітно зріс. Хоч зафіксовано 15 порушень, але
середньозважена вже становила 7.01%, що свідчить про посилення роботи
банку щодо виконання цього нормативу. Тобто були переглянуті
високоризикові активи банку і адекватність їхньої прибутковості до
ризику з одночасним нарощуванням капіталу.

Норматив достатності капіталу (Н4)- це співвідношення капіталу до
загальних активів банку, зменшених на створені відповідні резерви. [19]

Співвідношення капіталу (К) до загальних активів банку, зменшених на
створені відповідні резерви (ЗА), визначає достатність капіталу,
виходячи із загального обсягу діяльності, незалежно від розміру
різноманітних ризиків.

Нормативне значення Н4 повинно мати не менше, ніж 4%.

Якщо брати до уваги загальні активи банку, то можна зробити наближені
розрахунки. Я проведу такий розрахунок за січень, використовуючи
значення капіталу банку і загальних активів [9]:

Н4 = 48 370,75 / 935 491,68 * 100 = 5,17%

Н4 = 61 406,62 / 945 243,37 * 100 = 6,5%

Н4 = 73 132,15 / 930 183,80 = 7,86%

1. Н4 = 55 049,56 / 977 743,78 = 5,63%

Отож, з цих підрахунків видно, що наближене значення цього показника
коливається, але межу 4% перевищує достатньо.

Тож у відділенні УСБ помітна тенденція до активізації роботи щодо
оптимального формування активів і пошуку різних способів поповнення
власних коштів (капіталу) банку. Хоч проти грудня минулого року цей
показник значно знизився.

Достатність капіталу — це співвідношення між власними і залученими
коштами незалежно від ризиків по основній діяльності. [19]

Цей показник за новою редакцією Інструкції №10 НБУ повинен складати не
менше, ніж 1 до 25 або 4%. Це означає, що на 1 гривню власних коштів
банк повинен залучати не менше 25 гривень.

До залучених коштів відносяться:

— кошти на поточних рахунках суб’єктів господарювання;

— внески і депозити суб’єктів господарювання;

— кошти на рахунках банків-кореспондентів;

— внески і депозити населення;

— кредити, що отримані від інших банків;

— кошти, отримані від інших кредиторів. [5]

За прийнятою термінологією західних банкірів адекватність капіталу
характеризує міру покриття власним капіталом ризику по активах і служить
оцінкою здатності банку захистити інтереси кредиторів та інвесторів.
Співвідношення між власними і залученими коштами визначає межу залучення
ресурсів на одиницю власних коштів. До укладення угоди про достатність
капіталу сигналізував показник, що характеризував питому вагу власного
капіталу в сумарних активах. Його недолік в тому, що він не враховував
ризиків по коштах, що вкладені в активи різної доходності. В результаті
від нього відмовились і з 1978 р. визначають його відношенням до
активів, скоректованих на ступінь ризику.

У відділенні УСБ в грудні 2005 р. показник достатності капіталу значно
перевищував мінімальний рівень — 5%. Порушень не було, більше того,
середньозважена становила14.78%. Це свідчить про високий рівень
залучення коштів . Хоч у січні (за наближеними розрахунками) і були
набагато менші значення цього показника, норматив все ж виконувався.

3. Рентабельність Укрсоцбанку.

Одним з найважливіших компонентів у системі аналізу фінансової стійкості
комерційного банку є оцінка рівня його доходності і прибутковості.
Значення цієї оцінки витікає з того, що доходи і прибутковість
характеризують сферу використання банківських активів, впливають на
приріст власного капіталу банку, визначають можливість зростання
активних операцій банку і експансії на ринку, додають впевненості
інвесторам і кредиторам у підтриманні ділових відносин з даним
конкретним банком, створюють запас міцності, забезпечують виплату
дивідендів інвесторам.

Аналіз фінансової звітності банку на базі його доходів і прибутку
здійснюється з його якісних і кількісних позицій. Щодо кількісної
оцінки, то тут йдеться про фінансові коефіцієнти, а щодо якісної — про
якість джерел доходів, формування резервів, кредитного портфелю, фактори
зростання прибутку, а також оцінюється кон’юнктура ринку, на якому
працює банк. [9]

Рентабельність характеризує рівень прибутковості господарської
діяльності, є мірилом успіху установи і досягнення нею кінцевої мети.
Мета акціонерів, інвесторів, апарату управління, позичальників різна.

Акціонери прагнуть отримати хороші дивіденди чи наростити потужність
установи, щоб отримувати високі дивіденди в майбутньому, отже, їх більше
цікавить норма прибутку на капітал.

Інвестори, які формують ресурсну базу установи, зацікавлені в належній
компенсації за ризик вкладення своїх капіталів, тобто в отриманні
доходів на внесені депозити і гарантії повернення цих коштів при
потребі. Отже, їх більше цікавить процентний доход на банківські
зобов’язання — ціна залучених коштів банком.

Позичальники прагнуть позичати кошти в необхідних їм обсягах під низькі
проценти з відстрочкою погашення боргів. Їх цікавить ціна і обсяги
покупок коштів у банку. А це ціна продажу банком своїх ресурсів.

Управлінський апарат намагається задовольнити акціонерів, позичальників,
інвесторів, щоб досягти взаємної вигоди. Мірилом цієї вигоди є рівень
отриманого прибутку на одиницю понесених витрат.

Розглянемо детальніше методику аналізу рентабельності господарської
роботи банку.

Для акціонерів норма прибутку на капітал визначається відношенням
власного прибутку до власного балансового капіталу:

Рк = Пб / Кв

Пб — чистий балансовий прибуток (балансовий прибуток — податки)

Кв — власний капітал (власні джерела коштів)

У відділенні УСБ норма прибутку на капітал становила:

Рк = 56463,75 / 46398,17 = 1,217 або 121,7%

Для того, щоб побачити, як працюють активи банку, проведемо наступне
перетворення:

Рк = Пб / Кв * А / А = Пб / А * Кв / А

Пб / А — прибутковість (рентабельність) активів

А / Кв — мультиплікатор капіталу

Мультиплікатор капіталу вимірює банківський важіль (леверідж) і є
оберненою величиною до коефіцієнта “капітал на активи”, тобто до
показника, що вимірює достатність капіталу. Адже достатність капіталу —
це амортизаційний буфер покриття збитків. [19]

Зрозуміло, що коли витримується достатність капіталу, ефект важеля буде
позитивний, а коли ризик активів перевищує можливості їх компенсації
власним капіталом, ефект буде негативний. Отже, оптимальною є діяльність
банку на межі допустимого ризику.

З метою оцінки ефективності використання активів проведемо таке
перетворення:

Пб / А * Д / Д = Пб / Д * Д / А = Мчо * Да

Мчо — рівень маржі чистого операційного доходу

Да — доходність активів або ціна продажу ресурсів

Рк = Па * Мк

Па — прибутковість активів

Мк — мультиплікатор капіталу

Рк = Мчо * Да * Мк

Мчо сигналізує про здатність банку контролювати витрати, які понесені у
вигляді сплачених процентів, управлінських витрат і податків на
проведення господарської діяльності. Використання активів (Д / А)
показує здатність банку заробляти (генерувати) доходи. Доходність
активів залежить від структури активів, тобто:

Д / А * Ар / Ар = Д / Ар * Ар / А = Са * Дар

Са — структура активів

Дар — доходність робочих активів

Рк = Са * Мчо * Дар * Мк

Аналіз рентабельності роботи відділення має свої особливості. Це
пов’язано з тим, що воно не формує статутного фонду, отже, його капітал
обмежений, оскільки включає залишки фондів — амортизаційний, споживання
і накопичення. У зв’язку з цим в процесі аналізу рентабельності
необхідно виходити з наступного. Про рівень рентабельності свідчать
показники, що характеризують відношення балансового прибутку (чистого
балансового прибутку чи за мінусом податків, чистого прибутку, який є в
користуванні установи) до :

— середніх активів банку;

— проведеного грошового обороту;

— отриманих доходів;

— понесених видатків і витрат;

— на одного штатного працівника.

Якщо оцінювати рентабельність відділення через відношення балансового
прибутку до активів, то бачимо, що у факторній моделі відсутня велична,
яка характеризує мультиплікатор капіталу.

На рентабельність майна відділення впливають:

— структура активів (Са), тобто співвідношення між продуктивними і
непродуктивними активами;

— ефективність управління доходністю кредитного портфелю і портфелю
цінних паперів (К%);

— розміри комісійних з одиниці продуктивних активів (Кін);

— покриття отриманими доходами процентних і управлінських витрат, тобто
ефективність контролю над ними в поелементному розрізі (операційні
видатки і витрати, видатки на оплату праці…), в тому числі:

фактичний показник (1-Л%) сигналізує про вплив результатів від
посередницької діяльності, тобто валової маржі на прибутковість
установи;

фактичний показник (1-Лін) сигналізує про фінансову міць установи і її
вплив на рентабельність.

Бачимо, що у структурі робочі активи мали дуже велику частку (91,9), але
їх віддачу не можна назвати високою (12,9%). Про це свідчить також
показник чистої операційної маржі в доходах (43,7%). Це вказує на
недостатню активність керівництва банку при формуванні портфелю активів.
Слід переглянути наявні робочі активи або трансформувати їх для
збільшення прибутковості.

Аналізуючи доходи відділенні УСБ у першому кварталі 1998р., бачимо, що
вони формувалися в основному як процентні доходи за кредитами, які
видані суб’єктам підприємницької діяльності і невелика частина —
процентні доходи за цінними паперами. Відповідно до цьго можна визначити
ефективність управління доходністю кредитного портфелю і портфелю цінних
паперів:

К% = Д% / Ар = 116341,01 / 1003539,16 * 100% = 11,6%

Таке значення цього показника свідчить про не досить високу ефективність
у формуванні вищезгаданих банківських портфелів. Можливо, слід
переглянути свої позиції при вирішенні питань такого роду.

Щодо непроцентних доходів, то в цей період основну роль відіграли
комісійні доходи за операціями з клієнтами. Слід активізувати роботу
щодо отримання комісійних доходів за операціями з іншими банками і
торговельними операціями.

Щодо процентних витрат, то тут переважали процентні втрати за коштами
фізичних осіб. Серед непроцентних витрат переважали інші небанківські
операційні витрати, а саме витрати на утримання персоналу.

Цей показник свідчить, що валова маржа сильно впливає на прибутковість
банку. Це свідчить про великий рух коштів на рахунках фізичних осіб, що
загалом для банку не є дуже добре. Досить високе значення цього
показника свідчить про великий вплив непроцентних витрат, а саме витрат
на утримання персоналу, на рентабельність банку. Слід уважно вивчати ці
витрати і їхню адекватність. Управління рівнем ліквідності банку
потребує негайного прийняття рішень, які мають довгостроковий вплив на
прибутковість фінансової установи. При цьому одним із основних напрямів
фінансового управління є менеджмент грошової позиції банку, спрямований
на підтримання необхідного рівня обов’язкових резервів.

Грошова позиція банку — це співвідношення суми коштів на
кореспондентському рахунку (Ккр) та у касі (К) до його сукупних
активів(А).[19]

Проблема надлишку або дефіциту резервів випливає із проблеми
прибутковості або ліквідності банку і є обумовлена тим, що
застосовуваний у нас нормативний показник ліквідності обернено
пропорційний рентабельності банку.

Оптимальне управління фінансовою стійкістю АКБ УСБ, на нашу думку,
ґрунтується на підтримці певного рівня рентабельності при регулюванні
грошової позиції банку в широкому діапазоні.

Отже, з точки зору грошової позиції банку, для оптимізації його
прибутковості і ліквідності слід визначити параметри рентабельності та
обсягу коштів, які необхідно резервувати відповідно до вимог
законодавства або спрямувати на фінансування того чи іншого виду активів
з метою поліпшення доходності і зменшення ризиків. Тобто необхідним є
визначення оптимальної структури портфеля активів, а також джерел його
формування, в тому числі — обов’язкових та страхових резервів. При
цьому. Визначаючи джерела коштів, які будуть використовуватися для
формування обов’язкових резервів, керівництво банку повинно, на нашу
думку, враховувати такі аспекти своїх потреб у ліквідних коштах:

— термінові потреби банку в ліквідних коштах обумовлюють вибір позикових
резервних коштів у центральному банку;

— тривалі потреби банку у ліквідних коштах можуть бути покриті за
рахунок продажу активів чи довгострокових позик;

— доступ банку до ринку ліквідних коштів обмежений тими можливостями,
які можна швидко реалізувати;

— взаємозв’язок очікуваних процентних ставок та кривої процентних
доходів обумовлює, наприклад, зниження очікуваних процентних ставок за
недорогими короткостроковими позиками ліквідних коштів та за
кредитуванням будь-яких отриманих коштів за вищими довгостроковими
процентними ставками за умови зростаючої кривої процентних доходів
(застосування подібної стратегії створює додатковий ризик, пов’язаний із
зміною процентних ставок);

— дослідження і прогнозування перспектив грошово-кредитної політики НБУ
для визначення напрямів змін умов кредитування та процентних ставок на
фінансових ринках;

— використання можливостей страхування та деяких механізмів хеджування
ризиків (наприклад, фінансових ф’ючерсних угод, опціонних контрактів
тощо) для того, щоб уникнути невизначеності процентної вартості
позикових джерел ліквідних коштів;

— обмеження деяких джерел ліквідних коштів регулюючими вимогами НБУ.

Об’єктивну оцінку фінансової стійкості банку, на наш погляд, можна
зробити лише на основі аналізу розміщення залучених засобів, здатності
активів приносити доходи і підтримувати ліквідність. Відношення ж обсягу
позичкових засобів до власного капіталу характеризує інший бік
діяльності банку — рівень його активності в акумуляції тимчасово вільних
засобів, що є для банку основним джерелом його кредитної й інвестиційної
діяльності. Оптимальний обсяг залучених банком ресурсів визначається
безпекою і доходністю їх розміщення, рівень яких через норматив
достатності капіталу контролюється зваженими (з урахуванням ризику)
активами. При зниженні якості кредитів та інших активів, що обертаються
на ринку, банк змушений обмежувати приплив депозитів до рівня,
адекватного їх реальній ефективності.

Комплексний аналіз ролі банківського капіталу охоплює і питання оцінки
його рентабельності. Ключовим показником, що дістав у світовій практиці
назву ROE, є відношення чистого (після оподаткування) прибутку банку до
власного (акціонерного) капіталу. Одержаний коефіцієнт у розкладеному на
частини вигляді виражає собою результат множення показника прибутковості
сукупних активів (ROA) на мультиплікатор капіталу банку, тобто:

чистий прибуток (доходи — витрати — податки) / власний капітал =

= чистий прибуток/сукупні активи * сукупні активи/власний капітал

Показник ROE відображає фундаментальну залежність між прибутковістю й
ризиковістю, він найчутливіший до джерел формування ресурсів банку і
залежить від того, яких засобів банк використовує в обороті більше —
власних чи позичкових. Навіть банк із низькою нормою одержання прибутку
з активів може досягти високої рентабельності власних засобів за рахунок
зростання мультиплікатора капіталу, гранична величина якого визначається
керівними менеджерами банку. Розбивка показника ROE на його складові —
це прийом, який дає широкий вибір напрямів для аналізу обсягу й вартості
припливу фінансових засобів, активів, які приносять доходи, витрат на
утримання апарату управління та інших затрат, що впливають на обсяг і
норму прибутку — головних факторів фінансової стійкості Укрсоцбанку й
збільшення його капіталу.

Всі вищеназвані показники характеризують той чи інший аспект
прибутковості банку. Якщо показник ROA характеризує професійність нашого
менеджера, то ROE допомагає виміряти доходність для акціонерів банку,
або визначає розмір чистого прибутку, що його отримають акціонери від
інвестованого капіталу. Або, іншими словами, це ризик, на який йдуть
акціонери у сподіванні отримати очікуваний рівень прибутку.

Висновки

В курсовій роботі було розглянуто питання управління фінансовими
ресурсами комерційного банку. Фінансові ресурси банку формуються
переважно за рахунок відсоткових надходжень, тому я приділив також
увагу вивченню питання процентної політики, також ресурси формуються
за рахунок: амортизаційних відрахувань; прибутку, отриманого від
усіх видів господарської і фінансової діяльності; додаткових
пайових внесків учасників ; коштів, що одержані

від випуску облігацій; довгострокового кредиту в інших банках й інших

кредиторів (крім облігаційних позик); інших законних джерел

Управління діяльністю комерційного банку здійснюється на основі чітко
розробленого фінансового плану, який планується на поточний рік.

Фінансове планування — це планування всіх доходів і

напрямків витрат коштів для забезпечення розвитку
підприємства. Фінансове планування здійснюється за допомогою складання
фінансових планів різного змісту і призначення в залежності від задач
і об’єктів планування. Одним з видів фінансового планування є
бюджетування. В міру реалізації закладених у бюджеті планів
необхідно реєструвати фактичні результати діяльності підприємства.
Порівнюючи фактичні показники з запланованими, можна
здійснювати так званий бюджетний контроль.

Кб повинне здійснювати планування і контроль у двох основних
економічних сферах. Мова йде про прибутковість(рентабельність) його
роботи і фінансове положення. Тому бюджет (план) про прибутки і
фінансовий план (бюджет) є центральними елементами внутрібанківського
управління.

Для того щоб діяльність фінансового менеджера була ефективною банк
повинен застосовувати такі заходи:

— збільшувати обсяг наданих кредитів за рахунок зменшення кредитного
відсотку;

— збільшувати частку власних коштів банку в загальній сумі його коштів;

— зменшувати співвідношення власних та залучених коштів.

В поняття успішний фінансовий менеджмент включає в себе максимізацію
прибутків і мінімізація видатків. Щоб максимізувати прибуток, необхідно
збільшувати доходи та зменшувати витрати банку. В зв’язку з цим в роботі
були виділені основні напрямки зростання доходів:

— загальне зростання групи активів, що приносять процентний дохід, для
чого банк повинен, по-перше, залучати більше позичальників і при цьому
ретельно аналізувати їх фінансовий стан, по-друге, нарощувати свій
кредитний потенціал за рахунок збільшення обсягу ресурсів, що
залучаються. Це можливо при проведені зваженої маркетингової та
процентної політики;

— зміна питомої ваги доходних активів в сукупних активах, для чого
необхідно звести «непрацюючі» активи до мінімуму, проте у межах, що
забезпечують ліквідність банку;

— зміна загального рівня процентної ставки по активних операціях банку.
Теоретично більш високий рівень процентної ставки повинен принести банку
якомога більший дохід. Проте, в сучасних умовах банки рідко удаються до
таких дій. В умовах конкурентної боротьби вони найчастіше знижують
ставку з метою залучення якомога більшої кількості позичальників.
Зниження середньозваженої ставки проценту по Україні є свідоцтвом цього;

— зміна структури портфелю доходних активів. Відомо, чим вищий дохід,
тим більший ризик в сфері банківської діяльності. Тому головне завдання
банку — визначення ступеню допустимості та виправданості того чи іншого
ризику.

Основні напрямки зниження рівня витрат банку:

— залучення дешевих ресурсів. Такими є вклади до запитання;

— зниження витрат на утримання апарату управління;

— скорочення обсягів заробітної платні, але не шляхом її зниження, а
шляхом скорочення кількості працюючих завдяки автоматизації банківської
діяльності.

Сьогодні в банківській системі України є багато проблем, які потребують
свого практичного вирішення. Вони зачіпають перед усім питання, які
пов»язані з подальшим розвитком банківської системи України,
вдосконаленням кредитної політики держави. Вирішення цих проблем
залежить насамперед від вдосконалення банківського законодавства. З
метою захисту власних економічних інтересів банків і вкладників,
підвищення надійності захисту кредитів, які надаються клієнтам банку,
використання ефективних засобів і методів стягнення боргу необхідно
здійснювати такі заходи як: систематичне і всебічне вивчення кредитних
ризиків, прийняття заходів по їх пониженню; вдосконалення механізму
економічного і правового захисту виданих кредитів з використанням
заставного права, поручительства, а також інших форм гарантій та його
забезпечення; направлення клієнтам, біржам та іншим зацікавленим
закладам банківських звітів; здійснення страхування депозитів як один з
засобів забезпечення стійкості банків та підвищення довіри до них; в
процесі формування банків слід передбачувати можливість їх банкрутства,
тому важливо при цьому мінімізувати негативні наслідки, для чого слід
передбачити більш чітку процедуру об’яви банків банкрутами.

Отже, управління фінансовими ресурсами комерційного банку це дуже
складний і цікавий процес, і чим ефективніше проводиться фінансовий
менеджмент в комерційному банку тим більший прибуток отримує банк, а
також отримує еластичність у своїх діях під час негативних явищ у
економіці.

Список використаної літератури :

1. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 18 вересня 1991
р

2. Закон України про внесення змін до Закону України “Про банки і
банківську діяльність” // Уряд. кур’єр.- 1997 16 січня с. 7

3. Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента. – М. “Финансы и
статистика” 1997 р

4. Басовский Л.Е. Финансовый менеджмент. Учебник. – М.:ИНФРА,

5. Пашкус Ю. В., Мисько О. Н. Фінансовий менеджмент. // Пашкус Ю. В.,
Мисько О. Н. Введение в бизнес.- Л.,1991.

6. Бланк М.А. Основы финансового менеджмента. – К.: “Ника-Центр”, 1999

7. Брігхем Є.Ф. Основи фінансового менеджменту. Пер. з англ. – Київ: КП
“ВАЗАКО”, “Молодь”, 1997.

8. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник:/За ред. Проф. Г.Г.
Кірейцева. – К. ЦУЛ, 2002.

9. Мелкумов Я.С., Румянцев В.Н. Кредитные ресурсы: расчеты и анализ. –
М. 1995

10. Финансовый менеджмент. Теорія і практика. Під ред. Стояновой Е.С. –
М. “Перспектива”, 1998.

11. Петровська Н. Кредитно-фінансові проблеми та банківська справа в
дослідженнях українських економістів зарубіжжя (60-ті роки XX
століття).// Банківська справа. – 1997 р

12. Про деякі підсумки діяльності комерційних банків України у 1996
році. // Асоціація Українських банків.

13. Гудзинський О. Менеджмент та його формування. // Економіка. Закон.
Ринок. – 1994 р.

14. Білуха М. Аудит фінансового стану юридичних осіб – акціонерів
(часників) комерційного банку.// Бухгалтерський облік і аудит. – 1997 р.

15. Теоритические основы банковского управления // Банковский механизм
управления экономикой. – Саратов, 1990 г

16. Крейнина М.Н. Финансовый менеджмент. – М.: “Дело и сервис”, 1998

17. Балабанов И.Т. Риск-менеджмент. – М.: “Финанcы и статистика”, 1996

18. Ерофеева Т. Банківські операції з коштами населення в Україні. 1996
р.

19. Стоянова Е. С. Терминология и базовые понятия финансового
менеджмента. 1994 p

Похожие записи