КУРСОВА РОБОТА

Розвиток небанківських фінансових інститутів в Україні

ЗМІСТ

ВСТУП

ПОНЯТТЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ ТА ЙОГО СТРУКТУРА

1.1. Основні елементи фінансового ринку

1.2. Суб’єкти фінансового ринку

НЕБАНКІВСЬКІ ФІНАНСОВІ УСТАНОВИ: ОСОБЛИВОСТІ ТА АНАЛІЗ

Основні засади діяльності роботи небанківських фінансових інститутів

3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НЕБАНКІВСЬКОГО ФІНАНСОВОГО
СЕКТОРА

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Окрім банківських установ, важливе місце у фінансових системах
переважної більшості країн належить спеціалізованим небанківським
фінансовим інститутам, які в останні десятиліття набувають усе
більшого розвитку та починають складати серйозну конкуренцію для
комерційних банків на ринку фінансових послуг.

Поява та розвиток небанківських інститутів на ринку фінансових послуг
сприяють, як правило, три причини: ріст доходів населення; активний
розвиток ринку цінних паперів; надання цими установами спеціальних
послуг, яких не можуть надавати банки

Спеціалізовані фінансові інститути являють собою установи фінансової
системи небанківського типу, що акумулюють грошові доходи,

капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись
на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтів.
Значне місце у цій системі відводиться спеціалізованим
кредитно-фінансовим установам, що діють, як і банки, у різних секторах
ринку позичкових капіталів, але вони не виконують усіх основних
банківських функцій, а найважливішою рисою, яка їм притаманна та
відрізняє їх від банківських установ, є вузька спеціалізація.
Законодавством багатьох країн світу проводиться чітке розмежуванні
сфер діяльності банків і небанківських установ, що в значній мірі
обумовлено історичними особливостями розвитку виробництва і кредитної
системи.

Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих
кредитно-фінансових інститутів пов’язані з акумуляцією заощаджень
населення шляхом залучення коштів на вклади, випуску власних акцій,
облігацій, продажу страхових полісів; кредитуванням певної сфери
економіки або господарської діяльності, групи населення; наданням
іпотечних кредитів; організацією пенсійного та соціального забезпечення
населення; здійснення операцій в рамках кредитної взаємодопомоги.

У курсовій роботі ми коротко розглянемо та по можливості проаналізуємо
діяльність небанківських фінансових інститутів, їх
нормативно-законодавче підгрунття та проблеми їх становлення на
сучасному фінансовому ринку України.

При написанні курсової роботи була поставлена мета: дослідити теоретичні
основи діяльності небанківських фінансових інститутів; показати їх місце
в ринковій інфраструктурі; розглянути особливості і проблеми розвитку
небанківських фінансових інститутів в економіці України.

Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та літератури.

У першому розділі розглядаються основні поняття фінансового ринку та
його структура, зв’язок між його елементами та досліджуються процеси, що
відбуваються між суб’єктами фінансового ринку.

У другому розділі курсової роботи аналізується особливості, основні
відмінності та специфіка діяльності різних небанківських фінансових
установ.

Третій розділ присвячений розгляду вирішенню проблем державного
регулювання діяльності небанківських фінансових установ в Україні.

Методологічною основою цієї роботи послужили основні принципи розвитку,
суперечностей, аналізу та економічні закони.

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ ТА ЙОГО СТРУКТУРА

1. 1. Основні елементи фінансового ринку

Для нормального розвитку економіки будь-якої держави необхідна
мобілізація тимчасово вільних коштів фізичних та юридичних осіб, їх
розподіл і перерозподіл на комерційній основі між різними секторами
економіки. Ці процеси здійснюються на фінансових ринках.

Фінансовий ринок — це система економічних відносин, пов’язаних з
визначенням попиту та пропозиції на різноманітні фінансові інструменти,
а також на якому відбувається рух коштів (капіталу), спрямованих на
отримання прибутку.

Гроші — не лише головна мета підприємництва, а й найважливіший засіб для
досягнення цієї мети. При цьому необхідно вирішити питання про джерела
капіталу та шляхи його вкладання. Тому всі суб’єкти господарювання
стикаються насамперед із фінансовим ринком, де шукають необхідні кошти
або здійснюють інвестування тимчасово вільних коштів і отримують від
цього додатковий прибуток. Таким чином, на фінансовому ринку виникає
кругообіг капіталу, причому в одних суб’єктів господарювання утворюються
заощадження, а інші відчувають необхідність у фінансових ресурсах для
розширення своєї діяльності.

Крім того, фінансовий ринок стимулює зростання обсягів виробництва,
накопичення фінансових ресурсів та сприяє виникненню й розвитку
позитивних соціальних змін у суспільстві.

Фінансовий ринок можна розглядати як сукупність взаємопов’язаних і
взаємодоповнюючих ринків:

фондовий ринок;

кредитний ринок — це механізм, за допомогою якого встановлюються
взаємовідносини між підприємствами і громадянами, які мають потребу в
фінансових ресурсах, та організаціями і громадянами, які можуть надати
необхідні кошти на певних умовах;

валютний ринок — це механізм, за допомогою якого встановлюються правові
й економічні взаємовідносини між продавцями і покупцями валют;

ринок цінних паперів;

ринок дорогоцінних металів;

грошовий ринок — це ринок готівкових грошей, короткострокових
кредитних операцій, валюти.

ринок капіталів — найважливіше джерело довгострокових інвестиційних
ресурсів. Якщо грошовий ринок у першу чергу підтримує ліквідність на
фінансовому ринку, то ринок капіталів сприяє рентабельному використанню
фінансових коштів.

Таким чином, фінансовий ринок забезпечує платоспроможність фінансової
системи, максимальне узгодження загальногосподарських процесів
нагромадження та інвестування [6, с.88 — 89].

Розглянемо та проаналізуємо структуру та основні процеси, що
відбуваються на різних етапах фінансового ринку.

Схематично структура фінансового ринку зображено на мал. 1.

Рис 1. Структура фінансового ринку

Фінансовий ринок можна поділити на первинний і вторинний. Первинний
ринок виникає при емісії (випуск в обіг) цінних паперів, і на ньому
мобілізуються фінансові ресурси. На вторинному ринку ці ресурси
перерозподіляються, тобто на вторинному ринку вони опиняються після
того, як були вже продані на первинному.

У свою чергу, вторинний ринок поділяється на біржовий і позабіржовий.
Біржовий ринок представлений фондовою біржею – організованим ринком
цінних паперів, що виконує функцію мобілізації грошових засобів для
довгострокових інвестицій в економіку та для фінансування державних
програм. На ньому обертаються цінні папери (документи, що виражають
майнові зобов’язання) найвищого ґатунку та виконуються операції
професійними учасниками. Фондова біржа виступає як торговельне,
професійне, нормативне, технологічне ядро ринку цінних паперів та
фінансового ринку. На позабіржовому ринку здійснюються операції з
цінними паперами поза фондової торгівлі. У цьому разі об’єктом
купівлі-продажу стають цінні папери, які з будь-яких причин не
котируються на біржі.

На сьогодні основним організатором торгівлі на фондовому ринку України
є Дочірнє підприємство „Фондова біржа ПФТС” – у попередньому звітному
2007 році його питома вага в організованій частині вітчизняного
фондового ринку становила 96,4% .

До недоліків фондового ринку України можна віднести його слабку
орієнтацію на потреби довгострокових внутрішніх інвесторів. За
експертними оцінками, частка нерезидентів на вітчизняному вторинному
акцій становить 80 – 85%.

Слід також звернути увагу на деякі диспропорції, що виникають на
вітчизняному фондовому ринку:

відчутна перевага неорганізованого фондового ринку над організованим і
зовнішніх інвесторів над внутрішніми;

дотримування корпоративного контролю на ринку акцій та інвестиційна
обмеженість;

домінування підприємств базових галузей економіки, зокрема ПЕК;

недооцінка ринком багатьох компаній-емітентів внаслідок неповного
розкриття інформації про результати їх діяльності та інвестиційні наміри
[7, с. 24-25].

За будь-якого трактування структури фінансового ринку, головною метою є
розподіл надлишку коштів або заощаджень, їхня мобілізація і перерозподіл
між сферами й секторами економіки.

Головна функція фінансового ринку — трансформація вільних коштів у
позиковий капітал. Фінансовий ринок робить рівно доступними грошові
фонди для всіх його учасників (держави, підприємств, домашніх
господарств), які мають одну мету — збільшення капіталу.

1.2. Суб’єкти фінансового ринку

Головними суб’єктами фінансового ринку є

домашні господарства,

фірми і підприємства,

фінансові інститути

держава.

Суб’єкти фінансового ринку можуть виступати в ролі позичальника та
інвестора. А фінансові інститути відіграють на цьому ринку роль
посередника.

Через фінансові інститути (банки, страхові компанії, тощо) заощадження
домашніх господарств, фірм і підприємств надходять до інших суб’єктів
господарювання і дають їм змогу задовольнити потребу в коштах для
розширення своєї діяльності.

Держава, надаючи кредит і отримуючи позики, відіграє вирішальну роль на
фінансовому ринку. Свій вплив вона здійснює через управління відсотком,
грошовою масою, кредитами, валютним курсом.

Позичальники — це фізичні або юридичні особи, які залучають кошти інших
суб’єктів для розвитку своєї діяльності.

Інвестори — громадяни та юридичні особи країни, а також іноземні
громадяни, фірми, держави, які приймають рішення про вкладання
особистих, позичених або залучених коштів в об’єкти інвестування.

Фінансові інститути — це посередники, які забезпечують зустріч інвестора
і позичальника. До них належать: банківські установи (емісійні,
комерційні, інвестиційні, іпотечні, зовнішньоторговельні банки) та
спеціалізовані небанківські установи (страхові й інвестиційні компанії,
фінансові, пенсійні фонди, ощадні установи, лізингові компанії).

Основна функція фінансових посередників — це допомога в передачі коштів
від потенційних заощаджувачів до потенційних позичальників і навпаки,
їхня діяльність вигідна і для заощаджувачів (інвесторів), і для
позичальників.

На сьогоднішній день в Україні нагляд за діяльністю будь-яких фінансових
інститутів покладена на “Державну комісію з регулювання ринків
фінансових послуг України”. Основі засади її діяльності будуть
розглянуті у третьому розділі.

РОЗДІЛ 2

НЕБАНКІВСЬКІ ФІНАНСОВІ УСТАНОВИ: ОСОБЛИВОСТІ ТА АНАЛІЗ

Хоча банк – це фінансовий інститут, з яким ми найчастіше маємо справу,
але це не єдиний фінансовий орган, з яким ми стикаємося в повсякденні.
Крім банків до фінансового ринку входять спеціальні небанківські
фінансові інститути (НФІ), здатні акумулювати грошові засоби та
розміщувати їх на засадах строковості, повернення та платності. В
економіці небанківські фінансові інститути відіграють важливу роль у
спрямуванні коштів від позикодавців до позичальників як це роблять
банки. Застосовуючи інновації, небанківські фінансові інститути
вступають у пряму конкуренцію з банками, бо надають клієнтам ті ж
послуги, що й банки [5, с.341].

У країнах з розвиненими ринковими відносинами небанківськими НФІ є
пенсійні фонди, страхові, лізингові, інвестиційні та фінансові компанії.
В Україні до небанківських кредитних установ також належать кредитні
спілки та ломбарди, органи державного та акціонерного страхування,
проте ці установи, згідно законодавства України не мають права
здійснювати кредитну діяльність, а отже і не можуть називатися
кредитними установами.

2.1. Основні засади діяльності роботи небанківських фінансових
інститутів

Фактично – це заклади, що не є банками, але здійснюють певні фінансові
операції. Вони діють на основі відповідних нормативно-правових актів (в
Україні це закон „Про банки та банківську діяльність”), але без
ліцензії, що дає право на діяльність, притаманну лише банківським
установам. Тобто небанківські установи в Україні не мають права приймати
депозитні вклади та вести поточні рахунки клієнтів згідно із законом
“Про банки і банківську діяльність” [1]. Однак, разом з тим, такі
установи мають дещо спільне з банками:

функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, у
секторі опосередкованого фінансування;

формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків,
боргові зобов’язання, які менш ліквідні, ніж зобов’язання банків, проте
теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові
зобов’язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших
економічних суб’єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані,
ніж активи банків.

Оскільки, згідно із законодавством, діяльність небанківських фінансових
установ не зачіпає процесу створення депозитів, то залучення коштів
здійснюється двома способами:

на договірних засадах;

шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій).

Звідси всіх їх можна розподілити на:

договірні фінансові установи, котрі залучають кошти на підставі договору
з кредитором (інвестором),

інвестиційні фінансові установи, котрі залучають кошти через продаж
кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Серед договірних фінансових установ за видами послуг, які вони надають
своїм кредиторам можна виокремити:

страхові компанії;

пенсійні фонди;

ломбарди;

лізингові компанії;

факторингові компанії.

Рис. 2. Структура системи небанківських фінансових установ
України.

У свою чергу інвестиційні фінансові посередники поділяються на:

інвестиційні фонди;

фінансові компанії;

кредитні товариства, спілки тощо.

Зробимо короткий огляд принципів організації та основних засад роботи
небанківських фінансових організацій.

Страхові компанії  – це здебільшого спеціалізовані небанківські
фінансові інститути, що виконують функції страхування від різних
непередбачуваних випадків. Формування цільових фондів та мобілізація
коштів страхових компаній здійснюється шляхом залучення коштів
підприємств, організацій або населення, котрі сплачують страхові внески
на підставі укладених з ними договорів про відшкодування збитків або
виплату певної суми у разі настання страхового випадку.

При цьому страхові компанії відшкодовують збитки, завдані тому чи іншому
виду майна внаслідок стихійних лих або інших несприятливих явищ, а
також виплачують громадянам чи їх сім’ям певні суми при настанні різних
подій у їхньому житті (наприклад, досягнення певного віку або втрата
працездатності).

Страхові компанії здебільшого спеціалізуються на якомусь одному виді
страхування, серед яких прийнято розрізняти:

майнове (або загальне) страхування, об’єктом якого виступають
різноманітні цінності, переважно будинки, споруди, обладнання, машини
та інше майно. Значна роль у цьому виді страхування належить
транспортному страхуванню: морському, автомобільному, авіаційному;

особове страхування, при якому об’єктом страхових відносин є події у
житті фізичних осіб (вік, здоров’я, працездатність людини), а саме
страхування служить певною матеріальною допомогою при несприятливих
обставинах, а також формою організації заощаджень до певного віку,
встановленого строку або на певні цілі;

страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність перед
третіми особами за можливими зобов’язаннями по відшкодуванню збитків
(наприклад, гарантії банкам і фінансовим компаніям у випадку
неплатоспроможності позичальника);

перестрахування, що полягає у страхуванні вже застрахованих об’єктів з
метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності по оплаті
страхових збитків.

Окрім зазначених форм страхування та відповідно видів страхових
компаній, що їх здійснюють, існують також змішані компанії, які
поєднують різні види діяльності (найчастіше страхування майна та особове
страхування).

За формою організації страхові компанії поділяються на акціонерні та
взаємні. Капітал акціонерної страхової компанії формується шляхом
випуску

акцій, які розміщуються серед юридичних та фізичних осіб і дають право
на отримання пропорційної частки доходу компанії у вигляді дивідендів.
У цьому відношенні організація страхової справи практично нічим не
відрізняється від акціонерних форм організації бізнесу в інших галузях
економіки. Акціонерні страхові компанії здійснюють практично усі види
страхування.

На відміну від акціонерних, капітал взаємних страхових компаній
формується за рахунок страхових платежів індивідуальних страхувальників.
Це означає, що власниками компанії можуть бути лише ті особи, які в ній
застрахувались, а страховий внесок є одночасно і вступним паєм до
компанії. З придбанням страхового полісу страхувальник набуває права не
лише на страхове відшкодування, але й на частину прибутку від
діяльності страхової компанії у вигляді дивідендів на поліс. Взаємні
страхові компанії займаються переважно особовим страхуванням.

Особливе місце серед організаційних форм діяльності страхових компаній
належить структурі зразка британської страхової корпорації “Ллойд’с”,
яка хоч і має статус компанії, але всі операції проводяться окремими
синдикатами індивідуальних страховиків, тисячі яких вона об’єднує. Члени
синдикату вносять депозити, від розмірів яких належать масштаби їх
діяльності, та добровільно формують групи для здійснення тих чи інших
страхових операцій.

Особливістю діяльності страхових компаній у багатьох країнах є те, що
страхові договори між страхувальником та страховиком укладаються не
безпосередньо, а за участю страхових агентів або брокерів. При цьому
страхові агенти діють, як правило, в рамках довгострокового договору з
певною фірмою-страховиком, продаючи поліси від її імені. Брокери, у свою
чергу, діють переважно від імені страхувальника, маючи завдання
укласти договір з тією страховою компанією, умови якої найбільше
влаштовують клієнта.

Залучені у формі страхових внесків кошти, а також власний капітал
страхової компанії вкладають в акції і облігації приватних корпорацій, а
також у державні боргові зобов’язання. На сьогодні це головні статті
активів страхових компаній. У зв’язку з тим, що терміни нагромадження
коштів страховими компаніями (особливо пов’язаними з особовим
страхуванням) є дуже тривалими й рахуються на роки, страхові компанії
виступають основними постачальниками довгострокових капіталів на
фінансових ринках.

Окрім цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої
ресурси для видачі довгострокових кредитів підприємствам різних галузей
економіки (переважно у формі іпотеки), а також вкладень у нерухомість.
У зв’язку з цим страхові компанії вступають у конкурентну боротьбу з
інвестиційними банками, фондами та іншими інститутами кредитної системи,
що оперують на ринку довгострокових капіталів.

Пенсійні фонди – це спеціалізовані фінансові установи, основним
завданням яких є збір і акумуляція грошових коштів, призначених для
пенсійного забезпечення громадян при досягненні ними певного віку.

За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або
державними.

Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами і корпораціями для
виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих
фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати
працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок
прибутку від операцій самих фондів.

Пенсійні фонди можуть функціонувати як самостійні юридичні особи, однак
частіше вони знаходяться під контролем корпорацій, що їх створили, або
перебувають у довірчому управлінні траст відділів комерційних банків чи
страхових компаній. Якщо страховій компанії доручається не лише
управління акумульованими коштами фондів, тобто їх активними операціями,
але й врегулювання усіх зобов’язань за пасивами, то такий пенсійний фонд
вважається застрахованим. В усіх інших випадках фонд є незастрахованим.

Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних фондів пов’язані
з нагромадженням значних сум коштів на тривалі терміни, що надає широкі
можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини
визначають структуру активів пенсійних фондів, основна частина в яких
належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним
борговим зобов’язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях
пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його
створила, що дозволяє впливати на її політику.

У зв’язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів у значній мірі
підлягають чіткому розрахунку та плануванню, ніж виплати за пасивами
страхових компаній, пенсійні фонди відрізняються значно вищим рівнем
фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну
ліквідність на мінімальному рівні. У свою чергу це сприяє формуванню
пенсійними фондами активної інвестиційної політики, спрямованої на
досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому не лише у цінні
папери, але й за рахунок довгострокових кредитних операцій.

Державні пенсійні фонди створюються за ініціативою центральних та
місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з
бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних структур.
Як правило, розміщення активів державних пенсійних фондів здійснюється
на основі більш обережної інвестиційної політики, ніж приватних і
передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

Ломбард – це фінансова установа, що спеціалізується на видачі позичок
населенню під заставу рухомого майна. Ломбард проводить такі операції:

приймає на схов від громадян предмети домашнього вжитку і особистого
користування;

видає громадянам позички під заставу предметів домашнього вжитку і
особистого користування.

Лізингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на
придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів,
обладнання, машин тощо) та передачі їх в оренду фірмам-орендарям для
використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх
вартість протягом визначеного терміну.

Лізинг – порівняно нова специфічна форма організації кредитно-фінансових
відносин. Він забезпечує підприємствам можливість одержати необхідне
устаткування без значних разових витрат грошових коштів, що не минуще
при звичайній купівлі. Оренда машин, устаткування, тощо дозволяє
уникнути витрат, пов’язаних з моральним старінням засобів виробництва.

Законом України “Про лізинг” визначено, що лізинг – це підприємницька
діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених
фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне
користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю
лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням
з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати
лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів [2].

У промислово розвинутих країнах лізингові операції отримали широкий
розвиток в останні десятиріччя. На умовах лізингу в США купується
близько 45% обладнання, що реалізується на внутрішньому ринку, в Японії
– 33%, в Німеччині – 18%, в Австралії – 25%.

H

Z

p

r

v

o

??????????%????!?????&?

???7??&?

F

h

F

H

X

Z

n

p

r

t

v

?

TH

o

n ? o

o

hO

hO

hO

hthS

hthS

hthS

hthS

hthS

hA

,r-occcccOOOOOO?E??E1/41/41/41/4

gd~h?

i

hthS

hthS

??????????

hthS

h*

h*

h*

h*

??????????

loooocTHTHOOE3/43/43/43/4o???§

gdYOO

gdYOO

gdeWh

„A`„AgdYOO

gdaeiY

h`

h

h

h

h

p–p pcp¬pooiaaNaaaaaAµµµµµµµµµ

gd

gdYOO

gdYOO

&

h

h

&

F

O

O

gd

h

h

h

h

h

h

h

h

&

gd?>6

gdA.?

&

gda4W

gd

Розрізняють два види лізингу

фінансовий;

операційний.

Лізинговими компаніями застосовується, як правило, фінансовий лізинг. Це
найбільш типова і розповсюджена форма лізингу, що характеризується
середньо- і довгостроковими формами контрактів, амортизацією повної або
більшої частини вартості обладнання. Така форма лізингу ще називається
лізингом майна з повною окупністю або повною виплатою, оскільки протягом
терміну угоди (як правило 3 – 7 років) лізингодавець повністю повертає
вартість майна і отримує прибуток від лізингової операції.

Операційний лізинг характеризується більш коротким, ніж життєвий цикл
виробу, терміном контракту, що передбачає неповну амортизацію обладнання
за час оренди, після чого воно повертається лізингодавцю і може бути
знову здане в оренду.

Стосовно майна, що орендується лізинг ділиться на чистий – додаткові
витрати бере на себе орендатор, повний — техобслуговування майна та інші
витрати бере на себе лізингодавець.

Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може
бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому
числі продукція, вироблена державними підприємствами не заборонене до
вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в
лізинг (оренду) [3, с.130-134].

Факторингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на
купівлі у фірм права на вимогу боргу. Ці права існують, як правило, у
вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи,
надані послуги, тощо.

Факторингові операції з’явилися на основі комерційного кредиту, який
надається продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані
товари. Факторинг є різновидністю торгівельно-комісійної операції,
пов’язаної з кредитуванням оборотних коштів, що полягає у інкасуванні
дебіторської заборгованості покупця і специфічною різновидністю
короткострокового кредитування та посередницької діяльності.

Головною метою факторингу є негайне або в обумовленний угодою термін
отримання коштів. Відповідно до Конвенції про міжнародний факторинг
прийнятий у 1988 році, операція вважається факторингом у тому випадку,
коли вона задовольняє як мінімум дві з наступних вимог:

наявність кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог;

ведення бухгалтерського обліку постачальника, перш за все обліку
реалізації;

інкасування його заборгованості;

страхування постачальника від кредитного ризику.

Факторингові операції в Україні застосовується з грудня 1989 року і
здійснюються переважно комерційними банками.

Інвестиційні фонди  являють собою особливий вид фінансово-кредитних
установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Шляхом
випуску власних цінних паперів інвестиційні фонди акумулюють грошові
кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції
та облігації різних підприємств у своїй країні та за кордоном.

У зв’язку з тим, що значна частина інвесторів не має можливості і
належних знань для того, щоб регулярно відслідковувати стан ринку цінних
паперів та приймати ефективні інвестиційні рішення щодо вкладення своїх
заощаджень у різні види фондових інструментів, вони звертаються до
спеціалізованих фінансових організацій — інвестиційних фондів.
Інвестор, який бажає, щоб інвестиційний фонд взяв на себе управління
його коштами, повинен придбати цінні папери, що випускаються фондом (як
правило, акції). Це гарантує вкладникам розміщення їх заощаджень у
професійно сформовані портфелі цінних паперів, що розподілені
досвідченими фахівцями між різними напрямами інвестицій у структурі
фондовому ринку. Завдяки цьому досягається суттєва мінімізація ризику
інвесторів внаслідок широкої диверсифікації акумульованих фондом
коштів, вкладених у цінні папери десятків різних емітентів.

Інвестиційний фонд відповідно до ситуації на ринку здійснює постійну
купівлю і продаж цінних паперів, перерозподіляючи капітали у найбільш
перспективні підприємства і галузі. Вкладникам фонду, як правило,
надається можливість вибору між кількома портфелями цінних паперів,
кожен з яких має свої інвестиційні особливості та переваги.

З історичної точки зору слід зауважити, що перші інвестиційні фонди
з’явилися у Бельгії у 1822 р. У 60-х рр. XIX ст., вони виникли в Англії
з метою придбання цінних паперів колоніальних компаній, а пізніше набули
поширення в США. У 1899 р. в США утворюється перший
інвестиційно-консультаційний фонд. Однак найбільший розвиток
інвестиційних фондів припадає на період після другої світової війни, що
пов’язане з розширенням інвестиційної активності широких верств
населення. В цих умовах інвестиційні фонди вже починають складати
конкуренцію на ринку капіталів великим банкам та іншим фінансовим
інститутам.

За формою організації інвестиційні фонди можуть бути відкритого або
закритого типу.

Інвестиційні фонди відкритого типу випускають власні акції у
необмежених кількостях відповідно до попиту, що на них виникає. При
цьому допускається вільне повернення акцій фонду їх власникам. Закриті
інвестиційні фонди випускають акції тільки у певній, наперед визначеній
кількості. І хоча вони можуть вільно обертатися на ринку цінних
паперів, але їх власники не мають можливості представляти ці акції
інвестиційному фонду для викупу.

У розвинутих країнах більш поширеною є відкрита форма організації
інвестиційних фондів, оскільки їх акції володіють високим рівнем
ліквідності, що приваблює потенційних інвесторів. Такі фонди ще
називають взаємними. У США, наприклад, їм належить третє місце за
обсягами акумульованих коштів після страхових компаній і пенсійних
фондів.

Окреме місце серед відкритих інвестиційних фондів належить взаємним
фондам грошового ринку, котрі вперше з’явилися у США в 1971 р. Вони
випускають акції, що можуть бути погашені інвестором, а акумульований
капітал вкладають у короткострокові цінні папери (казначейські векселі,
комерційні папери, депозитні сертифікати). Фонди відкривають власникам
своїх акцій чекові рахунки, за якими можуть здійснюватися платежі.
Величина рахунку відповідає вартості акцій фонду. Перевагою такого
рахунку є більш високий дохід, ніж за звичайними поточними і ощадними
рахунками в банках. Власник акцій взаємного фонду отримує не відсотки за
своїм поточним рахунком, а доходи від інвестицій у формі дивідендів за
випущеними акціями.

Акумульовані шляхом випуску акцій кошти відкриті і закриті інвестиційні
фонди вкладають у різні види цінних паперів — переважно акції та
облігації приватних корпорацій, а також деякі види державних цінних
паперів. Як правило, інвестиційний фонд самостійно обирає той тип цінних
паперів, згідно якого він визначає напрям своєї спеціалізації, а
принцип диверсифікації активів стосується насамперед різних емітентів.
У багатьох країнах з метою захисту інтересів вкладників та усунення
невиправданих ризиків накладаються певні законодавчі обмеження на
формування активів інвестиційними фондами. У США, наприклад,
заборонено вкладати більше 5% активів інвестиційних фондів у цінні
папери однієї компанії. При цьому частка акцій, придбаних фондом, не
повинна перевищувати 10% усіх акцій з правом голосу, випущених
компанією. Це саме обмеження існує і в Німеччині, де інвестиційні фонди
можуть вкладати не більше 5% своїх активів у цінні папери одного
емітента. За певних умов ця частка може бути збільшена до 10%.

Таким чином, інвестиційні фонди пропонують своїм клієнтам
диверсифіковані портфелі інвестицій, які важко сформувати одному
дрібному інвестору. Маючи апарат досвідчених фахівців, інвестиційні
фонди можуть здійснювати відносно ризиковані, але водночас і
високодохідні інвестиції, структура яких постійно перебуває під
професійним контролем. Прибуток інвестиційних фондів утворюється як
різниця між доходами за операціями з цінними паперами (дивіденди за
акціями, відсотки за облігаціями, зростання курсу, тощо) та виплатами,
що здійснюються фондами за власними акціями. Ринкова вартість акцій
інвестиційного фонду безпосередньо залежить від ринкової вартості його
активів. Іншими словами, якщо зростає ринкова вартість цінних паперів,
якими володіє інвестиційний фонд, то зростає і ринкова вартість акцій
самого фонду, і навпаки.

Діяльність інвестиційних фондів у розвинутих країнах, як правило, є
об’єктом ретельного законодавчого регулювання і контролю. Це стосується
зокрема складання статуту фонду та публікації його умов у проспектах
для інвесторів. Статутом повинні бути передбачені типи цінних паперів,
якими оперує фонд, розміри комісійних, механізм розподілу доходів та
інше. Інвестиційні фонди зобов’язані регулярно публікувати звіти про
свої операції, а також доводити до відома широкого загалу інформацію
про зміни щодо ціни власних акцій [4, с. 462—467].

Фінансові компанії – кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються
на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів
(споживчого, інвестиційного тощо), проведенні фінансових операцій.
Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок строкових депозитів.
Вони акумулюють грошові кошти промислових та торгівельних фірм, деяких
фінансових установ і менше – населення. Фінансові компанії сплачують
своїм вкладникам вищі проценти, ніж комерційні банки.

Розвиток фінансових компаній можливий при широкій насиченості споживчого
ринку товарами та послугами, а також активній конкуренції між ними.
Фінансові компанії є важливим інструментом проштовхування товарів
тривалого використання на ринках великих промислових корпорацій,
особливо в умовах низького попиту та погіршення економічної кон’юнктури
[3, с. 152]. Фінансові компанії мають ту характерну особливість, що
мобілізовані звичайним для інвестиційних посередників шляхом (через
продаж своїх цінних паперів) кошти направляють у позички фізичним та
юридичним особам для придбання товарів виробничого чи споживчого
призначення.

Кредитні товариства або спілки – це посередники, що працюють на
кооперативних засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті
своїх членів, переважно підприємств малого і середнього бізнесу
будь-якої форми власності, фермерських та домашніх господарств, фізичних
осіб. Ресурси їх формуються шляхом продажу паїв своїм членам, стягування
з них спеціальних внесків, одержання позичок у банках, одержання доходів
від поточної діяльності.

Існують досить солідні теоретичні доробки, які необхідно використовувати
для розвитку даного небанківського інституту в умовах національної
економіки. Головна причина слабкого розвитку кредитної кооперації в
нашій державі є невідповідність законодавства та повне протиріччя його
загальновизнаним нормам світового права. Іншими словами відсутність
достатньої юридичної бази, яка б регулювала діяльність кредитних спілок.
Більш того, діяльність кредитних спілок протирічить існуючому
законодавству, згідно якого кредитування – це виключно функція банків.

Згідно діючого законодавства України кредитна спілка – це неприбуткова
організація, заснована фізичними особами на кооперативних засадах з
метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні, наданні
фінансових послуг шляхом об’єднання грошових внесків.

Діяльність кредитної спілки ґрунтується на таких засадах

добровільності вступу до кредитної спілки та свободи виходу з неї;

рівноправності членів кредитної спілки;

самоврядування;

гласності.

РОЗДІЛ 3

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НЕБАНКІВСЬКОГО ФІНАНСОВОГО СЕКТОРА

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України
(далі — Держфінпослуг) була утворена Указом Президента України
12.12.2002 року як інтегрований державний регулятор діяльності
небанківського фінансового сектора поряд із Національним банком
України та Державною комісією з цінних паперів і фондового
ринку

Відповідно до вимог Закону України «Про фінансові послуги і державне
регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 року та Указу
Президента України «Про Положення про Державну комісію з
регулювання ринків фінансових послуг України» від 04.04.2003 року
Держфінпослуг наділена повноваженнями з регулювання і нагляду за
діяльністю страхових компаній, осіб, які здійснюють посередницьку
діяльність у страхуванні, установ недержавного пенсійного
забезпечення, зокрема, недержавних пенсійних фондів та їх
адміністраторів, кредитних спілок, ломбардів, довірчих товариств,
лізингових та факторингових компаній, інших учасників ринків фінансових
послуг (крім банків, професійних учасників фондового ринку,
інститутів спільного інвестування в частині їх діяльності на фондовому
ринку, фінансових установ, які мають статус міжурядових
міжнародних організацій, Державного казначейства України та державних
цільових фондів), а також юридичних осіб, що не мають статусу
фінансової установи, але надають фінансові послуги згідно з
законодавством.

З початку функціонування Держфінпослуг було:

сформовано початкову підзаконну нормативну базу в сфері регулювання
діяльності ринків фінансових послуг шляхом прийняття загальних, так
і спеціальних (в розрізі окремих видів небанківських фінансових
установ) нормативно-правових актів, а також в сфері регулювання
діяльності Держфінпослуг в процесі здійснення дозвільних процедур,
нагляду та правозастосування;

ініційовано розробку і прийняття низки законопроектів, указів
Президента України та постанов Кабінету Міністрів України з метою
оптимізації законодавства, що визначає правовий режим
функціонування ринків фінансових послуг України;

впроваджено Державний реєстр фінансових установ та в цілому завершено
його формування по основних видах небанківських фінансових
установ;

впроваджено перелік юридичних осіб, які мають право надавати
фінансові послуги і перебувають на обліку в Держфінпослуг;

запроваджено ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

розпочато практику безвиїзного та виїзного нагляду і
правозастосування з метою контролю дотримання визначених правил
поведінки на ринку та фінансових нормативів з використанням всього
спектру передбаченого законодавством інструментарію превентивних
заходів та санкцій;

впроваджено практику оперативного та дієвого реагування на факти
порушень прав споживачів фінансових послуг, в першу чергу громадян;

закладено основи пруденційного нагляду за діяльністю
небанківських фінансових установ на основі спеціально
запровадженої з цією метою звітності;

запроваджено комплекс заходів для організації ефективної протидії
відмиванню «брудних грошей» та фінансуванню тероризму через
небанківський фінансовий сектор відповідно до рекомендацій FATF;

відпрацьовано тактику поведінки Держфінпослуг як фінансового
регулятора в умовах системних фінансових криз та інших нестандартних
ситуацій, що суттєво впливають на стабільність і прогнозованість
діяльності ринків фінансових послуг;

закладено основи для моніторингу руху капіталу в Україну та за її межі
через ринки фінансових послуг, що входять у регуляторну юрисдикцію
Держфінпослуг;

впроваджено реєстр аудиторів, які можуть проводити аудиторські
перевірки фінансових установ;

встановлено професійні вимоги для керівників та головних бухгалтерів
фінансових установ, проводиться укладення договорів про
співробітництво з навчальними закладами щодо здійснення навчання,
перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників фінансових
установ;

започатковано системний аналіз та вироблення концептуальних засад і
стратегічних пріоритетів подальшого розвитку окремих ринків
фінансових послуг, а також інституційного розвитку Держфінпослуг
з врахуванням найкращої міжнародної практики та загальноприйнятих
стандартів;

налагоджено ділові стосунки та систематичну співпрацю зі Світовим
банком, іншими міжнародними фінансовими організаціями та агентствами
технічної допомоги;

укладено Меморандум про взаємодію та обмін інформацією з Національним
банком України та Державною комісією з цінних паперів і фондового
ринку як фінансовими регуляторами діяльності відповідних ринків
фінансових послуг;

набуто членство в Міжнародній асоціації органів страхового нагляду
(IAIS) та Міжнародній організації органів пенсійного нагляду
(IOPS), а також налагоджено співпрацю з регуляторами інших країн;

створено Консультативно-експертну раду при Держфінпослуг, ряд постійно
діючих робочих груп за участю представників провідних учасників ринку та
їх професійних об’єднань, народних депутатів, науковців та незалежних
експертів, укладено угоди з об’єднаннями відповідних видів фінансових
установ, що визначають особливий режим їх співпраці з Держфінпослуг
[9].

На засіданні Уряду 25 квітня 2007 р. схвалено проект Закону «Про
внесення змін до Закону України «Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг». Законопроектом передбачено
зміцнити та розширити повноваження Державної комісії з регулювання
ринків фінансових послуг (Держфінпослуг) щодо регулювання та нагляду за
діяльністю небанківських фінансових установ.

Проект закону передбачає розширити повноваження Держфінпослуг в
частині віднесення до її компетенції погодження документів фінансових
установ, що визначають вимоги щодо надання фінпослуг. Законопроектом
передбачені додаткові заходи впливу на порушників законодавства під час
проведення перевірок діяльності фінансових установ, а також
афілійованих, споріднених та пов’язаних осіб.

Встановлюватимуться і додаткові вимоги до засновників,
керівників та працівників фінансових установ, а також до джерел
походження коштів, за рахунок яких формується капітал фінансових
установ. Так, особа, яка намагається придбати істотну участь у
фінансовій установі, не отримає на це дозвіл, якщо протягом останніх
десяти років була керівником, членом керівного складу або головним
бухгалтером фінустанови, визнаної банкрутом. Вимоги до джерел походження
коштів, за рахунок яких формується статутний капітал фінансової
установи, відповідно до проекту, встановлюватимуться Кабінетом
Міністрів. При проведенні перевірок діяльності фінустанов
застосовуватимуться додаткові заходи впливу. Зокрема, штрафи
накладатимуться на учасників ринків фінансових послуг у розмірах
передбачених статтею 41 проекту Закону: за діяльність на ринках
фінпослуг без ліцензії – до 5 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян, за ненадання, або надання завідомо недостовірної інформації –
до 1 тис. неоподатковуваних мінімумів, зa ухилення від виконання або
несвоєчасне виконання розпоряджень – у розмірі до 500 неоподатковуваних
мінімумів. А на посадових осіб накладатимуться штрафи, передбачені
статтею 43 – від 100 до 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Прийняття законопроекту забезпечить дієвий контроль небанківських
фінустанов. Це надасть можливість органам, які здійснюють державне
регулювання ринків фінансових послуг, оперативно реагувати на негативні
прояви у сфері фінансових послуг, упередить «відмивання» коштів та
вивезення їх за кордон. Зміни до Закону запобігатимуть можливому
рейдерству щодо фінустанов. Вони забезпечать встановлення нормативних
вимог щодо бездоганної ділової репутації засновників та керівників
фінустанов та унеможливить використання доходів, одержаних злочинним
шляхом, для заснування фінансових установ.

Таким чином, можна констатувати, що Держфінпослуг пройдено період
організаційного та функціонального становлення як центрального
органу виконавчої влади із спеціальним статусом, уповноваженого на
здійснення функцій державного регулювання і нагляду за діяльністю
небанківського фінансового сектора.

ВИСНОВОК

У цій роботі розглянуті загальні риси та принципи роботи фінансової
системи держави. Для даної сфери української держави, характерні стан
формування, розвитку, відсутність сталості. Очевидно, що це, також, є
відображенням загального кризового стану економіки України. Варто
сказати, що період становлення банківської системи в нашій державі ще
досить короткий і почався із набуттям нею незалежності у 1991 р.
Загальними рисами у процесі формування фінансової системи пострадянської
України була децентралізація, утворення та формування недержавних
фінансових установ, зменшення рівня контролю над ними з боку держави.
Розглядаючи структуру фінансової, зокрема, банківської системи нашої
держави, можна зробити висновок про її відповідність загальноприйнятим
європейським моделям, як приклад – схожість системи універсальних
комерційних банків України та Німеччини. В рамках загальносвітової
тенденції до універсалізації діяльності фінансових структур, банки
займають домінуюче становище. Проте небанківські фінансові установи
завойовують ринок фінансових послуг досить активно. На сьогодні
основними причинами такого поступу можна назвати:

стрімкий розвиток фондового ринку та сек’ютиризація активів;

необхідність задоволення вузького попиту при якому присутність банків
обмежено;

потреба в більш прибутковому інвестуванні заощаджень домашніх
господарств;

спроби зменшення тиску жорстких вимог банківського кредитування.

Зростання конкуренції на вітчизняному ринку фінансових послуг
відображається на розширенні спектру фінансових послуг, котрі у свою
чергу допомагають формуванню стабільності та добробуту наших громадян.
ЛІТЕРАТУРА

Закон України “Про банки та банківську діяльність”: науково-практичний
коментар/ Під заг. ред. Стельмаха В.С. — К.: Видавничий Дім “Ін Юре”,
2006. – 520с.

Закон України “Про лізинг” (із змінами, внесеними Законом України від 14
січня 1999 року №394-XIV).

Ходаківська В.П., Бєляєв В.В. Ринок фінансових послуг: теорія і
практика: Навч. посібник – К.: ЦУЛ, 2002. – 616 с.

Гроші та кредит: Підручник/ Під заг. ред. М.І.Савлука.—  К.: КНЕУ, 2002.
— 581с.

Мишкін Ф. С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків /
Пер. з англ. С. Панчишин, Г. Стеблій, А. Стасишина. – К.: Основи, 1998.
– 963 с.

Фінанси України. – 2007. – № 4.

Економіка України – 2007. — № 9.

Економіка України – 2007. — № 11.

Урядовий портал: Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг
України – http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish.

PAGE

PAGE 2

PAGE

PAGE 25

Фондова біржа

Вторинний

кредитні товариства та

спілки

фінансові компанії

інвестиційні фонди

Позабіржовий

Біржовий

Первинний

Фінансовий ринок

Інвестиційні

Договірні

Небанківські фінансові установи

Небанківські фінансові інститути (страхові, пенсійні фонди, тощо)

Фінансові інститути (комерційні, інвестиційні та інші банки)

факторингові компанії

лізингові компанії

ломбарди

пенсійні фонди

страхові компанії

Похожие записи