ЗМІСТ

Вступ 3

РОЗДІЛ 1. ФІНАНСОВІ РЕСУРСИ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ, СТРУКТУРА ТА ЇХ
ФОРМУВАННЯ

5

1.1. Економічна суть фінансових ресурсів банку 5

1.2. Характеристика фінансових ресурсів комерційного банку 14

РОЗДІЛ ІІ. ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ, ЇХ РОЛЬ ТА
ЗНАЧЕННЯ

21

2.1. Формування та рух банківського капіталу 21

2.2. Залучення коштів банку, їх формування та використання 39

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ БАНКУ

52

3.1. Формування ресурсної бази комерційних банків у сучасних умовах

52

3.2. Шляхи вдосконалення структури фінансових ресурсів комерційних
банків

56

ВИСНОВКИ 64

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 68

ВСТУП

Широкі структурні зміни, які відбуваються в економіці України у період
становлення державної незалежності і переходу до ринкових відносин
вимагають значних перетворень і у грошово-кредитній політиці.

Однією з основних проблем сучасного періоду розвитку економіки України є
удосконалення діяльності комерційних банків, а особливо формування й
використання інших ресурсів.

Банківські ресурси можна сміливо назвати фундаментом, на якому базується
вся подальша діяльність комерційного банку, оскільки процеси утворення
ресурсів і надання позик перебувають у тісному взаємозв’язку. Слід
пам’ятати, що за кожним комерційним банком стоїть велика кількість
клієнтів, для яких неспроможність банку надавати їм певні види послуг
означає нестабільність їхньої діяльності. Саме тому тема даної дипломної
роботи є актуальною.

На сучасному етапі велике значення має дослідження та запровадження в
практиці українськими банками практичного досвіду щодо створення та
використання ресурсів банками зарубіжних країн.

При формуванні банками своїх ресурсів виникають економічні відносини.
Суб’єктами цих відносин є комерційні банки, Національний банк України,
фізичні особи та юридичні особи, серед яких є підприємства, організації,
фірми. Об’єктами відносин є самі ресурси банків: власні, залучені, та
запозичені кошти.

У своїй дипломній роботі я намагалася розкрити роль і значення ресурсної
бази комерційних банків, охарактеризувати специфіку формування основних
видів банківських ресурсів. Також необхідно дослідити основні проблеми,
які існують у вітчизняній банківській системі щодо формування і
використання ресурсів і разом з тим знайти оптимальні шляхи їх
вирішення.

При написанні дипломної роботи використовуються праці багатьох
економістів, до яких належать: Савлук М.І., Дзюблюк О.В., Гладких А.Д.,
Довгань Ж., Тиркало Р.І., Олійник Д. та інші, навчальна та монографічна
література по даній проблемі, матеріали спеціальних періодичних видань,
а також законодавчий та інструктивний матеріал Національного банку
України, що стосується процесу формування ресурсів комерційних банків.

РОЗДІЛ 1. ФІНАНСОВІ РЕСУРСИ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ, СТРУКТУРА ТА ЇХ
ФОРМУВАННЯ

1.1. Економічна суть фінансових ресурсів банку

Банківські ресурси – це основа основ діяльності будь-якого банку. Лише
маючи у розпоряджені необхідну кількість ресурсів, банки можуть діять і
отримувати прибутки. Тому розуміння економічного змісту банківських
ресурсів, знання проблем, пов’язаних з цим формуванням і використанням,
надзвичайно важливе. Така необхідність особливо постає в умовах
міжбанківської конкуренції, коли саме від того, наскільки ефективно банк
проводитиме кредитну політику та виконувати послуги, залежить успіх його
діяльності.

Розглядаючи економічний зміст ресурсів комерційних банків зазначимо, що
їх перелив здійснюється на кредитній основі що вони є своєрідним
товаром. Споживча вартість банківських ресурсів полягає у спроможності
функціонувати як капітал і приносити дохід у вигляді позичгового
прибутку, який є складовою банківських прибутків. З огляду на це
вважається, що поняття „ресурси комерційних банків” може мати два
аспекти.

По-перше, традиційні банківські ресурси являють собою акумульовані
банком тимчасово вільні кошти господарства й населення на умовах
забезпечення зобов’язань власності чи боргу для подальшого розміщення
на ринку з метою вилучення прибутку. Ці кошти, по суті, — вільна частина
пасиву балансу комерційного банку, і ми пропонуємо вважати їх
банківськими ресурсами у вузькому розумінні.

По-друге, у зв’язку з тим, що понняття „ресурс” (від французького
„resources”) трактується не лише як „засоби” і „запаси”, а й як
„можливості”, це дає право застосовувати його й до поняття банківських
ресурсів у широкому розумінні. У цому разі, окрім тадиційних банківських
ресурсів у дане поняття можна включити й реальні можливості банку не
лише акумулювати кошти в зобов’язання боргу та зобов’язання власності, а
й можливості вилучати прибуток від проведення дохідних банківських
операцій (дохідних активних, комісійних і посередницьких операцій).
Розмір же прибутку має бути достатнім для окупності залучених та
запозичених ресурсів і поступового зростання капіталу банку. Саме
розуміння банківських ресурсів у широкому аспекті ставить на центральне
місце проблему управління активами / пасивами.

Згідно з міжнародними стандартами бухгалтерського обліку чистий
реальних залишок зобов’язань банку і його капіталу становить ресурсну
базу комерційного банку. Отже, ресурсна база комерційного банку – це
частина грошового ринку, представлена сукупністю виведених із обігу
коштів господарських суб’єктів грошових доходів населення, які
мобілізуються банками на умовах виникнення зобов’язання власності та
боргу для подальшого розмішення серед юридичних і фізичних осіб, яким
необхідні банківські ресурси з метою одержання прибутку.

На рисунку 1.1 показано схему ресурсної бази комерційних банків, яка
притаманна вітчизняним банкам в умовах ринкових відносин, що формуються
в Україні.

Водночас, слід зазначити, що структура ресурсної бази окремого банку є
індивідуальною і залежить від ступеню спеціалізації банку,
універсалізації банківських операцій та інших факторів. [32, с. 112]

Рис. 1.1. Ресурсна база комерційного банку.

Під час формування ресурсної бази банк передусім має визначити систему
цілей. Важливість цього кроку пояснюється тим, що згідно з новою
концепцією банк – це коаліція індивідумів, поведінка яких орієнтована на
постановку і досягнення цілей, які, у свою чергу взначають напарямки
діяльності банку. Під час вироблення політики мобілізації ресурсів банк
повинен реалізувати такі цілі: прибутковісь, дотримання вимог регулюючих
органів, ліквідність, мінімізація витрат, орієнтація на адаптацію,
обсяги і ринок.

Мета кредитного інституту – максимізація прибутку, що залежить від
обсягу та ціни залучення різних видів банківських ресурсів. Прибуток
необхідний насамперед для розширення банківської діяльності. Ця мета
важлива не лише для збільшення власного капіталу через тезаврацію
прибутків (підвищення капіталу за рахунок прибутку), а й для
забезпечення на майбутнє припливу нових клієнтів, оскільки свідчення при
прибутковість фірми є сигналом для інвесторів про її економічне
становище.

Необхідно врахувати і те, що банківська діяльність ризикована, тому не
менш важливою є висока надійність банку, суть якої полягає в мобілізації
стабільних елементів ресурсної бази і яка передбачає реалізацію таких
цілей, як дотримання вимог регулюючих органів і забезпечення
ліквідності.

Вимоги регулюючих органів можна визначити як зовнішні обмежання щодо
мобілізації банківських ресурсів. Вони намагаються забезпечити
платоспроможність банку, зв’язок між джерелами коштів і їх використання.

На структуру майна банку впливають і ризики ліквідності, які можна
мінімізавати через швидке залучення нових джерел коштів. При цьому ще
важливіше є не дотримання рівності щоденних платіжних потоків, а
сприяння тривалій рівновазі ліквідності. Тому політика мобілізації
ресурсів повинна також орієнтуватися на мінімізацію ризиків ліквідності
виконання кількісних і якісних субцілей.

Під кількісними субцілями слід розуміти мінімізацію ризиків, які
стосуються залучення ресурсів, у тому, що останні перебувають під
впливом таких часткових ризиків ліквідності як ризик довгострокового
зняття депозитів і ризик відсутності грошових узгодженостей. Цей ризик
виникає тоді, коли банк займається трансформацією строків своїх угод.

Перед банками постає проблема постійної підтримки платоспроможності.
Тому завданням політики мобілізації банківських ресурсів є дотримання
ситуативної (короткострокової) ліквідності. Звідси випливає, що мають
бути досягнуті такі якісні субцілі ліквідності, як постійне виконання
претензій платежу із депозитних коштів і створення ліквідних резерзів.

Подальша мета мобілізації ресурсів – це мінімізація витрат на їх
формування. Щоб реалізувати цю мету необхідно виконати такі субцілі:

Мінімізацію витрат на залучення банківських ресурсів.

Тобто банк повинен реалізувати мінімальні витрати. Водночас слід
урахувати розвиток процентних ставок на ринку та потреби клієнтів.

Мінімізацію ризику перегрупувань.

У фазі високих процентних ставок відбувається зміна поведінки
вкладників. І це призводить до перегрупування структури ресурсної бази,
причому відбувається переливання депозитних коштів із низькими
процентними ставкам у депозити з високими процентними ставками. А це
сприяє подорожчання банківських ресурсів, а отже, і здільшення витрат.
Також зумовлює перерозподіл банківських ресурсів. При цьому очевидним
зменшенням депозитів до запитання а тако одночасне звертання обсягу
строкових вкладів.

3. Мінімізацію ризику зміни процентних ставок.

Ризик зміни процентних ставок залучених коштів випливає з того, що
процентні ставки за ресурсними із плаваючими процентними ставками
підвищюються, і банк не в змозі одночасно підвищувати свої процентні
доходи за кредитами і вкладаннями у цінні папери із твердим процентом.
Це призводить до зниження процентної маржі в наслідок трансформації
строків.

Мінімізацію валютного ризику.

Сутність валютного ризику полягає в тому, що банк залучив кошти в
іноземній валюті, але ці ресурси стали дорожчими в результаті
девальвації національної грошової одиниці чи ревальвації цієї іноземної
валюти. З огляду на те, що на ринку валюти досить часто змінюється
курси, бажано, щоб банки щоденно прогнозували власні валютні ризики. При
цьому слід зіставляти відкриті позиції в іноземній валюті. Цей вид
ризику можна обмежити також за допомогою нешайних ф’ючерсних угод.

Наступний вид цілей мобілізації ресурсів – цілі, орієнтовані на
адаптацію. Невизначеність у майбутній потребі у банківських ресурсах
вимагає організації гнучкої структури ресурсної бази, яка б змогла
врахувати постійну зміну потреби у ресурсах банку. Тому слід розрізняти
субцілі гнучкості та підлягання чужому впливу. Гнучкість ресурсної бази
залежить від змінності складу її елементів та від зміни процентних
ставок на залучення коштів. Якщо у банку переважають короткострокові
ресурси, це свідчить про високу змінність складу. Різна чутливість
ресурсів до зміни процентних ставок, тоді як ощадні сертифікати
процентно стабільні. Ці різні властивості депозитних послуг є
вирішальними для адаптації банку до змін кон’юктури ринку під час
здійснення активних операцій.

На жаль, питання політики мобілізації ресурсів ще не знайшло належного
розкриття як у вітчизняній теорії банківської справи, так і в практичній
діяльності комерційних банків України. З метою ефективного її здійснення
банки повинні виробляти меморандум. Така практика давно існує у
закордоних банках. Як правило, у меморандумі закріплюються напрямки
політики мобілізації ресурсів з урахуванням стратегічних цілей, завдань,
а також програми конкретних дій.

Завданням політики банку щодо мобілізації ресурсів є формування
необхідних коштів для подальшого їх розміщення шляхом найкращої
реалізації цілей. Це потребує порівняння ресурсів через вибір найкращих
елементів шляхом якісної їх оцінки. Із вищезазначених цілей мобілізації
банківських ресурсів одним із способів визначення якості є розвиток
таких критеріїв прийняття рішень, як:

Ступінь врахування у банківських нормативах.

Банківські ресурси мають по-різному враховуватися у нормативах
ліквідності, оскільки з ускладненням масштабів діяльності, посиленням
рівня менеджменту виникла додаткова потреба у своєчасності виконання
зобов’язань. Тому корисним є зарубіжний досвід, де банківські ресурси
враховуються у нормативних документах про ліквідність із різними
коефіцієнтами. При цьому якщо ресерси у нормативах про ліквідність
ураховуються з коефіцієнтом понад 70% у пасивних компонентах
ліквідності, то якість цих елементів висока, а інструменти з менш ніж
70% коефіцієнтом мають низьку якість.

Витрати на мінімальні резерви.

Банки ставлять перед собою мету мінімізувати обов’язкові резерви. Це
можна здійснювати за рахунок зміни структури зобов’язань, тобто вибирати
такі елементи, за якими обов’язкові резерви є мінімальними.

Результат прибутковості.

Під цим критерієм слід розуміти мінімізацію витрат під час мобілізації
ресурсів. При цьому розрізняють дорогі (наприклад, строкові вклади) і
дешеві (вклади до запитання) ресурси. Відповідно якість ощадних вкладів
за критерієм прибутковості нижча, аніж вкладів до запитання.

4. Критерій стабільності.

Стабільність указує на ліквідність певного виду ресурсу щодо негативних
коливань складу ресурсної бази. Порівняно з іншими критеріями
стабільність має найважливіше значення, оскільки строковість ресурсів
ураховується при їх розміщенні. Стабільність по-різному виявляється
стосовно інших критеріїв. Наприклад, ощадні сертифікати мають високу
стабільність і високий ступінь урахування у банківських нормативах,
їхні низбкі процентні витрати сприятливо впливають на ситуацію
прибутковості.

5. Критерій зміни процентних ставок.

Цей критерій указує на чутливість окремих складових ресурсної бази при
зміні процентних ставок. При нарвхуванні процентів за ощадними
сертифікатами не враховуються ринкові зміни, тому даний вид ресурсів не
чутливий до змін процентних ставок. Встановлення процентів за строковими
вкладами (із незначним строком) перебуває постійно під впливом
кон’юктури ринку, тому процентні ставки цього ресурсу можуть
змінюватися у будь-який момент. Отже, короткострокові ресурси вказують
на високу змінність процентних ставок.

Критерії впливу банку на мобілізацію ресурсів.

Вищезазничений критерій визначає межі впливовості банку на окремі
ресурси. Вплив банку на ощадні сертифікати дуже високий, оскільки обсяг
і строки останніх визначаються ним самостійно. Ступінь впливу банку на
вклади до запитання незначний, таму що їх обсяг визначається поведінкою
платіжного обороту.

Для мобілізації ресурсів банки пропонують своїм клієнтам певні послуги
із залученням коштів. Це не що інше, як засоби для досягання цілей, які
називаються інструментарієм (різні види ресурсів, що їх банк залучає на
фінансовому ринку).

Особливість інструментарію ресурсної бази полягає в тому, що він не
завжди може бути впровадженим відповідно до бажань банку, тому що
прийняття рішень про величину і час залучення ресурсів знаходиться у
певних межах. Тому необхідно визначити рамкові умови, які обмежують дії
щодо створення ресурсного потенціалу.

Як рамкові умови інструментарію слід розглядати фактори, що пливають на
використання банківських ресурсів і так визначають обсяг і структуру
мобілізованих коштів. Фактори слід поділити на три групи, при чому кожна
із них характеризується однаковою якістю впливості на мобілізацію
ресурсів.

Перша група факторів – неконтрольовані фактори. Їхнього впливу банк не
може попередити чи змінити і враховує їх як задані величини. Серед таких
позасистемних факторів доцільно виділити макроекономічні, стан
фінансового ринку, нормативи регулюючих органів. Основним
макроекономічним фактором є загальноекономічна ситуація в країні,
грошово-кредитна політика центрального банку та податкова політика.

До другої групи факторів (частково контрольованих), вплив яких на
мобілізацію ресурсів банк може частково змінити, належить поведінка
клієнтів, конкурентів і власників.

Третя група факторів – внутрішньосистемні фактори. До них належать
ентогенні величини впливу, які є контрольованими, тобто їхній вплив банк
може змінити так, щоб узгодити обсяг мобілізованих банківських ресурсів
згідно з наміченими цілями. Серед цієї групи факторів слід виділити
потенційні фактори і параметри діяльності. До потенційних факторів
належать місце знаходження банку, його розмір, а також мережа філій. До
параметрів діяльності належать такі маркетингові інструменти як
досягнення результатів, реклама і цінова політика.

Важливим елементом політики банку для мобілізації ресурсів є вироблення
рекомендацій, а отже, певних дій і напрямків залучення коштів. Зокрема,
рекомендується здійснювати управління банківськими ресурсами під
аспектами дотримання вимог регулюючих органів, мінімізації обов’язкових
резервів, ліквідності, прибутковості, мінімізації витрат і орієнтації на
потреби клієнтів [24, c.103].

1.2. Характеристика фінансових ресурсів комерційного банку

Ресурси комерційних банків – це сукупність грошових коштів, що
перебувають у його розпоряджені і використовуються для виконання
активних операцій, з допомогою яких комерційні банки формують свої
ресурси, називають пасивними.

Згідно з існуючими в банківській практиці традиціями ресурси комерційних
банків поділяють на власні, залучені та позичені кошти.

Структура банківських ресурсів по комерційних банках України
характеризуються такими даними (таблиця 1.1)

Таблиця 1.1

Структура ресурсів комерційних банків України

за станом на 01.01.2000р.

№ Показники %

І Власні кошти, у тому числі: 12,8

1.1 Фонди банку, з них 8,6

1.2 Статутний фонд 4,6

1.3 Прибуток (нерозподілений) 4,2

ІІ Залучені і позичені ресурси, у тому числі: 88,2

2.1 Депозити до запитання 61,2

2.2 Строкові депозити, у тому числі: 38,8

2.3 вклади населення 22,8

2.4 залучені кошти на міжбанківському ринку 14,5

2.5 інші 1,5

Власний капітал комерційних банків займає невилику питому вагу у
сукупному капіталі. Для суб’єктів підприємницької діяльності у сфері
матеріального виробництва це відношення інше. Якщо для промислового
підприємства нормою вважається, коли власний капітал становить 50% від
загального капіталу, для комерційного банку України достатньо буде 8%.
Це обумовлено специфікою банківської діяльності. Банк користуються, в
основному чужими грошима, власні кошти служать передусім для страхування
інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних
збитків від банківської діяльності. Інакше кажучи, власний капітал банку
виконує захисну функцію, а функція забезпечення оперативної діяльності,
яка для власних коштів підприємств сфери матеріального виробництва стає
головною, для власного банківського капіталу є другорядною. Незважаючи
на це, досить відчутна роль власного капіталу як джерела забезпечення
оперативної діяльності комерційного банку на перших кроках після його
утворення за рахунок власного капіталу фінансується придбання меблів,
орг- та комп’ютерної техніки, будівництва або оренда банківських офісів,
впровадження систем банківського захисту, банківських технологій та
систем зв’язку.

Власний капітал комерційного банку може також використовуватися для
участі у власних акціонерних та спільних підприємств. Як видно з таблиці
1.1., на власний капітал припадає лише 12,8% усіх банківських рахунків.

Власний капітал комерційних банків поділяється на основний та
додатковий. Основний капітал складається з статутного, резервного
фондів, фондів економічного стимулювання та фондів, що утворюються за
рахунок прибутків. Додатковий капітал формується з невикористаних
резервів, що призначаються для страхування активних операцій комерційних
банків та нерозподіленого прибутку.

У складі основного капіталу головна роль належить статутному фонду
банку. Він формується з акціонерного або приватного капіталу при
організації нового банку шляхом внесків засновників чи випуску в
реалізації акцій. Розмір статутного фонду визначається засновниками,
однак він не може бути меншим мінімальног розміру встановленого
Національним банком України. Підтвердження цьому можна знайти у таблиці
1.1.: якщо всі фонди формують 67,2% власного капіталу банку, то
статутний фонд дорівнює 53,5% від загальної суми фондів.

Одним з елементів додаткового капіталу банків постають невикористані
резерви страхування банківських ризиків (кредитного, валютного,
інвестиційного). Призначенням цих резервів є зниження негативних
наслідків у зв’язку з неповерненням кредитів, виникнення збитків від
операцій з валютою та цінними паперами, що знаходяться у розпорядженні
банку. В Україні ці резерви створюються з прибутку, що залишається у
банку після сплати податків. Такий порядок знижує фактичні можливості
комерційних банків для створення необхідного розміру страхових резервів.

Нерозподілений прибуток, як елемент додаткового власного капіталу
комерційного банку, є ресурсом внутрішнього походження. Він створюється
у вигляді залишку прибутку після оплати податків та відрахування до
фондів банку. За його рахунок сплачуються дивіденди акціонерам. Якщо
після сплати дивідендів за ставкою, що встановила зборами акціонерів
винекне їх залишок – ця сума може бути спрямована на поповнення
статутного фонду банку. Ця операція (капіталізація) може бути здійснена
і без сплати дивідендів акціонерам але також за рішеннями, що
приймаються загальними зборами акціонерів.

Розмір власного капіталу визначається кожним банком самостійно і
залежить від багатьох факторів. До них належать:

рівень мінімальних вимог НБУ до статутного фонду. Більш значні вимоги
збільшують потребу у високому капіталі;

специфіка клієнтури. При значній кількості невеликих вкладників власних
коштів потрібно буде менше між за наявності великих вкладників;

характер активних операцій. Наявність значного обсягу ризикових операцій
потребує відносно більшого розміру власного капіталу.

Більша частина ресурсів комерційного банку формується за рахунок
залучених та запозичених коштів, а не власних. Можливості комерційних
банків у залученні коштів регулюється НБУ. Згідно з показником
платоспроможності банку, нормативне значення якого встановлено НБУ,
залучені та запозичені кошти не повинні перевищувати розмір власного
капіталу більше ніж у 12 разів.

Основними видами операцій по залученню коштів є:

депозитні (фізичних і юридичних осіб);

вкладні;

випуск в обіг сертифікатів (ощадних, депозитних);

відкриття ??? рахунку;

відкриття поточного рахунку з оверджафтом;

банківські векселі;

заставні депозити, заставні вклади.

Одним із видів капіталу банку є запозичені кошти комерційних банків, до
яких належать кошти, які отримані ними від емісії та продажу облігацій
та кредити, які отримують в НБУ.

Значну долю формування капіталу займають кредити. Взаємне кредитування
банків здійснюється на умовах, затверджених НБУ. Кредити, що надаються
одному банку іншим банкам, не є довгостроковими (в межах 1 місяця).
Значні кредити отримують комерційні банки від НБУ. Дане кредитування в
основному здійснюється через кредитні аукціони, тобто власникам
кредитних ресурсів є НБУ.

Існують ще і спеціальні кредити, які отримують комерційні банки від НБУ:

стабілізаційний кредит, який надається тим банкам, які знаходяться на
режимі фінансового оздоровлення;

ломбардні кредити:

а) НБУ кредитує комерційні банки під заставу державних цінних паперів,
власниками яких є комерційні банки;

б) під заставу векселів, отриманих комерційними банками від клієнтів;

в) на переоблік векселів, які комерційні банки взяли в своїх клієнтів на
облік.

Як видно з таблиці 1.1., серед залучених і позичених ресурсів
переважають депозити до запитання (61,2%). На строкові депозити
припадає близько 40% зовнішніх для банків ресурсів.

У складі строкових депозитів значна частка вкладів населення (22,8%)
менша від частки коштів, які комерційні банки залучають на
міжбанківському ринку(14,5%).

Оскільки дані, наведені в таблиці, характеризують структуру банківських
ресурсів за станом на початок року, тосеред власних ресурсів немає
такого показника, як прибуток поточного року. Він з’являється у банків
протягом господарського року. Особливістю структури банківських ресурсів
на внутрішньорічні дати є висока питома вага міжбанківських кредитів і
кредитів НБУ, які надаються для рефінансування окремих видів активних
операцій комерційних банків.

Таким чином, охарактеризувавши банківські ресурси, можна зробити
висновок, що саме їх формування та раціональне використання є одним з
найголовніших завдань, яке вирішує банк у своїй діяльності.

РОЗДІЛ ІІ. ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ, ЇХ РОЛЬ
ТА ЗНАЧЕННЯ

2.1. Формування та рух банківського капіталу

У вітчизняній і зарубіжній економічній літературі сутність капіталу
банку найчастіше визначають за джерелами його формування, серед яких:

акціонерний капітал;

резервний капітал;

нерозподілений прибуток (частина прибутку, що залишається після виплати
дивідендів і відрахувань у резервний фонд).

Термін “капітал” (фр., англ. сapital, лат. capitalist – головний)
означає багатство (цінні папери, грошові кошти, майно) , яку
використовується для власного самозбільшення.

Виходячи із цього, можна запропонувати таке визначення капіталу
комерційного банку: це сукупність внесених власниками – учасниками
капіталу – власних коштів, які зростають у результаті ефективної
банківської діяльності у процесі капіталізації прибутку, а також за
рахунок додаткових вливань з боку учасників.

Суть банківського капіталу виявляється через його функції.

Капітал банку в процесі функціонування впливає як на оперативну
діяльність, так і на рівень довгострокової життєдіяльності банку. У
вітчизняній і зарубіжній економічній літературі трапляються суперечності
у визначенні функцій банківського капіталу. Серед них слід виділити такі
функції.

По-перше, капітал є основою для створення та організації банку, а також
для його діяльності до часу накопичення достатнього обсягу залучених і
позичених коштів.

По-друге, у випадку несприятливої ситуації і непередбачених витрат
капітал відіграє роль буфера, своєрідної “подушки”, що дає смогу банку
продовжувати виконувати ті чи інші операції. У критичних ситуаціях (у
випадку нестачі резервів) для погашення збитків використовується
статутний капітал. Ні залучені, ні запозичені кошти не можуть бути
використані на погашення збитків від поточної діяльності, оскільки вони
самі є боргом. Отже, поточні витрати, які банк змушений робити для
вирішення назрілих проблем, компенсує капітал.

По-третє, капітал підтримує довіру клієнтів до банку і переконує
кредиторів у його фінансовій спроможності.

По-четверте, капітал є основою для структурного розвитку
кредитно-фінансової установи, розробки і впровадження нових послуг,
програм, обладнання. Залучення додаткового капіталу дає змогу банкові
посилювати свої позиції на ринку, забезпечувати клієнтів сучасними
банківськими послугами.

По-п’яте, капітал служить регулятором загального розвитку банку в
довгостроковій перспективі. Регулювання фінансового стану капіталу є
важливим інструментом запобігання різним банківським ризикам. Воно
підтримує довіру клієнтів, а в країнах, де діє державна система
страхування депозитів, захищає кредитно-фінансові установи від втрат.

Отже, капітал банку в процесі організації банківської діяльності
одночасно виконує кілька функцій , що забезпечує найвищий ефект від
проведення банківських операцій. Ясна річ, в умовах капіталізації
основною метою для банку є одержання прибутку. Проте (особливо в умовах
нестабільної економічної ситуації, яка склалась в Україні) не менш
важливим результатом можна вважати стабільний поступовий розвиток банку.
Враховуючи це, можна стверджувати, що первинною функцією капіталу в
умовах економіки перехідного періоду є захисна функція.

Згідно з міжнародними стандартами адекватність капіталу визначається як:

мінімальний абсолютний розмір власних коштів банківських установ;

співвідношення капіталу банку та активів, зважених із урахуванням ризику
вкладених коштів.

До економічних нормативів адекватності капіталу згідно з міжнародними
стандартами належать:

елементи капіталу;

зважування активів на предмет ризику;

зважування активів на предмет ризику незбалансованих статей.

Домінуючим фактором оцінки адекватності капіталу є його склад.

Порівнюючи якісний склад капіталу за критеріями, які діють у вітчизняній
банківській системі та в міжнародній практиці, виявлено певні
розбіжності.

За допомогою рисунка 2.1. та таблиці 2.1. ми зможемо спостерігати зміни,
які відбулися у капіталі комерційних банків України за 1994-2001 роки.

Склад же капіталу банку, рекомендований Базельським міжнародним
комітетом з питань банківського нагляду, подано у таблиці 2.2. У таблиці
2.3. показано склад капіталу українських комерційних банків.

Рисунок 2.1. Капітал комерційних банків України.

Таблиця 2.1.

Капітал комерційних банків України.

Показники 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001

січень

Капітал, млн. грн 365 1580 3156 4255 4786 5835 6448 6625

Капітал, млн. дол. США 350 881 1671 2241 1397 1119 1186 1220

Сплачений статутний капітал, млн. грн 87 541 1098 1636 2103 2910 3666
3651

Сплачений статутний капітал, млн. дол. США 84 302 581 861 614 558 674
672

Таблиця 2.2.

Склад капіталу банку за методикою Базельського міжнародного комітету з
питань банківського нагляду.

№ п/п Вид капіталу Характеристика

1 2 3

1 Звичайний акціонерний капітал Вартість визначається за номінальною
вартістю звичайних акцій, випущених банком; дохід, який вони приносять,
залежить від рішення ради директорів банку щодо виплати дивідендів

2 Привілейований акціонерний капітал Вартість визначається за
номінальною вартістю будь-яких акцій, щодо яких можлива виплата
фіксованої частини доходу.

3 Надлишок Різниця між фактичною ціною купівлі акцій, придбаних на ринку
і номінальною вартістю акцій.

4 Нерозподілений прибуток Чистий прибуток, не виплачений у формі
дивідендів і залишений банком для інвестиційних цілей.

5 Резерви Кошти, залишені на непередбачені витрати , використовуються
для виплати дивідендів, які ще не оголошені; кошти для майбутнього
вилучення з обороту акцій або для погашення зобов’язань.

6 Субординовані зобовязання Довгостроковий залучений капітал, вкладений
зовнішніми інвесторами, зобов’язання банку перед якими є за важливістю
другими порівняно з його зобов’язаннями щодо вкладників, але першими
порівняно із зобов’язаннями перед акціонерами (ці зобов’язання можуть
бути конвертовані, тобто обміняні у майбутньому на акції банку).

7 Неконтрольний пакет акцій За рахунок цих коштів банк має частку в
підприємствах консолідованих дочірніх компаній.

8 Цінні папери, які погашаються за рахунок акцій Боргові зобов’язання
банку, погашення яких можливе лише шляхом продажу акцій.

Таблиця 2.3.

Склад капіталу українських комерційних банків.

№ п/п Вид капіталу Характеристика

1 2 3

1 Статутний капітал Вартість визначається за номінальною вартістю
звичайних акцій чи паїв, випущених банком, дохід від яких залежить від
рішення загальних зборів учасників статутного капіталу щодо виплати
дивідендів.

2 Привілейовані акції Вартість визначається за номінальною вартістю
будь-яких випущених акцій, щодо яких можлива виплата фіксованої частки
доходу.

3 Емісійна різниця Різниця між фактичною ціною купівлі акції, яка
склалася на ринку, і номінальною вартістю акції.

4 Прибуток, залишений у розпорядженні банку Чистий прибуток, не
виплачений у формі дивідендів і залишений банком для інвестиційних
цілей.

5 Переоцінка основних засобів Спеціальні фонди банку в частині
переоцінки основних засобів.

6 Резерви Резерви для непередбачених витрат і для можливих втрат за
позиками.

7 Прибуток (збиток) Переоцінка валютних коштів плюс прибуток (збиток) за
звітний рік по балансу, плюс різниця між операційними та різними
доходами і операційними та різними витратами, плюс штрафи, пеня,
одержані неустойки, мінус штрафи, пеня, сплачені неустойки.

Порівняльний аналіз складу капіталу, визначеного за міжнародною та
вітчизняною методикою, свідчить про відмінності у розумінні самої суті
власного капіталу банку.

1. В українській практиці капітал розглядається як вузьке поняття – до
його складу входять лише постійні елементи (за винятком переоцінки
коштів у валюті); віднесення до власних капіталів банку субординованого
боргу не допускається.

Методикою Базельського комітету передбачено наявність у складі
додаткового капіталу довгострокових субординованих зобов’язань зі
строком погашення не менше 5 років.

На фінансовому ринку України аналогічних довгострокових субординованих
зобов’язань немає. Проте НБУ і не передбачає введення боргових
інструментів до складу капіталу банку, тим самим непрямо обмежуючи
можливості банків щодо диверсифікації портфеля власних коштів шляхом
включення до нього умовно постійних елементів. Така позиція НБУ є
обґрунтованою, спрямованою на зміцнення захисної функції капіталу в
умовах перехідного періоду. Проте у міру розвитку ринкових відносин,
зниження темпів інфляції, стабілізації економіки український банківський
капітал може бути поповнений елементами додаткового капіталу.

2. Українські акціонерні комерційні банки мають постійну, порівняно із
західними, структуру капіталу, оскільки у нас немає такого розмаїття
видів акцій, якими оперують кредитно-фінансові установи розвинутих
банківських систем.

3. Згідно з методикою Базельського комітету спеціальні резерви не
включаються до складу капіталу: “Резерви, створені з прибутку, …
повинні бути вільними і не обтяженими жодними конкретними претензіями з
боку кредиторів, із тим, щоб їх можна було визначити як такі, що
безумовно належать акціонерам, тобто саме такими, що доповнюють
акціонерний капітал” [8, с.105]. Водночас “створення банківських
резервів для покриття сумнівних кредитних вимог … спотворює результати
аналізу прибутковості основної діяльності банку і, як наслідок,
спотворює також реальну оцінку капіталу”. В українських комерційних
банках цей вид резерву враховується при розрахунку величини обсягу
капіталу.

4. Введення о складу капіталу статті балансу “Переоцінка валютних
коштів” є високо ризикованим. При значному коливанні валютного курсу
даний елемент може призвести як і до необґрунтовано високої оцінки
власних коштів банку, також і до стрімкого їх знецінення. Базельський
комітет, допускаючи введення до складу капіталу банків економічно
розвинутих країн першокласних резервів переоцінки, все ж ставиться до
цього з обережністю: “Спроби поліпшити баланс шляхом ревальвації активів
можуть створити враження благополучної капітальної бази, проте можуть
зашкодити фінансовому стану банку в цілому” [23, с.108].

У складі основного капіталу головна роль належить статутному фонду
банку. Він формується з акціонерного або приватного капіталу при
організації нового банку за рахунок внесків засновників чи випуску і
реалізації акцій. Розмір статутного фонду визначається засновниками,
хоча він не може бути меншим від мінімального розміру, встановленого
НБУ.

Мінімальний розмір статутного капіталу контролюється НБУ тільки на час
створення та при реєстрації комерційного банку. Мінімальний розмір
статутного капіталу на момент реєстрації банку не може бути менше:

для місцевих кооперативних банків – 1 мільйона євро;

для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території
однієї області – 3 мільйонів євро;

для банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї України –
5 мільйонів євро.

Мінімальний розмір статутного капіталу банку, створеного з участю
іноземного капіталу, має бути не меншим за суму, еквівалентну 5 мл. Євро
на день підписання установчого договору за курсом НБУ, за умови, що
частка іноземного капіталу у статутному капіталі банку становить до 50%.

Якщо частка іноземного капіталу у статутному капіталі банку становить
50% і більше, то мінімальний розмір статутного капіталу з участю
іноземного капіталу має бути не меншим від суми, еквівалентної 10 млн.
Євро на день підписання установчого договору за офіційним курсом НБУ.

Для функціонуючих та новостворених комерційних банків, зареєстрованих
НБУ до 1 червня 1999 року, встановлюється такий показник, як норматив
капіталу у сумі 5 млн. грн., з поступовим нарощенням до 8 млн. грн. за
станом на 1 жовтня 1999 року і до 10 млн. грн. за станом на 1 квітня
2000 р.

Динаміку загального обсягу статутних фондів комерційних банків України
можна аналізувати за допомогою таблиці 2.4.

Таблиця 2.4.

Динаміка загального обсягу статутних фондів комерційних

банків України (млн. грн.)

Найменування Станом на:

1.01.95 1.01.96 1.01.97 1.01.98 1.01.99 1.01.00

1. Сплачений статутний фонд банків усього 87 541 1098 1636 2103 2910

2. Кількість банків, що діють на території України 220 210 188 189 178
164

3. Середній розмір сплаченого статутного фонду на 1 діючий банк 0,4 2,6
5,8 8,7 11,8 17,7

4. Сплачений статутний фонд банків усього, млн. грн. 84 302 581 861 614
558

Нинішній сукупний статутний фонд банків загальними розмірами близько 2,9
млрд. грн. попри його значне зростання за останні роки в середньому
становить близько 18 млн. дол.. на один діючий банк, що загалом
негативно характеризує фінансову потужність банківських інститутів Вона
взагалі є неспівставною з банками промислово розвинутих країн: загальна
сума сплаченого статутного фонду всіх банків України (558 млн. дол. США
на 1.01.2001р.) не зовсім адекватна капіталові навіть одного середнього
за розмірами західного банку.

Слабка капіталізація комерційних банків пов’язана також із проблемою
низької концентрації банківського капіталу, що виявляється у порівняно
значній кількості банківських установ у країні і невеликій стосовно цієї
кількості капітальній базі, яка на них припадає (табл. 2.5.)

Таблиця 2.5.

Групування комерційних банків України за розміром сплаченого

статутного фонду.

Групи банків за розміром статутного фонду, млн. грн. Станом на:

1.01.96 1.01.97 1.01.98 1.01.99

кількість діючих банків питома вага, % кількість діючих банків питома
вага, % кількість діючих банків питома вага, % кількість діючих банків
питома вага, %

1. Від 0 до 1 113 53,8 21 11,2 2 1,1 1 0,6

2. Від 1 до 2 60 28,6 56 29,8 4 2,1 1 0,6

3. Від 2 до 3 15 7,1 47 25,0 69 36,5 29 16,3

4. Від 3 до 10 15 7,1 49 26,0 78 41,2 98 55,0

5. Від 10 до 70 6 2,9 12 6,4 33 17,5 44 24,7

6. Від 70 і більше 1 0,5 3 1,6 3 1,6 5 2,8

7. Усього 20 100,0 188 100,0 189 100 178 100

Як видно з наведених у таблиці даних, незважаючи на позитивні тенденції
останніх років, що відображають загальне зростання статутних фондів
банків відповідно до вимог НБУ, понад 80% загальної кількості елементів
другого рівня банківської системи складають дрібні і середні банки.
Зрозуміло, що економіці потрібні різні за розмірами банківські установи,
дрібніші з яких можуть успішно співпрацювати з невеликими
підприємствами, оскільки крупні банки не завжди орієнтують належним
чином свою діяльність на малий і середній бізнес. Водночас наявність у
складі банківської системи надмірної кількості кредитних установ з
невеликим капіталом може спричинити проблеми з підтримання стабільності
фінансового сектора економіки, оскільки навіть окремі, а не масові
банкрутства банків підривають довіру до системи в цілому. Практика ж
показує, що у банків з невеликим капіталом частіше виникають проблеми з
регулювання ліквідності. Крім того, обмежена капітальна база банків може
стати на заваді розширенню їхніх операцій з обслуговування суб’єктів
ринкових відносин, зумовлюючи досить низький інвестиційний потенціал
банківських установ, а без довгострокових вкладень в економіку
неможливими є заходи щодо припинення спаду та нарощування виробництва
[21, с.92].

Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації
банку. Якщо комерційний банк утворюється у формі акціонерного товариства
(АТ) відкритого типу, то статутний фонд формується шляхом відкритої
передплати на акції, а якщо у формі АТ закритого типу – через пере
розділ усіх акцій серед засновників банку згідно з розміром їхньої
частки у статутному фонді.

При утворенні банку як товариства з обмеженою відповідальністю статутний
фонд поділяється на частки, розмір яких фіксується в засновницьких
документах, а учасники банку несуть відповідальність за його
зобов’язаннями у межах своєї частки.

Статутний фонд може створюватися тільки за рахунок власних коштів
учасників (акціонерів) банку. Його формування з допомогою банківських
кредитів не допускається. Статутний фонд комерційного банку не може
формуватися за рахунок коштів організацій, які за статутом не мають
права вести комерційну діяльність та мати прибуток (громадські,
релігійні організації, фонди та ін.).

Статутний фонд у банку у формі АТ створюється шляхом випуску та продажу
двох видів іменних акцій – звичайних та привілейованих. Власники
звичайних акцій беруть участь в управлінні банку і поділяють з ним усі
його доходи, збитки та ризики. Якщо комерційний банк не одержує
прибутку, власники звичайних акцій не отримують дивідендів, їм нічого не
гарантується і при ліквідації банку. Проте збитки власників звичайних
акцій не можуть бути більшими, ніж первісна вартість їхніх інвестицій, а
дохід , у разі прибуткової діяльності банку, вони можуть отримувати
значний, тому що розподіл залишку прибутку відбувається тільки між
власниками простих (звичайних) акцій.

Власники звичайних акцій вкладають свій капітал на весь час
функціонування комерційного банку. Вони, як правило, не можуть продати
їх назад банку-емітенту. В окремих випадках, якщо збори акціонерів
ухвалять рішення про скорочення числа учасників банку, частка простих
акцій може бути викуплена банком-емітентом. Звичайні акції вільно
купуються та продаються на вторинному ринку цінних паперів (фондовій
біржі).

Привілейовані акції дають право їхнім власникам на отримання фіксованого
розміру дивідендів, що не залежить від отриманого прибутку. Власники
привілейованих акцій у разі ліквідації комерційного банку та розподілу
його майна мають переваги порівняно з власниками звичайних акцій: їм
повертається вартість привілейованих акцій, проте після того, як будуть
задоволені грошові вимоги кредиторів банку.

Власники привілейований акцій не беруть участі в управлінні комерційним
банком.

З розширенням кола операцій комерційних банків, а також у зв’язку з
необхідністю задоволення вимог НБУ щодо мінімального розміру статурного
фонду у комерційного банку з’являється потреба в збільшенні розмірів
цього фонду. Це досягається через проведення додаткової емісії акцій. Як
правило, банк прагне при додаткових емісіях випускати насамперед
привілейовані акції, з тим, що б запобігти розширенню кола власників
звичайних акцій та ускладненню процесу управління банком.

Перший випуск акцій банку має складатися тільки зі звичайних акцій.
Реєстрація та продаж банком–емітентом першого випуску акцій звільняється
від оподаткування податком на операції з цінними паперами.

Усі випуски цінних паперів банками типу відкритого АТ, незалежно від
розміру випуску та кількості інвесторів, підлягають державній реєстрації
у Міністерстві фінансів України. Мета цієї процедури – підвищити
відповідальність банків-емітентів перед покупцями цінних паперів та
знизити ризики, пов’язані з фінансовими зловживаннями та махінаціями.
Щоб отримати право додаткової емісії акцій, банк не може бут збитковим,
мати прострочених боргів перед бюджетом та кредиторами.

Для реєстрації випуску акцій банк-емітент складає проспект емісії.
Проспект емісії готується засновниками банку (при першій емісії) та
правлінням банку (при наступних емісіях). У проспекті емісії
повідомляється про банк, його фінансове становище, вміщуються відомості
про майбутній випуск цінних паперів. Проспект емісії має бути
засвідченим незалежною аудиторською фірмою.

Емісії акцій як форма створення та наповнення статутного фонду
комерційного банку регулюється Законом України “Про господарські
товариства” та “Про цінні папери та фондову біржу”.

Резервний фонд комерційного банку призначений для покриття можливих
збитків від банківської діяльності, а також для сплати дивідендів за
привілейованими акціями, коли для цього недостатньо прибутку. Наявність
коштів у резервному фонді забезпечує стійкість комерційного банку,
зменшує вірогідність його банкрутства.

Резервний фонд комерційного банку створюється у порядку, ухваленому
зборами акціонерів, а його розмір встановлюється, як привило, на рівні
50% від розміру статутного фонду. Він формується за рахунок відрахувань
з прибутку і має бути не меншим 5% від суми отриманого прибутку.

Як правило, в перші роки після створення комерційні банки прагнуть
відрахувати в резервний фонд значні кошти. Це додає банку стабільності
та стійкості. Якщо резервний фонд досяг установленого розміру, то
відрахування до нього припиняються. У разі часткового або повного
використання коштів резервного фонду відновлюються відрахування з
прибутку для його формування.

Крім резервного фонду, в комерційних банках створюються спеціальні
фонди, призначені для виробничого та соціального розвитку банку. Їх
формування здійснюється за рахунок прибутку.

Прибуток є ресурсом внутрішнього походження. Він створюється у вигляді
залишку прибутку після сплати податків та відрахування до фондів банку.
За його рахунок сплачуються дивіденди акціонерам. Якщо після сплати
дивідендів за ставкою, що встановлена зборами акціонерів, виникне їх
залишок, то він може бути використаний на поповнення статутного фонду
банку. Ця операція (капіталізація) може бути здійснена і без сплати
дивідендів акціонерам, але таке рішення мають ухвалити загальні збори
акціонерів.

Банківський власний капітал поділяється на капітал-брутто – це сума усіх
фондів банку та нерозподіленого прибутку за балансом. Власний
капітал-нетто – це капітал-брутто за мінусом вкладень банку в
господарську діяльність підприємств та організацій, акції АТ, витрати
майбутніх періодів, відвернених коштів. Тобто капітал-нетто – це частина
власних коштів банку, що може бути використана як кредитні ресурси.

Важливим завданням діяльності банку є визначення достатності капіталу.
Оцінка достатності капіталу передбачає розрахунок суми фактично наявного
капіталу і визначення обсягу капіталу, мінімально необхідного для
адекватного покриття ризиків, узятих на себе банком. При цьому рівень
необхідного покриття визначається регулятивними нормами, порівнянням
фактичного й необхідного обсягу капіталу, в результаті чого складається
висновок про його достатність чи дефіцит.

Згідно з Інструкцією “Про порядок регулювання та аналіз діяльності
комерційних банків” встановлено норматив достатності капіталу (Н4). Його
суть полягає у співвідношенні капіталу і загальних активів банку,
зменшених на суму створених відповідних резервів. Зазначений норматив
визначає достатність капіталу на підставі загальних показників
діяльності незалежно від розміру різноманітних ризиків, його нормативне
значення не повинно перевищувати 4%.

2.2. Залучення коштів банку, їх формування та використання

Банки залучають вільні грошові кошти та фізичних осіб шляхом виконання
депозитних операцій з допомогою яких використовують різні види
банківських рахунків.

Депозит (вклад) – це грошові кошти в національній та іноземній валюті,
передані їхнім власником або іншою особою за його дорученням у
готівковій або безготівковій формі на рахунок власника для зберігання на
певних умовах. Операції, пов’язані з залученням грошових коштів на
вклади, мають назву депозитних.

Практично усі клієнтські рахунки називають депозитними. Депозитним може
бути будь-який відкритий у банку рахунок, на якому зберігаються його
грошові кошти. За формою використання рахунків вони поділяються на:
депозити (вклади) до запитання, термінові, або строкові депозити, умовні
депозити.

Вклади (депозити) до запитання розміщуються у банку на розрахунковому
або поточному рахунку клієнта. Вони використовуються для здійснення
поточних розрахунків власника рахунку з його партнерами. За вимогою
клієнта кошти з поточного рахунку у будь-який час можуть вилучатися
шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, сплати чеків,
векселів. До вкладів до запитання прирівнюються внески з попереднім
повідомленням банку про намір зняти гроші з рахунку (за умови, що термін
повідомлення не перевищує одного місяця).

Вклади до запитання є нестабільними, щ обмежує можливість їх
використання банком для позичкових та інвестиційних операцій, тому
власникам поточних рахунків сплачується низький депозитний процент або
не сплачується зовсім. В умовах відсутності (як правило) плати за
депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати
приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та
підвищення якості обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного
рахунка пільги вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для
клієнта форм розрахунків: застосування кредитних карток, чеків,
розрахунково-консультативне обслуговування тощо.

Для покриття операційних витрат, пов’язаних з веденням поточних
рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може
утримуватися з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії з
безпроцентних рахунків за умови зберігання на них стабільного залишку не
нижче встановленого рівня. До депозитів до запитання можна віднести і
кредитові залишки на контокорентних рахунках.

На цьому рахунку відбиваються всі операції банку з клієнтами, тобто
видача позичок і здійснення платежів за дорученням клієнта, а також
надходження виторгу від реалізації продукції та інших грошових переказів
на користь клієнта і на погашення позичок. Інакше кажучи, контокорентний
рахунок – це активно-пасивний рахунок, що поєднує в собі ознаки
поточного і позичкового. Кредитове сальдо за контокорентним рахунком
означає, що клієнт має у своєму розпорядженні власні кошти, дебетове –
що у клієнта виникла заборгованість перед банком за позичками.

Формою залучення банком вкладів до запитання є також поточний рахунок з
овердрафтом. За режимом функціонування цей рахунок подібний до
контокорентного. Проте, якщо останній відкривається надійним клієнтам,
що активно кредитуються, то при овердрафті таке позичання допускається
від випадку до випадку, тобто має нерегулярний характер. Для цього
рахунку характерний кредитовий залишок. Особовий рахунок з овердрафтом
може відкриватися юридичним і фізичним особам, а також громадянам, у той
час, як контокорентний рахунок використовується тільки у відносинах
банку з юридичними особами. Отже, особовий рахунок з овердрафтом має
ширшу сферу застосування.

Строкові вклади – це кошти, що розміщені у банку на певний строк і
можуть бути знятими після закінчення цього терміну або після
попереднього повідомлення банку за встановлений період (не менше 1
місяця). Вилучення строкових вкладів відбувається шляхом переказування
грошей на поточний рахунок або готівкою з каси банку. Строкові вклади є
для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в
банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний процент,
рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду
повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку та
інших умов.

Строкові вклади є джерелом одержання прибутків їхніми власниками. Вони
оформляються угодою між вкладником і банком. Банки самостійно
розробляють форму депозитної угоди. Угода укладається в дво примірниках,
один з яких зберігається у клієнта, а інший – у банку. В угоді
передбачається сума внеску, термін протягом якого внесок зберігатиметься
у банку, розмір депозитного процента, обов’язки та права вкладника і
банку, відповідальність сторін за недотримання умов депозитної угоди.
Деякі банки встановлюють мінімальний розмір строкового вкладу, величина
якого залежить від орієнтації банку на відповідного вкладника (дрібного,
середнього, великого).

У свою чергу, банк бере на себе зобов’язання своєчасно виконати всі
умови угоди і відповідати за їх порушення, що виявляється у встановленні
пені або штрафів за невчасну видачу коштів власникові депозитного
рахунку або виплату процентів.

Спори, що виникають між банком і вкладником, вирішуються у судовому
порядку. Строкові вклади не використовуються для здійснення поточних
платежів. Якщо вкладник бажає змінити суму внеску (зменшити або
збільшити), то він може розірвати депозитну угоду і переоформити свій
строковий вклад на нових умовах. При довгостроковому вилученні коштів з
термінового депозиту власник, як правило, позбавляється передбачених
угодою процентів. У цьому разі проценти знижуються до рівня,
передбаченого за вкладами до запитання.

Структуру вкладів підприємств, організацій та населення в комерційних
банках України на 01.01.2001 року можна дослідити за допомогою рисунка
2.2.

Рисунок 2.2. Структура коштів на рахунках підприємств, організацій та
населення в комерційних банках України на 01.01.2001 р. за видами валют
та строками.

Розвитку ринку вкладів і депозитів у 2000 році сприяли відносна
стабілізація валютного ринку та помірні темпи інфляції. За дванадцять
місяців 2000 року вклади та депозити на рахунках у комерційних банках
зросли в номінальному виразі на 52,9%, у тому числі в національній
валюті – на 67,4%, в іноземній – на 34,3% і за станом на 01.01.2001
загальний обсяг коштів на рахунках підприємств, організацій та населення
дорівнював 18,6 млрд. грн.

Найбільш з початку 2000 року зросли кошти на поточних (до запитання)
рахунках у національній валюті – на 75,3% і строкові вклади в іноземній
валюті – на 65,3%. Частка цих вкладів у загальному обсязі порівняно з
1999 роком зросла відповідно з 37,5% до 43% та з 18,9% до 20,4%.

У грудні порівняно з листопадом питома вага коштів до запитання в
загальному обсязі вкладів та депозитів у національній валюті збільшилася
з 68,3% до 69,9% за відповідного зменшення строкових вкладів. У
структурі вкладів у іноземній валюті частка строкових вкладів зросла з
49,6% до 53%.

Протягом року збереглася тенденція до зростання депозитів фізичних осіб,
які в цілому за 2000 рік зросли на 53,8%, у тому числі в національній
валюті – на 62,5% та в іноземній – на 50,1%.

У структурі вкладів за формами власності питома вага коштів на рахунках
підприємств, організацій і населення з колективною формою власності за
рік зросла з 38,9% до 39,7% від загального обсягу, з приватною формою
власності, включаючи фізичних осіб – з 39,6% до 39,7%, а з державною –
зменшилася з 20% до 19%. Незважаючи на те, що частка коштів міжнародних
організацій та юридичних осіб інших держав зросла на 0,1 відсоткового
пункту, вона залишилася досить незначною – 1,6% від загального обсягу.

У 2000 році найвищий приріст коштів на рахунок спостерігається на
строкових вкладах в іноземній валюті підприємств з колективною формою
власності й становив 115,1%.

За галузями найвищими були темпи зростання коштів на строкових вкладах у
іноземній валюті (удвічі), зокрема в галузі чорної металургії та
матеріально-технічного постачання і збуту у 18 разів.

Саме за допомогою рисунка 2.3. ми можемо прослідкувати склад коштів на
рахунках підприємств, організацій та населення в комерційних банках
України за галузями [34,c.29].

Рисунок 2.3. Структура коштів на рахунках підприємств, організацій та
населення в комерційних банках України на 01.01.2001 року за галузями.

Проаналізувати вклади населення в комерційних банках України, а також їх
розподіл за регіонами можна за допомогою додатку 1 і додатку 2.

Банки намагаються привернути увагу своїх клієнтів новими видами вкладів,
які більше відповідають фінансовому сьогоденню. Серед таких фінансових
інструментів можна назвати депозитні сертифікати.

Випуск депозитних і ощадних сертифікатів вирішує не лише завдання
залучення коштів, а й завдання одержання прибутку за умови виконання
узятих на себе зобов’язань.

Уперше нові депозитні рахунки запровадив у 1987 році “Чейз Манхеттен
банк”, який запропонував пов’язати дохід за новими депозитами із S&P
індексом.

Крім виконання загальних умов до боргових паперів, у депозитних і
ощадних сертифікатів є свої специфічні ознаки, які необхідно враховувати
при розрахунку параметрів випуску. Поряд із перевагами для банку при
випуску векселів існують і обмеження залучення коштів шляхом випуску
певного виду цінних паперів. Через свою розрахункову функцію векселі не
можуть бути єдиним інструментом запозичення коштів: векселі повинні мати
активний обіг, відповідно ресурси, які надходять у банк від їх
реалізації, не можуть бути закріплені довгостроково. Реалізація векселів
може дати змогу банку залучити значні суми не тільки на порівняно
невеликі строки. Із збільшенням строків платежі за векселями, і
відповідно, із зменшенням їх ліквідності падає попит на них, і залучені
банком кошти зменшуються. Тому комерційному банку, який залучає кошти
для максимізації прибутку, доцільно використовувати саме депозитні й
ощадні сертифікати.

Ці види цінних паперів виконують для своїх держателів фактично єдину
функцію – розміщення коштів із метою одержання доходу. Сертифікати, як і
інші види цінних паперів, можуть переуступатися. Проте у розрахунках
вони використовуватися не можуть, і тому єдиною можливістю їх
використання залишається пред’явлення їх у визначений термін до сплати й
отримання доходу.

Специфіка роботи із депозитними та ощадними сертифікатами пов’язана із
порядком оподаткування доходів від розміщення коштів у певні види цінних
паперів. Через цю обставину виникає необхідність при розгляді завдання
інвестора враховувати саме порядок оподаткування доходів за
сертифікатами. На сьогодні доходи оподатковуються податком на прибуток у
розмірі 30%. Вважаючи, що ринок цінних паперів перебуває у стані
формування, а поле оподаткування також не є статистичний, визначилися
умови придбання сертифікатів юридичними і фізичними особами.

Припустимо, що юридична особа приймає рішення про купівлю депозитного
сертифіката тільки тоді, коли дохідність від розміщення коштів у
депозитний сертифікат буде не менша, ніж середня дохідність на
фінансовому ринку.

Введемо позначення:

N – сума коштів, що вноситься на депозит і є номінальною вартістю
депозитного сертифіката;

q – річна процентна ставка за депозитним сертифікатом;

S – середня річна дохідність на фінансовому ринку для небанківських
організацій;

у – ставка податку на прибуток;

у’ – ставка податку на доходи від вкладень на фінансовому ринку (тут
маються на увазі можливості ставки податку на даний вид прибутку).

Умову придбання депозитного сертифіката визначимо таким чином:
дохідність від розміщення суми N у депозитний сертифікат із процентною
ставкою q має бути не менша, ніж середня дохідність S:

N * (1+q (1-y) / 360) >= N * (1+S (1-у’) / 360).

Із цього співвідношення отримуємо:

q >= S * (1-y’) / (1-y)

Нерівність свідчить, якою має бути мінімальна процентна ставка за
депозитним сертифікатом, аби інвесторам було вигідно його купувати.
Процент, що відповідає нерівності, забезпечує купівлю сертифіката,
оскільки дохідність у даному разі не нижча від альтернативних способів
розміщення коштів.

Слід зазначити, що на практиці підприємці намагаються мінімізувати
податкові платежі. А оскільки податок вираховується не автоматично з
доходу від депозитних сертифікатів, а після зменшення на суму видатків
щодо обслуговування цих паперів, то в результаті сума прибутку, який
оподатковується, може бути нульовою або навіть від’ємною. Таким чином,
податок узагалі може не нараховуватися. Для тих підприємств, котрі
вдаються до такої політики, характерне ось що: їх доходи від депозитних
сертифікатів фактично не оподатковуються.

Банки випускають ощадні сертифікати для залучення коштів населення і тим
самим виконують основну мету своєї діяльності – отримання прибутку. Як
спосіб залучення коштів випуск ощадних сертифікатів аналогічний
прийняттю коштів населення на вклади. Але ощадні сертифікати як цінні
папери відрізняються від вкладу двома особливостями:

внесення грошей на вклад засвідчується видачею ощадної книжки або
договором між банком і вкладником, а внесення коштів на ощадний
сертифікат засвідчується бланком цінного паперу;

вклад переуступатися не може, а бланк ощадного сертифікату може
переуступатися однією фізичною особою іншій.

Для врахування специфіки розглянемо випуск ощадних сертифікатів із точки
зору фізичної особи – потенційного покупця сертифіката. Останній має
мету отримати максимальний дохід. У разі, якщо він отримує ощадний
сертифікат і пред’являє його до погашення в установлений на сертифікаті
термін, він отримує дохід у вигляді номінальної вартості сертифіката
разом із сумою нарахованих процентів. При цьому покупець має сплатити
податок із доходу так само, як і з доходу за вкладом. Після
оподаткування інвестор отримує номінальну вартість сертифіката плюс
нараховані проценти без податку на прибуток. Вважатимемо умовою купівлі
ощадних сертифікатів перевищення дохідності розміщення коштів у
сертифікат над середньоринковою дохідністю.

Введемо позначення:

N – номінальна вартість ощадних сертифікатів;

q – річна процентна ставка за депозитним сертифікатом;

qr – річна ставка рефінансування;

t – кількість днів із дати купівлі сертифіката до його пред’явлення для
погашення;

S’ – середньоринкова річна дохідність для інвестора;

f – ставка податку на доходи за ощадними сертифікатами (він може бути
введений на ринку цінних паперів);

Умови інвестора при купівлі ощадних сертифікатів полягають у перевищенні
дохідності розміщення суми N у депозитний сертифікат із процентною
ставкою q над середньоринковою дохідністю S’ з урахуванням
оподаткування:

N * (1+q * t / 360 — f) * 360/t >= S’

Цей вираз дає можливість визначити величину процентної ставки за
ощадними сертифікатами, що забезпечує виконання умови інвестора з
розміщення коштів у ощадні сертифікати. Таким чином, останню умову слід
розглядати як систему умов, які забезпечують випуск і розміщення ощадних
сертифікатів. Нерівність являє собою умову узгодження інтересів банку,
який випустив сертифікати, й інвесторів, які отримують цінні папери
певного виду. [26,с.129].

Конкуренція на ринку позичкових капіталів змушує комерційні банки шукати
нові форми і способи залучення депозитів. Значного поширення в
банківській практиці набув депозит, що відкривається клієнтові при
оформленні ним поточного рахунку. Депозит має обов’язковий характер, а
його величина і термін внеску коштів на рахунок визначається банком.
Якщо клієнт не виконує умови даного депозиту, банк може припинити його
обслуговування. За своїм характером цей депозит можна віднести до
умовного, оскільки вилучення коштів з нього можливе лише у разі закриття
клієнтом поточного рахунку. Він вважається безстроковим, що дає змогу
банку використовувати його як довгостроковий кредитний ресурс.

Банки часто надають цьому депозиту характер заставного, тобто
передбачають право вкладника на одержання кредиту в сумі депозиту без
додаткового забезпечення, отже, внесок у цьому випадку є гарантією
повернення позички.

Для клієнта депозит на термін обслуговування є певною мірою примусовим,
тому такі депозити можуть залучати тільки ті банки, що пропонують своїм
вкладникам додаткові банківські послуги або зручне і пільгове
розрахунково-касове обслуговування. Інакше банк не тільки втратить
можливість залучати додаткову клієнтуру, а й може позбутися вже
існуючої.

Комерційні банки такий метод залучення внесків, як установлення
залежності між кредитуванням клієнта і накопиченням коштів на його
депозитному рахунку. У цьому разі між банком і клієнтом підписується
договір, відповідно до якого банк бере до себе зобов’язання надати
клієнту кредит протягом установленого терміну визначеної суми коштів.
Формування коштів на депозитному рахунку може відбуватися по-різному:
або виходячи з можливостей клієнта або на основі планових регулярних
внесків. Вигода клієнта при такому депозиті полягає в тому, що він має
можливість безперешкодно одержати в банку кредит, причому чим меншим
буде розрив між сумою депозиту і сумою кредиту, тим меншим буде
встановлений процент за позичку. У банку при такому кредитуванні значно
меншим буде ризик неповернення позички, оскільки він має право
спрямовувати на погашення кредиту кошти, що зберігаються на депозитному
рахунку.

У роботі комерційних банків щодо залучення вкладів (депозитів) важливу
роль відіграє процентна політика, оскільки одержання прибутків від
вкладених коштів є для клієнтів суттєвим стимулом з активізації внесків.
Розмір депозитного процента встановлює комерційний банк самостійно,
виходячи з облікової ставки НБУ, станом грошового ринку і власної
депозитної політики.

При встановленні розміру процентної ставки за терміновими депозитами
визначальним чинником є термін на який розміщені кошти. Чим триваліший
термін, тим вищі процентні ставки. Процентна ставка за терміновим
депозитом може залежати і від частоти виплати прибутку: чим рідше
здійснюються виплати, тим вищий рівень процентної ставки. Банки можуть
заінтересовувати вкладників шляхом простих і складних процентів. Прості
проценти є традиційним видом обчислення прибутку за вкладами. Відповідно
до встановленої періодичності відбувається нарахування і виплати
прибутку за внесками.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ БАНКУ

3.1. Формування ресурсної бази комерційних банків у сучасних умовах

Банки є одним із головних інструментів здійснення реформ, однією з
найважливіших структур ринкової економіки. Стан економіки негативно
позначається на розвитку банків України. Це можна назвати основною
причиною виникнення проблем у формуванні та використанні кредитних
ресурсів. Наприклад, протягом 1999 року до категорії проблемних
віднесено 52 банки (це 26,5% від загальної кількості банків), режим
фінансового оздоровлення встановлено для 12 банків, у трьох відкликано
ліцензії на здійснення всіх банківських операцій, 37 банків перебували в
стадії ліквідації. Причини, які породили основні проблеми в банківській
системі України, можна поділити на три групи:

загострення кризи реальної економіки, насамперед сфери виробництва;

внутрібанківські чинники, невиробленість стратегії і тактики роботи в
ринкових умовах;

недосконалість грошово-кредитної політики НБУ щодо комерційних банків.

Аналізуючи механізм формування банківських ресурсів, слід відзначити, що
він ще досить недосконалий. Насамперед, існує проблема нарощення
комерційними банками статутних фондів до нормативної величини.

Нинішній сукупний статутний фонд банків загальним розміром майже 2,9
млрд. грн. (у середньому на один діючий банк припадає 17 млн. грн.)
негативно характеризує вітчизняні фінансові інститути порівняно з
банками розвинутих країн.

Проблема низької конкуренції банківського капіталу пов’язана зі слабкою
капіталізацією комерційних банків, кількість яких не відповідає розміру
їхньої капітальної бази. Найбільша питома вага банків України припадає
на розмір сплаченого статутного фонду від 3 до 10 млн. грн. — (55%), у
той час як на групу банків зі статутним фондом від 10 до 70 млн. грн. —
24,7%, а понад 70 млн. грн. — всього 2,8% банків. Обмежена капітальна
база банків може стати на заваді розширенню їхніх операцій із
обслуговуванням різних груп клієнтів, а вона ж зумовлює досить низький
інвестиційний потенціал банківських установ, а без довгострокових
вкладень у економіку не припинити склад виробництва [37, с.42].

Тому одне з головних завдань полягає у подальшому нарощувані
банківського капіталу, інакше темпи капіталізації банківської системи
України рано чи пізно вступить у дисонанс із вимогами кредитного
забезпечення економіки.

Якщо національна банківська система виявиться неспроможною “наростити
м’язи” , банківським простором країни крок за кроком опанують системи,
які ці м’язи мають. А національний виробник не уточнюватиме, чий саме
ресурс кредиту він використовує, натомість завдячуватиме кредитній
системі , яка його дає [22, с.20].

У той же час вимоги щодо збільшення комерційними банками статутних
фондів повинні мати виважений характер, щоб не породити монополістичних
тенденцій у кредитній сфері, сприяючи розвитку великих багатофілійних
банків при одночасному скороченні невеликих банківських установ. Це
могло б зашкодити формуванню ефективної, збалансованої структури
банківської системи, стимулюючи відновлення монополії та ліквідацію
міжбанківської конкуренції.

Депозити є відносно дешевим джерелом банківських ресурсів, залучення їх
комерційними банками передбачає розв’язання двох проблем:

звідки банк може залучити їх;

яким чином він може гарантувати достатність депозитів та вкладів для
забезпечення необхідного обсягу кредитів, на які є попит клієнтів.
Розв’язати ці дві проблеми важко, особливо в період економічної
нестійкості та нестабільності фінансового ринку [12, с.51].

Має недоліки і організація депозитного страхування в Україні, тому
потребує доповнення та вдосконалення.

Як засвідчують статистичні дані, частка депозитів 500 і більше гривень
становить 64% від їхньої загальної суми, тому відшкодування із фонду
гарантування вкладів фізичних осіб у сумі 1000 грн. недостатнє.

Система депозитного страхування має повернути довіру вкладників до
банку, адже мільйони громадян України добре пам’ятають відмову уряду
України від індексування вкладів населення в державному Ощадному банку,
що призвело до реальної втрати вкладників. Більше того, ця система має
стимулювати залучення вкладів та депозитів на довгостроковій основі.

Кошти юридичних осіб як залучені ресурси мають короткостроковий
характер. Податковий тиск змушує значну частину суб’єктів
підприємницької діяльності працювати в “тіні”, в наслідок чого чимало
коштів не перебувають у банківському обігу.

Неприйнятне також і прагнення деяких законодавців обкласти податком
вклади громадян, внаслідок чого може бути перекрито одне з
найстабільніших джерел банківських ресурсів. Проблемою в залученні
коштів населення є вимога наявності ідентифікаційного коду, чим
порушується пропагована таємниця вкладу, що й відлякує громадян.

Негативне інвестиційне середовище у зв’язку з політичною, правовою,
економічною нестабільністю теж негативно відображається на прибутках
банку, і, відповідно, на його ресурсах. Для поліпшення справ необхідно
створити в державі систему підтримки банківських інвестицій, і, зокрема,
звільнити від оподаткування прибуток, який одержують банки від надання
довготермінових кредитів.

Крім цього, на ресурсне забезпечення негативно впливають монополізація
банківської справи та недостатність законодавчої бази.

З метою вирішення цієї проблеми слід забезпечити однакові умови для
діяльності всіх комерційних банків, створити здорове конкурентне
середовище, впровадити антимонопольні закони щодо банківської діяльності
на віддалену перспективу. Чинне законодавство вже застаріле і його треба
суттєво переглянути. При цьому необхідно прийняти звичайні для
міжнародної практики закони, що регулювали б окремі сторони діяльності
банків і їх відносини з клієнтами: про захист інтересів вкладників, про
рівні можливості стосовно кредитування, про зрощення промислового і
банківського капіталів та ін.

Є також проблеми, які слід вирішувати як на мікро- , так і на
макрорівнях. У першу чергу, це:

завоювання довіри всіх суб’єктів один до одного: населення од
банківської системи, банків — до держави;

створення економічної зацікавленості, з одного боку — в населення щодо
збережень заощаджень у банківській системі, а з іншого — в банків щодо
розумного інвестування залучених коштів у економіку [28, с.49].

Окрім цього, для вирішення проблем формування банківських ресурсів слід
провести ряд перетворень у банківській системі в цілому.

3.2. Шляхи вдосконалення структури фінансових ресурсів комерційних
банків

В умовах переходу економіки нашої країни до ринкових відносин
вирішальне значення мають вдосконалення діяльності комерційних банків,
формування і використання їх ресурсів.

Перш за все, поліпшення ситуації щодо забезпечення ресурсами комерційних
банків України можливе тільки в тому разі, коли почне працювати
економіка, тому що ніякі зовнішні і внутрішні позики, короткострокові чи
тривалі, кардинально не змінять ситуації.

Крім того, комерційні банки, дбаючи про збільшення своїх ресурсів,
повинні:

збільшувати обсяг капіталізації;

активізувати роботу банку із залучення вільних коштів населення — це
важливий і не використаний належним чином резерв поліпшення ресурсного
забезпечення банку;

забезпечувати подальше нарощування ресурсної бази за рахунок
максимального залучення стійких, ресурсномістких клієнтів;

запроваджувати нові види банківських продуктів для юридичних і фізичних
осіб;

прискорювати і впроваджувати ефективні методи маневрування ресурсами
комерційних банків за умови виваженої, збалансованої політики
відповідності пасивних і активних операції банку [29, с.114].

Вклади населення є одним із найбільш стійких джерел банківських
ресурсів, тому важливо підвищувати зацікавленість населення в
заощадженнях. Це підтверджує необхідність розвитку й удосконалення
організаційної роботи банків із залучення та акумуляції тимчасово
вільних коштів населення. Для підвищення зацікавленості вкладників у
зберіганні коштів у банку і, відповідно, зростання стабільності та
строків зберігання коштів на рахунках треба економічно зацікавлювати
вкладників, зокрема, за рахунок організації сімейних вкладів,
активізації операцій за виграшними вкладами, розширення практики
цільових вкладів. Реклама цільових вкладів впливає на свідомість
вкладника, примушує клієнта замислитися над метою зберігання заощаджень,
а при збігові виду вкладу та потреб клієнта саме цільове призначення
вкладу є додатковим стимулом для клієнта.

На сьогодні дуже актуальними та перспективними є цільові вклади, що
можуть поєднуватися з вигодою одержання цільового кредиту. Надзвичайно
цікавою є ідея будівельних заощаджень, тобто при умові зберігання коштів
протягом певного часу залежно від суми, строку зберігання та
платоспроможності клієнт може одержати кредит на будівництво чи житло
під меншу процентну ставку.

Крім того, що стосується залучення коштів у вклади, то комерційним
банкам необхідно також використовувати світовий досвід, зокрема:

розробляти різні програми із залучення коштів населення;

надавати клієнтам вкладникам широкий спектр послуг, в тому числі
небанківського характеру;

проводити широку відкриту рекламу для залучення клієнтури;
використовувати “тиху” цільову рекламу (поштою, телефоном);

забезпечити, щоб вклади населення були поза оподаткуванням;

використовувати високу процентну ставку за вкладами інвестиційного
характеру з виплатою премій після закінчення терміну по вкладу;

розширити коло депозитних рахунків юридичних і фізичних осіб — до
запитання, строкових і ощадних.

Поряд із цим слід надавати вкладникам гарантії повернення депозитів,
розміщених на банківських рахунках. Це і є однією із важливих форм
забезпечення стабільності банківської системи. Згідно з Указом
Президента України № 966/98 від 10.09.98 “Про заходи щодо захисту прав
фізичних осіб — вкладників комерційних банків України” із Фонду
гарантування вкладів фізичних осіб відшкодовуються суми в розмірі
вкладу, але не більше 1600 гривень кожному вкладнику комерційного банку,
який сплачує збори і платежі до цього фонду. Позитивною у формуванні
коштів Фонду є участь держави. Відповідно до Положення “Про порядок
створення фонду гарантування вкладів фізичних осіб, формування та
використання його коштів”, передбачається, що одноразовий внесок держави
має становити 20 млн. грн. Джерела формування коштів Фонду такі:

початковий внесок у розмірі 1% засновницького капіталу;

доходи, одержані від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери;

пеня, що стягується з комерційних банків у розмірі 0,5% від суми
невчасного або неповного перерахування початкового, регулярного чи
спеціального зборів до Фонду за кожен день прострочення;

позики в комерційних банках у розмірі до 50% вартості річних внесків
банків;

інші джерела, не заборонені законодавством України.

Якщо взяти до порівняння зарубіжні, розвинуті країни, то швейцарська
банківська асоціація надає клієнтам банків-учасників гарантії з оплати
ощадних вкладів і розрахункових рахунків, на які зараховують заробітну
плату в розмірі до 30 тис. швейцарських франків. Цю суму виплачують
одразу ж, якщо проти банку почата процедура банкрутства. У Німеччині
існує Фонд захисту депозитів під егідою Федеральної асоціації німецьких
банків, які зобов’язані проходити аудиторські перевірки й дотримуватися
ряду вимог до капіталу, кваліфікації управлінських кадрів і прибутків.
Щорічні відрахування у Фонд становить 0,03% загальної суми зобов’язань
банку (за врахуванням міжбанківських вкладів).

Програми страхування банківських ресурсів у найрозвинутіших країнах
можна продемонструвати за допомогою таблиці 3.1.

Таблиця 3.1.

Програма страхування банківських ресурсів

Країна Орган Розмір гарантій Примітка

1 2 3 4

Канада Канадська корпорація із страхування депозитів 60 тис. канад.
дол. (50 тис. амер. дол.) на 1 вкладника Великі банки мають
до-мовленість про недопу-щення банкрутства

Франція Асоціація французьких банкірів (недержавна) 400 тис. фр. (70,4
тис.амер. дол.) на 1 вкладника, але не більше 200 млн. фр. на 1 банк
Банки, які ефективно працюють, допомагають банкам, що відчувають
труднощі

Японія Корпорація із страхування депозитів (федеральна) 10 млн. ієн (68
тис. амер. дол.) на 1 вкладника Нестабільні банки зли-ваються з
ефективними устаовами

Швейцарія Швейцарська банківська асоціація (недержавна) 30 тис. швейц.
фр. (20,4 тис. амер. дол.) на 1 вкладника У випадку банкрутства
пріоритет у відшкодував-нні вкладів мають рахун-ки до 10 тис. швейц. фр.

Німеччина

Федеральна асоціація банків (недержавна)

30% від суми банківського капіталу на 1 вкладника У надзвичайних
обставинах федеральні органи, влада земель і приватні банки надають
допомогу

США Федеральна корпорація із страхування депозитів 100 тис. дол. на 1
вкладника

Як бачимо, українським банкам необхідно вдосконалювати систему
страхування депозитів, використовуючи закордонний досвід.

Великий ресурсний потенціал населення — зберігання коштів у іноземній
валюті. З метою її залучення необхідна розробка відповідного
законодавства, що гарантувало б збереження коштів та різноманітних видів
вкладів — від існуючих вкладів “до запитання” до перспективних валютних
анонімних (кодованих).

Необхідно на найближчий період приділити увагу розробці моделей та умов
залучення пенсіонерів на обслуговування в установах комерційних банків.
Можна виділити окремі напрямки діяльності банків в цьому питанні:

видача пенсій через установи комерційних банків при нині діючій системі
пенсійного забезпечення;

участь банків в запланованій пенсійній реформі в Україні в
персоніфікованого обліку внесків [28, с.51].

Окрім цього, необхідно знизити податковий прес на банківську систему для
забезпечення зростання банківського капіталу відповідно до
фінансово-кредитних потреб економіки. Слід звільнити від оподаткування
або хоч “пом’якшити” оподаткування коштів, які комерційні банки
спрямовують на створення страхових та резервних фондів для поліпшення
кредитних та депозитних ризиків.

Для прискорення запуску вторинного ринку цінних паперів за прикладом
німецьких банків слід використати банки як андерайтери (підписувачі)
емісії промислових компаній та як номінальні утримувачі цінних паперів.
Це прискорить розвиток вторинного ринку цінних паперів і дасть банкам
можливість додаткових ринків, на яких вони зможуть збільшувати свої
ресурси.

Необхідно також дозволити комерційним банкам збільшувати статутні фонди
шляхом обміну відповідної кількості власних акцій на майнові
приватизаційні сертифікати населення з подальшим використанням цих
сертифікатів для придбання акцій інших підприємств.

Необхідно створити в Україні справедливу і доброякісну конкуренцію у
банківській сфері. Це приведе до зменшення розриву між депозитними і
позичковими ставками, поліпшення якості всіх банківських послуг.

Вищенаведені пропозиції щодо вдосконалення системи формування
банківських ресурсів, хоча і потребують відповідних коригувань, деяких
змін і доповнень, проте повинні становити основу для проведення реформи
банківської системи, яка нині так необхідна.

ВИСНОВКИ

В процесі проведеного дослідження мною було розглянуто три групи
проблем.

До першої групи проблем відносяться теоретичні, тобто те, що важливою
сферою банківської діяльності є формування ресурсної бази, яка необхідна
банку для його нормального функціонування та отримання прибутку. Мною
розглянута класифікація банківських ресурсів і дана характеристика
основних їх видів: власних, залучених і запозичених.

Друга група проблем являє собою викладення діючої практики банків
України при здійснені операцій по формуванню ресурсів. Зокрема, розкриті
питання щодо створення статутних фондів, їх кількісної структури, шляхів
залучення коштів підприємств, організацій і населення, щодо випуску
депозитних і ощадних сертифікатів, щодо емісії та продажу облігацій, а
також, щодо кредитів, отриманих від інших банків і Національного банку
України.

Третя група — це недоліки та напрямки вдосконалення формування ресурсів
комерційними банками.

В результаті виконаного дослідження можна зробити такі основні висновки:

Ресурсна база комерційного банку — це частина грошового ринку,
представлена сукупністю виведених із обліку коштів господарських
суб’єктів грошових доходів населення, які мобілізуються банком на умовах
виникнення зобов’язання власності та боргу для подальшого розміщення
серед юридичних і фізичних осіб, яким необхідні банківські ресурси з
метою одержання прибутку.

Банківські ресурси — це сукупність грошових коштів, що знаходяться в
розпорядженні банків і використовуються ними для здійснення активних та
інших операцій. Таким чином банківські ресурси можна вважати банківським
капіталом.

За видами банківські ресурси можна прокласифікувати так:

Власні ресурси. До них належать:

а) основний капітал:

зареєстрований статутний капітал банку;

емісійні різниці;

результати минулого року, що очікують підтвердження (розподілу);

результати минулих років (нерозподілений прибуток);

б) додатковий капітал:

загальні резерви банку;

резервний фонд;

результати переоцінки основних засобів;

результат поточного року (нерозподілений прибуток).

Залучені ресурси. До них відносять:

строкові кошти та кошти до запитання суб’єктів господарської діяльності;

строкові кошти та кошти до запитання фізичних осіб;

кредиторська заборгованість;

цінні папери власного боргу.

Запозичені ресурси. Вони складаються з:

коштів НБУ;

кошті інших банків;

цінних паперів субординованого боргу.

Зміцнення ресурсної бази комерційних банків — одна з головних передумов
подолання кризи української економіки, оскільки від цього великою мірою
залежить вирішення проблеми підвищення інвестиційної активності.
Складовою частиною банківських ресурсів є власні кошти банку — фактор,
що відіграє неабияку роль у зміцненні довіри клієнтів як до окремого
банку, так і до банківської системи в цілому. Тому проблема залучення і
підтримки на певному рівні обсягу капіталу комерційних банків є
актуальною і над звичайно важливою для розвитку банківської діяльності в
країні загалом.

Однією з головних проблем, які існують в банків України щодо формування
ресурсів є монополізація банківської справи, а особливо існування на
грошовому ринку України банків-монополістів. Розвитку цьому негативному
явищу сприяє в першу чергу недостатність законодавчої бази, у тому числі
і застаріле чинне законодавство.

З метою вирішення даних проблем та вдосконалення діяльності банку щодо
створення і використання ресурсів необхідно вжити ряд заходів:

знизити податковий прес на банківську систему;

створити в Україні справедливу і доброякісну банківську конкуренцію;

суттєво переглянути і змінити чинне законодавство;

покращити систему страхування депозитів, використовуючи практику банків
зарубіжних країн;

розробляти різноманітні програми із залучення коштів юридичних і
фізичних осіб;

вивчати і впроваджувати у діяльності банків закордонний досвід.

Підбиваючи підсумки, доцільно зазначити, що формування банківських
ресурсів і зміцнення ресурсної бази комерційних банків — обов’язкова
умова повноцінної ринкової економіки, оскільки сприятливий інвестиційний
клімат у країні, інтеграція української банківської системи і світове
банківське співтовариство значною мірою залежатимуть від міцної
ресурсної бази комерційних банків.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

Закон України “Про банки і банківську діяльність” // Законодавчі і
нормативні акти з банківської діяльності. — 2001. — №1.

Положення НБУ “Про міжбанківські розрахунки в Україні”. Затверджено
постановою правління НБУ від 27 грудня 1999 року № 621.

Положення НБУ про порядок рефінансування Національним банком України
комерційних банків під забезпечення державних цінних паперів.
Затверджено постановою правління НБУ від 28 вересня 1995 року №246.

Правила проведення закритих кредитних аукціонів з продажу кредитів
Національним банком України Затверджено постановою правління НБУ від 20
травня 1994 року № 97.

“Про додаткові заходи щодо забезпечення страхування вкладів фізичних
осіб в комерційних банках”. Постанова НБУ // Юридичний вісник України. —
1999. — № 18.

Про затвердження Положення про депозитний сертифікат НБУ // Офіційний
вісник України. — 1999.- № 44.

Агеев М. Ресурсная база коммерческого банка в части привлеченных
депозитов // Бизнес информ. — 1999. — № 5-6.

Алексєєнко М. Д. Структура капіталу комерційних банків України //
Наукові записки. — 2001. — № 7.

Банківська енциклопедія / Під ред. Мороза А. М. — К.: — Ельтон, 1993.

Банківські операції / За ред. А. М. Мороза. — К.: КНЕУ, 2000.

Банківська справа / За ред. Тиркала. — Тернопіль: Край, 2000.

Бицька Н. Проблеми формування та використання банківських ресурсів //
Банківська справа. — 2000. — № 5.

Васюренко О. В. Бойко О. Як ефективно залучити кошти? // Вісник НБУ. —
1999. -№ 7.

Васюренко О. В. Управління залученими ресурсами у комерційних банках
// Фінанси України.-1999.- № 11.

Васюренко О. В. Банківські операції: — К.: Поліграфкнига, 2000.

Вожжов А. Клименко Я. Сущность и функции капитала банка. Проблемы
банковского капитала на Украине // Економіка, фінанси, право. — 2001. —
№ 3.

Вступ до банківської справи / Відп. ред. Савлук М. І. — К.: Лібра,
1998.

Гладких А. Міжбанківський ринок кредитних ресурсів: динаміка та основні
тенденції // Вісник НБУ. — 1998. — № 12.

Гладких А. Умови конкуренції на ринку ресурсів і банківських послуг //
Вісник НБУ. — 1999. -№8.

Дзюблюк О.В. Комерційні банки в умовах переходу до ринкових відносин.
Тернопіль, 1996.

Дзюблюк О.В. Організація грошово-кредитних відносин суспільства в
умовах ринкового реформування економіки. К.: Поліграфкнига, 2000.

Довгань Ж. Банківський капітал, суть і значення // Вісник НБУ. — 1998.
— № 7.

Довгань Ж. Формування капіталу комерційними банками України. // Наукові
записки. — 2001. — № 7

Заруба О. Ресурсне забезпечення банку: розробка моделі і грошові
ресурси. // Вісник НБУ. -1998. — № 8.

Киселев В. В. Управление банковским капиталом: Теория и практика. — М.:
Экономика, 1997.

Клименко Д. Б. Інструменти залучення коштів комерційними банками //
Фінанси України. — 2000. — № 6.

Комерційні банки України // Бюлетень НБУ. — 2000. — № 2.

Мартинюк Ж. Реорганізація і реструктуризація процесу формування
банківських ресурсів // Молоді вчені. — 1999. — №.1.

Мартинюк Ж. Формування ресурсів комерційними банками України // Фінанси
України. — 1997. — № 10.

Мелкумов Л. С., Румянцев В. К. Кредитные ресурсы: расчеты и анализ. М.:
«Бизнес-школа», «Интел-синтез», 1995.

Мельникова І. Маркетингові аспекти формування депозитної бази
комерційного банку // Банківська справа. — 1999. — № 3.

Олійник Д. Ресурсна база українських комерційних банків як джерело
ліквідності // Банківська справа. — 2000. — № 21.

Рассказов Е. А. Управление свободными ресурсами банка. — М.: — Финансы
и статистика, 1996.

Ринок вкладів і депозитів // Бюлетень НБУ. — 2000. — № 2.

Формування і використання власного капіталу комерційних банків //
Фінанси України. — 1999. — № 9.

Шевченко Р. І. Банківські операції: Навч.- методич. посібник для
самостійного вивчення дисципліни. — К.: КНЕУ, 2000.

Шевченко О. Сернецький А. Проблема низької капіталізації банків:
актуальність та шляхи розв’язання // Банківська справа. — 1999. — №6.

PAGE

PAGE 2

РЕСУРСНА БАЗА КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ

ВЛАСНІ КОШТИ БАНКУ

ЗОБОВ’ЯЗАННЯ БАНКУ

Основний капітал

Додатковий капітал

— статутний фонд;

— резервний фонд;

— нерозподілений прибуток поточного року;

— нерозподілений прибуток минулого року;

— субординова-ні боргові зобо-в’язання;

— резерв на можливі втрати по позиках;

— інші цільові резерви;

— інші кошти

Позики

Інші зобов’язання

Депозити

— позики, одержані від НБУ;

— позики одержані від інших кредитних організацій

— кошти комерційних банків, розміщені на депозитних кореспондент-ських
рахунках у даному банку;

— кошти підпри-ємств і органі-зацій на розра-хункових, поточних і
валютних рахунках;

— кошти насе-лення у вкладах;

— бюджетні кошти;

— кошти громадських організацій;

— кошти кредитних товариств, ломбардів

— кошти, отримані від випуску і роз-повсюдження облігацій;

— ресурси, мобілізовані за рахунок створення взаємних боргових
зобов’язань і платіжних коштів (депозитних і ощадних сертифікатів,
банківських векселів тощо).

Похожие записи