Реферат на тему:

“Моделі банківських систем”

Банківська система в Україні має дворівневу побудову: на першому рівні
— Національний банк України, на другому — комерційні банки.

Провідне місце в банківській системі належитьНаціональному банку України
(НБУ). Він покликаний провадити єдину політику в сфері грошового обігу,
зміцнення національної грошової одиниці — гривні.

Національному банку України надано монопольне право на випуск грошей
(емісію). Він виконує роль емісійного центру. Банк зберігає резервні
фонди грошових знаків, дорогоцінні метали, у тому числі золото, валютні
запаси.

Національний банк України обслуговує державний борг країни, дає дозвіл
на створення (реєстрацію) комерційних банків.

Більшість країн мають один центральний банк, наприклад Англійський банк
у чи Великобританії Бундсебанк у Західній Німеччині. У Сполучених Штатах
їх 12. Почасти це відбиває наші географічні масштаби, економічна
розмаїтість і наявність великого числа комерційних банків. Крім того, це
— результат політичного компромісу між прихильниками централізації і
захисниками децентралізації. Через центральні банки здійснюються основні
політичні директиви Ради керуючих. Найважливіший з них — Федеральний
резервний банк міста Нью-Йорка. З розвитком сучасних засобів
повідомлення і транспорту географічна необхідність у системі
регіональних банків, безсумнівно, зменшилася.

Квазігромадські банки

Дванадцять федеральних резервних банків є квазігромадськими банками.
Вони відбивають зацікавлений симбіоз приватної власності і суспільного
контролю. Федеральні резервні банки знаходяться у власності комерційних
банків — учасників відповідного округу. Для вступу у Федеральну резервну
систему комерційні банки зобов’язані придбати частку участі в
акціонерному капіталі Федерального резервного банку свого району. Але
принципи політики, що проводиться федеральними резервними банками,
установлюються державним органом — Радою керуючих. Центральні банки
американської капіталістичної економіки знаходяться в приватній
власності, але керуються державою. Власники не контролюють ні склад
посібника, ні політику центральних банків.

Той факт, що федеральні резервні банки є, власне кажучи, суспільними
заснуваннями, украй важливий для розуміння їхньої діяльності Випливає,
зокрема, підкреслити, що на відміну від приватних підприємств федеральні
резервні банки не керуються прагненням до прибутку. Центральні банки
випливають політиці, що, з погляду Ради керуючих, поліпшує стан
економіки в цілому. Отже, діяльність федеральних резервних банків
входить у суперечність із прагненням до прибутку. До того ж федеральні
резервні банки мають справа не з людьми, а з державою і комерційними
банками.

Банки банкірів

Федеральні резервні банки роблять для депозитних заснувань, власне
кажучи, ті ж саме, що депозитні заснування роблять для людей. Саме тому
федеральні резервні банки називають «банками банкірів». Подібно тому як
банки й ощадні заснування приймають внески людей і надають їм позички,
центральні банки приймають внески банків і ощадних заснувань і надають
позички ім. Але у федеральних резервних банків є і третя функція, що не
виконують банки й ощадні заснування: функція випуску готівки. Конгрес
уповноважив федеральні резервні банки пускати в звертання банкноти
федерального резервного банку, що утворять пропозицію паперових грошей в
економіці.

Комерційні банки

Роль «робочих коней» американської фінансової системи грають 13 753 її
комерційних банку. Приблизно 2/3 з них є банками штатів, тобто
приватними банками, що діють відповідно до чартеру штату. Інша третина
одержує чартери від федерального уряду, тобто є національними банками.
До прийняття DIDMCA це розходження було досить важливим, оскільки закон
ставив за обов’язок національні банки входити у Федеральну резервну
систему, тоді як банки штатів самі вирішували, приєднуватися до неї чи
немає.

У 1970-х роках число членів федеральної резервної системи досить різко
скоротилося. До кінця 1970-х років у неї входило менш 40% комерційних
банків. Головна причина такого скорочення полягала в тому, що вхідні у
федеральну резервну систему комерційні банки були зобов’язані тримати у
федеральних резервних банках внески, чи «резерви», по яких не
сплачується відсоток.

Високі процентні ставки 1970-х років значно підвищили змінні витрати
(неодержаний доход у виді відсотка) членів. Через цього багато банків
вийшли з Федеральної резервної системи, у результаті чого її здатність
керувати банківською системою і грошовою пропозицією ослабнула. DIDMCA
відреагував на цю проблему вимогою уніфікації резервів усіх комерційних
банків (як національних, так і банків штатів) і інших депозитних
заснувань, поза залежністю від того, чи є вони офіційними членами
Федеральної резервної чи системи немає. Закон також дозволив усім
депозитним заснуванням користатися позиками Федеральної резервної
системи і її послуг при клірингових розрахунках.

У 1980-і роки але мері вступу в силу цих юридичних змін розходження, що
раніше існували, між вхідними у Федеральну резервну систему комерційними
банками, комерційними банками-аутсайдерами і різними ощадними
заснуваннями поступово стиралися.

Комерційні банки й ощадні заснування виконують дві основні функції.
По-перше, вони зберігають грошові внески підприємств і домашніх
господарств. По-друге, вони надають людям позички і тим самим збільшують
пропозицію грошей в економіці.

До специфічних рис, які характерні тільки для банківської системи і
виділяють її з ряду інших, можна віднести:

— дворівневу побудову;

— поглиблене централізоване регулювання діяльності кожного банку окремо
і банківської діяльності в цілому;

— централізований механізм контролю і регулювання руху банківських
резервів;

— наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує
функціональну взаємодію окремих банків;

— гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості
банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і
відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку,
що входить у систему.

Дворівнева побудова — ключовий принцип побудови банківських систем у
ринкових економіках, їх вирішальна якісна ознака, що безумовно відрізняє
їх від інших систем.

При дворівневій побудові на першому рівні перебуває один банк (або
кілька банків, об’єднаних спільними цілями і завданнями, як, наприклад,
ФРС у США). Такій установі надається статус центрального банку. На нього
покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у
грошово-кредитній сфері, насамперед підтримання сталості національних
грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської
системи.

Хоч ці завдання вирішуються з участю всіх банків, проте успіх може бути
досягнутий тільки при відповідній координації зусиль кожного з них.
Покладається така координація на центральний банк, для чого він
законодавчо наділяється відповідними повноваженнями.

На другому рівні банківської системи перебуває решта банків, які в
Україні заведено називати комерційними банками .

На відміну від центрального комерційні банки покликані обслуговувати
економічних суб’єктів — учасників грошового обороту: фірми, сімейні
господарства, державні структури. Саме через ці банки банківська система
обслуговує народне господарство відповідно до завдань, що випливають з
грошово-кредитної політики центрального банку.

Заради прибутку вони обслуговують своїх клієнтів, зазнаючи при цьому
великих ризиків: кредитних, процентних, валютних тощо.

Дворівневість банківської системи характеризується також чітким
законодавчим розмежуванням прав і обов’язків кожної ланки системи.

Створення єдиного для всіх банків замкнутого на центральний банк і
регульованого ним механізму руху банківських резервів є визначальною
організаційно-правовою ознакою банківської системи як особливої
структури.

Гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості системи з
децентралізацією економічної самостійність та відповідальності банків як
її окремих елементів — ще одна відмітна риса банківської системи.

Формування банківської системи України розпочалося з проголошенням
незалежності і виходом зі складу СРСР у 1991 р. До цього часу в Україні
не було необхідних передумов для існування самостійної банківської
системи. Більшість банківських установ, що діяли на її території
наприкінці 80-х років, були не самостійними банками, а філіями союзних
банків.

Початок формуванню в Україні власної банківської системи ринкового типу
був покладений Законом «Про банки і банківську діяльність», ухваленим
Верховною Радою 20 березня 1991 р. В основу розбудови банківської
системи України цим Законом були покладені принципи, загальновизнані у
світовій практиці:

• дворівнева побудова;

• чітке функціональне розмежування між банками першого і другого рівнів;

• функціонування банків другого рівня на комерційних засадах та на
договірних відносинах з клієнтурою;

• ліквідація монополії держави на банківську справу, можливість
створення комерційних банків різних форм власності, лібералізація
банківської діяльності;

• організація державного контролю і нагляду за банківською діяльністю і
покладення цього завдання на центральний банк;

• незалежність центрального банку від державних органів виконавчої
влади;

• формування загальносистемної інфраструктури забезпечення банківської
діяльності та ін.

На сформованій цим Законом правовій та концептуальній основі банківська
система України за короткий строк пройшла складний, але досить
результативний шлях розвитку. Найвагомішими є результати в
інституційно-структурному її розвитку.

Кількість банків за період 1992—2000 рр. зросла майже втричі, хоч
починаючи з 1996 р. кількість їх поступово скорочується. Помітно зростає
кількість банків з іноземним капіталом — з 12 на кінець 1994р. до 28 на
кінець 2001 р. Сплачений статутний фонд комерційних банків за період
1994—-2000рр. зріс більше ніж у 40 разів. Досить високими темпами
здійснювалася капіталізація банків: кількість банків зі сплаченим
статутним фондом в 10 і більше млн. грн. зросла з одного на кінець 1994
р. до 113 на кінець 2000 р.

Що стосується інфраструктури банківської системи, то помітних успіхів
досягнуто у формуванні механізму міжбанківських розрахунків,
міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування та
рефінансування комерційних банків, у створенні системи банківського
регулювання і контролю.

Певні успіхи досягнуті і в функціональному розвиткові банківської
системи. НБУ як центральний банк в основному опанував досить складний
механізм монетарного регулювання і досяг помітних успіхів у стабілізації
національних грошей, організовано провів у вересні 1996р. завершення
грошової реформи. Позитивний досвід НБУ накопичив і в інших напрямах
діяльності — у регулюванні валютних відносин, обслуговуванні державного
боргу, організації банківського обліку відповідно до світових
стандартів, у нормативно-правовому та методичному забезпеченні
діяльності комерційних банків тощо.

Проте формування банківської системи України постійно натикалося на
серйозні перешкоди, які не тільки гальмували цей процес, а й нерідко
просто повертали його назад. Мова йде насамперед про глибоку системну
кризу, яку переживала економіка України протягом усього перехідного
періоду. Вона проявилася в тривалому скороченні реальних обсягів
виробництва, в хронічній розбалансованості державного бюджету, в
глибокій кризі неплатежів (на початок 2000р. взаємна заборгованість
господарюючих суб’єктів перевищила річний обсяг ВВП), у небувале високій
інфляції, яку пережила Україна в 1992—1994рр., та в зумовленому нею
падінні рівня монетизації економіки. Усі ці процеси приводили до втрати
грошових капіталів підприємницькими структурами, насамперед у малому й
середньому бізнесі, згортання цього дуже важливого для розвитку
банківської системи сектору економіки, посилення таких негативних для
банківництва процесів, як бартеризація, тінізація і доларизація
економічних відносин та відплив вільних капіталів за кордон, падіння
ефективності виробництва (на початок 2000 р. близько 60% підприємств
усіх галузей економіки працювали збиткове).

За таких обставин в Україні вкрай повільно розвивався попит на
посередницькі послуги банків, а відтак не було економічних передумов для
належного розвитку банківської системи. Тому, незважаючи на помітне
зростання основних кількісних показників її діяльності, у цілому рівень
розвитку банківської системи України, особливо на фоні банківських
систем розвинутих країн, є досить низьким.

Недостатнім залишається рівень капіталізації комерційних банків.
Загальна сума власного капіталу всіх комерційних банків України на 1
січня 2000 р. становила 1116,4 млн. дол. США. У середньому на один банк
припадає 6,85 млн. дол. США. На фоні провідних банків світу
капіталозабезпеченість українських банків настільки мала, що жоден з
українських банків не ввійшов до списку першої тисячі банків світу, що
був опублікований англійським журналом «Тhе Ваnkег» у 1994р. Ситуація
помітно не змінилася і на початок 2004 р. Тому українським банкам буде
важко конкурувати з іноземними не тільки на світовому ринку, а й
усередині України, якщо останні вирішать серйозно закріпитися на нашому
ринку.

Вирішити цю проблему адміністративним тиском на банки (збільшенням
мінімального розміру статутного фонду, посиленням вимог щодо
капіталізації прибутків тощо) неможливо, оскільки прибутковість банків в
останні роки постійно знижується, привабливість банківського бізнесу для
інвесторів зменшується та й необхідні для цього внутрішні грошові
капітали залишаються обмеженими. Вирішити проблему капіталізації банків
можливо лише на шляху прискорення ринкової трансформації економіки,
зростання її ефективності, оздоровлення державних фінансів і підвищення
прибутковості банків.

Список літератури

Ющенко В. Банківська система України в ринковій економіці // «Економіка
України» № 3 1994 р.

Закон України «ПРО цінні папери і фондову біржу» 1992 р.

Кейнс Д. «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей»

Мочерний С. «Основи економічної теорії»

Макконел К., Брю С. «Економікс»

Васильєв А. «Процентна ставка як основний регулятор банківської
діяльності»

«Урядовий кур’єр» 8 листопада 1994 р.

Закон України «ПРО банки і банківську діяльність» 1992 р.

Самуельсон П. «Економіка»

Макконелл К., Брю С. «Економікс»

Похожие записи