.

Кредитні відносини комерційних банків з індивідуальними позичальниками (диплом)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
0 19061
Скачать документ

Дипломна робота

Кредитні відносини комерційних банків з індивідуальними позичальниками

План

TOC \o “1-3” \n \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc103264919” Вступ

HYPERLINK \l “_Toc103264920” Розділ І. Теоретичні основи організації
кредитних відносин банків з індивідуальними позичальниками.

HYPERLINK \l “_Toc103264921” 1.1. Суть, необхідність кредиту і його
роль в умовах ринкової економіки.

HYPERLINK \l “_Toc103264922” 1.2. Основні принципи і умови
кредитування комерційними банками індивідуальних позичальників.

HYPERLINK \l “_Toc103264923” 1.3. Особливості кредитних відносин
банків із фізичними особами

HYPERLINK \l “_Toc103264924” Розділ ІІ. Аналітична оцінка кредитних
відносин банків з індивідуальними позичальниками в умовах переходу до
ринку.

HYPERLINK \l “_Toc103264925” 2.1. Кредитна політика комерційних
банків з індивідуальними позичальниками.

HYPERLINK \l “_Toc103264926” 2.2. Діючий порядок видачі та погашення
банківського кредиту.

HYPERLINK \l “_Toc103264927” 2.3. Оцінка кредитної діяльності
комерційних банків України

HYPERLINK \l “_Toc103264928” Розділ ІІІ. Кредитний ризик та шляхи
удосконалення кредитних відносин банків з індивідуальними
позичальниками.

HYPERLINK \l “_Toc103264929” 3.1. Суть і методи управління кредитним
ризиком.

HYPERLINK \l “_Toc103264930” 3.2. Методика оцінки кредитоспроможності
комерційними банками індивідуальних позичальників.

HYPERLINK \l “_Toc103264931” 3.3. Робота банків з проблемними
кредитами та шляхи удосконалення кредитних відносин з індивідуальними
позичальниками.

HYPERLINK \l “_Toc103264932” Висновки і пропозиції

HYPERLINK \l “_Toc103264933” Список використаної літератури:

Зміст

TOC \o “1-3” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc103264941” Вступ
PAGEREF _Toc103264941 \h 3

HYPERLINK \l “_Toc103264942” Розділ І. Теоретичні основи організації
кредитних відносин банків з індивідуальними позичальниками. PAGEREF
_Toc103264942 \h 6

HYPERLINK \l “_Toc103264943” 1.1. Суть, необхідність кредиту і його
роль в умовах ринкової економіки. PAGEREF _Toc103264943 \h 6

HYPERLINK \l “_Toc103264944” 1.2. Основні принципи і умови
кредитування комерційними банками індивідуальних позичальників.
PAGEREF _Toc103264944 \h 16

HYPERLINK \l “_Toc103264945” 1.3. Особливості кредитних відносин
банків із фізичними особами PAGEREF _Toc103264945 \h 26

HYPERLINK \l “_Toc103264946” Розділ ІІ. Аналітична оцінка кредитних
відносин банків з індивідуальними позичальниками в умовах переходу до
ринку. PAGEREF _Toc103264946 \h 30

HYPERLINK \l “_Toc103264947” 2.1. Кредитна політика комерційних
банків з індивідуальними позичальниками. PAGEREF _Toc103264947 \h 30

HYPERLINK \l “_Toc103264948” 2.2. Діючий порядок видачі та погашення
банківського кредиту. PAGEREF _Toc103264948 \h 41

HYPERLINK \l “_Toc103264949” 2.3. Оцінка кредитної діяльності
комерційних банків України PAGEREF _Toc103264949 \h 51

HYPERLINK \l “_Toc103264950” Розділ ІІІ. Кредитний ризик та шляхи
удосконалення кредитних відносин банків з індивідуальними
позичальниками. PAGEREF _Toc103264950 \h 61

HYPERLINK \l “_Toc103264951” 3.1. Суть і методи управління кредитним
ризиком. PAGEREF _Toc103264951 \h 61

HYPERLINK \l “_Toc103264952” 3.2. Методика оцінки кредитоспроможності
комерційними банками індивідуальних позичальників. PAGEREF
_Toc103264952 \h 72

HYPERLINK \l “_Toc103264953” 3.3. Робота банків з проблемними
кредитами та шляхи удосконалення кредитних відносин з індивідуальними
позичальниками. PAGEREF _Toc103264953 \h 85

HYPERLINK \l “_Toc103264954” Висновки і пропозиції PAGEREF
_Toc103264954 \h 97

HYPERLINK \l “_Toc103264955” Список використаної літератури:
PAGEREF _Toc103264955 \h 100

Вступ

Кредит і кредитні відносини є невід’ємною складовою економічної системи
України. Сфера кредитування безпосередньо пов’язана з потребами розвитку
національного виробництва. Знаходячись у центрі сучасного
грошово–фінансового господарства, обслуговуючи інтереси господарських
суб’єктів, кредит опосередковує зв’язки між державою, банком,
товаровиробниками і населенням. Нині завдання відновлення виробничого
призначення кредиту стає одним із першочергових. Кредитні відносини
мають сприяти подоланню економічної кризи в Україні і забезпечувати
прогресивний розвиток вітчизняного товарного виробництва.

Сьогодні в Україні функціонують підприємства, організації і господарські
товариства, засновані на різних формах власності. Це створює різнобій і
складнощі в організації кредитних відносин між банками, з одного боку,
та підприємствами, організаціями і товариствами – з іншого. В умовах
ринкової економіки змінився характер кредитних договорів, коли активну
роль стали виконувати обидва їхні суб’єкти на паритетних засадах, що
вимагає зміцнення правового поля діяльності кредитора і
кредитоодержувача.

Питання організації кредитних відносин банків з індивідуальними
позичальниками є вельми важливим для країн з перехідною економікою, до
яких належить і Україна. Таким чином, є всі підстави вважати
запропоноване наукове дослідження актуальним як з теоретичної, так і з
практичної точки зору.

Виходячи із ступеня наукової проблемності зазначених питань та проблем,
а також реальних потреб практики, визначено мету та основ–і завдання
дослідження.

Головною метою даної роботи є комплексне теоретичне і практичне вивчення
актуальних проблем, пов’язаних із здійсненням кредитних відносин банків
з індивідуальними позичальниками в період становлення ринкових відносин
і розробка на цій основі ряду практичних рекомендацій щодо їх розвитку
та вдосконалення регулювання кредитних відносин.

Відповідно до поставленої мети визначені конкретні завдання даного
дослідження:

розглянути суть, необхідність та роль кредиту в умовах ринкової
економіки;

охарактеризувати основні принципи та умови кредитування, а також
функції, форми та види кредиту;

проаналізувати діючий порядок видачі та погашення банківського кредиту;

здійснити аналітичну оцінку кредитних відносин комерційних банків
України з індивідуальними позичальниками;

дослідити методику оцінки кредитоспроможності банками своїх
позичальників.

з’ясувати основні методи регулювання кредитного ризику;

вивчити та розглянути шляхи удосконалення кредитних відносин банків з
позичальниками.

Предметом дослідження є теоретичні і практичні питання політики у сфері
кредитних відносин банку з індивідуальними позичальниками.

Об’єктом дослідження виступають комерційні банки України та
індивідуальні позичальники.

Методологічну основу роботи складають теоретичні дослідження вітчизняних
та зарубіжних економістів у сфері кредитних відносин, законодавчі акти,
що регулюють порядок функціонування кредитної системи, нормативні
документи НБУ та КМУ, що регламентують режим здійснення кредитних
операцій на території України, документи статистичних органів, друковані
періодичні джерела, а також інші матеріали, що відображають різні
аспекти організації кредитних відносин.

Наукова новизна проведеного дослідження полягає у розробці ряду
теоретичних положень, що розкривають економічні та організаційні заходи
здійснення та удосконалення кредитних відносин в умовах становлення
ринкової економіки.

Розділ І. Теоретичні основи організації кредитних відносин банків з
індивідуальними позичальниками.

1.1. Суть, необхідність кредиту і його роль в умовах ринкової економіки.

Кредит є важливою категорією ринкової економіки, що відображає реальні
зв’язки і відношення економічного життя суспільства. Кредит завжди був і
залишається важливим важелем у стимулюванні розвитку виробництва. За
його допомогою прискорюється процес обігу капіталу як на макро-, так і
на мікроекономічному рівні. Опосередковуючи всі стадії відтворювального
процесу, кредит сприяє досягненню вищої рентабельності виробництва і
прибутковості капіталу.

Для одержання кредиту потрібно, щоб той, хто його надає, довіряв тому,
хто хоче ним скористатися. Звідси і термін “кредит”, що походить від
латинського сгесіо, що означає “вірю”. Але однієї довіри недостатньо,
оскільки існує великий ризик щодо своєчасності та повного повернення
кредиту, необхідні певні гарантії того, хто має відповідні кошти, або
страхової компанії.

Радикальні економічні перетворення, які відбуваються в країні,
спонукають до переосмислення змісту суті кредиту. Адже він є невід’ємним
елементом ринкового господарства. Кредити прискорюють процес відтворення
на всіх етапах виробництва, розподілу, обліку і споживання. За їх
рахунок формуються основні фонди та обігові кошти, здійснюються
розрахунки між товаровиробниками, збільшується обсяг грошової маси в
обігу, прискорюються процеси реального накопичення, виробничого і
соціального розвитку підприємств.

В економічній літературі є кілька визначень кредиту, кілька трактувань
його змісту і принципів впливу на ефективність господарювання. Скажімо,
у фінансово–кредитному словнику зазначено:

“Кредит – це позика в грошовій або товарній формі на умовах
повернення,і, як правило, зі сплатою відсотків”.[39,с. 103]. Трактування
кредиту з точки зору суб’єктів

“Кредит – це економічні відносини, які виникають між кредитором і
позичальником з приводу одержання останнім позички в грошовій або
товарній формі на умовах повернення в певний строк і, як правило, зі
сплатою відсотків “. [8, с.147].

Професор М. І. Савлук вважає:

“Кредит – це економічні відносини між юридичними і фізичними особами і
державою з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як
правило, з виплатою відсотків”. [19, с.128].

В економічній літературі знаходимо й інші визначення поняття кредиту. Та
більшість із них зводиться до того, що він є суто технічною категорією,
тобто наданням грошових коштів у борг на засадах повернення і сплати.
Таке розуміння кредиту в умовах ринкових відносин є дещо звуженим. І ось
чому.

По–перше, кредит – це економічна категорія, якою передбачається не лише
перерозподіл, а й акумулювання тимчасово вільних коштів держави,
суб’єктів господарювання та фізичних осіб.

По–друге, кредиту притаманні принципи не лише сплати і повернення, а й
цільового використання запозичених коштів, реального забезпечення
кредиту.

По–третє, у кредитні відносини вступають не лише комерційні банки і
підприємства, а й держава та населення.

Цей висновок підтверджують характерні особливості сучасних кредитних
відносин. [34, с.47].

Отже, можна зробити такий висновок, що в економічній літературі немає
єдиної думки щодо визначення суті кредиту, що пояснюється складністю
економічних відносин, що виникають з цього приводу.

Не вдаючись до аналізу всіх точок зору щодо сутності кредиту, зупинимося
на такому визначенні кредиту: “Кредит – це економічні відносини, що
виникають між кредитодавцем і кредитоодержувачем з приводу перерозподілу
вартості на умовах повернення у встановлений строк і зі сплатою процента
на підставі кредитного договору”. Економічні відносини між кредитором і
позичальником виникають під час одержання кредиту, користування ним та
його повернення. Сторони, які беруть участь у цих економічних
відносинах, називаються їхніми суб’єктами, а ті грошові чи
товарно–матеріальні цінності, затрати чи виконанні роботи та надані
послуги, щодо яких укладається кредитний договір, є об’єктом кредиту.
[30, с. 10]

Позичальник використовує гроші чи речі для підтримання процесу
виробництва або для задоволення своїх особистих потреб. Тому об’єкт
кредитних відносин для позичальника має не тільки вартість, а й споживчу
вартість. Вона полягає в тому, що спрямовані в обіг гроші чи речі
забезпечують позичальнику зростання вартості, тобто є капіталом. Коли ж
гроші або речі надаються в кредит для задоволення особистих потреб
позичальника, то це передбачає одержання позичальником у майбутньому
доходів від його теперішньої, минулої (пенсіонери) чи майбутньої
(студенти) участі в процесі суспільного виробництва.

В умовах ринкової економіки об’єктом кредитних відносин переважно г
гроші як загальний ресурс, за допомогою якого можна придбати всі інші
ресурси – матеріальні, технічні, трудові, природні.

Кредитні відносини виникають з приводу перерозподілу вартості на засадах
повернення. Саме цим вони відрізняються від інших економічних відносин.

Передумовою повернення кредиту є кругообіг основних та оборотних коштів
або одержання доходів позичальником. При цьому кошти у позичальника
мають вивільнитися у розмірі, що забезпечує повернення позички
кредитору. У виключних випадках кредит може бути повернутий третьою
особою–гарантом, коли позичальник не спроможний сам це зробити.
Звичайно, конкретний строк повернення кредиту залежить від того, як
здійснюється кругообіг коштів у позичальника та від можливостей
кредитора щодо строку, на який він може надати кредит. Характерною рисою
кредиту є сплата процентів за користування ним. Без цього у кредитора не
буде зацікавленості позичати гроші. [27, с. 128–132]. Грошовий обіг
вимагає неперервності. Але в ньому бувають розриви. Нагадаймо те, що
товарно–грошовий обіг функціонує в системі постійної зміни форм
вартості.

Стадія 1.

В цій стадії гроші (Г) витрачаються на придбання такого товару (Т), де
Рс – робоча сила, Зв – засоби виробництва, без яких неможливо розпочати
виробництво.

Стадія 2.

Але безперервність грошового обігу пов’язана з формуванням і
відтворенням виробничого потенціалу, оплати праці, ведення витрат на
виробництво ( стадія 2), реалізацією продукції, всіх розрахункових
операцій.

У цих розривах бере участь кредит, позички на різні цілі. Основні
чинники, які вимагають участі кредиту в системі товарно–грошових
відносин:

до майбутнього отримання виручки від реалізації потреба у додаткових
грошових засобах для формування основних виробничих фондів, зверхвласних
накопичень;

потреба у додаткових грошових засобах на формування обігових коштів,
понадзформованих власних обігових коштів;

тимчасова ( або сезонна) потреба в грошових засобах у зв’язку з великою
тривалістю виробничого процесу, коли одержання грошей переноситься до
майбутнього отримання виручки від реалізації готового товару коли
потреба в грошах наступає між періодами готовності продукції
відвантаженні її і сплати споживачем;

коли в довгостроковому виробництві виникає потреба в позичці для
ритмічного функціонування виробництва і своєчасної виплати заробітної
плати.

Як бачимо, кредит виступає і бере участь в товарно–грошовому обігу в цих
стадіях і всіх сферах фінансово–господарської діяльності: промисловості,
сільському господарстві, будівництві, транспорті, торгівлі, а також у
банківській ( акціонерній, кооперативній ), фінансовій, виступаючи в
розривах ( відсутності власних коштів ) як кредит, тобто в кредитних
відносинах..

Але при цьому треба враховувати, що кредит не повинен покривати всіх
грошових засобів, яких не вистачає, а лише тих, які створюють необхідні
умови для ефективного функціонування кредиту. Кредит має бути
застосований лише тоді, коли повністю використані внутрішні можливості.
Кредит функціонує ефективно у відрегульованій системі господарювання.
[38, с. 22–24].

Наявність товарного виробництва і грошей об’єктивно зумовлює існування
та функціонування кредиту. З розвитком товарного виробництва кредит стає
обов’язковим атрибутом господарювання. Виробництво продуктів як товарів
означає, що в процесі відтворення відбувається відрив моменту відчуження
товару від одержання грошового еквівалента, відносне відокремлення руху
грошової форми вартості від товарної форми, виконання грішми функції
засобу платежу та виникають кредитні відносини. Це відносне
відокремлення проявляється у розбіжності у часі руху матеріальних та
грошових потоків, які виникають при розподілі, обміні та споживанні
сукупного суспільного продукту. Якщо рух товарних потоків випереджає
грошові, тоді споживачі матеріальних цінностей на момент їх оплати не
мають достатніх грошових коштів, це може зупинити нормальний рух процесу
відтворення. Коли ж рух грошових потоків випереджає товарні, то. в
учасників виробничого процесу нагромаджуються тимчасово вільні грошові
кошти. Виникає суперечність між безперервним вивільненням грошей у
кругообігу обігових коштів і потребою у постійному використанні
матеріальних і грошових ресурсів в інтересах прискорення процесу
відтворення. Ця суперечність може бути усунута за допомогою кредиту,
котрий дає можливість отримувати кредитоодержувачам грошові кошти,
потрібні для оплати матеріальних цінностей та послуг, або придбати їх з
відстрочкою платежу.

Отже, кредит є об’єктивною вартісною категорією, складовою частиною
товарно–грошових відносин, а його необхідність викликана існуванням
товарно–грошових відносин.

Потреби у кредитах виникають також у зв’язку з особливостями
індивідуальних кругообігів коштів госпрозрахункових підприємств та
організацій. Особливості проявляються у розбіжності в часі між
вивільненням з обороту вартості в грошовій формі і авансуванням грошових
коштів у новий кругообіг. Зазначені розбіжності при кругообігу фондів
окремих підприємств та організацій відбуваються передусім, через
сезонність виробництва.

Таке чергування зростання додаткових потреб у грошових коштах і
створення тимчасово вільних залишків, їх на одному й тому ж підприємстві
або організації створюють економічну основу для використання кредитів на
формування його виробничих фондів і фондів обігу та погашення їх через
певний час. У масштабах економіки країни сезонні потреби в додаткових
коштах одних галузей народного господарства супроводжуються виникненням
вільних коштів в інших галузях, що створює економічну основу для
перерозподілу грошових коштів між різними галузями народного
господарства за допомогою кредиту. [ 30, с. 8–9 ].

Одним із джерел коштів, котрі можуть бути надані в позичку, є залишки на
рахунках у банках вивільнених із кругообігу авансованих коштів внаслідок
постійних коливань як потреби в них, так і джерел їх формування.
Передусім це – кошти призначені для нових закупок сировини, матеріалів,
палива. На рахунках у банках тимчасово осідають грошові кошти, необхідні
підприємствам для чергової виплати заробітної плати. До використання за
цільовим призначенням на рахунках зберігаються також нерозподілені
амортизаційні відрахування, прибуток та інші кошти підприємств.

Крім цих тимчасово вивільнених коштів, найбільшим кредитним ресурсом
нині є грошові заощадження населення, що зберігаються як на рахунках у
кредитних установах, так і на руках. Тимчасово вивільнені кошти постійно
є на рахунках державного і місцевих бюджетів та бюджетних установ. Вони
теж виступають кредитними ресурсами. Іноді держава з бюджету виділяє
банкам кошти на поповнення їх кредитних ресурсів.

Банки, крім коштів своїх клієнтів, що зберігаються у них, мають власні
кошти: статутний резервний та інші фонди, нерозподілений прибуток, що
також слугують для видачі кредитів.

Отже, в економіці постійно є кошти, які можуть використовуватись як
кредитні ресурси для надання позичок. Сукупність цих коштів становить
позичковий фонд країни. Одна частина його, як уже зазначалось, – це
постійні ресурси, а друга – перемінні. Характер і структура ресурсів
суттєво впливає на напрями надання позичок, а також строки користування
ним. Так, постійні ресурси можуть використовуватись для надання
довгострокових кредитів, а перемінні –переважно для короткострокових
позичок.

Виходячи із всього сказаного, можна зробити висновок, що необхідність
кредиту викликана існуванням товарно–грошових відносин, а його
передумовою є наявність поточних або майбутніх доходів у позичальника.
Конкретними причинами необхідності кредиту є коливання потреби в коштах
та джерелах їх формування як у юридичних осіб, так і у фізичних осіб.
[13, с. 132–134].

Кредитні відносини і ринок кредитних ресурсів є органічною складовою
ринкової економіки. Ринок забезпечує умови для цілеспрямованого руху
кредитів у ті сфери національної економіки, де вони можуть бути
використані найефективніше.

В ринковій економіці кредитні відносини реалізуються шляхом діяльності
незалежних конкуруючих між собою комерційних кредитних установ, саме
існування яких (прибутковість і ліквідність) прямо залежить від
кредитоспроможності їхніх клієнтів.

Важливим стимулом для банків є конкурентна боротьба за залучення
кредитних коштів на ринку кредитних ресурсів. Комерційні банки є
самостійними і незалежними в проведенні кредитної політики. Слід
зазначити, що на відміну від грошового обороту (безготівкового і
готівкового) в сфері кредитування відсутні детальні, централізовано
розроблені НБУ інструкції.

Купуючи ресурси на вільному ринку кредитних ресурсів і продаючи їх
підприємствам (фірмам), комерційні банки здійснюють прямий вплив на
розвиток національної економіки. За рахунок кредитів на підприємствах
забезпечується організація як поточного господарського обороту, так і
розширене відтворення основного капіталу (основних фондів), створення
додаткових виробничих потужностей і цілих промислових об’єктів. Обсяги
кредитування народного господарства, з одного боку, не повинні
перевищувати певну критичну межу, за якою починається посилення
інфляційних процесів, а з другого боку, мають забезпечувати стимулювання
розвитку національного виробництва..

В Україні в сучасних умовах актуальною є проблема реформування системи
кредитування суб’єктів господарської діяльності. Йдеться, насамперед,
про орієнтацію банківського сектора на першочергове кредитування
пріоритетних у народногосподарському плані виробництв. Для виходу
української економіки з кризи кредитні відносини мають бути
підпорядковані пожвавленню інвестиційної та інноваційної діяльності,
фінансовому забезпеченню структурних перетворень та економічному
зростанню.

Поки що вітчизняна кредитно–банківська система не виконує ролі
прискорювача розвитку національної економіки. Недостатнім є власні кошти
банків, а отже, й обсяги кредитування економіки. Негативний вплив на
кредитну сферу здійснюють платіжна криза, дефіцит бюджету, різке
зниження кредитоспроможності підприємств (фірм). По суті, відсутня
практика надання кредитів під виробничі програми довгострокового
характеру. Банки майже не залучають ресурси на довгостроковій основі.
Більшість проблем у діяльності вітчизняних комерційних банків у сучасних
умовах пов’язано з проведенням ризикованої кредитної політики.

Для поліпшення стану справ у сфері кредитування необхідне досягнення в
Україні фінансової і макроекономічної стабільності, проведення
раціональної промислової і податкової політики, що дозволило б банкам
здійснювати виробничі інвестиції, а позичальникам – відновити свою
кредитоспроможність.

Кредит має створити сприятливі умови для розвитку всіх сфер і галузей
національної економіки України. Він є важливим джерелом капітальних
вкладень, тому традиційно виділяється його вагома роль у
реструктуризації економіки та інвестиційній діяльності. В Україні
сьогодні необхідним є розширення застосування кредитних відносин в
інвестиційній сфері. [32, ст. 20–21].

У теорії кредиту проблема впливу кредитних відносин на розвиток
економіки розглядається у взаємозв’язку з економічними межами
кредитування. Економічні межі кредитування – це межі існування і
поширення кредиту, межі, в яких кредитні відносини мають об’єктивну
природу і зберігають свої сутнісні риси, що відрізняють їх від
фінансових відносин. При порушенні економічних меж кредитування процес
перетворюється в процес фінансування.

На макрорівні економічні межі кредиту визначаються відповідністю
(кількісною, якісною і в часі) між платоспроможною потребою економіки в
позиках та наявністю кредитних ресурсів. Ця відповідність обумовлюється
рівнем ефективності функціонування.кредитної системи країни.

На мікрорівні економічні межі кредиту визначаються відповідністю
(кількісною, якісною і в часі) між пасивними операціями комерційних
банків. Від обсягу пасивних операцій залежить розмір банківських
ресурсів, а отже, й масштаби кредитування. З позицій позичальника,
вирішальне, значення має

рівень його кредитоспроможності – здатність забезпечувати своєчасне й у
повному обсязі повернення позики.

Порушення меж кредитування призводить до деформації кредитних відносин,
що виявляється або в недокредитуванні (нестачі кредитних вкладень у
економіку). Відновлення економічних меж кредитування здійснюється у ході
реалізації реформи кредитно–банківської сфери.[32, с. 21].

Отже, визначення меж застосування кредиту передбачає встановлення:

кола потреб в коштах, які можуть задовільнятися за рахунок кредиту;

меж використання кредиту по економіці в цілому, у тому числі для
збільшення оборотних коштів, основних фондів, державних потреб;

кількісних меж надання кредиту;

меж надання кредиту окремим позичальникам, обумовлених особливостями
взаємовідносин кредитора з постачальником, з урахуванням інтересів і
потреб позичальника, а також можливостей та інтересів кредитора.

Межі застосування кредиту визначаються з урахуванням перерахованих умов,
а також особливостей і завдань розвитку економіки. Зазвичай межі
регулюються в різні періоди розвитку економіки. Перехід до ринкової
економіки супроводжувався розширенням меж застосування кредиту, що
проявилося у розвиткові комерційного та іпотечного кредиту.

Отже, кредиту відводиться важлива роль у подальшому реформуванні
економіки України та відродженні національного виробництва. Кінцевим
підсумком має стати розвиток і підвищення ефективності національної
економіки. [21, с.221].

1.2. Основні принципи і умови кредитування комерційними банками
індивідуальних позичальників.

Ринкові перетворення, що відбуваються на сучасному етапі розвитку
України і супроводжуються структурними змінами кредитної системи,
розширенням сегментів кредитного ринку, появою нових видів кредитних
інструментів, удосконаленням кредитних технологій, зумовлюють
необхідність розвитку як теоретичної бази, так і методологічної основи
кредитних відносин, зокрема кредитування. Одним із визначних елементів
методологічної основи кредитних відносин суб’єктом яких є комерційні
банки, виступають принципи кредитування, що визначають найважливіші
умови функціонування кредиту і покликані розв’язати такі завдання:
стимулювати розвиток підприємств–позичальників, сприяти зміцненню
грошового обігу в державі і забезпечувати безперервну, циркуляцію
позичкового фонду, досягаючи при цьому ефективності реалізації
перерозподільної функції.

Принципи кредитування – це основні положення, правила й умови, яких
повинні дотримуватися банки при здійсненні кредитування. Ці положення й
правила визначаються природою, роллю, функціями кредиту і тими
суспільними умовами, в яких вони проявляються.[37, с.37]

Необхідно розрізняти принципи і правила кредитування. Правила випливають
з принципів і відображають лише окремі положення і моменти того чи
іншого принципу, механізми використання принципів у конкретній
практичній діяльності банку.

Можна виділити три основні рівні системи принципів кредитування:

загальноекономічні принципи кредитування (відповідність ринковим
відносинам, раціональності і ефективності, комплексності, розвиткові);

особливі принципи кредитування, поза якими кредит втрачає свій
специфічний економічний зміст (поверненості, забезпеченості,
строковості, платності, цільової спрямованості);

правила кредитування, які випливають з кожного особливого принципу й
можуть по–різному проявлятися в конкретних кредитних операціях.

Всі принципи кредитування, а також.правила кредитування взаємопов’язані,
певним чином вони взаємопереходять одне в одне.

У запропонованій вище системі принципів кредитування на першому місці
стоїть загальноекономічний принцип відповідності ринковим відносинам,
умовам ринкової економіки. Кредитний механізм має відображати умови
конкуренції, суперництва комерційних банків за позичальника,
комерціалізації кредитної угоди, прагнення забезпечити максимально
можливу вигоду (прибуток) від позики, самостійність та автономність у
прийнятті управлінських рішень тощо. Принцип раціональності та
ефективності кредитування характеризує економічність використання позики
як з позицій інтересів банку, так і з позицій позичальників. Принцип
раціональності кредитування здійснюється на основі оцінки
кредитоспроможності позичальника, що забезпечуватиме впевненість банку у
здатності й готовності боржника повернути позичку в обумовлений
договором строк.

Принцип комплексності кредитування передбачає побудову кредитного
механізму на основі врахування всього комплексу чинників, що впливають
на реалізацію кредитної операції.

Принцип розвитку кредитування відображає постійний рух і динаміку
кредитного механізму. Зміна економічних відносин приводить і до зміни
кредитних відносин, підходів до їх практичної організації. Принцип
розвитку вимагає від комерційних банків використовувати гнучкі методи
кредитування, оперативно змінювати порядок практичної роботи з позиками,
методи контролю за використанням та поверненням кредиту, засоби
регулювання заборгованості тощо.

Центральне місце в системі принципів кредитування посідають особливі
принципи кредиту. Саме вони відображають економічну сутність кредиту.

Принцип поверненості означає, що кредит має бути повернений
позичальником банкові. Установи банків можуть надавати відстрочку
повернення позички, стягуючи за це підвищений відсоток. Цей принцип
вважається вихідним у системі кредитування. Він випливає із суті
кредитних відносин, адже якщо позичка не повертається, втрачається
економічний зміст кредиту.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для
захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу
через неплатоспроможність позичальника. Мета реалізації цього принципу –
зменшити ризик кредитної операції. Майнові інтереси кредитора мають бути
повною мірою захищені у разі можливого порушення позичальником узятих на
себе зобов’язань. Кредит надається під певне реальне забезпечення –
заставу, гарантію, поручительство, страхове свідоцтво тощо. Банківський
кредит, не забезпечений реальними цінностями, надається як виняток
окремим позичальникам, які мають давні ділові зв’язки з банком та високу
платоспроможність. [32, с.45–47].

Кредит без забезпечення, так званий бланковий кредит, посідає незначне
місце в структурі,, короткострокових кредитних вкладень. Так, його
частка в сумі кредитів, що були надані комерційними банками для
здійснення розрахунків протягом 2004 року, становила близько 14%. У
практичній діяльності українських банків найбільш поширеним видом
забезпечення є застава майна. [37, с. 38].

Крім того, на сьогоднішній день є проблема практичної реалізації
принципу забезпеченості, зумовлена недосконалістю правової бази.
Зокрема, немає єдиного реєстру заставленого майна та відпрацьованого
механізму його реалізації в разі визнання клієнта неспроможним погасити
позику.

Принцип строковості означає, що позичка має бути повернена позичальником
банкові у визначений в кредитному договорі строк. Кредит обов’язково має
бути повернутий у певний заздалегідь обумовлений час. У разі порушення
принципу строковості банк пред’являє до позичальника фінансові вимоги.
Строк кредиту – це період користування позичкою. Він розраховується з
моменту одержання позики (зарахування на рахунок позичальника або сплати
платіжних документів з позичкового рахунка позичальника) до її кінцевого
погашення.

Аналіз практичної діяльності комерційних банків у галузі надання
кредитів свідчить, що реалізація цього принципу пов’язана з проблемами
загального стану економіки держави, що зумовлює порушення термінів
повернення позичок і зростання безнадійної кредитної заборгованості.
Підтвердженням цього є збільшення простроченої заборгованості суб’єктів
господарювання за позичками комерційних банків протягом 2004 року в 1,2
рази. [37, с. 38].

Принцип платності означає, що кредит має бути повернений позичальником
банкові з відповідною оплатою за його користування. Кредит у формі
відсотків. Відсоток – це плата позичальника у кредитних відносинах. Банк
вимагає від позичальника не тільки повернення одержаної позики, а й
сплати відсотка за її використання.

Реалізація цього принципу здійснюється через механізм позичкового
процента, ставка якого визначається1 співвідношенням суми річного
доходу, отриманого на позичковий капітал, та суми наданого кредиту, і за
своєю економічною сутністю являє собою ціну кредитних ресурсів.

Платність кредиту здійснює стимулюючий вплив на комерційний розрахунок
підприємств, змушуючи їх збільшувати власні кошти й ефективно
використовувати позичені Формування ціни на кредит принципово
відрізняється від традиційного механізму ціноутворення, в основі якого
виступають суспільне необхідні витрати праці на виробництво продукту.
При встановлені процента за кредит комерційні банки враховують цілий ряд
факторів. Ці фактори умовно можна поділити на дві групи: зовнішні, що не
залежать від комерційного банку, і фактори, безпосередньо пов’язані з
його діяльністю та діяльністю позичальника, (див. табл. 1.1)

Як видно з переліку, на розмір позичкового процента впливає досить
багато факторів, передусім кон’юнктурного характеру, що потребує
зваженого підходу до управління кредитними ресурсами.

Принцип цільової спрямованості кредиту передбачає вкладення позичкових
коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором. Позичальник не
може витрачати кредит на інші цілі. Цільовий характер кредитування
означає спрямованість позички на певний господарський об’єкт. Банк
обов’язково повинен розрізняти об’єкти кредитування, насамперед ті з
них, які пов’язані або з капітальними вкладеннями, або з основною
виробничою діяльністю.

Таблиця 1.1

Фактори встановлення процента за кредит

Фактори

Зовнішні Пов’язані з діяльністю комерційного банку і позичальника

1. Циклічність розвитку ринкової економіки 1. Середня ставка, що
сплачується банком клієнтам за депозитними

2. Темпи інфляційного процесу 2. Структура кредитних ресурсів v банку

3. Ефективність державного кредитного регулювання 3. Вид кредиту, що
надається банком

4. Середня процентна ставка за міжбанківським кредитом 4. Строковість
кредиту

5. Ситуація на міжнародному кредитному

THTHTTV 5. Сутність ризику банку

6. Динаміка грошових накопичень фізичних і юридичних осіб 6. Зміст
проекту, що фінансується

7. Динаміка виробництва й обігу 7. Кількість партнерів, які беруть
участь у здійсненні птюєкту. що Фінансується

8. Сезонність виробництва 8. Платоспроможність, надійність і високий
імідж позичальника

9. Динаміка внутрішнього держ. обігу

Порушення принципу цільового використання кредиту з боку позичальника
може послужити підставою для дострокового повернення кредиту або
введення штрафного позичкового процента. Принцип цілеспрямованості в
умовах ринкової економіки дещо змінив свій зміст – комерційні банки
надають позички на нових умовах у нетрадиційній формі. Тепер поступово
складається система багатоваріантного кредитування, коли позичальники і
банки застосовують ту форму, яка на їхню думку є найбільш доцільною.

Дослідження кредитної діяльності комерційних банків України показує, що
поряд із кредитуванням за сукупним об’єктом використовують разові
кредити. Із загального обсягу кредитів, що надані банками в сферу
матеріального виробництва станом на 01. 12.2000 p., 76,6 % припадає на
матеріальні запаси й виробничі витрати; 11,9 % – на накопичення
товарно–матеріальних цінностей і запасів у торгівлі. Кредити, надані для
здійснення розрахунків, становлять 33,8 % від загальної суми кредитів,
строк погашення яких не настав. У цілому тепер налічується близько
тридцяти напрямків використання позичок комерційних банків суб’єктами
господарювання. [37, с.37].

Щодо правил кредитування, то їх чітке формулювання має вирішальне
значення в кредитному менеджменті. Ці правила в основному і головному
визначають стандартні вимоги та орієнтири для кредитних працівників
банку. Йдеться про чітке структурування, систематизацію, програмування
способів і прийомів проведення кредитних операцій.

Отже, у принципах кредитування відображаються стійкі і перевірені
практикою банківські орієнтири, закономірні зв’язки та закономірності
організації кредитного процесу. Принципи кредитування стимулюють
економічну зацікавленість суб’єктів кредитних відносин у найкращих
результатах своєї діяльності.

Принципи кредитування не є раз і назавжди незмінними. Розвиток
економіки, зміна характеру економічних відносин спричиняють як появу
нових принципів, що відповідають, новим умовам, так і зміну сутності
традиційних принципів кредитування.

Кредитування комерційними банками індивідуальних позичальників
здійснюється з урахуванням всіх цих основних принципів кредитування
(терміновості, платності, поверненості, забезпечення та цільового
використання).Велика увага при цьому приділяється оцінці
платоспроможності фізичних осіб, які бажають отримати кредит, та
забезпеченню кредиту. [32,с.48–49].

Одним із найважливіших моментів на шляху до виходу із скрутного
становища – визначення оптимальних умов кредитування, на основі яких
будуються і розвиваються відносини між банком і позичальником. Це дає
змогу організувати економічні відносини суб’єктів кредитування як
рівноправних партнерів, що мають спільні економічні інтереси в
досягненні максимального ефекту в процесі здійснюваних операцій.

Неврахування недоліків теорії комерційних позик стало в свій час однією
з причин кризового стану українських комерційних банків. Тому більш
реалістичне визначення умов кредитування між банком і позичальником дало
змогу піднести організацію кредитних відносин на якісно новий рівень, що
означає добровільне прийняття на себе суб’єктами кредитування взаємних
зобов’язань, від виконання яких залежить ефективність їхньої діяльності,
одержання прибутку і задоволення економічних інтересів партнерів
кредитного процесу:

сукупна заборгованість за кредитами, врахованими векселями та 100 % суми
позабалансових зобов’язань, виданих одному позичальнику, не може
перевищувати 25 % власних коштів комерційного банку;

загальний розмір кредитів, наданих банком, стосовно всіх позичальників,
з урахуванням 100 % позабалансових зобов’язань банку, не може
перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку;

банк здійснює кредитування у формі надання строкових кредитів, відкриття
кредитних ліній, надання кредитів овердрафтного типу, а також
консорціумних кредитів.

банк надає кредити кредитоспроможним і платоспроможним позичальникам,
які мають самостійний баланс, забезпечені власними оборотними коштами;

банківські кредити надаються тим позичальникам, які дотримуються
кредитної дисципліни. [6, с. 245].

Забороняється надання кредиту на :

1. покриття збитків від господарської діяльності;

2. на формування і збільшення статутного фонду;

3. на погашення раніше отриманих позик.

Сучасна організація кредитних відносин неможлива без відображення всіх
питань, пов’язаних з цим процесом, у кредитній угоді. Необхідність
застосування цього документа зумовлена самою практикою кредитних
відносин, орієнтованих на підтримку за допомогою кредиту
платоспроможності позичальника незалежно від результатів його

Такий підхід призводив до зменшення зацікавленості учасників кредитного
процесу в ефективному використанні позики, що не відповідало основним
принципам комерційного розрахунку, на якому почала ґрунтуватися
діяльність суб’єктів господарювання в умовах переходу до ринкової
економіки. Дана ситуація створила реальні передумови для переведення
всіх взаємовідносин банку із клієнтами на договірні засади. Відповідно
до угоди кожна сторона бере на себе конкретні зобов’язання і має певні
права, які визначають основи подальших взаємовідносин банку з
позичальником. У міру необхідності коригування прийнятих умов
складаються додаткові кредитні угоди.

Завдяки дотриманню позичальниками кредитної дисципліни забезпечується
ефективне використання позичених коштів, вчасне погашення отриманих
кредитів, оперативне прийняття рішень щодо формування угод. Видача нових
кредитів здійснюється лише за умови повноцінного аналізу
кредитоспроможності підприємства, його комерційного та інвестиційного
потенціалу, розгляду здатності позивача реалізувати свої стратегічні
цілі.

У зв’язку з цим банки мають потребу проводити оперативний аналіз
комплексу факторів, що можуть спричинити порушення підприємствами
строків погашення отриманих кредитів, завдяки чому практично кожен
комерційний банк обирає для себе головні умови здійснення кредитних
операцій.

Слід більше приділяти уваги такій важливій умові, яка пов’язана з
економічною суттю комерційних банків, що виражається такою функцією як
посередництво в кредиті, – видача позик банків у межах наявних у нього
кредитних ресурсів. У нашій країні до недавнього часу ця фундаментальна
умова кредитування ігнорувалася. Формування і розподіл кредитних
ресурсів здійснювалося не кожним банком зокрема, а в рамках єдиного
позичкового фонду всієї країни центральним банком.

Отже, в умовах ринку така система виявилася цілком неспроможною.
Становлення і розвиток незалежних комерційних банків зумовило нові
підходи до ресурсного забезпечення активних операцій. На сьогоднішній
день обсяг кредитних вкладень банку повністю залежить від обсягів
сформованих ним ресурсів. Крім того, додаткові можливості маневрування
кредитними ресурсами шляхом купівлі їх один в одного.

Зрозуміло, що перелічені умови кредитування банком позичальника не
охоплюють усіх аспектів організації кредитних відносин, а лише
характеризують загальні базові основи для їх перебудови.

На сучасному етапі розвитку кредитної справи кожен комерційний банк
самостійно визначає оптимальні для себе умови здійснення позичкових
операцій відповідно до особливостей власної діяльності та діяльності
своїх клієнтів.

Таким чином, організація банківської роботи з визначення оптимальних
умов і методів кредитування має бути спрямована на забезпечення
надійного зацікавленого партнерства у взаємовідносинах банку з
клієнтами, результатом якого має стати найбільш ефективне використання
наданих у позичку коштів, що позитивно впливають на загальний стан
економічного розвитку країни, яка прагне знайти шлях справжніх ринкових
відносин. [41, с. 40–41 ].

1.3. Особливості кредитних відносин банків із фізичними особами

Ринкові перетворення, що відбуваються на сучасному етапі розвитку
України і супроводжуються структурними змінами кредитної системи,
розширенням сегментів кредитного ринку, появою нових видів кредитних
інструментів, удосконаленням кредитних (інструментів) технологій,
зумовлюють необхідність розвитку як теоретичної бази, так і
методологічної основи кредитних відносин зокрема банківського
кредитування.

Одним із визначних елементів методологічної основи кредитних відносин,
суб’єктом яких є комерційні банки, виступають принципи кредитування, що
визначають найважливіші умови функціонування банківського кредиту і
покликані розв’язати триєдине завдання: стимулювати розвиток
підприємств–постачальників, сприяти зміцненню грошового обігу в державі
й забезпечувати безперервну циркуляцію позичкового фонду, досягаючи при
цьому ефективності реалізації перерозподільної функції.

Принципи кредитування – це основні положення, правила й умови, яких
повинні дотримуватися банки при здійсненні кредитування. Ці положення й
правила визначаються природою, роллю, функціями кредиту і тими
суспільними умовами, в яких вони проявляються.

Банківська система кредитування, що склалася в Україні сьогодні, являє
собою поновлену кредитну систему, в яких збереглися окремі риси старої
схеми і вводяться принципово нові елементи, притаманні сучасному етапу
розвитку економіки. При цьому перелік принципів банківського
кредитування залишився таким, як і до перебудови, але зміст кожного з
них набув суттєвих змін.

До специфічних принципів банківського кредитування відносять
цілеспрямованість (цільове використання), диференційованість,
строковість повернення, забезпеченість і платність. У Положенні НБУ “Про
кредитування” перелічені принципи трактуються як умови, що
передбачаються кредитним договором, порушення яких розглядаються як
недоліки кредитної діяльності.

Сутність принципу цілеспрямованості або цільового використання кредиту
полягає в тому, що позичка маж надаватися лише на визначені цілі, а саме
на задоволення тимчасової потреби позичальника в додаткових коштах. У
цьому полягає відміна кредитування від фінансування, оскільки останнє
такої суворої мети не має.

Порушення принципу цільового використання кредиту з боку позичальника
може послужити підставою для дострокового повернення кредиту або
введення штрафного позичкового процента. Принцип цілеспрямованості в
умовах ринкової економіки дещо змінив свій зміст – комерційні банки
надають позички на нових умовах у нетрадиційній формі. Якщо при
централізованій адміністративно–командній системі господарювання мало
місце кредитування сукупного об’єкта, що в ході банківської реформи
призвело до певної уніфікації використання кредиту, то тепер поступово
складається система багатоваріантного кредитування, коли підприємства й
банки застосовують ту форму, яка на їх думку є найбільш доцільною.

Дослідження кредитної діяльності комерційних банків України показує, що
поряд із кредитуванням за сукупним об’єктом використовуються разові
кредити. Із загального обсягу кредитів, що надані банками в сферу
матеріального виробництва станом на 01.12.2004р., 76,6% припадає на
матеріальні запаси й виробничі витрати. 11,9% – на накопичення
товарно–матеріальних цінностей і запасів в торгівлі. Кредити, надані для
здійснення розрахунків, становлять 33,8% від загальної суми кредитів,
строк погашення яких не настав. У цілому тепер налічується близько
тридцяти напрямків використання позичок комерційних банків суб’єктами
господарювання.

Диференційованість кредиту – це принцип, що означає зважений підхід з
боку комерційного банку до різних категорій потенційних позичальників.
Кредит маж надаватися суб’єктам господарювання на підставі показників
кредитоспроможності, що дає змогу оцінити фінансовий стан підприємства і
мати впевненість у здатності й готовності позичальника повернути надану
позичку в обумовлений договором термін. Ці якості потенційних
позичальників оцінюються шляхом аналізу їх балансів з боку
забезпеченості господарства власними джерелами, ліквідності, рівня
рентабельності не тільки на дату оформлення кредитної угоди, а й у
подальшій діяльності. Такий аналіз і оцінювання кредитоспроможності
позичальника дає змогу певною мірою знизити ризик невчасного повернення
позички. Практична реалізація цього принципу залежить від особистих
інтересів конкретного комерційного банку і загальної централізованої
політики держави. Суттєвою ознакою реалізації принципу
диференційованості кредитування в сучасних умовах є перехід від
кредитування об’єкта до кредитування суб’єкта. З точки зору суб’єктів
кредитування аналітичні дані свідчать про тенденцію зростання обсягів
кредитів підприємствам державної форми власності. За 2003–2004 роки
загальний обсяг кредитування державного сектора економіки збільшився
майже в 1,4 рази.

У 2003 році 63% загальної суми кредитів були спрямовані у державний
сектор економіки і тільки 33% – у недержавний, у 2004 році це
співвідношення становило відповідно 64% і 31%.

З принципом строковості повернення кредиту пов’язані принципи
забезпеченості й платності. Ці принципи виражають необхідність
забезпечення майнових інтересів кредитора при можливому порушенні
позичальником взятих на себе зобов’язань. Боргові зобов’язання, які
забезпечують повернення кредиту, оформляються разом із кредитним
договором і є додатком до нього. Необхідно підкреслити, що в умовах
планової економіки цей принцип практикувався досить вузько: вважалося,
що забезпеченість кредиту є понаднормативний є понаднормативний
сплачений залишок товарно–матеріальних цінностей. Але практичний досвід
свідчить, що наявність такого матеріального забезпечення ще не дає
впевненості у вчасності повернення позички, оскільки підприємство може
мати матеріальні запаси, які обертаються досить повільно.

Аналізуючи банківські кредити з позиції забезпеченості, необхідно
відзначити, що кредит без забезпечення, так званий банковий кредит,
посідає незначне місце в структурі короткострокових кредитних вкладень.
Так, його частка в сумі кредитів, що були надані комерційними банками
для здійснення розрахунків протягом 2004 року, становила близько 13%.

Таким чином, реалізація принципів кредитування є першоосновою здійснення
кредитного процесу. Вони склалися ще на початку історичного розвитку
руху позичкового капіталу, й перелік їх у сучасних умовах залишився
майже незмінним. Але зміст кожного з п’яти основних принципів
кредитування — цілеспрямованості, диференційованості, строковості,
забезпеченості і платності кредиту – з переходом до ринкових умов
господарювання набув суттєвих змін. Ці зміни зумовлені рядом причин:
переходом до централізованих форм управління економікою, набуттям
комерційними банками самостійності в питаннях вибору клієнтів та
об’єктів кредитування, встановленням плати за кредит відповідно до
поточної кон’юнктури кредитного ринку, розвитком законодавства в сфері
форм забезпечення кредитів і відповідальності позичальників тощо.

Розділ ІІ. Аналітична оцінка кредитних відносин банків з
індивідуальними позичальниками в умовах переходу до ринку.

2.1. Кредитна політика комерційних банків з індивідуальними
позичальниками.

Основний зміст і роль банківської справи – це забезпечити залучення і
надійність депозитів та вміле їх розміщення на основі виваженої розумної
політики. В банку завжди повинно бути в наявності достатньо коштів для
задоволення потреб вкладників, бажаючих вилучити їх і використати в
розумних межах. І вкладники, і регулюючі органи (в особі центральних
банків) виходять із того, що вложені в банк кошти зберігаються і є в
наявності завдяки необхідному рівню ліквідності і диверсифікації ризику.
Ризик, який являє собою органічну частину будь–якого кредиту, що
надається банком, повинен бути мінімальним. Акціонери, в свою чергу,
вважають, що банк повинен забезпечити одержання прибутку, і як правило,
за рахунок розміщення коштів, який з точки зору банку, повинен бути
достатнім для стимулювання припливу капіталу і одержання дивідендів.

Особливою роллю банківських операцій є надання кредитів, і робота
банкірів зводиться до того, щоби вирішити, кому можна довірити гроші
вкладників і на які цілі. Дана функція банків являє собою вкрай важливий
і надзвичайно чутливий процес. Банк повинен визначити, які кредити він
буде надавати, кому і за яких обставин ці кредити будуть надаватися.

Всі важливі рішення в банках потребують, щоби метою його політики було
підтримання оптимальних співвідношень між кредитами, депозитами та
іншими зобов’язаннями і власним капіталом. Тому, правильна кредитна
політика здатна підвищити якість кредитів, і, звісно, фінансовий стан
банку. Все вищесказане підкреслює необхідність кредитної політики в
роботі банків, і в значній мірі при переході до ринкових умов, коли
банки націлені на першокласних та багатих клієнтів, які ні кількістю ні
якістю не можуть забезпечити всю банківську індустрію.

Основне призначення політики в банку – це забезпечення послідовності дій
і дотримання надійності і чіткості позитивної практики в роботі.
Принципів обраної політики повинні дотримуватися всі – від голови
правління банку до окремо взятого співробітника. Отже,, “політика в
контексті банківської справи – це спосіб виконання послідовно пов’язаних
дій, де принципи являють собою основу визначення її і спосіб її
здійснення” [24,с.60].

Кредитна політика – це лише одна із сторін широкого спектру політики,
яку проводять банки в своїй діяльності. В нашій країні, в період
переходу до ринку, коли кредитна політика знаходиться в залежності від
фінансової стабільності, спаду економіки, кризи платежів, банки не
дотримуються чітких критеріїв у кредитній політиці і не прагнуть
розробляти їх самі. По мірі стабілізації економічного простору,
фінансової ситуації, і коли держава поступово стає суб’єктом фінансового
ринку, банкам необхідно буде самим активно розробляти внутрішню
політику, в тому числі і кредитну. Цьому буде сприяти і загострення
конкуренції на ринку капіталів.

У сучасній банківській теорії відсутнє однозначне тлумачення терміну
“кредитна політика”. Діапазон тверджень змінюється від “кредитна
політика – система заходів центрального банку та держави в кредитній
сфері заходів з метою регулювання грошового обігу і досягнення інших
економічних та соціальних цілей” [8, с.150] до “кредитна політика
повинна охоплювати склад кредитного портфеля, контроль над ним як єдиним
цілим, а також встановлювати стандарти для прийняття конкретних рішень”
[29,с.52].

Ці твердження характеризують різні рівні кредитної політики. Якщо перше
визначення характеризує макроекономічний рівень, яким виступає держава в
особі центрального банку, то суб’єктом кредитної політики іншого
твердження є мікроекономічний рівень, суб’єктом якого виступають
комерційні банки.

Відмінністю кредитної політики від фінансової, податкової, бюджетної та
39 інших видів економічної політики є те, що кредитна політика – це
політика, яка пов’язана з рухом кредиту, а отже, із організацією процесу
кредитування. З іншої сторони, кредитна політика виступає складовою
частиною банківської політики, яка охоплює окрім кредитної, депозитну,
валютну, процентну і інші види політики, які виражають основні функції
комерційних банків.

У цій частині кредитна політика на макроекономічному рівні
підпорядкована державному грошово–кредитному регулюванню, розробка і
втілення якої покладена на центральний банк. Отже, кредитну політику
слід розглядати як на макроекономічному рівні – основу
грошово–кредитного забезпечення та регулювання, і на мікрорівні –
організацію процесу кредитування господарських суб’єктів. Розглядаючи
кредитний механізм як організаційно–економічні заходи по організації
процесу кредитування, які, відповідно мають макро- мікрорівні, можемо
констатувати, що кредитна політика виступає формою прояву організації
управління кредитним механізмом. Тому-то, на наш погляд, кредитна
політика – стратегія і тактика організації і управління кредитним
механізмом як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях.

Метою кредитної політики на макроекономічному рівні виступає
грошово–кредитне збалансування економіки, яка відображається в
стимулюванні нагромаджень і інвестицій, структурній перебудові економіки
та підтриманню інфляції на допустимому, з точки зору економіки рівні.

Тактика кредитної політики на макроекономічному рівні полягає в розробці
економічних методів і форм державного грошово–кредитного регулювання,
які залежать від особливостей економічних процесів на тому чи іншому
боці розвитку.

Кредитна політика на мікроекономічному рівнів частині стратегії вбирає в
себе пріоритети, принципи і цілі конкретного банку на кредитному ринку.
Вона визначається, перш за все, вибором клієнтів і кредитних
інструментів (сегментування ринку), по–друге, нормами і правилами, які
регламентують практичну діяльність банківського персоналу, і, по–третє,
компетентністю керівництва банку і рівня кваліфікації персоналу, який
займається питаннями кредитування. Тактика кредитної політики охоплює
конкретні інструментарії, які використовуються конкретним банком для
реалізації його стратегічних цілей при здійсненні кредитних операцій,
напрями їх вдосконалення, порядок організації кредитного процесу. Таким
чином, кредитна політика створює необхідні загальні передумови
ефективної роботи персоналу кредитного банку, зменшує ймовірність
помилок і прийняття нераціональних рішень.

На вибір стратегічних цілей кредитної політики вітчизняного кредитного
ринку впливають перш за все, з однієї сторони, структура банківської
системи в регіональному аспекті та привабливість вітчизняної економіки –
з іншої. Цей зв’язок виявляється в наступному:

1. нерівність регіонального розвитку банківської системи і
міжбанківської конкуренції;

2. посилення міжбанківської конкуренції та відсутність значних різниць у
процентних ставках по депозитах і кредитах в регіональному аспекті
приводять до скорочення маржі і створюють тенденцію більшої
привабливості банків на фінансових та валютних ринках;

3. наявність тенденції падіння питомої ваги дешевих кредитних ресурсів
по регіонах створюють передумови для пасивної політики щодо участі
банківського капіталу у кредитуванні економіки.

Розробка кредитної політики на мікроекономічному рівні є особливо
важливою в умовах адаптування банків до складних і постійно змінних умов
економіки. Це, передусім, відноситься до банків в умовах переходу до
ринку, коли перед ними виникають серйозні проблеми: розробка концепції
ризику, визначення потенційних збитків по позиках та ролі кредитора в
системі договірних відносин банк–боржник, ступінь концентрації кредитів,
вплив змін економічної політики на доходи боржників, а також правове
регулювання застави по сумнівних та безнадійних кредитах. Що найбільш
важливо, розробка та прийняття допустимості ризику з точки зору
прибутковості і ефективності роботи банку, враховуючи при цьому потребу
ринку, на якому працює банк. Кредитна політика створює мову банку в
цілому.

Розробка кредитної політики повинна починатися із загального контексту,
в якому визначаються загальні характеристики видів кредиту, які
пропонуються банком, характеристику клієнтів і ринків на яких ці кредити
будуть розповсюджуватися у відповідності з останніми стратегічними
рішеннями, прийнятими у банку. В ньому також може визначатися напрямок
галузевого кредитування, а також окремих категорій клієнтів.

Після цього, банки розробляють основні концепції кредитної політики,
які, як правило, складаються із двох розділів. Перший розділ охоплює
прийняття рішень щодо видання стандартних кредитів, а другий – перелік
процедур по сумнівних та безнадійних кредитах, а також питання
управління кредитними ризиками. [20, с.118–125]

Основними фундаментальними цілями кредитної політики комерційного банку
є забезпечення, з одного боку, умов для задоволення потреб клієнтів в
отриманні коштів у тимчасове користування відповідно до різних видів
кредитних послуг, що пропонуються на ринку, а з другого – отримання
прибутку, що є метою функціонування банку як комерційного підприємства в
умовах ринкової економіки, однак при забезпеченні належного рівня своєї
ліквідності та мінімізації ризиків за здійснюваними операціями.

Перша із зазначених цілей характеризує загальне спрямування кредитної
активності комерційного банку до потреби участі позичених коштів у
вирішенні проблем безперебійності і розвитку процесів виробництва і
реалізації продукції, якості виробничої діяльності, економного
використання ресурсів та забезпечення обороту необхідними платіжними
засобами. У кінцевому підсумку формування кредитної політики
комерційного банку має забезпечити ефективне застосування коштів у трьох
основних сферах, у котрі можуть бути спрямовані залучені для цієї мети
ресурси:

1. кредитування поточної господарської діяльності підприємств, пов’язане
із задоволенням їхніх потреб у поповненні оборотних коштів;

2. кредитування інвестиційної діяльності господарюючих суб’єктів, що
пов’язано із необхідністю залучення коштів на збільшення основних
фондів, реконструкцію та розширення виробництва;

3. кредитування населення, що визначається задоволенням різноманітних
потреб споживчого характеру і забезпечує стимулювання платоспроможного
попиту в країні.

На практиці реалізація даної цілі означає зайняття банком певного
сегменту на фінансовому ринку та пропозицію такого набору кредитних
послуг, який дозволив би утримувати стійкі конкурентні позиції з огляду
на діяльність інших кредитних установ та відповідні асортименти послуг,
що пропонуються ними у сфері організації кредитних відносин з різними
групами клієнтів. Друга базова ціль визначає якісні параметри діяльності
вже самого комерційного банку – з огляду на забезпечення його
ліквідності і прибутковості. У даному разі йдеться про необхідність
врахування при видачі усіх видів позик основних засад функціонування
банку як ринкового підприємства, що визначається необхідністю отримання
доходу за активними операціями і забезпечення інтересів вкладників і
акціонерів банку. діяльності банку,, у сфері організації кредитних
відносин, а відтак потребують певної деталізації, поза якої розробка
політики має забезпечувати можливості ефективного управління
відповідними операціями.

Дані обставини визначають необхідність формування конкретних завдань, на
вирішення яких і спрямовується кредитна політика комерційного банку. При
цьому у якості основних завдань найбільш доцільно, на наш погляд,
виділити такі, що визначають конкретну практичну цінність кредитної
політики, яка повинна:

По–перше, забезпечувати чітку послідовність дій працівників банку,
відповідальних за проведення кредитних операцій, що є необхідною умовою
максимальної раціоналізації роботи банківської установи в процесі
організації взаємин з окремими позичальниками;

По–друге, сприяти прийняттю правильних рішень щодо видачі кредитів та
адекватно оцінювати рівень ризику за кожною позичковою операцією, що
визначає в кінцевому підсумку ризикованість діяльності банку загалом та
стабільність його функціонування на фінансовому ринку;

По–третє, поліпшувати якість кредитного портфеля банку відповідно до
стандартів оцінки фінансово–господарської діяльності позичальників
шляхом обмеження кредитних взаємовідносин із менш надійними клієнтами та
розширення із суб’єктами господарювання, функціонування яких на ринку
має позитивні тенденції змін показників, що оцінюють їхню роботу;

По–четверте, максимально враховувати потреби клієнтів банку у позичених
коштах відповідно до регіональних, галузевих, технологічних та інших
особливостей діяльності того чи іншого позичальника.

Встановлення цілей і завдань кредитної політики дозволяє перейти до
безпосереднього процесу її формування, що передбачає структуризацію за
елементами та створення методологічної бази розробки політики
банківськими установами відповідно до їх загальної орієнтації у
провадженні активних операцій на ринку і в першу чергу створення
необхідних умов для ефективного розміщення коштів у процесі реалізації
кредитних операцій.

Склад елементів кредитної політики обумовлює у кінцевому підсумку рівень
її наукової обґрунтованості та, відповідно, можливості банку щодо
оптимальної організації кредитного процесу і досягнення поставлених
цілей банківської діяльності. При цьому в числі ключових елементів
кредитної політики найбільш доцільно, на наш погляд, виділити наступні:

розподіл функціональних обов’язків керівництва і персоналу банку
стосовно повноважень з розробки кредитної політики і прийняття
конкретних рішень з видачі позик клієнтам;

орієнтація кредитної діяльності банку на обслуговування певних сегментів
ринку з урахуванням постійних змін, що відбуваються в економічній
системі перехідного періоду;

основні якісні параметри фінансово–господарської діяльності, яким має
відповідати позичальник, розраховуючи отримати кредит в банку;

вихідна документація, що слугує основою для організації кредитних
взаємин з кожним конкретним позичальником;

визначення послідовності дій у процесі прийняття рішень з видачі
кредитів та усіх подальших операцій, здійснення яких визначає перебіг
кредитного процесу у даному комерційному банку;

граничний рівень ризику, прийнятий для банку в процесі реалізації
кредитних операцій, що визначається відповідними лімітами кредитування
та максимальним розміром кредиту, наданого одному позичальнику;

напрями організації контролю за кредитною діяльністю в банку та
використання позик клієнтами відповідно до умов передбачених кредитними
угодами.

Таким чином, визначення основних елементів кредитної політики може
слугувати безпосередньо основою для формування конкретних методологічних
засад її розробки у кожному комерційному банку.

організації кредитних відносин між банком та його клієнтами.

Рис. 2.1 Етапи формування основних складових змісту кредитної політики
комерційного банку як цілісної концепції організації грошово–кредитних
відносин на макроекономічному рівні. [22,с.338–342]

Кредитна політика банку визначається загальними установками щодо
операцій із клієнтурою, які ретельно розробляються і фіксуються в
документах, і практичними діями банківського персоналу, що інтерпретує і
впроваджує в життя ці установки. Положення І кредитної політики, що
регламентує всі аспекти роботи банку на кредитному ринку, концентрує у
собі весь накопичений банком інструктивний і методичний матеріал з
організації кредитного процесу. Воно має містити такі розділи:

функціональні ланки, що беруть участь у кредитному процесі, їхні
повноваження

Інструкції з організації кредитування;

Методичні вказівки щодо аналізу кредитоспроможності клієнтів;

Методичні вказівки щодо аналізу кредитного портфеля;

Методичні вказівки щодо аналізу кредитних договорів.

Стратегія розвитку може бути зорієнтована як на один рік, так і на ряд
років. Подібне прогнозування дає змогу відстежити тенденції, що
намітилися, або відхилення від задуманих заходів і вчасно вносити
відповідні коригування. [ 36, с.31 ].

Проводячи аналіз діяльності АППБ “Аваль” можна зробити такі висновки, що
кредитна політика Аваль Банку протягом 2004 року характеризувалась
наступними особливостями :

кредитування суб’єктів господарювання, які обслуговуються у Банку і
мають постійну потребу у кредитних коштах, здійснювалось, в основному, у
формі відкриття кредитних ліній; крім того, найпотужнішим клієнтам
відкривались мультивалютні кредитні лінії та лінії з плаваючою
відсотковою ставкою;

практично всі кредити видавалися під заставу майна чи гарантію фінансове
стійких підприємств з коефіцієнтом забезпечення від 1,5 до 2,5 від суми
кредиту; продовжувалось кредитування фізичних осіб в національній
валюті, в основному під заставу нерухомого майна;

проводилась зважена процентна політика, із коректуванням рівнів
відсоткових ставок відповідно до змін ситуації на ринку кредитних
ресурсів.

Результатом кредитної діяльності “Аваль” Банку у 2004 році стало
відчутне зменшення проблемної заборгованості за кредитами. Всього
погашено сумнівних кредитів у національній валюті на суму 949 тис. грн.

Кредитний портфель “Аваль” банку в цілому на 01.01.2004 р. склав 24,67
млн. грн. і порівняно із минулорічними даними ( на 01.01.2003р. – 16,54
млн.грн) збільшився у 1.5 рази. (див. Додаток 1)

Якісна структура кредитного портфелю на 01.01.2005р. наступна:

строкові кредити – 86,2%;

пролонговані кредити – 6,2%;

прострочені – 5,4%;

сумнівні кредити – 2,2%. (див. Додаток 2)

В 2004 р. “Аваль” Банком” укладено разом 856 кредитних угод, в тому
числі: в національній валюті –799 та в іноземній – 57. Обсяги
кредитування 2004р. становили: в національній валюті –190,54 млн. грн; в
іноземній валюті – 4989,5тис. доларів США та 764,17 тис. німецьких
марок.

Обсяги кредитування 2004р. в – національній валюті порівняно з обсягами
2003 року збільшились у 2,1 раз; в доларах США – 1,06 рази; в німецьких
марках склали48,4% від рівня 2003 року.

В загальній структурі кредитних вкладень в національній валюті питома
вага кредитів, наданих суб’єктам господарювання, зменшилась з 23,5 в
2003р. до 12,6% в 2004р., питома вага міжбанківських кредитів
збільшилась відповідно з 76% до 97,1%. Аналогічні показники 2004р. в
доларах США –35,3% (суб’єкти господарської діяльності) і 64,7%
(міжбанківське кредитування); в німецьких марках — 38,5 (суб’єкти
господарської діяльності) і 61,5% (міжбанківське кредитування)

Отже, ефективність проведення кредитної політики визначається правильним
вибором параметрів кредитних відносин, серед яких найважливішими є:
величина позичкового відсотка, умови доступності позики для вітчизняних
господарських суб’єктів, рівень кредитного ризику, термін надання позики
тощо. Параметри кредитування мають будуватись таким чином, щоб
стимулювати кінцеві результати господарської діяльності
товаровиробників.

2.2. Діючий порядок видачі та погашення банківського кредиту.

Кредитування – основна функція комерційного банку. Банк повинен – вміти
ефективно управляти кожною ланкою кредитного процесу. Виділення і
розгляд такого цілісного поняття., як “кредитний процес”, дозволяє
комплексно проаналізувати всі складові та етапи процесу банківського
кредитування.

Кредитний процес — це рух банківського кредиту як послідовний перебіг
його організаційних етапів. У ході кредитного процесу відбувається
послідовна зміна етапів механізму банківського кредитування. [32, с. 165
].

При розробці кредитної політики доцільно якомога детальніше
регламентувати усі процедури організації позичкових операцій, що вимагає
максимальної деталізації усіх необхідних етапів провадження кредитного
процесу для зручності організації роботи банківського персоналу. З таких
позицій найбільш оптимальним варіантом видається розробка і офіційне
закріплення в основах кредитної політики наступних ключових етапів
організації кредитних відносин комерційного банку з індивідуальним
позичальником:

1. отримання і розгляд заявки;

2. оцінка кредитоспроможності і фінансового стану потенційного
позичальника;

3. оформлення кредитного договору;

4. видача кредиту;

5. погашення кредиту;

6. контроль за виконанням умов кредитного договору.

Перший етап – оформлення і розгляд заявки клієнта на видачу йому кредиту
– передбачає встановлення вимог до формування відповідного пакету
документів і їх попередній аналіз з метою з’ясування основних даних про
потенційного позичальника, а також параметри того кредиту, який він
бажає одержати в банку.

Як правило, стандартний набір документів, що вимагаються комерційними
банками від юридичних осіб для розгляду питання про видачу кредиту,
включає, зокрема такі як:

обґрунтоване клопотання на одержання кредиту і анкета позичальника;

копії установчих документів – статутів, положень, реєстраційних
посвідчень, включаючи і ті документи, що підтверджують повноваження осіб
на укладання кредитного договору з банком;

техніко–економічне обґрунтування заходу, що кредитується, строків його
окупності з вказанням джерел, за рахунок яких передбачається погасити
позику;

копії документів (договорів, контрактів, протоколів намірів), що
стосуються угод, які кредитуються;

документи, що підтверджують право власності на майно, яке може бути
передане в заставу, а також його вартісна оцінка;

бухгалтерська і статистична звітність про фінансові результати
діяльності, а також матеріали аудиторських перевірок;

бізнес–плани для підприємств, що починають свою діяльність;

дані про кредити, отримані в інших банках, і не мають фінансових звітів.

Крім того, банки можуть вимагати також іншу документацію, яка містить
додаткову інформацію про особливості фінансово–господарської діяльності
позичальника.

Метою попереднього аналізу пакету зазначених документів є з’ясування
основних даних як про самого потенційного позичальника, так і про той
проект господарської операції, для реалізації якого необхідним є
додаткове залучення грошових ресурсів у формі банківського кредиту. Для
цього аналізуються такі дані про підприємство, як форма його власності,
вид продукції, що випускається, наявність ринків збуту для неї,
забезпеченість сировиною тощо. [22, с. 357–358 ].

Фізична особа для отримання кредиту подає до установи банку наступні
документи:

заяву на одержання кредиту;

паспорт;

анкети позичальника та поручителя;

довідку з місця постійної роботи позичальника та поручителя з вказанням
отримуваного доходу (середньомісячного заробітку) і відрахувань з нього.

Індивідуальний підприємець подає декларацію про доходи, завірену
податковою інспекцією. Пенсіонери подають до банку пенсійне посвідчення,
відомості з якого проставляються в кредитному договорі;

документи, що підтверджують право власності на майно позичальника або
майнового поручителя і договір страхування майна (якщо позика надається
під заставу майна);

підтвердження державної нотаріальної контори, що заставлене майно
позичальника або майнового поручителя є вільним від інших зобов’язань; >
письмове повідомлення про відсутність у позичальника;

заборгованості за раніше отриманими позиками;

документи, що необхідні для визначення платоспроможності позичальника;

ідентифікаційний код.[3,с.25].

Кредитний працівник банку проводить попередньо бесіду з потенційним
позичальником, враховуючи інформацію, що є в кредитній заявці. Ця бесіда
має суттєве значення для принципового рішення про кредитування. Вона дає
можливість спеціалісту банку з’ясувати багато важливих деталей,
пов’язаних з майбутнім кредитом. Зокрема, сформувати думку щодо клієнта,
оцінити професійну підготовленість керівництва позичальника, визначити
перспективу його розвитку.

Отже, основним завданням першого етапу організації кредитного процесу є
підготовка попереднього висновку щодо можливості надання кредиту
клієнтові з огляду на основні параметри представленого для кредитування
проекту – в плані окупності здійснених затрат і реальності отримання
прибутку. [5,с.142].

Якщо попередня бесіда спеціаліста банку з клієнтом банку пройшла
успішно, починається другий етап процесу кредитування – оцінка
кредитоспроможності і фінансового стану клієнта. Цей етап є основним з
точки зору вирішення банком питання про можливість і доцільність надання
кредиту, а також параметрів позики. Нестабільність економічної ситуації
в умовах перехідного періоду, інфляційні очікування та високий рівень
ризиків, пов’язаних із підприємницькою діяльністю, вимагають від
комерційних банків особливо ретельного підходу до оцінки здатності
позичальника ефективно використати отриманий в банку кредит та своєчасно
і в повному обсязі погасити його. На практиці указана оцінка може бути
здійснена за напрямами, що загалом характеризують:

репутацію позичальника, яка охоплює своєчасність і повноту розрахунків з
усіма його контрагентами, виконання зобов’язань за раніше отриманими
кредитами, достовірність представленої банку звітності;

наявність матеріального забезпечення позики, його ліквідності і
достатності для покриття витрат банку;

здатність позичальника отримувати дохід, достатній для погашення позики,
або ж спроможність оперативно мобілізувати для цієї мети грошові кошти з
інших джерел, що в кінцевому підсумку визначається структурою і якістю
активів, динамікою дебіторсько–кредиторської заборгованості, змінами у
товарних запасах.

Методика оцінки кредитоспроможності позичальника викладена у питанні
3.2. Разом з тим, для комерційного банку важливо переконатися не лише в
тому, що позичальник отримає необхідні надходження коштів від
кредитованих операцій, але й у його спроможності і готовності повернути
банку взятий борг. З цією метою необхідно отримати всебічну оцінку
фінансового стану клієнта, що є головним фактором, який визначає його
кредитоспроможність, вказуючи на структуру розміщення і використання
власних і залучених коштів, а також рівень прибутковості господарської
діяльності в цілому. Для такої оцінки кожним комерційним банком має
розроблятися власне методичне забезпечення, що включає сукупність певних
коефіцієнтів (наприклад, ліквідності, ділової активності, ефективності
господарювання тощо), на основі аналізу яких і порівняння їх з
критеріальними значеннями клієнт банку може бути віднесений до певного
класу надійності у розробленій системі рейтингової оцінки позичальника.
Це дозволяє працівникам банку відповідно до визначеного ступеня ризику
скорегувати основні параметри кредиту (розміри, строки, величина і вид
забезпечення) та в разі позитивного рішення про видачу позики перейти до
підготовки укладання кредитного договору.

Третій етап – укладення кредитного договору між банком і починальником –
визначає особливості взаємних зобов’язань і відповідальності сторін, що
виникають у процесі безпосередньої організації кредитних відносин між
ними. Кредитний договір слугує правовою основою цих відносин, яка
передбачає визначення конкретних умов кредитування, виходячи із чинного
законодавства і нормативних актів та з урахуванням індивідуальних
особливостей діяльності позичальника. Відповідно до цього у договорі по
суті “конструюються” основні параметри майбутньої кредитної операції, що
визначає необхідність охоплення змістом договору наступних основних
моментів:

повне найменування сторін та |х реквізити;

сума і строк кредиту, що надається;

предмет договору, що передбачає визначення конкретних цілей, на які
надається кредит;

порядок видачі та погашення кредиту;

вид забезпечення кредиту;

процентна ставка за користування позиченими коштами, порядок її
нарахування і сплати;

порядок вирішення спірних питань;

інші умови за домовленістю між сторонами.

Правильне визначення усіх умов кредитного договору – цілей, суми, строку
кредиту, розміру плати та видів забезпечення – є основою ефективної
організації позичкових операцій банку та фактори, від якого вирішальною
мірою залежить дотримання усіх принципів банківського кредитування.

Так, цілі кредиту мають відповідати характерові діяльності позичальника
і передбачати ефективне використання отриманих ним у банку коштів при
наявності надійних джерел їх повернення.

Сума і строки кредиту повинні бути ретельно обґрунтовані, а в разі
необхідності скориговані банківськими працівниками на основі
попереднього аналізу кредитоспроможності клієнта.

Рівень плати за користування кредитом має враховувати надійність
позичальника, ризик відповідної позичкової операції, а також власні
витрати банку із формуванням ресурсного забезпечення кредиту і
здійснення операційних заходів з оформлення позики і контролю за її
використанням і погашенням.

Забезпечення наданого кредиту повинно надійно захищати інтереси банку як
власника наданих у позику коштів, для чого використовується застава
майна, на яке згідно чинного законодавства може бути звернене стягнення,
а також гарантії (поручительства) інших платоспроможних осіб або ж
страхування відповідальності позичальника перед банком. [22, с.359–361].

Укладення кредитного договору в кінцевому підсумку слугує безпосередньою
підставою для видачі кредиту позичальнику на умовах, передбачених
відповідними положеннями документу.

Четвертий етап – видача кредиту – визначає сукупність
організаційно–технічних умов, за яких сума позики передається у
розпорядження позичальника. Такими умовами є оформлення відповідних
вказівок кредитного відділу банку операційному відділу про відкриття
позичкового рахунку для ведення обліку наданих кредитів. Комерційні
банки та їхні клієнти можуть самостійно обирати оптимальний варіант
кредитування: позичка може надаватися або шляхом оплати банком
розрахункових документів за товарно–матеріальні цінності, роботи і
послуги або шляхом перерахування суми кредиту на поточний рахунок
позичальника для використання на цілі, передбачені кредитним договором,
зі збереженням права контролю банку за цільовим використанням кредиту.
Видача позики може проводитися одноразово або в інші строки, визначені
кредитним договором при узгодженні між позичальником і банком графіку
погашення відповідних сум кредиту.

Отже, рішення про видачу кредиту, незалежно від його розміру,
приймається колегіальне на засіданні кредитного комітету, згідно з
положенням про нього, і оформляється протоколом.

П’ятий етап – погашення кредиту – є досить важливим в процесі
організації кредитних відносин банку з індивідуальним позичальником.
Відповідно до порядку, погашення може відбуватися одноразово (однією
сумою) або в розстрочку (по частинах). Одноразове погашення кредиту
передбачає його повернення в повній сумі у встановлений у кредитному
договорі строк. При погашенні позички в розстрочку передбачається
періодичне погашення суми боргу, пов’язане з надходженням виручки від
реалізації продукції та інших доходів. Окрім власних коштів позичальника
(в разі їх відсутності чи нестачі), джерелом погашення кредиту може бути
реалізація заставленого майна або кошти третьої особи — поручителя
(гаранта) згідно умов договору.[33, с.94–95].

Строки погашення позики залежать від багатьох факторів. Основним із них
є:

характер об’єктів кредитування ;

забезпечення банків кредитними ресурсами, їх склад та структури
залучення та запозичення;.

платоспроможність та кредитоспроможність позичальників;

рівень фінансової сталості самих банків;

характер виробничої політики НБУ і КБ.

Погашення позик проводиться працівниками бухгалтерії банку а рахунок
коштів, що є на поточних рахунках позичальників на підставі таких
документів:

розпорядження кредитного відділу;

строкового зобов’язання позичальника;

на підставі платіжного доручення самого позичальника.

Якщо поточний рахунок позичальника відкритий не в банку – кредитора, а в
іншому банку, то погашення боргів здійснюється платіжним дорученням
позичальника або на основі платіжної вимоги банку – кредитору.

Кошти, що списуються з рахунку позичальника на погашення боргу, в першу
чергу направляються на сплату процентів за кредит, потім для погашення
простроченої заборгованості за кредит, а сума, що залишається на
погашення основної строкової заборгованості на даний день. Інша
черговість може мати місце, якщо це передбачено кредитною угодою.

6

2

4

6

8

:

r

t

v

x

2 4 6 8 : r t v x oe o u ue th 6

8

:

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019