Дипломна робота

Кредитні відносини комерційних банків з індивідуальними позичальниками

План

TOC \o «1-3» \n \h \z \u HYPERLINK \l «_Toc103264919» Вступ

HYPERLINK \l «_Toc103264920» Розділ І. Теоретичні основи організації
кредитних відносин банків з індивідуальними позичальниками.

HYPERLINK \l «_Toc103264921» 1.1. Суть, необхідність кредиту і його
роль в умовах ринкової економіки.

HYPERLINK \l «_Toc103264922» 1.2. Основні принципи і умови
кредитування комерційними банками індивідуальних позичальників.

HYPERLINK \l «_Toc103264923» 1.3. Особливості кредитних відносин
банків із фізичними особами

HYPERLINK \l «_Toc103264924» Розділ ІІ. Аналітична оцінка кредитних
відносин банків з індивідуальними позичальниками в умовах переходу до
ринку.

HYPERLINK \l «_Toc103264925» 2.1. Кредитна політика комерційних
банків з індивідуальними позичальниками.

HYPERLINK \l «_Toc103264926» 2.2. Діючий порядок видачі та погашення
банківського кредиту.

HYPERLINK \l «_Toc103264927» 2.3. Оцінка кредитної діяльності
комерційних банків України

HYPERLINK \l «_Toc103264928» Розділ ІІІ. Кредитний ризик та шляхи
удосконалення кредитних відносин банків з індивідуальними
позичальниками.

HYPERLINK \l «_Toc103264929» 3.1. Суть і методи управління кредитним
ризиком.

HYPERLINK \l «_Toc103264930» 3.2. Методика оцінки кредитоспроможності
комерційними банками індивідуальних позичальників.

HYPERLINK \l «_Toc103264931» 3.3. Робота банків з проблемними
кредитами та шляхи удосконалення кредитних відносин з індивідуальними
позичальниками.

HYPERLINK \l «_Toc103264932» Висновки і пропозиції

HYPERLINK \l «_Toc103264933» Список використаної літератури:

Зміст

TOC \o «1-3» \h \z \u HYPERLINK \l «_Toc103264941» Вступ
PAGEREF _Toc103264941 \h 3

HYPERLINK \l «_Toc103264942» Розділ І. Теоретичні основи організації
кредитних відносин банків з індивідуальними позичальниками. PAGEREF
_Toc103264942 \h 6

HYPERLINK \l «_Toc103264943» 1.1. Суть, необхідність кредиту і його
роль в умовах ринкової економіки. PAGEREF _Toc103264943 \h 6

HYPERLINK \l «_Toc103264944» 1.2. Основні принципи і умови
кредитування комерційними банками індивідуальних позичальників.
PAGEREF _Toc103264944 \h 16

HYPERLINK \l «_Toc103264945» 1.3. Особливості кредитних відносин
банків із фізичними особами PAGEREF _Toc103264945 \h 26

HYPERLINK \l «_Toc103264946» Розділ ІІ. Аналітична оцінка кредитних
відносин банків з індивідуальними позичальниками в умовах переходу до
ринку. PAGEREF _Toc103264946 \h 30

HYPERLINK \l «_Toc103264947» 2.1. Кредитна політика комерційних
банків з індивідуальними позичальниками. PAGEREF _Toc103264947 \h 30

HYPERLINK \l «_Toc103264948» 2.2. Діючий порядок видачі та погашення
банківського кредиту. PAGEREF _Toc103264948 \h 41

HYPERLINK \l «_Toc103264949» 2.3. Оцінка кредитної діяльності
комерційних банків України PAGEREF _Toc103264949 \h 51

HYPERLINK \l «_Toc103264950» Розділ ІІІ. Кредитний ризик та шляхи
удосконалення кредитних відносин банків з індивідуальними
позичальниками. PAGEREF _Toc103264950 \h 61

HYPERLINK \l «_Toc103264951» 3.1. Суть і методи управління кредитним
ризиком. PAGEREF _Toc103264951 \h 61

HYPERLINK \l «_Toc103264952» 3.2. Методика оцінки кредитоспроможності
комерційними банками індивідуальних позичальників. PAGEREF
_Toc103264952 \h 72

HYPERLINK \l «_Toc103264953» 3.3. Робота банків з проблемними
кредитами та шляхи удосконалення кредитних відносин з індивідуальними
позичальниками. PAGEREF _Toc103264953 \h 85

HYPERLINK \l «_Toc103264954» Висновки і пропозиції PAGEREF
_Toc103264954 \h 97

HYPERLINK \l «_Toc103264955» Список використаної літератури:
PAGEREF _Toc103264955 \h 100

Вступ

Кредит і кредитні відносини є невід’ємною складовою економічної системи
України. Сфера кредитування безпосередньо пов’язана з потребами розвитку
національного виробництва. Знаходячись у центрі сучасного
грошово–фінансового господарства, обслуговуючи інтереси господарських
суб’єктів, кредит опосередковує зв’язки між державою, банком,
товаровиробниками і населенням. Нині завдання відновлення виробничого
призначення кредиту стає одним із першочергових. Кредитні відносини
мають сприяти подоланню економічної кризи в Україні і забезпечувати
прогресивний розвиток вітчизняного товарного виробництва.

Сьогодні в Україні функціонують підприємства, організації і господарські
товариства, засновані на різних формах власності. Це створює різнобій і
складнощі в організації кредитних відносин між банками, з одного боку,
та підприємствами, організаціями і товариствами – з іншого. В умовах
ринкової економіки змінився характер кредитних договорів, коли активну
роль стали виконувати обидва їхні суб’єкти на паритетних засадах, що
вимагає зміцнення правового поля діяльності кредитора і
кредитоодержувача.

Питання організації кредитних відносин банків з індивідуальними
позичальниками є вельми важливим для країн з перехідною економікою, до
яких належить і Україна. Таким чином, є всі підстави вважати
запропоноване наукове дослідження актуальним як з теоретичної, так і з
практичної точки зору.

Виходячи із ступеня наукової проблемності зазначених питань та проблем,
а також реальних потреб практики, визначено мету та основ–і завдання
дослідження.

Головною метою даної роботи є комплексне теоретичне і практичне вивчення
актуальних проблем, пов’язаних із здійсненням кредитних відносин банків
з індивідуальними позичальниками в період становлення ринкових відносин
і розробка на цій основі ряду практичних рекомендацій щодо їх розвитку
та вдосконалення регулювання кредитних відносин.

Відповідно до поставленої мети визначені конкретні завдання даного
дослідження:

розглянути суть, необхідність та роль кредиту в умовах ринкової
економіки;

охарактеризувати основні принципи та умови кредитування, а також
функції, форми та види кредиту;

проаналізувати діючий порядок видачі та погашення банківського кредиту;

здійснити аналітичну оцінку кредитних відносин комерційних банків
України з індивідуальними позичальниками;

дослідити методику оцінки кредитоспроможності банками своїх
позичальників.

з’ясувати основні методи регулювання кредитного ризику;

вивчити та розглянути шляхи удосконалення кредитних відносин банків з
позичальниками.

Предметом дослідження є теоретичні і практичні питання політики у сфері
кредитних відносин банку з індивідуальними позичальниками.

Об’єктом дослідження виступають комерційні банки України та
індивідуальні позичальники.

Методологічну основу роботи складають теоретичні дослідження вітчизняних
та зарубіжних економістів у сфері кредитних відносин, законодавчі акти,
що регулюють порядок функціонування кредитної системи, нормативні
документи НБУ та КМУ, що регламентують режим здійснення кредитних
операцій на території України, документи статистичних органів, друковані
періодичні джерела, а також інші матеріали, що відображають різні
аспекти організації кредитних відносин.

Наукова новизна проведеного дослідження полягає у розробці ряду
теоретичних положень, що розкривають економічні та організаційні заходи
здійснення та удосконалення кредитних відносин в умовах становлення
ринкової економіки.

Розділ І. Теоретичні основи організації кредитних відносин банків з
індивідуальними позичальниками.

1.1. Суть, необхідність кредиту і його роль в умовах ринкової економіки.

Кредит є важливою категорією ринкової економіки, що відображає реальні
зв’язки і відношення економічного життя суспільства. Кредит завжди був і
залишається важливим важелем у стимулюванні розвитку виробництва. За
його допомогою прискорюється процес обігу капіталу як на макро-, так і
на мікроекономічному рівні. Опосередковуючи всі стадії відтворювального
процесу, кредит сприяє досягненню вищої рентабельності виробництва і
прибутковості капіталу.

Для одержання кредиту потрібно, щоб той, хто його надає, довіряв тому,
хто хоче ним скористатися. Звідси і термін «кредит», що походить від
латинського сгесіо, що означає «вірю». Але однієї довіри недостатньо,
оскільки існує великий ризик щодо своєчасності та повного повернення
кредиту, необхідні певні гарантії того, хто має відповідні кошти, або
страхової компанії.

Радикальні економічні перетворення, які відбуваються в країні,
спонукають до переосмислення змісту суті кредиту. Адже він є невід’ємним
елементом ринкового господарства. Кредити прискорюють процес відтворення
на всіх етапах виробництва, розподілу, обліку і споживання. За їх
рахунок формуються основні фонди та обігові кошти, здійснюються
розрахунки між товаровиробниками, збільшується обсяг грошової маси в
обігу, прискорюються процеси реального накопичення, виробничого і
соціального розвитку підприємств.

В економічній літературі є кілька визначень кредиту, кілька трактувань
його змісту і принципів впливу на ефективність господарювання. Скажімо,
у фінансово–кредитному словнику зазначено:

«Кредит – це позика в грошовій або товарній формі на умовах
повернення,і, як правило, зі сплатою відсотків».[39,с. 103]. Трактування
кредиту з точки зору суб’єктів

«Кредит – це економічні відносини, які виникають між кредитором і
позичальником з приводу одержання останнім позички в грошовій або
товарній формі на умовах повернення в певний строк і, як правило, зі
сплатою відсотків «. [8, с.147].

Професор М. І. Савлук вважає:

«Кредит – це економічні відносини між юридичними і фізичними особами і
державою з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як
правило, з виплатою відсотків». [19, с.128].

В економічній літературі знаходимо й інші визначення поняття кредиту. Та
більшість із них зводиться до того, що він є суто технічною категорією,
тобто наданням грошових коштів у борг на засадах повернення і сплати.
Таке розуміння кредиту в умовах ринкових відносин є дещо звуженим. І ось
чому.

По–перше, кредит – це економічна категорія, якою передбачається не лише
перерозподіл, а й акумулювання тимчасово вільних коштів держави,
суб’єктів господарювання та фізичних осіб.

По–друге, кредиту притаманні принципи не лише сплати і повернення, а й
цільового використання запозичених коштів, реального забезпечення
кредиту.

По–третє, у кредитні відносини вступають не лише комерційні банки і
підприємства, а й держава та населення.

Цей висновок підтверджують характерні особливості сучасних кредитних
відносин. [34, с.47].

Отже, можна зробити такий висновок, що в економічній літературі немає
єдиної думки щодо визначення суті кредиту, що пояснюється складністю
економічних відносин, що виникають з цього приводу.

Не вдаючись до аналізу всіх точок зору щодо сутності кредиту, зупинимося
на такому визначенні кредиту: «Кредит – це економічні відносини, що
виникають між кредитодавцем і кредитоодержувачем з приводу перерозподілу
вартості на умовах повернення у встановлений строк і зі сплатою процента
на підставі кредитного договору». Економічні відносини між кредитором і
позичальником виникають під час одержання кредиту, користування ним та
його повернення. Сторони, які беруть участь у цих економічних
відносинах, називаються їхніми суб’єктами, а ті грошові чи
товарно–матеріальні цінності, затрати чи виконанні роботи та надані
послуги, щодо яких укладається кредитний договір, є об’єктом кредиту.
[30, с. 10]

Позичальник використовує гроші чи речі для підтримання процесу
виробництва або для задоволення своїх особистих потреб. Тому об’єкт
кредитних відносин для позичальника має не тільки вартість, а й споживчу
вартість. Вона полягає в тому, що спрямовані в обіг гроші чи речі
забезпечують позичальнику зростання вартості, тобто є капіталом. Коли ж
гроші або речі надаються в кредит для задоволення особистих потреб
позичальника, то це передбачає одержання позичальником у майбутньому
доходів від його теперішньої, минулої (пенсіонери) чи майбутньої
(студенти) участі в процесі суспільного виробництва.

В умовах ринкової економіки об’єктом кредитних відносин переважно г
гроші як загальний ресурс, за допомогою якого можна придбати всі інші
ресурси – матеріальні, технічні, трудові, природні.

Кредитні відносини виникають з приводу перерозподілу вартості на засадах
повернення. Саме цим вони відрізняються від інших економічних відносин.

Передумовою повернення кредиту є кругообіг основних та оборотних коштів
або одержання доходів позичальником. При цьому кошти у позичальника
мають вивільнитися у розмірі, що забезпечує повернення позички
кредитору. У виключних випадках кредит може бути повернутий третьою
особою–гарантом, коли позичальник не спроможний сам це зробити.
Звичайно, конкретний строк повернення кредиту залежить від того, як
здійснюється кругообіг коштів у позичальника та від можливостей
кредитора щодо строку, на який він може надати кредит. Характерною рисою
кредиту є сплата процентів за користування ним. Без цього у кредитора не
буде зацікавленості позичати гроші. [27, с. 128–132]. Грошовий обіг
вимагає неперервності. Але в ньому бувають розриви. Нагадаймо те, що
товарно–грошовий обіг функціонує в системі постійної зміни форм
вартості.

Стадія 1.

В цій стадії гроші (Г) витрачаються на придбання такого товару (Т), де
Рс – робоча сила, Зв – засоби виробництва, без яких неможливо розпочати
виробництво.

Стадія 2.

Але безперервність грошового обігу пов’язана з формуванням і
відтворенням виробничого потенціалу, оплати праці, ведення витрат на
виробництво ( стадія 2), реалізацією продукції, всіх розрахункових
операцій.

У цих розривах бере участь кредит, позички на різні цілі. Основні
чинники, які вимагають участі кредиту в системі товарно–грошових
відносин:

до майбутнього отримання виручки від реалізації потреба у додаткових
грошових засобах для формування основних виробничих фондів, зверхвласних
накопичень;

потреба у додаткових грошових засобах на формування обігових коштів,
понадзформованих власних обігових коштів;

тимчасова ( або сезонна) потреба в грошових засобах у зв’язку з великою
тривалістю виробничого процесу, коли одержання грошей переноситься до
майбутнього отримання виручки від реалізації готового товару коли
потреба в грошах наступає між періодами готовності продукції
відвантаженні її і сплати споживачем;

коли в довгостроковому виробництві виникає потреба в позичці для
ритмічного функціонування виробництва і своєчасної виплати заробітної
плати.

Як бачимо, кредит виступає і бере участь в товарно–грошовому обігу в цих
стадіях і всіх сферах фінансово–господарської діяльності: промисловості,
сільському господарстві, будівництві, транспорті, торгівлі, а також у
банківській ( акціонерній, кооперативній ), фінансовій, виступаючи в
розривах ( відсутності власних коштів ) як кредит, тобто в кредитних
відносинах..

Але при цьому треба враховувати, що кредит не повинен покривати всіх
грошових засобів, яких не вистачає, а лише тих, які створюють необхідні
умови для ефективного функціонування кредиту. Кредит має бути
застосований лише тоді, коли повністю використані внутрішні можливості.
Кредит функціонує ефективно у відрегульованій системі господарювання.
[38, с. 22–24].

Наявність товарного виробництва і грошей об’єктивно зумовлює існування
та функціонування кредиту. З розвитком товарного виробництва кредит стає
обов’язковим атрибутом господарювання. Виробництво продуктів як товарів
означає, що в процесі відтворення відбувається відрив моменту відчуження
товару від одержання грошового еквівалента, відносне відокремлення руху
грошової форми вартості від товарної форми, виконання грішми функції
засобу платежу та виникають кредитні відносини. Це відносне
відокремлення проявляється у розбіжності у часі руху матеріальних та
грошових потоків, які виникають при розподілі, обміні та споживанні
сукупного суспільного продукту. Якщо рух товарних потоків випереджає
грошові, тоді споживачі матеріальних цінностей на момент їх оплати не
мають достатніх грошових коштів, це може зупинити нормальний рух процесу
відтворення. Коли ж рух грошових потоків випереджає товарні, то. в
учасників виробничого процесу нагромаджуються тимчасово вільні грошові
кошти. Виникає суперечність між безперервним вивільненням грошей у
кругообігу обігових коштів і потребою у постійному використанні
матеріальних і грошових ресурсів в інтересах прискорення процесу
відтворення. Ця суперечність може бути усунута за допомогою кредиту,
котрий дає можливість отримувати кредитоодержувачам грошові кошти,
потрібні для оплати матеріальних цінностей та послуг, або придбати їх з
відстрочкою платежу.

Отже, кредит є об’єктивною вартісною категорією, складовою частиною
товарно–грошових відносин, а його необхідність викликана існуванням
товарно–грошових відносин.

Потреби у кредитах виникають також у зв’язку з особливостями
індивідуальних кругообігів коштів госпрозрахункових підприємств та
організацій. Особливості проявляються у розбіжності в часі між
вивільненням з обороту вартості в грошовій формі і авансуванням грошових
коштів у новий кругообіг. Зазначені розбіжності при кругообігу фондів
окремих підприємств та організацій відбуваються передусім, через
сезонність виробництва.

Таке чергування зростання додаткових потреб у грошових коштах і
створення тимчасово вільних залишків, їх на одному й тому ж підприємстві
або організації створюють економічну основу для використання кредитів на
формування його виробничих фондів і фондів обігу та погашення їх через
певний час. У масштабах економіки країни сезонні потреби в додаткових
коштах одних галузей народного господарства супроводжуються виникненням
вільних коштів в інших галузях, що створює економічну основу для
перерозподілу грошових коштів між різними галузями народного
господарства за допомогою кредиту. [ 30, с. 8–9 ].

Одним із джерел коштів, котрі можуть бути надані в позичку, є залишки на
рахунках у банках вивільнених із кругообігу авансованих коштів внаслідок
постійних коливань як потреби в них, так і джерел їх формування.
Передусім це – кошти призначені для нових закупок сировини, матеріалів,
палива. На рахунках у банках тимчасово осідають грошові кошти, необхідні
підприємствам для чергової виплати заробітної плати. До використання за
цільовим призначенням на рахунках зберігаються також нерозподілені
амортизаційні відрахування, прибуток та інші кошти підприємств.

Крім цих тимчасово вивільнених коштів, найбільшим кредитним ресурсом
нині є грошові заощадження населення, що зберігаються як на рахунках у
кредитних установах, так і на руках. Тимчасово вивільнені кошти постійно
є на рахунках державного і місцевих бюджетів та бюджетних установ. Вони
теж виступають кредитними ресурсами. Іноді держава з бюджету виділяє
банкам кошти на поповнення їх кредитних ресурсів.

Банки, крім коштів своїх клієнтів, що зберігаються у них, мають власні
кошти: статутний резервний та інші фонди, нерозподілений прибуток, що
також слугують для видачі кредитів.

Отже, в економіці постійно є кошти, які можуть використовуватись як
кредитні ресурси для надання позичок. Сукупність цих коштів становить
позичковий фонд країни. Одна частина його, як уже зазначалось, – це
постійні ресурси, а друга – перемінні. Характер і структура ресурсів
суттєво впливає на напрями надання позичок, а також строки користування
ним. Так, постійні ресурси можуть використовуватись для надання
довгострокових кредитів, а перемінні –переважно для короткострокових
позичок.

Виходячи із всього сказаного, можна зробити висновок, що необхідність
кредиту викликана існуванням товарно–грошових відносин, а його
передумовою є наявність поточних або майбутніх доходів у позичальника.
Конкретними причинами необхідності кредиту є коливання потреби в коштах
та джерелах їх формування як у юридичних осіб, так і у фізичних осіб.
[13, с. 132–134].

Кредитні відносини і ринок кредитних ресурсів є органічною складовою
ринкової економіки. Ринок забезпечує умови для цілеспрямованого руху
кредитів у ті сфери національної економіки, де вони можуть бути
використані найефективніше.

В ринковій економіці кредитні відносини реалізуються шляхом діяльності
незалежних конкуруючих між собою комерційних кредитних установ, саме
існування яких (прибутковість і ліквідність) прямо залежить від
кредитоспроможності їхніх клієнтів.

Важливим стимулом для банків є конкурентна боротьба за залучення
кредитних коштів на ринку кредитних ресурсів. Комерційні банки є
самостійними і незалежними в проведенні кредитної політики. Слід
зазначити, що на відміну від грошового обороту (безготівкового і
готівкового) в сфері кредитування відсутні детальні, централізовано
розроблені НБУ інструкції.

Купуючи ресурси на вільному ринку кредитних ресурсів і продаючи їх
підприємствам (фірмам), комерційні банки здійснюють прямий вплив на
розвиток національної економіки. За рахунок кредитів на підприємствах
забезпечується організація як поточного господарського обороту, так і
розширене відтворення основного капіталу (основних фондів), створення
додаткових виробничих потужностей і цілих промислових об’єктів. Обсяги
кредитування народного господарства, з одного боку, не повинні
перевищувати певну критичну межу, за якою починається посилення
інфляційних процесів, а з другого боку, мають забезпечувати стимулювання
розвитку національного виробництва..

В Україні в сучасних умовах актуальною є проблема реформування системи
кредитування суб’єктів господарської діяльності. Йдеться, насамперед,
про орієнтацію банківського сектора на першочергове кредитування
пріоритетних у народногосподарському плані виробництв. Для виходу
української економіки з кризи кредитні відносини мають бути
підпорядковані пожвавленню інвестиційної та інноваційної діяльності,
фінансовому забезпеченню структурних перетворень та економічному
зростанню.

Поки що вітчизняна кредитно–банківська система не виконує ролі
прискорювача розвитку національної економіки. Недостатнім є власні кошти
банків, а отже, й обсяги кредитування економіки. Негативний вплив на
кредитну сферу здійснюють платіжна криза, дефіцит бюджету, різке
зниження кредитоспроможності підприємств (фірм). По суті, відсутня
практика надання кредитів під виробничі програми довгострокового
характеру. Банки майже не залучають ресурси на довгостроковій основі.
Більшість проблем у діяльності вітчизняних комерційних банків у сучасних
умовах пов’язано з проведенням ризикованої кредитної політики.

Для поліпшення стану справ у сфері кредитування необхідне досягнення в
Україні фінансової і макроекономічної стабільності, проведення
раціональної промислової і податкової політики, що дозволило б банкам
здійснювати виробничі інвестиції, а позичальникам – відновити свою
кредитоспроможність.

Кредит має створити сприятливі умови для розвитку всіх сфер і галузей
національної економіки України. Він є важливим джерелом капітальних
вкладень, тому традиційно виділяється його вагома роль у
реструктуризації економіки та інвестиційній діяльності. В Україні
сьогодні необхідним є розширення застосування кредитних відносин в
інвестиційній сфері. [32, ст. 20–21].

У теорії кредиту проблема впливу кредитних відносин на розвиток
економіки розглядається у взаємозв’язку з економічними межами
кредитування. Економічні межі кредитування – це межі існування і
поширення кредиту, межі, в яких кредитні відносини мають об’єктивну
природу і зберігають свої сутнісні риси, що відрізняють їх від
фінансових відносин. При порушенні економічних меж кредитування процес
перетворюється в процес фінансування.

На макрорівні економічні межі кредиту визначаються відповідністю
(кількісною, якісною і в часі) між платоспроможною потребою економіки в
позиках та наявністю кредитних ресурсів. Ця відповідність обумовлюється
рівнем ефективності функціонування.кредитної системи країни.

На мікрорівні економічні межі кредиту визначаються відповідністю
(кількісною, якісною і в часі) між пасивними операціями комерційних
банків. Від обсягу пасивних операцій залежить розмір банківських
ресурсів, а отже, й масштаби кредитування. З позицій позичальника,
вирішальне, значення має

рівень його кредитоспроможності – здатність забезпечувати своєчасне й у
повному обсязі повернення позики.

Порушення меж кредитування призводить до деформації кредитних відносин,
що виявляється або в недокредитуванні (нестачі кредитних вкладень у
економіку). Відновлення економічних меж кредитування здійснюється у ході
реалізації реформи кредитно–банківської сфери.[32, с. 21].

Отже, визначення меж застосування кредиту передбачає встановлення:

кола потреб в коштах, які можуть задовільнятися за рахунок кредиту;

меж використання кредиту по економіці в цілому, у тому числі для
збільшення оборотних коштів, основних фондів, державних потреб;

кількісних меж надання кредиту;

меж надання кредиту окремим позичальникам, обумовлених особливостями
взаємовідносин кредитора з постачальником, з урахуванням інтересів і
потреб позичальника, а також можливостей та інтересів кредитора.

Межі застосування кредиту визначаються з урахуванням перерахованих умов,
а також особливостей і завдань розвитку економіки. Зазвичай межі
регулюються в різні періоди розвитку економіки. Перехід до ринкової
економіки супроводжувався розширенням меж застосування кредиту, що
проявилося у розвиткові комерційного та іпотечного кредиту.

Отже, кредиту відводиться важлива роль у подальшому реформуванні
економіки України та відродженні національного виробництва. Кінцевим
підсумком має стати розвиток і підвищення ефективності національної
економіки. [21, с.221].

1.2. Основні принципи і умови кредитування комерційними банками
індивідуальних позичальників.

Ринкові перетворення, що відбуваються на сучасному етапі розвитку
України і супроводжуються структурними змінами кредитної системи,
розширенням сегментів кредитного ринку, появою нових видів кредитних
інструментів, удосконаленням кредитних технологій, зумовлюють
необхідність розвитку як теоретичної бази, так і методологічної основи
кредитних відносин, зокрема кредитування. Одним із визначних елементів
методологічної основи кредитних відносин суб’єктом яких є комерційні
банки, виступають принципи кредитування, що визначають найважливіші
умови функціонування кредиту і покликані розв’язати такі завдання:
стимулювати розвиток підприємств–позичальників, сприяти зміцненню
грошового обігу в державі і забезпечувати безперервну, циркуляцію
позичкового фонду, досягаючи при цьому ефективності реалізації
перерозподільної функції.

Принципи кредитування – це основні положення, правила й умови, яких
повинні дотримуватися банки при здійсненні кредитування. Ці положення й
правила визначаються природою, роллю, функціями кредиту і тими
суспільними умовами, в яких вони проявляються.[37, с.37]

Необхідно розрізняти принципи і правила кредитування. Правила випливають
з принципів і відображають лише окремі положення і моменти того чи
іншого принципу, механізми використання принципів у конкретній
практичній діяльності банку.

Можна виділити три основні рівні системи принципів кредитування:

загальноекономічні принципи кредитування (відповідність ринковим
відносинам, раціональності і ефективності, комплексності, розвиткові);

особливі принципи кредитування, поза якими кредит втрачає свій
специфічний економічний зміст (поверненості, забезпеченості,
строковості, платності, цільової спрямованості);

правила кредитування, які випливають з кожного особливого принципу й
можуть по–різному проявлятися в конкретних кредитних операціях.

Всі принципи кредитування, а також.правила кредитування взаємопов’язані,
певним чином вони взаємопереходять одне в одне.

У запропонованій вище системі принципів кредитування на першому місці
стоїть загальноекономічний принцип відповідності ринковим відносинам,
умовам ринкової економіки. Кредитний механізм має відображати умови
конкуренції, суперництва комерційних банків за позичальника,
комерціалізації кредитної угоди, прагнення забезпечити максимально
можливу вигоду (прибуток) від позики, самостійність та автономність у
прийнятті управлінських рішень тощо. Принцип раціональності та
ефективності кредитування характеризує економічність використання позики
як з позицій інтересів банку, так і з позицій позичальників. Принцип
раціональності кредитування здійснюється на основі оцінки
кредитоспроможності позичальника, що забезпечуватиме впевненість банку у
здатності й готовності боржника повернути позичку в обумовлений
договором строк.

Принцип комплексності кредитування передбачає побудову кредитного
механізму на основі врахування всього комплексу чинників, що впливають
на реалізацію кредитної операції.

Принцип розвитку кредитування відображає постійний рух і динаміку
кредитного механізму. Зміна економічних відносин приводить і до зміни
кредитних відносин, підходів до їх практичної організації. Принцип
розвитку вимагає від комерційних банків використовувати гнучкі методи
кредитування, оперативно змінювати порядок практичної роботи з позиками,
методи контролю за використанням та поверненням кредиту, засоби
регулювання заборгованості тощо.

Центральне місце в системі принципів кредитування посідають особливі
принципи кредиту. Саме вони відображають економічну сутність кредиту.

Принцип поверненості означає, що кредит має бути повернений
позичальником банкові. Установи банків можуть надавати відстрочку
повернення позички, стягуючи за це підвищений відсоток. Цей принцип
вважається вихідним у системі кредитування. Він випливає із суті
кредитних відносин, адже якщо позичка не повертається, втрачається
економічний зміст кредиту.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для
захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу
через неплатоспроможність позичальника. Мета реалізації цього принципу –
зменшити ризик кредитної операції. Майнові інтереси кредитора мають бути
повною мірою захищені у разі можливого порушення позичальником узятих на
себе зобов’язань. Кредит надається під певне реальне забезпечення –
заставу, гарантію, поручительство, страхове свідоцтво тощо. Банківський
кредит, не забезпечений реальними цінностями, надається як виняток
окремим позичальникам, які мають давні ділові зв’язки з банком та високу
платоспроможність. [32, с.45–47].

Кредит без забезпечення, так званий бланковий кредит, посідає незначне
місце в структурі,, короткострокових кредитних вкладень. Так, його
частка в сумі кредитів, що були надані комерційними банками для
здійснення розрахунків протягом 2004 року, становила близько 14%. У
практичній діяльності українських банків найбільш поширеним видом
забезпечення є застава майна. [37, с. 38].

Крім того, на сьогоднішній день є проблема практичної реалізації
принципу забезпеченості, зумовлена недосконалістю правової бази.
Зокрема, немає єдиного реєстру заставленого майна та відпрацьованого
механізму його реалізації в разі визнання клієнта неспроможним погасити
позику.

Принцип строковості означає, що позичка має бути повернена позичальником
банкові у визначений в кредитному договорі строк. Кредит обов’язково має
бути повернутий у певний заздалегідь обумовлений час. У разі порушення
принципу строковості банк пред’являє до позичальника фінансові вимоги.
Строк кредиту – це період користування позичкою. Він розраховується з
моменту одержання позики (зарахування на рахунок позичальника або сплати
платіжних документів з позичкового рахунка позичальника) до її кінцевого
погашення.

Аналіз практичної діяльності комерційних банків у галузі надання
кредитів свідчить, що реалізація цього принципу пов’язана з проблемами
загального стану економіки держави, що зумовлює порушення термінів
повернення позичок і зростання безнадійної кредитної заборгованості.
Підтвердженням цього є збільшення простроченої заборгованості суб’єктів
господарювання за позичками комерційних банків протягом 2004 року в 1,2
рази. [37, с. 38].

Принцип платності означає, що кредит має бути повернений позичальником
банкові з відповідною оплатою за його користування. Кредит у формі
відсотків. Відсоток – це плата позичальника у кредитних відносинах. Банк
вимагає від позичальника не тільки повернення одержаної позики, а й
сплати відсотка за її використання.

Реалізація цього принципу здійснюється через механізм позичкового
процента, ставка якого визначається1 співвідношенням суми річного
доходу, отриманого на позичковий капітал, та суми наданого кредиту, і за
своєю економічною сутністю являє собою ціну кредитних ресурсів.

Платність кредиту здійснює стимулюючий вплив на комерційний розрахунок
підприємств, змушуючи їх збільшувати власні кошти й ефективно
використовувати позичені Формування ціни на кредит принципово
відрізняється від традиційного механізму ціноутворення, в основі якого
виступають суспільне необхідні витрати праці на виробництво продукту.
При встановлені процента за кредит комерційні банки враховують цілий ряд
факторів. Ці фактори умовно можна поділити на дві групи: зовнішні, що не
залежать від комерційного банку, і фактори, безпосередньо пов’язані з
його діяльністю та діяльністю позичальника, (див. табл. 1.1)

Як видно з переліку, на розмір позичкового процента впливає досить
багато факторів, передусім кон’юнктурного характеру, що потребує
зваженого підходу до управління кредитними ресурсами.

Принцип цільової спрямованості кредиту передбачає вкладення позичкових
коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором. Позичальник не
може витрачати кредит на інші цілі. Цільовий характер кредитування
означає спрямованість позички на певний господарський об’єкт. Банк
обов’язково повинен розрізняти об’єкти кредитування, насамперед ті з
них, які пов’язані або з капітальними вкладеннями, або з основною
виробничою діяльністю.

Таблиця 1.1

Фактори встановлення процента за кредит

Фактори

Зовнішні Пов’язані з діяльністю комерційного банку і позичальника

1. Циклічність розвитку ринкової економіки 1. Середня ставка, що
сплачується банком клієнтам за депозитними

2. Темпи інфляційного процесу 2. Структура кредитних ресурсів v банку

3. Ефективність державного кредитного регулювання 3. Вид кредиту, що
надається банком

4. Середня процентна ставка за міжбанківським кредитом 4. Строковість
кредиту

5. Ситуація на міжнародному кредитному

THTHTTV 5. Сутність ризику банку

6. Динаміка грошових накопичень фізичних і юридичних осіб 6. Зміст
проекту, що фінансується

7. Динаміка виробництва й обігу 7. Кількість партнерів, які беруть
участь у здійсненні птюєкту. що Фінансується

8. Сезонність виробництва 8. Платоспроможність, надійність і високий
імідж позичальника

9. Динаміка внутрішнього держ. обігу

Порушення принципу цільового використання кредиту з боку позичальника
може послужити підставою для дострокового повернення кредиту або
введення штрафного позичкового процента. Принцип цілеспрямованості в
умовах ринкової економіки дещо змінив свій зміст – комерційні банки
надають позички на нових умовах у нетрадиційній формі. Тепер поступово
складається система багатоваріантного кредитування, коли позичальники і
банки застосовують ту форму, яка на їхню думку є найбільш доцільною.

Дослідження кредитної діяльності комерційних банків України показує, що
поряд із кредитуванням за сукупним об’єктом використовують разові
кредити. Із загального обсягу кредитів, що надані банками в сферу
матеріального виробництва станом на 01. 12.2000 p., 76,6 % припадає на
матеріальні запаси й виробничі витрати; 11,9 % – на накопичення
товарно–матеріальних цінностей і запасів у торгівлі. Кредити, надані для
здійснення розрахунків, становлять 33,8 % від загальної суми кредитів,
строк погашення яких не настав. У цілому тепер налічується близько
тридцяти напрямків використання позичок комерційних банків суб’єктами
господарювання. [37, с.37].

Щодо правил кредитування, то їх чітке формулювання має вирішальне
значення в кредитному менеджменті. Ці правила в основному і головному
визначають стандартні вимоги та орієнтири для кредитних працівників
банку. Йдеться про чітке структурування, систематизацію, програмування
способів і прийомів проведення кредитних операцій.

Отже, у принципах кредитування відображаються стійкі і перевірені
практикою банківські орієнтири, закономірні зв’язки та закономірності
організації кредитного процесу. Принципи кредитування стимулюють
економічну зацікавленість суб’єктів кредитних відносин у найкращих
результатах своєї діяльності.

Принципи кредитування не є раз і назавжди незмінними. Розвиток
економіки, зміна характеру економічних відносин спричиняють як появу
нових принципів, що відповідають, новим умовам, так і зміну сутності
традиційних принципів кредитування.

Кредитування комерційними банками індивідуальних позичальників
здійснюється з урахуванням всіх цих основних принципів кредитування
(терміновості, платності, поверненості, забезпечення та цільового
використання).Велика увага при цьому приділяється оцінці
платоспроможності фізичних осіб, які бажають отримати кредит, та
забезпеченню кредиту. [32,с.48–49].

Одним із найважливіших моментів на шляху до виходу із скрутного
становища – визначення оптимальних умов кредитування, на основі яких
будуються і розвиваються відносини між банком і позичальником. Це дає
змогу організувати економічні відносини суб’єктів кредитування як
рівноправних партнерів, що мають спільні економічні інтереси в
досягненні максимального ефекту в процесі здійснюваних операцій.

Неврахування недоліків теорії комерційних позик стало в свій час однією
з причин кризового стану українських комерційних банків. Тому більш
реалістичне визначення умов кредитування між банком і позичальником дало
змогу піднести організацію кредитних відносин на якісно новий рівень, що
означає добровільне прийняття на себе суб’єктами кредитування взаємних
зобов’язань, від виконання яких залежить ефективність їхньої діяльності,
одержання прибутку і задоволення економічних інтересів партнерів
кредитного процесу:

сукупна заборгованість за кредитами, врахованими векселями та 100 % суми
позабалансових зобов’язань, виданих одному позичальнику, не може
перевищувати 25 % власних коштів комерційного банку;

загальний розмір кредитів, наданих банком, стосовно всіх позичальників,
з урахуванням 100 % позабалансових зобов’язань банку, не може
перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку;

банк здійснює кредитування у формі надання строкових кредитів, відкриття
кредитних ліній, надання кредитів овердрафтного типу, а також
консорціумних кредитів.

банк надає кредити кредитоспроможним і платоспроможним позичальникам,
які мають самостійний баланс, забезпечені власними оборотними коштами;

банківські кредити надаються тим позичальникам, які дотримуються
кредитної дисципліни. [6, с. 245].

Забороняється надання кредиту на :

1. покриття збитків від господарської діяльності;

2. на формування і збільшення статутного фонду;

3. на погашення раніше отриманих позик.

Сучасна організація кредитних відносин неможлива без відображення всіх
питань, пов’язаних з цим процесом, у кредитній угоді. Необхідність
застосування цього документа зумовлена самою практикою кредитних
відносин, орієнтованих на підтримку за допомогою кредиту
платоспроможності позичальника незалежно від результатів його

Такий підхід призводив до зменшення зацікавленості учасників кредитного
процесу в ефективному використанні позики, що не відповідало основним
принципам комерційного розрахунку, на якому почала ґрунтуватися
діяльність суб’єктів господарювання в умовах переходу до ринкової
економіки. Дана ситуація створила реальні передумови для переведення
всіх взаємовідносин банку із клієнтами на договірні засади. Відповідно
до угоди кожна сторона бере на себе конкретні зобов’язання і має певні
права, які визначають основи подальших взаємовідносин банку з
позичальником. У міру необхідності коригування прийнятих умов
складаються додаткові кредитні угоди.

Завдяки дотриманню позичальниками кредитної дисципліни забезпечується
ефективне використання позичених коштів, вчасне погашення отриманих
кредитів, оперативне прийняття рішень щодо формування угод. Видача нових
кредитів здійснюється лише за умови повноцінного аналізу
кредитоспроможності підприємства, його комерційного та інвестиційного
потенціалу, розгляду здатності позивача реалізувати свої стратегічні
цілі.

У зв’язку з цим банки мають потребу проводити оперативний аналіз
комплексу факторів, що можуть спричинити порушення підприємствами
строків погашення отриманих кредитів, завдяки чому практично кожен
комерційний банк обирає для себе головні умови здійснення кредитних
операцій.

Слід більше приділяти уваги такій важливій умові, яка пов’язана з
економічною суттю комерційних банків, що виражається такою функцією як
посередництво в кредиті, – видача позик банків у межах наявних у нього
кредитних ресурсів. У нашій країні до недавнього часу ця фундаментальна
умова кредитування ігнорувалася. Формування і розподіл кредитних
ресурсів здійснювалося не кожним банком зокрема, а в рамках єдиного
позичкового фонду всієї країни центральним банком.

Отже, в умовах ринку така система виявилася цілком неспроможною.
Становлення і розвиток незалежних комерційних банків зумовило нові
підходи до ресурсного забезпечення активних операцій. На сьогоднішній
день обсяг кредитних вкладень банку повністю залежить від обсягів
сформованих ним ресурсів. Крім того, додаткові можливості маневрування
кредитними ресурсами шляхом купівлі їх один в одного.

Зрозуміло, що перелічені умови кредитування банком позичальника не
охоплюють усіх аспектів організації кредитних відносин, а лише
характеризують загальні базові основи для їх перебудови.

На сучасному етапі розвитку кредитної справи кожен комерційний банк
самостійно визначає оптимальні для себе умови здійснення позичкових
операцій відповідно до особливостей власної діяльності та діяльності
своїх клієнтів.

Таким чином, організація банківської роботи з визначення оптимальних
умов і методів кредитування має бути спрямована на забезпечення
надійного зацікавленого партнерства у взаємовідносинах банку з
клієнтами, результатом якого має стати найбільш ефективне використання
наданих у позичку коштів, що позитивно впливають на загальний стан
економічного розвитку країни, яка прагне знайти шлях справжніх ринкових
відносин. [41, с. 40–41 ].

1.3. Особливості кредитних відносин банків із фізичними особами

Ринкові перетворення, що відбуваються на сучасному етапі розвитку
України і супроводжуються структурними змінами кредитної системи,
розширенням сегментів кредитного ринку, появою нових видів кредитних
інструментів, удосконаленням кредитних (інструментів) технологій,
зумовлюють необхідність розвитку як теоретичної бази, так і
методологічної основи кредитних відносин зокрема банківського
кредитування.

Одним із визначних елементів методологічної основи кредитних відносин,
суб’єктом яких є комерційні банки, виступають принципи кредитування, що
визначають найважливіші умови функціонування банківського кредиту і
покликані розв’язати триєдине завдання: стимулювати розвиток
підприємств–постачальників, сприяти зміцненню грошового обігу в державі
й забезпечувати безперервну циркуляцію позичкового фонду, досягаючи при
цьому ефективності реалізації перерозподільної функції.

Принципи кредитування – це основні положення, правила й умови, яких
повинні дотримуватися банки при здійсненні кредитування. Ці положення й
правила визначаються природою, роллю, функціями кредиту і тими
суспільними умовами, в яких вони проявляються.

Банківська система кредитування, що склалася в Україні сьогодні, являє
собою поновлену кредитну систему, в яких збереглися окремі риси старої
схеми і вводяться принципово нові елементи, притаманні сучасному етапу
розвитку економіки. При цьому перелік принципів банківського
кредитування залишився таким, як і до перебудови, але зміст кожного з
них набув суттєвих змін.

До специфічних принципів банківського кредитування відносять
цілеспрямованість (цільове використання), диференційованість,
строковість повернення, забезпеченість і платність. У Положенні НБУ “Про
кредитування” перелічені принципи трактуються як умови, що
передбачаються кредитним договором, порушення яких розглядаються як
недоліки кредитної діяльності.

Сутність принципу цілеспрямованості або цільового використання кредиту
полягає в тому, що позичка маж надаватися лише на визначені цілі, а саме
на задоволення тимчасової потреби позичальника в додаткових коштах. У
цьому полягає відміна кредитування від фінансування, оскільки останнє
такої суворої мети не має.

Порушення принципу цільового використання кредиту з боку позичальника
може послужити підставою для дострокового повернення кредиту або
введення штрафного позичкового процента. Принцип цілеспрямованості в
умовах ринкової економіки дещо змінив свій зміст – комерційні банки
надають позички на нових умовах у нетрадиційній формі. Якщо при
централізованій адміністративно–командній системі господарювання мало
місце кредитування сукупного об’єкта, що в ході банківської реформи
призвело до певної уніфікації використання кредиту, то тепер поступово
складається система багатоваріантного кредитування, коли підприємства й
банки застосовують ту форму, яка на їх думку є найбільш доцільною.

Дослідження кредитної діяльності комерційних банків України показує, що
поряд із кредитуванням за сукупним об’єктом використовуються разові
кредити. Із загального обсягу кредитів, що надані банками в сферу
матеріального виробництва станом на 01.12.2004р., 76,6% припадає на
матеріальні запаси й виробничі витрати. 11,9% – на накопичення
товарно–матеріальних цінностей і запасів в торгівлі. Кредити, надані для
здійснення розрахунків, становлять 33,8% від загальної суми кредитів,
строк погашення яких не настав. У цілому тепер налічується близько
тридцяти напрямків використання позичок комерційних банків суб’єктами
господарювання.

Диференційованість кредиту – це принцип, що означає зважений підхід з
боку комерційного банку до різних категорій потенційних позичальників.
Кредит маж надаватися суб’єктам господарювання на підставі показників
кредитоспроможності, що дає змогу оцінити фінансовий стан підприємства і
мати впевненість у здатності й готовності позичальника повернути надану
позичку в обумовлений договором термін. Ці якості потенційних
позичальників оцінюються шляхом аналізу їх балансів з боку
забезпеченості господарства власними джерелами, ліквідності, рівня
рентабельності не тільки на дату оформлення кредитної угоди, а й у
подальшій діяльності. Такий аналіз і оцінювання кредитоспроможності
позичальника дає змогу певною мірою знизити ризик невчасного повернення
позички. Практична реалізація цього принципу залежить від особистих
інтересів конкретного комерційного банку і загальної централізованої
політики держави. Суттєвою ознакою реалізації принципу
диференційованості кредитування в сучасних умовах є перехід від
кредитування об’єкта до кредитування суб’єкта. З точки зору суб’єктів
кредитування аналітичні дані свідчать про тенденцію зростання обсягів
кредитів підприємствам державної форми власності. За 2003–2004 роки
загальний обсяг кредитування державного сектора економіки збільшився
майже в 1,4 рази.

У 2003 році 63% загальної суми кредитів були спрямовані у державний
сектор економіки і тільки 33% – у недержавний, у 2004 році це
співвідношення становило відповідно 64% і 31%.

З принципом строковості повернення кредиту пов’язані принципи
забезпеченості й платності. Ці принципи виражають необхідність
забезпечення майнових інтересів кредитора при можливому порушенні
позичальником взятих на себе зобов’язань. Боргові зобов’язання, які
забезпечують повернення кредиту, оформляються разом із кредитним
договором і є додатком до нього. Необхідно підкреслити, що в умовах
планової економіки цей принцип практикувався досить вузько: вважалося,
що забезпеченість кредиту є понаднормативний є понаднормативний
сплачений залишок товарно–матеріальних цінностей. Але практичний досвід
свідчить, що наявність такого матеріального забезпечення ще не дає
впевненості у вчасності повернення позички, оскільки підприємство може
мати матеріальні запаси, які обертаються досить повільно.

Аналізуючи банківські кредити з позиції забезпеченості, необхідно
відзначити, що кредит без забезпечення, так званий банковий кредит,
посідає незначне місце в структурі короткострокових кредитних вкладень.
Так, його частка в сумі кредитів, що були надані комерційними банками
для здійснення розрахунків протягом 2004 року, становила близько 13%.

Таким чином, реалізація принципів кредитування є першоосновою здійснення
кредитного процесу. Вони склалися ще на початку історичного розвитку
руху позичкового капіталу, й перелік їх у сучасних умовах залишився
майже незмінним. Але зміст кожного з п’яти основних принципів
кредитування — цілеспрямованості, диференційованості, строковості,
забезпеченості і платності кредиту – з переходом до ринкових умов
господарювання набув суттєвих змін. Ці зміни зумовлені рядом причин:
переходом до централізованих форм управління економікою, набуттям
комерційними банками самостійності в питаннях вибору клієнтів та
об’єктів кредитування, встановленням плати за кредит відповідно до
поточної кон’юнктури кредитного ринку, розвитком законодавства в сфері
форм забезпечення кредитів і відповідальності позичальників тощо.

Розділ ІІ. Аналітична оцінка кредитних відносин банків з
індивідуальними позичальниками в умовах переходу до ринку.

2.1. Кредитна політика комерційних банків з індивідуальними
позичальниками.

Основний зміст і роль банківської справи – це забезпечити залучення і
надійність депозитів та вміле їх розміщення на основі виваженої розумної
політики. В банку завжди повинно бути в наявності достатньо коштів для
задоволення потреб вкладників, бажаючих вилучити їх і використати в
розумних межах. І вкладники, і регулюючі органи (в особі центральних
банків) виходять із того, що вложені в банк кошти зберігаються і є в
наявності завдяки необхідному рівню ліквідності і диверсифікації ризику.
Ризик, який являє собою органічну частину будь–якого кредиту, що
надається банком, повинен бути мінімальним. Акціонери, в свою чергу,
вважають, що банк повинен забезпечити одержання прибутку, і як правило,
за рахунок розміщення коштів, який з точки зору банку, повинен бути
достатнім для стимулювання припливу капіталу і одержання дивідендів.

Особливою роллю банківських операцій є надання кредитів, і робота
банкірів зводиться до того, щоби вирішити, кому можна довірити гроші
вкладників і на які цілі. Дана функція банків являє собою вкрай важливий
і надзвичайно чутливий процес. Банк повинен визначити, які кредити він
буде надавати, кому і за яких обставин ці кредити будуть надаватися.

Всі важливі рішення в банках потребують, щоби метою його політики було
підтримання оптимальних співвідношень між кредитами, депозитами та
іншими зобов’язаннями і власним капіталом. Тому, правильна кредитна
політика здатна підвищити якість кредитів, і, звісно, фінансовий стан
банку. Все вищесказане підкреслює необхідність кредитної політики в
роботі банків, і в значній мірі при переході до ринкових умов, коли
банки націлені на першокласних та багатих клієнтів, які ні кількістю ні
якістю не можуть забезпечити всю банківську індустрію.

Основне призначення політики в банку – це забезпечення послідовності дій
і дотримання надійності і чіткості позитивної практики в роботі.
Принципів обраної політики повинні дотримуватися всі – від голови
правління банку до окремо взятого співробітника. Отже,, «політика в
контексті банківської справи – це спосіб виконання послідовно пов’язаних
дій, де принципи являють собою основу визначення її і спосіб її
здійснення» [24,с.60].

Кредитна політика – це лише одна із сторін широкого спектру політики,
яку проводять банки в своїй діяльності. В нашій країні, в період
переходу до ринку, коли кредитна політика знаходиться в залежності від
фінансової стабільності, спаду економіки, кризи платежів, банки не
дотримуються чітких критеріїв у кредитній політиці і не прагнуть
розробляти їх самі. По мірі стабілізації економічного простору,
фінансової ситуації, і коли держава поступово стає суб’єктом фінансового
ринку, банкам необхідно буде самим активно розробляти внутрішню
політику, в тому числі і кредитну. Цьому буде сприяти і загострення
конкуренції на ринку капіталів.

У сучасній банківській теорії відсутнє однозначне тлумачення терміну
«кредитна політика». Діапазон тверджень змінюється від «кредитна
політика – система заходів центрального банку та держави в кредитній
сфері заходів з метою регулювання грошового обігу і досягнення інших
економічних та соціальних цілей» [8, с.150] до «кредитна політика
повинна охоплювати склад кредитного портфеля, контроль над ним як єдиним
цілим, а також встановлювати стандарти для прийняття конкретних рішень»
[29,с.52].

Ці твердження характеризують різні рівні кредитної політики. Якщо перше
визначення характеризує макроекономічний рівень, яким виступає держава в
особі центрального банку, то суб’єктом кредитної політики іншого
твердження є мікроекономічний рівень, суб’єктом якого виступають
комерційні банки.

Відмінністю кредитної політики від фінансової, податкової, бюджетної та
39 інших видів економічної політики є те, що кредитна політика – це
політика, яка пов’язана з рухом кредиту, а отже, із організацією процесу
кредитування. З іншої сторони, кредитна політика виступає складовою
частиною банківської політики, яка охоплює окрім кредитної, депозитну,
валютну, процентну і інші види політики, які виражають основні функції
комерційних банків.

У цій частині кредитна політика на макроекономічному рівні
підпорядкована державному грошово–кредитному регулюванню, розробка і
втілення якої покладена на центральний банк. Отже, кредитну політику
слід розглядати як на макроекономічному рівні – основу
грошово–кредитного забезпечення та регулювання, і на мікрорівні –
організацію процесу кредитування господарських суб’єктів. Розглядаючи
кредитний механізм як організаційно–економічні заходи по організації
процесу кредитування, які, відповідно мають макро- мікрорівні, можемо
констатувати, що кредитна політика виступає формою прояву організації
управління кредитним механізмом. Тому-то, на наш погляд, кредитна
політика – стратегія і тактика організації і управління кредитним
механізмом як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях.

Метою кредитної політики на макроекономічному рівні виступає
грошово–кредитне збалансування економіки, яка відображається в
стимулюванні нагромаджень і інвестицій, структурній перебудові економіки
та підтриманню інфляції на допустимому, з точки зору економіки рівні.

Тактика кредитної політики на макроекономічному рівні полягає в розробці
економічних методів і форм державного грошово–кредитного регулювання,
які залежать від особливостей економічних процесів на тому чи іншому
боці розвитку.

Кредитна політика на мікроекономічному рівнів частині стратегії вбирає в
себе пріоритети, принципи і цілі конкретного банку на кредитному ринку.
Вона визначається, перш за все, вибором клієнтів і кредитних
інструментів (сегментування ринку), по–друге, нормами і правилами, які
регламентують практичну діяльність банківського персоналу, і, по–третє,
компетентністю керівництва банку і рівня кваліфікації персоналу, який
займається питаннями кредитування. Тактика кредитної політики охоплює
конкретні інструментарії, які використовуються конкретним банком для
реалізації його стратегічних цілей при здійсненні кредитних операцій,
напрями їх вдосконалення, порядок організації кредитного процесу. Таким
чином, кредитна політика створює необхідні загальні передумови
ефективної роботи персоналу кредитного банку, зменшує ймовірність
помилок і прийняття нераціональних рішень.

На вибір стратегічних цілей кредитної політики вітчизняного кредитного
ринку впливають перш за все, з однієї сторони, структура банківської
системи в регіональному аспекті та привабливість вітчизняної економіки –
з іншої. Цей зв’язок виявляється в наступному:

1. нерівність регіонального розвитку банківської системи і
міжбанківської конкуренції;

2. посилення міжбанківської конкуренції та відсутність значних різниць у
процентних ставках по депозитах і кредитах в регіональному аспекті
приводять до скорочення маржі і створюють тенденцію більшої
привабливості банків на фінансових та валютних ринках;

3. наявність тенденції падіння питомої ваги дешевих кредитних ресурсів
по регіонах створюють передумови для пасивної політики щодо участі
банківського капіталу у кредитуванні економіки.

Розробка кредитної політики на мікроекономічному рівні є особливо
важливою в умовах адаптування банків до складних і постійно змінних умов
економіки. Це, передусім, відноситься до банків в умовах переходу до
ринку, коли перед ними виникають серйозні проблеми: розробка концепції
ризику, визначення потенційних збитків по позиках та ролі кредитора в
системі договірних відносин банк–боржник, ступінь концентрації кредитів,
вплив змін економічної політики на доходи боржників, а також правове
регулювання застави по сумнівних та безнадійних кредитах. Що найбільш
важливо, розробка та прийняття допустимості ризику з точки зору
прибутковості і ефективності роботи банку, враховуючи при цьому потребу
ринку, на якому працює банк. Кредитна політика створює мову банку в
цілому.

Розробка кредитної політики повинна починатися із загального контексту,
в якому визначаються загальні характеристики видів кредиту, які
пропонуються банком, характеристику клієнтів і ринків на яких ці кредити
будуть розповсюджуватися у відповідності з останніми стратегічними
рішеннями, прийнятими у банку. В ньому також може визначатися напрямок
галузевого кредитування, а також окремих категорій клієнтів.

Після цього, банки розробляють основні концепції кредитної політики,
які, як правило, складаються із двох розділів. Перший розділ охоплює
прийняття рішень щодо видання стандартних кредитів, а другий – перелік
процедур по сумнівних та безнадійних кредитах, а також питання
управління кредитними ризиками. [20, с.118–125]

Основними фундаментальними цілями кредитної політики комерційного банку
є забезпечення, з одного боку, умов для задоволення потреб клієнтів в
отриманні коштів у тимчасове користування відповідно до різних видів
кредитних послуг, що пропонуються на ринку, а з другого – отримання
прибутку, що є метою функціонування банку як комерційного підприємства в
умовах ринкової економіки, однак при забезпеченні належного рівня своєї
ліквідності та мінімізації ризиків за здійснюваними операціями.

Перша із зазначених цілей характеризує загальне спрямування кредитної
активності комерційного банку до потреби участі позичених коштів у
вирішенні проблем безперебійності і розвитку процесів виробництва і
реалізації продукції, якості виробничої діяльності, економного
використання ресурсів та забезпечення обороту необхідними платіжними
засобами. У кінцевому підсумку формування кредитної політики
комерційного банку має забезпечити ефективне застосування коштів у трьох
основних сферах, у котрі можуть бути спрямовані залучені для цієї мети
ресурси:

1. кредитування поточної господарської діяльності підприємств, пов’язане
із задоволенням їхніх потреб у поповненні оборотних коштів;

2. кредитування інвестиційної діяльності господарюючих суб’єктів, що
пов’язано із необхідністю залучення коштів на збільшення основних
фондів, реконструкцію та розширення виробництва;

3. кредитування населення, що визначається задоволенням різноманітних
потреб споживчого характеру і забезпечує стимулювання платоспроможного
попиту в країні.

На практиці реалізація даної цілі означає зайняття банком певного
сегменту на фінансовому ринку та пропозицію такого набору кредитних
послуг, який дозволив би утримувати стійкі конкурентні позиції з огляду
на діяльність інших кредитних установ та відповідні асортименти послуг,
що пропонуються ними у сфері організації кредитних відносин з різними
групами клієнтів. Друга базова ціль визначає якісні параметри діяльності
вже самого комерційного банку – з огляду на забезпечення його
ліквідності і прибутковості. У даному разі йдеться про необхідність
врахування при видачі усіх видів позик основних засад функціонування
банку як ринкового підприємства, що визначається необхідністю отримання
доходу за активними операціями і забезпечення інтересів вкладників і
акціонерів банку. діяльності банку,, у сфері організації кредитних
відносин, а відтак потребують певної деталізації, поза якої розробка
політики має забезпечувати можливості ефективного управління
відповідними операціями.

Дані обставини визначають необхідність формування конкретних завдань, на
вирішення яких і спрямовується кредитна політика комерційного банку. При
цьому у якості основних завдань найбільш доцільно, на наш погляд,
виділити такі, що визначають конкретну практичну цінність кредитної
політики, яка повинна:

По–перше, забезпечувати чітку послідовність дій працівників банку,
відповідальних за проведення кредитних операцій, що є необхідною умовою
максимальної раціоналізації роботи банківської установи в процесі
організації взаємин з окремими позичальниками;

По–друге, сприяти прийняттю правильних рішень щодо видачі кредитів та
адекватно оцінювати рівень ризику за кожною позичковою операцією, що
визначає в кінцевому підсумку ризикованість діяльності банку загалом та
стабільність його функціонування на фінансовому ринку;

По–третє, поліпшувати якість кредитного портфеля банку відповідно до
стандартів оцінки фінансово–господарської діяльності позичальників
шляхом обмеження кредитних взаємовідносин із менш надійними клієнтами та
розширення із суб’єктами господарювання, функціонування яких на ринку
має позитивні тенденції змін показників, що оцінюють їхню роботу;

По–четверте, максимально враховувати потреби клієнтів банку у позичених
коштах відповідно до регіональних, галузевих, технологічних та інших
особливостей діяльності того чи іншого позичальника.

Встановлення цілей і завдань кредитної політики дозволяє перейти до
безпосереднього процесу її формування, що передбачає структуризацію за
елементами та створення методологічної бази розробки політики
банківськими установами відповідно до їх загальної орієнтації у
провадженні активних операцій на ринку і в першу чергу створення
необхідних умов для ефективного розміщення коштів у процесі реалізації
кредитних операцій.

Склад елементів кредитної політики обумовлює у кінцевому підсумку рівень
її наукової обґрунтованості та, відповідно, можливості банку щодо
оптимальної організації кредитного процесу і досягнення поставлених
цілей банківської діяльності. При цьому в числі ключових елементів
кредитної політики найбільш доцільно, на наш погляд, виділити наступні:

розподіл функціональних обов’язків керівництва і персоналу банку
стосовно повноважень з розробки кредитної політики і прийняття
конкретних рішень з видачі позик клієнтам;

орієнтація кредитної діяльності банку на обслуговування певних сегментів
ринку з урахуванням постійних змін, що відбуваються в економічній
системі перехідного періоду;

основні якісні параметри фінансово–господарської діяльності, яким має
відповідати позичальник, розраховуючи отримати кредит в банку;

вихідна документація, що слугує основою для організації кредитних
взаємин з кожним конкретним позичальником;

визначення послідовності дій у процесі прийняття рішень з видачі
кредитів та усіх подальших операцій, здійснення яких визначає перебіг
кредитного процесу у даному комерційному банку;

граничний рівень ризику, прийнятий для банку в процесі реалізації
кредитних операцій, що визначається відповідними лімітами кредитування
та максимальним розміром кредиту, наданого одному позичальнику;

напрями організації контролю за кредитною діяльністю в банку та
використання позик клієнтами відповідно до умов передбачених кредитними
угодами.

Таким чином, визначення основних елементів кредитної політики може
слугувати безпосередньо основою для формування конкретних методологічних
засад її розробки у кожному комерційному банку.

організації кредитних відносин між банком та його клієнтами.

Рис. 2.1 Етапи формування основних складових змісту кредитної політики
комерційного банку як цілісної концепції організації грошово–кредитних
відносин на макроекономічному рівні. [22,с.338–342]

Кредитна політика банку визначається загальними установками щодо
операцій із клієнтурою, які ретельно розробляються і фіксуються в
документах, і практичними діями банківського персоналу, що інтерпретує і
впроваджує в життя ці установки. Положення І кредитної політики, що
регламентує всі аспекти роботи банку на кредитному ринку, концентрує у
собі весь накопичений банком інструктивний і методичний матеріал з
організації кредитного процесу. Воно має містити такі розділи:

функціональні ланки, що беруть участь у кредитному процесі, їхні
повноваження

Інструкції з організації кредитування;

Методичні вказівки щодо аналізу кредитоспроможності клієнтів;

Методичні вказівки щодо аналізу кредитного портфеля;

Методичні вказівки щодо аналізу кредитних договорів.

Стратегія розвитку може бути зорієнтована як на один рік, так і на ряд
років. Подібне прогнозування дає змогу відстежити тенденції, що
намітилися, або відхилення від задуманих заходів і вчасно вносити
відповідні коригування. [ 36, с.31 ].

Проводячи аналіз діяльності АППБ «Аваль» можна зробити такі висновки, що
кредитна політика Аваль Банку протягом 2004 року характеризувалась
наступними особливостями :

кредитування суб’єктів господарювання, які обслуговуються у Банку і
мають постійну потребу у кредитних коштах, здійснювалось, в основному, у
формі відкриття кредитних ліній; крім того, найпотужнішим клієнтам
відкривались мультивалютні кредитні лінії та лінії з плаваючою
відсотковою ставкою;

практично всі кредити видавалися під заставу майна чи гарантію фінансове
стійких підприємств з коефіцієнтом забезпечення від 1,5 до 2,5 від суми
кредиту; продовжувалось кредитування фізичних осіб в національній
валюті, в основному під заставу нерухомого майна;

проводилась зважена процентна політика, із коректуванням рівнів
відсоткових ставок відповідно до змін ситуації на ринку кредитних
ресурсів.

Результатом кредитної діяльності «Аваль» Банку у 2004 році стало
відчутне зменшення проблемної заборгованості за кредитами. Всього
погашено сумнівних кредитів у національній валюті на суму 949 тис. грн.

Кредитний портфель «Аваль» банку в цілому на 01.01.2004 р. склав 24,67
млн. грн. і порівняно із минулорічними даними ( на 01.01.2003р. – 16,54
млн.грн) збільшився у 1.5 рази. (див. Додаток 1)

Якісна структура кредитного портфелю на 01.01.2005р. наступна:

строкові кредити – 86,2%;

пролонговані кредити – 6,2%;

прострочені – 5,4%;

сумнівні кредити – 2,2%. (див. Додаток 2)

В 2004 р. «Аваль» Банком» укладено разом 856 кредитних угод, в тому
числі: в національній валюті –799 та в іноземній – 57. Обсяги
кредитування 2004р. становили: в національній валюті –190,54 млн. грн; в
іноземній валюті – 4989,5тис. доларів США та 764,17 тис. німецьких
марок.

Обсяги кредитування 2004р. в – національній валюті порівняно з обсягами
2003 року збільшились у 2,1 раз; в доларах США – 1,06 рази; в німецьких
марках склали48,4% від рівня 2003 року.

В загальній структурі кредитних вкладень в національній валюті питома
вага кредитів, наданих суб’єктам господарювання, зменшилась з 23,5 в
2003р. до 12,6% в 2004р., питома вага міжбанківських кредитів
збільшилась відповідно з 76% до 97,1%. Аналогічні показники 2004р. в
доларах США –35,3% (суб’єкти господарської діяльності) і 64,7%
(міжбанківське кредитування); в німецьких марках — 38,5 (суб’єкти
господарської діяльності) і 61,5% (міжбанківське кредитування)

Отже, ефективність проведення кредитної політики визначається правильним
вибором параметрів кредитних відносин, серед яких найважливішими є:
величина позичкового відсотка, умови доступності позики для вітчизняних
господарських суб’єктів, рівень кредитного ризику, термін надання позики
тощо. Параметри кредитування мають будуватись таким чином, щоб
стимулювати кінцеві результати господарської діяльності
товаровиробників.

2.2. Діючий порядок видачі та погашення банківського кредиту.

Кредитування – основна функція комерційного банку. Банк повинен – вміти
ефективно управляти кожною ланкою кредитного процесу. Виділення і
розгляд такого цілісного поняття., як «кредитний процес», дозволяє
комплексно проаналізувати всі складові та етапи процесу банківського
кредитування.

Кредитний процес — це рух банківського кредиту як послідовний перебіг
його організаційних етапів. У ході кредитного процесу відбувається
послідовна зміна етапів механізму банківського кредитування. [32, с. 165
].

При розробці кредитної політики доцільно якомога детальніше
регламентувати усі процедури організації позичкових операцій, що вимагає
максимальної деталізації усіх необхідних етапів провадження кредитного
процесу для зручності організації роботи банківського персоналу. З таких
позицій найбільш оптимальним варіантом видається розробка і офіційне
закріплення в основах кредитної політики наступних ключових етапів
організації кредитних відносин комерційного банку з індивідуальним
позичальником:

1. отримання і розгляд заявки;

2. оцінка кредитоспроможності і фінансового стану потенційного
позичальника;

3. оформлення кредитного договору;

4. видача кредиту;

5. погашення кредиту;

6. контроль за виконанням умов кредитного договору.

Перший етап – оформлення і розгляд заявки клієнта на видачу йому кредиту
– передбачає встановлення вимог до формування відповідного пакету
документів і їх попередній аналіз з метою з’ясування основних даних про
потенційного позичальника, а також параметри того кредиту, який він
бажає одержати в банку.

Як правило, стандартний набір документів, що вимагаються комерційними
банками від юридичних осіб для розгляду питання про видачу кредиту,
включає, зокрема такі як:

обґрунтоване клопотання на одержання кредиту і анкета позичальника;

копії установчих документів – статутів, положень, реєстраційних
посвідчень, включаючи і ті документи, що підтверджують повноваження осіб
на укладання кредитного договору з банком;

техніко–економічне обґрунтування заходу, що кредитується, строків його
окупності з вказанням джерел, за рахунок яких передбачається погасити
позику;

копії документів (договорів, контрактів, протоколів намірів), що
стосуються угод, які кредитуються;

документи, що підтверджують право власності на майно, яке може бути
передане в заставу, а також його вартісна оцінка;

бухгалтерська і статистична звітність про фінансові результати
діяльності, а також матеріали аудиторських перевірок;

бізнес–плани для підприємств, що починають свою діяльність;

дані про кредити, отримані в інших банках, і не мають фінансових звітів.

Крім того, банки можуть вимагати також іншу документацію, яка містить
додаткову інформацію про особливості фінансово–господарської діяльності
позичальника.

Метою попереднього аналізу пакету зазначених документів є з’ясування
основних даних як про самого потенційного позичальника, так і про той
проект господарської операції, для реалізації якого необхідним є
додаткове залучення грошових ресурсів у формі банківського кредиту. Для
цього аналізуються такі дані про підприємство, як форма його власності,
вид продукції, що випускається, наявність ринків збуту для неї,
забезпеченість сировиною тощо. [22, с. 357–358 ].

Фізична особа для отримання кредиту подає до установи банку наступні
документи:

заяву на одержання кредиту;

паспорт;

анкети позичальника та поручителя;

довідку з місця постійної роботи позичальника та поручителя з вказанням
отримуваного доходу (середньомісячного заробітку) і відрахувань з нього.

Індивідуальний підприємець подає декларацію про доходи, завірену
податковою інспекцією. Пенсіонери подають до банку пенсійне посвідчення,
відомості з якого проставляються в кредитному договорі;

документи, що підтверджують право власності на майно позичальника або
майнового поручителя і договір страхування майна (якщо позика надається
під заставу майна);

підтвердження державної нотаріальної контори, що заставлене майно
позичальника або майнового поручителя є вільним від інших зобов’язань; >
письмове повідомлення про відсутність у позичальника;

заборгованості за раніше отриманими позиками;

документи, що необхідні для визначення платоспроможності позичальника;

ідентифікаційний код.[3,с.25].

Кредитний працівник банку проводить попередньо бесіду з потенційним
позичальником, враховуючи інформацію, що є в кредитній заявці. Ця бесіда
має суттєве значення для принципового рішення про кредитування. Вона дає
можливість спеціалісту банку з’ясувати багато важливих деталей,
пов’язаних з майбутнім кредитом. Зокрема, сформувати думку щодо клієнта,
оцінити професійну підготовленість керівництва позичальника, визначити
перспективу його розвитку.

Отже, основним завданням першого етапу організації кредитного процесу є
підготовка попереднього висновку щодо можливості надання кредиту
клієнтові з огляду на основні параметри представленого для кредитування
проекту – в плані окупності здійснених затрат і реальності отримання
прибутку. [5,с.142].

Якщо попередня бесіда спеціаліста банку з клієнтом банку пройшла
успішно, починається другий етап процесу кредитування – оцінка
кредитоспроможності і фінансового стану клієнта. Цей етап є основним з
точки зору вирішення банком питання про можливість і доцільність надання
кредиту, а також параметрів позики. Нестабільність економічної ситуації
в умовах перехідного періоду, інфляційні очікування та високий рівень
ризиків, пов’язаних із підприємницькою діяльністю, вимагають від
комерційних банків особливо ретельного підходу до оцінки здатності
позичальника ефективно використати отриманий в банку кредит та своєчасно
і в повному обсязі погасити його. На практиці указана оцінка може бути
здійснена за напрямами, що загалом характеризують:

репутацію позичальника, яка охоплює своєчасність і повноту розрахунків з
усіма його контрагентами, виконання зобов’язань за раніше отриманими
кредитами, достовірність представленої банку звітності;

наявність матеріального забезпечення позики, його ліквідності і
достатності для покриття витрат банку;

здатність позичальника отримувати дохід, достатній для погашення позики,
або ж спроможність оперативно мобілізувати для цієї мети грошові кошти з
інших джерел, що в кінцевому підсумку визначається структурою і якістю
активів, динамікою дебіторсько–кредиторської заборгованості, змінами у
товарних запасах.

Методика оцінки кредитоспроможності позичальника викладена у питанні
3.2. Разом з тим, для комерційного банку важливо переконатися не лише в
тому, що позичальник отримає необхідні надходження коштів від
кредитованих операцій, але й у його спроможності і готовності повернути
банку взятий борг. З цією метою необхідно отримати всебічну оцінку
фінансового стану клієнта, що є головним фактором, який визначає його
кредитоспроможність, вказуючи на структуру розміщення і використання
власних і залучених коштів, а також рівень прибутковості господарської
діяльності в цілому. Для такої оцінки кожним комерційним банком має
розроблятися власне методичне забезпечення, що включає сукупність певних
коефіцієнтів (наприклад, ліквідності, ділової активності, ефективності
господарювання тощо), на основі аналізу яких і порівняння їх з
критеріальними значеннями клієнт банку може бути віднесений до певного
класу надійності у розробленій системі рейтингової оцінки позичальника.
Це дозволяє працівникам банку відповідно до визначеного ступеня ризику
скорегувати основні параметри кредиту (розміри, строки, величина і вид
забезпечення) та в разі позитивного рішення про видачу позики перейти до
підготовки укладання кредитного договору.

Третій етап – укладення кредитного договору між банком і починальником –
визначає особливості взаємних зобов’язань і відповідальності сторін, що
виникають у процесі безпосередньої організації кредитних відносин між
ними. Кредитний договір слугує правовою основою цих відносин, яка
передбачає визначення конкретних умов кредитування, виходячи із чинного
законодавства і нормативних актів та з урахуванням індивідуальних
особливостей діяльності позичальника. Відповідно до цього у договорі по
суті «конструюються» основні параметри майбутньої кредитної операції, що
визначає необхідність охоплення змістом договору наступних основних
моментів:

повне найменування сторін та |х реквізити;

сума і строк кредиту, що надається;

предмет договору, що передбачає визначення конкретних цілей, на які
надається кредит;

порядок видачі та погашення кредиту;

вид забезпечення кредиту;

процентна ставка за користування позиченими коштами, порядок її
нарахування і сплати;

порядок вирішення спірних питань;

інші умови за домовленістю між сторонами.

Правильне визначення усіх умов кредитного договору – цілей, суми, строку
кредиту, розміру плати та видів забезпечення – є основою ефективної
організації позичкових операцій банку та фактори, від якого вирішальною
мірою залежить дотримання усіх принципів банківського кредитування.

Так, цілі кредиту мають відповідати характерові діяльності позичальника
і передбачати ефективне використання отриманих ним у банку коштів при
наявності надійних джерел їх повернення.

Сума і строки кредиту повинні бути ретельно обґрунтовані, а в разі
необхідності скориговані банківськими працівниками на основі
попереднього аналізу кредитоспроможності клієнта.

Рівень плати за користування кредитом має враховувати надійність
позичальника, ризик відповідної позичкової операції, а також власні
витрати банку із формуванням ресурсного забезпечення кредиту і
здійснення операційних заходів з оформлення позики і контролю за її
використанням і погашенням.

Забезпечення наданого кредиту повинно надійно захищати інтереси банку як
власника наданих у позику коштів, для чого використовується застава
майна, на яке згідно чинного законодавства може бути звернене стягнення,
а також гарантії (поручительства) інших платоспроможних осіб або ж
страхування відповідальності позичальника перед банком. [22, с.359–361].

Укладення кредитного договору в кінцевому підсумку слугує безпосередньою
підставою для видачі кредиту позичальнику на умовах, передбачених
відповідними положеннями документу.

Четвертий етап – видача кредиту – визначає сукупність
організаційно–технічних умов, за яких сума позики передається у
розпорядження позичальника. Такими умовами є оформлення відповідних
вказівок кредитного відділу банку операційному відділу про відкриття
позичкового рахунку для ведення обліку наданих кредитів. Комерційні
банки та їхні клієнти можуть самостійно обирати оптимальний варіант
кредитування: позичка може надаватися або шляхом оплати банком
розрахункових документів за товарно–матеріальні цінності, роботи і
послуги або шляхом перерахування суми кредиту на поточний рахунок
позичальника для використання на цілі, передбачені кредитним договором,
зі збереженням права контролю банку за цільовим використанням кредиту.
Видача позики може проводитися одноразово або в інші строки, визначені
кредитним договором при узгодженні між позичальником і банком графіку
погашення відповідних сум кредиту.

Отже, рішення про видачу кредиту, незалежно від його розміру,
приймається колегіальне на засіданні кредитного комітету, згідно з
положенням про нього, і оформляється протоколом.

П’ятий етап – погашення кредиту – є досить важливим в процесі
організації кредитних відносин банку з індивідуальним позичальником.
Відповідно до порядку, погашення може відбуватися одноразово (однією
сумою) або в розстрочку (по частинах). Одноразове погашення кредиту
передбачає його повернення в повній сумі у встановлений у кредитному
договорі строк. При погашенні позички в розстрочку передбачається
періодичне погашення суми боргу, пов’язане з надходженням виручки від
реалізації продукції та інших доходів. Окрім власних коштів позичальника
(в разі їх відсутності чи нестачі), джерелом погашення кредиту може бути
реалізація заставленого майна або кошти третьої особи — поручителя
(гаранта) згідно умов договору.[33, с.94–95].

Строки погашення позики залежать від багатьох факторів. Основним із них
є:

характер об’єктів кредитування ;

забезпечення банків кредитними ресурсами, їх склад та структури
залучення та запозичення;.

платоспроможність та кредитоспроможність позичальників;

рівень фінансової сталості самих банків;

характер виробничої політики НБУ і КБ.

Погашення позик проводиться працівниками бухгалтерії банку а рахунок
коштів, що є на поточних рахунках позичальників на підставі таких
документів:

розпорядження кредитного відділу;

строкового зобов’язання позичальника;

на підставі платіжного доручення самого позичальника.

Якщо поточний рахунок позичальника відкритий не в банку – кредитора, а в
іншому банку, то погашення боргів здійснюється платіжним дорученням
позичальника або на основі платіжної вимоги банку – кредитору.

Кошти, що списуються з рахунку позичальника на погашення боргу, в першу
чергу направляються на сплату процентів за кредит, потім для погашення
простроченої заборгованості за кредит, а сума, що залишається на
погашення основної строкової заборгованості на даний день. Інша
черговість може мати місце, якщо це передбачено кредитною угодою.

6

2

4

6

8

:

r

t

v

x

2 4 6 8 : r t v x oe o u ue th 6

8

:

< j? j; j/ j¬ j pOe yyyyyyyy ?&? ?&? ?&? ?&? ?&? ?&? ???отанням про пролонгацію. Пролонгація кредиту оформляється додатково угодою, яка є невід'ємною частиною кредитного договору. Пролонгований кредит переноситься на окремий балансовий рахунок згідно розпорядження бухгалтерії, що підписується особою, якій надано право першого підпису банку. Погашення кредиту та нарахованих за ним відсотків здійснюється позичальником з поточного рахунку. У випадку, коли термін погашення чи пролонгації кредиту минув, а позичальник не спроможний повернути борг, кредит вважається простроченим і відображається на окремому балансовому рахунку згідно розпорядження бухгалтерії, що підписується особою, якій надано право першого підпису банку. Не пізніше наступного дня після винесення кредиту на прострочу відділом супроводження кредитів спільно з юридичним відділом банку готується претензія та вирішується питання про вжиття інших заходів щодо стягнення заборгованості за рахунок предмету застави або з гарантів. [2, с. 35]. Шостий етап – контроль за виконанням умов кредитного договору – є завершальним в процесі організації кредитних відносин банку з індивідуальним позичальником. Це є важливий елемент системи заходів комерційного банку з мінімізації кредитного ризику і забезпечення практичної реалізації всіх умов кредитування, узгоджених з клієнтом, – передусім в плані цільового використання позичених коштів та своєчасного та повного їх повернення з виплатою належних процентів. Впровадження контрольних заходів за використанням позичальником наданого йому кредиту може здійснюватися банком на основі наступної інформації: отриманої від позичальника (баланси, звіти про доходи і збитки, бізнес–плани, податкові декларації тощо.); отриманої в самому банку (рух коштів на поточному рахунку, стан розрахунків між позичальником та його контрагентами, пов'язаними із заходом, що кредитується); отриманої в результаті перевірок на місцях. Сукупність отриманих таким чином даних разом з усіма документами на оформлення позики утворює кредитку справу клієнта. Результати контролю загалом повинні надати вичерпно, об'єктивну інформацію про стан використання виданих кредитів, відповідність балансових та інших звітних показників даним, передбаченим у бізнес–плані та техніко–економічному обґрунтуванні, обсяги випуску продукції та отримання прибутку, наявність та збереження позичальником заставленого майна, а також інші дані, що характеризують спроможність клієнта своєчасно і в повному обсязі погасити кредит. Важлива увага при цьому має приділятися виявленню ознак, котрі негативним чином можуть позначитись на дотриманні принципу повернення виданих позик. Відповідно до результатів контрольних Заходів, що виявляють рівень виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором, банком приймається рішення про продовження чи призупинення подальших кредитних взаємин із даним клієнтом – аж до вимоги дострокового погашення кредиту чи звернення стягнення на заставлене майно. Усі розглянуті вище етапи організації кредитування комерційним банком позичальника у своїй сукупності утворюють єдиний, цілісний технологічний процес, результатом якого є надання кредитних послуг, котрі являють собою основний вид кінцевої продукції банківської установи як ринкового підприємства.[22, с. 362–363] 2.3. Оцінка кредитної діяльності комерційних банків України Комерційні банки – основна складова кредитної системи держави. В сучасних умовах збільшується потреба в ефективних та стабільних банках, від яких великою мірою залежить відновлення економічного зростання. Одним з основних видів діяльності вітчизняних банківських установ є кредитування . На жаль, для України, як і для інших країн перехідної економіки, характерне несвоєчасне повернення банком наданих кредитів. Це знижує їх дохідність ї є однією з причин незадоволеного попиту на кредити. У 2004 році динаміка темпів зростання заборгованості за кредитами свідчить про стійку тенденцію до нарощування комерційними банками обсягів кредитування.[ 22.23.] Залишки заборгованості за кредитами, наданими комерційними банками в національній та іноземній валюті (включаючи заборгованість за міжбанківськими кредитами), за дванадцять місяців зросли в номінальному виразі на 64.5% і становили 20.7 млрд. грн. Реальне зростання заборгованості за цими кредитами в національній валюті становило 42%, в іноземній - 44.4%. Воно відбулося в основному за рахунок кредитів, наданих суб'єктам господарювання (див. мал. 2.2.) У 2004 році комерційними банками України постійно надавалася відповідна кредитна підтримка кредитоспроможним суб'єктам господарської діяльності, переважно за рахунок самостійно мобілізованих ресурсів. Спостерігалася тенденція до зростання частки заборгованості за кредитами, направленими в народне господарство, відносно ВВП (з 9.3% у січні-грудні 2003 року до 12.4 - у січні-листопаді 2004 року). На 52.9% зросли кошти, залучені на банківські рахунки від фізичних та юридичних осіб, що збільшило ресурсну базу комерційних банків і дозволило їм активізувати кредитування реального сектора економіки. Рис. 2.2.Структура заборгованості за кредитами, наданими комерційними банками на 01.01.2004 року Залишки заборгованості за кредитами, наданими суб'єктам господарювання, на 1 січня 2005 року становили 19.1 млрд. грн., або 92.5% від загального обсягу кредитних вкладень комерційних банків. За 2004 рік вони номінальне збільшилися на 62.3% (7.3 млрд. грн.). Це значно більше, ніж за 2003 рік, коли приріст заборгованості за кредитами становив 2.9 млрд. грн., або 33.1%. У національній валюті залишки заборгованості Зросли на 4.5 млрд. грн., або на 78.7%, в іноземній - на 2.8 млрд. грн., або на 46.6%. Реальне зростання заборгованості за кредитами в національній валюті (на 42%) випереджало їхнє зростання в іноземній (на 40.7%). У 2003 році зростання цих показників у номінальному виразі становило відповідно 12 і 61.7%, а реально заборгованість у національній валюті зменшилася на 6%, в іноземній - зросла на 6.3%. Відповідне зростання спричинило збільшення в загальній структурі кредитних вкладень частки кредитів у національній валюті на 5 відсоткових пунктів з відповідним зниженням питомої ваги кредитів, наданих у іноземній валюті. Найвищими були темпи зростання залишків заборгованості за кредитами, наданими комерційними банками Київської області та м. Києва, якими було направлено найбільші за обсягами кредитні вкладення в реальний сектор економіки України. За станом на 01.01.2005 р. заборгованість за кредитами цього регіону дорівнювала 8.6 млрд. грн. (44.8% від загального обсягу заборгованості), що на 3 млрд. грн., або на 54.2%, більше, ніж на початок 2004 року. Як і в попередні роки, кредитна діяльність комерційних банків була зорієнтована в основному на короткострокове кредитування. У 2004 році зберігалася стійка тенденція до зростання заборгованості за короткостроковими позичками, загальний приріст залишків заборгованості за ними становив 6.6 млрд. грн., або 71.8%, у тому числі в національній валюті - 3.9 млрд. грн., або 82.8%, в іноземній (у перерахунку на національну валюту) - 2.7 млрд. грн., або 60%. Реально заборгованість за короткостроковими кредитами в національній валюті зросла на 45.3%, а в іноземній-на 53.6%. На 1 січня 2005 року залишки заборгованості за короткостроковими позичками комерційних банків становили 15.7 млрд. грн., або 82.1% від загального обсягу (торік їхня частка дорівнювала 9.1 млрд. грн., або 77.6%) (див. мал.2.3.). Рис. 2.3.Динаміка обсягів заборгованості суб'єктів господарювання за кредитами комерційних банків У 2004 році відбувалося поступове збільшення обсягів довгострокових кредитів, заборгованість за якими зросла за цей період на 0.8 млрд. грн., або на 29.3%, і на кінець грудня становила 3.4 млрд. грн. Їхня частка в загальному обсязі заборгованості становила 17.9%, або зменшилася за дванадцять місяців на 4.5 відсоткового пункту [22.25]. У національній валюті заборгованість за довгостроковими кредитами за рік зросла на 60.2%, в іноземній - на 10.5%. Реальне зростання довгострокових кредитних вкладень з початку року становило в національній та іноземній валюті відповідно 27.2 і 6%. Основними суб'єктами кредитування комерційними банками впродовж 2004 року були господарства колективної форми власності, частка заборгованості за якими становила 78.5%, або зросла за рік на 4.4 відсоткового пункту. Частка заборгованості за кредитами, наданими господарствам приватної форми власності (включаючи фізичних осіб), зменшилася на 2.8 відсоткового пункту і становила 9.5% та державним підприємствам - на 1.8 відсоткового пункту і становила 9,6%. Частка міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав збільшилася на 0.1 відсоткового пункта і становила 2.4% (див.мал. 2.4.). Рис.2.4. Структура заборгованості за кредитами (за формами власності позичальників) на 01.01.2005 року У структурі заборгованості за галузями народного господарства на кінець 2004 року найбільша частка кредитів була направлена комерційними банками на розвиток промисловості (38.1% від загального її обсягу), торгівлю та громадське харчування (36.6%). Незначною залишалася частка заборгованості за кредитами, направленими на розвиток транспорту й сільського господарства (3.1 і 4.1 %) (див. мал.2.5.). За загального рівня зростання заборгованості за кредитами, наданими суб'єктам господарювання (на 62.3%), вона найбільше зросла на підприємствах електроенергетики (у 3.4 рази), зв'язку (у 2.4 рази), сільського господарства (у 2 рази), чорної металургії (на 80.4%), торгівлі та громадського харчування (на 78.5%), а також харчової промисловості (на 73.3%). У структурі заборгованості за видами наданих кредитів найбільша частка в 2000 році припадала на кредити в поточну діяльність (50.2%), за експортно-імпортними операціями (26.8%) та за внутрішніми торговельними операціями (12%). Слід зазначити, що порівняно з відповідним періодом 2003 року суттєво скоротилася частка кредитів, направлених комерційними банками в інвестиційну діяльність. Якщо в 2003 році вона становила 10,7% від загального обсягу заборгованості, то у 2004 році - лише 5.2%. Рис. 2.5. Структура заборгованості за кредитами (за галузями економіки) на 01.01.2005 року У загальному обсязі заборгованості за кредитами, наданими суб'єктам господарювання, майже 95% позичок припадає на суб'єкти підприємницької діяльності. Обсяги кредитів фізичним особам не перевищували 5% від загальної суми кредитних вкладень. У 2004 році інтенсивно розвивався ринок міжбанківських кредитів. Загальний обсяг заборгованості за кредитами, наданими іншим банкам, за рік зріс більше ніж удвічі, у тому числі в національній валюті - на 96.5%. Значно вищим був попит на кредити в іноземній валюті, заборгованість за якими збільшилася за січень-грудень майже у 2.5 рази. (див. мал. 2.6.) У грудні порівняно з листопадом 2004 року обсяги міжбанківських кредитів зросли на 13.2%, за станом на 01.01.2005 р. залишки заборгованості за ними дорівнювали 1.4 млрд. грн. Рис. 2.6. Динаміка заборгованості за кредитами, наданими на міжбанківському ринку в 2004 році У загальному обсязі кредитних вкладень комерційних банків питома вага поточної заборгованості за міжбанківськими кредитами підвищилася за 2004 рік на 1.1 відсоткового пункту й на 01.01.2005 р. становила 6.9%. Аналіз динаміки міжбанківських кредитів дає змогу окреслити такі основні тенденції розвитку міжбанківського ринку: 1.Спостерігається стабільне зростання обсягу міжбанківського кредитування в іноземній валюті, що пояснюється лібералізацією валютного регулювання як КБ, так і суб’єктів господарювання. 2.Було досягнемо певного сталого рівня залишків наданих міжбанківських кредитів у національній валюті. В останні роки на міжбанківському кредитному ринку України спостерігається стала тенденція зростання обсягу наданих кредитів у іноземній валюті . Пояснення цьому факту таке: лібералізація зовнішньої торгівлі та відмова від обов’язкового продажу валютних надходжень резидентів обумовило зростання активів підприємств на валютних рахунках в українських банках; процес економічної лібералізації поширився на банківську систему України; кредитування в іноземній валюті залишається дієвим інструментом страхування інфляційних ризиків. У процесі встановлення вітчизняного ринку міжбанківських кредитів виявили ключові закономірності, які суттєво вплинули на формування його структури, а саме: 1.Зв’зок між зміною норм обов’язкового резервів та динамікою питомої ваги міжбанківських кредитів у залучених коштів КБ; 2.Коливання рівня облікової ставки НБУ; 3.Коливання загального обсягу міжбанківських кредитів та позицій окремих банків, викликані обмежувальними заходами НБУ. На 01.01.2005 р. залишки заборгованості за кредитами, наданими комерційними банками органам державного управління, становили 123 млн. грн., тобто порівняно зі станом на 01.01.2004 р. їхній обсяг збільшився на 5.2%. Увесь річний приріст кредитних вкладень відбувся за рахунок зростання заборгованості за кредитами в іноземній валюті, яка на початок січня 2005 року дорівнювала 15 млн. грн. і збільшилася за дванадцять місяців 2004 року вдвічі. Заборгованість за кредитами, наданими комерційними банками фізичним особам, на кінець грудня 2004 року становила 959 млн. грн., або збільшилася з початку року на 40.6%. Більше двох третин позичок надавалося населенню в національній валюті, заборгованість за якими становила 814 млрд. грн. У 2004 році, як і в 2003, у діяльності комерційних банків на кредитному ринку спостерігалася негативна тенденція до зростання не сплаченої у строк заборгованості за позичками банків, яка була зумовлена збільшенням обсягів простроченої та сумнівної заборгованості (див. мал. 2.7.). Заборгованість за кредитами з простроченими строками погашення за 2004 рік збільшилася на 11% (в 2003 році - на 4.7%) і на кінець грудня становила 2.2 млрд. грн., або 11.4% від загального обсягу кредитних вкладень в економіку. В національній валюті вона зросла на 21.2% і становила 1.1 млрд. грн., в іноземній - на 1.9% і дорівнювала 1 млрд. грн. Рис.2.6. Структура заборгованості за кредитами, наданими суб'єктам господарювання на 01.01.2005 року. Порівняно з попереднім роком у 2004 році поліпшилася ситуація з погашенням сумнівних позичок. Якщо в 2003 році заборгованість за сумнівними позичками зросла на 76.2%, то у 2004 році темпи їхнього приросту були значно нижчими і становили вже 31.7%. На кінець грудня 2004 року питома вага залишків заборгованості за сумнівними позичками в загальному обсязі кредитних вкладень становила 2.8% порівняно з 3.5% на кінець грудня 2003 року. Як і в аналогічному періоді 2003 року, на кінець 2004 року основний борг і за простроченими, і за сумнівними позичками припадав на короткострокові кредити, частка яких у загальному обсязі становила більше 90%. Розділ ІІІ. Кредитний ризик та шляхи удосконалення кредитних відносин банків з індивідуальними позичальниками. 3.1. Суть і методи управління кредитним ризиком. Як свідчить світовий досвід, кредитування приносить банкам значну частину прибутків та водночас воно пов'язане з кредитним ризиком, а в підсумку – з ризиком банкрутства. Ось чому у процесі кредитування банкові необхідно одержати якомога точнішу оцінку кредитного ризику. У спрощеній формі кредитний ризик можна визначити як "ризик того, що партнер по фінансовій операції виявиться неспроможним виконати умови, і утримувач активу понесе фінансові збитки". [14, с.44]. Недоліки, які мають місце в діяльності комерційних банків, свідчать про суттєві проблеми в стратегії управління кредитним ризиком. Зокрема, це такі недоліки: надмірна централізація або ж децентралізація управління кредитуванням; недостатній (неадекватний) аналізі ризиків за кредитною угодою; поверховий аналіз фінансового стану позичальників; завищена вартість застави; брак дієвого контролю за використанням кредитів (позик); неповна кредитна документація; невміння ефективно контролювати та аудиту вати кредитний процес. За даними Світового банку, на внутрішні чинники у комерційних банках Заходу припадає 67% збитків за позиками, а на частину зовнішніх чинників (щодо банку) припадає, відповідно, 33% збитків банків. [ 33, с. 149]. Оперуючи поняттям кредитного ризику, слід, розрізняти такі терміни: кредитний ризик щодо позичальників, кредитний ризик щодо способу забезпечення позики, кредитний ризик щодо кредитної угоди. Суперпозицію цих ризиків зображено на мал. 3.1. Рис. 3.1 Суперпозиція кредитних ризиків. Послуговуючись визначенням економічного ризику, можна дати визначення вищенаведених термінів кредитного ризику. Кредитний ризик щодо позичальника – це об'єктивно–суб'єктивна економічна категорія, яка пов'язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації вибору й і відображає міру (ступінь) того, що позичальник може не виконати своїх зобов'язань перед банком щодо повернення боргу, згідно з умовами кредитного договору та з урахуванням впливу керованих та некерованих чинників, прямих і зворотних зв'язків. Кредитний ризик щодо способу забезпечення позики – це об'єктивно–суб'єктивна економічна категорія, яка пов'язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації неминучого вибору й відображає міру (ступінь) того, що позичальник може не виконати своїх зобов'язань перед банком щодо повернення боргу, згідно з умовами кредитного договору, і при цьому банку не вдається вчасно і в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат від неї. Таким чином, можна зробити висновок, що міра кредитного ризику щодо кредитної угоди – це добуток кредитного ризику щодо позичальника та кредитного ризику щодо способу забезпечення позики. А звідси випливає, що кредитний ризик щодо кредитної угоди завжди буде меншим від кредитного ризику щодо позичальника або дорівнюватиме йому в разі відсутності забезпечення позики. Ця обставина є дуже важливою при прийнятті практичних кредитних рішень. Підставою для прийняття подібних рішень має бути величина кредитного ризику щодо кредитної угоди. На практиці ж дуже часто такі рішення приймаються з урахуванням лише кредитного ризику щодо позичальника, що призводить до неадекватності їх. Згідно з методологією загальної теорії економічного ризику, стратегію кредитного ризику може бути деталізовано за такою структурою: якісний аналіз кредитного ризику; кількісний аналіз кредитного ризику; система показників кількісної оцінки міри (ступеня) кредитного ризику; моделювання кредитного ризику; способи (методи) оптимізації управління кредитного ризику в діяльності комерційного банку. Стратегія кредитного ризику комерційного банку підпорядковується чинному законодавству, нормативним! актам та інструкціям НБУ, спирається на загальні принципи кредитування, а також реалізується з урахуванням таких засад. 1. Стратегія кредитного ризику має задовольняти такі дві основні вимоги: по–перше, бути в руслі загальної ризикової політики (стратегії) банку; і, по–друге, відповідати меті кредитної політики, в межах якої здійснюється стратегія кредитного ризику банку. 2. Цілком уникнути ризику можливого несвоєчасного повернення (чи взагалі неповернення) позик практично неможливо і недоцільно. Адже надмірна обережність та уникнення кредитних операцій, у свою чергу веде до ризику невикористаних можливостей. Але обсяг позик, які класифікуються як нестандартні в кредитному портфелі банку, можна зменшити, здійснюючи систематичне застосування (Та перегляд) процесу та інструментарію для прийняття раціональних рішень щодо надання позик та здійснюючи моніторинг. Як тільки одержано заявку на кредит, персоналу банку слід детально проаналізувати фінансовий стан позичальника. Цей аналіз має виявити сильні та слабкі сторони в його діяльності, забезпечити можливість визначення ймовірності (надійності) вчасної та повної сплати заборгованості. 3. Доцільно використати систему квантифікації позик з метою класифікації їх з погляду ризику можливої несплати. Системи кваліфікації позик можуть бути як якісними, так і кількісними. 4. Усі позики ^необхідно також періодично переоцінювати, щоб визначитися, чи є суттєвими зрушення у структурі та ступені ризику несплати кредитів. Для цього здійснюється моніторинг ризику. 5. Структуризація банківського кредитного портфеля за класами ризику, зіставлення їх із дійсними збитками за позиками визначає один із показників міри кредитного ризику кредитного портфеля. Обчислення обсягу сумарних збитків, у свою чергу, визначає обсяг необхідних резервів на покриття збитків за позиками портфеля. Банк також може знизити ступінь ризику, здійснюючи диверсифікацію за різними типами позик. 6. Основними методами аналізу та кількісного оцінювання кредитного ризику є аналіз кредитоспроможності та платоспроможності. На підставі здобутої інформації про позичальника та забезпечення кредиту обчислюється низка кількісних показників ступеня ризику та приймається рішення про надання (чи ненадання) позики. Важливо, щоб ці показники не виявилися лише простим, механічним набором, а адекватно відбивали реальний стан справ. У практичній діяльності банків з управління кредитним ризиком усе більше використовуються методи економіко-статистичного аналізу для оцінки кредито- й платоспроможності клієнтів. 7. Встановлюючи кредитні відносини з новими позичальниками, а також ураховуючи динаміку й нестаціонарність макроекономічних процесів, доцільно через певні проміжки часу проводити розгорнутий аналіз кредитоспроможності клієнта. А з метою контролю за поточним фінансово–економічним станом позичальника є сенс систематично здійснювати так званий експрес–аналіз. Якісний аналіз кредитного ризику полягає в ідентифікації чинників ризику (виявленні його джерела) і вимагає, ґрунтовних знань, досвіду й інтуїції в цій сфері діяльності. Кількісний аналіз ризику спирається на низку методів, серед них: статистичний метод, метод експертних оцінок, метод аналогій аналіз чутливості, методи імітаційного моделювання тощо. Зауважимо, що структура та ступінь кредитного ризику комерційного банку залежить, зокрема, від таких чинників : міри концентрації кредитної діяльності банку в певній сфері (галузі), чутливої до змін в оточуючому економічному середовищі, тобто коли наявний еластичний попит на продукцію певної галузі; питомої ваги кредитів, які припадають на клієнтів, котрі мають певні фінансові труднощі; кредитування інсайдерів; концентрації кредитної діяльності банку в нових, нетрадиційних сферах; прийняття в заставу цінностей, які можуть виявитися недостатньо ліквідними. Однією з важливих складових у концепції ризику є вибір адекватної системи показників кількісної оцінки ступеня кредитного ризику. Найчастіше за міру (ступінь) кредитного ризику приймається ймовірність того, що позичальник може не виконати своїх зобов'язань перед банком щодо повернення боргу. Без сумніву, це один із найважливіших показників ступеня кредитного ризику, але не єдиний. Так, зокрема, відповідними нормативними актами щодо кредитування встановлено такі види економічних нормативів: максимальний розмір ризику на одного позичальника; норматив великих кредитних ризиків; норматив максимального обсягу кредитів, гарантів та поручительств, наданих одному інсайдеру (інсайдерам). Знаючи значення відповідних кількісних показників ступеня ризику, які адекватно відбивають реальну ситуацію, можна перейти до прийняття рішень щодо зниження ступеня ризику та його врахування. Управління кредитним ризиком у широкому розумінні передбачає, по–перше, ухвалення рішень щодо надання позики: узяти на себе ризик (надаючи клієнтові позику); ухилитися від кредитного ризику (відмовивши клієнтові в позиці). По–друге, управління кредитним ризиком комерційного банку передбачає розв'язання низки таких проблем: використання обов'язкових і доступних способів (методів) зниження ступеня ризику; урахування кількісних показників ступеня кредитного ризику для адекватного обчислення низки важливих фінансово–економічних показників, які характеризують ефективність діяльності банку, зокрема, обчислення ставки відсотка (ціни) за надану позику тощо. Способи (методи), які доцільно й необхідно застосовувати з метою зниження ступеня кредитного ризику, можна поділити на зовнішні та внутрішні (див. Додаток №5). Зовнішні способи зниження ступеня ризику здійснюються, по–перше, шляхом адміністративного та економічного регулювання банківських ризиків з боку держави, а, по–друге, банк здійснює передачу (повністю чи частково) комусь іншому, наприклад, страховій компанії тощо. Внутрішні способи досить різноманітні й реалізуються адекватними внутрішньобанківськими засобами менеджменту й маркетингу. Урахування ризику та інфляції для обчислення ставки відсотка (ціни) за надання позики посідає виключно важливе місце в організації кредитної діяльності комерційних банків. Зрозуміло, що фактична ціна, яка складається на ринку позичкового капіталу, скоріше всього, буде або вищою, ніж обчислена (при дефіциті пропозиції), або ж нижчою (при дефіциті попиту). Але обчислена з урахуванням ризику та інфляції ціна являє собою центр коливань, до якої фактичні ціни кредитних ресурсів матимуть тенденцію наближатися. [ 12, с. 14–16]. Отже, можна виділити такі основні методи керування ризиком: резервування; лімітування; диверсифікація; формування ефективної цінової політики; забезпечення. Формування резервів на покриття можливих збитків. На підставі проведеного аналізу відповідно до вимог нормативних документів НБУ кредитний портфель за групами ризику поділяється на 5 груп (див. табл. 3.1). Таблиця 3.1 Кредитний портфель за категоріями ризику Категорія кредитної операції Коефіцієнт резервування (За ступенем ризику) "Стандартна" 1% "Під контролем" 5% "Субстандартна" 20% "Сумнівна" 50% 'Безнадійна" 100% У рамках звичайної практики керівництво банку має періодично давати правдиву картину фінансового стану банку. Для визначення реальної картини фінансового стану, відбитого в балансі, керівництво має визначати реальну вартість або розмір для кожної категорії активів і зобов'язань. Найбільша категорія активів – кредитний портфель – створює найбільші труднощі в такій оцінці. Адекватність резерву проти втрат за позиками прямо співвідноситься з адекватністю капіталу. Адекватні резерви проти втрат за позиками запобігають погіршенню капітальної позиції і дають значного захисту вкладникам та іншим кредиторам проти ризику невиконання банком зобов’язань. Спроможність банку залучати засоби під ринкові відсотки тісно пов'язана зі сприйняттям ринком якості активів. Банки з високоякісними активами і достатнім капіталом мають можливість залучати ресурси за більш низькими ставками порівняно з іншими банками – завдяки довірі інвесторів до надійності такого банку. Отже, застосування цього методу дає змогу максимально знизити ризик ліквідності, обмежуючи разом із тим можливості одержання найбільшого прибутку, оскільки розраховані обсяги резервів можуть не вимагатися, а витрати на їхню підтримку зроблено. Мінімізацію цих витрат у такій ситуації може бути забезпечено шляхом швидкої реалізації надлишкових резервів. Лімітування ризикових банківських операцій. Лімітуванню підлягають як обсяги активних операцій, так і операції з конкретними клієнтами. Основні підходи до підготування кредитного ризику такі: обмеження за видом операції або за видом активу; обмеження за структурою кредитного портфеля в розрізі ризиків контрагентів; обмеження за прийнятністю непокритого кредитного ризику; обмеження за концентрацією (галузями, регіонами забезпечення); обмеження, обумовлені нормативами НБУ. Розрахункові ліміти затверджуються Кредитним комітетом, після чого є обов'язковими до виконання. Диверсифікація ризиків та цінова політика банку. Рівень можливих і реальних втрат від неповернення кредитів може бути успішно зменшено за рахунок притягнення великої кількості незалежних один від одного позичальників на рівних умовах щодо платності, терміновості, галузевої належності, циклічності обороту. Збалансування таким способом кредитного портфеля і є диверсифікація. Розрізняють диверсифікацію портфельну і географічну. Диверсифікація портфеля, означає розподіл кредитів між широким колом клієнтів, включно з великими і дрібними фірмами, різноманітними галузями тощо. Географічна диверсифікація – це залучення клієнтів із різних географічних регіонів. Одним із найважливіших принципів управління кредитним ризиком і джерелом формування резерву за кредитами – цінова політика банку. За надання кредиту з більш високим ризиком банк має брати з клієнта премію за ризик, що служить одним із джерел формування резерву. Ставки і розмір премії за ризик розглядаються на кожному засіданні Кредитного комітету банку і затверджуються як обов'язкові по системі банку. При виникненні сумнівної ситуації необхідно з'ясувати її причини, можливість її розв'язання. У разі нерозв'язання ситуації неминучі оголошення банкрутства, ліквідаційна процедура і реалізація гарантій. [ 28, с. 33–35]. В українських банках основними формами забезпечення є: 1. застава; 2. гарантія чи порука третьої особи (інколи банку); 3. страхування кредиту. Застава – це спосіб забезпечення* зобов'язань. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Бувають такі види застави: іпотека; заклад; застава цінних паперів. Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля або майно, яке становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане з землею – будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомості. Заклад – застава рухомого майна, при якій майно, яке складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. За згодою заставодержателя із заставодавцем предмет застави може бути залишено у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя. Індивідуально визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу. Цінні папери як застава поки що використовуються у вигляді ОВДП, інколи використовуються векселі. Застава векселя чи іншого цінного паперу, який може бути переданий шляхом вчинення передавального запису (індосаменту) здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу. Застава цінного паперу, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за угодою заставодержателя і особи, на ім'я якої було видано цінний папір. Предметом застави можуть бути майно та майнові права. Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення. Не можуть бути предметом застави: національні культури та історичні цінності, що перебувають у державній власності або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання. Гарантія як спосіб забезпечення кредиту – це зобов'язання третьої особи погасити борг позичальника при настанні гарантійного випадку (гарантійний випадок настає тоді, коли позичальник сам не може погасити заборгованість і відсотки за кредит). Поручительство третьої особи оформляється як договір поруки між банком–кредитором та поручителем і містить відповідальність поручителя за виконання на повну суму зобов'язань постачальника. Банк–кредитор перед укладанням договору, поруки чи прийняття гарантії ретельно аналізує фінансовий стан і платоспроможність поручителя чи гаранта на основі документів, що подані банку–кредитору, а також довідкових і архівних даних. Страхування % це система економічних відносин, що передбачає створення різного роду спеціальних фондів грошових коштів і використання їх для повернення збитків. Страхування кредитів відрізняється від інших видів страхування. Оскільки правовий аспект домінує, страхування кредитів визнано особливою формою страхового захисту –страхування від збитків на випадок невиконання вимог, тобто відповідальності позичальника. Найважливіші моменти у страхуванні – міра відповідальності, встановлення страхового випадку та визначення страхового відшкодування. Це обов'язкові атрибути страхового договору. Страхування кредитів як новий вид захисту на українському ринку практикується порівняно недавно (від початку 1990–х років). На українському страховому ринку не вироблено загальних умов страхування кредитів, які б охоплювали найсуттєвіші норми страхування. Тому в подальшому страхування кредитів, очевидно, розвиватиметься не лише шляхом удосконалення діючих умов страхування відповідальності, на зразок страхування застави, а й через поступове його перетворення у страхування банків–кредиторів від "нещасного випадку" у їхній діяльності. Такий страховий захист міг би здійснюватися у режимі коверноту і відзначатися більшою стабільністю та захищеністю інтересів кредиторів. [5, с. 124–127]. Отже, управління кредитним ризиком у банку – завдання досить складне і відповідальне. Це багатоетапний процес, у ході якого відбувається інтенсивний інформаційний обмін, проводяться аналітичні дослідження. Управління банківськими ризиками здійснюється шляхом прийняття управлінських рішень, спрямованих на досягнення мети одержання максимально можливих прибутків при мінімальному ризику збитків. 3.2. Методика оцінки кредитоспроможності комерційними банками індивідуальних позичальників. Перебудова кредитної системи країни, утворення комерційних банків і перехід до дворівневої банківської системи, орієнтація на ринковий характер економіки вимагають більш глибших підходів до проблеми оцінювання банками кредитоспроможності позичальників. Дотепер серед економістів немає єдиної думки з цього питання. Так, автори Шеремет А. Д., Сайфуллин Р.С. та інші в одній із своїх методик розуміють під кредитоспроможністю позичальника "...його здатність вчасно і повно розраховуватися за своїми зобов'язаннями", що часто звужує поняття кредитоспроможності до поняття платоспроможності [42, с.35]. З нашого погляду найбільш змістовне визначення кредитоспроможності запропоновано М.О. Сахаровою: "...під кредитоспроможністю банківських клієнтів слід розуміти такий фінансово–господарський стан підприємства або організації, який дає впевненість в ефективному використанні залучених коштів, можливості і готовності позичальника повернути кредит відповідно до умов кредитного договору ".[35,с. 19]. Однак із цього визначення кредитоспроможності не ясно, що автор розуміє під ефективним використанням залучених коштів. Якщо під ефективністю використання залучених коштів розуміти одержання доходу від кредитованого заходу ( а саме така мета підприємств в умовах ринку ), то банк не має права пред'являти такі вимоги до позичальника. Гарантією повернення кредиту, на нашу думку, є рентабельність діяльності позичальника в цілому, а дохід, що кредитується, може бути однією з ланок його маркетингової діяльності на ринку сировини тощо й не передбачати одержання доходу в цьому виробничому циклі. Ми вважаємо, що суть категорії "кредитоспроможність" – реальне правове й господарсько–фінансове становище позичальника, на основі оцінки якого банк схвалює рішення про початок (розвиток) або припинення кредитних відносин із позичальником. Зміст цієї категорії позичальником і можливість погасити їх у встановлені кредитним договором строки. [40, с. 13]. Одним з елементів оцінки кредитоспроможності індивідуального позичальника є з'ясування його персональних якостей. Тут увага банку має зосереджуватися на таких моментах, як репутація, порядність і чесність, професійна здатність, матеріальна забезпеченість, ставлення до своїх зобов'язань перед іншими кредиторами і в минулому. Необхідно ретельно вивчити фінансовий стан позичальника, ліквідність його балансу, ефективність виробництва і використання основного і оборотного капіталу. Для цього використовується бухгалтерська, статистична і фінансова звітність позичальника, матеріали попередніх перевірок на місці, прогнози фінансового стану клієнта протягом усього періоду користування позичкою. Оскільки банк як позичальник може мати різних клієнтів –підприємницькі структури (юридичні особи), фізичні особи і банки – оцінка їх кредитоспроможності здійснюється неоднаково. Оцінка фінансового стану позичальника – юридичної особи здійснюється за допомогою відповідних коефіцієнтів: загальноїліквідності (К1 ); абсолютної ( термінової ) ліквідності ( К2 ); автономності (КЗ); маневреності власних коштів ( К4); Названі показники розраховуються за формулою: К1= (33+ГК+ДЗ+КФВ)/ЗК (3.1) Де 33 – запаси і затрати; ГК – грошові кошти; ДЗ – дебіторська заборгованість; КФВ – короткострокові фінансові вкладення; ЗК – зобов'язання короткострокові; К2 = (ГК+КФВ)/ЗК. КЗ=3/ВК. (3.2) Де 3 – усі зобов'язання ; BK – власні кошти. % К4 = (ВК–ОА)/ВК. (3.3) де ОА – основні активи. [ 10, с. 119–120]. Крім наведених коефіцієнтів ліквідності, можуть застосовуватись й інші показники: фінансової стійкості; ділової активності; рентабельності; Показники фінансової стійкості відображають рівень використання власних і залучених коштів у формуванні ресурсів підприємства, з'ясовуючи його залежність від тих чи інших джерел коштів, а відповідно і спроможність погашати заборгованість. Коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів (КС) характеризує розмір залучених коштів на 1 грн. власних коштів, тобто показує, скільки залучених коштів підприємство використало на 1 грн. вкладених в активи власних коштів. Цей коефіцієнт характеризує залежність підприємства від зовнішніх позик. Чим він вищий, тим більше позик у фірмі, й тим ризикованіше ситуація, що може призвести до банкрутства. Теоретичне значення КС не більше 1,0. Якщо значення цього коефіцієнта перевищує 1, то фінансова стійкість підприємства сягне критичної точки. Цей коефіцієнт відіграє важливу роль при розв'язанні підприємством питання про вибір джерел фінансування. До основних показників фінансової стабільності входить і коефіцієнт фінансової незалежності (автономії, КН), який свідчить про питому вагу власних коштів у загальній сумі джерел фінансування. На основі цього показника встановлюють, яка частка власників у загальній сумі майна підприємства. У більшості розвинутих країн вважається, якщо цей коефіцієнт вище 0,5, тобто більше 50%, то ризик кредиторів зведено до мінімуму продавши половину майна, сформованого за рахунок власних коштів, підприємство зможе погасити боргові зобов’язання, навіть якщо друга половина, в яку було вкладено залучені кошти, з якихось причин знеціниться. Показники ліквідності та фінансової стійкості розраховані в основному на основі бухгалтерського балансу й характеризують стан позичальника на час складання, тобто це статистичні оцінки: оборотність запасів, яка визначається як відношення собівартості реалізованої продукції до середньої вартості запасів; оборотність дебіторської заборгованості, яка визначається як відношення виручки ( валового доходу) від реалізації продукції до середньої суми дебіторської заборгованості; оборотність готової продукції, яка розраховується як відношення виручки ( валового доходу ) від реалізації продукції до середнього обсягу готової продукції за звітний період. Система загальних та часткових показників оборотності дає змогу виявити, де і з яких причин виникло сповільнення, і вжито відповідних заходів для поліпшення ефективності використання оборотних коштів. У практиці України показники оборотності оборотних коштів застосовуються доволі широко. Однак ці показники здебільшого розраховуються щодо оборотних коштів у цілому, а часткові показники оборотності визначаються рідко. Доцільно як експеримент використовувати наведену вище систему показників оборотності при укладанні кредитного договору, визначенні норм процентної ставки за користування позичкою, а може, й при виборі суб'єкта та форми кредитування. Важливе значення для аналізу кредитоспроможності позичальника має також загальна оцінка економічної ефективності його діяльності. Найповніше таку оцінку можуть дати показники, що характеризують рентабельність (прибутковість) роботи підприємства: рентабельність активів, що визначається як відношення прибутку позичальника до загальної суми його активів і показує, який прибуток одержить підприємство з кожної гривні, вкладеної э майно; рентабельність продажу – відношення чистого прибутку до обсягу реалізації продукції, робіт, послуг відображає, скільки прибутку одержить підприємство на кожну гривню реалізованої продукції; рентабельність власних коштів, що розраховується як відношення чистого прибутку до власних джерел коштів підприємства, характеризує ступінь дохідності його власного капіталу (наприклад, акціонерного ). Показники рентабельності відображають глибинний, якісний бік роботи підприємства, тому для оцінювання здатності клієнта вчасно погашати свої платіжні зобов'язання ці показники слід розраховувати у динаміці за низку років. Це зумовлює необхідність для банку з'ясувати загальні тенденції в ефективності роботи позичальника та впливу їх на використання банківських позик. [40, с. 14–15]. При здійсненні оцінки фінансового стану фізичної особи мають бути враховані: соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, рухомого майна, цінних паперів тощо, постійної роботи; сімейний стан клієнта; вік та здоров'я клієнта; доходи і витрати клієнта; інтенсивність користування банківськими позичками (гарантіями) у минулому та своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування іншими банківськими послугами; зв'язки клієнта у діловому світі тощо. Визначення платоспроможності позичальника – фізичної особи здійснюється кредитним інспектором шляхом визначення коефіцієнту платоспроможності на підставі врахування доходів та витрат позичальника або його сім'ї при визначенні його можливості вчасно та в повному обсязі щомісячно здійснювати платежі за наданим кредитом до повного виконання умов кредитного договору. Доходи позичальника мають бути підтверджені відповідними документами (наприклад, коли позичальник займається власним бізнесом та сплачує ринковий збір, в інших випадках), а також має у власності, крім застави, інше ліквідне майно, яке може бути швидко реалізовано позичальником в разі виникнення у нього непередбачених проблем та тимчасових фінансових труднощів, допускається визначати платоспроможність такого позичальника з урахуванням вартості цього додаткового ліквідного майна. Отже, на підставі наданих позичальником документів, що підтверджують його доходи або доходи сім'ї, анкети позичальника, де зазначена бажана сума та ціль кредиту, письмового розрахунку позичальника щодо повернення кредиту кредитний інспектор: 1. Визначає доходи та витрати позичальника ( або його сім'ї ) і заносить дані у таблицю (див. Додаток №6). Доходи позичальника мають бути підтверджені відповідними документами. Вважається, що при дотриманні нормативних значень платоспроможності позичальника або його сім'ї, що наведені нижче (відповідні значення: 1,3 та 1,5), сума перевищення доходів позичальника (сім'ї) над витратами (включаючи платежі по кредиту) буде достатня для інших витрат, не зазначених в даній таблиці. 2. На підставі визначених доходів та витрат, а також розрахунку місячних платежів, які повинен буде сплачувати позичальник в погашення кредиту та відсотків за ним, в разі, якщо він отримує цей кредит, розраховує платоспроможність позичальника ( або сім'ї) таким чином: Коефіцієнт платоспроможності позичальника Кпп розраховується як відношення сукупного середньомісячного доходу (МД) позичальника до суми середньомісячних витрат (MB) позичальника та місячних платежів по кредиту та відсотках (МІДІ): Кпп = МД / (МПК+МВ), (3.4) де МПК – місячні платежі по кредиту, включаючи відсотки (в розрахунок береться кредит, який передбачає одержати позичальник). Нормативне значення коефіцієнта платоспроможності Кпп – не менше 1,3. Коефіцієнт платоспроможності сім'ї Кпс обчислюється з відношення сукупного місячного доходу сім'ї до всіх місячних витрат, включаючи витрати по позичці: Кпс =МДС / (МВС +М П К), (3.5) де МДС – місячний дохід сім'ї; МВС –місячні витрати сім'ї. Нормативне значення Кпс повинно бути не менше 1,5. Отже, за умови виконання позичальником всіх інших вимог Положення про споживче кредитування громадян України, кредитний інспектор може зробити такі висновки: в разі, якщо розрахункове значення платоспроможності не менше ніж нормативне, позичальник може претендувати на отримання кредиту. в разі, якщо розрахункове значення платоспроможності менше ніж нормативне та позичальник немає або не може довести банку, що має додаткові доходи, які він не може підтвердити, він не може претендувати на отримання кредиту. [3,с.19]. Отже, із вище наведеного матеріалу можна зробити висновки, що головним джерелом інформації про фінансовий стан потенційного позичальника є його звітність: баланс, звіт про прибутки і збитки, звіт про наявність майна, а також розрахунки певних показників, зроблених на підставі цієї звітності. Але це не вичерпує усіх відомостей про клієнта. Є ще інші джерела, до яких належать архіви банку, інформація від інших фінансово–кредитних установ, економічна преса тощо. Тільки на підставі результатів ретельної аналітичної роботи банк робить висновки про здатність клієнта повернути борги, а отже, і можливість укладання з ним кредитної угоди. [5,с.119–123]. Комерційними банками різних країн на сьогодні випробувано багато систем оцінки кредитоспроможності. Ці системи відрізняються одна від одної кількістю показників, що застосовуються як складові частини загального рейтингу позичальника, а також різними методиками складання характеристик та визначення їх пріоритетності. Наприклад, у практиці банків США застосовується "правило шести сі", що передбачає проведення об'ємного якісного аналізу, загальна схема якого наведена у додатку №7. Введення таких стандартизованих форм збору та обробки інформації про клієнтів банку було б доцільно запровадити і у вітчизняній практиці. Також у США для оцінки кредитоспроможності потенційного позичальника і, відповідно, мінімізації кредитного ризику використовують систему 5 "с", в основі якої покладені слідуючі критерії оцінки ризику: репутація клієнта – customer character; платоспроможність – capacity to pay; капітал – capital; забезпечення позики – callateral; економічна кон'кжгура – current business condition.and good will. Останнім часом знайшли своє втілення в практиці європейських, американських, російських та деяких українських банків й інші методи оцінки кредитоспроможності клієнта: системи CAMPARI та PARTS. Назва CAMPARI утворюється з початкових літер слів: С – character – репутація, особисті якості клієнта; А – ability – спроможність повернути позику; М – margin – маржа, дохідність; Р – purpose – цільове призначення позики; К – repayment – мови погашення кредиту; І – insurance –забезпечення, страхування ризику непогашення позики. Назва PARTS утворюється із початкових літер таких слів: Р – purpose – ціль; А – amount – розмір кредиту; R – repayment – умови погашення основного боргу та процентів; Т – terms – строк кредиту; S – security – забезпечення. Ці методики оцінки стали досить популярними завдяки вдалому поєднанню в них аналізу особистих та ділових якостей клієнта. У додатку № 8 наведено приклад визначення кредитоспроможності юридичної особи. [25,с. 15–18]. Також, у ринкових країнах існують спеціальні юридичні норми і правила, що регулюють використання індивідуальним позичальником кредитів. Кредитори не мають права здійснювати дискримінацію потенційних позичальників: за расовими, релігійними ознаками, національністю, сімейним станом, статтю (якщо останні задовольняють основні критерії відносно кредитних ризиків). Однак кредит може отримати тільки громадянин даної країни. Зарубіжні банки, вивчаючи репутацію індивідуальних позичальників, використовують метод кредитного скоринга, пристосовуючи його до особливостей банку і характеру банківського законодавства країни. Техніка кредитного скоринга була розроблена американським економістом Д.Дюраном на початку 1940–х років і використовує такі коефіцієнти при нарахуванні балів: 1. вік: 0,1 бала за кожен рік більше 20 років (–максимум 0,30); 2. стать: жінка – 0,40; чоловік – 0; 3. термін проживання: 0,042 за кожен рік проживання в даній місцевості (максимум – 0,42 бала); 4. професія: 0,55 — за професію з низьким ризиком, 0 – за професію з високим ризиком; 0,16 – для інших професій; 5. праця в корпорації: 0,21; 6. стаж: 0,059 – за кожен рік праці в даній корпорації (максимум – 0,59); 7–9. фінансові показники: 0,45–за наявність банківського рахунку;0,35 –за володіння нерухомістю; 0,19–при наявності страхового поліса із страхуванням життя. Межа, що розділяє "добрих" і "поганих "клієнтів – 1,25 бала. Клієнт, котрому нарахували більше 1,25 бала, вважається кредитоспроможним, менше 1,25 бала – навпаки. Модель скоринга дозволяє провести експрес–аналіз у присутності клієнта за його заявкою на кредит.[31, с. 235–237]. Отже, у зарубіжній банківській діяльності при розгляді питання про кредитоспроможність клієнта комплексно аналізують такі не порівнювані категорії, як економічні інтереси банку, гарантії повернення позики, а також людські риси індивідуального позичальника або керівного складу підприємства боржника. На нашу думку, подібні системи аналізу кредитоспроможності корисні перш за все значною економією часу, потрібного кредиторам для аналізу кредитних заявок та бізнес планів, ухвалення рішень про прийняття кредитної заявки тощо. Але механічне перенесення зарубіжного досвіду проведення фінансового аналізу в багатьох випадках, з нашого погляду, малоефективне, тому що не береться до уваги специфіка наших підприємств. [40, с. 13]. В Україні НБУ також розробляє для комерційних банків рекомендації щодо визначення фінансового стану і кредитоспроможності позичальників. Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються вітчизняними комерційними банками самостійно на підставі ґрунтовної і виваженої оцінки фінансової діяльності клієнта. Позичальник має матифінансові передумови для отримання позики і бути спроможним своєчасно повернути наданий йому кредит відповідно до умов кредитного договору. В кожному окремому випадку банк повинен визначити ступінь ризику, який він готовий взяти на себе. НБУ рекомендує комерційним банкам, будувати та аналізувати динамічні ряди за кожним показником кредитоспроможності клієнта. Аналіз рядів динаміки дозволяє комерційному банкові простежити еволюцію фінансово–господарської діяльності позичальника та зробити припущення щодо його майбутнього стану.[32, с. 183–187]. Класифікація позичальників за результатами оцінки їх фінансового стану здійснюється з урахуванням рівня забезпечення за кредитними операціями: Клас "А" – фінансова діяльність дуже добра (прибуткова та рівень рентабельності вищий ніж середньогалузевий), що свідчить про можливість своєчасного виконання зобов'язань за ним відповідно до умов кредитної угоди; економічні показники в межах установлених значень. Клас "Б" – фінансова діяльність позичальника цієї категорії близька за характеристиками до класу "А", але ймовірність підтримування її на цьому рівні протягом тривалого часу є низькою. Клас "В" – фінансова діяльність задовільна (рентабельність нижча ніж середньогалузевий рівень, деякі економічні показники не відповідають мінімально прийнятим значенням) і потребує більш детального контролю. Клас Т" – фінансова діяльність незадовільна (економічні показники не відповідають встановленим значенням) і спостерігається її нестабільність протягом року; є високий ризик значних збитків; ймовірність повного погашення кредитної заборговагості та відсотків за нею є низькою. Клас "Д" – фінансова діяльність незадовільна, є збитки ; кредитна операція не забезпечена ліквідною заставою (або безумовною гарантією), показники не відповідають встановленим значенням, імовірність виконання зобов'язань з боку позичальника банку практично відсутня.[1, с. 28–29]. Позичальники класу "А" і "Б" мають пільги в кредитуванні. Передовсім це пріоритетне становище організації щодо виділення кредитних ресурсів, а також можливість вибору найефективнішої форми кредитування для даного позичальника на основі чинного положення НБУ "Про кредитування" –бланкового кредиту, кредитної лінії чи кредитування з використанням єдиного поточно–кредитного рахунку (контокорента). Використовуються й традиційні форми пільг – зниження процентної ставки за кредит, скорочення звітності, яку подають у банк. Крім цього, для таких підприємств може бути зменшено кількість перевірок цільового використання кредиту. Позичальники класу "В" кредитуються в звичному порядку відповідно до чинного положення. Позичальники класу "Г" і "Д", як правило, не кредитуються або їхнє кредитування обмежено низкою умов. Використовуються такі методи кредитного впливу, як підвищення ставки за кредит, кредитування під гарантію, встановлювати такі умови, як щомісячне подання у банк бухгалтерської звітності та ін. ( з відображенням всіх цих умов у кредитному договорі). Як показує практика, роботі з оцінювання кредитоспроможності позичальника вітчизняними комерційними банками приділяється не достатньо уваги. Незважаючи на те, що в сучасних умовах банки посилили розрахунки з визначенням фінансової стійкості клієнтів, поки що ці операції носять значною мірою формальний характер. Проведений аналіз дає змогу зробити висновок про необхідність урахування таких чинників при оцінюванні кредитоспроможності клієнта: а) аналіз кредитоспроможності має носити характер експрес-аналізу: проводитися часто, швидко й охоплювати максимум інформації; б) доцільне створення незалежних від банків структур, які б займалися експрес–аналізом; в) при аналізі кредитоспроможності банк має розв'язати такі питання: чи здатний позичальник виконувати своє завдання вчасно, чи готовий він його виконати ? г) аналіз кредитоспроможності позичальника – комплексна оцінка, яку систематизувати в декілька етапів: збір та аналітична обробка вихідної інформації за період, що аналізується; обґрунтування системи показників, які використовуються для оцінювання кредитоспроможності підприємства; вибір і економічне обґрунтування критеріїв оцінювання кредитоспроможності та встановлення обмежень зміни їх; д) для одержання комплексної оцінки необхідно визначити поточну та перспективну кредитоспроможність позичальника. Поточна кредитоспроможність позичальника оцінюється шляхом порівняння розрахованих коефіцієнтів і показників з їхніми оптимальними значеннями. Для визначення прогнозної оцінки кредитоспроможності позичальника слід проаналізувати виявлені тенденції зміни оборотності та рентабельності діяльності позичальника. е) ефективність аналізу кредитоспроможності залежить від частоти проведення, компетентності й досвіду банківського працівника; Вважаємо за доцільне включити до Положення про кредитування систему необхідних показників, що дають можливість визначити кредитоспроможність позичальника та рекомендувати її для запровадження в діяльність комерційних банків України. [40, с. 15]. 3.3. Робота банків з проблемними кредитами та шляхи удосконалення кредитних відносин з індивідуальними позичальниками. Після видачі кредиту банк повинен приймати всі заходи для забезпечення його повернення. Нагляд за використанням позики банки здійснюють для впевненості в стійкості фінансового стану і у виконанні клієнтами умов кредитної угоди, а також для пошуку нових можливостей ділового співробітництва. Нагляд за кредитом необхідний для виявлення на ранніх стадіях ознак тимчасових фінансових труднощів з погашенням кредитів. Також такий нагляд необхідний на початкових стадіях процесу кредитування для максимального збільшення ефекту від корегуючих дій банку і зниження його збитків. Нагляд за кредитами особливо важливий на другому та третьому етапах кредитного процесу. Більшість банків періодично переглядають свої взаємовідносини з клієнтами шляхом аналізу фінансового стану боржника: тенденцій його розвитку, його минулі та майбутні можливості по обслуговуванню свого боргу, а також дохідність його операцій і його стан на ринку. Після такого аналізу банк вирішує – підтримувати чи не підтримувати ділові відносини із клієнтом. Ділове співробітництво банку із клієнтом передбачає, що банк повинен мати точну інформацію про плани розвитку клієнта і всі його фінансові потреби. Поява сумнівних, щодо погашення, кредитів є результатом грошової кризи клієнта. Тому завдання банків завчасно розпізнати і проаналізувати перші ознаки грошової кризи клієнта. Чим тісніша взаємодія банку і клієнта, тим більше Інформації про фінансовий стан клієнта він має, без поновлення якої проблемні кредити можуть залишатися незмінними. Практика роботи зарубіжних банків із проблемними кредитами засвідчує, що раннє виявлення проблемних кредитів все частіше натрапляє на людський фактор. Більше того, практика показує, що досить часто проблемні кредити, які завчасно виявлені, дійсно набагато складніші і гірші, ніж передбачували працівники банку. Але ситуація може бути ще гіршою, якщо працівники банку, здаючи про проблеми свого кредитного портфеля, приховують його і, тим самим, призводять до значних збитків. Застережні сигнали, які характеризують проблемність кредитів у боржників, можна класифікувати таким чином: з історії боржника; з виробничої діяльності; з організації кредитування; не фінансової; фінансової. До застережних сигналів, пов'язаних із кредитною історією боржника, можна віднести раніше допущені ним прострочки повернення позики, протиріччя в інформації про нього, а також часті зміни керівництва. Проблемність кредитів виникає найчастіше в тих галузях, які в даний час переживають фінансові та виробничі труднощі на ринку. Тому застережними сигналами можуть бути галузеві фактори їх виробничої діяльності. Наявність значної дебіторської заборгованості в клієнта, її ріст та відсутність контролю за нею призводять до грошової кризи останнього. В даній ситуації клієнту необхідно диференціювати, розширити коло постачальників і покупців, а в разі її відсутності – ще більше затруднюється його фінансовий стан. У період кризового стану економіки банки при видачі кредитів не звертають особливої у ваги на наявність чіткої програми погашення позики, на наявність у клієнта резервних джерел їх погашення. Найчастіше кредити направляються в сферу обігу, а не в виробництво, де безпосередньо створюється вартість. Нерідко при видачі кредиту недостатньо обґрунтований термін погашення. Всі вищеописані моменти в організації процесу кредитування створюють додаткові передумови появи перших "сигналів" проблемності кредитів. Нефінансовими "сигналами" можуть бути необґрунтовані затримки в одержанні від клієнта фінансової звітності, особливо тоді, коли кредитним договором передбачено надання інформації протягом певного проміжку часу. Пояснення клієнтів про причини затримки власне є свідченням проблемності кредитів. Небажання клієнтами дати детальні пояснення з приводу тих чи інших статей фінансової звітності може бути оцінено як відмова від співробітництва і довіри у взаємовідносинах банку і клієнта. Небажання клієнта дати інформацію може бути обумовлено метою приховати неприємні факти виробничої чи фінансової діяльності. Прохання клієнта про перегляд умов кредитування, зміни в схемі погашення кредиту або пролонгація кредиту також є не фінансовими застережними сигналами кредитів. Фінансові ознаки проблемності кредитів можуть виявлятися при проведенні аналізу фінансової звітності. В даному випадку, як правило, проблемності кредитів не уникнути. Застережні сигнали фінансового характеру можуть виявлятися через відхилення показників господарсько–фінансової діяльності компанії боржника від планових або очікуваних відхилень в системі обліку і контролю боржника, або через модифікацію наданих йому кредитів. Порушення обороту грошових потоків клієнта примушує останнього до змін умов кредитування, пролонгації позик і т. п. Враховуючи те, що умови кредитів повинні відповідати їх меті, банку необхідно проаналізувати невідповідність у використанні кредитів і провести аналіз її причин. Проблемні кредити виникають переважно внаслідок причин, пов'язаних з боржником. Проте не потрібно відкидати і банківську сторону, яка хоча в деякій мірі, але все ж таки причетна до створення передумов проблемності кредитів. Серед основних факторів впливу на своєчасне і повне погашення кредиту, пов'язане з роботою банків, є некваліфікована робота банківських спеціалістів, а також фінансові зловживання та перевищення своїх службових повноважень спеціалістами кредитних відділів. Чинниками, зумовленими некваліфікованою роботою банківських спеціалістів є: недостатній аналіз фінансового стану потенційного боржника; відсутність періодичного аналізу кредитного портфеля з боку керівництва банку, що призводить до концентрації значних ресурсів у одного боржника; порушення при наданні кредиту основних принципів та умов кредитування, що призводить до збільшення в кредитному портфелі пролонгованих, прострочених та безнадійних позик; низьким юридичним рівнем оформлення угод (відсутністю пунктів щодо регулювання процентних ставок, санкцій у разі нецільового використання позик та ін.); низький юридичний рівень оформлення угод про заставу (нотаріально не засвідчені угоди, не застраховане заставне майно, прийняття в заставу майна, вартість якого не покриває процентів по позиці, брак опису заставного майна); відсутність періодичної перевірки цільового використання позики. Видача кредитів відноситься до банківських операцій з дуже високим ступенем ризику. Тому будь–які перевищення повноважень, або упущення при наданні кредитів, створюють серйозні проблеми при їх погашенні. У банківській практиці мають місце випадки, коли співробітники банку на цілком законних підставах видають великий кредит клієнту під свою відповідальність. В процесі його використання клієнт допускає нераціональні та завищені постійні та поточні видатки, що призводить до "проїдання" позичкових коштів та прибутку. В результаті, боржник звертається в банк з проханням або пролонгувати позику, або взяти додаткову. Проте, і в першому і в другому випадках потрібна згода керівництва банку. Не бажаючи бути розкритим, співробітник ще більше заплутається у відносинах з клієнтом, йдучи шляхом фінансових зловживань. Велике значення у практиці видачі наперед передбачених неповернених кредитів має робота служби безпеки банку. Саме завдяки її роботі можуть бути виявлені факти одержання позик під неіснуючі або підставні фірми, під фірми, проти яких порушено справу про банкрутство, або одержання однією фірмою декількох кредитів, а також одержання позик під, уже заставлене майно. Неоціненну допомогу в даному випадку може надати концентрація інформації про потенційних боржників, зміст їх бізнесу та їх фінансово–господарський стан. [ 20, с. 274–280]. Зарубіжна, та вже й вітчизняна, практика свідчить, що труднощі з поверненням основного боргу, а часто і процентів по-ньому, як правило, викликані негативним розвитком процесів. Вони далеко не завжди мають форми прояву, особливо на початкових стадіях. Тому загроза зниження доходності банку на ранніх етапах реалізації кредитної угоди, яка ще чітко не проявилась, може бути своєчасно встановлена лише кваліфікованими менеджерами банку. Кожен окремий вид кредиту, в якого згодом виявляються проблеми з погашенням, має свої специфічні ознаки вже на початкових стадіях його використання. Отже, для першої стадії, або попереджуючої зони, характерні наступні ознаки: зменшення обсягу реалізації, тобто оборотів по рахунку клієнтів; збільшення обсягів реалізації в кредит, тобто ріст дебіторської заборгованості; зменшення доходів або одноразові доходи; надмірно низький рівень грошових статей балансу; у позичальника на даний час відсутні кошти для погашення кредиту. Ці ознаки попереджуючої зони проблемності кредиту повинні насторожити співробітників кредитного відділу. Слід відзначити, що в даній ситуації немає універсальних заходів і конкретної стратегії, все залежить від конкретного кредиту і клієнта. Тому, після вияву причин погіршення фінансового становища божника і якості кредиту необхідно прийняти адекватні заходи для стабілізаційного господарсько–фінансового становища. Серед них можуть бути наступні: проаналізувати проблеми боржника; зібрати та узагальнити інформацію про те, де банк може зіткнутися з ризиком в роботі з даним клієнтом; спільно із боржником проаналізувати його фінансово–господарський стан для того, щоб виробити план, корегуючих заходів; добитися формування позитивної щомісячної величини сальдо оборотів по рахунку клієнта. З юридичної точки зору, розробки цих заходів мають рекомендаційних характер. лак чи інакше, при погіршенні фінансового стану боржника і переході кредиту в наступний етап виникнення проблемності кредиту — загрозливу зону, з'являються наступні знаки: сальдо оборотів по рахунку за весь період користування кредитом складає незначні суми, або має негативну величину; порушуються терміни повернення основного боргу, та сплати процентів по ньому; боржник просить продовжити термін погашення кредиту або збільшити його суму;, позичальник несвоєчасно подає фінансові звіти або не подає їх взагалі; боржник уникає контактів з банком. Даний етап є найважливіший щодо "спасіння" кредиту. Знову ж таки, в практиці роботи банків з проблемним кредитами не існує універсальних правил, оскільки кредит, який потрапляє в загрозливу зону, унікальний, але найбільш широко розповсюджені наступні підходи: розробка програми зміни структури заборгованості; боржнику пропонується скласти розрахунок окупності кредиту з врахуванням скорочення національних і завищених операційних видатків; забезпечення щомісячного погашення частини кредиту за рахунок формуючої величини сальдо оборотів по рахунку; банк здійснює постійний контроль за операційною діяльністю боржника в процесі його роботи з кредитом. Внаслідок неефективних заходів щодо виходу кредиту із загрозливої зони або дії інших негативних причин кредит може потрапити в зону проблемних кредитів, що, звісно, погіршить його якість. Ознаками проблемності кредиту в даному випадку є: позичальник постійно порушує термін погашення кредиту; боржник не повертає прострочений кредит і проценти по ньому, при цьому уникає контактів з банком; фінансова звітність позичальника надходить із значним запізненням або не надходить взагалі. Всі вищезазначені сигнали повинні враховуватися банком для недопущення простроченості та проблемності кредитів. Банк зі своєї сторони повинен розробити програму дій, які направлені в кінцевому випадку на погашення кредитів. Обмеження кількості проблемних кредитів багато в чому залежить від того, наскільки правильно визначений обсяг такого кредиту щодо конкретного позичальника. При цьому важливо обґрунтовано вибрати певний варіант видачі кредитних ресурсів залежно від їх обсягу: переваги надавати кредитуванню клієнтів, які мають відкритий рахунок в даному банку, що дасть; можливість контролювати обороти по ньому в разі виникнення проблемності його; видавати кредит в розмірі, який обумовлений особливостями кругообороту коштів та його метою; надавати кредит шляхом зарахування коштів на відповідний позичковий рахунок, а потім використовувати їх у разі необхідності; реалізувати право на одержання кредиту поступово, залежно від моменту виникнення потреби в позичкових коштах. Потенційні і реально існуючі проблемні кредити вимагають прийняття наступних процедур: ведення обліку проблемних кредитів, створення резервів по них, модифікація кредитної угоди, реалізація забезпечення та списання кредитів (див. мал. 3.2.). Рис. 3.2 Схема роботи банків з проблемними кредитами Таким чином, організація роботи банків з проблемними кредитами по запропонованій схемі дозволить вітчизняним банкам поліпшити якість кредитного портфеля і мінімізувати ризик непогашенім позик. [20, с. 280–283]. З переходом до ринкової економіки все більшого поширення набуває комерційний кредит, що ? реакцією на дорожнечу банківського кредиту. Законом України "Про підприємства в Україні " передбачено, що підприємство може поставляти продукцію, надавати послуги в кредит з оплатою покупцями (споживачами) відсотків за користування цим кредитом. Верховна Рада України 17.06.92 р. прийняла Постанову "Про застосування векселів у господарському обороті України", згідно з якою вводиться вексельний обіг з використанням простого і переказного векселя, відповідно до Закону про переказний і простий вексель. Це відкрило шлях до вступу України в міжнародний вексельний обіг. Для широкого використання векселів у розрахунках необхідна стабільність економічних відносин, висока довіра їхніх суб'єктів один до одного, високий рівень розвитку вексельного права. В Україні всі ці умови тільки починають формуватися, що стримує розвиток вексельного обігу, призводить до використання векселів для незаконних операцій. При введенні вексельного обігу в державі необхідно враховувати, що відхилення від вимог вексельної дисципліни негативно відіб'ється на стані всієї економіки. У зв'язку з цим важливим чинником є розвиток інформаційної бази Національного банку (створення комп'ютерної бази даних, проведення в каталозі протестів реєстрації усіх без винятку опротестованих векселів). Особливу увагу слід приділити розвитку споживчого кредитування. У розвинутих країнах цей вид кредиту виконує подвійну економічну функцію: збільшує поточний платоспроможний попит населення і прискорює реалізацію товарів і послуг. Питома вага споживчих позичок у кредитних портфелях мізерна (5%). Значна частина наданих населенню позичок припадає на Ощадбанк України. Значна частина українських банків узагалі не здійснює кредитування населення. Дуже мало розвинуті такі види кредитів населення, як іпотечне кредитування, надання позичок на придбання товарів на виплат. На сьогоднішній день в Україні ще не створена система пільгового кредитування житлового будівництва і придбання житла. У 1995 році була прийнята концепція житлової політики держави, у серпні 1996 року створений комітет по реформуванню державної житлової політики, основна мета якого – розробка Державної програми житлового будівництва. Перспективними для України є технології пільгового кредитування житлового будівництва, що ефективно діють у країнах Західної Європи, США і Канади: технології, які ґрунтуються на принципі "заощадження – позика". Основна ідея : мобілізація вільних коштів населення на будівництво і придбання житла в межах спеціалізованих банківських інститутів, основне завдання яких –залучення цільових житлобудівних позикових послуг і технології іпотечного кредитування. Але ці технології можуть успішно функціонувати за умови фінансової стабільності, рівні інфляції не вище 25–30 % на рік 5 за умови сприяння з боку держави – у формі фінансової допомоги (податкові пільги) і у формі законодавчого регулювання та гарантій з боку держави. Основною перешкодою для впровадження подібних систем пільгового кредитування є відставання реальних доходів громадян від зростання цін на житло. Без обов'язкової індексації вкладів і позичок система нежиттєздатна за високого рівня інфляції. Одним із важливих напрямків розвитку карткового бізнесу є функціонування карток у режимі кредитних, оскільки емітовані українськими банками пластикові картки в основному дебетові – тобто такі, що передбачають внесення клієнтом на свій картковий рахунок певної суми, якою і може розпоряджатися утримувач картки. Кредитна ж картка надає право її користувачу одержати кредит, у межах якого можна здійснювати закупи, оплачувати надані послуги. За надання такого кредиту банк стягує певні відсотки. На ринку фінансових послуг України лізинг заявив про себе нещодавно. Чинним законодавством України банківським установам надане право на здійснення лізингових операцій. Лізинг, будучи альтернативою інвестиційному кредитуванню, забезпечує вищий рівень надійності і дохідності, дає змогу розширити коло клієнтів. Існує два специфічних напрямки використання лізингу банками. Перший – застосування лізингу для реструктуризації проблемних кредитів і прискорення реалізації заставного майна, яким забезпечені "погані борги". Цей напрямок вважається надзвичайно актуальним для українських банків. Інший напрямок, що активно розвивається в банках, – застосування лізингу для фінансування власних потреб у новій техніці та банківському устаткуванні. Маючи дефіцит власних коштів, банки знаходять у застосуванні лізингової схеми ефективний спосіб прискорення свого технічного розвитку. Найвигіднішим лізинг є для новостворених підприємств та підприємств, які не мають високоліквідних активів. До цієї категорії належать насамперед підприємства агропромислового комплексу. Тому лізинг як інструмент фінансування сільського господарства набуває сьогодні особливо важливого значення. [35, с. 478–481]. Висновки Висновки і пропозиції Кредит відіграє важливу роль в економіці України, особливо у період становлення в ній ринкової інфраструктури та здійснення структурної перебудови економіки. Він сприяє прискоренню роздержавлення власності, допомагає швидшому перерозподілу грошових коштів, що дає можливість у стислі строки здійснити переорієнтацію виробництва й оздоровити економіку. Зміни ролі кредиту в немалій степені пов'язані з розширенням сфери кредитних відносин з розвитком методів кредитування і управління кредитом. Подальше розширення сфери застосування кредиту, а також вдосконалення управління кредитом будуть супроводжуватися підвищенням його ролі в житті суспільства. Відмітимо деякі направлення, в яких проявляється вплив кредиту: перерозподіл матеріальних ресурсів в інтересах розвитку виробництва і реалізації продукції за допомогою операцій по наданню позик і залученню коштів юридичних 5 фізичних осіб; вплив на безперервність процесів відтворення шляхом надання позик; участь в розширенні виробництва, у тому числі за допомогою видачі позичених коштів на збільшення основних фондів, виконання лізингових операцій, тощо; економне використання позичальником як власних, так і позичених коштів; прискорення отримання користувачами товарів, послуг, житла (за рахунок наданих позичених коштів); регулювання випуску в оборот і вилучення з обороту готівкових коштів на основі застосування кредиту і забезпечення безготівкового грошового оберту платіжними засобами. Отже, розкриваючи основні питання дипломної роботи ми дослідили теоретичні і практичні аспекти організації кредитних відносин комерційних банків з індивідуальними позичальниками в сучасних умовах. Все це дозволило зробити висновки і пропозиції. 1. Комерційні банки кредитують позичальників переважно на короткотерміновий період. Інвестиційна складова в кредитному портфелі комерційних банків складає біля 6%. Комерційним банкам, які здійснюють довгострокове кредитування та інвестиційну діяльність необхідно забезпечити надання: державних гарантій, джерелом яких міг би бути "бюджет розвитку", податкових пільг. 2. Суб'єктами кредитних відносин є переважно юридичні особи, обсяги кредитів фізичним особам, в тому числі підприємцям не перевищує 5% від загальної суми виданих кредитів. Тому особливу увагу слід приділити розвитку споживчого кредитування –іпотечне кредитування, надання позичок на придбання товарів та інше. 3. Динаміка розподілу загальної суми виданих кредитів між державними, акціонерними та приватними підприємствами свідчить про пріоритетність підприємств недержавної форми власності. Це пояснюється з однієї сторони, абсолютним скороченням кількості державних підприємств, а з іншої – державні підприємства є досить інертними щодо вибору і здійснення своєї виробничої політики і досить залежні від бюджетної кризи, тобто від нестабільних бюджетних джерел фінансування. Ось чому основними суб'єктами кредитування комерційних банків є приватні та колективні підприємства, сумарна частка заборгованості яких склала у 2000 році 88,1%. 4. За останній період банки віддають перевагу в кредитуванні промисловості та торгівлі. Частка цих галузей у загальному обсязі позик становить відповідно 40,1% і 36,6%. Якщо такі пріоритети в кредитуванні торгівлі пояснюються реальною кругооборотністю, тобто і швидкістю обороту капіталу, то кредитування промисловості пояснюється, як мінімум, двома групами причин: по–перше, кредитування державних промислових та сільськогосподарських підприємств під гарантію уряду і, по–друге, підтримкою власних товаровиробників, продукція яких користується ринковим попитом. З метою скорочення в обігу та збільшення на цій підставі обсягів кредитування комерційними банками, а також із метою подолання кризи платежів потрібно розвивати переоблік Національним банком України векселів своїх клієнтів комерційним банкам здійснювати операції авалю і доміциляції векселів; запровадити ліцензування Національним банком України емісії векселів комерційними банками. Завершити формування банку даних сумнівних позичальників. Створити реєстр закладеного майна і гарантій, що дасть змогу запобігти подвійній заставі того самого майна. Отже, розвиток кредитних відносин банків з індивідуальними позичальниками – це питання не тільки економічне, а й політичне і соціальне. Крім необхідної економічної і політичної стабілізації; воно потребує також модернізації форм і методів кредитування, вдосконалення процентної політики та умов надання і погашення кредитів, використання досвіду закордонних країн з ринковою економікою. Кредит – це міцний механізм економічного управління розвитку економіки кожного суб'єкта кредитування і держави в цілому. Список використаної літератури: Положення про порядок формування і використання резерву для відшкодування втрат за операціями комерційних банків / Затверджено Постановою Правління НБУ №122 від 27.03.1998. Положення про кредитування / Затверджено Постановою Правління НБУ №246 від 28.09.1995. Правила короткострокового споживчого кредитування. Ощадний банк України. №30–02/7 від 11.05.1998. Банківська справа: Навчальний посібник / За ред. P.I. Тиркала. –Тернопіль : Видавництво "Економічна думка", 2000 –219с. Банківські операції: Щцручник / А.М. Мороз, М.І. Савлук, М.Ф. Пуховкіна та ін.; За ред. д–ра екон. наук, проф. A.M. Мороза. – К.: КНЕУ, 2000.–384с. Банківське право: Навчальний посібник / Упорядник М.П. Кучерявенко. –Харків, 1999.–784с. Банківський менеджмент: Навч. посіб. для вищ. навч. закл./ О. Кириченко, І. Гіленко, А. Ятченко. – К.: Основи, 1999. – 671 с. Банківська енциклопедія / Під. ред. A.M. Мороза. – К.: Ельтон, 1993. –336 с. Банковское дело й финансирование инвестиций. Том 2: Политика й стратегия / Под. ред. Н. Брука. – Вашингтон: Всемирный банк реконструкции й развития, 1995. – 648 с. Бюлетень НБУ, №2, 1999. – с. 24–25. Бюлетень НБУ, №1, 2001. – с. 84–92. Вітлінський В., Наконечний Я., Пернарівський О., Концепція стратеги кредитного ризику. // Банківська справа. –.2000. – № 1. – с. 13–16. Вступ до банківської справи: Учбовий посібник. / Відп. ред. M.I. Савлук. – К.: Лібра, 1998. – 334 с. Галіцин В.К., Бушуєва І.В. Система управління кредитними ризиками комерційного банку. – К.: Наук, світ, 2000. – 146 с. Гальчинський А.С. Теорія грошей: Навч.–метод. Посібник. – К.: Основи,!996.–413с. Геращенко В. Міжнародні кредити і господарський розвиток. // Банківська справа. – 2000. – №1. – с. 57. Гладких Ді Пріоритети кредитної політики комерційних банків. // Вісник НБУ –1998 – жовтень – с. 39–41. Гроші та кредит: Підручник / За ред. Б.С. Івасіва. – К.: КНЕУ, 1999. –404с. Гроші та кредит: Підручник / МД. Савлук, A.M. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.–К.: Либідь, 1992.–331 с. Гуцал І.С. Функціонування кредитного механізму в Україні в перехідний до ринку період. – Тернопіль: "Збруч", 1999. – 321 с. Деньги, кредит, банки. // Под. ред. Лаврушина О.И. – М.: ФинансьІ й статистика, 1999. – 279 с. Дзюблюк О.В. Організація грошово–кредитних відносин суспільства в умовах ринкового реформування економіки. – К.: Поліграф книга, 2000. –512с. Дзюблюк О.В. Перспективи вдосконалення кредитних операцій комерційних банків. // Фінансові проблеми економіки перехідного типу: збірник наукових праць. – Тернопіль: ТАНГ, 1997. – с. 15–17. Диана Мак Нотон. Банки на развивающихся рынках. Т. 1. Укрепление руководства й повьішение чувствительности к переменам. Пер. с анг. –М.: ФинансьІ й статистика, 1994. – 321с. Єпіфанов А., Міщенко В. Проблеми кредитування та оцінки кредитоспроможності клієнтів банку // Банківська справа. – 1997. – №5.– с.39–45. Іванов В.М. Гроші та кредит: Курс лекцій. – К., 1999. – 75с. Івасів Б.С. Операції комерційних банків: Навч. посібник – К.: НМКВО, 1992.–116С. Кіндрацька Л. Формування та використання резервів під кредитні ризики та методика обліку цих операцій у комерційних банках України. // Банківська справа. – 2000. – №3. – с.33–35. Киселев В.В. Управление коммерческим банком в переходной период. –М. Издательская корпорация «Логос», 1997. – 144с. Кредит і кредитні правовідносини: економічна природа і практика законодавчого регулювання / М. Олексієнкотаін. –К.: "Козаки", 1994. –144с. 31. Коцовська Р., Ричаківська В. Операції комерційних банків. – Львів, 1997.–279с. Лагутін В.Д. Кредитування: теорія і практика: Навч. посібник. – К., 2000.–215с. Панова Г.С. Кредитная политика коммерческого банка. – М.: ИКЦ «ДИС», 1997. –289с. Потійко Ю. Ще раз про кредит. // Вісник НБУ. – 2000. – №12. – с.47–48. Сахарова М.О. К вопросу о кредитоспособности предприятий. // Деньги й кредит. –1989 – №3. –с. 19–26. Стубайло Т. Основні напрями кредитної політики комерційних банків. // Банківська справа. –1999. – №2. – с.31. Сусіденко В. Принципи банківського кредитування: зміст і реалізація в умовах перехідної економіки. // Банківська справа. –1999. – №3. – с.37–39. Фільштейн Л.М. Грошовий обіг та кредит. –Тернопіль, 1998. –149с. Финансово–кредитный словарь. – М.: ФинансьІ й статистика., 1986. – Т 2.–с. 297. Чайковський ЯЛ. Напрямки вдосконалення аналізу кредитоспроможності позичальника комерційного банку. // Банківська справа.–2000.–№5.–с. 13–15. Шибалкіна В., Оптимальні умови банківського кредитування. // Банківська справа. –1998. – №4. –с.39–41. Шеремет А.Д., Сайфулин Р.С., Негашев Е.В. Методика финансового предприятия. – М.: Юни–Глоб, 1992. – 244с. PAGE PAGE 103

Похожие записи