ПЛАН

Вступ

Комерційні банки у сфері фінансових послуг в Україні

Нормативно-правове забезпечення діяльності комерційних банків на
фінансовому ринку

Вплив соціально-економічних факторів на результати діяльності
комерційних банків

Висновки

ЗМІСТ

TOC \o «1-1» \h \z HYPERLINK \l «_Toc34205619» Вступ PAGEREF
_Toc34205619 \h 4

HYPERLINK \l «_Toc34205620» 1. Комерційні банки у сфері фінансових
послуг в Україні PAGEREF _Toc34205620 \h 6

HYPERLINK \l «_Toc34205621» 2. Нормативно-правове забезпечення
діяльності комерційних банків на фінансовому ринку PAGEREF
_Toc34205621 \h 17

HYPERLINK \l «_Toc34205622» 3. Вплив соціально-економічних факторів
на результати діяльності комерційних банків PAGEREF _Toc34205622 \h
28

HYPERLINK \l «_Toc34205623» Висновки PAGEREF _Toc34205623 \h 36

HYPERLINK \l «_Toc34205624» Список використаної літератури PAGEREF
_Toc34205624 \h 38

Вступ

Функціонування ринкової економіки ґрунтується на функціонуванні
різноманітних ринків, які можна згрупувати в два основні класи: ринки
виробленої продукції (товарів та послуг) та ринки трудових і фінансових
ресурсів. На ринку фінансових ресурсів зустрічаються такі, в яких у
процесі господарювання виникає потреба в коштах для розширення їх
діяльності, а також такі, у яких накопичуються заощадження, що можуть
бути використані для інвестицій. Саме на ринку фінансових ресурсів, або
фінансовому ринку, відбувається перелив коштів, при якому вони
переміщуються від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує
інвестицій. При цьому, як правило, кошти спрямовуються від тих, хто не
може їх ефективно використати, до тих, хто використовує їх продуктивно.
Це сприяє не тільки підвищенню продуктивності та ефективності економіки
в цілому, а й поліпшенню економічного добробуту кожного члена
суспільства. Ступінь розвитку фінансового ринку характеризується
кількістю фінансових посередників і різноманітністю фінансових послуг,
які вони надають. На розвиненому ринку здійснюють свою діяльність
величезна кількість фінансових посередників, які за невелику плату
надають різні види фінансових послуг. Ці послуги пов’язані як з емісією
фінансових активів, так і з їх обігом на вторинному ринку. При емісії
корпоративних цінних паперів та на кредитному ринку фінансові
посередники сприяють інвестуванню коштів у різні галузі економіки. При
емісії державних боргових зобов’язань та на ринку державного кредиту
вони сприяють залученню коштів для забезпечення потреб державного
бюджету.

На вторинному ринку фінансові посередники забезпечують стабільне
функціонування ринку, а також задовольняють інтереси юридичних та
фізичних осіб щодо інвестування коштів у фінансові активи та вилучення
їх з процесу інвестування. При цьому інститути ринку не тільки
задовольняють потреби інвесторів щодо купівлі-продажу фінансових активів
на регулярній основі за ринковою ціною, а й надають інформаційні,
консультаційні, управлінські послуги.

До основних фінансових послуг, які надаються фінансовими посередниками
на первинному ринку, належать залучення коштів у вигляді депозитів та
надання позик, яке здійснюють комерційні банки на ринку позикового
капіталу. Такими послугами вважають також андерайтинг, або допомогу
емітентам в організації та проведенні емісій фінансових активів, що
завершується розміщенням емітованих активів на ринку. Андерайтинг, як і
багато інших фінансових послуг, у різних країнах здійснюють різні
фінансові посередники. У більшості країн Західної Європи андерайтингом
займаються комерційні банки, а в США – інвестиційні банківські фірми.

1. Комерційні банки у сфері фінансових послуг в Україні

Відповідно до закону Украйни «Про банки і банківську діяльність» банки –
це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської
діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ,
організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та
розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних
та інших банківських операцій.

Комерційні банки можуть створюватися на акціонерних та пайових засадах.
Засновниками та учасниками комерційних банків можуть виступати юридичні
та фізичні особи. Причому частка будь-кого із них не повинна
перевищувати 35% статутного фонду банку, який формується лише, за
рахунок грошових коштів. З метою захисту інтересів вкладників та
забезпечення фінансової стійкості банку законодавством встановлюється
мінімальний розмір статутного фонду. Крім статутного комерційний банк
створює також резервний та страховий фонди, кошти яких у разі потреби
використовуються на покриття збитків у діяльності банку.

Основними операціями комерційних банків є:

1) залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів;

2) розрахункове та касове обслуговування клієнтів;

3) операції з цінними паперами;

4) видавання поручительств, гарантій та інших зобов’язань;

5) факторингові операції;

6) лізинг;

7) довірчі операції;

8) надання консультаційних послуг тощо.

На території України залучення та розміщення грошових коштів, а також
розрахункове та касове обслуговування можуть здійснювати лише комерційні
банки. Проте банки не можуть здійснювати діяльність у сфері
матеріального виробництва, торгівлі та страхування.

Усі комерційні банки мають тримати обов’язкові резерви в Національному
банку. При нестачі коштів для здійснення кредитних операцій і виконання
взятих на себе зобов’язань банки можуть одержувати позички у
Національному банку.

Комерційні банки класифікуються за різними ознаками. Так, за складом
операцій, які банки виконують, їх поділяють на спеціалізовані та
універсальні. Спеціалізовані банки виконують окремі види банківських
операцій (які обов’язково включають основні операції банків – залучення
депозитів, надання кредитів та розрахункові операції). Універсальні
банки виконують практично всі банківські операції, не спеціалізуючись на
окремих їх видах. Залежно від сфери впливу банку, від того, де розміщені
клієнти, яких він обслуговує, банк може називатись місцевим,
регіональним, міжрегіональним або транснаціональним.

За структурною побудовою розрізняють банки без філій, банки з філіями та
банківські холдингові компанії. За типом діяльності банки можуть бути
поділені на роздрібні та оптові. Роздрібні банки обслуговують клієнтів
різних категорій, а оптові займаються обслуговуванням інших банків.

Сфера діяльності банку визначає тип його діяльності. Так, місцеві банки
переважно є роздрібними. Регіональні та міжрегіональні банки займаються
обслуговуванням як клієнтів, так і інших банків. Транснаціональні банки,
які часто називають грошовими центрами, переважно здійснюють оптові
операції, але можуть обслуговувати і великих клієнтів, що мають високий
кредитний рейтинг.

Основними функціями банків є:

• надання кредитів та забезпечення потреб у ліквідності інших суб’єктів
ринку;

• обслуговування комерційних угод та управління системою платежів;

• трансформація ризиків, термінів та капіталів.

Банки також є важливою ланкою в механізмі монетарного регулювання
економіки.

Трансформаційна функція є однією з найважливіших функцій банку. Банки
трансформують не тільки обсяги та терміни грошових вкладень, а й ризики,
що супроводжують цю трансформацію. Залучаючи великі обсяги
короткострокових та невеликих за розміром депозитів, банки здійснюють
інвестування їх у довгострокові і нерідко значні за розміром позички.
При цьому банки приймають на себе ризики, пов’язані з можливим
непогашенням позик, зі змінами процентних ставок та валютних курсів.

Види діяльності комерційних банків можна поділити на три категорії:
активні операції, пасивні операції та банківські послуги. Активні
операції банків пов’язані з розміщенням коштів і проводяться переважно з
метою отримання доходу та для підтримки ліквідності. До активних
операцій банку належать надання кредитів та позичок, купівля-продаж
цінних паперів, вкладення коштів у комерційні проекти, лізингові,
факторингові операції, операції з векселями та інші банківські операції,
формування різних категорій резервів, інвестиції в основні засоби, інші
матеріальні та нематеріальні активи.

До пасивних операцій банку належать операції, пов’язані з формуванням
ресурсної бази банку. Це операції по залученню основних депозитів та
фондів грошового ринку, випуск акцій для збільшення власного капіталу чи
емісія боргових зобов’язань для збільшення кредитного потенціалу банку.

До послуг, які можуть надавати банки, відносять послуги по управлінню
активами інших суб’єктів ринку, консалтингові, гарантійні,
посередницькі, довірчі та інші послуги. Характерним у наданні
банківських послуг є те, що цей вид діяльності не супроводжується
значними змінами в активах чи пасивах банку. Для збільшення обсягу
консалтингових чи посередницьких послуг банку немає потреби залучати
додаткові фінансові ресурси та нарощувати обсяг своїх активів.

Специфіка всіх операцій банку полягає в тому, що навіть суттєве
збільшення активів і пасивів банку не супроводжується різким збільшенням
прибутку, а зменшення активів та пасивів банку не призводить до значних
втрат, оскільки збільшення обсягу активів пов’язано із залученням
додаткових коштів і збільшенням витрат по залученню коштів, а зменшення
активів приводить до зменшення витрат по залученню коштів.

Основними видами діяльності банку, які знаходять відповідне відображення
в активах та пасивах банку, є діяльність по залученню депозитів, надання
позик та операції з цінними паперами. Діяльність банків на ринку цінних
паперів може бути досить різноманітною. До пасивних операцій банків з
цінними паперами належить емісія банком власних цінних паперів: акцій –
для формування акціонерного капіталу та облігацій, векселів, депозитних,
ощадних сертифікатів, комерційних цінних паперів тощо для поповнення
ресурсної бази. До активних операцій банків з цінними паперами відносять
інвестиції в цінні папери з метою отримання доходу від володіння ними та
торгівля цінними паперами з метою отримання доходу від їх перепродажу.
Крім торгівлі цінними паперами за свій рахунок банки також здійснюють
купівлю-продаж цінних паперів за дорученням клієнтів та допомагають
емітентам у проведенні емісії цінних паперів.

Подальше розширення ринку облігацій, комерційних паперів та векселів,
зростання конкуренції серед фінансових інститутів суттєво зменшують
витрати позичальників по залученню коштів, але одночасно зменшують і
можливості банків у сфері прямого банківського кредитування. Це змушує
банки шукати більш доходні та більш ризикові сфери діяльності.

Одним із методів збереження певної ролі у відносинах банків з клієнтами
з точки зору банківського кредитування є участь банків у проведенні
операцій «своп». Виступаючи посередниками при проведенні угод «своп»,
банки тим самим компенсують втрати від ненаданих кредитів доходами від
проведення позабалансових операцій.

Сучасний банк виконує більш як 100 різноманітних операцій. При
проведенні різних видів операцій визначальними стають різні види
стратегій. Так, при проведенні одних операцій основним є контроль
витрат, при проведенні інших – творчий підхід та використання
висококваліфікованих кадрів. Кредитні, розрахункові та інші стандартні
операції банків характеризуються стандартними банківськими продуктами та
високою конкуренцією. З погляду надання таких послуг банки мало
відрізняються один від одного. Тому клієнти віддають перевагу банкам,
які пропонують дешевші послуги.

Банківські послуги по управлінню активами, плануванню великих
інвестиційних проектів, злиттю та придбанню корпорацій більш складні і
більш прибуткові. Клієнти, які прагнуть отримати послуги такого роду,
насамперед звертаються до банку, який має значний досвід діяльності,
оригінальні підходи та висококваліфіковані кадри. Корпорації готові
сплатити значні суми аби досягти з допомогою фахівців банку значного
фінансового результату. Оскільки подібні послуги потребують творчого
підходу і гарантують отримання значних прибутків, невід’ємною складовою
успіху в цьому випадку є висококваліфіковані кадри. У разі стандартних
банківських послуг успіху досягають банки, які мають мінімальні витрати
та володіють ефективними комп’ютерними та телекомунікаційними системами.

У цілому для того щоб бути конкурентоспроможним, банк має надавати всі
основні види банківських послуг, здійснювати операції з широким колом
клієнтів, а також забезпечувати високу якість обслуговування при
низькому рівні витрат.

Комерційні банки (КБ) України, будучи одним з основних елементів сфери
фінансових послуг, виконують практично всі види банківських операцій для
юридичних і фізичних осіб – клієнтів банку. Динамічність і
непередбачуваність фінансового ринку змушує КБ враховувати і постійно
поліпшувати основні фактори, які впливають на ефективність їхньої
діяльності. До них відносяться: технологія, послаблення регулювання,
ризик, конкуренція за обслуговування клієнтів, адекватність капіталу.
Проаналізуємо їх.

1. Технологія як технічний, метод досягнення практичної мети, з точки
зору банківських клієнтів, надає можливість доступу до інформації, яка
характеризує діяльність банку. Це стало можливим завдяки широкому
впровадженню автоматизації на базі телекомунікаційних засобів як
внутрішньобанківських підрозділів, так і зовнішніх систем взаємодії.
Спеціально створені в КБ служби автоматизації, постійно поліпшуючи і
розширяючи базу знань, забезпечують підвищення ефективності
функціонування банку (за рахунок скорочення часу проходження інформації,
необхідної для прийняття рішень) і залучення клієнтів (за рахунок
зручного і прозорого сервісу).

2. Послаблення регулювання дає можливість КБ розробляти стратегію
успішної конкуренції в рамках обмежень Національного банку України
(НБУ). (Кредитпромбанк за даними на червень 2000 р. мав середньозважене
значення нормативу платоспроможності 20,3 % при вимогах НБУ мати не
нижче 8; норматив миттєвої ліквідності — 81,6 % при необхідному 20;
загальної ліквідності – 129,37 % при необхідному 100.)

3. Зважена оцінка ризику є важливою складовою ефективності
функціонування КБ. Сюди, передовсім, відносяться: ризик ліквідності –
спроможність банку відповідати за зобов’язаннями; відсотковий ризик –
показник оцінки кредитного портфеля і залучених коштів у вигляді
депозитів; ризик ринкової стратегії – показник неадекватності визначення
власного ринку і (або) неможливості забезпечити надання фінансових
продуктів і послуг, які користуються попитом; ризик недоброзичливості
зовнішнього середовища.

4. Конкуренція серед банків за обслуговування клієнтів стимулює
управлінські структури постійно нарощувати кількість послуг, що
надаються на тлі стійкого фінансового становища КБ.

5. Адекватність капіталу визначається фінансовим співвідношенням між
власним і запозиченим капіталами й інтерпретується як показник
ризикованості.

Важливість п’яти вищевказаних факторів ілюструється на прикладі
інформації відкритого акціонерного товариства «Кредитпромбанк» (надалі
Банк), який за даними НБУ за більшістю основних показників належить до
першої «двадцятки» 199 українських банків, які мають ліцензію на
банківські операції. Зареєстрований 20 травня 1997 р., Банк має:

– практично повну ліцензію НБУ на здійснення 27 з ЗО існуючих
банківських операцій;

– ліцензію Державної комісії України по цінних паперах і фондовому ринку
на здійснення торгівлі цінними паперами;

– ліцензію Міністерства фінансів України на підприємницьку діяльність з
виготовлення і реалізації виробів з використанням дорогоцінних металів
та дорогоцінного каміння;

– право на випуск і обіг цінних паперів;

– дозвіл Державної комісії по цінних паперах і фондовому ринку на право
здійснення на території України професійної депозитарної діяльності зі
збереження цінних паперів;

– право здійснювати діяльність із ведення реестра власників іменних
цінних паперів. Банк є членом Позабіржової фондової торгової системи й
Української міжбанківської валютної біржі.

У липні 2000 р. Кредитпромбанк був реорганізований із комерційного банку
в статусі товариства з обмеженою відповідальністю у відкрите акціонерне
товариство. До складу акціонерів увійшли шість великих комерційних
промислових і фінансових структур України, Ірландії, Російської
Федерації і Нідерландів (акціонерний капітал становить 59 млн. гривень).
Таким чином, Банк акумулює великий капітал і спектр послуг, які
привабливі або можуть стати привабливими для клієнтів.

В умовах нестабільної економіки КБ, як правило, намагаючись зменшити
ризик, здійснюють короткострокове кредитування. Банк вважає важливим
напрямом роботи з клієнтами середньострокове інвестиційне кредитування.
Для зменшення ризику інвестиційного кредитування група
висококваліфікованих фахівців проектного фінансування забезпечує
ефективну систему проведення експертизи й супроводу інвестиційних
проектів, у тому числі: відбір пріоритетних проектів і аналіз проектних
ризиків; аналіз фінансово-економічного стану клієнтів банку;
обґрунтування групи кредитного ризику позичальника; проведення
комплексної експертизи, яка включає фінансовий аналіз проекту й
організацію проведення необхідних спеціальних експертиз (технологічних,
юридичних, податкових, екологічних тощо); розробку структури управління
проектом і структури фінансування; підтримку інвестиційних проектів
місцевими органами влади, а також надання для проекту всього спектра
банківських послуг; контроль цільового використання ресурсів, наданих
для реалізації проекту; супровід проектів іноземних інвесторів у
регіонах України.

Ефективність інвестиційного проекту здебільшого залежить від можливостей
залучення для його реалізації дешевих фінансових ресурсів на подовжені
строки. В Україні забезпечення клієнтів конкурентоспроможними кредитними
ресурсами можливе лише за рахунок залучення середньострокових кредитів
на міжнародних фінансових ринках – шляхом установлення прямих зв’язків з
великими банками для організації фондування інвестиційних
середньострокових проектів до 5 років.

КБ, намагаючись закріпитися у фінансовій сфері, велику увагу змушені
приділяти методам оцінки кредитних ризиків, які базуються на міжнародних
стандартах і характеризуються консервативною політикою в галузі
формування резервних грошових коштів на покриття можливих збитків. (Банк
має страховий резерв під активні операції в сумі 48,8 млн. грн., або
8,97 млн. дол. США.)

Станом на 1 липня 2000 р. Банк характеризується такими показниками.

У сучасній сфері фінансових послуг, як відомо, конкуренція серед банків
за обслуговування клієнтів має велике значення, тому банки розробляють і
впроваджують нові продукти і послуги. Банк обслуговує експортно-імпортні
операції перш за все для потреб паливно-енергетичного комплексу і
металургії. Використання технологій дає змогу торговим партнерам Банку в
різних країнах (має кореспондентські відносини з 28
банками-нерезидентами в 15 країнах світу і з 15 українськими банками)
значно скоротити час проходження платежів, підвищити надійність
фінансових операцій, зменшити витрати і вартість кредитних ресурсів.
Розроблені й застосовуються нові механізми супроводу торгових відносин
між Україною та Російською Федерацією з використанням договірних
зобов’язань з банками-кореспондентами. Це позначилось на розширенні
спектра розрахункових інструментів учасників зовнішньоекономічної
діяльності, що дало змогу не тільки оптимізувати грошові потоки й
запропонувати більш вигідні умови, а й підвищити дисципліну договірних
зобов’язань, вирішувати проблеми неплатежів. Активна робота Банку в
системі SWIFT стала основною ланкою в поліпшенні технологічного
супроводу операцій на кореспондентських рахунках, що дає змогу значно
зменшити вартість платежів. Намагаючись повніше задовольнити потреби
клієнтів і банків-кореспондентів, Банк значно розширив обсяг
документарних операцій, пропонуючи клієнтам усі різновиди акредитивів,
гарантій та інкасо. Основними користувачами цих послуг є, підприємства –
експортери та імпортери харчової, паливно-енергетичної, металургійної та
авіаційної промисловості. В 1999 р. обсяг документарних операцій
Кредитпромбанку становив більше 7 млн. дол. США. Підвищення ефективності
договорів шляхом використання документарних форм розрахунків дає змогу
клієнтам Банку залучати нових партнерів по бізнесу, розширюючи свою
торговельно-економічну діяльність і збільшуючи обсяги договорів. Будучи
універсальним банком, він дедалі більше уваги приділяє розвитку
роздрібного бізнесу.

Все назване дозволило сформулювати й практично досягти однієї із
стратегічних цілей Банку – посісти провідне місце серед великих банків
України за якістю та обсягом традиційних послуг, які надаються
населенню, завоювати довіру багатьох фізичних осіб і, як результат,
значно збільшити кількість і розмір залишків на їхніх вкладних і
поточних рахунках. Основним пріоритетом для Банку є клієнти, а тому він
розвиває власний регіональний бізнес, маючи філії у Вінниці,
Дніпропетровську, Донецьку, Львові, Херсоні; представництво в Харкові;
успішно працює з клієнтами з Івано-Франківська, Тернополя, Кременчука,
Полтави, Маріуполя, Луганська, Запоріжжя, Одеси, Сімферополя, Миколаєва
та інших міст України.

Серед клієнтів Банку – Нижньодніпровські трубопрокатний і
електрометалургійний заводи, завод «Дніпроспецсталь», Запорізький
виробничий алюмінієвий комбінат, ВАТ «Мотор-Січ», виробниче об’єднання
«Титан», концерн «А.В.К.», Київська кондитерська фабрика ім. К. Маркса,
Харківський жировий комбінат, Вінницям’ясо, Nemiroff та ін. Сьогодні
кількість підприємств різних галузей промисловості, які обслуговуються в
Банку, збільшилась майже у два рази.

Розширенню географічних меж діяльності Банку сприяє розробка і
впровадження передової інформаційно-технологічної підтримки бізнесу.
Більше 25 % клієнтів Банку обслуговуються за допомогою системи «банк –
клієнт», яка крім традиційних функцій — формування платіжних доручень і
одержання інформації зі свого поточного рахунку – надає клієнтові
можливість діставати інформацію з усіх його рахунків, які відкриті в
Банку. Корпоративним клієнтам система дає змогу також контролювати
фінансові потоки дочірних структур.

Побудована на принципі дворівневої ієрархічної системи, координуючою
ланкою якої є центральний офіс, внутрішня платіжна система -розрахункова
палата Банку – реалізує весь платіжний документообіг у національній та
іноземній валютах. Така система дає змогу раціонально розміщувати або
резервувати всі ресурси, які сконцентровані в Банку. Об’єднання
локальних мереж філій дозволяє здійснити підключення до Інтернету і,
таким чином, при необхідності працювати в глобальній мережі.

Отже, послідовний і успішний розвиток КБ можливий лише за умов:

– зміцнення фінансового потенціалу шляхом залучення нових акціонерів;

– збільшення капіталу за рахунок розширення клієнтської бази;

– розробки і впровадження нових технологій надання банківських послуг;

– розвитку методології прогнозування попиту на кредити, ризиків
інвестиційно-кредитної діяльності в умовах невизначеності.

2. Нормативно-правове забезпечення діяльності комерційних банків на
фінансовому ринку

Одним із першочергових завдань практичної реалізації стратегії
європейського вибору України згідно з Угодою про партнерство і
співробітництво з Європейським Співтовариством, яка набрала чинності 1
березня 1998 p., і постановою Кабінету Міністрів “Про концепцію
адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу2
від 16.08.99 р. № 1496, є зближення та поступове приведення у
відповідність із законодавством ЄС нормативних актів, що регулюють в
Україні відносини, пов’язані з фінансовими послугами.

Суть проблеми полягає у своєчасній розробці методичної та
нормативно-правової бази для створення передумов участі банків та їх
клієнтів у розробці й впроваджені сучасних інтернет-систем, з
урахуванням світових тенденцій розвитку банківських технологій і
сервісів. Ця проблема може бути вирішена на основі адаптації чинних
нормативних документів або розробки та прийняття у встановленому порядку
нових нормативних актів.

У законодавчому забезпеченні бізнесу в різних країнах існують три
підходи, які доповнюють один одного:

• перенесення на угоди норм чинного законодавства;

• регулювання угод за допомогою «звичаїв ділового обороту»;

• детальне узгодження сторонами положень для кожної угоди.

Очевидно, що стосовно угод у межах однієї держави цих підходів цілком
достатньо для розв’язання проблеми нових технологій у торгівлі. Однак їх
застосування при трансграничних операціях можливе лише в разі
одноманітного тлумачення прав, обов’язків і відповідальності всіма
сторонами, особливо якщо в різних державах використовуються різні
нормативні акти. Тому очевидно, що для захисту інтересів сторін в угодах
комерції (а вони в багатьох випадках – трансграничні) недостатньо
можливостей лише однієї держави, необхідно прийняти наднаціональне
законодавство – єдину міждержавну угоду з регулювання електронної
торгівлі в міжнародному інформаційному просторі.

Розробку нормативної та законодавчої бази з огляду на стратегію
інтеграції України в Європу слід провадити з максимальним врахуванням
відповідних Директив Європейського Союзу (ЄС), прийнятих для формування
загальних правил розвитку Інтернет та електронної комерції. Ці документи
разом з відповідними нормативними актами ООН, Міжнародного Валютного
Фонду (МВФ), Світової організації торгівлі (СОТ), Європейського
центрального банку та розвинених країн доцільно розглядати як
стратегічну та методологічну основу розробки національної нормативної
бази. Адже сьогодні ми практично входимо у світ, де відсутні кордони для
технологій, де господарська діяльність в таких ключових сферах, як
телекомунікації, фінансові послуги, інформаційні технології, електронна
торгівля займає все більше місця в єдиному, глобальному економічному
просторі.

Тому розглянемо найважливіші з цих міжнародних документів під кутом зору
завдань і цілей створення національної нормативно-методичної бази з
урахуванням інтересів Української держави і розвитку національного
сегмента електронної комерції. Характерно, що всі нормативні акти
виходять з того, що основний принцип бізнесу полягає в тому, що сторони
не мають права ставити під сумнів законність і дійсність угоди
(операції) лише на тій підставі, що вона укладена в електронній формі.

Перший крок до формування міжнародного права у галузі електронної
торгівлі зробила ООН ЗО січня 1997 p., прийнявши Типовий закон «Про
електронну торгівлю» (відомий як Типовий закон ЮНСИТРАЛ «Про електронну
торгівлю»). Цей документ має рамковий, рекомендаційний характер і
призначений насамперед для використання державами як основи для розробки
національного законодавства. Типовий закон заклав правові засади
діяльності у сфері електронної торгівлі, ввів визначення основних понять
(електронний документ, електронний документообіг, електронний підпис,
автор електронного документа, інформаційна система), визнав юридичну і
доказову силу за документами, вчиненими в електронній формі, визначив
вимоги до електронного підпису як засобу підтвердження автентичності й
цілісності електронного документа.

З метою подальшого розвитку Типового закону державами – учасницями ООН
розроблено проект міжнародної Конвенції «Про електронні операції»,
основним завданням якої є вироблення єдиних і обов’язкових правил
визначення порядку здійснення електронних операцій. Це дасть змогу
перевести відносини у сфері міжнародної електронної торгівлі на | якісно
іншій рівень розвитку, надасть учасникам міжнародних відносин юридичні
гарантії судового захисту їх прав. Проект Конвенції, запропонований США,
встановлює юридичне визнання електронних документів, їх доказову силу,
визначає порядок складання та умови дії електронних договорів і визначає
основні принципи, яким повинні слідувати держави при регулюванні
відносин, пов’язаних з електронною торгівлею. Це передусім:

• необхідність усунення в національних законодавствах країн-учасниць
правових норм, що суперечать Конвенції і перешкоджають здійсненню
операцій в електронному вигляді;

• автономія волі сторін (сторони вільні самостійно визначати спосіб
підтвердження автентичності операції);

• «технологічна незалежність» правових норм, що визначають порядок
проведення контролю автентичності електронних документів (методи
електронного підтвердження автентичності документа не повинні залежати
лише від існуючих технологічних рішень, їх можна використовувати як нові
способи підтвердження автентичності в межах як існуючих, так і майбутніх
технологій);

• встановлення в країнах – учасницях Конвенції режиму найбільшого
сприяння відносно всіх сторін електронного договору з метою усунення
перешкод для здійснення електронних операцій, недопущення будь-яких форм
дискримінації, надання учасникам рівних прав на судовий захист.

Очевидно, що реалізація цих принципів у внутрішніх нормативних
документах сприятиме розвитку електронної комерції та інтеграції України
в міжнародний ринок е-бізнесу.

Останнім часом зросла роль Інтернет в трансграничному постачанні
фінансових, ділових, медичних, освітніх послуг тощо, тому деякі аспекти
електронної торгівлі вже знайшли своє адекватне тлумачення в контексті
Генеральної угоди з торгівлі послугами (ГАТС). Зокрема:

– поставка послуг через Інтернет розглядається як будь-який інший
технічний спосіб і’х доставки, що є одним із компонентів електронної
торгівлі, а тому підпадає під дію ГАТС;

– з урахуванням технологічної нейтральності ГАТС заборонена
дискримінація постачальника послуги або самої послуги на основі
відмінностей у технічних способах доставки;

– якщо країна хоче регулювати трансграничну поставку інтернет-послуг, то
вона може це робити лише в контексті регулювання усього трансграничного
способу поставки послуг;

– зобов’язання з дистриб’юторських послуг поширюються також на
електронні форми дистрибуції (замовлення і оплата товарів через
віртуальні магазини з подальшою їх поставкою в фізичній формі із
застосуванням діючого митного тарифу при перетині кордону відповідно до
зобов’язань з ГАТТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі), але
прийняття цих Зобов’язань ще не означає, що країни тим самим дозволяють
поставку будь-якого товару або послуги через мережу Інтернет;

– послуги щодо доступу до мережі Інтернет потрібно відрізняти від
поставки послуг за допомогою мережі Інтернет.

Ae i

?

?

?

?

?

?

O

O

Oe

U

Ue

? ‚ „ ¶ ? ? 3/4 A A Ae AE E th

?

¬

®

a

a

ae

e

e

i

i

?

o

Vї 1997 р. та відповідною пропозицією Комісії ЄС «Про деякі аспекти
електронної торгівлі на внутрішньому ринку» 1998 р. Директива зобов’язує
держави-учасниці забезпечити у своїх правових системах можливість
укладання договорів (за деяким винятком) з використанням електронних
засобів. Особлива увага приділяється необхідності роз’яснення процедури
і регламентації чітких умов та юридичних наслідків для сторін, які
уклали договори в рамках систем електронної комерції, визначено перелік
і характер вимог щодо електронних договорів тощо. Також запропоновано
принципи регулювання діяльності провайдерів та інших постачальників
інформаційних послуг (у тому числі принцип виключення необхідності
отримання попередніх санкцій або дозволів для здійснення діяльності
подібних організацій, правила їх відповідальності, умови взаємодії цих
організацій з національними органами судової влади щодо контролю і
пошуку фактів або обставин незаконної діяльності споживачів послуг
тощо).

У кіпці 2001 р. в країнах – учасницях Євросоюзу замість існуючих 15
зразків заповнення документів введено єдиний стандарт для електронних
рахунків-фактур з нарахуванням ПДВ. Електронні рахунки-фактури при
наявності електронного підпису або передачі по захищених каналах
зв’язку, будуть обов’язкові до приймання в будь-якій країні ЄС, що
значно знизить адміністративні витрати для фірм і спростить ведення
електронної комерції (за оцінками ЄС, собівартість паперового
рахунку-фактури обходиться в 1,41 євро, а собівартість електронного
документа – 0,4 євро). Єдині стандарти електронної комерції розроблялися
за участю Бюро ЄС із захисту прав споживачів (BEUC) і Спілки
європейських конфедерацій промисловців і роботодавців (UNICE).

Іншим важливим документом, що формує європейське право електронної
торгівлі, стала прийнята 13 грудня 1999 р. Директива ЄС № 1999/93/ЕС
«Про правові основи Співтовариств для використання електронних
підписів», у якій введені основні ознаки та поняття електронного
підпису, принципи та сфери його застосування, визначаються принципи
створення сертифікаційних центрів, порядок надання послуг сертифікації,
обов’язки держав-учасниць щодо надання електронному підпису юридичної та
доказової сили. Директива також передбачає, що держави — члени Євросоюзу
повинні врегулювати правовий статус електронного підпису до кінця 2002
р.

Надання електронному підпису правового статусу вперше було здійснено в
США у 1995 р. (відповідний закон вперше було прийнято у штаті
Каліфорнія). Трохи згодом аналогічні закони прийняли штати Юта, Флорида,
Іллінойс і Масачусетс, а в січні 2000 р. Конгрес США прийняв «Закон про
електронні підписи в міжнародних і внутрішньодержавних торгових
відносинах». Аналогічні законопроекти щодо використання цифрового
підпису уже діють в Австралії, Великій Британії, Данії, Іспанії, Італії,
Канаді, Нідерландах, Німеччині, Південній Кореї, Польщі, Росії,
Сінгапур, Фінляндії, Франції, Чехії та Швеції. В Білорусі, наприклад,
основним документом, що регулює відносини у сфері Інтернет, є Закон «Про
електронний документ», прийнятий у січні 2000 р. Цікаво, що закон, на
відміну від Директиви ЄС, юридичною силою наділяє не електронний підпис,
а безпосередньо електронний документ, який в обов’язковому порядку
повинен містити електронний підпис та інші реквізити, що дозволяють його
ідентифікувати. Тобто електронний підпис є лише засобом підтвердження
волевиявлення сторін, встановлення автентичності й цілісності
електронного документа. Це означає юридичні наслідки, які спричинює лише
факт обміну електронними документами, підписаними електронним підписом,
а не сам факт використання цього підпису.

Нарівні з міжнародними нормативними актами розвивається і національне
законодавство. Нині в Україні розвиваються два типи фінансових сервісів
через Інтернет. В системах першого типу реалізується оплата платіжними
картами або через інтернет-системи «банк-клієнт». Використання кредитних
карток – цілком зрозуміла схема. Системи «банк-клієнт» повністю
повторюють традиційні банківські операції, але замість паперових
платіжних доручень та іншої документації через Інтернет передаються їх
електронні замінники, завірені електронно-цифровим підписом. Цей підхід
практично не змінює традиційних облікових і юридичних схем. Для
збільшення зручностей користування потрібно внести певні зміни в порядок
відкриття рахунків в банках, надавши клієнтам можливість відкривати
рахунки і через Інтернет.

Системи другого типу відрізняються тим, що для оплати використовуються
електронні гроші, застосування яких вимагає інших фінансових і правових
моделей. При таких системах оплати клієнт кладе кошти на депозит, а
натомість отримує деяке відчужуване від емітента (банку, оператора
зв’язку тощо) зобов’язання (чек, смарт-карту), подальший порядок обігу і
використання яких для платежів визначається регламентом відповідної
системи. Очевидно, що такі системи вимагають своєї моделі, як для
здійснення платежів, так і для правильного оподаткування операцій.

Тому електронні гроші можна розглядати як звичайні банківські чеки, обіг
яких відбувається в бездокументарній формі. Наявної законодавчої й
нормативної бази щодо порядку обігу, обліку на банківських рахунках,
податкового обліку достатньо для їх легітимного застосування.

Для використання е-грошей лише в операціях певного спрямування
(наприклад, купівлі-продажу через Інтернет) можливий і простіший підхід
— за аналогією із застосуванням наперед оплачених карток
телекомунікаційними операторами. Для реалізації таких моделей окремими
компаніями за участю банків-гарантів можуть емітуватися «свої» платіжні
електронні інструменти для оплати товарів (послуг). При цьому з
банком-гарантом укладається агентська угода і на депозитному рахунку
залежно від порядку і обсягу емісії резервується певна частка коштів.
Учасники цієї системи для отримання таких «грошей» сплачують їх
вартість, а при використанні для оплати отримують певні стимули (або
лише частину вартості й приймають на себе відповідні зобов’язання).
Зрозуміло, що така модель є корпоративною. В цьому випадку банки
зменшують обсяг робіт щодо обліку та обігу коштів, але частково звужують
свої функції щодо обігу грошей.

Очевидно, що на цьому етапі відповідні оператори та системи електронних
грошей для використання таких інструментів мають ліцензуватися НБУ. Це
цілком відповідає вимогам Директиви 2000/46/ЕС Європейського Парламенту
і Ради «Про діяльність в сфері електронних грошей і пруденційний нагляд
над інститутами, що займаються цією діяльністю» від 18.09.2000 р.

Створення законодавчої бази розвитку інтернет-технологій у фінансовій
сфері України розпочалося з прийняття 5 квітня 2001 р. Закону України
«Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», хоча в документі
безпосередньо про Інтернет і не йдеться. Проте в Законі вперше введені і
закріплені базові поняття щодо електронних платіжних систем,
електронного цифрового підпису, електронного документообігу тощо. Так,
електронний цифровий підпис у ст. 1.11 Закону визначається як
«сукупність даних, отримана за допомогою криптографічного перетворення
вмісту електронного документа, яка дає змогу підтвердити його цілісність
та ідентифікувати особу, яка його підписала». Закон вже дає змогу
застосовувати алгоритми цифрового підпису, хоча проекти Законів України
«Про електронний цифровий підпис» і «Про електронні документи та
електронний документообіг» ще знаходяться на розгляді у Верховній Раді
України.

Однак навіть з їх прийняттям будуть визначені лише основні
організаційно-правові засади електронного документообігу і використання
електронного цифрового-підпису та електронних документів. До того ж
аналіз положень цих законопроектів свідчить про їх недостатню
законодавчу і проблемну цілісність. Так, у проекті Закону України «Про
електронні документи та електронний документообіг» (ст. 6) вводиться
базове поняття оригінала електронного документі: «Оригіналом
електронного документа вважається електронний примірник документа з
електронним, цифровим підписом підписувача», а у проекті Цивільного
кодексу України (ст. 198) визначено, що використання при здійсненні угод
факсимільного відтворення підпису за допомогою механічного або іншого
копіювання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога
власноручного підпису допускається у випадках і в порядку, передбачених
законом, іншими правовими актами або угодою сторін. Тобто використання
цього способу можливе, якщо в законі, іншому правовому акті або в угоді
сторін передбачені сама можливість подібних підписів і певний їх
порядок.

Очевидно, що для реалізації потенціалу електронної комерції необхідно
комплексно підійти до вирішення проблеми створення національної
законодавчої та нормативно-методичної бази. Причому, як свідчить аналіз
проектів вже згаданих Законів України «Про електронний цифровий підпис»
і «Про електронні документи та електронний документообіг», вони більше
мають загально-рамковий характер. Тому необхідно розробити і прийняти
ряд функціональних законів, які б врегулювали діяльність у сфері
електронної комерції, надання електронних фінансових послуг, визначили б
порядок ухвалення електронних угод, основні напрями державної політики в
галузі розвитку і використання мережі Інтернет як середовища е-бізнесу.

Такими документами можуть бути закони про електронну комерцію та про
електронні фінансові послуга. Перший закон повинен легалізувати
електронну комерцію, закріпити базові норми і принципи, забезпечити
правові умови для здійснення угод е-комерції, встановити вимоги до її
учасників, передбачити положення щодо захисту інтересів споживачів
товарів і послуг тощо. Зрозуміло, що регулювання фінансових
інтернет-послуг, тобто електронну комерцію на фінансових і фондових
ринках, можна здійснювати в рамках закону про е-комерцію. Проте,
враховуючи специфіку фінансових ринків, таке регулювання буде
ефективнішим завдяки прийняттю окремого документа або доповнень до
Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків
фінансових послуг». Частину питань можна врегулювати в рамковому законі
про принципи регулювання надання інтернет-послуг (у тому числі процедури
компенсації збитків, регулювання ролі та відповідальності третіх сторін
в угодах – провайдерів телекомунікаційних послуг, фінансових
посередників, транспортних компаній тощо).

Виключного важливого значення набувають питання оподаткування
електронної торгівлі. Країни-члени ЄС виступають за збереження вже
існуючих податків і проти введення спеціальних податкових правил для
е.-бізнесу. Світова організація торгівлі в основному підтримує ЄС і
допускає лише незначну диференціацію таких податків з мінімальними
можливостями відходу від податків в електронній торгівлі. Організація з
економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) рекомендує, щоб будь-яка
система податків на електронну торгівлю не руйнувала концепцію
національного оподаткування.

Цікаву податкову політику відносно електронної торгівлі проводять США,
де вважається, що з метою уникнення подвійного оподаткування і
невідповідності національних податкових правил оподаткування е-бізнесу
слід здійснювати на основі міжнародних стандартів. У 1998 р. Конгрес США
тимчасово заборонив владі штатів та місцевій владі стягувати будь-які
нові або спеціальні податки з операцій у рамках Інтернет-комерції.

Однак ситуація з «онлайновими» податками почала ускладнюватися. Так,
згідно з проектом нового законодавства ЄС, яке в кінці 2001 р.
підтримала Європейська Рада міністрів економіки і фінансів, місцем
оподаткування запропоновано вважати місце споживання. Це означає, що
американські компанії, що продають свою продукцію в Європі, платитимуть
податки, а європейські, які працюють за кордоном (у тому числі в США) –
не будуть. Цей законопроект в разі його прийняття почне діяти з 2003 р.
і лише при продажах компаніями в Європі електронних товарів і послуг на
суму менш як 100 тис. євро.

Разом з тим законодавство Є С ще не зовсім чітко визначило поняття
«електронний товар». До того ж не розроблено єдиної міжнародної
методології оподаткування електронної торгівлі. Сьогодні розглядається
кілька варіантів: 1) побітовий податок, або податок на основі операції,
який розраховують на основі кількості переданих бітів інформації або
вартості операції; 2) податкове посередництво провайдерів
інтернет-послуг або фінансового співтовариства, які стягуватимуть ПДВ
при оформленні підсумкового рахунку; 3) запровадження в операціях
третьої довіреної особи для оформлення, збору та оплати державі всіх
податків з купівлі у мережі Інтернет (цей варіант рекомендувала Уряду
США Національна асоціація губернаторів, які вбачають у цьому можливість
кожної держави застосовувати власні податкові ставки).

Позиція Євросоюзу щодо митного регулювання полягає в пріоритетності
національних митних режимів незалежно від форми надання послуг і продажу
товарів. Неврегульованість питань електронної торгівлі в рамках СОТ
призвела до Мораторію СОТ на митні збори на електронні операції. Уряд
США виступає за постійний і обов’язковий мораторій для електронних
операцій і створення безмитного «кіберпростору».

Розглянуті питання складають лише незначну частину проблем законодавчого
врегулювання розвитку ринку фінансових послуг на основі електронної
комерції, що потребує більш глибокого їх вивчення і вирішення.

3. Вплив соціально-економічних факторів на результати діяльності
комерційних банків

Банківська система є однією з найголовніших структур ринкової економіки,
вона постачає грошові ресурси в усі сфери народного господарства.
Банківська діяльність покликана забезпечувати рух фінансових ресурсів в
економіці, народному господарстві і суспільстві, сприяти розвитку
виробництва та економіки в цілому. Але банківська система не може
існувати автономно. Загальний стан економіки значною мірою впливає на
стан банківської системи та на результати діяльності комерційних банків
зокрема. Погіршення економічних показників негативно позначається на
діяльності банків, і навпаки. Отже, проблеми, які виникають в
соціальному та економічному житті безпосередньо впливають на стан
банківської системи, спричиняють виникнення проблем в сфері формування
та використання ресурсів. Комерційні банки мали численні ускладнення
завдяки впливу на їх діяльність соціально-економічних факторів, бо
становлення, розвиток та функціонування банківської системи відбувались
в умовах невизначеності й нестабільності економіки, політики тощо.

Створення проблем в діяльності комерційних банків спричиняє багато
чинників, як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. До чинників
зовнішнього характеру можна віднести незадовільний стан економіки та
соціальної сфери, недосконалість грошово-кредитної політики НБУ щодо
комерційних банків, недосконалу і недостатню законодавчу базу, необхідну
для нормальної діяльності банківської системи, недосконалу податкову
політику, обмеженість кредитних ресурсів, недостатню кількість джерел
фінансування, відсутність реальних механізмів стягнення боргів, недовіру
населення до банківського сектора, низький рівень страхування депозитів,
високий рівень інфляції, недостатню інформаційну базу щодо
кредитоспроможності клієнтів, достатньо високі ставки рефінансування
НБУ, внаслідок чого встановлюється і високий рівень відсотків
комерційних банків за надані ними кредити, несприятливий інвестиційний
клімат, незадовільний стан позичальників, і, відповідно, високі ризики
вкладень. Великий вплив на проведення ресурсної політики комерційних
банків мають також внутрішні чинники в вигляді недосконало розробленої
стратегії та тактики роботи банку, недостатньо кваліфікованого
персоналу, незадовільного стану кредитного портфелю тощо.

Завдання аналізу впливу соціально-економічних факторів на формування
ресурсної політики комерційних банків полягає в тому, щоб, розглядаючи
кожен фактор окремо, зрозуміти, що він відображає і як він впливає на
результативність діяльності комерційних банків.

Одним з показників, який має безпосередній вплив на результати
банківської діяльності є рівень інфляції (індекс цін споживчого ринку).
Інфляція веде до знецінення національної валюти, відображає
перенасичення ринку грошовими одиницями понад необхідну кількість. Це
один з основних показників, які відображають економічну ситуацію в
країні, її фінансову стабільність (табл. 1).

Динаміка цін споживчого ринку, % (до грудня попереднього року)

Роки Індекс цін споживчого ринку У тому числі

Продовольчі товари Непродовольчі товари Послуги

1996 139.7 117 119 213

1997 110.1 114 103 108

1998 120.0 122 124 113

1999 119.2 126 111 112

2000 125.8 128 109 131

2001 106.1 108 100 105

Отже, можна зробити висновок про доволі нестабільний рівень інфляції в
Україні. В 2000 році у порівнянні з попередніми 1997-99 роками рівень
інфляції значно підвищився, намітилась тенденція до зростання цін, що
негативно вплинуло на результати банківської діяльності. Провідні
економісти західних країн вважають неприпустимим рівень інфляції більше
10% на рік, бо він призводить до руйнування економіки, в тому числі до
стрімкого зростання цін, погіршення рівня життя населення. Інфляція
стоїть на перешкоді фінансової стабільності і розвитку держави, її
економічної, соціальної сфери, зменшує конкурентоспроможність
товаровиробників, значно погіршує інвестиційну привабливість
національної економіки. А це безпосередньо відображається на результатах
банківської діяльності, заважає її нормальному функціонуванню та
розвитку. Подоланню інфляційної ситуації сприяє загальний розвиток
економіки та її окремих галузей, налагодження національного виробництва,
вдосконалення діючого законодавства (в т.ч. податкового), поліпшення
загального стану банківської системи, зменшення дефіциту державного
бюджету, розвиток фондового ринку, ведення досконалої політики Уряду
тощо. Але в 2001 році рівень інфляції значно скоротився, що позитивно
вплинуло на розвиток вітчизняного виробництва, збільшення прибутків
підприємств тощо. А ці фактори, в свою чергу, сприяли збільшенню
надходжень грошових коштів до комерційних банків.

Економічні показники тісно переплітаються і взаємодіють між собою. Так,
рівень інфляції прямо впливає на рівень ще одного найважливішого
показника економічного стану країни – ВВП. Зменшення рівня інфляції
сприяє збільшенню обсягу ВВП, і навпаки. Позитивною тенденцією є різке
зростання рівня реального ВВП в 2001 році (табл. 2).

Таблиця 2

Динаміка ВВП та інфляції

1996 1997 1998 1999 2000 2001

ВВП, млн. грн. 81519 93365 102593 127126 175101 201927

Рівень інфляції, % 39.7 10.1 20.0 19.2 25.8 6.1

ВВП з урахуванням інфляції, млн. грн. 49156.0 83935.1 82074.4 102717.8
129857.4 189609.4

Збільшення реального ВВП у порівнянні з попереднім роком, млн. грн.

+34779.1 -1860.7 +20643.4 +27139.6 +59752.0

Тільки збільшення обсягу ВВП створює стабільні фінансові умови для
економічного розвитку і процвітання країни, що, в свою чергу, впливає і
на розвиток банківської системи, дає можливість комерційним банкам більш
стабільно і результативно працювати, збільшувати банківські пасиви,
поліпшувати якість активних операцій. Постійне зростання обсягів ВВП
сприяє збільшенню доходів населення, підприємств, організацій тощо. А
постійне зростання доходів, в свою чергу, сприяє надходженню ресурсів в
банківський сектор (табл. 4). Падіння ж ВВП призводить до загальної
фінансової кризи, яку не можна зупинити, не припинивши це падіння.

Важливе місце серед соціально-економічних показників займає зайнятість
населення. Позитивною тенденцією є поступове зменшення рівня безробіття,
але воно відбувається дуже повільними темпами (табл. 3). Зменшення
безробіття стимулює збільшення надходжень до бюджету, збільшення
розрахункових операцій, вкладень в комерційні банки тощо.

Таблиця 3

Динаміка рівня безробіття

Роки 1996 1997 1998 1999 2000 2001

Рівень безробіття, % 1.27 2.33 3.69 4.30 4.22 3.68

Чисельність зареєстрованих безробітних, тис. чол. 558.5 1027.8 1588.8
2056.3 2272.1 2229.4

Ще одним з найважливіших показників є обсяг реальних доходів населення.
Чим більше доходи і заощадження населення, тим більше додаткове
залучення коштів в банківський сектор. Надходження коштів від населення
частково вирішує проблему обмеженості джерел фінансування. Існує
проблема браку грошей в різних галузях економіки, не вистачає
інвестицій, кредитів, ресурсів фондового ринку, і головним чином,
накопичень населення. Значним недоліком функціонування банківської
системи в сфері збільшення обсягів кредитування є її невміння
акумулювати вільні грошові кошти населення та недосконале використання
кредитних ресурсів. В останні роки намітилась позитивна тенденція до
збільшення грошових доходів населення, що стимулювало збільшення вкладів
населення до комерційних банків (табл. 4). Динаміка грошових доходів
населення та надходжень грошових коштів до комерційних банків України

Таблиця 4

Динаміка грошових доходів населення та надходження грошових коштів до
комерційних банків України

1996 1997 1998 1999 2000 2001

Чисті грошові доходи населення, млн. грн. 40311 50069 54379 61865 86911
108835

Кошти фізичних та юридичних осіб в ком. банках України, млн. грн., 5145
6357 8278 12156 18585 25485

в т.ч. кошти населення, млн. грн. 1227 2297 3089 4283 6581 11083

Отже, кошти населення займають значну частку банківських пасивів і з
часом зростають, що є позитивною тенденцією. Але їх обсяг недостатній й
необхідні додаткові зусилля банків в цьому напрямку. В розвинених
країнах вклади населення займають понад 80% банківських пасивів. Вклади
населення є найбільш стійким джерелом банківських ресурсів і комерційні
банки повинні намагатись ефективно працювати в напрямку їх збільшення.
Але довіра населення до банківських установ була втрачена внаслідок
гіперінфляції і фінансової ненадійності багатьох комерційних банків, й
буде повністю відновлена ще не скоро. Ситуацію погіршуєте, що досі немає
реальних механізмів стягнення боргів та досконалої інформаційної бази. А
вкладники мають бути переконані в надійності своїх вкладів. Отже,
першочерговим завданням є створення дієвої системи страхування
банківських депозитів. Перші кроки в цьому напрямку в Україні вже було
зроблено шляхом створення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який
є державною, економічно самостійною організацією. Він фінансується як
державою, так і за рахунок внесків комерційних банків. Діяльність Фонду
регулюється Законом України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних
осіб». Важливим аспектом гарантування вкладів є розмір страхового
захисту. Він, як правило, майже повністю відшкодовує дрібні вклади, й
частково великі. Максимальний розмір страхового покриття у США становить
10 тис. доларів, у Франції та Японії — сумі, еквівалентній 60 тисячам
доларів США, в Норвегії страхове покриття формально не обмежується. У
більшості країн розмір страхового покриття періодично переглядається з
урахуванням рівня цін, фінансового стану страхового фонду та цілей
економічної політики. В Україні згідно із Законом «Про Фонд гарантування
вкладів фізичних осіб» сума вкладу, що підлягає відшкодуванню, становить
розміру вкладу, але не більше 1200 грн. [1]. Але така сума є значно
заниженою й недостатньо виконує свою головну функцію – захист вкладів
населення. Тому, перед вітчизняними банками все ще стоять завдання •
повернення довіри до банківського сектора, поліпшення системи
страхування депозитів, стимулювання довгострокових вкладів тощо. При
наявності вільних грошових коштів у фізичних та юридичних осіб і їх
довірі до комерційних банків, обсяг вкладів та депозитів буде швидко
зростати.

В економіці є й інші негативні фактори, які безпосередньо відображаються
на стані банківської системи. Це такі фактори як недостатня і
недосконала законодавча база, в тому числі податкове законодавство, яке
не захищає кредитора, й не передбачає реальних механізмів стягнення
боргів. Також немає досконалої інформаційної бази про
кредитоспроможність клієнтів, що сильно ускладнює роботу банківських
установ, недосконала грошово-кредитна політика НБУ. Але останнім часом
спостерігається позитивна тенденція до зменшення фактичної облікової
ставки НБУ, що дало комерційним банкам можливість зменшити відсоткові
ставки та залучити додаткових клієнтів (табл. 5).

Негативний вплив на банківський сектор має також недосконала податкова
система. Податковий тиск змушує значну частину суб’єктів підприємницької
діяльності працювати в «тіні», тому чимало коштів не перебувають в
банківському обігу. Надмірне податкове навантаження й доволі вузька база
оподаткування, надання багаточисельних пільг, тобто недосконале
податкове законодавство спричиняють «тіньову економіку», здійснення
бартеру, ігнорування сплати податків, операції переуступки боргу тощо.
Наслідком цього є недостатнє отримання коштів до бюджету. А постійність
і стабільність податкових надходжень в необхідних обсягах є головними
передумовами соціально-економічного процвітання держави, її фінансової
стабільності, створення сприятливого інвестиційного клімату. Про
нормальний економічний стан країни свідчить бездефіцитний бюджет.
Бюджетний дефіцит впливає на збільшення відсоткових ставок, породжує
інфляцію. У розвинених країнах бюджетний дефіцит припускається на рівні
до 3% від ВВП. Для створення досконалого бюджету України необхідне
зменшення кількості пільг, здійснення жорсткого контролю за виконанням
бюджету та використанням бюджетних коштів.

Таблиця 5

Середньорічна облікова ставка НБУ, %

1996 1997 1998 1999 2000 2001

Середньорічна облікова ставка НБУ, % 51.8 25.2 52.7 44.0 29.6 20.2

Всі ж позитивні тенденції та зрушення в економіці, в свою чергу,
безпосередньо відображаються на стані банківських установ, поліпшують
умови їх функціонування та надають більше можливостей для загального
розвитку банківської системи.

Отже, актуальною залишається проблема суттєвого зміцнення банківської
системи України, підвищення рівня її фінансової стабільності,
надійності, її спрямованості на потреби соціально-економічного сектору,
пошук нових інструментів отримання ресурсів. На сьогоднішній день
заслуга банківської системи України полягає в тому, що вона вийшла на
певний рівень свого розвитку і стабілізації, забезпечила цілий ряд
фінансових послуг національній економіці. Але при цьому існує і ряд
негативних моментів, які поки що не дозволяють вітчизняним комерційним
банкам конкурувати з європейськими. Багато в чому вирішення проблем
банківського сектора, як і економіки в цілому, залежить від політики
уряду, достатності та обґрунтованості законів і рішень, які вони
приймають, бо вони стоять в основі фінансового і економічного стану
країни.

Можна зробити висновок, що стан соціально-економічного життя та рівень
розвитку банківської системи безпосередньо пов’язані.
Соціально-економічні фактори прямо впливають на діяльність банківського
сектору. Банківська система ж, в свою чергу, відображає рівень розвитку
економіки країни.

Висновки

Основними операціями комерційних банків є:

1) залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів;

2) розрахункове та касове обслуговування клієнтів;

3) операції з цінними паперами;

4) видавання поручительств, гарантій та інших зобов’язань;

5) факторингові операції;

6) лізинг;

7) довірчі операції;

8) надання консультаційних послуг тощо.

На території України залучення та розміщення грошових коштів, а також
розрахункове та касове обслуговування можуть здійснювати лише комерційні
банки. Проте банки не можуть здійснювати діяльність у сфері
матеріального виробництва, торгівлі та страхування.

Отже, актуальною залишається проблема суттєвого зміцнення банківської
системи України, підвищення рівня її фінансової стабільності,
надійності, її спрямованості на потреби соціально-економічного сектору,
пошук нових інструментів отримання ресурсів. На сьогоднішній день
заслуга банківської системи України полягає в тому, що вона вийшла на
певний рівень свого розвитку і стабілізації, забезпечила цілий ряд
фінансових послуг національній економіці. Але при цьому існує і ряд
негативних моментів, які поки що не дозволяють вітчизняним комерційним
банкам конкурувати з європейськими. Багато в чому вирішення проблем
банківського сектора, як і економіки в цілому, залежить від політики
уряду, достатності та обґрунтованості законів і рішень, які вони
приймають, бо вони стоять в основі фінансового і економічного стану
країни.

Можна зробити висновок, що стан соціально-економічного життя та рівень
розвитку банківської системи безпосередньо пов’язані.
Соціально-економічні фактори прямо впливають на діяльність банківського
сектору. Банківська система ж, в свою чергу, відображає рівень розвитку
економіки країни.

Отже, послідовний і успішний розвиток КБ можливий лише за умов:

– зміцнення фінансового потенціалу шляхом залучення нових акціонерів;

– збільшення капіталу за рахунок розширення клієнтської бази;

– розробки і впровадження нових технологій надання банківських послуг;

– розвитку методології прогнозування попиту на кредити, ризиків
інвестиційно-кредитної діяльності в умовах невизначеності.

Список використаної літератури

Касталіальні послуги комерційного банку // Цінні папери України – 2002 –
№36, с.10.

Качаєв Ю. Географічний аналіз ризику інвестиційної тат кредитної
діяльності комерційних банків України // Український географічний журнал
– 2002 – №2 с.36-42.

Косніта М. Моделювання діяльності комерційного банку в умовах
нерівномірності платіжних строків та існування валютного обміну коштів
// вісник НБУ – 2002 – №3, с.26-32.

Литвин Н. Проблеми правового регулювання валютних операцій комерційних
банків України // наукові записки. – Тернопіль – Економічна думка, –
199. – с.190-192.

Лобанів А. Вплив соціально-економічних факторів на результати діяльності
комерційних банків // Економіка, — Фінанси, право – 2002 – №4 с.14-17.

Пономаренко О.В. Аналіз кредитної діяльності комерційних банків України
// Финансовая консультація – 2002 – №12, с.67-70.

Просолова С. Фінансові ресурси комерційного банку та шляхи оптимізації
управління ними в умовах дестабілізації економіки // Регіональні
перспективи – 2001 – №1 с.104-106.

Растяпін І. Прогнозування фінансових показників діяльності комерційного
банку // Банківська справа – 2001 – №1 с.55-58.

Соколовський С. Методика оцінки основних фінансових операцій
комерційного банку за допомогою системи трансфертного утворення //
Вісник НАН України – 2000 – №8 с.31-34.

Чайковський Я. Комерційні банки як суб’єкти кредитних відносин //
Наукові записки – 2001 – №8, с.93-96.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи