ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Поняття банківського кредитування підприємств

Розділ 2. Порядок надання банківського кредиту

Розділ 3. Кредитний договір

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

З переходом до ринкових умов господарювання змінювався склад як
кредиторів, так і позичальників. Основними кредиторами стали комерційні
банки, у тому числі колишні державні. А позичальниками дедалі більше
ставали приватні та колективні підприємства, приватні підприємці та
окремі громадяни. Звичайно, здійснювалось кредитування і підприємств
державної форми власності. Значні зміни стали відбуватись у формах і
видах кредитів, особливо в методах кредитування. Від кредитування
численних окремих об’єктів, передбачених банківськими інструкціями в
радянський час, комерційні банки перейшли до кредитування суб’єктів,
турбуючись насамперед про свої доходи і повернення кредиту. Замість
досить складного порядку кредитування, який передбачав значні
особливості для підприємств окремих галузей чи підгалузей економіки,
кредитування почало здійснюватись в основному на покриття дефіциту
оборотного капіталу підприємств.

Якщо в перші роки державної незалежності України кредитування населення
на споживчі потреби було майже повністю припинено, то уже приблизно з
1996 р. споживчий кредит почав поступово відновлюватись і набувати
розвитку. В Україні після затвердження у вересні 1993 р. Указом
Президента України Тимчасового положення про кредитні спілки в Україні
почали створюватися кредитні спілки, які стали займатися
взаємокредитуванням громадян. Широко розгорнулось кредитування населення
під заставу рухомого майна ломбардами та нерухомого — комерційними
банками. Повільно, але все-таки зростав продаж торговельними
організаціями товарів населенню з розстрочкою платежу. Все більшого
розмаху отримувало кредитування будівництва і придбання житла
населенням, у тому числі пільгового для окремих категорій населення,
коли частину витрат брала на себе держава або місцеві органи влади.
Щоправда, темпи такого кредитування стримувались відсутністю
законодавства про іпотеку. У 2000 р. уперше почали надаватись кредити
талановитій молоді на період навчання у вищих закладах освіти.

Таким чином, з розвитком товарного виробництва кредит стає обов’язковим
атрибутом господарювання. За останні роки в Україні відбулись і
відбуваються глибокі економічні зміни, зумовлені процесами розбудови
ринкової економіки. У спадок від Радянського Союзу нам залишилися
підприємства, що потребують капітальних вкладень для свого належного
функціонування і зайняття місця на ринку товарів та полуг. В умовах
ринкової економіки найбільша питома вага у складі джерел фінансування
капітальних вкладень (у тому числі у підприємств державної форми
власності) належить власним фінансовим ресурсам підприємств. Це головним
чином прибуток та інші кошти підприємств, які мають назву
децентралізованих джерел капітальних вкладень. До складу
децентралізованих належать також капіталовкладення за рахунок
банківських кредитів, якщо вони надаються на основі кредитних угод між
підприємствами і комерційними банками.

Довгострокові кредити банки надають тим підприємствам, у котрих немає
або недостатньо власних коштів на розвиток виробництва (розширення,
реконструкцію, технічне переоснащення), інфраструктури (житлове,
соціально-культурне й інше будівництво). Розмір кредиту визначається як
різниця між вартістю будівництва і сумою власних коштів, що
спрямовуються на це будівництво.

Актуальність обраної для написання теми курсової роботи зумовлює той
факт, що у наш час все більше зростає роль цивільно-правового
регулювання кредитних відносин. Дане питання має бути належним чином
врегульоване між сторонами при укладені кредитної угоди.

Метою курсової роботи стало вивчення ряду питань – поняття банківського
кредитування підприємств, порядку надання банківського кредиту,
кредитного договору.

Для досягнення поставленої мети було використано як законодавчу базу,
так і наукові та літературні джерела. Серед літературних джерел,
звернення до яких робилося найчастіше можна відзначити праці: Бандурка
О.М., Коробова М.Я., Орлова П.І., Петрова К.Я. “Фінансова діяльність
підприємства”, Савлука М.І. “Гроші та кредит”, Івасіва Б.С. “Гроші та
кредит”, Кірейцева Г.Г. “Фінанси підприємств”, та інші.

Курсова робота складається з вступу, розділу 1 “Поняття банківського
кредитування підприємств”, розділу 2 “Порядок надання банківського
кредиту”, розділу 3 “Кредитний договір” та висновків.

Розділ 1. Поняття банківського кредитування підприємств

Ринкові умови господарювання породжують об’єктивну необхідність
використання суб’єктами підприємницької діяльності позикових фінансових
ресурсів поряд із власними коштами, які є у їх розпорядженні, тобто
поряд зі статутним капіталом та іншими складовими власного капіталу. За
питомою вагою перше місце серед позикових ресурсів у більшості
підприємств посідає банківський кредит.

Крім банківського кредиту, у складі позикових фінансових ресурсів
підприємств усіх галузей народного господарства велике значення має
кредиторська заборгованість усіх видів, яка виникає в розрахунках з
іншими юридичними і фізичними особами, постачальниками, покупцями,
бюджетом, органами соціального страхування, позабюджетними фондами, а
також у розрахунках з робітниками і службовцями підприємства. Закон
України «Про оподаткування прибутку підприємств» кваліфікує частину
кредиторської заборгованості, залученої до складу позикових фінансових
ресурсів, як товарний кредит і кредит під цінні папери, що засвідчують
відносини позики. Вони являють собою дві форми позабанківського кредиту.

Під фінансовим кредитом розуміють надання коштів банком-резидентом,
іноземним банком (банківською установою), небанківською фінансовою
установою в позику на певний термін для цільового використання та під
відсотки. Правила надання фінансових кредитів встановлюються
Національним банком України (стосовно кредитів, що надаються
комерційними банками, тобто банківських кредитів), а також Кабінетом
Міністрів України (стосовно небанківських фінансових організацій)
відповідно до законодавства.

Якщо кредиторська заборгованість усіх видів, особливо її перманентне
зростання, найчастіше є показником негараздів у фінансовому господарстві
підприємства, то банківський кредит — це закономірне явище ринкової
економіки, притаманне нормальному та ефективному функціонуванню
господарюючих суб’єктів. Це, природно, аж ніяк не свідчить про те, що
господарська практика не знає випадків використання банківських кредитів
як джерела покриття збитків та інших прорахунків у діяльності
підприємств. Проте для нормально функціонуючої ринкової економіки такі
явища не характерні, вони трапляються, як правило, у разі порушення
підприємствами і банками чинного банківського законодавства1.

Основна функція комерційних банків — здійснення на договірних засадах
кредитного, розрахункового й касового обслуговування підприємств та
організацій. Усі напрями партнерських відносин між підприємством і
комерційним банком, у тому числі в галузі кредитування, регулюються
двосторонніми договорами. В них фіксуються умови, за яких банк здійснює
ведення рахунків клієнтів, кредитування, безготівкові розрахунки за їх
дорученнями, касове обслуговування, в тому числі проведення інкасації та
перевезення грошових знаків, довірчі операції, консультативні послуги,
які пов’язані з банківською діяльністю, тощо.

Законодавством України встановлено, що кожне підприємство має право
відкривати поточний рахунок в одному або кількох комерційних банках за
власним вибором. Поточний рахунок використовується для проведення всіх
розрахунково-касових операцій (платежі підприємства своїм
постачальникам, до державного бюджету, зарахування коштів, які надходять
підприємству від покупців, видача готівки для виплати заробітної плати
робітникам і службовцям підприємства тощо). Що ж до інших банківських
операцій, у тому числі відкриття депозитних рахунків, одержання й
погашення кредитів, то підприємство має право вступати в партнерські
відносини не тільки з банками, у яких відкриті його поточні рахунки, а й
з іншими банками. Цим створюються умови для конкуренції банків між
собою, для боротьби за клієнтуру, що сприяє впровадженню ринкових
відносин і поліпшенню банківської справи в країні.

Кредити, які надаються комерційними банками підприємствам, залежно від
термінів кредитування поділяються на короткотермінові, середньотермінові
і довготермінові.

Короткотермінові кредити видаються банками строком до 12 місяців в
основному на збільшення фонду оборотних коштів. В окремих випадках
короткотермінові кредити можуть спрямовуватися в основні засоби.

Середньотермінові кредити видаються банками строком на 1-3 роки,
довготермінові кредити — на строк від 3-х років і більше.
Середньотермінові і довготермінові кредити видаються тільки на
збільшення фонду основних засобів підприємства, тобто в основні кошти на
капітальні вкладення.

Цільовий характер кредитування знаходить відображення в об’єктах
кредитування. Під об’єктом кредитування треба розуміти конкретні
елементи оборотних засобів, засобів обігу, основних засобів, частина
вартості яких формується за рахунок банківського кредиту. При визначенні
об’єктів кредитування підприємство має враховувати, що правила
кредитування містять пряму заборону банкам покривати кредитом збитки від
господарської діяльності; не можуть бути об’єктами кредитування також
формування і збільшення статутного капіталу, придбання цінних паперів
інших юридичних осіб.

Довготермінові і середньотермінові кредити можуть надаватися
комерційними банками підприємствам на капітальні вкладення, пов’язані з
реконструкцією підприємства, його технічним переозброєнням,
упровадженням нової техніки, вдосконаленням технології виробництва та на
інші витрати, що призводять до збільшення вартості основних засобів. До
таких кредитів підприємства вдаються, якщо вони відчувають брак власних
коштів, призначених на такі цілі, а саме: прибутку та амортизаційних
відрахувань на повне відновлення (реновацію) основних засобів.

Кредити в основні засоби комерційні банки видають за умови економічної
доцільності та окупності витрат на капітальні вкладення за рахунок
збільшення обсягів виробництва, зниження собівартості продукції тощо.
Для одержання такого кредиту до кредитного договору додаються
кошторисно-технічна документація, в разі необхідності — бізнес-план,
який містить розрахунок окупності, договір підряду, якщо роботи
планується виконувати підрядним способом, а також календарний графік
проведення робіт.

Розділ 2. Порядок надання кредиту

Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з кредитною
заявкою, яка включає певний пакет документів. В заявці зазначаються
цільове призначентія кредиту, його сума, строк користування та конкрегні
дати погашення, характерне гака й економічний ефект проекту від
кредитування, форми забезпечення кредиту. На цьому етапі банк оцінює
сильні та слабкі сторони представленого для кредитування об’єкта, в
першу чергу, вірогідність своєчасного повернення кредиту та відсотків за
його користування.

Склад необхідних документів залежить від характеру кредитної операції і
для різних клієнтів він може бути різним. Якщо розрахунковий рахунок
клієнта відкритий в іншому банку, то він подає нотаріально завірені
копії статуту та установчого договору або положення про господарський
підрозділ разом із установчими документами і відповідно оформленою
довіреністю на право укладати кредитні угоди від імені юридичної особи,
техніко-економічне обгрунтування одержання кредиту, графік надходжень та
платежів на весь термін користування кредитом, копії документів про
підтвердження угод, що кредитуються, відомості про кредити, отримані в
інших банках, бухгалтерський баланс та фінансові звіти на останню звітну
дату. До банку можуть бути подані й інші документи, потрібні йому для
визначення фінансового стану та кредитоспроможності клієнта.

Працівник банку повинен впевнитись у тому, що клієнт зареєстрований як
суб’єкт підприємницької діяльності в органах державної реєстрації.

Після ознайомлення з документами працівник банку проводить попередню
бесіду з майбутнім позичальником, що має велике значення для остаточного
вирішення питання про надання кредиту. Це також дає можливість банку
з’ясувати важливі деталі, пов’язані із заявою про отримання кредиту,
визначити своє ставлення до клієнта, його перспективи.

На цьому етапі банк повинен приділити увагу достовірності документів та
інформації, на підставі яких вирішується питання про надання кредиту.

Наступний етап процесу кредитування передбачає вивчення
кредитоспроможності клієнта, тобто наявності передумов для одержання
кредитів, спроможності повернути їх. Кредитоспроможність позичальника
визначається показниками, які характеризують його акуратність при
розрахунках за раніше одержані кредити, його поточний фінансовий стан і
перспективи змін, спроможність при потребі мобілізувати грошові кошти з
різних джерел. Вона розраховується банками для кожного клієнта і може
вимірюватись показниками ліквідності, заборгованості, погашення боргу,
прибутковості, рентабельності, співвідношенням інших статей балансу.

При аналізі кредитоспроможності клієнта банком проводиться ретельне
вивчення фінансових можливостей позичальника, його спроможності
своєчасно і в повному обсязі погасити кредит і відсотки, якісне
забезпечення кредиту, здатність позичальника виробляти та реалізовувати
конкурентоспроможну продукцію (послуги) та ін.

Аналіз кредитної заявки клієнта, його кредитоспроможності базується на
використанні різних джерел інформації, серед яких: матеріали, отримані
безпосередньо від клієнта; матеріали про клієнта, які містяться в
архівах і базах даних банку; відомості, які при потребі можуть або вже
отримані банком від зовнішнього оточення клієнта (постачальники, покупці
продукції, кредитори тощо); звіти й інші офіційні матеріали різних
установ та організацій.

З метою отримання більш повної картини про господарсько-фінансову
діяльність клієнта, уточнення і перевірки достовірності поданої
інформації та документів банками можуть здійснюватись /перевірки на
місцях. Програма відвідування клієнта на місці повинна бути добре і
детально продуманою і переслідувати конкретні цілі.

Після проведення оцінки кредитоспроможності і господарсько-фінансового
стану позичальника, їх позитивних результатів банк переходить до
третього етапу надання кредиту — розробки умов кредитування, підготовки
і укладення кредитного договору. Цей етап ще називають структуруванням
кредиту, в ході якого банк визначає вид кредиту, його суму і строк,
способи видачі і погашення, забезпечення, ціну та інші умови.

Після того, як чітко визначені характеристики кредиту, а за договором
досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов, складається текст
кредитного договору. Кредитний договір є юридичним документом, що
визначає взаємні зобов’язання і відповідальність між комерційним банком
і клієнтом з приводу одержання останнім кредиту. Він укладається між
банком і позичальником на рік або більш тривалий строк, якщо клієнт
користується кредитами постійно, і на менш короткий строк — при
тимчасовій потребі в кредитах або при наданні окремого кредиту.

У кредитній угоді передбачається:

— мета, сума, строк, порядок, форма видачі і погашення кредиту;

— форма забезпечення зобов’язань позичальника;

— відсоткова ставка;

— порядок і форма сплати відсотків та основного боргу;

— права, зобов’язання, відповідальність сторін щодо Надання і погашення
кредитів;

— перелік відомостей, розрахунків та інших документів, необхідних для
кредитування;

— періодичність надання їх банку;

— можливість проведення банком перевірок на місці наявності і стану
зберігання заставного майна тощо. Зміст кредитної угоди визначається
сторонами залежно від конкретної кредитної операції.

Конкретний зміст кредитного договору і перелік усіх умов визначаються за
згодою сторін, оскільки чинне законодавство не встановлює вимог до форми
та умов кредитного договору, а тому при його укладанні треба керуватися
загальними положеннями Цивільного кодексу України1.

Банки видають кредити на капітальні вкладення, якщо, перш за все,
розрахунки економічної ефективності свідчать, що за той чи інший термін
після введення в дію об’єкта підприємство матиме додаткові фінансові
джерела у вигляді прибутку, який може бути спрямований на погашення
кредиту і процентів за користування ним.

Відсоткові ставки за кредитами встановлюються комерційними банками на
договірних засадах з підприємствами-позичальниками. Їх рівень залежить
від загальної економічної кон’юнктури і факторів, які формують попит та
пропозицію на ринку позичкових коштів, а також регулюючих дій держави на
цьому ринку. В Україні на рівень відсотків за кредити комерційних банків
значно впливають відсоткові ставки за кредитні ресурси, що встановлює
Національний банк при наданні кредитів комерційним банкам (ставки
рефінансування або облікові ставки НБУ).

При вирішенні питання про залучення банківського кредиту на умовах
запропонованої банком відсоткової ставки підприємство має насамперед
оцінити ймовірний рівень інфляції у період користування позичкою. Якщо
запропонований відсоток за кредит не перевищує відсотка інфляції або
перевищує його в межах, які відповідають нормальному рівню банківського
відсотка, то таку позичку слід вважати вигідною для підприємства2.

Наступний етап банківського кредитування характеризується тим, що банк
здійснює контроль за виконанням умов кредитного доювору. Меюю цьою етапу
с забезпечення своєчасності та повноти повернення кредиту і процентів.
Банки використовують різні форми і методи контролю. Якщо
господарсько-фінансова діяльнісгь клієнта погіршується і виникає ризик
неповернення крсдііту, то банк приймає цілий комплекс заходів, які
забезпечили б йому повернення кредиту. За невиконання або неналежне
виконання прийнятих на себе зобов’язань винна сторона відшкодовує іншій
стороні всі заподіяні останній у зв’язку з цим збитки, а також сплачує
штрафи, пеню, неустойки, які передбачені кредитним договором.

Згідно з чинним законодавством під збитками розуміються витрати,
понесені кредитором у зв’язку з пошкодженням майна кредитора, а також
нестримані доходи, які кредитор мав би отримати, якби боржник виконав
свої зобов’язання відповідним чином, тобто так, як передбачалося
договором.

Відшкодування нестриманих доходів, як свідчить аналіз практики вирішення
конкретних спорів, можливе лише тоді, якщо відповідними доказами це буде
доведено в суді. Тому в кредитному договорі слід чітко сформулювати, що
конкретно сторони розуміють під нестриманими доходами.

Останнім етапом процесу банківського кредитування є повернення кредиту
разом з відсотками. Проте нерідко сторони продовжують строки дії
кредитного договору (пролонгують), для чого до кредитного договору
вносяться зміни та доповнення в письмовій формі. Зміни, що вносяться до
кредитного договору/, у більшості випадків пов’язані з пролонгацією
строків повернення кредитів.

В разі виникнення у підприємства тимчасових фінансових труднощів через
об’єктивні причини та неможливості у зв’язку з цим погашення кредиту в
строк, встановлений кредитною угодою, банк може в окремих випадах надати
позичальнику відстрочку погашення боргу зі зміною кінцевого строку
погашення кредиту. Пролонгація кредиту оформляється додатковою угодою до
кредитного договору.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитної
угоди, за цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його
погашенням та сплатою відсотків за ним. В разі виникнення певних
порушень умов кредитної угоди з боку позичальника банк має право вживати
економічні й правові санкції.

В разі погіршення економічного стану позичальника, використання ним
кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю банку,
надання недостовірної звітності та запущеності бухгалтерського обліку,
несвоєчасного погашення кредиту, а також, коли наданий кредит
виявляється незабезпеченим, банк має право пред’явити вимогу про
дострокове стягнення кредиту і відсотків за ним, у тому чигілі через
спрямування стягнення на забезпечення в установленому законодавством
порядку.

Якщо банк виявив факти використання кредиту не за цільовим призначенням,
він має право достроково розірвати кредитну угоду, що є підставою ддя
стягнення всіх коштів в межах зобов’язань позичальника за кредитною
угодою.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитами і відсотками та
надання банком відстрочення погашення кредиту, він має право на
застосування штрафних санкцій в розмірах, передбачених кредитною угодою.

Якщо позичальник відмовляється від сплати боргів за позичками, банк
стягує їх в претензійно-позивному порядку. Якщо позичальник систематично
не виконує зобов’язання щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди,
банк може звернутися в передбаченому законодавством порядку із заявою
про порушення справи про банкрутство.

З метою прискорення розрахунків за простроченими кредитами банк може
використовувати такі форми, як уступка права вимоги та переказування
боргу.

Згідно з Господарським кодексом України в період дії зобов’язань може
здійснюватись заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може
переказати свої права за зобов’язаннями іншій особі, оформивши це угодою
про уступку права вимоги. Уступка права вимоги оформляється письмово
угодою з повідомленням про це боржника.

Переказування боргу оформляється письмовою угодою між первинним
боржником і новим боржником. Укладення угоди про переказ боргу можливе
тільки за згодою комерційного банку, який видав позику первинному
боржнику.

Розділ 3. Кредитний договір

Кредитний договір — це цивільний договір, за яким банк або інша
фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти
(кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором,
а позичальник зобов’язується повернути кредит і сплатити відсотки (ст.
1054 ЦК України).

До останнього часу в юридичній літературі ведеться дискусія з приводу
правової природи кредитного договору. Більшість авторів розглядає його
як різновид договору позики, хоч і визначає його своєрідність1, інші
вважають, що він є самостійним договором2.

Зазначений спір, як доводить Л. Г. Єфімова, з’явився тому, що кредитний
договір, з одного боку, має однакову з договором позики економічну
природу і відповідно з цим схожим правовий режим, а з іншого боку, мав
достатньо відмінностей3.

З прийняттям ЦК України це спірне питання в юридичній літературі України
слід вважати вирішеним на користь авторів, які вважають кредитний
договір різновидом договору позики, оскільки закон прямо визначає, що до
відносин за кредитним договором застосовуються положення, які регулюють
відносини позики, якщо інше не встановлено законом і не випливає із суті
кредитного договору (ст. 1058 ЦК України).

Зокрема, до кредитних правовідносин застосовуються правові норми
інституту позики: щодо відсотків (ст. 1048 ЦК України), щодо обов’язку
позичальника повернути позику (ст. 1049 ЦК України), щодо наслідків
порушення договору позичальником (ст. 1050 ЦК України), щодо
забезпечення виконання зобов’язання позичальником (ст. 1052 ЦК України).

Каузою (ціллю) кредитного договору є набуття позичальником права
власності на грошові кошти кредитодавця із зобов’язанням їх повернення
та сплати відсотків за кредитом. На відміну від договору позики,
кредитний договір е консенсуальним, тобто вважається укладеним з моменту
досягнення сторонами домовленості за всіма істотними умовами цього
договору.

Особливістю кредитного договору є те, що норми закону дають сторонам
право здійснювати односторонню відмову від виконання договірних
зобов’язань, а саме, дають право кредитодавцю: 1) відмовитися від
надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або в
повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника
банкрутом або за наявності інших обставин, які свідчать про те, що
наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернутий, наприклад, у
разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії у
банку позичальника1; 2) відмовитися від подальшого кредитування
позичальника за договором у разі порушення ним встановленого кредитним
договором обов’язку цільового використання кредиту; дають право
позичальнику відмовитися від одержання кредиту частково або в повному
обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором
строку його надання, якщо інше не встановлено договором.

На відміну від договору позики, кредитний договір, як правило, завжди є
відплатним. У зв’язку з цим надання безвідсоткових кредитів в Україні
можливе лише у виняткових випадках, передбачених законом (ст. 49 Закону
України «Про банки і банківську діяльність»).

Кредитний договір є двостороннім, тобто договором, за яким обидві
сторони договору мають права та обов’язки, а у випадку здійснення
спільного кредитування позичальника консорціумом банків —
багатостороннім. Останнє здійснюється при великих обсягах кредитування,
в цілях зменшення кредитних ризиків та дотримання економічних нормативів
банками-учасниками консорціуму.

Порядок надання консорціумних кредитів в Україні визначається ст. 49
Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Положенням про
порядок здійснення консорціумного кредитування, затвердженим постановою
Правління Національного банку України від 26 лютого 1996 р. № 372.

Сторонами кредитного договору є кредитодавець та позичальник. Як і
надання позики, надання кредиту є фінансовою послугою (ст. 4 Закону
України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових
послуг»), у зв’язку з чим коло осіб, які можуть бути кредитодавцем
обмежені законом. Згідно зі ст. 1054 ЦК України кредитодавцем за
кредитним договором може бути банк або інша фінансова установа (юридична
особа, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів
надавати фінансові кредити на власний ризик).

Банки можуть укладати кредитні договори у національній та іноземній
валюті за умови наявності у них згідно з вимогами ст. 47 Закону України
«Про банки і банківську діяльність» та пункту 5.3 Положення
Національного банку України «Про порядок видачі банкам банківських
ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій»,
затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17
липня 2001 р. № 2751, банківської ліцензії та відповідного письмового
дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, що є генеральною
ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету
Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного
контролю» від 19 лютого 1993 р. № 15—93.

Відповідно до чинного законодавства кредитні договори можуть укладати і
банківські корпорації (ст. 10 Закону України «Про банки і банківську
діяльність»). Банківська корпорація, відповідно до обмежень,
встановлених законом, може бути кредитодавцем за кредитним договором
лише у разі, якщо позичальником за ним є банк або інша фінансова
установа.

Інші фінансові установи мають право видавати кредити у національній та
іноземній валюті за рахунок залучених коштів за умови отримання ними
ліцензії уповноваженого органу виконавчої влади у сфері регулювання
ринків фінансових послуг на провадження діяльності з надання фінансових
послуг (ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг») та отримання ліцензій
Національного банку України, визначених Положенням про порядок видачі
ліцензії на здійснення окремих банківських операцій небанківським
установам, затвердженим постановою Правління Національного банку України
від 16 серпня 2001 р. № 3442, та Положенням про порядок надання
небанківським фінансовим установам генеральних ліцензій на здійснення
валютних операцій, затвердженим постановою Правління Національного банку
України від 9 серпня 2002 р. № 2973. Вони також мають право надавати
позичальникам кредити за рахунок власних коштів.

Серед фінансових установ, які можуть бути кредитодавцями за кредитним
договором, крім банківських установ, можна зазначити, наприклад,
кредитні спілки, об’єднані кредитні спілки (ст. 21 Закону України «Про
кредитні спілки»)4 та страхові компанії, що здійснюють страхування життя
(ст. 2 Закону України «Про страхування»)5.

Згідно із законодавством України кредитодавцем за кредитним договором
може бути і нерезидент, кваліфікований як банківська установа, згідно із
законодавством країни перебування нерезидента або нерезидент, що має
статус небанківської фінансової установи, міжнародна фінансова
організація та інші кредитори-нерезиденти (ст. 1 Закону України «Про
оподаткування прибутку підприємств»)1.

У випадках, визначених законом, кредитодавцем за кредитним договором
може бути і юридична особа публічного права, наприклад, Національний
банк України (ст. 42 Закону України «Про Національний банк України»)2.

Позичальником за кредитним договором може бути резидент: фізична особа,
у тому числі фізична особа-підприємець, юридична особа приватного права
та нерезидент, наприклад, нерезидент — банківська установа (п. 10
«Положення про кредитування», затвердженого постановою Правління
Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246)3.

У випадках, визначених законодавством, позичальником за кредитним
договором може бути юридична особа публічного права, наприклад, місцеві
державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за рішенням
Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної ради (статті
15, 73 Бюджетного кодексу України)4.

Законодавство України містить і деякі обмеження щодо можливості
укладення кредитних договорів певними категоріями позичальників,
наприклад, не може бути стороною у кредитному договорі благодійна
організація (ст. 19 Закону України «Про благодійництво та благодійні
організації»)5.

На відміну від договору позики, предметом кредитного договору можуть
бути лише грошові кошти у готівковій формі (банкноти або монети) або у
безготівковій формі (записи на рахунках банків). Предметом кредитного
договору може бути національна валюта України та іноземна валюта.

Кредитний договір укладається у простій письмовій формі, яка потребує
від сторін фіксації його змісту в одному або кількох документах, листах,
телеграмах, якими сторони обмінялися за допомогою телетайпних,
електронних або інших технічних засобів зв’язку (статті 207, 1055 ЦК
України).

Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є
нікчемним (ч. 2 ст. 1055 ЦК України).

За домовленістю сторін кредитний договір може бути укладений у письмовій
нотаріальній формі (ст. 639 ЦК України). Форма кредитного договору,
укладеного з нерезидентом, визначається з урахуванням вимог ст. 6 Закону
України «Про зовнішньоекономічну діяльність»1.

; відсоткову ставку за кредитом, умови надання кредиту, строк повернення
кредиту; строк дії договору; порядок зміни і припинення дії договору;
права та обов’язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або
неналежне виконання умов договору; інші умови, визначені законодавством
та згодою сторін; підписи сторін.

Оскільки кредитний договір є консенсуальним, його зміст складає
обов’язки кредитодавця надати позичальникові визначену сторонами суму
кредиту в порядку, визначеному договором, на визначений сторонами строк,
а позичальника — повернути кредит і сплатити відсотки у порядку та
строки, визначені договором.

Законодавство, як правило, не містить прямих обмежень суми кредиту, яка
може бути надана позичальнику. Однак у деяких випадках закон з метою
зменшення кредитних ризиків обмежує суму кредиту, яка може бути надана
та отримана окремим позичальником, наприклад, сума кредиту, наданого
одному члену кредитної спілки, не може перевищувати 20 відсотків від
капіталу кредитної спілки (ст. 21 Закону України «Про кредитні спілки»);
сума кредиту, яку має право залучити корпоративний інвестиційний фонд,
не може перевищувати 10 відсотків його активів (ст. 12 Закону України
«Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні
інвестиційні фонди»)2.

Схожі обмеження містять і банківські правила, наприклад, банкам
забороняється надавати одному позичальнику кредит у сумі більше 25
відсотків власних коштів банку (п. 12 «Положення про кредитування»
Національного банку України).

Порядок надання кредиту визначається сторонами у кредитному договорі.
Кредит може надаватися кредитодавцем: а) у разовому порядку; б)
частинами згідно із встановленим графіком; в) відповідно до відкритої
кредитної лінії (надання кредиту у майбутньому в розмірах, що не
перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний проміжок часу); г)
гарантовано (із заздалегідь обумовленою датою надання), за потребою; д)
через овердрафт, під яким розуміється кредитування рахунка позичальника
кредитодавцем через здійснення платежів за цим рахунком понад залишок
коштів на ньому (ст. 1069 ЦК України), або в іншому порядку, визначеному
сторонами.

Залежно від умов кредитного договору та імперативних вимог банківських
правил надання кредиту позичальникові може здійснюватися банком: у
безготівковому порядку — перерахуванням кредитних коштів з позичкового
рахунка, що відкривається на балансі банку на поточний рахунок
позичальника; безпосередньо з позичкового рахунка шляхом оплати
платіжних документів позичальника; кредитуванням поточного рахунка без
відкриття позичкового рахунка при овердрафті наданням суми кредиту
готівкою.

Діючі в Україні нормативно-правові акти Національного банку України
визначають, що надання кредиту позичальникам — юридичним особам та
фізичним особам — підприємцям може здійснюватися у безготівковій та
готівковій формах. Надання кредиту в готівковій формі цим особам можливе
лише за умови використання таким позичальником коштів кредиту для
розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції, фізичними
особами, а також малими і середніми підприємствами (для їх розвитку) за
кредитною лінією Європейського банку реконструкції та розвитку для
розвитку малих і середніх підприємств у національній валюті в сумах, які
на дату зарахування готівки не перевищують еквівалент 10 000 доларів США
за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, установленим
Національним банком, та в інших випадках, визначених законом або
нормативно-правовими актами Національного банку України (п. 4.19
Інструкції про організацію роботи з готівкового обігу установами банків
України, затвердженої постановою Правління Національного банку України
від 19 лютого 2001 р. № 69)1.

Фізичним особам, які не є підприємцями, кредит може надаватися за
домовленістю сторін у безготівковій або у готівковій формі.

Окремі особливості має порядок отримання позичальниками-резидентами
кредитів від кредитодавців-нерезидентів. Отримання таких кредитів
позикодавцями-резидентами може здійснюватися лише у безготівковій формі
через рахунки уповноважених банків та за умови попередньої реєстрації
таких кредитних договорів у Національному банку України.

Зазначена реєстрація здійснюється Національним банком України на
виконання вимог Указу Президента України «Про врегулювання порядку
одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від
нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного
законодавства»2 в порядку, визначеному Положенням про порядок реєстрації
договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобов’язань
перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в
іноземній валюті, затвердженим постановою Правління Національного банку
України від 22 грудня 1999 р. № 6021. Як виняток, без зазначеної
реєстрації можуть бути отримані від нерезидентів міжбанківські кредити
на строк до одного року.

На відміну від договору позики, у кредитному договорі строк повернення
кредиту є істотною умовою. Залежно від строку користування кредитом вони
поділяються на: 1) короткострокові — до одного року; 2) середньострокові
— до трьох років; 3) довгострокові — понад три роки.

Сторони кредитного договору визначають строк користування кредитом
самостійно. Відповідно до ст. 252 ЦК України він може визначатися
роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Останні широко
використовуються як строки повернення кредиту при наданні міжбанківських
кредитів типу «овернайт» (міжбанків-ські кредити, що надаються на нічний
час для підтримання ліквідності банківських установ).

У деяких випадках законодавство імперативне визначає максимальний або
мінімальний строк, на який кредит може бути наданий позичальнику,
наприклад, компанії з управління активами кредитні кошти можуть
надаватися на строк, що не перевищує три місяці (ст. 30 Закону України
«Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні
інвестиційні фонди)», а фізичним особам, що не є підприємцями, кредит
від нерезидента може надаватися на строк не менше ніж півроку (п. 1.2
Положення про порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання
резидентами боргових зобов’язань перед нерезидентами за залученими від
нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті, затвердженого
постановою Правління Національного банку України від 22 грудня 1999 р. №
602).

Беручи до уваги, що за законом кредитування має цільовий характер, тобто
передбачає використання коштів кредиту на конкретні цілі, передбачені
кредитним договором, вищевказані строки користування кредитом пов’язані
з ціллю його надання. Так, наприклад, короткострокові кредити можуть
надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають
у зв’язку із витратами виробництва та обігу не забезпечених
надходженнями коштів у відповідному періоді. Середньострокові кредити
можуть надаватися на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування
капітальних вкладень, а довгострокові — для формування основних фондів
(об’єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію,
модернізацію та розширення уже діючих основних фондів, на нове
будівництво, на приватизацію тощо).

Ціллю кредитування за кредитним договором не може бути: а) покриття
збитків господарської діяльності позичальника; б) формування та
збільшення статутних капіталів господарських товариств; в) придбання
власних цінних паперів банків; г) погашення будь-яких зобов’язань перед
пов’язаною особою банку; д) придбання активів пов’язаної особи банку; є)
придбання цінних паперів, розміщених чи підписаних пов’язаною особою
банку (ст. 13 Закону України «Про господарські товариства», статті 49,
52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», п. 2.1 «Положення
про кредитування» Національного банку України).

Повернення кредиту позичальником здійснюється в порядку, визначеному
договором: 1) водночас; 2) частинами у розстрочку. Кредит вважається
повернутим у момент надходження на рахунок кре-дитодавця безготівкових
коштів або внесення в касу кредитодавця грошей у готівковій формі, що
може підтверджуватися витягом за позичковим рахунком або касовою
квитанцією. Використання позичальником безготівкової або готівкової
форми розрахунків з кре-дитодавцем при поверненні кредиту здійснюється з
урахуванням вимог нормативно-правових актів Національного банку України.
У випадках, передбачених законом, повернення кредиту може бути здійснено
внесенням боргу в депозит нотаріуса (ст. 537 ЦК України).

Оскільки кредитний договір є відплатним, позичальник зобов’язаний
сплатити за користування кредитом відсотки, розмір яких встановлюється
сторонами у договорі. Як правило, він визначається з урахуванням
кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, що
склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової
ставки НБУ, відсоткових ставок, за якими кредитодавцем залучені грошові
кошти, що використовуються для надання суми кредиту з доданням
банківської надбавки (маржі), розмір якої залежить від попиту на
кредитні ресурси. Зазначена умова договору є істотною.

З метою забезпечення стабільної діяльності банків закон забороняє
останнім надавати кредити під відсоток, ставка якого є нижчою від
відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової
ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток може мати місце лише у
разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків (ст. 49
Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Максимальний розмір відсоткових ставок за кредитними договорами
законодавством, як правило, не обмежується. Однак у деяких випадках
законодавство обмежує розмір відсоткової ставки за кредитними
договорами, наприклад, за договором, що передбачає залучення від
нерезидентів кредитів в іноземній валюті, відсоткова ставка не повинна
перевищувати розмір середньозваженої відсоткової ставки, за якою банки
України надають суб’єктам господарювання кредити в іноземній валюті на
внутрішньому кредитному ринку (п. 1.8 Положення про порядок реєстрації
договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобов’язань
перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в
іноземній валюті, затвердженого постановою Правління Національного банку
України від 22 грудня 1999 р. № 602)1.

Відсотки за кредитом можуть сплачуватися позичальником за встановленим у
договорі графіком або одноразово, наприклад, разом з поверненням суми
кредиту.

У разі відсутності в договорі строку сплати відсотків вони мають
сплачуватися позичальником щомісяця до дня повернення кредиту (ст. 1048
ЦК України).

Відповідно до вимог нормативно-правових актів Національного банку
України юридичні особи та фізичні особи-підприємці мають здійснювати
сплату відсотків за кредитом у безготівковій формі, а фізичні особи у
безготівковій або готівковій формі. Погашення заборгованості за
кредитним договором здійснюється у черговості, яка встановлюється
сторонами у кредитному договорі. Якщо сторони у договорі таку черговість
не визначили, зазначена умова не є істотною і погашення відбуватиметься
відповідно до норм ст. 534 ЦК України.

Відповідальність за кредитним договором несуть обидві сторони. Згідно зі
ст. 1073 ЦК України позичальник відповідає перед кредитодавцем за
загальними нормами зобов’язального права та нормами ст. 1050 ЦК України.

Відповідно до цього позичальник зобов’язаний сплатити креди-тодавцю, у
випадку неповернення позичальником своєчасно кредиту, суму боргу з
урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а
також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір
відсотків не встановлений договором або законом (ст. 625 ЦК України).

Виконання зобов’язань за кредитним договором може бути забезпечено
неустойкою (штраф, пеня). Розмір неустойки визначається сторонами у
договорі, однак може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно
перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, що мають
істотне значення (ст. 551 ЦК України).

Відповідно до закону сплата неустойки не звільняє позичальника від
виконання зобов’язання після повернення кредиту, а також не позбавляє
кредитодавця права вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням
або неналежним виконанням зобов’язання (ст. 552 ЦК України)2.

Згідно з консенсуальним характером кредитного договору кредитодавець
також відповідає перед позичальником за належне виконання договірних
зобов’язань, включаючи виконання зобов’язання щодо надання кредиту.

Як виняток, закон звільняє банк-кредитодавець від відповідальності за
невиконання або несвоєчасне виконання зобов’язань у разі оголошення
мораторію на задоволення вимог кредиторів, зупинення операцій на
рахунках, арешту власних коштів банку на його рахунках уповноваженими
органами державної влади (ст. 58 Закону України «Про банки і банківську
діяльність»).

Договором, виконання якого пов’язане з переданням у власність другій
стороні грошових коштів або речей, які визначаються родовими ознаками,
може передбачатися надання кредиту як авансу, попередньої оплати,
відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг
(комерційний кредит), якщо інше не встановлено законом (ст. 1057 ЦК
України).

Під зазначеними різновидами комерційного кредиту слід розуміти: під
авансом — грошову суму, що сплачується в рахунок грошового зобов’язання
вперед і не має характеру забезпечення (наприклад завдаток); під
попередньою оплатою — повну або часткову оплату покупцем товару до його
передачі покупцю у строк, визначений договором; під відстрочкою оплати —
оплату товару (робіт, послуг), що здійснюється у визначений сторонами
строк, після отримання покупцем товару (робіт, послуг); під розстрочкою
оплати — спосіб оплати товару (робіт, послуг), при якому платіж
здійснюється не в повній сумі їх вартості, а частинами у встановлені
договором строки після передачі товару (виконання робіт, послуг).

Особливістю комерційного кредитування є те, що на відміну від надання
кредиту, надання комерційного кредиту не вимагає окремого юридичного
оформлення і здійснюється при виконанні зобов’язань за іншим самостійним
цивільним договором, у змісті якого є умова щодо надання одній зі сторін
авансу, попередньої оплати товарів, робіт, послуг, або наданні іншій
стороні відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт, послуг. У
зв’язку з цим до комерційного кредиту застосовуються правові норми
статей 1054-1056 ЦК України, що регулюють кредитні відносини, якщо інше
не встановлено положеннями про договір, з якого виникло відповідне
зобов’язання, і не суперечить суті такого зобов’язання (ст. 1057 ЦК
України).

Комерційне кредитування має місце у випадках, коли час виконання
зустрічних зобов’язань сторін за договором не збігається.
Розповсюдженими випадками комерційного кредиту є застосування при оплаті
товарів, робіт, послуг авансу, попередньої оплати, відстрочення та
розстрочення платежу, можливість яких у деяких випадках прямо
передбачена законом (статті 693, 694, 873 ЦК України).

Широке застосування авансу та передоплати у розрахунках за
зовнішньоекономічними експортними угодами між резидентами та
нерезидентами призвело до встановлення у законодавстві імперативних
обмежень щодо строків сплати авансу (попередньої оплати) на користь
іноземних контрагентів (ст. 1 Закону України «Про порядок здійснення
розрахунків в іноземній валюті»)1.

Іншим розповсюдженим прикладом комерційного кредиту є продаж товару в
кредит, коли він здійснюється на підставі договору купівлі-продажу з
відстроченням або розстроченням платежу та може передбачати сплату
відсотків на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит,
починаючи від дня передання товару продавцем (ст. 694 ЦК України).

Широке поширення в Україні ще з часів колишнього СРСР торгівлі товарами
у розстрочку викликало потребу врегулювання законом особливостей оплати
товарів з розстроченням платежу (ст. 695 ЦК України) та прийняття
нормативних актів, які регулювали б надання такого виду комерційного
кредиту фізичним особам. Прикладом такого нормативного акта є Правила
торгівлі у розстрочку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України
від 1 липня 1998 р. № 9972, що, регулюючи цей різновид комерційного
кредитування, обмежує розмір відсотків розміром діючих на момент продажу
товарів річних ставок на фінансові кредити банку, що обслуговує особу,
яка здійснює продаж товарів у розстрочку.

Комерційне кредитування відрізняється від надання кредитів за кредитним
договором і суб’єктним складом. Оскільки надання комерційного кредиту
згідно із законом не належить до фінансових послуг, надання комерційного
кредиту може здійснюватися між особами, цивільна правосуб’єктність яких
дозволяє останнім укладення відповідних цивільних договорів
(купівлі-продажу, підряду та ін.). Останнє є притаманним у сфері
зовнішньоекономічних відносин, оскільки суб’єкти зовнішньоекономічної
діяльності України мають право безпосередньо брати і надавати комерційні
кредити за рахунок власних коштів як у діючій на території України
валюті та в іноземній валюті, як у межах, так і за межами України (ст.
17 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

ВИСНОВКИ

Ринкові умови господарювання породжують об’єктивну необхідність
використання суб’єктами підприємницької діяльності позикових фінансових
ресурсів поряд із власними коштами, які є у їх розпорядженні, тобто
поряд зі статутним капіталом та іншими складовими власного капіталу. За
питомою вагою перше місце серед позикових ресурсів у більшості
підприємств посідає банківський кредит.

Довготермінові і середньотермінові кредити можуть надаватися
комерційними банками підприємствам на капітальні вкладення, пов’язані з
реконструкцією підприємства, його технічним переозброєнням,
упровадженням нової техніки, вдосконаленням технології виробництва та на
інші витрати, що призводять до збільшення вартості основних засобів. До
таких кредитів підприємства вдаються, якщо вони відчувають брак власних
коштів, призначених на такі цілі, а саме: прибутку та амортизаційних
відрахувань на повне відновлення (реновацію) основних засобів.

Кредити в основні засоби комерційні банки видають за умови економічної
доцільності та окупності витрат за рахунок збільшення обсягів
виробництва, зниження собівартості продукції тощо. Для одержання такого
кредиту до кредитного договору додаються кошторисно-технічна
документація, в разі необхідності — бізнес-план, який містить розрахунок
окупності, договір підряду, якщо роботи планується виконувати підрядним
способом, а також календарний графік проведення робіт.

Банки видають кредити, якщо, перш за все, розрахунки економічної
ефективності свідчать, що за той чи інший термін після введення в дію
об’єкта підприємство матиме додаткові фінансові джерела у вигляді
прибутку, який може бути спрямований на погашення кредиту і процентів за
користування ним.

Кредитний договір — це цивільний договір, за яким банк або інша
фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти
(кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором,
а позичальник зобов’язується повернути кредит і сплатити відсотки (ст.
1054 ЦК України). До останнього часу в юридичній літературі ведеться
дискусія з приводу правової природи кредитного договору. Більшість
авторів розглядає його як різновид договору позики, хоч і визначає його
своєрідність, інші вважають, що він є самостійним договором. З
прийняттям ЦК України це спірне питання в юридичній літературі України
слід вважати вирішеним на користь авторів, які вважають кредитний
договір різновидом договору позики, оскільки закон прямо визначає, що до
відносин за кредитним договором застосовуються положення, які регулюють
відносини позики, якщо інше не встановлено законом і не випливає із суті
кредитного договору (ст. 1058 ЦК України).

Список використаної літератури

Нормативно-правові акти

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. —
Ст. 141.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року за №435-IV // Відомості
Верховної Ради (ВВР). – 2003. — №№ 40-44. — ст.356.

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV //
Відомості Верховної Ради (ВВР) – 2003. — №18, №19-20, №21-22. — ст.144.

Бюджетний кодекс України вiд 21.06.2001  № 2542-III // Відомості
Верховної Ради України Р. — 2001. — № 37-38. — Ст. 189.

Закон України «Про кредитні спілки» вiд 20.12.2001  № 2908-III //
Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 15. — Ст. 101.

Закон України «Про страхування» вiд 07.03.1996  № 85/96-ВР // Відомості
Верховної Ради України. — 1996. — № 18. — Ст. 78.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» вiд 28.12.1994  №
334/94-ВР // Урядовий кур’єр. — 1997. — № 105-106.

Закон України «Про Національний банк України» вiд 20.05.1999  № 679-XIV
// Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 29. — Ст. 238.

Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» вiд
16.09.1997  № 531/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — №
46. — Ст. 292.

Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»
вiд 23.09.1994  № 185/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1994.
— № 40. — Ст. 364.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» вiд 16.04.1991  №
959-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 29. — Ст. 377.

Указ Президента України «Про врегулювання порядку одержання резидентами
кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування
штрафних санкцій за порушення валютного законодавства» // Офіційний
вісник України. — 1999. — № 27. — Ст. 1310.

Положення про кредитування, затверджене постановою Правління
Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246 // Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 5.

Положення про порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання
резидентами боргових зобов’язань перед нерезидентами за залученими від
нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті, затверджене
постановою Правління Національного банку України від 22 грудня 1999 р. №
602 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 2. — Ст. 47.

Положення про порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання
резидентами боргових зобов’язань перед нерезидентами за залученими від
нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті, затверджене
постановою Правління Національного банку України від 22 грудня 1999 р. №
602 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 2. — Ст. 47.Закон України
«Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 p. // Відомості
Верховної Ради України. — 2001. — № 5-6. — Ст. 30.

Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування,
затверджене постановою Правління Національного банку України від 26
лютого 1996 р. № 37 // Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. 2001. — № 5.

Положення Національного банку України «Про порядок видачі банкам
банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання
окремих операцій», затверджене постановою Правління Національного банку
України від 17 липня 2001 р. № 275 // Офщійний вісник України. — 2001. —
№ 34. — Ст. 1601.

Положення про порядок видачі ліцензії на здійснення окремих банківських
операцій небанківським установам, затверджене постановою Правління
Національного банку України від 16 серпня 2001 р. № 344 // Офіційний
вісник України. — 2001. — № 36. — Ст. 1668.

Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам
генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затверджене
постановою Правління Національного банку України від 9 серпня 2002 р. №
297 // Офіційний вісник України, — 2002. — № 36. — Ст. 1711.

Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу установами банків
України, затверджена постановою Правління Національного банку України
від 19 лютого 2001 р. № 69 // Офіційний вісник України. — 2001. — № 12.
— Ст. 495.

Правила торгівлі у розстрочку, затверджені постановою Кабінету Міністрів
України від 1 липня 1998 р. № 997 // Офіційний вісник України. — 1998. —
№ 27. — Ст. 989.

Монографічна, наукова та інша література

Банковские сделки: Комментарий законодательства и арбитражной практики.
— М.: Юрид. фирма «Контракт», «Инфра». — М., 2000.

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положення. —
М., 1997.

Бусыгин А.В. Предпринимательство. — М.: Инфра-М, 1998.

Вилъянский С.И. Кредитно-расчетные правоотношения и финансовый контроль.
— Харьков, 1955.

Витрянский В. Обеспечение исполнения обязательств // Хозяйство й право.
— 1995. — № 10.

Гальчинський А.С. Теорія грошей. — К.: Основи. — 2001.

Господарське право: Практикум / В. С. Щербина, Г. В. Пронська, О. М.
Вінник та інші; за заг. ред. В. С. Щербини. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

Гроші та кредит / За заг. ред. М. І. Савлука. — К.: КНЕУ, 2002.

Гроші та кредит / За ред. проф. Б. С. Івасіва. — Тернопіль: Карт-бланш,
2000.

Гроші та кредит / М. І. Савлук, А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна та ін.; За
заг. ред. М. І. Савлука. — К.: КНЕУ, 2001.

Гуревич И.С. Очерки советского банковского права. — Ленинград, 1959.

Деньги, кредит, банки / Под ред. О. И. Лаврушина. — М., 1998.

Зобов’язальне право: теорія і практика / За ред. О. В. Дзери. – К.:
Юрчнком Інтер, 1998.

Иоффе О.С. Обязательственное право. – М., 1975.

Компанеец Е.С., Полонский Э.Г. Применение законодательства о
кредитовании и расчетах. — М., 1967.

Куник Я.А. Кредитные и расчетные отношения в торговле. — М., 1970.

Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. – К.: Юрінком Інтер,
1999.

Мишкін Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових
ринків. — К., 1998.

Підприємницьке право України / За ред. Шишки Р.Б. — Харків: Еспада,
2000.

Фінанси підприємств / За ред. Г. Г. Кірейцева. – К., 2002.

Фінансова діяльність підприємства / Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов
П.І., Петрова К.Я. — К.: Либідь, 2002.

Флейшиц Е.А. Расчетные и кредитные отношения. — М., 1956.

Цивільне право України / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцовоі. — К.:
Юрінком Інтер, 1999. — Т. 2.

Цивільне право України / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.:
Юрінком Інтер, 2001.

Цивільне право України: Академічний курс: У двох томах / За заг. ред Я
М. Шевченко. — Т.І. Загальна частина. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін
Юре» 2003.

Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва,
А. С. Довгент та ін. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.:
Юрінком Інтер, 2002.

1 Гроші та кредит / За заг. ред. М. І. Савлука. — К.: КНЕУ, 2002. – С.
265-273.

1 Фінанси підприємств / За ред. Г. Г. Кірейцева. – К., 2002. – С.
140-150.

2 Фінансова діяльність підприємства / Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов
П.І., Петрова К.Я. — К.: Либідь, 2002. – С. 174-191.

1 Вилъянский С.И. Кредитно-расчетные правоотношения и финансовый
контроль. — Харьков, 1955. — С. 43; Флейшиц Е.А. Расчетные и кредитные
отношения. — М., 1956. — С. 213-218; Компанеец Е.С., Полонский Э.Г.
Применение законодательства о кредитовании и расчетах. — М., 1967. — С.
69; Цивільне право України / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцовоі. —
К.: Юрінком Інтер, 1999. — Т. 2. — С. 417.

2 Гуревич И.С. Очерки советского банковского права. — Ленинград, 1959. —
С. 40-55; Куник Я.А. Кредитные и расчетные отношения в торговле. — М.,
1970.— С.117.

3 Банковские сделки: Комментарий законодательства и арбитражной
практики. — М.: Юрид. фирма «Контракт», «Инфра». — М., 2000. — С. 237.

1 Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 p.
// Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 5-6. — Ст. 30.

2 Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування,
затверджене постановою Правління Національного банку України від 26
лютого 1996 р. № 37 // Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. 2001. — № 5.

1 Положення Національного банку України «Про порядок видачі банкам
банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання
окремих операцій», затверджене постановою Правління Національного банку
України від 17 липня 2001 р. № 275 // Офщійний вісник України. — 2001. —
№ 34. — Ст. 1601.

2 Положення про порядок видачі ліцензії на здійснення окремих
банківських операцій небанківським установам, затверджене постановою
Правління Національного банку України від 16 серпня 2001 р. № 344 //
Офіційний вісник України. — 2001. — № 36. — Ст. 1668.

3 Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам
генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затверджене
постановою Правління Національного банку України від 9 серпня 2002 р. №
297 // Офіційний вісник України, — 2002. — № 36. — Ст. 1711.

4 Закон України «Про кредитні спілки» вiд 20.12.2001  № 2908-III //
Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 15. — Ст. 101.

5 Закон України «Про страхування» вiд 07.03.1996  № 85/96-ВР //
Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 18. — Ст. 78.

1 Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» вiд 28.12.1994
 № 334/94-ВР // Урядовий кур’єр. — 1997. — № 105-106.

2 Закон України «Про Національний банк України» вiд 20.05.1999  №
679-XIV // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 29. — Ст. 238.

3 Положення про кредитування, затверджене постановою Правління
Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246 // Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 5.

4 Бюджетний кодекс України вiд 21.06.2001  № 2542-III // Відомості
Верховної Ради України Р. — 2001. — № 37-38. — Ст. 189.

5 Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» вiд
16.09.1997  № 531/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — №
46. — Ст. 292.

1 Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» вiд 16.04.1991  №
959-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 29. — Ст. 377.

2 Цивільне право України: Академічний курс: У двох томах / За заг. ред Я
М. Шевченко. — Т.І. Загальна частина. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін
Юре» 2003. – С. 191-195.

1 Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу установами
банків України, затверджена постановою Правління Національного банку
України від 19 лютого 2001 р. № 69 // Офіційний вісник України. — 2001.
— № 12. — Ст. 495.

2 Указ Президента України «Про врегулювання порядку одержання
резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та
застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства» //
Офіційний вісник України. — 1999. — № 27. — Ст. 1310.

1 Положення про порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання
резидентами боргових зобов’язань перед нерезидентами за залученими від
нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті, затверджене
постановою Правління Національного банку України від 22 грудня 1999 р. №
602 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 2. — Ст. 47.

1 Положення про порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання
резидентами боргових зобов’язань перед нерезидентами за залученими від
нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті, затверджене
постановою Правління Національного банку України від 22 грудня 1999 р. №
602 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 2. — Ст. 47.

2 Цивільне право України: Академічний курс: У двох томах / За заг. ред Я
М. Шевченко. — Т.І. Загальна частина. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін
Юре» 2003. – С. 195-199.

1 Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»
вiд 23.09.1994  № 185/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1994.
— № 40. — Ст. 364.

2 Правила торгівлі у розстрочку, затверджені постановою Кабінету
Міністрів України від 1 липня 1998 р. № 997 // Офіційний вісник України.
— 1998. — № 27. — Ст. 989.

PAGE

PAGE 3

Похожие записи