37
Банки та їх функції.
ПЛАН
Вступ 3
1. Поняття, призначення та класифікація комерційних банків 5
2. Походження та розвиток комерційних банків 9
3. Функції комерційних банків 12
4. Операції комерційних банків 15
Висновок 34
Список використаної літератури 36
Вступ
В ринковій економіці банківська справа набуває надзвичайної ваги в
суспільному житті. Банки різних рівнів своєю діяльністю глибоко
проникають у всі сфери економіки, активно обслуговують і впливають на
всі економічні та соціальні процеси в країні.
Банківська система сьогодні – це одна з найважливіших та невід’ємних
структур економіки. Історично розвиток банків та товарного виробництва
йшли поруч і тісно переплітались. Банки при цьому формувались як
фінансові посередники, що залучають капітал, заощадження населення та
інші грошові засоби, котрі вивільняються в ході господарської
діяльності, і надають їх у тимчасове користування іншим агентам, що
потребують додаткового ресурсного капіталу. Ставши інституцією
фінансового перерозподілу вартості, у даний час комерційні банки можуть
запропонувати клієнтам до 200 видів різноманітних банківських продуктів
та послуг. Проте є наявний визначений базовий перелік, без якого банк
не може існувати та нормально функціонувати.
Аналіз багатовікової світової історії банківської справи та механізму
функціонування грошового ринку дає підстави віднести до банківської
діяльності комплекс з трьох основних посередницьких операцій:
· приймати грошові вклади від клієнтів;
· надавати клієнтам позички і створити нові платіжні засоби;
· здійснювати розрахунки між клієнтами.
Виконання цього комплексу операцій можна вважати визначальною
економічною ознакою комерційного банку. Вказані операції є базовими,
вони створюють первинну сферу банківської діяльності. Це місце їх
визначається самою природою грошового ринку.
Дуже велика потреба в банківських послугах у підприємств. Їх
господарська діяльність, зв’язана з виробництвом і реалізацією
продукції, виконанням робіт, наданням послуг, необхідних споживачу. Вона
має регулярний характер. Від безперебійності та планомірності
організації розрахунків за товарними операціями у вирішальній мірі
залежить стан всіх розрахунків підприємства, його фінансовий стан.
Так, безготівкові розрахунки дозволяють значно зменшити витрати обігу,
пов’язані з грошовими розрахунками у господарстві, суттєво прискорювати
розрахунки, в тому числі шляхом запровадження найновіших засобів
електронного зв’язку, звести до мінімуму суму грошей, яка знаходиться в
обігу, зосередити вільні кошти у кредитній системі, для цілей прямого
банківського кредитування суб’єктів ринкових відносин.
Кредити є основним джерелом додаткового фінансування підприємства для
придбання основних і оборотних фондів підприємства, іншими словами,
покриття потреби в капіталі. Не маловажними є консультаційні послуги
банків.
Більше десяти років минуло з тих пір, як в Україні з’явились перші
акціонерні комерційні банки. За останні роки вони стають центром
грошово-кредитної системи, акумулюючої вклади державних установ, ділових
кіл і десятки тисяч приватних осіб. Шляхом позичкових і інвестиційних
операцій комерційні банки представляють свої фонди всім позичальникам.
Банківські операції сприяють руху товарів і послуг від виробника до
споживача. Проведення таких операцій свідчить про те, що національна
система комерційних банків країни виконує важливу роль в функціонування
економіки. Як ми бачимо, банки відіграють далеко не останню роль в
розвитку народного господарства і актуальність дослідження ролі банків в
сучасній економіці України на сьогодення важко перебільшити.
Мета курсової роботи – дослідження особливості організації банківської
справи та основних функцій комерційних банків.
Робота складається із чотирьох розділів в яких послідовно аналізується
зазначена проблема.
1. Поняття, призначення та класифікація комерційних банків
Комерційні банки – кредитні установи, що здійснюють універсальні
банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином
за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів [4].
Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне,
розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і
фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів,
ведуть рахунки банків-кореспондентів, а також можуть виконувати всі або
деякі з таких операцій:
· фінансування капітальних вкладень за дорученням власників, або
розпорядників капіталів, що інвестуються;
· випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків,
акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій тощо);
· купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних
паперів інших емітентів;
· видача доручень, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, які
передбачають їх виконання у грошовій формі;
· касове виконання державного бюджету;
· придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг,
прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування (факторинг);
· купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;
· купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів,
природних дорогоцінних каменів, а також виробів з них;
· довірчі операції (залучення і розміщення коштів; управління цінними
паперами тощо) за дорученням клієнтів;
· надання консультативних та інших послуг, пов’язаних з банківською та
іншою комерційною і господарською діяльністю [5].
Комерційним банкам в Україні забороняється займатися діяльністю у сфері
матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також
діяльністю з усіх видів страхування, їм забороняється використовувати
свої союзи та інші об’єднання для досягнення згоди, спрямованої на
монополізацію ринку банківських послуг, установлення монопольних ставок
і комісійних винагород, обмеження конкуренції у банківській справі.
Комерційні банки класифікуються за різними критеріями: формою власності,
організаційною формою, розміром капіталу; філійною мережею; діапазоном
операцій, що ними виконуються, та сектором ринку, де вони функціонують.
За формою власності комерційні банки поділяються на унітарні і
колективні.
Унітарні банки мають одного власника в особі держави чи приватної особи.
В Україні функціонують два унітарні комерційні банки з державною формою
власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Статутні фонди цих банків створені за
рахунок бюджетних коштів і коштів бюджетних установ. Інші вітчизняні
комерційні банки – це банки з колективною формою власності, тому що
частка капіталу кожного із засновників законодавче обмежена 35%
статутного фонду банку, тобто кількість засновників банку не може бути
меншою трьох юридичних чи фізичних осіб [10].
Залежно від організаційної форми комерційні банки з колективною формою
власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами
відкритого і закритого типу (акціонерні банки) та товариствами з
обмеженою відповідальністю (пайові банки).
Акціонерні банки відкритого і закритого типу (вони становлять 84%
загальної кількості банків України) формують свій капітал за рахунок
об’єднання індивідуальних капіталів засновників і учасників за допомогою
випуску і розміщення акцій банку. Власником капіталу виступає само
акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери, як правило, не мають права
вимагати від банку повернення своїх внесків. Тому акціонерні банки
вважаються більш стійкими і надійними. В Україні більшість комерційних
банків – це акціонерні товариства відкритого типу (59% – за станом на
01.01.2003р.) [6].
Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків грошових коштів
(паїв) у статутний фонд. За кожним з учасників зберігається право
власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу.
Пайові комерційні банки організовуються на принципах товариств з
обмеженою відповідальністю. Тут відповідальність кожного учасника
обмежена розміром його внеску у капітал банку. Комерційні банки у формі
товариств з обмеженою відповідальністю в Україні становлять близько 16%
від загальної їх кількості.
Залежно від розміру активів комерційні банки поділяються на малі,
середні та найбільші. На банківському ринку України більшість банків –
середні. У сімку найбільших банків (активи понад 1 млрд. грн.) входять:
Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Приватбанк, банк “Аваль”, Ощадбанк. На ці
банки припадає майже половина активів банківської системи України, що
свідчить про високу концентрацію банківського капіталу.
Залежно від наявності філій комерційні банки можна кваліфікувати на
багатофілійні, малофілійні, безфілійні. Більш широку мережу філій
нараховує Ощадбанк (близько 15 000 одиниць), який має відділення у всіх
адміністративних районах країни. До багатофілійних банків відносять
“Аваль” (понад 1200 одиниць), Укрсоцбанк (понад 200 одиниць). Більшість
вітчизняних банків є мало- і безфілійними [1].
Залежно від діапазону операцій, що виконують комерційні банки, і сектора
ринку, де вони функціонують, розрізняють: універсальні банки; банки з
клієнтською спеціалізацією; банки з галузевою спеціалізацією; банки з
функціональною спеціалізацією.
Універсальні банки виконують широкий спектр операцій та надають
різноманітні послуги своїм клієнтам. В Україні більшість комерційних
банків можна вважати універсальними, бо майже всі вони мають потенційні
юридичні можливості для впровадження всіх банківських продуктів і
залучення до обслуговування різних типів клієнтів.
До банків із клієнтською спеціалізацією належать кооперативні банки, в
яких основними засновниками і переважними клієнтами є кооперативи.
Процес створення таких банків в Україні особливо помітним був у період
1990-1993рр. Пізніше більшість кооперативних банків або припинили свою
діяльність, або втратили клієнтську спеціалізацію.
У країнах з розвинутою ринковою економікою дуже помітна деталізація і
диференційність банків залежно від спеціалізації з обслуговування
конкретного типу клієнтури. Зокрема, функціонують біржові банки, які
обслуговують операції біржових структур; страхові – страхових
інститутів; кооперативні – кооперативів тощо. На вітчизняному
банківському ринку помітними представниками банків з клієнтською
спеціалізацією (малий і середній бізнес) є Правексбанк, Олбанк, банк
“Альянс” та ін. Можна вважати, що подальша клієнтська спеціалізація є
невикористаним резервом розвитку системи комерційних банків України.
Банки із галузевою спеціалізацією обслуговують переважно юридичних та
фізичних осіб у межах певної галузі господарства. Ступінь спеціалізації
галузевих банків значною мірою залежить від сфери їх діяльності, а також
особливостей господарської діяльності галузевої клієнтури, що можуть
бути пов’язані із сезонними чи іншими процесами. Характерними
представниками банків з галузевою спеціалізацією є Промінвестбанк,
Укрсоцбанк, Легбанк, Енергобанк, банк “Надра”, Автозазбанк,
Укрнафтогазбанк та деякі інші [1].
Функціональна спеціалізація полягає в тому, що комерційні банки
виконують переважно вузьке коло спеціалізованих операцій. Це, наприклад,
інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні та інші банки. Функціональна
спеціалізація принципово впливає на характер діяльності банку, визначає
особливості формування активів і пасивів, а також специфіку роботи з
клієнтурою. В Україні функціональна спеціалізація комерційних банків
розвинута ще недостатньо. Тому поки що функціонує єдиний банк з
інвестиційною спеціалізацією. Це Укрінбанк, який є первістком
українських банків нового типу. Дуже актуальною є проблема створення
інвестиційних, інноваційних, іпотечних банків.
Відомими представниками банків з функціональною спеціалізацією є
Ощадбанк, Ексімбанк. У пасиві Ощадбанку близько 90% – Це кошти фізичних
осіб, а активні операції в основному спрямовані на споживче
кредитування. Ексімбанк обслуговує переважно зовнішньоекономічну
діяльність клієнтів. Функціональна спеціалізація названих банків не
заважає їм виконувати інші операції, притаманні універсальним банкам.
У системі комерційних банків відбувається процес залучення іноземного
капіталу. Кількість банків, створених за участю іноземного капіталу на
початок 2003р., досягла 18% від загальної кількості діючих банків, з них
майже третину становлять банки зі 100-процентним іноземним капіталом
[1].
2. Походження та розвиток комерційних банків
Початки банківської діяльності сягають часів Стародавнього Вавилону,
коли храми приймали вклади на зберігання і видавали позички під
проценти, беручи у клієнтів письмові зобов’язання чи заставу. Аналогічні
операції, а також грошові розрахунки здійснювалися у Стародавній Греції
жрецями, храмами і міняйлами-трапезитами, а у Стародавньому Римі –
менсаріями. З падінням Римської імперії занепали і початки банківського
ремесла. Розвиток виробництва і торгівлі у середні віки призвів до
відродження банківництва. У 1171 р. був заснований банк Венеції, а у
XIV-XV ст. банкіри вже були потужною суспільною силою. У багатьох
країнах Європи банки виникли завдяки розвитку торгівлі. Вони
створювалися купцями для зберігання грошей і здійснення розрахунків. У
подальшому банківська справа набуває інтенсивного розвитку й
удосконалення. Повноцінні гроші в банківських операціях поступово
витісняються борговими розписками, записами на рахунках. З розписок,
іменних1 векселів виростає банкнота, розширюються застосування чеків,
практика безготівкових розрахунків, що призводить до розвитку
“жиробанків”. Кредитування значною мірою залишається в руках приватних
банкірів-лихварів [8].
Потужним поштовхом для активізації й удосконалення банківського бізнесу
став розвиток капіталістичного виробництва. Батьківщиною класичного
капіталізму, як відомо, є Англія, тому саме там найперше почали
складатися основи і принципи банківської справи в її сучасному
розумінні. Першим великим акціонерним банком, який широко розгорнув
комерційне кредитування, був Англійський банк, за ним ряд інших.
Якісно новим етапом у розвитку банківських операцій став перехід від
діяльності, що базується передусім на емісії банкнот, наданні позичок з
власних коштів, до кредитування за рахунок залучених коштів у формі
клієнтських вкладів. Пріоритетними стають посередництво у платежах і
кредитуванні. Швидко розвиваються пасивні операції – збирання, залучення
вільних коштів у населення, підприємців, торговців, що зумовлює
розширення активних операцій, і передусім “торгівлі грошима” (вигідного
їх розміщення) з метою одержання прибутку. Власний капітал банків
втрачає первісну функцію джерела активних операцій і слугує передусім
фондом, який гарантує вклади клієнтів і платоспроможність банківської
установи [8,9].
Разом із розвитком функцій зростають і самі банки як особливі
капіталістичні підприємства. У XVII ст. з’являються банки у формі
акціонерних товариств, а наприкінці XIX ст. у розвинутих капіталістичних
країнах акціонерні банки займають провідні позиції. Під впливом
концентрації виробництва у промисловості різко посилилась концентрація
банків. Вона відбувалась шляхом інтенсивного зростання великих банків,
об’єднання банків, а також поглинання одних банків іншими. На початок XX
ст. у більшості капіталістичних країн провідні позиції в кредитній
системі зайняли кілька гігантських банків, які налічували сотні філій
(відділень) і мали тісні зв’язки з промисловими монополіями. І зараз у
країнах з розвинутою ринковою економікою концентрація банків дуже
висока.
У сучасних умовах банки західних країн виконують важливу роль у
фінансуванні держави, розміщенні облігацій державних позик. У деяких
країнах (Франції, Італії та ін.) держава володіє спеціалізованими
комерційними банками. Існують різні форми державного регулювання
банківської системи, іноді держава бере на себе гарантування банківських
депозитів і позичок. У 70-80 роки XX ст. набула швидкого розвитку
міжнародна діяльність великих банків. Поряд з міжнаціональними
корпораціями в промисловості та інших галузях з’явилися національні
банківські монополії, які діють переважно за межами країни базування.
Такі банки мають назву транснаціональних (ТНБ). Діяльність ТНБ має різні
форми, що визначаються національними традиціями, законодавством тощо.
Виникають також багатонаціональні угруповання, до яких входять великі
банки різних країн, тобто утворюються консорціуми. З концентрацією
банків пов’язана тенденція до їх універсалізації – розширення великими
банками кола операцій. Універсалізація поєднується з процесом
спеціалізації банків. Обидві ці тенденції постійно взаємодіють. Серед
спеціалізованих банків виділяються інвестиційні, ощадні,
зовнішньоторговельні, сільськогосподарські, іпотечні тощо.
Банки відіграють важливу роль у суспільстві. Вони забезпечують передачу
грошового капіталу зі сфер накопичення у сфери використання. Завдяки
банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами і
галузями виробництва. Банки забезпечують економію суспільних витрат
обігу і раціоналізацію всіх процесів обігу товарів і капіталів, сприяють
подальшому зростанню концентрації виробництва і капіталу. Через банки
мобілізуються великі капітали, необхідні для інвестицій, розширення
виробництва. Роль банків суттєво змінюється в умовах дальшого розвитку
ринкової економіки. Вони стають надзвичайно важливими суспільними
інституціями, від діяльності яких значною мірою залежить економічне
благополуччя держави, країни в цілому і кожної людини зокрема. Функції
банків все більше виходять за межі простого фінансово-кредитного
посередництва. Вони стають важливим механізмом проведення державної
грошово-кредитної політики, а через неї – впливу на всі основні
економічні процеси в суспільстві. Поряд з традиційними банківськими
операціями (кредитуванням, розрахунками) розвиваються нетрадиційні. Це
насамперед банківські послуги, серед яких чільне місце посідають
трастові, гарантійні, консультативні та ін [8].
3. Функції комерційних банків
Банки і банківська система – не звичайні економічні структури.
Їхній вплив на економічні процеси (позитивний чи негативний) надто
великий і потрібна жорстка регламентація та контроль їх діяльності, щоб
цей вплив мав виключно позитивний характер. Це робить надзвичайно
актуальним визначення ключових понять – банк, банківська діяльність,
банківська система.
Банківська система в літературі часто трактується, як сукупність банків,
що функціонують в економіці країни. [10]
Необхідність формування банківської системи, як особливої структури
визначається двома групами причин:
· пов’язаних з необхідністю здійснення суспільного нагляду і регулювання
банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків
із загальносуспільними інтересами – забезпечення сталості грошей і
стабільної роботи всіх банків;
· пов’язаних з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням
збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному його
секторі . Для цього набір банківських інститутів та інструментів, які
надаються ними, повинен бут досить широким та мобільним, щоб можна було
заповнити будь-який сектор ринку, яким би вузьким чи невигідним він не
був. [7]
За своєю структурою банківська система різних країн істотно
відрізняється, але є ряд ознак, що властиві всім банківським системам,
що функціонують у ринковій економіці. Це дворівнева їх побудова.
На першому рівні знаходиться один банк – центральний (у нашій державі це
Національний банк України). На нього покладається відповідальність за
вирішення макроекономічних завдань в грошово-кредитній сфері, перш за
все – підтримання сталості національних грошей та забезпечення
стабільності функціонування всієї банківської системи. [4]
На другому рівні банківської системи знаходиться решта банків, які в
Україні прийнято називати комерційними. Дамо законодавчо закріплене
визначення поняття банк.
Відповідно до статті 2 Закону України “Про банки і банківську
діяльність”, банк – це юридична особа, яка має виключне право на
підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності
такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних
осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних
умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських
рахунків фізичних та юридичних осіб. [5]
Отже, банківська система – це не єдиний банк, що керується з одного
офісу (центрального банку), а специфічна економічна та
організаційно-правова структура, що забезпечує функціонування грошового
ринку та економіки в цілому.
Розглянемо детальніше діяльність комерційних банків в Україні. На
відміну від центрального банку вони покликані обслуговувати економічних
суб’єктів – учасників грошового обігу: фірми, підприємства, сімейні
господарства, державні структури. Саме через ці банки банківська система
обслуговує народне господарство відповідно до задач, що випливають з
грошово-кредитної політики центрального банку. Тому комерційний банк
можна розглядати як фундамент всієї банківської системи, вершиною якої є
центральний банк. [5]
Комерційні банки відносяться до особливої категорії ділових підприємств
– фінансових посередників. Вони залучають капітали, заощадження
населення та інші вільні грошові кошти, які вивільняються у процесі
господарської діяльності та надають їх у тимчасове користування іншим
економічним агентам, які потребують додатковий капітал. Фінансові
посередники виконують, таким чином, важливу народногосподарську функцію,
забезпечуючи суспільство механізмом міжгалузевого та міжрегіонального
перерозподілу грошового капіталу.
Комерційні банки є основою кредитної системи. Вони утворюються як
акціонерні товариства або на пайових засадах і є кредитними установами
універсального характеру. Їх часто називають “фінансовими
універмагами” . Вони пов’язані з усіма сферами та фазами
відтворення. Характерна риса комерційних банків – повна
самостійність підприємств у сфері торгівлі позичковим капіталом. Вони
провадять кредитну політику на свій страх і ризик, що сприяє
оперативному впливу банків на економіку.
До основних функцій комерційних банків належать:
· кредитування підприємств, держави, приватних осіб та операції з
цінними паперами;
· регулювання грошового обігу;
· залучення тимчасово вільних грошових коштів, нагромаджень і
перетворення їх у позичковий капітал;
· здійснення грошових розрахунків та платежів у господарстві;
· випуск кредитних засобів обігу (депозитно-чекова емісія);
· консультації і надання економічної та фінансової інформації.
Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору
операцій. [7]
За економічною суттю усі операції комерційних банків можуть бути
класифіковані як:
· пасивні;
· активні;
· комісійно-посередницькі.
Докладніше операції комерційних банків розглядаються в наступному
розділі.
4. Операції комерційних банків
Пасивні операції – це операції, за допомогою яких банки формують свої
грошові ресурси для проведення кредитних, інвестиційних та інших
активних операцій. Ресурси комерційних банків – це сукупність грошових
коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються для
виконання певних операцій, їх поділяють на власні, залучені і позичені.
Власний капітал становить майже третину усіх ресурсів, залучені і
позичені – близько 70% [4].
До власних ресурсів, або до банківського капіталу, належать статутний,
резервний та інші фонди, які створюються для забезпечення фінансової
сталості, комерційної і господарської діяльності банку, а також
нерозподілений прибуток поточного і минулого років. Власний капітал
комерційного банку виконує в основному захисну функцію – страхування
інтересів вкладників і кредиторів, а також покриття поточних збитків від
банківської діяльності. Функція ж забезпечення оперативної діяльності
для власного капіталу є другорядною, її забезпечують головним чином
залучені і позичені кошти.
Власний капітал комерційного банку поділяється на основний і додатковий.
До основного капіталу відносять статутний і резервний фонди, а також
нерозподілений прибуток минулих років. Додатковий капітал складається із
загальних резервів за активними операціями і поточних доходів.
Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації
банку. Якщо комерційний банк утворюється у формі акціонерного товариства
(AT) відкритого типу, то статутний фонд формується шляхом відкритої
передплати на акції, а якщо у формі AT закритого типу – через
перерозподіл усіх акцій серед засновників банку згідно з розміром їхньої
частки у статутному фонді. При утворенні банку як товариства з обмеженою
відповідальністю статутний фонд поділяється на частки, розмір яких
фіксується в засновницьких документах, а учасники банку несуть
відповідальність за його зобов’язаннями у межах своєї частки.
Статутний фонд комерційного банку у формі AT створюється шляхом випуску
та продажу двох видів іменних акцій – звичайних та привілейованих.
Власники звичайних акцій беруть участь в управлінні банку і поділяють з
ним усі його доходи, збитки та ризики. Якщо комерційний банк не заробляє
прибутку, власники звичайних акцій не отримують дивідендів, їм нічого не
гарантується у випадку ліквідації банку. Однак збитки власників
звичайних акцій не можуть бути більшими, ніж первісна вартість їхніх
інвестицій, а дохід, у разі прибуткової діяльності банку, вони можуть
отримувати значний, тому що розподіл залишку прибутку відбувається
тільки між власниками простих (звичайних) акцій.
Власники звичайних акцій вкладають свій капітал на весь час
функціонування комерційного банку. Вони, як правило, не можуть продати
їх назад банку-емітенту. У виняткових випадках, якщо збори акціонерів
приймуть рішення про скорочення числа учасників банку, частка простих
акцій може бути викуплена банком-емітентом. Звичайні акції вільно
купуються та продаються ! на вторинному ринку цінних паперів (фондовій
біржі).
Привілейовані акції дають право їх власникам на отримання фіксованого
розміру дивідендів, який не залежить від отриманого банком прибутку.
Власники привілейованих акцій, у випадку ліквідації комерційного банку
та розподілу його майна, мають переваги порівняно з власниками звичайних
акцій, їм повертається вартість цих акцій. Однак при ліквідації
комерційного банку власникам привілейованих акцій повертається їх
вартість після того, і як будуть задоволені грошові вимоги кредиторів
банку.
Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні комерційним
банком.
З розвитком операцій комерційних банків, а також необхідністю
задоволення вимог НБУ щодо мінімального розміру статутного фонду, у
комерційного банку виникає проблема в збільшенні розміру цього фонду. Це
відбувається шляхом проведення додаткової емісії акцій. Як правило, банк
прагне при додаткових емісіях випускати в першу чергу привілейовані
акції, з тим щоб запобігти розширенню кола власників звичайних акцій та
ускладненню процесу управління банком.
Перший випуск акцій банку повинен повністю складатися із звичайних
акцій. Реєстрація та продаж банком-емітентом першого випуску акцій
звільняється від оподаткування податком на операції з цінними паперами.
Усі випуски цінних паперів банками типу відкритого AT, незалежно від
розміру випуску та кількості інвесторів, підлягають державній реєстрації
у Міністерстві фінансів України. Мета цієї процедури – підвищити
відповідальність банків-емітентів перед покупцями цінних паперів та
знизити ризики, що пов’язані з фінансовими зловживаннями та махінаціями.
Щоб отримати право додаткової емісії акцій, банк не повинен бути
збитковим, мати прострочені борги перед бюджетом та кредиторами.
Для реєстрації випуску акцій банк-емітент складає “проспект” емісії.
“Проспект” емісії готується засновниками банку (при першій емісії) та
Правлінням банку (при наступних емісіях). У проспекті емісії
повідомляється про банк, його фінансове становище, вміщуються відомості
про майбутній випуск цінних паперів. Проспект емісії повинен бути
завірений незалежною аудиторською фірмою.
Емісія акцій як форма створення та наповнення статутного фонду
комерційного банку регулюється Законами України: “Про господарські
товариства” (від 19 вересня 1991 р.) та “Про цінні папери та фондову
біржу” (від 24 червня 1991 p.).
Резервний фонд комерційного банку призначений для покриття можливих
збитків від банківської діяльності, а також для сплати дивідендів за
привілейованими акціями, коли для цього недостатньо прибутку. Наявність
коштів у резервному фонді забезпечує стійкість комерційного банку,
зменшує вірогідність його банкрутства.
Резервний фонд комерційного банку створюється у порядку, визначеному
зборами акціонерів, а його розмір установлюється, як правило, на рівні
50% від розміру статутного фонду. Він формується за рахунок відрахувань
з прибутку, які повинні дорівнювати щорічно не менше як 5% від суми
отриманого прибутку.
Крім резервного фонду, в комерційних банках створюються спеціальні
фонди, призначені для покриття збитків від активних операцій та для
виробничого і соціального розвитку банку, їх формування здійснюється за
рахунок прибутку.
Прибуток є ресурсом внутрішнього походження. Він існує у вигляді залишку
прибутку після сплати податків та відрахування до фондів банку. За його
рахунок сплачуються дивіденди акціонерам. Якщо після сплати дивідендів
за ставкою, що встановлена зборами акціонерів, виникне залишок прибутку,
то ця сума може бути спрямована на поповнення статутного фонду банку.
Така операція (поповнення статутного фонду) може бути здійснена і без
сплати дивідендів акціонерам, але також за рішенням, що приймається
загальними зборами акціонерів.
Залучені кошти банку – це сукупність коштів на поточних, депозитних та
інших рахунках банківських клієнтів (юридичних та фізичних осіб), на
рахунках громадських організацій, різноманітних суспільних фондів, які
розміщуються в активи з метою отримання прибутку чи забезпечення
ліквідності банку. Основну суму залучених коштів становлять тимчасово
вільні грошові капітали, що виникають на основі кругообороту
промислового і торгового капіталу, грошові накопичення держави, особисті
грошові накопичення населення.
Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовуються
для виконання активних операцій банків. Як основний елемент грошової
маси залучені кошти банків відіграють важливу роль в економіці, тому
вони є об’єктом державного регулювання, яке здійснюється у формах
обмеження виплачуваної винагороди (процентів), установлення норм
обов’язкового резервування і деяких нормативів регулювання банківської
діяльності (платоспроможності, ліквідності тощо). Залучені кошти банків
поділяються на депозитні й недепозитні.
Банки залучають вільні грошові кошти головним чином шляхом виконання
депозитних операцій, у процесі яких використовуються різні види
банківських рахунків. Депозити бувають до запитання і строкові. Депозити
до запитання розміщуються у банку на поточному рахунку клієнта. Вони
використовуються власниками для здійснення поточних розрахунків з їх
господарськими партнерами. За вимогою клієнта кошти з його поточного
рахунку у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки,
виконання платіжного доручення, оплати чеків або векселів.
Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можливість їх
використання банком для позичкових та інвестиційних операцій. В умовах
відсутності (як правило) плати за депозити до запитання банки
намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за
рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості
обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного рахунку, пільги
вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм
розрахунків: застосування кредитних карток, чеків,
розрахунково-консультативне обслуговування тощо. До вкладів до запитання
належать також кредитові залишки за контокорентним рахунком або поточним
рахунком з овердрафтом. Для покриття операційних витрат, пов’язаних із
веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду.
Комісія може утримуватися з депозитного процента. Деякі банки не
стягують комісії за ведення поточних рахунків за умови зберігання на них
стабільного залишку не нижче від установленого рівня.
Строкові депозити (вклади) – це кошти, які розміщені у банку на певний
строк не менше від одного місяця і можуть бути знятими після закінчення
цього терміну або після попереднього повідомлення банку. Вилучення
строкових вкладів відбувається шляхом переказування грошей на
розрахунковий (поточний) рахунок або готівкою з каси банку. Строкові
вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і
зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний
процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску,
періоду повідомлення про вилучення загальної динаміки ставок грошового
ринку та інших умов. Строкові вклади є джерелом одержання прибутків їх
власниками, вони оформляються угодою між вкладником і банком. Строкові
вклади не використовуються для здійснення поточних платежів. Якщо
вкладник бажає змінити суму внеску – зменшити або збільшити, то він може
розірвати депозитну угоду і переоформити свій строковий вклад на нових
умовах. При достроковому вилученні коштів з такого депозиту власник, як
правило, позбавляється передбачених угодою процентів. У цьому випадку
проценти знижуються до рівня, передбаченого по вкладах до запитання.
Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають
депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні
– фізичним особам.
Сертифікат – це цінний папір, що може використовуватися його власником
як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку. Сертифікати мають
суттєву перевагу над строковими вкладами, що оформлені депозитними
договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат (крім
іменного) може бути достроково проданий власником іншій особі з
одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому
обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового
вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку – втрату частини
ресурсів.
Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб
за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну
природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від
сертифіката, банківський вексель може бути використаний його власником
як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя
може передавати його третій особі шляхом індосаменту. Щоб придбати
банківський вексель, покупець має перерахувати гроші на рахунок
банку-продавця, після чого останній виписує банківський вексель на ім’я
покупця і позначає дату зарахування грошей. Погашення банківських
векселів відбувається шляхом їх викупу після закінчення терміну
обертання або ж дострокового викупу. У банківських векселях указується
величина прибутку у вигляді процента до номіналу, що одержує власник
векселя. Це означає, що продаються векселі за номіналом, а викуповуються
банком за ціною продажу.
Недепозитні залучені (позичені) кошти банку – це головним чином позики
на грошовому ринку, які залучаються у формі між-банківських кредитів і
кредитів центрального банку (НБУ), операцій з цінними паперами на
вторинному фондовому ринку, а також позик на ринку євродоларів. Ці кошти
мають суттєве значення для підтримки поточної банківської ліквідності і
тому активно використовуються комерційними банками України.
Кошти, отримані комерційним банком за допомогою облігацій, не можуть
вважатися власним капіталом, тому що облігації випускаються на певний
строк, після закінчення якого ці кошти повертаються інвесторам. Вони
свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у
розпорядження емітента у формі довгострокової позики.
Якщо комерційний банк і надалі хоче утримувати у своєму обороті кошти,
залучені за допомогою облігацій, він вдається до рефінансування
попередніх випусків. Це здійснюється шляхом викупу раніше випущених
облігацій за рахунок коштів, отриманих від випуску нових незабезпечених
боргових зобов’язань. Облігації, якщо це передбачено умовами емісії,
можуть бути конвертовані в прості акції. Тоді залучені з їх допомогою
кошти переходять у власний капітал комерційного банку. Конвертованість
облігацій дає змогу підвищити їх привабливість у колі покупців, оскільки
останні можуть придбати акції банку в найбільш вигідний момент. Власники
облігацій ризикують менше, ніж власники акцій, бо у разі банкрутства
комерційного банку кредиторам кошти повертаються раніше, ніж звичайним
акціонерам. Необхідно відрізняти кошти, що мобілізовані комерційним
банком за допомогою облігацій, від внесків і депозитів. Якщо перші
називаються в банківській практиці позиковими або позиченими, то другі –
залученими. При випуску облігацій банк відіграє активну роль, ініціатива
випуску належить йому, тоді як при залученні внесків роль банку пасивна.
Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський
кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансове стійкі комерційні банки,
в яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одержання прибутку
прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової
вигоди, банки-кредитори одержують можливість установлення ділових
партнерських стосунків.
Активні операції банків полягають у діяльності, пов’язаній із
розміщенням і використанням власного капіталу, залучених і позичених
коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ризиків за
окремими видами операцій і підтриманні ліквідності. Активні операції
банків поділяються на кредитні та Інвестиційні [4].
Кредитні операції полягають у проведенні комплексу дій, пов’язаних з
наданням і погашенням банківських позичок. Банківське кредитування
здійснюється відповідно до принципів строковості, цільового характеру,
забезпеченості і платності кредиту.
Проведення кредитних операцій комерційних банків повинно відповідати
певним вимогам і умовам. Кредитування позичальників повинно
здійснюватися з додержанням комерційним банком економічних нормативів
регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування
обов’язкових, страхових і резервних фондів.
Позики надаються всім суб’єктам господарювання незалежно від форми
власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як
суб’єкт підприємництва або фізичною особою. Рішення про надання кредиту
повинно прийматися колегіальне (кредитним комітетом (комісією) банку,
відділення, філії) і оформлятися протоколом. Кредитування здійснюється в
межах параметрів, визначених політикою банку, які включають: пріоритетні
напрями в кредитуванні; обсяги кредитів та структуру кредитного
портфеля; граничні розміри кредиту на одного позичальника, методики
оцінки фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень
процентної ставки тощо.
Кредити надаються тільки на комерційних засадах, що вимагає від банку
додержання таких додаткових умов:
· урахування кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності,
рентабельності, ліквідності;
· кредитувати тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені
його статутом;
· позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні
об’єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.
Банки не можуть надавати кредити: на покриття збитків господарської
діяльності позичальника; на формування та збільшення статутного фонду
клієнта, на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за
винятком кредитування за контокорентним рахунком); підприємствам, проти
яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких
не передбачено страхування можливих втрат від непоставок
товарно-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають прострочену
заборгованість за раніше отриманими позиками і несплаченими процентами.
Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з кредитною
заявкою, що входить до складу певного пакету документів. Склад
необхідних документів залежить від характеру кредитної операції, і для
різних клієнтів він може бути різним.
Основною передумовою повернення банківської позички є одержання цільових
грошових надходжень, доходу, прибуток від реалізації об’єкта, що
прокредитований. Але будь-яка кредитна операція пов’язана з певним
ризиком, з тим що позичальник не зможе забезпечити достатню суму
цільових грошових надходжень, доходів і тому не зможе забезпечити
своєчасне повернення боргу. Для страхування цього ризику застосовуються
певні форми забезпечення боргу, тобто певні гарантії.
У банківській практиці використовуються два види джерел погашення
позичок – первинні і вторинні.
Для фінансово стабільних позичальників, які належать до першокласних
клієнтів банку, цілком достатньо закріпити в кредитній угоді первинного
джерела погашення позички у вигляді Доходів позичальника. Але
першокласні клієнти не є домінуючими в загальній масі позичальників.
Тому в більшості випадків банки змушені застосовувати, поряд з
первинними, і вторинні (додаткові) джерела у формі захисту від
кредитного ризику, тобто вимагати від позичальників певного
забезпечення.
Згідно з чинним в Україні законодавством банки можуть використовувати
такі форми забезпечення позичок: застава, гарантія, перевідступлення
(цесія) на користь банку вимог і рахунків до третьої особи, іпотека,
страхова угода (поліс).
Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитного
договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його
погашенням і сплатою відсотків по ньому. При виникненні певних порушень
умов кредитного договору з боку позичальника банк має право
застосовувати економічні й правові санкції.
У разі погіршення економічного стану позичальника, використання ним
кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю банку,
подання недостовірної звітності й запущеності бухгалтерського обліку,
несвоєчасного повернення кредиту, а також у випадку, коли наданий кредит
виявляється не забезпеченим, банк має право пред’явити вимогу про
дострокове стягнення кредиту і відсотків по ньому, в тому числі шляхом
спрямування стягнення на забезпечення в установленому законодавством
порядку.
Якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим призначенням,
банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою
для стягнення всіх коштів у межах зобов’язань позичальника за кредитним
договором.
При несвоєчасному погашенні боргу за кредитами і процентами і ненаданні
банком пролонгації погашення кредиту він має право на застосування
штрафних санкцій у розмірах, передбачених кредитним договором. У разі
відмови позичальника від оплати боргів за позичками банк стягує борги в
претензійно-позовному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує
зобов’язання щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може
звернутися у передбаченому законом порядку із заявою про порушення
справи про банкрутство.
Банківським інвестиціям властиві фактори ризику. Виділяють три такі
фактори: кредитний ризик, фінансовий ризик та процентний ризик.
Кредитний ризик пов’язаний з тим, що фінансові можливості емітента
(юридичної особи, що випускає цінні папери) зменшуються на стільки, що
він буде не в змозі виконувати свої фінансові зобов’язання (сплачувати
доходи у формі дивідендів, процентів, і погашати свої цінні папери).
Фінансовий ризик випливає з того, що у зв’язку з непередбаченими змінами
на ринку цінних паперів чи в економіці привабливість деяких цінних
паперів як об’єкта вкладень може бути частково втрачена, тому їх продаж
стане можливим лише з великою знижкою.
Процентний ризик пов’язаний з фіксацією процента за облігаціями в момент
їх випуску в обіг при вільному коливанні ринкових ставок. Чим більше
часу до погашення облігацій, тим вищий ризик, що пов’язаний з динамікою
ставки процента.
Інвестування потребує систематизованого аналізу ризику цінних паперів,
які придбаває банк, оцінки якості цих паперів, визначення здатності
банку здійснювати інвестиції. Для цього потрібен безперервний і
кваліфікований контроль за станом ринку цінних паперів.
Інвестиційна діяльність комерційних банків повинна мати захист від
ризику збитків та втрати ліквідності. Одним із методів зменшення ризику
є формування інвестиційного портфеля за рахунок багатьох видів цінних
паперів, що мають різний рівень якості та різні строки погашення.
Цінні папери, що входять до інвестиційного портфеля, згідно з їх
призначенням, поділяються на інвестиції та вторинні ліквідні резерви.
Вони різняться між собою ступенем ліквідності. Вторинні резерви можна
негайно перетворити в грошові кошти шляхом продажу на ринку цінних
паперів. Інвестиційні цінні папери розраховані на більш тривалий строк,
ніж цінні папери вторинних резервів. Установлення граничних строків
цінних паперів, що належать до вторинних резервів, залежить від рішень
керівництва банку. Тому цінні папери весь час переходять від однієї
категорії до іншої.
Розрахунково-касове обслуговування клієнтів. Грошові розрахунки в
Україні здійснюються з допомогою готівки та в безготівковій формі.
Розрахунки готівкою застосовуються головним чином у процесі
взаємовідносин підприємств, установ та організацій з населенням, а також
між людьми, тобто вони обслуговують рух грошових доходів та видатків
населення, хоча готівка може використовуватися і при розрахунках між
юридичними особами. У розрахунках між юридичними особами переважна
більшість платежів здійснюється в безготівковому порядку. Безготівкове
перерахування коштів може опосередковувати і рух грошових доходів і
видатків населення, але його обсяг незначний. Основне місце в
міжгосподарських безготівкових розрахунках займають платежі за
товарно-матеріальні цінності і послуги, а також фінансові перерахування
клієнтів.
Організація безготівкових розрахунків повинна сприяти процесу
відтворення, відповідати конкретним вимогам, які обумовлені інтересами
розвитку економіки. Головна з них – забезпечувати своєчасне отримання
кожним підприємством грошових коштів за поставлену ним продукцію та
надання послуг, тим самим сприяти прискоренню обігу оборотних коштів у
розрахунках.
Крім того, організація розрахунків повинна передбачати створення
відповідних умов для взаємного контролю постачальника та покупця за
дотримання господарських угод і грошових зобов’язань. Одним з актуальних
завдань в організації розрахунків є недопущення виникнення простроченої
взаємної заборгованості.
Безготівкові розрахунки здійснюються через банківські установи, де
юридичні та фізичні особи зберігають свої грошові кошти і мають
відповідні рахунки (поточні, бюджетні тощо). Деякі безготівкові платежі,
як правило дрібні, підприємства та організації здійснюють з допомогою
поштово-телеграфних переказів через установи зв’язку.
Безготівкові розрахунки здійснюються на основі письмових
розрахунково-грошових документів: платіжних доручень, чеків,
акредитивів, вимог-доручень, платіжних вимог, інкасових доручень,
векселів. Форми розрахунків між продавцем та покупцем визначаються
угодами між ними.
Для кожного розрахункового документа характерна єдина в масштабах країни
форма, сувора стандартизація, кодифікація реквізитів. Система
оформлення, використання та руху розрахункових документів називається
документообігом.
Безготівкові розрахунки розрізняються за способом платежів та формами
розрахункових документів. За дорученням своїх клієнтів банки здійснюють
готівкові й безготівкові платежі як за рахунок коштів клієнта, так і на
кредитній основі. Безготівковий платіжний обіг здійснюється за допомогою
переказів та інкасо.
Платежі за допомогою переказів здійснюються банками шляхом списання
коштів з рахунка платника і зарахування їх на рахунок вказаної ним
особи. Якщо платник і його партнер мають поточні рахунки в одному
комерційному банку, операція зводиться до дебетування одного рахунку і
кредитування іншого. Якщо рахунки відкриті в різних банках, проводяться
додатково міжбанківські розрахунки за допомогою системи
кореспондентських зв’язків. Такі зв’язки будуються як безпосередньо між
двома банками, так і за участі центрального банку, через який
здійснюється основний обсяг міжбанківських платежів. Отже, у платіжному
обігу діють не тільки поточні рахунки платника і одержувача коштів, а й
рахунки банків, що їх обслуговують.
Надходження та списання коштів з міжбанківських операцій сальдуються, а
розрахунки між банками здійснюються на базі взаємного заліку надходжень
та вимог (клірингу).
Інкасо є поширеним видом послуг комерційних банків тим клієнтам, які в
розрахунках застосовують векселі і чеки. Інкасування векселів
проводиться банком за дорученням клієнта до настання строку виплати за
векселем (його погашення). Воно оформляється інкасовим індосаментом,
надписом на векселі, який містить доручення власника векселя банку
одержати оплату. Згідно зі строком погашення банк одержує від боржника
потрібну суму, перераховує гроші на рахунок клієнта і гасить вексель
(передає його платнику).
Інкасування чеків означає прийняття банком від свого клієнта чеків, що є
розпорядженням на списання коштів з рахунка клієнта для оплати за товар
або послуги. При інкасуванні чеків банк списує кошти з рахунка
чекодавця, якщо його поточний рахунок відкритий у тому ж самому банку,
де й рахунок одержувача, і зараховує їх на поточний рахунок останнього.
Якщо поточний рахунок чекодавця відкритий в іншій установі банку, чек
відсилається у банк платника і там здійснюється оплата із застосуванням
системи міжбанківських розрахунків.
У практиці розрахунків використовуються і такі документи, як платіжні
вимоги, вимога-доручення та акредитив. Платіжна вимога застосовується
при примусовому стягненні коштів у передбачених чинними нормативними
актами випадках. Вимога-доручення застосовується при акцепті товару.
Суть розрахунків полягає в тому, що названий документ, в якому заповнена
одна частина (вимога), разом з товаром відправляється постачальником
покупцю, котрий у разі згоди платити за товар (акцепту товару) заповнює
другу частину документа (доручення) власними реквізитами, стверджує їх
підписом та печаткою і здає до свого банку для оплати.
Акредитив являє собою доручення банку покупця банку постачальника
оплачувати рахунки останнього за відвантажені цінності на умовах,
передбачених в акредитивній заяві покупця. Відкриття акредитива
проводиться або за рахунок власних коштів покупця, або банківської
гарантії та супроводжується (у першому випадку) депонуванням коштів.
Платежі за рахунками підприємств виконуються в черговості, яка
встановлюється його керівництвом, якщо інше не передбачене
законодавством.
За домовленістю між підприємствами можуть проводитись заліки взаємної
заборгованості без участі банків, але з відображенням у бухгалтерському
обліку підприємств.
Претензії, які виникають за розрахунками між платником та покупцем,
розглядаються сторонами в арбітражному чи судовому порядку без участі
банківських установ.
За несвоєчасне (пізніше наступного дня після отримання відповідного
документа) чи помилкове списання коштів з рахунка, а також за
несвоєчасне або помилкове зарахування банком сум, які належать клієнту,
останній має право вимагати від банку сплати штрафу в розмірі 0,3% від
несвоєчасно чи помилково зарахованої (списаної) суми за кожний день
затримки, якщо інше не передбачене угодою між банком і підприємством.
За здійснення розрахункових операцій банки стягують з клієнтів плату у
формі комісії, розмір якої передбачається у відповідному договорі між
сторонами.
Касове обслуговування клієнтів полягає в тому, що комерційні банки
приймають від них готівкові кошти та зараховують їх на відповідні
рахунки, видають із цих рахунків готівкові кошти клієнтам за їх вимогою
на відповідні цілі.
Банки здійснюють касові операції з обслуговування клієнтів на основі
єдиних правил, установлених Національним банком України. Ці правила
визначають порядок прийняття, видачі, упакування, зберігання та обліку
готівки.
Для прийняття та видачі готівки в установах банків організуються
прибуткові та видаткові каси. В установах банків з невеликим обсягом
касових операцій можуть організовуватись єдині каси, які здійснюють весь
комплекс касових операцій.
Прибуткові каси приймають від клієнтів готівкові кошти за стандартними
документами: оголошення на внесення готівки, прибутковий касовий ордер.
У документах, як правило, зазначається характер внесення – торговельна
виручка, виручка транспортних підприємств та ін. На прийняту від клієнта
суму готівкових коштів банк виписує квитанцію. Готівкові кошти, що
надійшли до каси банку до закінчення операційного дня, у той самий день
повинні бути оприбутковані банком та зараховані на рахунки клієнтів.
В установах банків, що приймають від інкасаторів готівку у спеціальних
сумках, організуються каси, в яких перераховуються гроші, що є в
інкасаторських сумках (каси перерахування).
Видаткові каси, що працюють протягом операційного дня, видають готівку
клієнтам з їхніх рахунків за грошовими видатковими документами –
грошовими чеками, видатковими касовими ордерами. У цих документах
клієнти, як правило, повинні зазначити, на які цілі вони отримують
готівку (заробітна плата, витрати на відрядження та ін.).
Установи комерційних банків задовольняють потреби своїх клієнтів у
готівці передусім за рахунок готівки, що надходить у касу від клієнтів.
Але може бути, що поточних надходжень готівки недостатньо для
забезпечення оперативної потреби в грошах. Кожна установа банку повинна
прогнозувати свою забезпеченість готівковими коштами. Для цього
складають розрахунок майбутніх надходжень (за 2-3 дні) до кас банку та
необхідних виплат виходячи з прогнозного розрахунку касових оборотів,
особливостей розподілу його показників по днях місяця і фактичних
касових оборотів. У цьому розрахунку враховуються майбутні надходження з
усіх джерел та майбутні виплати у встановлені строки (виплати заробітної
плати, пенсій, стипендій та ін.). Розрахунок показує, чи зможе установа
банку забезпечити майбутні виплати за рахунок поточних надходжень і
зменшення залишку готівки в касі банку. Якщо з розрахунку видно, що
установа банку не в змозі забезпечити потребу клієнтів у готівці, вона
складає заявку на підкріплення каси та надсилає її до регіонального
управління Національного банку. Регіональне управління, отримавши
заявку, повинно розглянути її обґрунтованість, щоб не допустити емісії
грошових коштів понад заплановані суми. При позитивному вирішенні
питання про підкріплення операційної каси банку готівкою воно
(підкріплення) здійснюється або шляхом купівлі готівки у регіональному
управлінні Національного банку, або в іншої установи комерційного банку.
Установи комерційного банку, що мають надлишок готівкових коштів у касі,
можуть продати його установі НБУ або іншим банкам, у яких виникла
потреба в підкріпленні каси. Продаж готівки може здійснюватись тільки
при узгодженні цього питання з регіональними управліннями НБУ.
Комерційні банки стягують з клієнтів плату за касові послуги, розмір
якої визначається угодою.
Банківські послуги. Крім традиційних, притаманних суто банкам операцій,
вони виконують на замовлення своїх клієнтів нетрадиційні операції і
послуги. Це їх змушує робити конкуренція, яка існує на грошовому ринку,
а також всередині банківської системи.
Банківські послуги – це ті дії банківських установ на замовлення
клієнтів, які не пов’язані із залученням додаткових ресурсів. Основною
формою оплати банківських послуг є комісії. Банки надають клієнтам
різноманітні послуги, їх об’єднують у певні групи за відповідними
ознаками і критеріями. Найбільш поширеною є класифікація банківських
послуг, в якій виділяють такі групи послуг: ліцензовані, неліцензовані,
чисті, сурогатні, комісійні, гонорарні, спредові, балансові,
позабалансові тощо.
До ліцензованих банківських послуг належать такі, надання яких потребує
ліцензії Національного банку України. Це, зокрема: касове обслуговування
клієнтів; інкасація та перевезення грошових цінностей; ведення рахунків
клієнтів у національній та іноземній валюті; залучення депозитів
юридичних і фізичних осіб; видача гарантій і поручительств; управління
грошовими коштами та цінними паперами за дорученням клієнтів тощо.
Чистими називаються послуги, що не несуть будь-якого ризику для активів
банку, крім ризику операційних помилок. Наприклад, здійснення
розрахунків за власні кошти клієнтів, інкасові послуги, інкасація
готівки, касове обслуговування та ін. Сурогатними називаються послуги,
кінцевий результат від здійснення яких може вплинути на активи банку,
хоч на момент надання послуги такого впливу не відбувається. Наприклад,
гарантії, підтверджені акредитиви, непокриті чеки, аваль і акцепт
векселів тощо.
До комісійних належать послуги, за надання яких банк стягує з клієнта
плату у вигляді комісії, а сам не сплачує ніяких комісій при їх наданні.
Це збереження цінностей у власному депозитарії, ведення реєстрів
власників цінних паперів, розміщення цінних паперів, емітованих
клієнтами за їх дорученням тощо.
Гонорарними називаються послуги, за надання яких банк отримує від
клієнтів обумовлену наперед плату. Це лізинг, трастові, консультаційні
та деякі інші послуги.
До спредових відносять послуги, чисті доходи від яких формуються як
різниця між комісією, отриманою від клієнта, та комісією, сплаченою при
організації даної послуги. Прикладом такої послуги є видача клієнтам
готівки за рахунок купленої в інших банків або в установі НБУ. Спред
виникає лише тоді, коли банк використовує сторонніх (третіх) осіб при
наданні послуг клієнтам.
До балансових належать послуги, що обліковуються на балансових рахунках
(кредитні, інвестиційні, валютні операції). Ці послуги, у свою чергу,
можуть бути активними та пасивними. Послуги, що не обліковуються на
балансових рахунках, відносять до позабалансованих (гарантії,
поручительства, консультації), їх надання не супроводжується вкладенням
або залученням коштів.
Ринок банківських послуг в Україні перебуває на стадії формування.
Найбільшим попитом користуються послуги розрахунково-касового характеру.
Проте з розвитком ринкових відносин з’являється попит і на такі послуги,
як лізинг, факторинг, гарантії, трастові послуги.
Швидко розвивається попит на послуги банків у сфері обігу цінних
паперів: купівля-продаж цінних паперів за заявками клієнтів, розміщення
емісії цінних паперів тощо.
Лізингові послуги полягають у здаванні в оренду на тривалий строк
предметів довгострокового користування; Як правило, протягом строку дії
договору про лізинг орендар сплачує орендодавцю повну вартість взятого в
оренду майна. Отже, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового
кредиту, що надається в майновій формі і погашається у розстрочку. Він
виник у 50-ті роки XX ст. паралельно з розвитком системи прискорення
амортизаційних списувань.
Факторинг – банківська послуга, яка виникла в банківській практиці в
50-ті роки XX ст. Він являє собою купівлю банком у клієнта права на
вимогу боргу (без права зворотної вимоги до клієнта). Як правило, банк
купує дебіторські рахунки, пов’язані з постачанням товарів або наданням
послуг.
Факторингова послуга оформляється укладанням між банком і клієнтом
спеціального договору. При цьому функціями банку є не тільки стягнення
боргів, а й обслуговування боргу: аналіз пла|тоспроможності боржників,
інкасування, залікові операції, прийняття на себе ризику несплати тощо.
Клієнт, що продав дебіторські рахунки, одержує, від банку гроші
(готівка, переказ, оплата чека тощо) у розмірі 80-90% суми рахунків.
Залишені 10-20% суми банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику
до погашення всієї купленої дебіторської заборгованості. Після
повернення боргу банк повертає стягнену суму клієнту.
За факторні послуги банк стягує з клієнта плату, яка включає комісію за
послуги з обслуговування боргу і позичковий процент. Комісія
нараховується від усієї суми куплених у клієнта дебіторських рахунків, а
позичковий процент – від суми наданого клієнту авансу.
Трастові послуги засновані на довірчих правовідносинах, коли одна
особа-засновник передає своє майно у розпорядження іншої особи –
довірительному власнику, для управління в інтересах третьої
особи-бенефіціара.
Висновок
Таким чином, можна зробити висновок, що у системі грошово-кредитних
відносин ключове місце займають банки. В умовах ринкової економіки банки
поділяються на центральні і комерційні (ділові). Центральний банк є
першим рівнем банківської системи країни, а комерційні – другим.
Комерційні банки класифікуються за різними ознаками і критеріями. Вони
виконують різноманітні операції, які поділяються на традиційні і
нетрадиційні. До перших належать кредитування, розрахунки, залучення
вкладів тощо. До других – різноманітні послуги (лізингові, факторингові,
консультативні тощо). Традиційні операції бувають активними й пасивними.
В Україні комерційні банки активно почали створюватися після
проголошення незалежності (з 1992 p.). Реєстрацію новостворених
комерційних банків здійснює Національний банк України.
Пасивні операції комерційних банків полягають у формуванні власної і
залученої ресурсної бази, на підставі і за рахунок якої здійснюються
активні операції.
Серед активних операцій провідними є кредитні та інвестиційні.
Кредитування банківських клієнтів здійснюється відповідно до певних
принципів та умов. Інвестиційні операції слугують для створення
вторинних банківських резервів, диверсифікації активів та отримання
доходів. Кредитні й інвестиційні операції тісно пов’язані між собою, їм
притаманні ризики, для запобігання й оп-тимізації яких банки
використовують певний інструментарій.
Значне місце в банківській діяльності займають розрахунково-касові
операції. Міжгосподарські безготівкові розрахунки здійснюються з
використанням певних форм і способів. Розрахунки готівкою мають
регламентацію і підпорядковані певним правилам.
Банки надають своїм клієнтам широке коло послуг, які групуються
відповідно до певних критеріїв. Найбільш поширеними є гарантійні,
консультативні й трастові послуги.
Для успішної діяльності банків велике значення має їх стабільність. Вона
означає постійну здатність банку відповідати за своїми зобов’язаннями і
забезпечувати прибутковість на рівні, достатньому для нормального
функціонування у конкретному середовищі. Забезпечити стабільність можна
за допомогою дотримання системи економічних параметрів, що встановлені
центральним банком, і підтримання оптимального рівня прибутковості.
Банківська система України майже за останні 13 років пройшла певний шлях
розвитку. Досягнуті значні здобутки, але є й проблеми і великі
невикористані резерви. Головною проблемою є втрата певною групою банків
платоспроможності. Багатьом банкам притаманна фінансова слабкість.
Список використаної літератури
1. Андрєєв А. Особливості становлення ринку банківських послуг в Україні
// Банківська справа. – 2003. №4, 35-37с.
2. Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов П.І. Фінансова діяльність
підприємства: Підручник. – К.: Либідь, 1998р. – 237с.
3. Банківська енциклопедія // Під ред. д.е.н. проф. Мороза А.М. – К.:
Лібра, 1999р. – 327с.
4. Банківська справа: Навчальний посібник // За ред. проф. Р.Т.Тиркола –
Тернпіль: Карт-бланки, 2001р. – 314с.
5. Банківські операції:Підручник // А.М.Мороз, М.І.Савлук, М.Ф. Пуховіна
та ін. – К.: КНЕУ, 2000р. – 384с.
6. Білецька Н. Розрахунок доходів і витрат банку внаслідок впровадження
Національної системи масових електронних платежів // Банківська справа.
– 2003р. №4, 48-58с.
7. Васюренко О.В. Банківські операції: Навчальний посібник. – К.: Тов.
“Знання”, КОО, 2001р. – 255с.
8. Вступ до банківської справи: Учбовий псібник // За ред. М.І. Савлука.
– К.: Лібра, 1998р. – 344с.
9. Морочко М. Павлік Т. Розвиток банківських послуг у всесвітній мережі
Інтернет // Фінанси України, 2001р. №9, 131-135с.
10. Онищенко В.О. Основи банківської справи: Навчальний посібник. –
Полтава: ПДТУ, 1999р., 163с.
11. Фінанси підприємств: Підручник // Під ред. проф. А.М. Поддєрьогіна.
2-ге вид. – К.: КНЕУ, 1999р., 384с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
