Курсова робота
на тему:
Антимонопольна політика держави та її сутність
Зміст
Вступ………………………………………………………………3
Розділ І. Теоретичні засади антимонопольної політики…………………..3
Монополії та їх види…………………………………………………..3
Умови й особливості виникнення монополій……………………….10
Суть та значення антимонопольної політики ………………………15
Розділ ІІ. Характеристика антимонопольної політики України.…….……17
2.1 Антимонопольна політика в умовах ринкової економіки…….……17
2.2 Антимонопольне законодавство зарубіжних країн………………..19
2.3 Шляхи формування антимонопольної політики в Україні…………24
2.4 Застосування іноземного досвіду у формуванні
антимонопольної політики України …………………………………………32
2.5 Антимонопольний комітет України…………………………………..34
Висновок ………………………………………………………………………40
Література ……………………………………………………………………42
Вступ
Актуальність антимонопольного законодавства сьогодні є безперечним,
оскільки про порушення його постійно проводяться справи, деякі з яких
набувають неабиякого розмаху.
Діяльність органів, покликаних наглядати за дотриманням
антимонопольного законодавства показує, що дані порушення надають шкоди
суспільству у величезних розмірах.
Необхідність постійного вдосконалення даного законодавства пояснюється
тим, що фірми-порушники постійно знаходять шляхи того, як зробити свої
антиконкурентні дії, або зловживання монопольним становищем законними.
Метою роботи є дослідження існуючого антимонопольного законодавства в
Україні та іноземних державах.
Щоб досягти даної мети у дослідженні ставляться такі завдання:
розкрити суть монополій, причини та особливості їх виникнення;
дослідити негативний вплив монополій та необхідність проведення
антимонопольної політики;
аналіз антимонопольного законодавства України та деяких інших країн;
висвітлити деякі елементи іноземного законодавства, які Україна може
використати для покращення діяльності у сфері недобросовісної
конкуренції та зловживання монопольним становищем.
Предметом даного дослідження є антимонопольне законодавство України та
інших країн.
Об’єктом дослідження є монополії, як один з типів будови ринку.
Методи, які застосовуються для проведення даної роботи є: дедуктивний,
аналітичний і монографічний.
Розділ І. Теоретичні засади антимонопольної політики
Монополії та їх види
Монополією в економічній теорії називають такий тип будови ринку, в
якому існує один і тільки один продавець певного товару. Будучи єдиним
постачальником, підприємство монополіст (його також називають
монополією) стикається із сукупним попитом всіх потенційних покупців
товару в межах даного (національного чи місцевого) ринку, і в цьому
значенні воно тотожне галузі (10, С.74(.
Монополія в чистому вигляді – явище рідке, але на багатьох ринках
конкурують лише декілька фірм. Взаємодія фірм на таких ринках може бути
складною і нерідко зв’язана з різноманітними аспектами конкурентної
стратегії. Однак фірми можуть впливати на ціну і одержувати прибуток за
рахунок встановлення граничних витрат. У таких фірм є монопольна влада.
Ми розглянемо фактори, що визначають монопольну владу, критерію її
виміру і її вплив на ціноутворення.
Існує також й інша важлива відмінність між конкуренцією і монополією. В
умовах досконалої конкуренції не існує ніяких перешкод входженню в ринок
нових виробників. Так, якщо ринкова ціна пшениці піднімається вище
величини довгострокових середніх витрат її виробництва, то фермери
переключаються з інших зернових на пшеницю. Цей процес спрямований на
зменшення різниці в розмірах економічного прибутку у досконало
конкурентних галузях. З іншої сторони, на монопольних ринках існують
бар’єри входження, які роблять неможливим проникнення на ринок любого
нового продавця. В силу цього монополія може мати значний притік
прибутку.
Монополії бувають різні. Економічні, політичні і технологічні. Глобальні
і локальні. Державні і приватні. Абсолютні і відносні. Природні та
штучні. Внутрішні та зовнішні. Національні та міжнародні. Монополії
влади, управління та власності. Але всі їх можна звести до трьох
основних: природної, адміністративної та економічної. Природна монополія
( це такий ринок, на якому одна фірма спроможна обслуговувати цей ринок
краще і дешевше ніж будь-яка сукупність двох чи більшої кількості фірм
(5,С.15(.
За умов функціонування монополізм поділяють на два типи –
підприємницький, тобто пов’язаний із розвитком підприємств на основі
концентрації капіталу і виробництва, та інституційного, який пов’язаний
з нерівністю умов конкуренції, які надає держава для різних її
учасників. Йдеться про не однаковий режим оподаткування, субсидії або
привілеї з боку держави, пільговий доступ до виробничих і фінансових
ресурсів тощо.
За характером і причинами виникнення монополії поділяють на три типи:
монополія окремого підприємства;
монополія як угода;
монополія, що ґрунтується на диференціації продукту.
Досягнення монополії першого типу нелегко. Це абсолютна монополія й
існує вона рідко. Поширеним шляхом створення монопольного становища є
угода декількох могутніх фірм. Вона дає можливість швидко створювати
ситуацію, коли продавці (виробники) виступають на ринку «єдиним фондом»,
зводячи нанівець конкурентну боротьбу, насамперед цінову, а покупець
перебуває в безальтернативних умовах. Монополія, що базується на
диференціації продукту, створює ринок монополістичної конкуренції.
За сферою функціонування і причиною виникнення розрізняють природну,
адміністративну та економічну монополію.
Природна монополія виникає внаслідок об’єктивних причин. Вона відбиває
ситуацію, коли попит на певний товар чи послугу найкраще задовольняється
однією або кількома фірмами. В її основі – особливості технологій
виробництва й обслуговування споживачів. Тут конкуренція не можлива або
не бажана, бо при входженні в галузь інших фірм затрати на виготовлення
продукції зростуть. Це має місце в таких сферах як електро-, водо-,
тепло-, газопостачання, окремих сферах зв’язку і транспорту, послугах
зв’язку. Ліквідація чи розукрупнення таких монополій економічно
недоцільна.[12, C. 255]
В основі природної монополії лежать особливості технології виробництва
та обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива, та вона й
небажана. Прикладом природних монополій можуть слугувати
енергозабезпечення, телефонні послуги, зв’язок, трубопровідний транспорт
і т. д. Заборона або розукрупнення таких монополій є справою економічно
недоцільною.
Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних органів. З
одного боку, це надання одній або кільком фірмам виключного права на
виконання певного роду діяльності. Так, англійській Ост-індійській та
голландській Вест-Індійській компаніям на початку XVII ст. держава
надала виняткове (монопольне) право на торгівлю з Індією. А з іншого –
це організаційні структури для державних підприємств, коли вони
об’єднуються і підпорядковуються державним органам. Вони діють на ринку
як єдиний суб’єкт господарювання і між ними відсутня конкуренція.
Державний монополізм є найбільш небезпечним і руйнівним для економічних
систем.
Економічна монополія зумовлена економічними причинами, вона формується
на базі закономірностей господарського розвитку. Йдеться про
підприємців, які зуміли завоювати монопольне становище на ринку. До
нього ведуть два основні шляхи. Перший полягає в успішному розвитку
підприємства, постійному зростанні його масштабів шляхом концентрації
капіталу. Другий – набагато швидкий – базується на процесі централізації
капіталу. Основними організаційними формами економічних монополій є:
Картель – це об’єднання декількох підприємств однієї сфери виробництва,
учасники якого власність на засоби виробництва і зроблений продукт,
виробничу та комерційну самостійність і домовляються про частку кожного
в загальному обсязі виробництва, цінах, ринках збуту.
Синдикат – це об’єднання низки підприємств однієї галузі промисловості,
учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають
власність на вироблений продукт, тобто зберігають виробничу, але
втрачають комерційну самостiйнiсть. У синдикатів збут товару
здійснюється загальною збутовою конторою.
Трест – це об’єднання низки підприємств однієї або декількох галузей
промисловості, учасники якого втрачають право власності на засоби
виробництва i вироблений продукт, виробничу i комерційну самостiйнiсть,
тобто об’єднують виробництво, збут, фінанси, керування, а на суму
вкладеного капіталу власники окремих підприємств одержують акції тресту,
що дає їм право брати участь у керiвництвi та привласнювати вiдповiдну
частину прибутку тресту.
В наші днi картелі, синдикати, трести втратили своє значення й у чистому
вигляді майже не зустрічаються.
В сучасних умовах на основі диверсифікації капiталiв створюються нові
форми монополій: багатогалузевий концерн, конгломерат, консорціум.
Багатогалузевий концерн – це об’єднання десятків i навіть сотень
підприємств рiзноманiтних галузей промисловості, транспорту, торгiвлi,
учасники якого втрачають право власності на засоби виробництва i
вироблений продукт, а головна фірма здійснює над іншими учасниками
об’єднання фінансовий контроль.
Конгломерат – це велетенський промисловий комплекс, в якому під єдиним
фінансовим контролем зосереджені компанії що діють у різних,
технологічно не пов’язаних між собою галузях. Як правило, конгломерати
належать одній фірмі i випускають на одній або більше стадіях
виробництва piзнорiднi неконкурентні товари або оперують на сегментах
ринку, якi не перетинаються. Підприємства при цьому мають широку
автономію економічної дiяльностi; управління ними централізоване.
Консорціум створюється на основі тимчасових угод між кількома банками i
виробничими корпораціями для проведення спільних великомасштабних
фінансових операцій чи здійснення виробничих проектів (розміщення
великих займів, будівництва морських каналів, портів, трубопроводів
тощо). Після закінчення спільних робіт, консорціум розпадається.
Характерною особливістю сучасного ринку є поєднання, переплетення,
взаємопроникнення рiзноманiтних органiзацiйних форм монополій, що
свідчить про подальший розвиток, поглиблення процесів монополізації
сучасної економіки.[12, C.257].
Слово “монополія” має грецьке походження й означає одну покупку.
Монополія – це ринок, на якому діє один покупець. Якщо покупців кілька,
то відповідний ринок має назву “Олігополія”. За наявності лише одного
або декількох покупців деякі з них можуть користуватись монополістичною
владою, яка означає спроможність покупця впливати на ціну товару. Вона
дає можливість покупцеві придбати товар за ціною, нижчою від тієї, яка б
переважала на ринку з конкуренцією (7, С.322(.
Олігополія – це ринок, який визначається невеликою кількістю фірм, що
беруть у ньому участь. Кожна фірма олігополістичного ринку є незалежною
у встановленні й обсягів виробництва. Від монополії олігополія
відрізняється тим, що кожна фірма олігополістичного ринку стурбована
діями конкурентів. Монополісту ж нічого остерігатись, адже у нього немає
конкурентів. Економічна наука розглядає кілька видів олігополій. Якщо
частки фірм на ринку різні, то така олігополія ( “асиметрична”. Часто
об’єктом аналізу є так звана “дуополія”, тобто ринкова ситуація, у якій
існують два продавці. Дуополія розглядається як спрощена форма
олігополії.
Існує і така форма досягнення монопольного становища, як “утаємнена
дуополія – форма дуополії, за якої виробники укладають між собою таємні
змови щодо фіксації цін, формулюючи таким чином фактичну монополію, і
проводять переговори щодо поділу прибутків” (5,С.21(.
Ринок із лише одним продавцем і одним покупцем називають двосторонньою
монополією. В цьому разі важко передбачити якими будуть ціна та
кількість. Двостороння монополія зустрічається рідко. Частіше
зустрічаються ринки на яких декількох виробників мають певну монопольну
владу і продають товар декільком покупцям, що користуються деякою
монопсолічною владою. В цьому випадку монопсолічна влада покупців
скорочуватиме діючу монопольну владу продавців і навпаки. Проте,
загалом, монопсолічна влада наближуватиме ціну впритул до граничних
затрат, а монопольна влада наближуватиме ціну до граничної цінності.
Є певні види монополій, усунення яких лише зашкодить прогресу
суспільства, тому держава не лише не усуває їх , а, навпаки, сприяє їм.
Це монополія на результати винахідництва, іншу творчу діяльність, а
також на використання товарних знаків. Тут основну роль відіграють такі
поняття, як патент, копірайт, товарний знак.
Патент – це монополія, яка надається від імені уряду і на чітко
встановлених законом підставах. Патентна монополія на винахід – це
монополія на технічне рішення, яке до даного винаходу не було відоме
суспільству. Патент надає виняткове право його власнику виготовляти,
використовувати і продавати об’єкт, у якому втілено винахід, протягом
певного періоду.
Копірайт ( це право виготовлення (тиражування) якогось твору.
Американський “Правничий словник Блека” пояснює, що копірайт ( це право
на літературну власність, яке законодавством надається автору певної
літературної чи мистецької роботи як єдиний і винятковий привілей на
розповсюдження цієї роботи”. В Україні ця гілка права називається
“Авторське право та суміжні права”. Копірайт ( це ще одна з форм
монополії, але вона є неминучою і необхідною для існування суспільства,
як здорового організму. Суспільство тому запроваджує копірайтну
монополію, бо вважає, що шкода від неї для економічної конкуренції буде
меншою, ніж втрати суспільства в інших галузях за відсутності
копірайтної системи (5,С.103(.
Товарний знак ( один із найпоширеніших видів монополій. Товарний знак (
це плоский чи об’ємний символ для відрізнення товарів чи послуг одного
підприємства від аналогічних товарів чи послуг іншого суб’єкта
підприємницької діяльності у процесі торгівлі. Конкретний товарний знак
– це монополія конкретного суб’єкта підприємницької діяльності. У
будь-якій сфері між інтересами конкретних осіб і загальносуспільними
інтересами є суперечності. Чужий товарний знак завжди комусь заважатиме,
і його намагатимуться чи підробити (виконати контрафакцію), чи розмити
його розрізнювальні властивості. Чужа монополія обмежує чиюсь економічну
свободу, але така монополія є необхідною із загальносуспільної точки
зору.
Умови й особливості виникнення монополій.
Вільна конкуренція, як одна з динамічних сил розвитку економіки, діяла у
XVIII-XIX ст. На той час монополії були винятком, існували переважно у
сфері обігу i не впливали суттєво на процес суспільного відтворення.
Однак на межі XIX – ХХ ст. почався бурхливий процес становлення i
розвитку монополій, якi зайняли панівне становище у матеріальному
виробництві й нематеріальній сфері. Водночас відбувався перехід від
вільної конкуренції до панування монополій. [12, C.252].
До завоювання підприємцями монопольного становища на ринку ведуть два
основні шляхи. Перший з них полягає в концентрації виробництва, тобто
зосередженні засобів виробництва, працівників та обсягів виробництва на
великих підприємствах.
Існує також інший шлях, внаслідок якого монополії виникають набагато
швидше, ніж внаслідок концентрації. Мається на увазі централізація
виробництва і капіталу, тобто добровільне об’єднання компаній, або
поглинання фірмами-переможцями банкрутів. Централізація капіталу – це
збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або зменшення
самостійних капіталів. Типовим прикладом такого об’єднання можуть
слугувати акціонерні компанії.
Прихильники першої точки зору щодо причин виникнення та подальшого
розвитку монополістичних тенденцій звинувачують державу, яка, з одного
боку, сама організовує монополії (адміністративні) і провокує до цього
підприємців, а з другого ( своєю бездіяльністю дозволяє їм створити й
використовувати монопольне становище. Монополізм тут розуміється не як
притаманний ринковому господарству, а як випадковий процес.
Більш реалістичною виглядає інша точка зору, за якою монополістичні
утворення є закономірними, а монопольна влада є логічним завершенням
ринкової стратегії підприємства. Монополії можуть існувати в такому
ринковому середовищі, в якому існують якісь перепони для вступу на ринок
нових суб’єктів господарювання. Якщо з’являється якийсь монопольний
ринок (наприклад, хтось починає виробляти якийсь вид товару, що
користується підвищеним попитом), то, як правило, інші підприємства
починають виробляти такий само товар і монополія автоматично зникає.
Умови й особливості виникнення монополій пов’язані з дією об’єктивних
економічних законів, розвитком продуктивних сил i суттєвими змінами в
технологічному способі виробництва. Конкретно цими причинами є:
по-перше, дія закону конкуренції. Закон конкуренції та кожна його
функція підпорядковані досягненню головної мети виробництва –
максимізації прибутку. Щоб максимізувати прибуток, виробник повинен
постійно нарощувати обсяги виробництва i продажу товарів, поступово
усувати своїх конкурентів. Врешті-решт виробник захоплює i контролює
велику частину виробництва i збуту товарів, перетворюється на
монополіста. Це свідчить, що конкуренція породжує свій антипод –
монополію. Конкуренція i монополія завжди існують в реальній ринковій
економіці як дві протилежні i взаємообумовлюючi характеристики.
Монопольне становище є бажаним для кожного підприємця. Воно дає змогу
йому уникнути цілої низки проблем i ризиків, пов’язаних із конкуренцією,
зайняти привілейовану позицію на ринку. Концентруючи у своїх руках
визначену господарську владу, вони мають можливість із позицій сили
впливати на інших учасників ринку, нав’язувати їм свої умови i досягати
найбільшої вигоди.
По-друге, причиною виникнення монополії є дія закону концентрації
капіталу i виробництва. Тому наслідком концентрації капіталу є
концентрація виробництва. Рушійною силою цього процесу е конкурентна
боротьба. В результаті конкуренції з маси дрібних i середніх підприємств
відокремлюються кілька найбільших, якi стають монополіями. Таким чином,
створюється ланцюжок: конкуренція породжує концентрацію виробництва, а
ця концентрація, на певному ступені свого розвитку, призводить до
монополії.
По-третє, причиною створення монополії є процес централізації капіталу.
Однією з основних форм централізації капіталу є створення акціонерних
компаній.
Отже, концентрація i централiзацiя капіталу й виробництва створили
об’єктивну необхiднiсть i можливість виникнення монополій, стали їх
економічною основою.
П о-четверте, причиною виникнення монополій є трансформація
індивідуальної приватної власності. В останній третині XIX ст.
організаційно-економічна структура виробництва була представлена
переважно малими i середніми підприємствами iндивiдуальної приватної
власності, яка стала гальмом розвитку продуктивних сил. У цей час значні
досягнення науково-технічного прогресу створили можливість будівництва
залізниць, морських портів, каналів, великих заводів, інших великих
об’єктів. Однак жоден капiталiст окремо не мав необхідних капіталів, щоб
фінансувати такі проекти. Отже, потрібна була нова форма власності, яка
могла б розв’язати ці проблеми. Нею стала велика акціонерна власність,
яка об’єднала капітали декількох підприємств.
По-п’яте, економічні кризи, якi у другій половині XIX ст.. стали
фактором прискорення концентрації i централізації виробництва i
створення на цій основі монополій.
Наслідком економічних криз є масове розорення i банкрутство дрібних i
середніх підприємств. Деякі з них насильно поглинаються великим
капіталом, а iншi змушені погоджуватись на об’єднання, щоб уникнути
розорення. Взаємопов’язаність цих двох явищ та монополій показує одну з
причин прискореної монополізації економіки.
Упродовж ХХ ст. процес монополізації набув значних масштабів i
монопольні утворення стали основою господарського життя у більш
розвинених країнах світу.
Під монополізмом розуміють активні дії монопольних структур, спрямовані
на реалізацію своїх переваг у процесі взаємовідносин з іншими суб’єктами
господарювання. Конкретною формою монополізму е монополія.
Чиста монополія виникає, звичайно, там, де відсутні реальні
альтернативи, немає близьких замінників (субститутів), товар, що
випускається, є в деякій мірі унікальним. Це в повній мірі можна
віднести до природних монополій, типовим прикладом яких є комунальні
служби. В цих умовах монополіст володіє реальною владою з точки зору
реалізації продукту, в деякій мірі контролює ціну і може впливати на неї
змінюючи кількість товару.
Поряд із чистою монополією в антимонопольній теорії розрізняють таке
поняття, як домінуюча фірма. Домінуюча фірма – фірма, яка має частину
відповідного ринку, що значно перевищує частину її найближчого
конкурента. У конкурентній практиці країн світу домінуючою фірмою
вважається така, що контролює не менше 40( конкретного ринку. Не
виключена ситуація, за якої домінуюча фірма у минулому була
монополістом, але на ринок стали проникати конкуренти, що почали
завойовувати певні частини ринку, який раніше повністю належав
монополісту(5,С.19(.
В українському законодавстві замість терміну “домінуюче становище”
вживається поняття “монопольне становище”. Причому наводяться кількісні
параметри: монопольним називається таке становище підприємця, частка
якого на ринку певного товару перевищує 35(. Рішенням АМКУ може
визначати монопольним становище підприємця, частина якого на ринку
відповідного товару менша, ніж 35(.
Домінуюча фірма може досягти становища чистого монополіста, так само як
і фірма олігополіст може досягти становища домінуючої фірми за допомогою
деяких методів анти конкурентної політики та недобросовісної
конкуренції, серед них:
“бійцівська марка” – це марка вже існуючого чи схожого за природою
товару. На цей товар призначається дуже низька ціна (інколи нижче
собівартості). Відповідний товар постачається на певну територію в
певний час. Його завдання полягає в придушенні конкуренції з боку інших
фірм. Як правило вони за розміром поступаються компанії, що поставляє на
ринок товар “бійцівської марки”;
“грабіжницьке ціноутворення”. Таку політику застосовує домінуюча
компанія. Вона означає встановлення дуже низьких цін, часто нижчих, ніж
затрати на виробництво, на продукцію домінуючої компанії для того, щоб
витіснити конкурента з ринку. Досягнувши поставленої мети, та одночасно
відлякавши від вступу в галузь інших конкурентів, домінуюча фірма знову
піднімає ціни, одержує великі прибутки та компенсує попередні витрати.
“Оксфордський словник для ділового світу” пояснює, що грабіжницьке
ціноутворення ( це “… ціноутворення на товар і послуги на такому
низькому рівні, що інші фірми не можуть конкурувати і змушені покинути
ринок”.
“неціновий грабіж” ( форма конкурентної боротьби, яка передбачає
підвищення витрат конкурентів, в результаті чого погіршується їх
економічне становище. Для завдання конкурентам збитків використовуються
державні органи. Наприклад, конкурента змушують нести значні витрати
матеріальних та інтелектуальних ресурсів на ведення судових та
адміністративних справ.
Для досягнення монопольного становища використовуються такі методи
недобросовісної конкуренції, як диспережмент та дилюція.
Диспережмент – це заява про товари і послуги конкурента, яка не
відповідає дійсності, чи є оманливою і здійснює тиск на споживачів із
метою дискредитації товарів та послуг певного виробника. Судова практика
знає і випадки “відкритого прямого диспережменту”, коли підприємці
надсилали листи споживачам рекомендуючи їм не купувати товари і послуги
конкурентів.
Дилюція має місце тоді, коли певний підприємець без дозволу використовує
товарний знак і/або фірмове найменування іншого підприємця, причому щодо
конкурентних товарів та послуг. Це є використання товарного знака з
метою, яка шкодить іміджу чи розмиває відмінності згаданого знака.
Поширеним шляхом досягнення монопольного становища є змова між кількома
великими фірмами. Змова ( письмова чи усна угода між конкурентами, яка
спрямована на отримання вищих прибутків за допомогою встановлення
(фіксування) цін та обмежень щодо випуску та реалізації продукції.
1.3 Суть та значення антимонопольної політики.
Процес монополізації економіки має такі негативні наслідки:
по-перше, монополії придушують конкуренцію – важливу рушійну силу
економічного прогресу;
по-друге, вони здатні збільшувати прибутки, зменшуючи обсяг випуску
продукції i підвищуючи її ціну;
по-третє, схильні до уповільнення науково-технічного прогресу;
по-четверте, схильні до хижацького використання природних ресурсів та
забруднення довкілля;
по-п’яте, розорюють малий та середній бізнес;
по-шосте, монополізують засоби масової інформації (пресу, paдio,
телебачення), за допомогою яких впливають на свiдомiсть населення у
необхідному їм напрямку;
по-сьоме, здійснюють тиск на уряд у пошуках неправомірних пільг та
привілеїв тощо.
Однак монополії мають i суттєві позитивні риси. 3авдяки привласненню
високих прибутків монопольні структури мають більше можливостей
фінансувати науково–дослідні роботи, впроваджувати новітню техніку i
технологію, здійснювати перекваліфікацію працівників. Крім того, ефект
“масштабу виробництва” великих підприємств дає змогу їм виробляти дешеву
i якісну продукцію. Великі підприємства більш стiйкi в умовах криз, що
зменшує рівень безробіття i соціальну напругу у суспiльствi.
Тому сучасна економічна наука вважає, що не можна ототожнювати поняття
“монополія” з поняттям “велике підприємство”, навіть якщо воно має
високу частку виробництва і реалізації продукції. Монополією слід
вважати лише те підприємство, яке використовує ринкову владу – диктує
ціни на ринку, придушує конкуренцію i здійснює iншi негативні дії. Проти
таких підприємств–монополістів з метою запобігти зловживанню їх
монопольним становищем держава здійснює антимонопольну політику.
Існує і така точка зору, що монополія веде до гальмування
науково-технічного прогресу. Послабивши конкуренцію, монополія створює
тенденцію до стримування запровадження технологічних новинок,
уповільнення нововведень. Монопольне становище і ті вигоди, що з нього
випливають, послаблюють стимули до постійного вдосконалення виробничого
процесу, до зростання його ефективності.
Монополія, як економічне явище, має результатами своєї діяльності певні
наслідки. І негативні, нажаль, набагато переважають позитивні. Одним із
найголовніших таких наслідків є придушення конкуренції, без якої
неможливе нормальне існування ринку.
Щоб запобігти деяким із цих негативних наслідків, держава була змушена
проводити антимонопольну політику, до складу якої входить видання актів,
законів, обмеження сфери впливу монополістичних об’єднань і, звісно,
застосування різних санкцій до порушників ( від економічних (штрафи) до
кримінальних (тюремні ув’язнення).
Антимонопольна політика ( сукупність заходів держави щодо припинення
зловживання монопольним становищем з однієї сторони (тобто нагляд за
дотриманням антимонопольного законодавства), та з іншої сторони
створення нових монополій та монополістичних об’єднань. Основними
обов’язками держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної
політики є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало
діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не
допускали анти конкурентних дій, а також передбачали відповідальність за
недобросовісну конкуренцію.
Ще однією функцією держави в цьому напрямку є створення органу або
органів, які б слідкували за дотриманням законодавства, а також вносили
пропозиції щодо змін законодавства даного напрямку.
Розділ ІІ. Характеристика антимонопольної політики в Україні.
2.1 Антимонопольна політика в умовах ринкової економіки.
Антимонопольна політика й антимонопольне законодавство не мають
на меті заборону або ліквідацію монопольних утворень. У
товаристві склалося розуміння того, що монополія як чинник зростання
прибутку не може бути знищена. Тому реальне завдання
антимонопольної політики полягає в тому, щоб поставити діяльність
монополії на державний контроль, виключити можливість зловживання
монопольним положенням.
К. Маркс ще в середині минулого сторіччя приходив до висновку, що
поява монополій потребує державного втручання. Головна ціль цього
втручання полягає в захисті і зберіганні вільної конкуренції, якої
загрожують монопольні тенденції. Конкретно можна сформулювати такі
цілі: обмеження монополій, підтримка і сприяння малому бізнесу,
захист прав споживача.
Існують дві основні форми боротьби з монополіями:
попередження створення монополій;
обмеження використання монопольної влади.
Для проведення антимонопольної політики держава створює
антимонопольні служби, основною задачею яких є контроль монополістичних
тенденцій у країні. Антимонопольні служби не є частиною законодавчої
влади, але їхня компетенція дозволяє їм виконувати дорадчу функцію.
Подібні організації не мають права діяти авторитарними методами,
наприклад, закривати підприємства. Але вони можуть змусити
підприємство, що домінує на ринку, відновити постачання продукції тому
одержувачу, якому в цих постачаннях було протизаконно відмовлено. Усе
їхні рішення обов’язкові для виконання. У противному випадку
накладаються грошові штрафи, передбачені законодавством за порушення
антимонопольного закону. При цьому необхідно відзначити, що всі
рішення антимонопольної служби повинні підлягати перевірці державними
судами. Крім здійснення процесу демонополізації антимонопольна
служба покликана боротися зі зловживаннями. Така боротьба може бути
ефективної тільки при активній участі споживачів. Тому широкі маси
населення повинні розуміти практичне значення антимонопольної
політики в повсякденному житті. Допомогти в цьому повинна насамперед
преса й інші засоби масової інформації. Пресі повинно даватися право
на відповідне повідомлення, але лише в об’єктивній і чесній
формі, без якийсь дискредитації. Кожна антимонопольна служба повинна
мати співробітника для зв’язку з пресою, що повідомляє про діяльність
служби і коментує її.
На Україні єдиною монопольною службою держави, крім самої держави, є
Антимонопольний комітет України, про функції і задачі котрого вже було
сказано вище.
Безумовно, від проведення антимонопольної політики в теперішніх
важких економічних умовах України чудес очікувати не припадає. Але дуже
важливо, щоб проведення антимонопольної політики завоювало довіру і
підтримку населення, щоб люди знали, що вони можуть звернутися в
антимонопольні служби зі своїми проблемами. Необхідно переконати людей,
що вільна конкуренція є добром для усіх.
2.2 Антимонопольне законодавство зарубіжних країн.
Формування антимонопольної політики держав світу почалося з того, що
навколо них формувалась негативна громадська думка, яка вимагала захисту
споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності останніх.
Такі спроби населення набули розмаху к США, Канаді та Австралії, де
процеси монополізації проходили найшвидше. Саме тому в цих, а потім в
інших країнах були прийняті законодавчі акти, які поставили певні
перешкоди монополістичному захопленню ринків.
У США першим законодавчим актом, спрямованим проти монополізації
економіки, був “Антитрестовський акт Шермана” (1890 р.). за ним
оголошувалося незаконним створення монополій або вступ в змову для
обмеження конкуренції. Цей закон з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. Діє
і дотепер. Саме він, вважається, заклав основи світової антимонопольної
політики. Цим самим законом забороняються трести і картелі. Щоб обійти
його монополії створювались як холдингові компанії, здійснювали повне
злиття корпорацій, за якої ліквідовувалась правова і виробнича
самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювались
негласними угодами, або так званим лідерством у цінах. Порушення “Акту
Шермана каралося, як кримінальний злочин. Індивідуальні порушники
карались штрафом до 250 тис. дол. і тюремним ув’язненням до 3-х років за
кожне порушення. Корпорації могли бути оштрафовані на 1 млн. дол. За
кожне порушення.
Пізніше був прийнятий “Закон Клейтона” (1914), який заборонив угоди про
обмеження кола контрагентів, купівлю або “поглинання” фірм, що можуть
призвести до монопольного становища. Потім був “Акт про Федеральну
торгівельну комісію” (1914), що був прийнятий, щоб привести в дію
попередні антитрестовські закони і наглядати за їх виконанням. Протягом
20-х років антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком
депресії 30-х суспільство перестало хвилювати питання підвищення цін.
Від підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих
органів вимоги стримувати ціни від падіння, а не підвищення. Проте
пізніше процес державного регулювання монополій продовжився і прийнятий
“Закон Селлера-Кефовера” (1950) доповнив попередні положення про
недопущення злиття фірм шляхом придбання активів. Особливістю
антимонопольного законодавства США є те, що закони прийняті близько
століття тому, залишаються основою даного законодавства й дотепер.
В європейських країнах а також у Японії антимонопольний процес
відбувався пізніше, ніж в США. Це пояснюється тим, що протягом багатьох
років у цих державах не існувало певної думки про законність
монополістичних об’єднань. Так перші закони проти монополій в Європі
були прийняті лише в 30-х роках XX ст. (Бельгія і Голландія – 1935 р.,
Данія – 1937 р., Великобританія – 1948 р., ФРН – 1957 р., Франція – 1963
р.). А у країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з’явились
наприкінці 80-х років.
Антимонопольне законодавство країн Західної Європи є ліберальнішим ніж
у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське
господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля,
зв’язок, страхування тощо. Конкуренція та антимонопольна практика
регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так ст. 85 і 86 Римського
договору, що вважається початком ЄС, теж містять заборону
монополістичних угод та створення монополій.
Щодо Великобританії, то її конкурентне законодавство складається з
чотирьох законів, так званих “Актів парламенту”. Це:
“Акт про добросовісне підприємництво” 1973 р. Акт стосується злиття й
монополізації.
“Акт щодо обмежувальних підприємницьких практик” 1976 р. Поширюється на
угоди між особами чи компаніями, що можуть обмежити свободу самостійних
дій підприємців.
“Акт про перепродажні ціни” 1976 р. Спрямований проти спроб нав’язування
мінімальних цін, за якими товари можуть перепродаватися.
“Акт про конкуренцію” 1980 р. Стосується анти конкурентної практики.
Конкурентна політика Великобританії також керується конкурентними
правилами Європейського Союзу, що містяться у ст. 85 і 86 “Римського
договору”, згідно з яким у 1957 р. було створено “Спільний ринок”. Але
слід зауважити, що ці правила застосовуються лише тоді, коли наслідки
відповідних угод чи практики впливають на міждержавну торгівлю в рамках
ЄС.
У Британському законодавстві монополією вважається така ситуація, коли
компанія чи їх група здійснює на ринку 25%поставок чи закупок. Причому
за цим законодавством, монополія не обов’язково щось негативне. Воно
виходить з того , що таке монопольне становище потенційно створює
можливість для дій, які суперечать інтересам суспільства.
Комісія з монополій і злиттів у Великобританії виконує дослідження і
доповідає з питань, які їй доручаються державним секретарем чи
генеральним директором відомства. Комісія з власної ініціативи не має
права розпочинати ті чи інші дослідження. Комісія детально вивчає
відповідні ринки чи дії компаній і приходить до висновку, що саме
відповідає суспільним інтересам, а що – ні.
Згідно з “Актом про конкуренцію”, антиконкурентними вважаються такі, які
мають на меті, чи можуть мати своїм наслідком обмеження, спотворення
конкуренції, або запобігання їй. Проте, на одних ринках певні дії можуть
вважатися такими, що прийнятні з точки зору конкуренції, в той час як на
інших ринках вони є неприйнятні. Все залежить від конкретної ситуації.
h
h
$
–
”
$
?
c
a
h
h
$
c
t
a
&
F
.0d?c¤*
r
z
|
~
TH
a
o
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
L
??????\?ду. Згідно з британськими критеріями, це – щорічний оборот не
менше 10 млн. фунтів стерлінгів і за умови, що така компанія має у
Великобританії 25% відповідного ринку. Підтримання перепродажних цін є
незаконним, якщо для відповідних товарів не встановлені винятки.
Домовленості між підприємцями і дилерами про встановлення мінімальних
перепродажних цін не мають юридичної сили і внесення відповідних
положень до контрактів є незаконним. Вважається незаконним надання менш
вигідних умов або відмова у постачанні товарів тим дилерам, які не
хочуть брати участі в угодах про підтримання перепродажних цін.
Слід відзначити і таку британську специфіку:
згаданий механізм не поширюється на надання послуг;
відсутні заборони щодо максимальної ціни, за якою дилер може продавати
товари;
дозволяється рекомендувати перепродажні ціни.
Щодо “злиттів”, то згідно з британським законодавством “злиття”
передбачає не лише придбання контрольного пакету акцій, але і придбання
такої частини акцій, яка дозволяє покупцеві контролювати політику
відповідного підприємства. Проте не кожне злиття цікавить антимонопольні
органи Великобританії. Потрібно, щоб загальна вартість капіталу
компанії, яка поглинається, становила понад 70 млн. фунтів стерлінгів.
Необхідно також, щоб понад 25% поставок чи покупок товарів або послуг на
конкретному ринку в цілому чи на суттєвій його частині знаходилось під
контролем підприємств, що зливаються. Британське законодавство не
вимагає щоб компанії обов’язково інформували про злиття, яке вже
відбулось чи ще очікується. Але на практиці компанії вважають за
доцільне інформувати про це. “Акт про компанії” 1989 р. передбачив
можливість добровільного повідомлення про злиття ЄС опорами
законодавства у сфері конкуренції має ст. 85 і 86 Римського договору.
Ст. 85 забороняє, як несумісні зі “Спільним ринком” всі угоди між
підприємствами, рішення асоціації підприємств і узгоджені дії, які
можуть вплинути на торгівлю між державами – членами, і які метою чи
наслідком мають запобігання, обмеження чи скорочення конкуренції на
“”Спільному ринку” і, зокрема, які:
прямо чи опосередковано фіксують закупівельні чи продажні ціни або
будь-які інші комерційні умови;
обмежують чи контролюють виробництво, ринки, технічний розвиток чи
інвестиції;
розподіляють ринки чи джерела постачання;
застосовують неоднакові умови до еквівалентних угод з іншими сторонами в
торгівлі, таким чином ставлячи їх у невигідне конкурентне становище;
укладання контрактів ставлять у залежність від прийняття іншими
сторонами додаткових зобов’язань, які за своєю сутністю чи у
відповідності до комерційних традицій не мають жодного зв’язку з
предметами таких контрактів.
За ст. 86 забороняється як несумісне зі “Спільним ринком” будь-яке
зловживання домінуючим становищем одним чи більшою кількістю підприємств
у межах “Спільного ринку” чи значною його частиною, якщо воно може
вплинути на торгівлю між країнами-членами.
Якщо угоди впливають на торгівлю між країнами членами, то вони
автоматично є незаконними, якщо лише не звільнені від відповідальності
Комісією ЄС. А таке звільнення може надаватись лише за умови, що угода
(контракт) сприяє покращенню виробництва, дистриб’юторству, технічному
чи економічному прогресу і в той же час надає споживачам “справедливу
частку вигод”, не накладає неналежних обмежень і не надає можливості
для усунення конкуренції.
2.3 Шляхи формування антимонопольної політики в Україні.
В умовах ринкової трансформації економіки України питання захисту
конкуренції недопущення зловживання ринковою владою монополістичних
структур є особливо актуальним. Створення конкурентного середовища,
захист законних інтересів підприємців i споживачів, регулювання
діяльності монополій сприяють формуванню цивiлiзованих ринкових
відносин, підвищенню ефективності функціонування національної економіки
i є однією зі складових антимонопольної діяльності держави.
Сьогодні в Україні створено цілісну систему правових та органiзацiйних
механiзмiв антимонопольної дiяльностi, яка відповідає сучасним нормам ЄС
і загальносвітовим тенденціям.
Антимонопольне законодавство в Україні представлено 3аконами України:
“Про обмеження монополізму i недопущення i недобросовісної конкуренції в
пiдприємницькiй дiяльностi” (1992 р.), “Про захист від недобросовісної
конкуренції” (1996 р.), “Про природні монополії” (2000 р.), “Про захист
економічної конкуренції” (2001 р.), “Про Антимонопольний комітет
України” (1993 р.) та ін.
Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції у підприємницької діяльності», стосується визначає правові
основи обмеження і попередження монополізму, недопущення
несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності і здійснення
державного контролю за дотриманням норм антимонопольного
законодавства.
Для цілей дійсного Закону вживаються такі терміни:
ринок товару (товарний ринок) ( сфера обороту товару однієї
споживчої вартості, у межах якої визначається монопольне положення;
конкуренція ( змагальність підприємців, коли їхні самостійні дії
обмежують можливості кожного їх них впливати на загальні умови
реалізації товару на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, у яких
потребує споживач;
монопольне положення ( домінуюче положення підприємця, що дасть йому
можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати
конкуренцію на ринку визначеного товару. Монопольним признається
положення підприємця, частка якого на ринку визначеного товару
перевищує 35%. Рішенням Антимонопольного комітету України може
визначитися монопольним положення підприємця, частка якого на ринку
визначеного товару менше 35%.;
монопольна ціна ( ціна, установлювана підприємцем, що займає
монопольне положення на ринку і призводить до обмеження конкуренції і
порушенню прав споживача;
монопольна діяльність ( дії (бездіяльність) підприємця
(підприємців) за умови монопольного положення на ринку одного
підприємця (групи підприємців) у виробництві і реалізації товарів, а
також дії (бездіяльність) органів влади і керування, спрямовані на
недопущення, істотне обмеження або усунення конкуренції;
монопольне утворення ( підприємство, об’єднання або господарське
товариство й інше утворення, що займає монопольне положення на ринку.
Зловживаннями монопольним положенням рахуються:
нав’язування таких умов договору, що ставлять контрагентів у
нерівне положення, або додаткових умов, що не ставляться до предмета
договору, у тому числі нав’язування товару, не потрібного контрагенту;
обмеження або призупинення виробництва, а також вилучення з обороту
товарів із метою створення або підтримки дефіциту на ринку або
встановлення монопольних цін;
часткова або повна відмова від реалізації або закупівлі товару при
відсутності альтернативних джерела постачання або збуту з метою
створення або підтримки дефіциту на ринку або встановлення монопольних
цін;
інші дії з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з
ринку) інших підприємців;
установлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої
товари, що обмежують права окремих споживачів.
Дискримінацією підприємців органами влади і керування признається:
заборона створення нових підприємств або інших організаційних форм
підприємництва в якийсь сфері діяльності, а також встановлення обмежень
на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво визначених видів
товарів із метою обмеження конкуренції;
примус підприємців до пріоритетного висновку договорів,
першочерговому постачанню товарів визначеному колу споживачів;
прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що
призводить до монопольного положення на ринку;
установлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону країни в
інший;
надання окремим підприємцям податкових і інших пільг, що ставлять їх у
привілейоване положення стосовно інших підприємців;
обмеження прав підприємців по придбанню і реалізації товарів;
установлення заборон або обмежень щодо окремих підприємців або груп
підприємців.
Несумлінною конкуренцією признається:
неправомірне використання товарного знака, фірмового найменування або
маркірування товару, а також копіювання форми, упаковування,
зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару
іншого підприємця, самовільне використання його імені;
навмисне поширення явно помилкових або неточних зведень, що можуть
завдати шкоди ділової репутації або майнових інтересів іншого
підприємця;
одержання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також
конфіденційної інформації з метою нанесення збитку ділової репутації
або майну іншого підприємця.
На початку 90-х рр. ХХ сто головний наголос у вiтчизнянiй
антимонопольній полiтицi робився на подоланні й обмеженні монополiзму,
що було пов’язано з пануванням у тодiшнiй український економiцi
монополій як спадку колишнього соцiалiстичного господарства. Економічна
політика України в той період закономірно набула форми антимонопольної
політики.
Після проведення радикальних реформ, приватизації та демонополізації
ситуація у сфері конкурентних відносин в Україні кардинально змінилася.
У нових соціально-економічних умовах основною проблемою антимонопольної
політики стало не просто формальне усунення монополізму, а створення
ефективного конкурентного середовища, здатного забезпечити стале
економічне зростання i стабільне підвищення життєвого рівня народу.
Наголос у здiйсненнi антимонопольної політики в Україні на початку ХХI
ст. переноситься з подолання та обмеження монополізму на захист
економічної конкуренції.
Основним змістом сучасного етапу антимонопольної політики в Україні є
захист уже створеного конкурентного середовища, підвищення ефективності
функціонування існуючих конкурентних відносин. Це призвело до
трансформації антимонопольної політики держави у конкурентну політику, а
антимонопольне законодавство – у конкурентне законодавство, тобто
систему заходів держави щодо створення та розвитку конкурентного
середовища, регулювання конкурентних відносин i конкурентного процесу з
метою підтримки та заохочення економічної конкуренції, боротьби з
негативними наслідками монополізму, захисту законних інтересів
підприємців i споживачів, сприяння розвитку цивілізованих ринкових
відносин, створення конкурентоспроможного вітчизняного виробництва.
Стратегічною метою конкурентної політики є державна підтримка ефективної
конкуренції та створення однакових умов для вcix агентів ринкових
відносин. Головне завдання конкурентної політики – формування такого
середовища, в якому дії ринкових агентів що порушують конкурентні
правила, стають економічно невигідними.
Важливо стимулювати конкурентну поведінку суб’єктів господарювання,
сприяти прийняттю ними більш ефективних ринкових рішень, кращому захисту
прав та інтересів споживачів.
Мета i завдання конкурентної політики поєднані з усім комплексом проблем
соціально-економічного розвитку в Україні. Більшість питань у сфері
конкурентної політики мають системний характер i потребують комплексних
заходів та повсякденного контролю.
Державний контроль за дотриманням конкурентного законодавства, захист
інтересів підприємців та споживачів від його порушень здійснюється
Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень,
визначених законом.
Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:
здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист
економічної конкуренції;
запобігання, виявлення i припинення порушень конкурентного
законодавства;
контроль за економічною концентрацією;
сприяння розвитку добросовісної конкуренції.
До методів здійснення антимонопольної політики відносять:
правові: прийняття відповідних законодавчих та нормативно-правових
актів;
організаційно-контролюючі: розробка та організація виконання заходів,
спрямованих на запобігання порушення конкурентного законодавства;
проведення моніторингу, перевірок, призначення експертизи;
адміністративно–імперативні: примусовий поділ суб’єктів господарювання,
застосування санкцій, накладання штрафів;
профілактично-роз’яснювальні: інформування, внесення пропозицій, надання
рекомендацій, попередніх висновків стосовно порушень, роз’яснення щодо
кваліфікації порушень.
Для визначення монопольного становища суб’єктів господарювання на ринку
використовують певні кількісні показники. Так, в Україні становище
вважається монопольним, якщо частка на ринку одного суб’єкта
господарювання перевищує 35 %, трьох – 50%, п’яти-70%.
За зловживання монопольним (домінуючим) становищем Законом України
“Про захист економічної конкуренції” встановлені такі види
відповідальності:
штрафи;
примусовий поділ монопольних утворень;
адміністративна відповідальність;
відшкодування завданої шкоди.
Правовою базою конкурентної політики є конкурентне законодавство, або
сукупність законів, нормативних та інструктивних документів, якi
визначають правові засади підтримки i захисту економічної конкуренції та
обмеження монополізму в пiдприємницькiй діяльності.
Діяльність антимонопольного комітету України ґрунтується на принципах
законності, гласності, захисту прав суб’єктів господарювання на засадах
їх рівності перед законом та прioритету прав споживачів, тому можна
стверджувати, що в Україні на сьогодні створено законодавчу базу й
органiзацiйні засади здійснення ефективної державної конкурентної
політики. Однак життя, поглиблення ринкових перетворень постійно
створюють нові проблеми у сфері конкурентної політики, якi вимагають
нових пiдходiв до їх розв’язання. Тому питання з обмеження монополізму,
підтримки i розвитку економічної конкуренції мають бути й надалі
важливим елементом економічної політики держави.[12,C.261]
Верховна Рада затвердила Закон «Про захист економічної конкуренції».
Закон детально регламентує процедуру отримання дозволів на незаборонені
узгоджені дії, концентрацію, процесуальні норми щодо визначення
монопольного становища, а також положення щодо відповідальності за
порушення норм антимонопольного законодавства. Зокрема він дозволяє
органам Антимонопольного комітету давати свою згоду на узгоджені дії
підприємців у разі, якщо це сприятиме поліпшенню і раціоналізації
виробництва, експорту чи імпорту товарів, застосуванню уніфікованих
технічних умов чи стандартів на товари. За оцінками експертів, цей
перелік занадто загальний і дозволяє практично будь-яку економічну
концентрацію.
Окрім того, закон надає право КМУ своїм рішенням дозволяти узгоджені дії
чи концентрацію, які заборонив АМКУ, якщо позитивний ефект таких дій чи
концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. У
такому разі рішення уряду має вищу юридичну силу, ніж рішення АМКУ. Ця
норма однак суперечить законові про АМКУ, який закріплює за цим
комітетом спеціальний статус, підконтрольність його лише Президентові, а
підзвітність – ВРУ. Порівняно з попереднім Законом – “Про обмеження
монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності”, запропоновано більш гнучкі механізми реагування держави на
недобросовісну конкуренцію. Головне, що новий закон захищатиме дрібних
та середніх підприємців від великих, і всіх разом узятих – від держави.
Згідно із законом антиконкурентними діями державних мужів визначаються
ті, що спрямовані на будь-які, не передбачені законом обмеження,
дискримінацію, заборону, примус, безпідставне надання пільг та переваг
іншому підприємству. Відтепер не вважається концентрацією і не потребує
звернення до АМК придбання акцій страхових компаній за умови їх
наступного перепродажу протягом року. Крім того, не потребують звернення
до АМК узгоджені дії між підприємцями малого та середнього бізнесу, вже
пов’язаними між собою відносинами контролю.
Якщо антиконкурентні узгоджені дії буде доведено застосовуватимуться
дещо нові види покарання. Якщо це підприємство – йому загрожує штраф,
примусовий поділ або ж воно муситиме відшкодувати своєму добросовісному
конкурентові завдані збитки. Штрафи, загалом, збільшилися. Приміром, за
зловживання монопольним становищем чи за невиконання рішення АМК – з 5%
до 10% обороту підприємства. Проте враховуючи, що за законом
підприємство-порушник не віддаватиме державі весь незаконно отриманий
прибуток, як це відбувалося раніше, то втрати такого підприємства будуть
навіть меншими. Цікавим є також положення, за якого навіть відвертий
монополіст може залишити все як є. Подавши спеціальну заяву і доповівши,
що його дії хоч і є антиконкурентними, але сприяють, скажімо,
вдосконаленню виробництва, придбанню чи реалізації товару, оптимізації
імпорту чи експорту товарів, розвитку малого підприємництва, то АМК як
виняток може видати дозвіл на діяльність.
Про масштаби монополізму в Україні поки що доводиться говорити, оперуючи
наближеними даними. Дані звітності АМК протягом останніх років у сферах
діяльності природних монополій зберігається стійка тенденція до
зловживання монопольним становищем. Домінуючим видом у структурі
зловживань є встановлення дискримінаційних цін, що порушує права окремих
споживачів, та встановлення монопольних цін, що призводить чи може
призвести до порушення прав споживачів. Такі компанії нерідко включають
у ціни (тарифи) на свою продукцію витрати, що не пов’язані з випуском
даної продукції, або ж стягують зі своїх споживачів плату за фактично
ненадані послуги. Найбільш прогресуючими у цьому плані є ринки
комунальних послуг, де протягом лише 1999 р. АМКУ було виявлено та
припинено 145 випадків порушення антимонопольного законодавства, завдяки
чому споживачам було повернуто біля 15 млн. грн. Збитків (8,С.32(.
АМКУ в межах наданої йому компетенції має право:
визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище підприємств
на ньому;
давати підприємствам обов’язкові для виконання розпорядження про
припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення
початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень,
припинення неправомірних угод між підприємствами;
давати центральним та місцевим органам виконавчої влади, виконавчим
органам місцевого та регіонального самоврядування обов’язкові для
виконання розпорядження про скасування та зміну прийнятих ними
неправомірних актів, про припинення порушень та розірвання укладених
ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, забороняти або
дозволяти створення монопольних утворень центральними та місцевими
органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального
самоврядування, а також господарюючими суб’єктами;
вносити у відповідні державні органи обов’язкові для розгляду подання,
щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної
діяльності підприємств у разі порушення ними антимонопольного
законодавства;
накладати штрафи у випадках передбачених чинним законодавством;
розробляти і затверджувати з питань, що належать до їх компетенції,
нормативні акти, обов’язкові для виконання органами державної виконавчої
влади, органами місцевого та регіонального самоврядування,
підприємствами.
2.4 Застосування іноземного досвіду у формуванні
антимонопольної політики України.
Необхідність вивчення антимонопольного законодавства та практики
зарубіжних країн не викликає сумнівів, адже досвід України в цій галузі
вимірюється проміжком 10 – 15 років, в той час як багато іноземних
держав працюють в цій галузі вже багато десятків років. В українському
законодавстві існує дуже багато прогалин і недоліків, які можна було б
усунути, просто проаналізувавши джерела антимонопольного законодавства
інших держав. Однією з таких прогалин є майже нерозвинуте законодавство
щодо монополій у міжнародній торгівлі. Тобто, антимонопольне
законодавство розвинених країн світу поширюється на компанії самої
країни та іноземні компанії, діяльність яких має прямий, суттєвий і
передбачуваний у недалекому майбутньому вплив на комерцію даної країни.
Зрозуміло, що маються на увазі не дрібні, а серйозні антиконкурентні дії
стосовно даного ринку. Анти конкурентна дія територіально може
відбуватися як у даній країні так і за її межами. Якщо така дія даного
ринку не стосується, то як правило, ніяких дій стосовно такого порушника
не відбувається. Це мотивується тим, що інші країни мають свої
антимонопольні органи, які зобов’язані за цим слідкувати.
Не просто вживати антиконкурентні заходи до тих іноземних компаній, що
мають постійне місцезнаходження за межами даної країни, але товари та
послуги яких є складовою частиною даного ринку. Особливо це стосується
України, яка ще не має достатнього впливу на світовому ринку, для того
щоб в разі порушення її законодавства застосувати певні санкції.
Зазвичай такі заходи спираються на норми міжнародного права,
ввічливість, багатосторонні договори і двосторонні домовленості між
даною країною та іншими державами.
Один із великих недоліків українського антимонопольного законодавства є
визначення монопольного становища, а саме термінів, у яких має
визначатись це становище. Так, наприклад, фірма може бути визнана такою,
що має монопольне становище, насправді не володіючи ним. Це коли на
певному ринку існує кілька фірм олігополістів, жодна з них не займає
монопольного становища, і всі фірми, крім одної, на певний термін із
певних причин припиняють свою діяльність. В даному випадку фірма, що
залишилась автоматично стає монополістом, поки інші фірми не відновлять
свою діяльність.
Весь світ визнає те, що в Україні недостатньо розвинутий (майже не
розвинутий) захист прав інтелектуальної власності. Тобто захист цих прав
у законах хоч і не достатньо, але забезпечений, в той час, як на
практиці реальних важелів впливу на таких порушників не розроблено.
Слід звернути увагу і на світовий досвід щодо франчизних угод, які є
прикриттям для досягнення монопольного стану на ринку, а іноді і засобом
його досягнення.
Антимонопольне законодавство в Україні з кожним роком покращується і
поповнюється новими законами. Так, якщо раніше увага АМКУ зверталась в
основному на встановлення монопольних цін, цінову дискримінацію і т. д.,
то тепер увага звертається і на інші форми. Наприклад, на початку
діяльності комітету увага не зверталася б на продаж із “навантаженням”.
Продаж з навантаженням – це термін на позначення випадків, коли під час
покупки потрібної продукції нав’язується придбання іншої продукції,
часто при цьому продаж одного товару потрапляє у залежність від
придбання іншого товару. Цей метод є іноді методом цінової
дискримінації.
Отже, українським законодавцям треба працювати в заданому напрямку,
враховуючи іноземний досвід, а також розробити свої нові методи боротьби
зі зловживаннями монопольним становищем, а також недопущенням та
попередженням створення монополій.
2.5 Антимонопольний комітет України.
Згідно з Законом України “Про Антимонопольний комітет України”
завданнями
комітету є:
здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного
законодавства;
захист законних інтересів підприємців та споживачів шляхом застосування
заходів щодо запобігання і припинення порушень антимонопольного
законодавства, накладання стягнень за порушення антимонопольного
законодавства в межах своїх повноважень;
сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.
Комітет контролює дотримання антимонопольного законодавства суб’єктами
господарювання, органами державної влади, місцевого самоврядування,
адміністративно-господарського контролю та управління, зокрема, при
створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб’єктів та в усіх
інших випадках економічної концентрації. Адже значно легше попередити
появу нового монопольного утворення на ринку, ніж у подальшому боротись
з його зловживаннями.
Органи комітету розглядають справи про порушення антимонопольного
законодавства та за результатами розгляду приймають обов’язкові для
виконання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства
та про відновлення початкового стану, про примусовий поділ монопольних
утворень, припинення анти конкурентних узгоджених дій суб’єктів
господарювання, накладають штраф у випадках, передбачених
законодавством, у разі необхідності звертаються до місцевого чи
господарського суду з позовами (заявами), надсилають правоохоронним
органам матеріали про порушення антимонопольного законодавства, що
містять ознаки злочину. Вони надають рекомендації щодо заходів,
спрямованих на запобіганню порушень антимонопольного законодавства,
розвиток підприємництва й конкуренції.
Комітет бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці і реалізації
міжнародних проектів та програм, а також співпрацює з державними
органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними
організаціями з питань, що належать до його компетенції.
З метою сприяння розвитку конкуренції органи Комітету також здійснюють
контроль:
за дотриманням антимонопольних вимог у процесі перетворення державної
власності. Це дозволяє запобігати перетворенню державних монополістичних
утворень на приватні без розукрупнення, якщо воно є можливим і
доцільним, а також запобігати монополізації ринків внаслідок набуття
контролю над об’єктами приватизації;
за регулюванням цін на продукцію монопольних утворень міністерствами,
відомствами, держадміністраціями;
за дотриманням антимонопольних вимог при прийнятті рішень органами
державної влади, місцевого самоврядування,
адміністративно-господарського управління та контролю, щоб не допустити
прийняття анти конкурентних рішень.
Органи комітету також беруть участь у процесах демонополізації економіки
галузі та регіонів.
У межах своїх повноважень органи Комітету здійснюють контроль за
діяльністю суб’єктів господарювання усіх форм власності, органів
державної влади, місцевого самоврядування,
адміністративно-господарського управління та контролю в усіх галузях
економіки України. Компетенція Комітету поширюється і на діяльність
іноземних суб’єктів господарювання, якщо вона має місце на території
України. У практиці комітету були справи, в яких позивач і відповідач
були іноземними фірмами, що діють на українському ринку.
В цьому плані необхідно розглянути деякі результати діяльності комітету.
Майже третина порушень, які припинив АМК, стосується дискримінації
підприємств держорганами. Кількість неправомірних дій влади зростає. АМК
вирішує спори не лише між великими монополістами. Серед 1074 справ
розглянутих за січень – вересень 2000 р., лише 41.9% пов’язано з
припиненням зловживання монопольним становищем компаніями, анти
конкурентних узгоджених дій – всього 2.8%, недобросовісної конкуренції –
5.3%.
Як ось, наприклад. Типова справа зі зловживанням монопольним становищем.
ТОВ “Автопорт “Південний”, що приймає та розміщує автотранспорт у зоні
митного контролю, в 5 разів підвищило ціну на послугу “в’їзд у зону
митного контролю”. Щоправда, небезпідставно: у розрахунок ціни на цю
послугу було включено вартість додаткових послуг (відпочинок у номері
мотелю, стоянка автомобіля в зоні митного контролю, сніданок для водія),
хоча більшість водіїв, які перебували в автопорту менше доби, цих послуг
не потребували. До того ж “Автопорт “Південний” за однакову послугу з
різних споживачів стягував різну плату. ТОВ “Богдан”, яке надає подібні
послуги, стягувало плату за добу в цілому, навіть, якщо автомобіль
перебував на території автопорту кілька годин. А ціни на послуги були
встановлені в доларовому еквіваленті. Дніпропетровське та Львівське
відділення АМК кваліфікували дії ТОВ “Автопорт “Південний” як
“зловживання монопольним становищем у вигляді нав’язування товару не
потрібного контрагенту; встановлення дискримінаційних цін на свої
товари”. На порушників накладено штраф у розмірі 50673 грн.
Широкого розголосу набув також розгляд справ про неправомірне
використання знаку для товарів і послуг “АСПІРІН”, власник якого –
німецька фірма “Байер АГ”, отримала правову охорону згаданого вище знаку
у більшості країн світу. “Концерн Стірол” (місто Горлівка) неправомірно
використовував знак “АСПІРІН”. Питання про право власності на знаки
“АСПІРІН” і “ASPIRIN” було вирішено в судовому порядку. Вищий
господарський суд України визнав право власності на згадані вище знаки
для товарів і послуг, зокрема надання правової охорони за фірмою “БАЙЕР
АГ”. Висновки незалежного експерта-патентного повіреного України,
свідчать, що використання знаку “АСПІРИН”, що використовує і реалізує
“Концерн Стірол”, може призвести до змішування зі знаками ліків фірми
“БАЙЕР АГ”, але вони не відповідають її якості і стандартам. Тому дії
“Концерну Стірол” кваліфіковані державним уповноваженим Комітету по ч. 1
ст. 4 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” як
неправомірне використання, без дозволу уповноваженої на те особи знаку
для товарів та послуг. У підсумку на “Концерн Стірол” накладено штраф у
розмірі 6 тис. Грн.
Як відзначають представники АМК, з часом структура порушень у вигляді
недобросовісної конкуренції стає багатостороннішою та різноманітнішою.
Торік виявлено та призупинено декілька порушень, пов’язаних з
неправомірним збиранням, використанням і розголошенням комерційної
таємниці, із підбуренням до бойкоту. А також 180 порушень у вигляді
ненадання, 71- несвоєчасного надання та 7 порушень у вигляді свідомого
надання недостовірної інформації.
Подібною до справи з незаконним використанням назви “АСПІРІН” є справа з
використанням назви “Боржомі”. Майже 30 українських підприємств
маркували свою продукцію етикеткою “Боржомі”, яка була штучно
мінералізована і не мала нічого спільного з загальновідомою
лікувально-мінеральною водою грузинського походження з назвою “Боржомі”,
стверджує АМК. Внаслідок перевірки ринку мінеральної води в нашій країні
вдалося запобігти реалізації підробленої мінеральної води “Боржомі” в
обсязі 1 млн. декалітрів на рік.
Першу тривогу забили тринадцять грузинських підприємців, що мають
приоритетне право на використання назви місця походження товару
(“Боржомі”) при виробництві та реалізації мінеральної води з Боржомських
джерел. Вони й звернулися до Державної антимонопольної служби Грузії, що
по своїх каналах зв’язалась з нашим комітетом.
Як показує досвід діяльності АМК, велику частину всіх порушень у вигляді
недобросовісної конкуренції, виявленої і припиненої відповідними
органами, були дії пов’язані з неправомірним використанням ділової
репутації підприємців. Було розглянуто ще два аналогічних звернення: ОАО
“Мінеральні води Кабардіно-Балкарії” (Грузія) і ЗАТ “Миргородський завод
мінеральних вод” (Полтавська область) щодо неправомірного використання
знаків “Нарзан” та “Миргородська” при виробництві та реалізації штучних
мінеральних вод.
Найпоширенішим видом порушень розкритих АМКУ є порушення у сфері
природних монополій. Так Львівське міське комунальне підприємство
“Львівтеплоенерго” у 2000 р. отримало незаконних прибутків більш ніж на
мільйон гривень. Такого висновку дійшли працівники Львівського
відділення АМКУ в процесі розгляду справи про порушення антимонопольного
законодавства вищезгаданим підприємством. АМКУ звернувся з листом на
адресу голови львівської облдержадміністрації Михайла Гладія, у якому
стверджувалося, що “Львівтеплоенерго” за 1999 р. використало газу на 55
млн. кубометрів менше від планових показників. Загальна вартість
відпущеного тепла для всіх категорій споживачів становить 81 571 тис.
грн. Водночас “Львівтеплоенерго” виставило до оплати за послуги рахунки
на суму 82 606.2 тис. грн. АМКУ вважає, що споживачам, які зазнали
збитків, має бути проведено перерахунок за послуги централізованого
теплопостачання. Щось подібне відбувається в Івано-Франківську. Місцеве
теплокомуненерго повертає мешканцям понад мільйон грн., зараховуючи
заборговані гроші як поточні платежі.
Висновки
На основі проведених досліджень мною зроблені такі висновки, що сучасна
економічна теорія розглядає кілька видів монополістичних етапів: чиста
монополія, олігополія, монопсонія, олігопсонія.
До завоювання підприємцями монопольного становища на ринку ведуть такі
основні шляхи, як конкуренція виробництва і централізація виробництва і
капіталу.
Умови й особливості виникнення монополій безпосередньо пов’язані з рядом
умов, за якими монополія існує. Серед них: відсутність досконалих
замінників, відсутність можливості вільного входу на ринок (в галузь),
тобто наявність вхідних бар’єрів (наявність у підприємств–монополістів
патентів на продукцію чи застосовувану при її виробництва технологію;
існування державних ліцензій; контроль монополістом джерел необхідної
сировини чи інших спеціальних товарів; наявність значної економії на
масштабі і т.д.).
Монопольного становища на ринку фірма може досягти за допомогою заходів
недобросовісної конкуренції (“грабіжницьке ціноутворення”, і т.д.).
Ще одним поширеним шляхом досягнення монопольного становища є змова між
кількома великими фірмами.
Процес монополізації економіки має як позитивні так і негативні
наслідки, проте ніхто не заперечує, що недоліків у монополії значно
більше, і перший з них – практика встановлення монопольних цін, такі
ціни створюють додаткові прибутки монополістам, а покупці змушені
купувати товари за цінами вищими, ніж за умов конкурентного ринку. Щоб
запобігти деяким з цих негативних наслідків, держава змушена проводити
антимонопольну політику, до складу якої входить видання актів, законів,
обмеження сфер впливу монополістичних об’єднань. Основними обов’язками
держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є
створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність
вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали
антиконкурентних дій, а також передбачали відповідальність за
недобросовісну конкуренцію.
Органом, який має забезпечувати нагляд за дотриманням антимонопольного
законодавства в Україні є Антимонопольний комітет України. Завданнями
цього комітету є здійснення державного контролю за дотриманням
антимонопольного законодавства, захист законних інтересів підприємств та
споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення
порушень антимонопольного законодавства, накладання стягнень за
порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень,
сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.
Комітет бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці та
реалізації міжнародних проектів і програм, а також співпрацює ж
державними органами і неурядовими організаціями інших держав та
міжнародними організаціями з питань, що належать до його компетенції.
Формування антимонопольної політики держав світу почалося з того, що
навколо них формувалась негативна громадська думка, яка вимагала захисту
споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності останніх.
Необхідність застосування практики зарубіжних країн не викликає
сумнівів, адже досвід України в цій галузі вимірюється в 10 -15 років, в
той час як багато інших держав працюють в цій сфері вже десятки років.
Література
Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції у підприємницькій діяльності” від 18.02.1992р. №2132-ХІІ
Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від
7.06.1996р. №236/96-ВР
Закон України “Про природні монополії” від 20.04.2000р. №1682-ІІІ
Закон України “Про захист економічної конкуренції” від 11.01.2001р.
№2210-ІІІ
Закон України “Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993р.
№3659-ХІІ
Дахно І.І. Антимонопольне право. Курс лекцій – К.: Четверта хвиля, 1998.
Карагодова О.О.Мікроекономіка. -К.: Четверта хвиля, 1998.
Паламарчук В.О., Филюк Г.М. Державне регулювання природних монополій в
Україні // Економіка. Фінанси. Право, 2001. №5.
Паламарчук В.О., Филюк Г.М. Практика господарювання та необхідність
державного регулювання природних монополій в українській економіці //
Економіка. Фінанси. Право, 2001. №8.
10.Самуельсон Поль. Економіка.-Львів: Світ, 1993.
11.Семенова Л.Н. Антимонопольне і конкурентне право. Курс лекцій. – К.:
УФІМБ, 1999.
12.Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевич.
– 6-те вид., перероб. і доп. – К.:Знання-Прес,2007.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
