Реферат на тему:
Українська мова у сфері медицини – сучасний стан і тенденції
Значення національної мови як державотворчого, культурологічного,
морально-психологічного, патріотично-виховного чинника висвітлювалося і
висвітлюється в працях численних вчених – філософів, лінгвістів,
письменників, діячів культури, політиків. Останнім часом становище
української мови в Українській державі як державної, рідної широко
обговорюється засобами масової інформації. Причини відомі.
Актуальне це питання і у сфері медицини, яка є однією з наймасовіших
професійних корпорацій.
Функціонування державної мови у цій галузі можна розглядати й оцінювати
в аспектах професійно-клінічному, професійно-науковому,
національно-культурному, морально-патріотичному. В комплексному підході
до цієї проблеми можна брати до уваги побутово-приватний аспект, а також
побутово-професійний (послуговування мовою в професійному колективі, в
середовищі медичного персоналу). Останній має пряме відношення до
професійно-клінічного та професійно-наукового аспекту, але він важче
піддається вивченню та аналізу.
Професійно-клінічний аспект використання мови має пряме відношення до
зав’язування контакту з пацієнтом, до входження лікаря в довіру з боку
хворого, часто може відігравати роль психотерапевтичного чинника.
Розгляд використання мови під цим кутом зору у разі авторитетності
лікаря, медичного персоналу, довіри до них з боку пацієнта передбачає і
пропаганду мови, якою користуються медики.
Професійно-науковий аспект користування мовою (наукова, навчальна
література, наукові форуми) передбачає пропаганду її не тільки серед
широких кіл медичної корпорації в державі, але й поза її межами. Цей
аспект тісно пов’язаний і з удосконаленням, формуванням національної
медичної термінології.
Медицина всіма її формами функціонування в суспільстві, незважаючи на її
міжнародно-глобалістичну сутність, є невід’ємною частиною національної
культури. Це – мова, традиції, в тому числі народної медицини, історія,
інтеграція галузей медичної науки з іншими.
З усього вище зазначеного, а також включно з діяльністю громадських
організацій медиків як однієї з наймасовіших професійних корпорацій,
проглядає і морально-патріотичний аспект медицини в державі, одним з
виразників якого є функціонування державної мови.
В Україні на державному (тоді – на республіканському) рівні питання про
мову у сфері медицини постало після прийняття Закону “Про мови в
Українській РСР“ (1989р.). Уже навесні (11.03) 1990р. був виданий наказ
МОЗ УРСР “Про перехід роботи органів та установ МОЗ України на
українську мову“. Наприкінці 1990 р. (26.12)було прийняте відповідне
Рішення колегії Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти, на
початку 1991 року (12.02.1991) затверджено Державну програму розвитку
української мови та інших національних мов в Українській РСР до 2000 р.
після чого 05.05.1991 р. була створена Галузева програма розвитку
української мови та інших національних мов в установах та організаціях
системи охорони здоров’я Української РСР на період до 2000 р.
Ми не впевнені, чи контролювався хід виконання вище згаданих Закону,
Рішення, але щодо прийнятих документів МОЗ України, то вони далекі від
реалізації не тільки до 2000-го, але й до 2005 року.
Зрозуміло, що гостріше до розв’язання цього питання підійшли після 1991
року. До чого призвела ця “гострота“ у всеукраїнсько-інформаційній,
видавничій сферах за 13 років державності загально відомо.
З метою вивчення перспектив дерусифікації у сфері медицини силами
Всеукраїнського лікарського товариства (ВУЛТ) у 1992 році проведено
анкетне опитування лікарів України. Відповіді отримано від 1073 лікарів
(із східних областей України – 230 практичних лікарів і 113
науково-педагогічних працівників, із західних відповідно – 582 і 149).
Відзначимо тільки деякі показники анкетування.
Із східних областей України замислювалися над тим, якою мовою
користуються в побутовому і професійному житті 53% респондентів, із
західних – 93,3%. Із східних областей добре володіли українською мовою
51,3% практичних лікарів і 32,9% науковців, із західних відповідно –
95,9% та 85,9%. Дерусифікацію сфери медицини вважали безперспективною із
Сходу України 37,4% лікарів-практиків і 36,3% науковців, із Заходу
відповідно 0,2% і 4,7% (Чернівці – 8,7%). Головними причинами утруднення
дерусифікації колеги-практики і науковці Сходу вважали відповідно:
інертність – 42,6% і 52,2% та брак термінологічних словників,
україномовної, навчальної та наукової літератури – 50%, 50,4%. Із Заходу
інертність зазначена була у відповідях 46,4% практиків і 57,7%
науковців. 85,2% останніх вказали на брак довідників з української
медичної термінології та літератури. З інших причин були названі
небажання лікарів (Схід – 27,8%, Захід – 34,2%) та науковців (відповідно
– 20,3 і 13,4%), небажання керівництва (відповідно – 20,4 і 19,9% та 15
і 12,7% ).
Щодо медичних термінологічних словників, то у 20-их роках минулого
століття їх видано було 4, у 30 роках – 3, у 1948 р. – один і аж у 1963
році знов один (фізіологічних термінів). Значно пожвавилося видання
загальних та галузевих медичних термінологічних словників тільки у 90-х
роках.
Незважаючи на численні видання медичних термінологічних словників в
Україні за останнє десятиріччя, проведення відповідної конференції
(Львів, 1993 р.), проблему української медичної термінології слід
розв’язувати за участю медиків і філологів шляхом науково-обґрунтованої
уніфікації україномовних медичних термінів.
Щодо видань медичної літератури, то спеціалізоване видавництво
“Здоров’я“ у 1986-88 рр. опублікувало 14,7% україномовних видань (з них
40,8% – науково-популярних), із виробничої та довідкової літератури – по
8,6%, наукової – 0,9%. Видавництво “Вища школа“ в тих же роках не видало
жодного посібника з медицини українською мовою. У 1996 р. видавництво
“Здоров’я“ випустило усі 12 посібників українською мовою, але 29
“замовних“ видань – російською. За 2003 та 10 місяців 2004 р. із 59
публікацій цього видавництва україномовних виявилося 48 (81,4%). з 14
посібників 3 – російськомовні, один – двома мовами.
3/4
A
A
ходило понад 30 медичних журналів (з них 24 – українською мовою). У 1990
р. медичних журналів в Україні було 7 (3 – україномовних), а в 1992 р. –
вже 17 (4 – україномовних), у 1995 р. – 32 (9 – україномовних; у 15-ти
журналах статті друкувалися мовою автора; в кожному з чисел журналу – по
2-3 україномовні статті).
У 2003 р. в Україні, за даними Центральної медичної бібліотеки, виходило
224 медичних журнали. Згідно з проведеним нами аналізом, назви 55-ти
журналів російськомовні, 169-ти – україномовні. Із перших у 32-х (58,2%)
статті публікуються тільки російською мовою, у 23-ох (41,8%) –
авторською (українською або російською). Із 169 журналів з україномовною
назвою статті публікуються тільки українською мовою у 50-ти (29,3%),
авторською (українською або російською) – у 119 (70,7%).
У по-російськи поіменованих журналах, які подають статті авторською
мовою, україномовних 16,3%, у по-українськи поіменованих – 35,8%. Лише
журнал “Медицина світу“ друкує статті тільки російською мовою.
Найпопулярнішим журналом широкого профілю в галузі внутрішніх хвороб
залишається журнал “Лікарська справа“. Від 1989 р., під назвою на той
час “Врачебное дело“, журнал друкує статті мовою автора. У 1992 році
(414 публікацій) україномовних статей загалом було 15,7%. Автори східних
областей загалом подали 69,2% статей, з яких україномовних було 12,5%,
із західних областей відповідно – 30,8% і 35,7%. У наступному, 1993 р. з
346 статей кількість україномовних публікацій збільшилася до 20,8%, в
тому числі із східних областей їх стало більше на 1,3% (13,8%), із
західних – на 38,7% (74,4%). Минуло 10 років, 2003 р. в цьому журналі
кількість україномовних статей (в аналізі не враховувалися із 216 статей
23 статті з Білорусі, Росії, Ташкента) стало 46,1%, у тому числі з усіх
поданих зі Сходу України 42,3%. Із західних областей України, Буковини,
Закарпаття, а також з Вінниці, Житомира, Сум, Чернігова всі статті –
українською мовою. Київські автори із 107 статей в 43,9% випадків подали
статті українською мовою. З’явилися навіть поодинокі статті державною
мовою з Донецька, Дніпропетровська, Запоріжжя, Луганська.
Про збільшення прихильності до української мови колег-науковців можна
судити і на підставі аналізу матеріалів ХV з’їзду терапевтів України та
Всеукраїнської конференції з питань артеріальної гіпертензії (2004,
разом 462 публікації). Україномовних публікацій (дві – із Словаччини)
було 61,1%, з Буковини, Закарпаття, західних областей усі –
україномовні. В одну групу можна об’єднати Дніпропетровськ, Запоріжжя,
Луганськ, Одесу, Суми – 41,3%, з Харкова – україномовних публікацій було
26,7, з Донецька – 9,7%, з АР Крим – жодної. Щодо Донецька, то все-таки
в збірнику матеріалів конференції з проблем реабілітації (Донецьк, 2002)
переважно донецьких авторів україномовних публікацій із 174-х було
20,7%.
Отже, спостерігається тенденція до поширення, вживання української мови
в друкованих медичних виданнях, у тому числі й зі Сходу України. Все
залежить від принциповості у підході до розв’язання цієї проблеми. Адже
можна в Дніпропетровськ (журнал “Урологія“), в Харкові (“Український
радіологічний журнал“) випускати видання винятково українською мовою.
Редакція “Українського науково-медичного молодіжного журналу“ (Київ)
беззастережно вимагає подавати статті українською мовою.
Дивно, що бувають випадки недотримання послідовності в цій справі.
Наприклад “Журнал об’єднання хворих на м’язову дистрофію – ERB“ (Львів)
друкує статті тільки українською мовою. Але чомусь на останніх сторінках
одного з чисел (2002, №1) – «Жизнь Рамакришны“, “Евангелие Рамакришны“.
Якщо немає готового українського перекладу цих текстів з оригіналу, то
невже злочинно було б перекласти їх з російської мови ? Також шанована
мною україномовна медична газета друкує на всю сторінку кольорові
рекламні проспекти провідної в Україні фармацевтичної фірми російською
мовою. А генеральний директор цієї фірми вважається палким прихильником
української мови, адже газета розповсюджується тільки в Україні.
Засідання медиків високого наукового, посадового рангу, наукові медичні
форуми в Україні найчастіше відкриваються державною мовою. Але достатньо
комусь поставити запитання чи виступити російською, як тут же
головуючий, а за ним і більшість присутніх переходить на російську. Все
та ж інертність, байдужість? Чи такий уже високий рівень
інтелігентності, яка диктує переходити на мову співрозмовника? А може
будемо розраховувати на його інтелігентність, виховувати його?…
У медичних навчальних закладах українська мова як державна впроваджена,
але формально. На жаль, переважна більшість викладачів східного регіону
не можуть переступити мовно-психологічний бар’єр, перебороти нехіть.
Пора би вже й іноземних студентів, аспірантів навчати української мови
для опанування ними відповідних навчальних програм.
Конкретно і реально у листі до мене оцінив місце української мови в
медицині за нинішніх обставин лікар одного із сіл Чернігівщини, з яким я
познайомився через газету “Ваше здоров’я“: “За 13 років незалежності в
нашому районі яких тільки не було інспекцій, перевірок, ревізій і т.п. з
інстанцій різних рівнів, але жодного разу не контролювалося виконання
Закону про використання державної мови в закладах охорони здоров’я.
Російськомовне чи зросійщене міщанство обстоює не офіційну двомовність,
а узаконене право не знати і не вивчати українську мову. А зневага
росіян до тих, серед кого проживають не один десяток років, до традицій,
звичаїв, мови корінного населення цілком свідома, бо всі бачать, як
продовжується подальше втягування України в російську економічну,
інформаційну, культурно-мовну орбіту. До речі, коли я в минулому році
проходив курси передатестаційного циклу з терапії в КМАПО, кожен
викладач на початку запитував групу, якою мовою краще читати лекції. І
варто було із 40 чоловік двом-трьом заявити, що хочуть чути російську,
лектор з готовністю їх задовольняв, переходив на російську “.
Незважаючи на відсутність протекціонізму і сприяння впровадженню
української мови у сферу медицини з боку владних структур і осіб,
українська мова у сфері медицини, хоча й дуже повільно, завойовує
належні їй позиції. Явних перепон цьому процесові немає. Потрібна лише
усвідомленість нашої адміністративної, наукової медичної еліти у
значенні рідної, державної мови як державотворчого, як національно і
суспільно-консолідуючого чинника, як фактора морально-патріотичного
виховання.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
