Реферат на тему:
Географія релігії України (сакральна географія)
План
1. Проблеми становлення сакральної географії в Україні.
2. Історико-географічні особливості розвитку релігії в Україні.
3. Сучасні релігійно-конфесійні відмінності в Україні. Територіальна
організація релігії в Україні.
– 1 –
Релігійна сфера суспільства виконувала і виконує насамперед засадничі
духовно-культурні функції. Але враховуючи те, що вона включає не лише
систему вірувань, а й релігійні інституції, об’єднання віруючих, її
функції і вплив в цілому ширші, охоплюють різні аспекти життєдіяльності
суспільства, формуючи загальносуспільні стереотипи поведінки, традиції,
цінності.
Кількісні та якісні зміни у релігійній ситуації, релігійному житті
населення і діяльності служителів культу вимагають осмислення багатьма
науками, у першу чергу гуманітарними, а в тому числі і
соціально-економічною географією, в системі якої і виділяється географія
релігії або сакральна географія (від латинського слова sacra – святий).
Релігія – це елемент духовного життя, але вона є водночас сферою
ідеологічної діяльності. Вона включає в себе відправлення різних культів
(молитви, обряди, свята), що відбуваються на базі різних об’єктів
(церкви, монастирі, релігійні громади, мечеті тощо), які, пройшовши
певні етапи становлення і розвитку, є локалізованими і функціонують у
просторі (на земній поверхні з її природними та суспільними
відмінностями). І саме тому до дисциплін, що вивчають релігію, цілком
слушно відносять географію релігії як суспільно-географічну дисципліну,
що вивчає територіальну організацію релігійної сфери життєдіяльності.
Географічні суть релігійної сфери проявляється в різних аспектах, але в
першу чергу це:
а) розміщення та розповсюдження релігійних вірувань і відповідних їм
інституцій;
б) наявність геопросторових ядер релігійного життя і діяльності, які
стягують на себе міграційні потоки віруючих, паломників і рекреантів (т.
зв. святі місця, апостольські столиці, місця знаходження чудотворних
ікон тощо);
в) розвитку територіальної сакральної інфраструктури, яка забезпечує
власне духовну сферу послугами (виробництво церковного одягу, видання
релігійної літератури, малювання ікон, підготовка служителів культу –
осіб духовного стану);
г) залежності територіальної диференціації релігійного життя і
діяльності від геопросторових відмінностей в етнодемографічній і
природно-географічній обстановці.
Сьогодні місце сакральної географії визначається роллю релігії в
суспільстві. Тому ця галузь перебуває на стику географії культури і
географії сфери послуг. В центрі уваги географії релігії ставляться
сакральні інтереси людини, конфесійні інтереси конфесійного життя,
релігійні інтереси суспільства.
Предметом сакральної географії є територіальна організація релігійного
життя і діяльності, а загалом – релігійної сфери. Конкретними об’єктами
дослідження є геопросторові форми цієї організації, зокрема її
морфологія, зміст, генезис, динаміка, а також фактори і закони
формування й функціонування. Таким чином географія релігії виступає
міждисциплінарним напрямком, який розвивається на стику географії,
релігієзнавства, теології.
ТСС формуються під впливом територіальної організації суспільства і є
компонентом духовної підсистеми територіальної суспільної системи. ТСС
як специфічна географічна реальність об’єднує всі різноманітні прояви
релігійного життя в їх взаємозв’язку та взаємодії на певній території.
Вона є структурно-компонентною частиною географічного простору, що
дозволяє застосувати для характеристики територіальної організації
релігії геоситуаційний підхід, який дає змогу простежувати зміни стану
ТСС та її частин за певний проміжок часу.
Науковими завданнями сакральної географії на сучасному етапі є:
– обґрунтування системи чинників розвитку і геопросторової організації
територіальних сакральних систем;
– виявлення і обґрунтування законів і закономірностей їх формування і
функціонування;
– розробка понятійно-термінологічного апарату.
Географічність у вивченні соціальних релігійних явищ полягає в
сполученні просторових, комплексно-пропорційних, конкретних і глобальних
підходів з соціологічними, економічними та екологічними, які охоплюють
територіальні аспекти взаємодії суспільства й природи і проявляються у
вигляді дискретних утворень ноосфери, що є ієрархічно організованими
цілісними системами.
– 2 –
Релігійні вірування в Україні мають довгу і складну історію, що тісно
пов’язано з історичними процесами становлення української нації, зокрема
її духовності, культурного та економічного зв’язку з іншими народами.
Під вплив християнства Україна попадає в X ст. (офіційно з 988р., коли
кн. Володимир охрестив Русь-Україну). Тоді християнство знайшло на
Україні сприятливий суспільно-громадський, державний та етнічний ґрунт
для свого формування.
Проникало на Україну християнство двома шляхами. З півдня, від
візантійців перші паростки християнства припадають ще на початок нашої
ери, про що є незаперечні свідчення (діяльність апостола Андрія
Первозванного спочатку в Криму, а потім і на Київських берегах). Кн.
Володимир своїм актом хрещення завершив еру спорадичного впровадження
християнства на Русі, паралельно витіснивши старі поганські вірування, а
відповідно запровадивши єдину для всіх віру.
З заходу християнство прийшло через Чехію, Моравію та Македонію років на
100-300 раніше, але охопило своїм впливом лише Західну Україну, де
проживало племена білих хорватів. Головним чинником поширення
християнства тут стала місіонерська діяльність македонських братів
Кирила і Мефодія, що проповідували близькою для тодішнього населення
краю староболгарською мовою, а відповідно мали належний вплив на
тогочасне суспільство. Власне мовна проблема і була чи не найосновнішою
в утвердження християнства на Русі, що розтягнуло цей період на кілька
століть. Як тільки східне християнство стало послуговуватись
давньоболгарською мовою, воно за короткий період опанувало великий
простір від Чорного моря до поліських боліт.
Після знищення Києва монголо-татарською навалою 1240р., центр
православ’я переміщується дальше на північ, до Москви. Україна таким
чином втратила центристе значення, а церква, що все частіше починає
називатись Східною, набирає ознак різкого консерватизму та реакційності.
У той же час Західна Церква була більш поступливою в догматиці, і вона
все сильніше почала впливати особливо на Західну Україну. Щодо України в
цілому слід зауважити, що захід вів двоїсту політику. Вона
використовувалась як форпост для боротьби з східними впливами (і
монголо-татарським, і московським). Процес латинізації української
церкви не вдався і вона зберегла свої національні особливості. Особливо
яскравими подіями цього напрямку були Люблінська унія (1569р.). Тому
Берестейське об’єднання Української православної церкви з Римом (1596р.)
було практично єдиним способом врятувати її від поглиблення латинства у
його польському варіанті і збереження своєї ідентичності. Це також був
прецедент щодо об’єднання церков з метою утворення національної церкви.
Впродовж XVII ст. українська православна церква послаблювала свої
позиції і остаточно позбулась своєї самостійності в 1686 р., коли
Київська метрополія була «добровільно приєднана до Московського
патріархату. Українська Греко-католицька церква також пережила важкі
часи у складі Австро-Угорської імперії та Польщі, що не сприяли розвитку
національних церков. Радянська влада взагалі в 1946 році ліквідувала
українську Греко-Католицьку церкву, знищивши всі її інституції.
Впродовж двох останніх століть антиукраїнські акції щодо організації
релігійного життя суттєво перешкоджали консолідації нації і подоланню
релігійного відчуження. Україна як етнонаціональна цілісність протягом
того часу так і не склалась як конфесійна цілісність. Конфесійні центри
мало формували в свідомості українців образ єдиної України. Канонічна
відчуженість, адміністративна підпорядкованість конфесій зарубіжним
центрам детермінували відцентровість релігійної сфери в Україні, а це
вело до посилення етнокультурної диференціації у релігійному розвитку,
послаблювало внутрішній опір асиміляції, особливо в окраїнних
етнічноукраїнських регіонах.
– 3 –
Дуже неоднозначною є сучасна релігійна ситуація в Україні. Складні
міжконфесійні відносини помітно впливають на перебіг геополітичних
процесів, позначаючись на деяких регіональних особливостях політичної
ситуації і опосередковано відображаються у соціально-політичному
середовищі регіонів.
За офіційними даними станом на 1.01.2002 року в Україні діяло 24919
релігійних громади 114-ти конфесій, течій і напрямків: близько 45% з них
зосереджено на заході країни, але найдинамічніше їх кількість зростає у
центральному регіоні. У розрахунку на 10 тис. осіб найщільнішою мережа
релігійних громад є в Тернопільській області (13,2 громад на 10 тис.
осіб), Закарпатській (9,5), Львівській на Івано-Франківській (відповідно
9,5 та 8,3). Водночас найнижча щільність – у Луганській (1,6), Донецькій
(1,4) та Харківській (1,3) областях.
У відповідності до традицій домінують християнські конфесії. Загальна
чисельність громад – понад 20400 (до 97% від загальної їх кількості). У
структурі християнських конфесій наймасовішим є православ’я – понад 12,3
тис. громад (на січень 2000 року), або половина їх загальної кількості.
На першому місці тут Українська Православна Церква (МП) – 7911
зареєстрованих громад (39 %), 8 монастирів. Далі йдуть: Українська
Греко-Католицька церква – 3198 громад (15,7%), Українська Православна
Церква (КП) – 2178 громад, Українська Автокефальна Православна Церква –
1022 громади. Сьогодні робляться спроби щодо компромісного рішення по
об’єднанню цих церков в єдину помісну національну церкву з центром в
Україні.
Динамічно зростає кількість протестантських релігійних організацій
різних напрямків. Станом на 1.01.1999 року їх частка складала 23,3 від
загальної кількості. Протестантські конфесії в Україні значно швидше
розбудовують свої структури, активно застосовують сучасні засоби впливу
(радіо, телебачення), активно пропагують свої вчення серед населення.
Так вже зареєстровано 1740 громад Всеукраїнського союзу євангельських
християн-баптистів, 784 громади Церкви П’ятидесятників, 657 громад
церкви адвентистів сьомого дня, 300 релігійних громад свідків Єгови.
Помітним явищем релігійного життя України є і розширення впливу
римо-католицької церкви. Користуючись пріоритетною підтримкою Ватикану
за останні роки в Україні сформовано 842 римо-католицькі релігійні
громади. Зона їх поширення – від західного кордону до Дніпра. Багато
таких громад га Хмельниччині, а Кам’янець-подільський навіть став
своєрідним релігійним центром цієї течії в Україні.
У зв’язку з активізацією національно-культурного життя етнічних меншин
поступово відроджуються релігійні конфесій мусульман (345 громад),
євреїв (Об’єднання громад іудейського віровизначення України), німців
(Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква), вірмен (Вірмено-Григоріанська
Апостольська і Вірмено-Католицька Церква).
Релігійне життя має свої територіальні особливості. Так, лише дві
конфесії – УГКЦ та УПЦ (МП) мають досить чітко виражені ареали
домінуючого впливу. УПЦ (МП) переважає на півдні та сході України та
сході Поділля ( в Чернігівській, Сумській, Харківській, Полтавській,
Луганській, Херсонській, Одеській, Вінницькій та Хмельницькій областях
їх частка перевищує 50% від загальної чисельності громад. Значним є її
вплив і на Закарпатті (близько 50%). З 1998 року під егідою УПК (МП)
почали створювати т.зв. православні братства, які займаються активною
громадсько-політичною діяльністю під патронатом деяких єпископів півдня
та сходу України. Основний напрям їх діяльності – боротьба проти
автокефалії, проти впровадження української мови в церковні обряди і що
симптоматично – за відновлення Російської монархії. В літургії УПЦ (МП)
використовує російський варіант церковнослов’янської мови, а в
проповідях, навчальних закладах, церковній літературі – переважно
сучасну російську мову. Назагал дана вітка православ’я дуже нетерпимо
ставиться до інших релігійних вірувань. Важливою є також ситуація щодо
адміністративно-територіальної організації конфесії. Неправомірним є
розташування центру конфесії поза межами держави (незалежна держава –
незалежна помісна церква).
Через найбільше поширення саме православних церков то території України
слід зупинитись на їх адміністративно-територіальному устрою, що
органічно виходить з віровчень та догм кожної з конфесій, історичних
особливостей розвитку, традицій даної конфесії та реалій
політико-адміністративного поділу держави.
Найповніший адміністративно-територіальний поділ православних церков
представлений таким чотирьохступеневим рядом: патріархат (метрополія) –
єпархія (єпископство) – деканат (благочиння) – парафія (парохія).
Соціально-політична проблематика діяльності релігійних організацій є
територіально-диференційованою, що зумовлює актуальність її аналізу в
розрізі окремих районів. Виділення таких релігійно-географічних районів
має не лише окреслене прикладне значення, але й може бути формою
культурно-ментальної типології районів України. С.В.Павлов на підставі
низки особливостей релігійного життя (ступінь релігійності населення,
кількість і структура релігійних організацій, її динаміка), виділи в
межах України 4 макро-регіони: Західний, Східний, Центральний і
Південний.
Об’єктивний аналіз територіальної структури релігійної сфери свідчить
про збереження суттєвих, історично зумовлених регіональних відмінностей.
Саме політичні кордони минулого є одним з основних чинників
релігійно-конфесійної диференціації. Проблема об’єктивної
поліконфесійності українського народу потребує терпимості, толерантності
ставлення. А керуючись принципом свободи совісті і відокремлення
функціонування держави та церкви, зауважимо, що громадська та
ідеологічна діяльність релігійних формувань завжди повинна бути в полі
зору цілісної концепції політиків і державних діячів, зумовлюючи, як
вважає М.С. Дністрянський, актуальність розроблення цілісної концепції
регулювання конфесійних стосунків. Одним з основних положень такої
концепції може бути положення про відповідність мети, принципів і форм
діяльності конфесій статусу України, її конституції, державним
інтересам, недопустимість різних форм діяльності, спрямованої на
порушення етнокультурної цілісності українського народу та поглиблення
регіонального відчуження.
Література:
1. Голіков А.П., Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до економічної і
соціальної географії. – К: Либідь, 1996. –С. 206-232.
2. Кубійович В.М. Наукові праці том 1. // упорядник О. Шаблій.
–Париж-Львів :Фенікс, 1996. – С. 415-419, 441-454, 464-506.
3. Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до соціальної географії. – К.:
Знання, 2000. – С. 15-35, 55 – 125.
4. Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії. – К.: Вища школа . –
С. 46-62.
5. Соціально-економічна географія України / за ред. О.І. Шаблія.
–Львів.: Світ, 2000. – С. 409-417.
6. Соціально-економічна географія України / за ред. О.І. Шаблія.
–Львів.: Світ, 1994. –С. 389 – 391.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
