.

Інноваційні підприємства та їх особливості (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
187 5423
Скачать документ

 

Вступ

 
У курсовій роботі розглянуто інноваційні підприємства, їх види та особливості, а також засади та механізм формування інноваційної політики підприємств. Також розглянуто інноваційну діяльність харчової промисловості.
 
Метою дослідження курсової роботи є інноваційна діяльність харчової промисловості, її аналіз. Аналізуючи практику використання рейтингової оцінки та враховуючи мету здійснення порівняльної оцінки соціально-економічного розвитку регіону, а також інноваційну активність здійснити комплексний аналіз інноваційної діяльності.
 
Задачами дослідження було проаналізувати на прикладі Київської області інноваційну діяльність хлібопекарської промисловості за період 2000 – 2006 рр. Також зробити оцінку інноваційно активних підприємств хлібопекарської промисловості.
 
Предметом дослідження є інноваційна діяльність підприємств, а об’єктом дослідження – харчова промисловість.
 
У курсовій роботі для досягнення поставленої мети використано статистико-економічний метод – для дослідження сучасного стану, динаміки та тенденцій інноваційної діяльності підприємств харчової промисловості.
 
Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури. Текстова частина викладена на 47 сторінках друкованого тексту і складає 5 рисунків, 4 таблиць. Список використаної літератури включає 26 найменувань.
 

1. Розділ I Теоретичні основи інноваційних компаній

 

1.1 Інноваційні підприємства і їх інноваційна політика

 
Одним з найважливіших завдань у створенні інноваційних підприємств є формування його структури, яка спроможна вирішити проблеми і досягти заданої мети. Структура підприємства має бути динамічною і змінювати свої параметри до виконання тих завдань, які виникають у процесі створення інновацій. Організаційні структури створюються для досягання певних цілей. У свою чергу цілі формуються шляхом аналізу думок і припущень, форм і методів їх досягнення силами творчого колективу.
 

1.1.1 Формування підприємств-інноваторів і їх стратегія

 
Інноваційні підприємства формуються на основі змісту і структури самого інноваційного процесу, зокрема фундаментальних досліджень, прикладних досліджень і новаційних розробок, впровадження технічних та технологічних новацій у виробництво, випуску нових видів продукції і її реалізацію. Цей процес складається з окремих видів діяльності, які стають основою створення окремого інноваційного підприємства. Кожне інноваційне підприємство становить певну ланку загального інноваційного процесу.

Системи

Рис. 1.1 Системи інноваційних підприємств

Усі підприємства взаємодіють між собою, оскільки діяльність наступної ланки залежить від діяльності попередньої. Формування і функціонування інноваційних підприємств підпорядковане логіці інноваційного процесу, зокрема поділу праці, який він викликає.
 
Поділ праці в інноваційному процесі. Найзагальніші рівні поділу праці в інноваційному процесі характеризують дві сфери діяльності:

  • по-перше, це сфера творення, тобто науково-дослідні установи, які проводять фундаментальні дослідження, науково-дослідні роботи, конструкторські розробки і створюють нові технічні засоби, технології, види продукції;
  • по-друге, це сфера впровадження, тобто безпосередні вироб¬ники товарів і послуг, а також підприємства, що обслуговують виробництво, які використовують нові технічні засоби, технології, види продукції з метою виробництва високоякісної і конкурентоспроможної продукції.

У свою чергу кожна сфера інноваційної діяльності має свій внутрішній поділ праці. Наприклад, сфера творення охоплює фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, дослідно-конструкторські роботи, випробувальні роботи. Сфера впро¬вадження охоплює підприємства, які здійснюють технологічну під¬готовку виробництва, освоєння виробництва, сервісну організацію, тактичний маркетинг, стратегічний менеджмент. Інноваційному процесові, як і виробничому загалом, властиві такі рівні поділу праці: загальний, частковий, одиничний і територіальний.
 
Розрізняють такі рівні поділу праці у сфері творення інновацій: загальний поділ праці: охоплює поділ організацій за галузями знань, які вони досліджують та узагальнюють: знання суспільних наук; знання гуманітарних наук; знання природничих наук; знання технічних наук;

  • частковий поділ праці: охоплює поділ організацій, які досліджують наукові проблеми конкретних галузей націо¬нальної економіки: знання демократії, національної і міжнаціональної політики, права та державного будівництва; знання національних і міжнаціональних відносин; знання соціального розвитку людини і соціальної інфраструктури; знання інформатики і глобалізації; знання ринкової економіки і пріоритетів перехідної економіки; знання промислового виробництва і його окремих галузей; знання сільськогоспо¬дарського виробництва; знання основ капіталовкладень і будівництва загалом; знання розвитку транспорту і вироб¬ничої інфраструктури;
  • одиничний поділ праці: характеризує поділ праці за професійною ознакою зайнятих в інноваційній організації і видом новації, над яким працює дослідник; тут проводяться дослідження і формуються знання про конкретні новації: знання наукових основ організації праці і виробництва; знання нових технічних засобів виробництва для різних галузей і виробництв; знання нових технологій виробництва, переробки сировинних і напівфабрикатних ресурсів; знання нових матеріалів, сировини, палива; знання нових видів товарів, послуг; знання нових документів організації статистики, обліку, фінансів, кредитування, капіталовкладень;
  • територіальний поділ праці: характеризує поділ праці за просторовою ознакою, рівнем концентрації і спеціалізації науково-технічного потенціалу окремих регіонів та населених пунктів; в окремих регіонах і населених пунктах здебільшого зосереджені науково-дослідні установи, які здійснюють: фундаментальні дослідження суспільних і природничих наук; прикладні дослідження для окремих галузей сфери виробництва і сфери послуг; дослідно-конструкторські роботи, випробувальні роботи для різних галузей національної економіки; технологічну підготовку виробництва за різними напрямами; освоєння виробництва, маркетингові розробки тощо.
  •  

Систематизація інноваційних організацій за рівнем поділу праці і їх просторовим розміщенням має важливе значення для сегментації інноваційного ринку, збору, концентрації і поширення іннова¬ційної інформації. Така інформація дає можливість з’ясувати стан інноваційного розвитку в тій чи іншій галузі виробництва товарів і послуг, конкретному регіоні чи населеному пункті. Вона посилює конкуренцію як між фірмами-творцями новацій, так і між фірмами-виробниками товарів на інноваційній основі.
 
Виробнича орієнтація підприємств-інноваторів. Інноваційні підприємства провадять діяльність відповідно до свого економічного стану та спроможності, їх можна звести у декілька груп:

– підприємства, що мають потужну науково-технічну основу, планомірно впроваджують новації, здійснюють масове виробництво якісної продукції з відносно низькими цінами, що дає їм можливість підвищувати конкурентоспроможність протягом періоду стабільності цін. Вони мають можливості маневрувати показниками не лише ціни, але й властивості продукції;

– підприємства, які шукають і знаходять свою нішу на ринку інновацій і товарів. Фірми цієї групи намагаються обходити своїх конкурентів вишуканішими однорідними товарами. Хоч обсяг виробництва є менший, але вища ціна їхніх товарів певною мірою компенсує втрати прибутків, які отримують попередні фірми за рахунок ефекту від масштабу вироб¬ництва;

– підприємства, які не мають чітко визначеної спеціалізації та освоєних сегментів ринків, здебільшого мають місцеву виробничу орієнтацію. Це характерно для малих підприємств, які пристосовуються до невеликого, інколи і тимчасового, попиту. їхня виробнича ситуація не є стабільною, вони можуть часто переорієнтовуватися і за рахунок гнучкості, пошуку покупців свого товару утримуються на ринку;

– підприємства, які орієнтуються на нові товари, ринки, тобто мають початкову орієнтацію, оскільки вони започатковують цілком новий товар і створюють йому місце на вже діючих ринках.
 
Усі чотири типи інноваційних підприємств мають одну спільну орієнтацію: забезпечити відтворення виробничих і новаційних витрат та отримати прибуток. Цьому повинна сприяти ціна реалізації їхньої продукції ц:

ц= о+т+а+чп,

де ц – ціна одиниці продукції;
о – затрати оборотного капіталу в одиниці продукції;
т – затрати праці в одиниці продукції;
а – амортизаційні нарахування на основний капітал в одиниці продукції;
чп – чистий прибуток в одиниці продукції.

Вартісна структура ціни одиниці товару свідчить, що усі підприємства намагатимуться:

по-перше, знижувати собівартість одиниці продукції (о+т->тіп) ;
по-друге, збільшувати частину валового прибутку в одиниці продукції (ак+чп ->тах).

Успіх їх намагань залежатиме від опанованої ними стратегії і позиції на ринку:

  • підприємства, які проводять масштабну стратегію, реалізують її шляхом впровадження інновацій та удосконалення техно¬логій, організації виробництва й управління, праці і марке¬тингу; здебільшого собівартість їх продукції нижча від середньої на ринку, і вони можуть не боятися за надмірні витрати на виробництво одиниці продукції, оскільки їх прибуток вищий від середнього на ринку;
  • підприємства, які проводять нішеву і місцеву стратегію, зберігають свої позиції шляхом підвищення якості продукції за рахунок впровадження інновацій; собівартість і прибуток, які містяться в одиниці їхньої продукції, переважно відобра¬жають середні показники на ринку;
  • підприємства, які орієнтуються на принципово нову продукцію, завжди мають високий ступінь ризику: невідома реальна ціна реалізації продукції та перспектива ємності ринку щодо їхнього товару; для завоювання ринку та привернення до себе реальних споживачів такі підприємства можуть іти на зниження ціни продукції і відповідно прибутку; якщо ціна одиниці продукції дорівнюватиме собівартості (ц=о+т), то фірма може відмовитися виробляти цей продукт або шукати шляхів зниження її собівартості (ц>о+т).
  •  

Усе це свідчить про те, що інноваційна діяльність мусить бути спрямована на випуск такого виду і такої якості товару, який матиме попит у будь-який час і на будь-якому ринку. Притому товар має бути конкурентоспроможним для виробника і плато¬спроможним для покупця.
 

1.2 Венчурні фонди і венчурне підприємництво

 
Інноваційна діяльність швидко поширюється і набуває різних орга-нізаційних форм. Зумовлено це тим, що створення і впровадження інновацій є досить прибутковим підприємництвом, а в інноваційному процесі завжди появляються техніко-технологічні ніші, які заповнюють підприємливі науковці, інженери, менеджери, конструктори.
 
До найефективніших методів прискорення інноваційної діяльності, наприклад у СІЛА, Канаді, належать так звані “венчурні” (ризикові) форми їхньої організації на рівні корпорацій. Основними з них є внутрішні “венчури” і програми “свояків”. “Венчур” у перекладі з англійської означає “ризикове підприємництво”, “починання”. Виникає воно здебільшого у системі корпорацій і має на меті прискорювати інноваційну діяльність, створювати інноваційні продукти, впроваджувати у виробництво та забезпечувати корпорації економічне зростання. У венчурному підприємництві чітко формуються дві його складові: венчурні фонди і венчурні фірми.
 
Венчурні фонди. Джерелами фінансування венчурних фондім є капітал корпорацій, банківські кредити, пенсійні фонди, особисті заощадження громадян. Також є приклади, коли внутрішні венчурні підрозділи виникають як результат розпродажу корпораціями неефективних науково-дослідних підрозділів своїм працівниками. За успішної діяльності учасники венчурної структури можуть використовувати і свої заощадження як джерело фінансування їх діяльності.
 
Венчурні фонди стають акумулятором грошових засобів, з одного боку, та джерелом фінансування інколи несподіваних інноваційних рішень – з іншого. За активної організації внутрішніх ризикових відділів корпорації можуть ставати лідерами і завойовувати нові ринки інноваційної продукції. Відносна самостійність венчурних структур істотно знижує ризик, що виникає як результат процесу диверсифікації виробництва.
 
Венчурні підприємства. Це здебільшого невеликі підприємства, які створюють однодумці, зокрема інженери, дослідники, конструк¬тори, менеджери, що мають досвід і навики проводити дослідницьку роботу, уміють збирати та аналізувати відповідну інформацію, узагальнювати результати аналізу, виявляти тенденції, закономір¬ності перебігу процесів та обґрунтовувати певні рішення. Такі підприємства є найбільш наближені до науково-технічного прогресу і на перших етапах своєї діяльності можуть бути неприбуткові. Їхні доходи залежать від використання їхніх розробок підприємствами, що виробляють і реалізовують продукцію. Успішна робота вироб¬ничих підприємств неминуче через фінансові відносини стане успішною і для венчурних підприємств.
 
Для таких підприємств існує великий ризик успішної діяльності. Насамперед цей ризик пов’язаний із відсутністю стартового капіталу. Венчурні підприємці здебільшого використовують свої заощадження як первісний капітал. Якщо його не вистачає, то вони змушені звертатися до венчурних фондів, окремих банків, які готові надати ризиковий капітал. Високоприбуткова діяльність дає можливість за 1-1,5 року повернути вкладений капітал та отримувати прибутки. Невисокою рентабельність венчурного підприємництва вважається тоді, коли 8-10-кратне збільшення первісного капіталовкладення досягається за 5-6 років.

Треба зазначити, що венчурні фонди та й інші фінансові орга¬нізації, здійснюючи капіталовкладення у венчурне підприєм¬ництво, зіштовхуються із певним комерційним ризиком. Практика ризикового підприємництва у ринкових країнах свідчить, що тільки 10-12 % інвестованих інноваційних проектів виявляються високорентабельними. Інші – з невисокою рентабельністю, рідше – із середньою. Проте венчурні фонди не залишають цього під¬приємництва і часто страхують венчурні підприємства, беручи на себе цей ризик. Вони поділяють комерційний ризик між численними учасниками фонду пропорційно до їх частки у фонді та інвестуванні. Таким чином, венчурні фонди стають активними посередниками венчурного підприємництва, беручи участь в інноваційних розробках та їх упровадженні у виробництво. Між венчурними фондами і венчурними фірмами установлюються тісні виробничі зв’язки. Вони практично спільно розробляють плани проектних робіт, вирішують питання інноваційних розробок, збуту, здійснюють підбір творчих працівників, проводять патентний аналіз тощо. Отже, венчурні фонди стають однією із провідних ланок “опікунства” венчурного підприємництва або так званого “інноваційного бізнес-інкубатора”.

Венчурне підприємництво набуло різних форм:

– по-перше, початковою формою венчурного підприємництва стали “внутрішні” венчурні структури всередині корпорацій, які сформувалися на засадах фінансування корпорації та творчої групи працівників корпорації;

– по-друге, самостійні і здебільшого малі інноваційні підпри¬ємства, які використовують фінансування як венчурних фондів, так і ресурси кредитних установ;

– по-третє, “зовнішні” венчурні підприємства, які організовані на засадах пайових внесків зацікавлених корпорацій і можуть фінансуватися різними фінансовими джерелами.
 
З погляду зменшення комерційного ризику та успішного функціонування на інноваційному ринку більш успішними є венчурні підприємства, що створені на засадах пайових внесків великих корпорацій. Але більше переваг корпорації надають зовнішнім венчурам. Організаційні структури таких утворень є досить складні, багатоланкові і різноманітні. У сучасних умовах вони набувають форми “науково-дослідного консорціуму”. Такі форми добре роз¬виваються у сфері мікроелектроніки.
 
На сьогодні склалося декілька видів науково-дослідних консорціумів:

по-перше, частина таких консорціумів орієнтується на проведення довгострокових, багаторічних фундаментальних та прикладних досліджень. Вони мають свій потужний науково-тех¬нічний потенціал, тобто наукові кадри, лабораторії, інформаційну базу, дослідні підприємства тощо;

по-друге, частина консорціумів орієнтується на продовження досліджень, які уже початі університетами та інститутами. Вони зде-більшого не мають своєї дослідницької бази, а штат таких пра¬цівників хоч кваліфікований, але нечисленний;

по-третє, частина консорціумів орієнтується на узагаль¬нення певних розробок, формування єдиних галузевих стандартів і контролів за їх дотриманням. Вони менше пов’язані з розробкою реальних інновацій, а лише намагаються прискорити впроваджен¬ня неадаптованих новацій.
 
Спільним у діяльності науково-дослідних консорціумів є те, що їх поєднує венчурне фінансування. Наявність фінансових венчурних ресурсів є основою створення, діяльності, успіху різних форм венчурного підприємництва.
 
Пріоритети венчурного підприємництва в Україні. Досвід венчурного підприємництва у розвинутих країнах засвідчив, що завдяки йому вдається налагоджувати розвиток малих і середніх підприємств на новій технологічній основі.
 
В умовах України основним завданням розвитку організаційних форм інноваційного підприємництва є насамперед досягнення балансу інтересів інноваційного і виробничого бізнесу. Це потрібно вирішувати шляхом продуманої політики приватизації і фінансування у сфері інноваційної діяльності.

Особливу увагу необхідно привернути до вирішення проблем фінансування інновацій. В Україні механізм інноваційного фінансування майже відсутній. Чинне фінансування не забезпечує тої інноваційної віддачі, яка необхідна українській економіці. Ринок інновацій потребує великих фінансових надходжень.

Сьогодні в Україні залишковими бюджетними коштами забезпе¬чена лише академічна наука, яких і їй не вистачає. Крім того, інститути HAH України дещо віддалені від ринкових принципів взаємовідносин із споживачами їхньої наукової продукції. Існує і так звана “господоговірна тематика” у структурі наукових розробок академічних установ, але ефект від неї не дуже великий, інколи ніякий. Причиною цього здебільшого є те, що спосіб мислення керівників підприємств, організацій, владних структур не завжди адекватний пропозиціям, які випливають з наукових досліджень. Усе це свідчить про те, що в Україні необхідно домогтися насамперед деполітизації науки та унаучнення управління, виробництва, фінансів тощо. Наука повинна стати пріоритетним чинником у розвитку не лише економічного, але й державного, політичного, екологічного та й суспільного мислення загалом.
 
Практика ринкових країн доводить, що в результаті активізації інноваційного бізнесу в економіці все більшу роль відіграє мале і середнє підприємництво. В Україні ж малий інноваційний бізнес необхідно розвивати на різних стадіях інноваційного циклу у формі венчурних фондів, венчурних підприємств, науково-технічних бізнес-інкубаторів, технопарків, технополісів.
 
Інноваційний бізнес-інкубатор. Це інноваційне підприємство, що ставить за мету створення сприятливих умов для ефективної діяльності малих інноваційних та виробничих підприємств, які розробляють і впроваджують нові технології, техніку, продукцію, послуги. Здебільшого бізнес-інкубатори володіють необхідною інфраструктурою для організації підприємництва тими, хто виявив інтерес до інноваційно-виробничої діяльності. їм можуть надавати приміщення, обладнання на певний період, консультації з економічних, фінансових, юридичних питань, організовувати інформаційне та рекламне забезпечення на пільгових засадах. Бізнес-інкубатори мають можливість проводити експертизу інноваційних проектів, патентні дослідження, здійснювати пошук інвесторів та навіть страхувати і гарантувати захист діяльності малих підприємств.
 
В Україні створення інноваційних бізнес-інкубаторів повинно стати звичайною практикою і сприяти розвиткові таких типів бізнес-інкубаторів:

– на основі фінансової підтримки місцевих органів влади, які зацікавлені у знятті напруження на регіональному ринку праці. З економічного погляду такі бізнес-інкубатори є безприбуткові, з орендарів беруть до 55,0 % плати від тої, яка встановлена на ринку, а це сприяє фінансовому ствердженню малих підприємств;

– на основі фінансової підтримки підприємств і корпорацій, які не надають пільгової сплати оренди, проте забезпечують необхідною інфраструктурою для швидкого становлення нового підприємства. Такі бізнес-інкубатори є прибуткові, але новостворені підприємства сплачують лише ті послуги, якими реально скористалися;

– на основі бізнес-філій вищих навчальних закладів, які функці¬онують за відповідну орендну плату, що сплачують нові підприємці. Такі бізнес-філії падають конкретну наукову, економічну і технологічну підтримку підприємцям, які роз¬вивають виробництво наукомісткоїпродукції. До таких послуг входять консультації науковців, надання дослідної та лабора¬торної бази, обчислювальної техніки, можливості підвищення кваліфікації, користування необхідною літературою та інформацією.
 
Треба зазначити, що в Україні робляться спроби створити бізнес-інкубатори при деяких вищих навчальних закладах, з ініціативи місцевих органів влади та за підтримки урядових програм іноземних країн. Таким чином створено Київський інноваційний бізнес-інкубатор, структуру якого становлять: управління бізнес-інкубатора, координаційні органи для організації співпраці з місцевими органами влади, самостійні центри, які забезпечують обслуговування інкубаційних підприємств, інкубаційні підприємства. У межах Київського інноваційного бізнес-інкубатора функціонують три типи підприємств:

  • інкубаційні підприємства – це самостійні структури, які здійснюють інноваційне проектування, отримують необхідні послуги та інфраструктури на пільгових засадах на території бізнес-інкубатора, але термін перебування в інкубаторі становить не більше двох років;
  • підприємства-донори, які підтримують розвиток і діяльність інкубаційних підприємств з їхньої ініціативи, але вони незалежні та перебувають за межами бізнес-інкубатора;
  • самостійні підприємства-центри, які на пільгових засадах надають здебільшого сервісні послуги інкубаційним підприємствам, можуть розміщуватися у межах і поза межами бізнес-інкубатора.

Київський приклад повторили у “Львівській політехніці”, в Івано-Франківську. У першому створено інноваційний бізнес-інкубатор, у другому – Українсько-канадський бізнес-центр, який допомагає створювати малі підприємства виробничого напрямку. Такого плану бізнес-центри чи бізнес -клуби є у багатьох обласних центрах України.
 
Технопарк. Це, відповідно, вища організаційна форма іннова¬ційної діяльності, яка являє собою територіально-відокремлений комплекс, сформований на базі провідного університету чи академії. Технопарк провадить наукове, кадрове та інформаційне обслуговування інноваційної діяльності в його межах. До його складу входять й інші наукові установи, промислові підприємства, інформаційні, обслуговуючі та виставкові приміщення, житловий сектор, транспортне обслуговування, зв’язок, Інтернет тощо. Завдяки розвитку технопарків в Україні можна активізувати вирішення багатьох наболілих проблем:

  • по-перше, прискорити процеси передачі у виробництво науково-технічних розробок і знань, отриманих у результаті фунда-ментальних та прикладних досліджень;
  • по-друге, активізувати становлення і розвиток малого іннова¬ційного та виробничого підприємництва;
  • по-третє, мобілізувати фінансові ресурси приватного сектора, підприємств, банків, органів влади для розвитку інноваційної діяльності;
  • по-четверте, оптимізувати розміщення виробництв, праці і ка¬піталу у тих регіонах, де розвинуті технопарки;
  • по-п’яте, створювати нові робочі місця з виробництва науко¬місткої продукції навіть у регіонах, де немає технопарків.
  •  

Технопарки за своєю організаційною і фінансовою сутністю є досить складними структурними утвореннями. Для їх створення потрібні чималі зусилля університетів, Національної академії наук України, банків, населення, корпорацій, уряду, місцевої влади. Науково-педагогічні установи повинні відігравати провідну роль і бути творцями нових ідей та знань. В Україні є спроби створення технопарків, які ніби мають необхідну технопаркові інфраструктуру, зокрема на основі Національного університету “Львівська політехніка”, Національного технічного університету “Київська політехніка”, Харківського державного політехнічного університету, Харківського авіаційного інституту, Одеського фізико-хімічного інституту. Та практика інноваційної діяльності цих технопарків ще малозначущими. Україна й далі імпо’ртує техніку, обладнання, технології для сільського господарства, переробних галузей, енергетики, металургії і т. д.

Технополіс. Це складніша від технопарку організаційна інноваційна система, якою вже є певний населений пункт із числом мешканців до 200 тис. осіб. Технополісним ядром здебільшого є потужний університет та декілька менших навчально-наукових установ, навколо яких розвивається уся комунікативна, житлова, транспортна, соціальна інфраструктура. Практично населений пункт чи частина великого населеного центру розвивається як великий інноваційний центр. Здебільшого технополіси поширені у США на основі Стенфордського, Масачусетського та Гарвард-ського університетів. Стенфордський технополіс відомий як “Силиконова долина” і в ньому зосереджено близько 20 % світового виробництва комп’ютерної техніки. Тут працює понад 25 тис. науковців, конструкторів, винахідників, програмістів, здебільшого у відомих компаніях “Майкрософт” та “Інтел”. Всього у США створено понад 80 науково-технічних територій, в яких функціонує близько 300 технопарків та технополісів.
 
Приклад США поширився в Японію, де створено 18 технополісів і зайнято близько 150 тис. осіб, у Німеччині – 50 та Голландії – 45 технопарків, у Великобританії – 25 технопарків, серед яких найвідоміший Кембріджський науковий парк. Аналогічні науково-інноваційні структури розвиваються у Канаді та інших країнах Західної Європи.
 
Досвід розвинутих ринкових країн дає підстави стверджувати, що цих успіхів вони досягли значною мірою за рахунок впровадження ризикового фінансування і підприємництва в інноваційну діяльність.
 

1.3 Засади інноваційної політики підприємств

 
Інноваційна політика підприємств формується на основі обраної ними стратегії розвитку загалом, яка у свою чергу визначається їх економічним потенціалом і місцем на ринку.

Інноваційна політика – система технічних, технологічних, правових, економічних, фінансових заходів, спрямованих на підвищення технічного рівня виробництва з метою випуску і реалізації конкурентоспроможної продукції.
 
Підприємства, які розробляють стратегію масштабного вироб¬ництва й освоєння багатьох ринків, відповідно проводять інноваційну політику для збереження завойованих позицій і їх поширення. Підприємства, які орієнтуються на нішеву і місцеву стратегію, не лише проводитимуть інноваційну політику збереження за собою освоєної ринкові ніші, але й шукатимуть відповідних інноваційних можливостей вибратися з ніші і створити свій стабільний сегмент ринку. Підприємства, які орієнтуються на запровадження най¬новіших видів товарів і технологій, проводитимуть політику пос¬тійного оновлення капіталу, праці, продукції, технологій, органі¬зації виробництва з метою утвердження на ринку і забезпечення відповідної економічної вигоди.

Схема дії підприємства-інноватора

Рис. 1.2 Схема дії підприємства-інноватора на ринку

Причинами введення інновацій є:

  • прибуток підприємства має тенденцію до зниження – у цьому разі за рахунок введення інновації підприємство розраховує стабілізувати (реанімувати) прибуток;
  • прибуток підприємства незмінний або можливе зростання – під-приємство приймає рішення про збільшення існуючого прибутку за рахунок введення інновації.

Усе це свідчить про те, що кожне підприємство, залежно від його потенціалу і позицій на ринку, буде прагнути розвиватися на такій інноваційній основі, яка забезпечуватиме зростання його конкуренто-спроможності і завоювання міцних позицій на ринку. Вершиною цього розвитку буде проведення стратегії та політики масштабного виробництва з ознаками монополії. Прагнення до монополії є природним явищем підприємств в умовах ринкової економіки. Воно стимулює інноваційний процес, продуктивність та ефективність праці і капіталу, якість у конкурентоспроможність товару.
 

1.4 Механізм формування інноваційної політики підприємств

 
Інноваційна політика передбачає об’єднання мети технічної політики й політики капіталовкладень держави і підприємств та спрямована на впровадження нових технологій і видів продукції.

Фактори впливу на формування інноваційної політики

Рис. 1.3 Фактори впливу на формування інноваційної політики підприємства

Розробка інноваційної політики підприємства передбачає визначення мети і стратегій його розвитку на найближчу й подальшу перспективи, виходячи з оцінки потенційних можливостей підприємства і забезпеченості його відповідними ресурсами. Залежно від кон’юнктури підприємство обирає стратегію наступальну, оборонну, авангардну чи імітаційну.
 
Типовими напрямами обґрунтування інновацій для підприємств з різною стратегією є:

– формування інноваційного мислення персоналу, тобто людсь-кий чинник: саме творчий потенціал, здатність створювати, освоювати та експлуатувати інноваційні ресурси, властиві зайнятій людині; персонал повинен володіти високим рівнем загальної совіти, професійної підготовки, задаткам для творчості;

– розвиток підприємництва і підприємства на інноваційній основі: персонал повинен бути максимально сприйнятливий до нововведень, зміни поведінки щодо вимог нововведень, перепідготовки, підвищення кваліфікації;

– створення ефективного фінансово-економічного механізму діяльності підприємства і відносин із партнерами в інноваційному процесі: інновації повинні забезпечити продук¬тивну інтенсивну функцію праці й капіталу, за якої індекс зростання інноваційних інвестицій І буде менший від індексу валового випуску продукції Ід за умов упровадження інновацій, тобто Іп> І або / < Іп;

– удосконалення або створення інноваційного товару, який є або може бути предметом потенційного попиту: інноваційним товаром може бути споживча продукція, технологія її вироб¬ництва, технічні засоби забезпечення виробництва, організація праці, фінансів тощо;

– добір і запровадження у виробництво нових технічних засобів, технологій переробки, схем руху сировини, матеріалів, використання матеріальних та енергетичних ресурсів, систем управління і маркетингу: цей напрям інноваційної політики є завершальним і виражає результат інноваційного мислення персоналу та матеріалізації інноваційних ідей, які реалізує підприємство у своїй інноваційній політиці.

Методологія обґрунтування інновацій передбачає два підходи:

– по-перше, активізацію інноваційної ініціативи фірм-творців;
– по-друге, вивчення пропозицій щодо інновацій з боку фірм-користувачів.
 
Як перший, так і другий підходи є важливі, оскільки вони допов-нюють один одного та розширюють діапазон інноваційних рішень.
 
Досвід доводить, що в інноваційному процесі є значна частка ризику. Але це не повинно зупиняти фірми, які хочуть мати певні конкурентні переваги. Вони повинні ризикувати, впроваджувати новітні досягнення науки, нову продукцію і технологію, нову систему управління працею і виробництвом.

Формування інноваційного клімату підприємства. Для здіснення безперервних інновацій підприємство мусить забезпечувати від¬повідні передумови їх реалізації:

– по-перше, подолати страх персоналу перед ризиком, який під час здійснення різних інновацій є різний: великим ризиком можуть відзначатися інновації принципово нових досягнень науки і техніки, що докорінно змінюють техніко-технологіч-ну основу виробництва, управління; вони потребують зміни способу мислення і швидкої адаптації персоналу до нових схем виробництва, що сприятливо впливає на продуктивну функцію праці і капіталу; меншим ризиком відзначається часткова модернізація устаткування, технології виробництва, оновлення продукції, зниження затрат виробництва, підвищення матеріальної зацікавленості тощо;

– по-друге, лібералізація в ухваленні інноваційних рішень, відсут¬ність формалізації і регламентації в системі управлінських рі-шень, бюрократичних перешкод на шляху інновацій, здатність організаційних структур управління гнучко перебудовуватися до нових завдань та умов діяльності; посилення ролі кожної управлінської структури в інноваційному процесі, зміцнення їх взаємозв’язку і взаємодії підвищує загальний інноваційний потенціал та інноваційний клімат на підприємстві;

– по-третє, підвищення рівня сприйнятливості до інновацій, від якого залежать інтенсивність та обсяги нововведень; рівень інноваційної сприятливості пов’язаний із підвищенням творчого потенціалу персоналу, запровадженням економічного механізму стимулювання інновацій, зростан¬ням рівня конкурентоспроможності товару, здійсненням великосерійного і масового типів виробництва, зростанням попиту на продукцію та обсягів її реалізації тощо.
 
Створення інноваційного клімату на підприємстві важливе не пише для впровадження техніко-технологічних, організаційних та економічних інновацій, але й для адекватних змін у діючих формах і методах управління. Тобто мова йде про необхідність без¬перервності управлінських інновацій, які стають важливою умовою підвищення ефективності діяльності підприємства. Таким чином, сучасна система інновацій охоплює: нову продукцію; нову технологію; нові форми і методи управління.
Цільовою новацією є нова продукція, оскільки:

  • по-перше, вона є надійним засобом забезпечення переваг перед конкурентами;
  • по-друге, вона дає можливість встановлення вигідних цін на ринку;
  • по-третє, вона сприяє розширенню ринку на свою користь.

Сприятливий інноваційний клімат має важливе значення для співвідношення показників ефективності виробництва нової продукції, зокрема маси прибутку і норми прибутку. Відомо, що норма прибутку (відношення одиниці прибутку до ціни реалізації одиниці продукції) має тенденцію до зниження. Зростання випуску і реалізації продукції забезпечує зростання маси прибутку, що значно компенсує певні втрати через зниження норми прибутку. Тому для досягнення кращих економічних показників необхідно здійснювати інновації у систему маркетингу та управління загалом.
 
Інноваційна політика підприємства. Для здійснення безперервного інноваційного процесу підприємство мусить про¬водити різносторонньо спрямовану політику нововведень. Річ у тому, що інновації є результатом комплексу заходів наукового, організаційного, економічного, фінансового, технічного та іншого спрямування (рис. 1.4).
 
Ці заходи дають потрібний результат, якщо їх запровадження буде відповідати логіці інноваційного процесу. Такі заходи є взаємо-зумовлені, і інноваційний процес потребує їх вчасної реалізації. Тому інноваційна політика підприємства повинна охоплювати:

– по-перше, обґрунтування і розробку планів та програми інноваційної діяльності, визначення пріоритетів та економічних розрахунків щодо діяльності нововведень;

– по-друге, проведення спостереження, коректування на етапі роз-робки, перевірки, апробації, інновації та її впровадження у виробництво;

– по-третє, розробку заходів формування концепції інноваційного мислення персоналу, розгляд проектів розробки інно¬вацій, сприйнятності для підприємства;

– по-четверте, формування концепції і проведення єдиної інноваційної політики, координацію інноваційної діяльності у всіх структурних підрозділах підприємства;

– по-п’яте, забезпечення інноваційної діяльності фінансовими, кадровими, матеріально-технічними ресурсами, створення еко¬номічних передумов стимулювання інновацій, збудження інно¬ваційної ініціативи, створення ініціативних груп для комплексного вирішення інноваційних планових завдань.

Схема інноваційної політики

Рис. 1.4 Схема інноваційної політики підприємства

Інноваційна політика є складним соціально-економічним процесом. Кожна зі складових інноваційної політики має свої особ¬ливості щодо логіки та організації інноваційного процесу загалом.

Цілі інноваційної політики: передбачають створення пере¬думов для реального інноваційного прогнозування, виявлення напрямів інноваційної діяльності підприємства, розробку іннова¬ційних планів, визначення джерел і форм фінансування інновацій, обґрунтування заходів зведення до мінімуму ризику, пов’язаного із впровадженням інновацій; на цьому етапі формування іннова¬ційної політики підприємство визначає основні контури майбутніх інновацій і джерела їх реалізації.
 
Напрями інноваційної політики: формуються на основі обґрунтованих інноваційних прогнозів, пріоритетів розвитку під¬приємства і мобілізованих фінансових ресурсів; пріоритетним для підприємств є оновлення продукції або покращення якості старої, якщо вони підвищать рівень конкурентоспроможності підпри¬ємства; оновлення продукції вимагає новітніх технічних засобів, технологій переробки сировини, напівфабрикатів, що логічно є наступним кроком організації інноваційного процесу; нова продукція, технічні засоби і технологія вимагають, по-перше, нового економічного механізму виробництва продукції стимулювання праці, по-друге нових організаційних форм, перестановок, ваємозв’язків суміжних структурних підрозділів підприємства; реалізація нововведень потребуватиме вирішення ряду соціальних питань, зокрема створення інноваційно-психологічного клімату на підприємстві, перепідготовки і підвищення кваліфікації персоналу, заходів адаптації праці персоналу у нових умовах тощо.
 
Принципи інноваційної політики: вони випливають із цілей та напрямів інноваційної політики, а їх дотримання має на меті забезпечити неперервність і змістовність інноваційного процесу загалом; перш за все принципом інноваційної політики підпри¬ємства повинна стати “цільова орієнтація інноваційної діяльності”, тобто дотримання обґрунтованих цілей, заходів і напрямів ново¬введень; іншим принципом повинна стати “комплексність інноваційного процесу”, який передбачає гармонізацію заходів, ресурсів, структурних зрушень для реалізації інноваційних заду-мів; ще одним і важливим принципом є “адаптивність нововведень і персоналу”, тобто новації повинні бути сприйнятливими для структури підприємства, а персонал – не відчужувати новацій від підприємства і себе від інновацій.
 
Засади реалізації інноваційної політики. Організація іннова¬ційної політики є завершальним або результативним показником інноваційного мислення персоналу і його спроможності здійснити потрібні підприємству нововведення. Вона охоплює декілька важливих організаційних фаз:

  • по-перше, здійснення систематизації інноваційних ідей: надходить збір інформації про нові технології, види продукції, технічні засоби, організацію виробництва і праці, яка надходить із власних структурних підрозділів та інформаційних центрів; збір інформації про потенційні можливості підприємства щодо освоєння нововведень, обґрунтування ступеня ризику, перспектив ринку нової продукції;
  • по-друге, виявлення і добір сприйнятливих ідей для підприємства: визначення можливостей і практичної реалізації новацій, з’ясування ступеня технологічної спільності нових та старих виробів, відповідність інновації стратегії розвитку;
  • по-третє, обґрунтування економічної ефективності інновацій: створення конкретного інноваційного проекту, визна¬чення його основних техніко-економічних характеристик та пара¬метрів якості, розрахунок реальних інноваційних капітало¬вкладень, мобілізація грошових, матеріальних ресурсів та праці, визначення термінів упровадження інновацій і розрахунок рента¬бельності (прибутковості) унаслідок впровадження нововведень;
  • по-четверте, створення інноваційної програми: сюди входять складання загальної для підприємства і конкретної для його структурних підрозділів програми інновацій із визначенням обов’язків та термінів виконання; завершальним етапом є розробка самої інновації і проведення необхідних тестів на її безпечність, екологічність тощо;
  • по-п’яте, ухвалення рішення про інновації: ряд питань, які відображають комерційне обґрунтування інновацій, прибутко¬вість інновацій, рівень задоволення попиту і потреб в інновації, шляхи і методи реалізації інновацій, виробничі можливості організації, потужностей, ресурсів, кадрів, фінансів, обсяг інноваційних капіталовкладень і джерела їх забезпечення, очікувана прибутковість (збитковість), відповідність державним нормам і стандартам, патентна захищеність інновацій.
  •  

Інноваційна політика є нерозривна з реальною інноваційною практикою. Вона потребує створення необхідних і достатніх умов для раціональної організації управління інноваційним процесом на підприємстві. Це сприятиме підвищенню конкурентоспроможності продукції, яка випускатиметься на інноваційній основі, і рентабель¬ності діяльності підприємства.
 

Висновок до І розділу

 
Отже, у І розділі було розглянуто види інноваціних підприємств та їх політика. Інноваційні підприємства можна звести у декілька груп: 1) підприємства, що мають потужну науково-технічну основу; 2) підприємства, які шукають і знаходять свою нішу на ринку інновацій і товарів; 3) підприємства, які не мають чітко визначеної спеціалізації та освоєних сегментів ринку; 4) підприємства, які орієнтуються на нові товари, ринки.
 
Усі чотири типи інноваційних підприємств мають одну спільну орієнтацію: забезпечити відтворення виробничих і новаційних витрат та отримати прибуток.
 
До найефективніших методів прискорення інноваційної діяльності належать так звані “венчурні” (ризикові) форми їхньої організації на рівні корпорацій. У венчурному підприємництві чітко формуються дві його складові: венчурні фонди і венчурні фірми.
 
Інноваційна політика – система технічних, технологічних, правових, економічних, фінансових заходів, спрямованих на підвищення технічного рівня виробництва з метою випуску і реалізації конкурентоспроможної продукції.
 
Інноваційна політика є нерозривна з реальною інноваційною практикою. Вона потребує створення необхідних і достатніх умов для раціональної організації управління інноваційним процесом на підприємстві.
 

2. Розділ II Оцінка стану інноваційної діяльності харчової промисловості

 

2.1 Загальна характеристика харчової промисловості

 
Харчова промисловість є основною переробною ланкою АПК (рис. 2.1). її галузі – м’ясна, молочна, цукрова, борошномельно-круп’яна, кон-сервна, олійна і крохмале-патокова Основними чинниками розміщення галузей є чисельність і густота населення, сировинна база, форми органі-зації виробництва, транспорт, об’єктивними – природні умови та науково-технічний прогрес. За дією основних чинників галузі харчової промисловості поділяють на такі, що орієнтуються:

• на джерела сировини – цукрова, консервна, крохмале-патокова, олійна;
• місця споживання готової продукції – молочна, кондитерська;
• одночасно і на сировину, і на споживача – м’ясна, борошномельно-круп’яна.
 
У харчовій промисловості України діють 2000 підприємств (30 га-лузей), її частка в колишньому Союзі становила 23%. За останні роки обсяги виробництва скоротилися на 40-50%. Існуючі технології і застарі¬ле обладнання не забезпечують конкурентоспроможності продукції. Фондозабезпеченість одного робітника менша, ніж у Франції, у 180, Авс-трії – у 136 разів. У західних країнах частка харчової промисловості у структурі АПК 60-70%, в Україні – лише 25-30%.
 
У розпорядженні підприємств галузі 17,4 тис. вантажних автомобі¬лів, 3,4 тис. причепів і напівпричепів, проте більш як 15% з них перебувають у технічно несправному стані. Загальні по Україні втрати продукції хар¬чової промисловості через це становлять понад 20%.
 
Зниження витрат галузі та збереження якості продукції залежать від розвитку таро-пакувального господарства. А поки що розфасована продукція становить лише 25-30%, тоді як у країнах з розвиненою ринко-вою економікою 80-90%. Тому невідкладним завданням має бути створення власної промислової сировинної бази для виготовлення тари й упаковки на підприємствах України.
 
Понад 200 підприємств харчової промисловості стали партнерами німецької фірми «Хан». Це співробітництво дало змогу освоїти новітні технології, придбати обладнання, потрібну сировину, випускати нові види продукції не нижче європейських стандартів.
 
Ведуче місце в складі АПК України займає зерно-промисловий комплекс. Він об’єднує галузі, що займаються виробництвом зернових, їхньою заготівлею, переробкою, обслуговуванням сільськогосподарського і що переробляє ланок. Сільськогосподарська ланка уявлена вирощуванням зернових культур. Хлібоприймальні підприємства здійснюють заготівлю і зберігання зерна. В склад ланки, що переробляє входять борошномельна, комбікормові і хлібопекарні виробництва.
 
Основу комплексу складає зернове господарство. Зерновим культурам належить важлива роль в усіх областях України, особливо в областях Степової і Лісостепової зон. Навіть в Закарпатській і Івано-Франківській областях, де частка зернових культур є самою низькою в Україні, вони займають біля 40% посівних площ.

Харчова промисловість

Рис. 2.1 Харчова промисловість України

Головна зернова культура в Україні — озима пшениця. Найбільш сприятливі грунтово-кліматичні умови для її вирощування склалися в областях Степовій і Лісостеповій Зон, де ця культура займає половину площ, відведених під зернові. В областях Полісскої зони питома вага посевів озимої пшениці значно нижче.

Важливою зерновою культурою є озиме жито. Ця культура займає друге місце (після пшениці) за розмірами посівних площ під озимі. Основні райони вирощування озимого жита знаходяться на Полісся і в західних областях Лісостепової Зони.
 
Велике продовольче значення мають гречиха, просо і рис, хоча в структурі посівних площ зернових культур вони займають лише біля 5%.
 
В Лісостепі розміщене більш ¾ посевов цукрового буряка. Частка їх в посівних площах досягає 9-II%. Середня урожайність в останні роки коливається в кордонах 300 — 320 ц/га. Найбільшими виробниками цукрового буряка є Вінницька, Черкаська і Полтавська області, що дадуть біля 25% загального проведення цієї культури.
 
Розвиток бурякосіяння в Україні спирається на потужну технічну базу цукрової промисловості. Всього в Україні діє 194 цукрові заводи, що переробляють в середньому за рік біля 44.0 млн т буряка. В середньому за добу один цукровий завод переробляє 2.3 тис т цукрового буряка. Обсяг випуску цукру-піску складає біля 3.5 млн т.
 
Найбільшими в Україні виробниками цукру-піску є Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Одеська і Кіровоградська області. Виробництво цукру-рафинада зосереджене в основному в Одесі, Черкасах, Бердичеві, Ходорове і Вінниці. Деякі цукрові заводи суміщають виробництво цукру з виробництвом молочних консервів, спирту, лимонної кислоти і кормових дріжджів. Такі підприємства називаються цукровими комбінатами.
 
В склад плодоовочеконцервного комплексу України входить вирощування овочів, фруктів і ягод, підприємства концервної і плодоовочеконцервної промисловості, а також обслуговуючі і допоміжні підприємства.
 
Овочеводство розповсюджене по всій території України, але рівень його концентрації і спеціалізації в різних регіонах різний. На Поліссі, наприклад, вирощують здебільшого огірки, морква, столовий буряк і капусту, в Лісостепі — огірки, помідори, цибуля, в Степі — помідори, перець, баклажани. Сама більша концентрація посівів овочевих культур в тих господарствах, що входять в склад сировинної зони концервного заводу, а також розміщені навколо більших міст.
 
Важлива роль в постачанні населення міст свіжими овочами в міжсезонний період належить парниково-тепличним господарствам. Найбільші площі закритого ґрунту відводяться під овочі в Криму, навколо Києва, Харкова, Донецька, Одеси, Львова.
 
Садівництво розвивається по всій території України. Тут розповсюджені такі плодово-ягідні культури: яблука, груші, сливи, вишні, черешні, полиниця, малина. В південних районах вирощують абрикоси, персики, инжир. Особливо сприятливі умови для садівництва склалися в Криму, Придністров’ї, в південному Степі і Закарпатті.
 
Основні посіви соняшника як теплолюбивої культури зосереджені в основному в південних областях України (рис. 2.1). Більше всього соняшник розповсюджений в північних і центральних районах Степу. Декілька менші площі займає він в Лісостепі і південного Степу і зовсім незначні — на Поліссі і в передгірних районах Карпат.
 
Маслобійно-жировапромисловість представлена маслоекстракційними, маслопрессовими, маргариновими і миловареними заводами, а також маслобійно-жировими і жировими комбінатами. Виробництво олії належить до матеріалоємкого, тому маслоекстракційні заводи розміщені в районах вирощування соняшника. Біля третини всієї виробленої олії використовується при виготовленні маргарина і мила. В Україні маргаринові заводи розміщені в Києві, Донецьку, Ужгороді.
 
Значне розповсюдження в маслобійно-жировій промисловості отримало комбінування. Тепер на маслобійно-жирових і жирових комбінатах виробляється 50% олії, основна частина маргарина, мила, що мостять засобів. Потужні маслобойно-жировие і жирові комбінати розміщені в Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Одесі, Запоріжжі, Чернівцях, Вінниці і Львові.
 
Спеціалізовані тваринницько-промислові комплекси є важливою ланкою агропромислового комплексу України. Вони об’єднують виробництво і промислову переробку сировинних ресурсів тваринницького походження, реалізацію готової продукції підприємства і організації. В межах тваринницько-промислових комплексів виникають, як правило, прямі виробничі зв’язки між сільськогосподарськими підприємствами, що виробляють продукцію тваринництва, і промисловими підприємствами, що її переробляють. В результаті агропромислової інтеграції тваринництва з іншими галузями в Україні сформувалися такі спеціалізовані тваринницько-промислові комплекси:м’ясопромисловий, молокопромисловий і птахопромисловий.
 
Мясопромисловий комплекс України діє на основі розвитку тваринництва м’ясного і м’ясомолочного напрямків і переробки його сировини. В його склад входять також обслуговуючі галузі: виробництво обладнання для тваринницьких ферм і м’ясної промисловості, комбікормова промисловість, кормовиробництво і виробництво тари.
 
Основою формування м’ясопромислового комплексу України є м’ясне скотарство, птахівництво, вівчарство.
Значення скотарства — ведучої галузі тваринництва в усіх природних зонах України не обмежується виробництвом яловичини. Воно є основним постачальником кожевенного сировини для легкой промисловості і органічних добрив для рільництва.
 
Найбільша щільність великої рогатої худоби на 100 га сільськогосподарських угідь в передгірських і гірських районах Карпат, в Лісостепі і на Поліссі, так як в зонах, добре забезпечених природними кормовими угіддями і високою щільністю сільського населення. Що стосується Лісостепу, то підвищенню щільності поголів’я великої рогатої худоби сприяє розвиток бурякосіяння і цукрової промисловості з її відходами (жом, меласса).
 
Скотарство України, в залежності від природно-економічних умов, характеризується певними територіальними відзнаками в виробничій спеціалізації. На Поліссі і в Лісостепі розвивається молочно-м’ясне і м’ясо-молочне скотарство. В Степі переважає – м’ясне і м’ясомолочне. В приміських зонах, особливо найбільших і більших міст, — молочно-м’ясне. Розводять в Україні здебільшого симентальську, червону степову, сіру українську, чорно-пегую і інші породи.
 
Свинарство як скороспіла галузь тваринництва розвивається в усіх природно-економічних зонах України. Відмінності в рівні його розвитку визначаються передусім характером кормових ресурсів і наявністю достатньої кількості кормів ,що концентрувалися. Найбільш розвинуте свинарство в Лісостепі і Степу. Здебільшого розводять білу українську породу.
 
Вівчарству в Україні належить допоміжна роль. Особливо інтенсивно вівчарство розвивається в Степі і в Карпатах. Воно забезпечує сировиною текстильну, смушковохутряную і кожевену промисловість. М’ясо вівців характеризується високою калорійністю. Крім того, вівчарство відрізняється прискореним оборотом череди, що створює сприятливі умови для збільшення вовни і баранини. Однак в Україні його розвитку приділяють мало уваги.
 
Виробництво м’яса в убойній вазі склало 4.4 млн т, а промислове виробництво — 2.8 млн т. В структурі виробництва м’яса і мясовиробів ведуче місце займає яловичина. Далі йдуть свинина, м’ясо птаха і баранини.
 
Найбільші м’ясокомбінати України розміщені в більших містах. Нові потужні м’ясокомбінати, що орієнтувалися на місцеві сировинні ресурси, побудовані також в Вінницькій, Черкаській, Полтавській, Хмельницкій і Тернопольській областях.
 
Молокопромисловий комплекс — один з найважливіших агропромислових комплексів України. Основою його формування є сприятливі природні і економічні умови.
 
Птахопромисловий комплекс серед тваринницьких комплексів менш всього залежить від землі. Важливим чинником його розміщення є райони споживання продукції, в основному біля великих міст, в промислових і курортних зонах. Промислове птахівництво розвивається в усіх природно-економічних зонах. Великими виробниками пташиного м’яса і яєць є Степові області, серед яких виділяється Крим (перше місце в Україні) .
 
За останні роки в харчовій промисловості намітилася тенденція до збільшення обсягу виробництва продукції. Так, за 2004 р. він зріс на 7,8%. Позитивно вплинули на стабілізацію галузі реструктуризація підприємств та їх адаптація до умов ринкової кон’юнктури.
 
Через надмірне забруднення природного середовища актуальною нині є проблема виробництва екологічно чистої харчової продукції, зага-лом екологізації агропромислового виробництва, тобто постійного поліпшення природних умов для його розвитку з метою нарощування виробництва екологічно чистої, вітамінізованої, внсокопожпвної проду¬кції землеробства й тваринництва. Для цього повинні запрацювати всі можливі економічні механізми стимулювання її виробництва, насампе¬ред ціновий. На екологічно чисті продукти ціни, безперечно, мають бути значно вищими, ніж на звичайні. Інвестиції треба спрямовувати на впро¬вадження технологій з виробництва екологічно чистої продукції.
 
Екологізація розвитку продуктивних сил і насамперед сільського господарства повинна стати стратегічним напрямом державної політики і господарської діяльності населення.
 

2.2 Аналіз інноваційної діяльності на прикладі хлібопекарської промисловості

 
Розвиток промисловості в цілому та її наукомісткої складової зокрема органічно пов’язаний з територіальною трансформацією продуктивних сил, зміною соціальних та екологічних стандартів регіонального устрою. Виходячи із сучасних умов і тенденцій регіонального розвитку економіки України, державна промислова політика ставить за мету забезпечення раціонального використання регіональних ресурсів промислового розвитку, максимальне нівелювання соціальних диспропорцій та підвищення екологічної безпеки умов праці і якості життя населення.
 
Особливий вплив на хлібопекарське виробництво мають регіональні фактори, до яких належать природно-кліматичні та нормативні. Вони визначають необхідність розвитку і компонування виробничої інфраструктури та виробничої програми, змін у системі оплати праці й забезпечення рівноважного природокористування. Аналіз статистичних даних дозволив зробити висновок про стабільно повільний стан інноваційної активності хлібопекарських підприємств та відповідність його загальним тенденціям розвитку інноваційної діяльності в споріднених галузях та в країни в цілому. Водночас слід констатувати, що Україна і на сьогодні має потужний науково-технологічний потенціал, який розгалужено в регіонах, а здійснена порівняльна оцінка регіонів за станом технологічного розвитку підкреслює тенденцію наявності ядра промислового розвитку країни, в тому числі її хлібопекарської галузі, до якого належать м. Київ, Донецька, Харківська, Дніпропетровська області.
 
Аналізуючи практику використання рейтингової оцінки та враховуючи мету здійснення порівняльної оцінки соціально-економічного розвитку регіонів, а також інноваційну активність здійснено комплексний аналіз отриманих результатів.
 
На прикладі Київської області була проаналізована інноваційна діяльність хлібопекарської промисловості за період 2000 – 2006 рр.
 
За даними таблиці 1 проводилося обгрунтування системи показників, за якими оцінюється соціально-економічний розвиток регіону та інноваційна активність хлібопекарської галузі.
 
Таблиця 2.1

Матриця вихідних даних для оцінки інноваційної активності хлібопекарської промисловості

Регіон
– Рік
К-ть
ін-но
активних під-в
Маса
витрат на тех-ні інновації тис.грн
Обсяг реалізо ваної іннов. продукції, тис.грн К-ть впров-их інноввидів продукції, найм-ань К-ть придбаних нових технологій К-ть впр-них нових технологій Середньо облікова ч-ть прац. НДПКП К-ть діючих придбаних за кордоном ліцензій Маса витрат на досл-ня і розробки
Київська обл.
2000 1 179,9 56723,9 х 0,0 х 7 0,0 0,0
2001 19 876 64644,1 х 0,0 х 9 0,0 0,0
2002 20 623 60238,0 х 0,0 х 11 0,0 0,0
2003 0,0 972,1 4130,1 х 7 х 0,0 0,0 1
2004 2 1022,0 501,1 х 0,0 х 0,0 0,0 0,0
2005 0,0 280,4 1057,3 х 0,0 х 0,0 0,0 0,0
2006 15 18,7 230,6 3 0,0 2 0,0 0,0 0,0

 
За вихідними даними таблиці 2.1 видно, що у 2006 році кількість інноваційно активних підприємств 15, але це менше порівняно з 2002 роком; обсяг реалізованої продукції на 230,6 тис.грн., це набагато менше порівняно з попередніми роками; за 2006 рік було впроваджено 3 види інноваційної продукції, а кількість впроваджених нових технологій 2.
 
Таблиця 2.2

Матриця вихідних даних для комплексної оцінки соціально-економічного розвитку регіону

Регіон Валовий рег-ний продукт млн.грн Індекси обсягу продукції пром-сті % Індекси споживчих цін % Доходи нас-ння млн.грн Серед. міс.з/п грн Зайн-сть нас-ння тис.осіб Інв-ції в
осн. капітал млн.грн
Прямі ін-ні інв-ції
в регіон млн.дол
К-ть малих під-в Обсяг екс-ту товарів з
регіону млн.дол
Київська обл.
2000 5926 115 х х 2544 241 739,0 947 342,7 5978 х х
2001 6439 110 107,3 6500 317 731,9 1323 413,6 6575 304,5
2002 6868 105 101,0 7067 378 730,2 1657 419,5 7738 300,4
2003 8129 117 103,5 8144 470 739,6 2918 471,9 8679 345,2
2004 11883 116 110,6 9503 592 764,4 3547 511,5 8994 473,9
2005 15362 118 114,3 13824 811 791,0 4519 642 10052 496,0
2006 16530 114 110,8 17350 1058 791,7 7032 879 11153 577,9

 
Таблиця 2.3

Вагові коефіцієнт для здійснення порівняльної оцінки інноваційної активності хлібопекарських пдприємств регіону і його соціально-економічного розвитку

Інноваційна
активність хлібопекарських під-в регіону
Соціально-економічний
розвиток регіону
Фактори,
що характеризують інноваційну активність хлібопекарської промисловості в
регіоні
Ваговий коефіцієнт і-го фактору Фактори, що характеризують соціально-економічний розвиток регіону Ваговий коефіцієнт і-го фактору
К-ть інноваційно активних під-в 0,4 Валовий регіональний продукт, млн.грн 0,2
Маса витрат на технологічні інновації, тис.грн 0,23 Індекси обсягу продукції промисловості, % 0,1
Обсяг реалізованої інноваційної продукції, тис.грн 0,15 Індекси споживчих цін, % 0,08
К-ть впроваджених інноваційних видів продукції, найменувань 0,07 Доходи населення,,млн.грн 0,11
К-ть придбаних нових технологій 0,03 Середньомісячна номінальна з/п, грн 0,1
К-ть впроваджених нових технолгій 0,02 Зайнятість населення, тис.осіб 0,09
Середньооблікова ч-ть працівників НДПКП 0,03 Інвестиції в основний капітал, млн.грн 0,12
К-ть діючих, придбаних за кордоном ліцензій 0,01 Прямі іноземні інвестиції в регіон, млн.дол 0,09
Маса витрат на дослідження і розробки 0,06 Кількість малих підприємств 0,04
Обсяг експорту товарів з регіону, млн.дол 0,07

 

В Київській області інноваційним розвитком протягом усього аналізованого періоду займалися лише хлібопекарські підприємства, які безпосередньо належали/належать об’єднанню «Київхліб», а також територіально віддалені від столиці. Причому протягом 2000-2002 значний обсяг виробленої інноваційної продукції на загальну суму 181606 тис.грн. обумовлений переважно перетіканням інноваційного досвіду від київських представників об’єднання «Київхліб», який був вдало доповнений залученням 27 працівників НДПКП ДП АТ «Київхліб» дослідного хлібокомбінату. Це дало змогу отримати інноваційний ефект у 2000 році в розмірі 315, 307; 2001 – 73, 795; 2002 – 96, 690. Зі зменшенням своєї присутності на хлібопекарському ринку області решта представників у районах, територіально віддалених від Києва, були змушені, починаючи з 2004 року, форсуючи, здійснювати інноваційну діяльність, що розпочалась оновленням матеріально-технічної бази на суму 1321,1 тис.грн., а закінчилась впровадженням нових видів продукції (3 одиниці) і технологій їх виробництва (2 одиниці).
 

Висновок до ІІ розділу

 
У ІІ розділі розглянуто харчову промисловість України і зроблено аналіз інноваційної дільності на прикладі хлібопекарської галузі.
 
Харчова промисловість є основною переробною ланкою АПК. Її галузі – м’ясна, молочна, цукрова, борошномельно-круп’яна, кон¬сервна, олійна і крохмале-патокова Основними чинниками розміщення галузей є чисельність і густота населення, сировинна база, форми органі¬зації виробництва, транспорт, об’єктивними – природні умови та науково-технічний прогрес.
 
У харчовій промисловості України діють 2000 підприємств (30 га-лузей), її частка в колишньому Союзі становила 23%. За останні роки обсяги виробництва скоротилися на 40-50%. Існуючі технології і застарі¬ле обладнання не забезпечують конкурентоспроможності продукції. Фондозабезпеченість одного робітника менша, ніж у Франції, у 180, Авс-трії – у 136 разів. У західних країнах частка харчової промисловості у структурі АПК 60-70%, в Україні – лише 25-30%.
 
На прикладі Київської області була проаналізована інноваційна діяльність хлібопекарської промисловості за період 2000 – 2006 рр.
 
За вихідними даними таблиці 1 у 2006 році кількість інноваційно активних підприємств було 15, але це менше порівняно з 2002 роком; обсяг реалізованої продукції на 230,6 тис.грн., це набагато менше порівняно з попередніми роками; за 2006 рік було впроваджено 3 види інноваційної продукції, а кількість впроваджених нових технологій 2.
 
В Київській області інноваційним розвитком протягом усього аналізованого періоду займалися лише хлібопекарські підприємства, які безпосередньо належали/належать об’єднанню «Київхліб», а також територіально віддалені від столиці.
 
Починаючи з 2004 року інноваційна діяльність розпочалась оновленням матеріально-технічної бази на суму 1321,1 тис.грн., а закінчилась впровадженням нових видів продукції (3 одиниці) і технологій їх виробництва (2 одиниці).
 

3. Розділ III Підвищення ефективності інноваційної діяльності харчової промисловості

 

3.1 Шляхи удосконалення інноваційної діяльності харчової промисловості

 
Вибір інноваційного шляху розвитку економіки на сьогодні в Україні спонукає звертатися до відомих зі світової практики форм організації та активізації інноваційної діяльності, а також шукати і знаходити нові рішення, адекватні сучасним реаліям.
 
Для розвитку і підвищення ефективності інноваційної діяльності слугують такі організаційно-господарські структури, як технопарки, технополіси, інноваційні центри, інноваційні бізнес-інкубатори. Дані утворення своєю первинною місією мають не виробничу функцію щодо обсягів інноваційної продукції (хоча це є дуже важливо), а прискорення процесу виникнення, втілення і поширення нових видів продукції, технологій, виробничих процесів, ідей та методів роботи.
 
Іноваційна інфраструктура повинна бути активною, тобто брати участь у процесі розробки інноваційних проектів, в пошуку інвесторів-кредиторів, у виборі форм інвестування, страхування проектів, наданні інжинірингових та інших інноваційно-інвестиційних послуг. Важливо, щоб подібна сітьова структура не тільки сприяла створенню інновацій, але й рекламувала їх.
 
Для підвищення ефективності інноваційної діяльності потрібно збільшувати кількість інноваційно-активних підприємств, закупляти та впроваджувати нові технології, а також фінансувати інноваційну діяльність промисловості.
 
Таблиця 3.1

Динаміка показників інноваційної активності харчової індустрії України

№ п/п Показники Для харчової промисловості в цілому
1 Інновативна фондовіддача
2000 рік 77,346
2001 100,01
2002 53,554
2003 3,914
2004 6,124
2005 5,909
2 Інновативна фондомісткість
2000 0,013
2001 0,010
2002 0,019
2003 0,255
2004 0,163
2005 0,169
3 Коефіцієнт персоналу зайнятого в НДДКР
2000 0,003
2001 0,003
2002 0,002
2003 0,001
2004 0,001
2005 0,000
4 Коефіцієнт віддачі витрат на продуктові інновації
2000
2001
2002
2003 0,119
2004 0,173
2005 0,079
5 Коефіцієнт віддачі витрат на процесові інновації
2000
2001
2002
2003 0,221
2004 0,106
2005 0,176
6 Частка витрат на придбання машин і обладнання у заг. сумі витрат на технологічні інновації
2000 0,767
2001 0,684
2002 0,775
2003 0,752
2004 0,585
2005 0,663
7 Частка витрат на маркетингові заходи у загальній сумі витрат на технологічні інновації
2000 0,034
2001 0,103
2002 0,130
2003 0,160
2004 0,271
2005 0,104
8 Частка витрат на маркетингові заходи у загальній сумі витрат на продуктові інновації
2000
2001
2002
2003 0,456
2004 0,438
2005 0,334
9 Коефіцієнт експортоспроможності інноваційної продукції
2000 0,036
2001 0,043
2002 0,058
2003 0,185
2004 0,143
2005 0,193
10 Коефіцієнт інноваційної продуктивності
2000 10989,05
2001 14073,17
2002 19551,65
2003 2130,422
2004 4099,627
2005 13882,76
11 Частка капітальних витрат у загальній сумі витрат на технологічні інновації
2000 0,615
2001 0,643
2002 0,699
2003 0,695
2004 0,598
2005 0,710
12 Частка капітальних витрат у загальній сумі витрат на продуктові інновації
2000
2001
2002
2003 0,351
2004 0,620
2005 0,311
13 Частка капітальних витрат у загальній сумі витрат на процесові інновації
2000
2001
2002
2003 0,649
2004 0,380
2005 0,688
14 Коефіцієнт оновлення ліцензій на використання об’єктів промислової власності
2000 0,000
2001 1,400
2002 4,143
2003 3,167
2004 1,286
2005 0,500
15 Частка альтернативних джерел фінансування у загальній масі витрат на технологічні інновації
2000 0,344
2001 0,114
2002 0,107
2003 0,280
2004 0,082
2005 0,131
16 Коефіцієнт інноваційної озброєності працівників облікового складу
2000 0,408
2001 0,400
2002 0,830
2003 0,738
2004 0,677
2005 0,934
17 Коефіцієнт інноваційної озброєності працівників НДПКП
2000 142,077
2001 140,718
2002 365,081
2003 544,241
2004 669,417
2005 2349,389
18 Рівень прогресивності продукції, що зазнала суттєвих технологічних змін або заново впроваджена
2000 0,019
2001 0,038
2002 0,048
2003 0,447
2004 0,623
2005 0,652
19 Рівень прогресивності удосконаленої продукції
2000 0,020
2001 0,038
2002 0,067
2003 0,370
2004 0,157
2005 0,148
20 Рівень прогресивності іншої інноваційної продукції
2000 0,017
2001 0,013
2002 0,020
2003 0,183
2004 0,220
2005 0,199
21 Інноваційний ефект
2000 59,304
2001 68,411
2002 41,490
2003 2,944
2004 3,582
2005 3,920

 

Дивлячись таблицю видно, що частка зайнятих працівників у НДПКП зменшується, це пояснюється тим, що практично всі підприємства харчової індустрії залучають для здійснення науково-дослідних робіт сторонні спеціалізовані організації, а як наслідок простежується збільшення коефіцієнта інноваційної озброєності працівників облікового складу і НДПКП.
 
Ключовими показниками, що з якісного боку характеризують інноваційний розвиток харчової галузі України є рівень так званої прогресивності реалізованої інноваційної продукції та коефіцієнт експортоспроможності. Так, за аналізований період з 2003 по 2005 роки простежується форсуюче зростання за всіма без винятку підгалузями частки реалізованої інноваційної продукції, що зазнала суттєвих технологічних змін. При цьому переломним періодом був саме 2003 рік, коли галузь отримала синергетичний ефект за рахунок комплексного поєднання удосконаленої інноваційної продукції та тієї, що зазнала суттєвих технологічних змін. Вищенаведене підтверджує той факт, що стрижнем забезпечення експортоспроможності інноваційної продукції протягом 2000-2002 років була саме удосконалена її частина, а починаючи з 2003, акцент змістився на ту частину інноваційної продукції, що зазнала суттєвих технологічних змін.
 

Висновок ДО ІІІ розділу

 
Отже, для розвитку і підвищення ефективності інноваційної діяльності слугують такі організаційно-господарські структури, як технопарки, технополіси, інноваційні центри, інноваційні бізнес-інкубатори. Дані утворення своєю первинною місією мають не виробничу функцію щодо обсягів інноваційної продукції (хоча це є дуже важливо), а прискорення процесу виникнення, втілення і поширення нових видів продукції, технологій, виробничих процесів, ідей та методів роботи.
 
Для підвищення ефективності інноваційної діяльності харчової промисловості потрібно збільшувати кількість інноваційно-активних підприємств, закупляти та впроваджувати нові технології, а також фінансувати інноваційну діяльність промисловості.
 
Ключовими показниками, що з якісного боку характеризують інноваційний розвиток харчової галузі України є рівень так званої прогресивності реалізованої інноваційної продукції та коефіцієнт експортоспроможності.
 

Висновки

 
Отже, у курсовій роботі було розглянуто інноваційні підприємства та їх особливості. На прикладі харчової промисловості було розглянуто інноваційну діяльність.
 
Одним з найважливіших завдань у створенні інноваційних підприємств є формування його структури, яка спроможна вирішити проблеми і досягти заданої мети. Структура підприємства має бути динамічною і змінювати свої параметри до виконання тих завдань, які виникають у процесі створення інновацій. Організаційні структури створюються для досягання певних цілей. У свою чергу цілі формуються шляхом аналізу думок і припущень, форм і методів їх досягнення силами творчого колективу.
 
Інноваційні підприємства можна звести у декілька груп: 1) підприємства, що мають потужну науково-технічну основу; 2) підприємства, які шукають і знаходять свою нішу на ринку інновацій і товарів; 3) підприємства, які не мають чітко визначеної спеціалізації та освоєних сегментів ринку; 4) підприємства, які орієнтуються на нові товари, ринки.
 
Інноваційна політика – система технічних, технологічних, правових, економічних, фінансових заходів, спрямованих на підвищення технічного рівня виробництва з метою випуску і реалізації конкурентоспроможної продукції.
 
На прикладі харчової промисловості (зокрема хлібопекарської галузі) був проведений аналіз інноваційної діяльності промисловості.
 
За вихідними даними таблиці 1 у 2006 році кількість інноваційно активних підприємств було 15, але це менше порівняно з 2002 роком; обсяг реалізованої продукції на 230,6 тис.грн., це набагато менше порівняно з попередніми роками; за 2006 рік було впроваджено 3 види інноваційної продукції, а кількість впроваджених нових технологій 2.
 
В Київській області інноваційним розвитком протягом усього аналізованого періоду займалися лише хлібопекарські підприємства, які безпосередньо належали/належать об’єднанню «Київхліб», а також територіально віддалені від столиці.
 
Іноваційна інфраструктура повинна бути активною, тобто брати участь у процесі розробки інноваційних проектів, в пошуку інвесторів-кредиторів, у виборі форм інвестування, страхування проектів, наданні інжинірингових та інших інноваційно-інвестиційних послуг. Важливо, щоб подібна сітьова структура не тільки сприяла створенню інновацій, але й рекламувала їх.
 
Для підвищення ефективності інноваційної діяльності потрібно збільшувати кількість інноваційно-активних підприємств, закупляти та впроваджувати нові технології, а також фінансувати інноваційну діяльність промисловості.
 
Ключовими показниками, що з якісного боку характеризують інноваційний розвиток харчової галузі України є рівень так званої прогресивності реалізованої інноваційної продукції та коефіцієнт експортоспроможності.
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
 
1. Закон України «Про інноваційну діяльність» // Відомості Верховної Ради – 2002 – № 36.
2. Закон України «Про інвестиційну діяльність» // Відомості Верховної Ради України. – 1992 р. – № 10.
3. Алексеєва К.А. Удосконалення організаційно-економічного механізму державного регулювання інноваційної діяльності // Фондови ринок. – 2008 – № 48 – С. 20-24.
4. Балабанов И.Т. Инновационный менеджмент: учеб. пособие – С.Пб: Питер, 2001.
5. Василенко В.О., Шматько В.Г. Інноваційний менеджмент: навч. посіб. – К.: 2003 – 440с.
6. Економіка й організація інноваційної діяльності: підручник / О.І. Волков, М.П. Денисенко, А.П. Гречан та ін. – К.: 2004.
7. Економіка підприємства. Підручник / За ред. С.Ф. Покропивного – 2-ге, перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2001.
8. Заблоцький Б.Ф. Економка й організація інноваційної діяльності: навч. посіб. – Львів: 2007 – 456с.
9. Йохна М.В., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності: навч. посіб. – К.: 2005 – 400с.
10. Кузьмін О.Є. Сучасний менеджмент: посібник – Львів: 2002.
11. Лапко О. Економіка інновацій: навч. посібник – Івано-Франківськ: 1999.
12. Менеджмент та маркетинг інновацій / Ілляшенко С.М. Прокопенко О.В. та ін. За ред. Ілляшенка. – Суми, 2004. – 615 с.
13. Микитюк П.П. Інноваційний менеджмент: навч. посіб. – К.: 2007 – 400с.
14. Михайлова Л.І., Турчіна С.Г. Інноваційний менеджмент: навч. посіб. – К.: 2007 – 248с.
15. Морозов Ю.П. Инновационный менеджмент: Учеб. Пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. – 446 с.
16. Основы инновационного менеджмента/ Под ред. П.Н.Завлина и др. – М.: Экономика, 2000. – 614 с.
17. Павленко І.А. Економіка і організація інноваційної діяльності: навч. посіб. – К.: 2004.
18. Петруха С., Колотуша М. Інноваційна активність підприємств харчової промисловості; упорядкування та динаміка параметрів (таблиці) // Економіст. – 2007.– № 3 (245). – С. 35–81.
19. Петруха С., Колотуша М. Методологія комплексного аналізу інноваційної активності вітчизняної харчової індустрії // Економіст. – 2007.– № 4 (246). – С. 50–56.
20. Покропивний С.Ф., Новак А.П. Ефективність інноваційно-інвестиційної діяльності: Зб. навч.-метод. Матеріалів. – К.: КНЕУ, 1997. – 216 с.
21. Рудь Н.Т. Економіка і організація інноваційної діяльності: навч. посіб. – Луцьк: 2007. – 476с.
22. Статистичний щорічник за 2005 рік // Державний комітет статистики. – К.: 2006.
23. Статистичний щорічник за 2006 рік // Державний комітет статистики. – К.: 2007.
24. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент// Учебник для вузов – М.:2002. – 560 с.
25. Федулова Л.І. Інноваційна економіка: підручник – К.: 2006. – 480с.
26. Циглик І.І., Кропельницька С.О., Мозіль О.І. Економіка й організація інноваційної діяльності: навч. посіб. – К.: 2004 – 128с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020