У рефераті подано відомості про історію та сьогодення Студійського чернецтва
Переносячи осідок УГКЦ до столиці України, Патріарх Любомир Гузар поклав на ченців Студійського уставу завдання організувати літургійне життя в каплиці біля будови Патріаршого собору. В березні цього року ієромонах Василій та двоє ченців переїхали до Києва, де владика Василій Медвіт посвятив каплицю. Так при Патріаршому соборі розпочалося молитовне життя.
“Ми відразу ж відчули свою потрібність, – розповідає ієромонах Василій. – З перших днів на богослужіння почали приходити люди, які казали, що вже давно очікували приїзду монахів. У Києві дуже мало знають про нашу Церкву або ж мають перекручену інформацію. Часто її сприймають як римо-католицьку. Люди дивуються, що ми молимося, як православні, так само складаємо пальці, коли робимо знак хреста. У столиці активно діють новітні християнські рухи, різні секти. Є люди, які перебували в них, але, прийшовши до нас, відчули, що тут є своє, рідне, – і залишились”.
Митрополит Андрій Шептицький, відновлюючи 100 років тому студійське чернецтво у нашій Церкві, поклав на нього вкрай важливе завдання: віднаходити, впроваджувати і плекати прадавню східну традицію чернечого життя, щоб тим самим прислужитися великій справі єдності Церков.
У 1978 році Блаженніший Патріарх Йосиф Сліпий у своєму посланні з нагоди благословення ієромонаха Любомира Гузара на архімандрита студійських ченців поза Україною писав: “Було би великою благодаттю для наших поселень, якби в кожній єпархії вдалося розвинути хоч один монастир Студійського уставу.
Такі монастирі були б виразом злуки наших поодиноких єпархій та екзархатів з матірною Церквою не тільки в її сучасності, але також і в її будучності. Зрештою, монастирі повинні також лучити нашу сучасність зі славним минулим. Наше минуле мусить далі жити як дійсне, живе і творче передання. Наша традиція, зокрема її Літургія, це не музейна вартість, але велика, живуча та життєдайна сила. Вдержати її чинною – це також одне зі завдань українських студійських монахів”.
Сьогодні ми стаємо свідками того, як східне студійське чернецтво повертається до Києва, до своїх витоків, щоб служити поєднанню всіх у єдиній Христовій Церкві.
Історія
Саме у Києві в XI ст. преподобний Теодозій Печерський запровадив у своєму монастирі Студійський устав монашого життя, запозичивши його з константинопольського монастиря “Студіон”. Невдовзі цей устав поширився по всіх монастирях Київської Русі.
У 1617 р. всі греко-католицькі монастирі об’єдналися в єдиний чин св. Василія Великого на зразок монаших конгрегацій у Римо-Католицькій Церкві. За різних історичних обставин та культурних впливів цей чин, як, зрештою, і ціла наша Церква, почав зазнавати щоразу більшої латинізації.
Зауваживши небезпеку втрати нашою Церквою своєї ідентичності, митрополит Андрій Шептицький вирішує відродити давнє студійське чернецтво. У 1898 році відбулися облечини перших трьох іноків-студитів, а невдовзі постав студійський монастир – Скнилівська Лавра преп. Антонія Печерського. У 1919 році митрополит Андрій передає Унівську резиденцію галицьких митрополитів – колишній старовинний монастир – інокам Студійського уставу. Таким чином Унівська обитель, давній центр чернецтва на західноукраїнських землях, стає головним домом монастирів Студійського уставу і отримує статус Лаври.
Божою благодаттю, завдяки батьківській опіці Шептицьких – митрополита Андрія та ігумена Климентія, монастир розвивається духовно і матеріально. Для потреб братії, що швидко збільшувалася числом, митрополит Андрій та ігумен Климентій опрацьовують правила монашого життя – Типікон. У вступному слові до нього сказано, що “монаше життя має одне правило – Євангеліє Ісуса Христа, і одну ціль – спасіння душі”. “Як східні монахи, – йдеться далі, – боремося за досконалість, додержуючись Правил св. Отців, і то отців Сходу, і тому хочемо заховувати всі монаші традиції Сходу”.
Вже самим монашим подвигом, апостольством чернечого життя (а священики – ще й проповідництвом), ченці ставили собі мету “освячувати власні душі й поширювати на наших землях і на Сході любов до Ісуса Христа, знання Його науки, Його заповідей, Його рад, Його Церкви, Його Спасіння” (зі вступу до Типікону).
У довоєнний період чернече життя в студійських монастирях набуло особливого розквіту. Загальна чисельність братії на цей час становила 221 особу, в тому числі 117 схимонахів, 22 ієромонахи і 13 ієродияконів.
Засада самозабезпечення чернецтва Студійського уставу найпослідовніше втілилася в Унівській Лаврі, де було створено сильне самодостатнє господарство. Монаша громада цілком утримувала себе матеріально власною працею. У монастирі багато уваги приділялось доброчинності: при обителі діяв сиротинець, де до 1936 р. було виховано та забезпечено освітою 170 юнаків.
Пасторальна опіка над унівською парохією та прочанами, культурно-освітницька діяльність серед молоді та старших, катехизація дітей – ось далеко не повний перелік діянь унівської братії, рясні плоди яких пожинаємо й досі.
Ченці займались і науковою діяльністю. При монастирі існувала величезна бібліотека, яка формувалась наполегливим та цілеспрямованим придбанням книг. У 1935 р. браття відкрили невеличку друкарню, де друкували щомісячник “Ясна путь”.
З благословення митрополита Андрія при студійському монастирі почала діяти іконописна майстерня. Найважливішими її роботами стали розписи інтер’єру монастирського Свято-Успенського храму та зовнішніх стін монастиря в Уневі.
Таким чином, Унівська Лавра стає визначним духовним центром, який щороку відвідували десятки тисяч прочан з усіх куточків краю.
Ось як згадує ієромонах Гедеон, який 74 (!) роки тому, 16-літнім юнаком, вступив до Унівського монастиря: “Перші враження, коли я прийшов до монастиря, були потягаючі. Ті бородаті ченці виглядали дуже смиренними. Сам вигляд монашого строю дає піднесення до молитви, підтримує силу того всього східного, що для нас є дороге, і миле, і любе, і своє”.
Працею та подвигом унівських ченців було створено низку нових монастирів. У 20-х роках у Львові постала Лавра св. Івана Хрестителя на Чернечій горі (тепер Шевченківський гай). Монастирі були засновані у Зарваниці, в Дорі на Гуцульщині, у Флоринці на Лемківщині. У Карпатах біля Осмолоди, в урочищі Лужки, закладено скит св. Андрія Первозванного. На Підляшші постали три місійні станиці.
1924 року, на празник Покрови Пресвятої Богородиці, в с. Якторів поблизу Унева митр. Андрей Шептицький освятив жіночий монастир Студійського уставу, який уже в 1939 році налічував 75 монахинь.
Митрополит Андрій до кінця свого життя залишався духовним батьком усіх студійських монастирів. Практичний провід був у руках ігумена (а з 1944 року – архімандрита) Климентія Шептицького.
Комуністичне лихоліття перервало розвиток монастирів в Україні. 1946 року, після ліквідації УГКЦ, у Свято-Успенській Лаврі в Уневі було влаштовано концентраційний табір для католицького духовенства, яке не визнало російського православ’я. В 1947 р. заарештовано архімандрита Климентія Шептицького. 78-літнього старця засуджено і вивезено до Владимирської тюрми, де він помер 1 травня 1951 року. Сьогодні Климентій Шептицький проголошений Церквою блаженним.
Студійську родину, розсіяну по різних куточках краю, очолили архімандрит Никанор (Дейнега), а згодом архімандрит Юрій (Макар). За цього періоду умови життя ченців (а їх залишилось близько 150) були неймовірно важкими. Живучи у звичайних домах, працюючи на державних роботах, зазнаючи з боку КДБ частих обшуків, допитів та ув’язнень, вони водночас старалися зберігати монаші устави та правило молитви, а також в умовах підпілля служити знедоленому людові катакомбної Церкви. Незважаючи на дуже складні умови, постійно відбувався вишкіл майбутніх священиків. Із 1947 до 1988 р. висвячено 20 ієромонахів.
Мала групка монахів опинилася через воєнні дії у Західній Європі. Старанням єпископа Ісидора Борецького вони емігрували до Канади (1951 р.) і поселилися в місті Вудсток (Онтаріо), назвавши свою обитель Свято-Успенським монастирем у пам’ять матірної лаври в Уневі.
1963 року чудом Божого Провидіння з радянської неволі виїжджає Патріярх Йосип Сліпий, беручи на себе опіку над студійськими ченцями поза Україною. Поблизу Рима він засновує монастир св. Теодора Студита – “Студіон”.
Сьогодення
З відродженням УГКЦ та відновленням української державности доведені атеїстичною владою до плачевного стану монастирі переходять до рук своїх законних власників. У воскреслих обителях відновлюється чернече життя.
На Святвечір 1991 року в Унівській Лаврі після майже півстолітнього мовчання залунали урочисті дзвони. Cвято-Успенська Лавра знову стає матірним домом студійських обителей. За рік до того розпочалися богослужіння в першому офіційно повернутому монастирі св. пророка Іллі в Дорі-Яремчі.
У Львові законним власникам повернуто Свято-іванівську обитель на Чернечій горі; 1992 року влада передала студійським ченцям приміщення та храм кармелітського монастиря. Сьогодні тут діє Святомихайлівський монастир.
Свято-Покровському жіночому монастиреві поступово були передані церква та приміщення колишнього бенедиктинського жіночого монастиря на пл. Вічевій. Невдовзі почалася віднова Святотроїцького монастиря у Зарваниці, що його вже було цілковито знищено. На руїнах знищених кляшторів закладено нові чернечі осередки в Городку та Підкамені на Львівщині. Відновлено скит св. Андрія в урочищі Лужки біля с. Осмолода. Постали чернечі осередки за кордоном: Борисоглібський монастир у м. Полоцьку (Білорусь) та місійна станиця у Висовій (Польща).
Завжди і всюди головним завданням студійських ченців була молитва. Скнилівський Типікон гласить, що “немає в монастирі важнішої справи над молитву”. Патріарх Йосиф у згадуваному вище посланні підкреслював, що “першим обов’язком для всіх монахів, серед яких би то не було обставин – це життя молитви, життя святе, життя понад усе інше посвячене Богові”. Коли ченці сповнюють своє покликання вести молитовне життя у злуці з Богом, вони стягають на цілий народ Боже благословення. За давніми чернечими уставами монахи щодня моляться Церковне правило (Вечірня, Повечеріє, Полуночниця, Утреня, Часи) та Келійне правило (приватна молитва).
“Одинокою ціллю, до якої прагнемо, є святість життя та спасіння душі, – розповідає ієромонах Унівської Лаври Макарій. – Досвідчуємо Бога та стяжаємо Його благодать у свої душі й серця за допомогою спільної та приватної молитви, а також різних аскетичних вправ, за допомогою добрих діл, подавання милостині. Для кожної людини, яка бажає спасатися в нашій чернечій спільноті, правилом у житті стає Євангеліє Господа нашого Ісуса Христа”.
День у монастирі поділяється на три частини (по 8 годин кожна): молитва, праця і відпочинок. Кожен із членів монашої родини має можливість виконувати працю згідно зі своїми здібностями та уподобаннями. Монахи Унівської Лаври займаються рослинництвом, тваринництвом, городництвом і бджільництвом.
Сьогодні в Лаврі наполегливо формується сильне сучасне господарство. Монастирська ферма постачає сільськогосподарські продукти, медом солодить власна пасіка, а хлібопекарня забезпечує свіжим хлібом. На городах браття вирощують, крім овочів і зелені, лікарські рослини. В монастирській майстерні виготовляються предмети церковного вжитку (свічки, офірки, кадильний ладан та вугілля).
Монастирські церкви щоденно збирають на молитву багатьох вірних. Ченці провадять катехизацію дітей та наречених, моляться над хворими, духовно опікуються діючими при храмах спільнотами.
Монастир посідає багату збірку творів сакрального мистецтва. При Львівській обителі діють іконописна школа та майстерня реставрації церковних цінностей. Монастирський музей у митрополичих палатах Унівської Лаври поряд зі стародавніми творами мистецтва представляє досягнення сучасних митців.
Велика увага приділяється освіті та вихованню ченців. Формаційний дім розміщений у Свято-Успенській Унівській Лаврі, тут знаходиться новіціят. У студійному домі св. Йоана Богослова, що в смт. Рудно, перебувають монахи, котрі навчаються у Львівській духовній семінарії. Багато ченців студіюють у навчальних закладах в Україні й за кордоном, вивчаючи богослов’я, сакральне мистецтво, іконопис, церковну музику, різні ремесла.
Особа, яка виявляє бажання вступити до монастиря, розпочинає шестимісячну пробу, залишаючись у своїй світській одежі. Після успішного випробування свого покликання брат отримує перший монаший постриг, його одяг складається з підрясника, шкіряного пояса та скуфії. Через рік інок, складаючи перші річні тимчасові обітниці, отримує рясу й камилавку.
Тимчасові річні обітниці монах складає тричі, а тоді він допускається монастирською владою до прийняття “малого ангельського образу”, тобто схими (вічних обітниць). Це обітниці відречення від світу, здержливості, побожності, убозтва, послуху і постійного аскетичного життя в пості. Його одяг тепер – параман, мантія та клобук.
Найвищим ступенем церковного посвячення Богові є “великий ангельський образ”. Великосхимник переходить до строгішого ступеня монашого життя: усамітнення, мовчання, контемплятивної молитви, посту. Такий монах отримує нові частини одягу: кукуль із вишитим червоним хрестом та аналав.
“Прийшовши за покликом Божим до монастиря, – розповідає єрм. Севастіан, – людина опиняється в “пророчому місці”, де панує один-єдиний закон – закон любові. І кожна ситуація, кожна проблема розглядається, оцінюється і розв’язується з точки зору цього закону. Монастир – школа любові, де Господь повсякчас навчає прощати і любити, дає уроки милосердя і смирення”.
На Сході чернецтво не вважалося якимось окремим станом, особливою категорією християн, а завжди уявлялося як взірцевий образ для всіх охрещених. За словами святого Василія Великого, чернець не є якимось особливим членом Церкви; він просто досконалий християнин, який бажає бездоганно та вповні виконати євангельські заповіді любові до Бога та до ближнього. Таке наставлення щодо наслідування Христа через святість свого життя було відоме всьому східному чернецтву впродовж історії християнства.
“Змагаючи до досконалості, дотримуючись традицій східного монашества, намагаємося особливо, за допомогою постійного та щирого спілкування з Богом, через очищення серця освятити себе і всю нашу зовнішню діяльність. Усвідомлюємо, що будь-яка праця повинна ставати для нас інструментом нашого освячення, злуки з Богом. Підставою для такого підходу має бути розуміння того, що нічого не відбувається і не трапляється випадково. Стараємося пам’ятати: хоч які обов’язки покладає на наші плечі свята Церква чи монастир, Господь про них добре знає. Вони, зрештою, є дані Богом для нашого освячення та спасіння”, – розповідає ігумен Венедикт.
Розташування монастиря, потреба та обдарування ченців визначають, яким саме має бути тип служіння студійських спільнот. Але завжди основою життя братії є святоотцівські традиції Східної Церкви, і зокрема – відродження міцної монашої родини за взірцем первісних християнських спільнот для прослави Бога у молитві й праці.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
