Інституційна теорія: зміст, еволюція та сучасне застосування
Зміни, що відбуваються в останні два десятиліття в економіці України,
надають багатий матеріал для переосмислення теоретичних основ управління
українськими підприємствами. Реформи в економіці України, що
переслідували ліберальні цілі, не тільки не дали очікуваних результатів,
але й привели до протилежних результатів. Так, надання економічної
свободи підприємствам не привело до підвищення відповідальності
підприємств за результати діяльності, а власник, що прийшов на зміну
державі, не став ефективнішим за неї. В. Полтерович, аналізуючи
непередбачувані результати макроекономічної політики в Росії, дійшов
висновку про інституціональні пастки, під якими він розуміє надбання
стійкого характеру негативних наслідків тих макроекономічних рішень, що
спочатку носили характер благих намірів [10]. Після розвалу СРСР
вітчизняні керівники одразу ж почали слідувати помилково зрозумілим
неоліберальним рецептам “свобідного ринку”. На думку А. Олєйника, це
відбулося тому, що при прийняття макроекономічних рішень не
враховувалася специфіка інституційного середовища, що склалося у
пострадянських країнах [8, с. 58]. Тому це інституційне середовище
заслуговує на ретельне дослідження, що можливе за допомогою
інституціональної теорії. Адже результативність економічних рішень щодо
розвитку економіки значною мірою залежить від ефективності інституційної
бази суспільства. Наявність відповідної інституційної бази – сукупності
економічних, політичних і соціальних інститутів – є основною умовою
існування ринкового середовища.
Термін “інституційна економіка” ввів В. Гамільтон, використав його на
зборах Американської економічної асоціації у 1918 році. В. Гамільтон
визначив інститут як розповсюджений спосіб мислення або діє, що втілений
у звичках груп та звичаях людей. В. Гамільтон вважав, що інститути
фіксують процедури, що устоялися, відображають загальну згоду,
домовленість, що склалася у суспільстві1.
Інституціоналізм, як економічна теорія, що зародилася наприкінці 19
століття, посідав домінуюче місце у США до початку 40-х років минулого
століття. Але за час, що минув, інституціоналізм розвивався, що привело
до появи низки теорій та концепцій, які можуть знайти застосування в
управлінні сучасними українськими підприємствами. Тому метою статті є
розгляд еволюції інституціоналізму та його теорій і концепцій.
Виклад основного матеріалу. Термін “інститут” (від лат. – institum
-встановлення, установа) запозичено з юриспруденції. Тому сутнісними
характеристиками цієї категорії виступають як юридичні норми, так і
порядок встановлення зв’язків між ними, що надає можливість упорядкувати
(регламентувати) стосунки між суб’єктами права з метою надання їм
стійкого характеру, для чого і створюються відповідні організаційні
структури та органи контролю [11, с. 8].
Інституціоналізм зародився як протестна форма постулатам класичної та
неокласичної теоріям ринкової економіки, що панували на рубежі ХІХ-ХХ
століть. Він виник як опозиційне вчення політичній економіці та
економікс, а його прихильники намагалися відобразити в економічній схемі
не тільки формальні моделі та суворі логічні схеми, але життя у всьому
його різноманітті. Тому у “старому” інституціоналізмі (Т. Верлен, Дж. Р.
Коммонс, У.К. Мітчел) як інститути розглядалися звичаї, корпорації,
профспілки, держава тощо. Прихильники інституціоналізму ввели права
власності як інструмент аналізу, відмовилися від ідеального характеру
ринку, суттєво змінили посилки щодо повноти інформації та абсолютної
раціональності агентів, що діють на ринку.
Після свого виникнення “старий” інституціоналізм не отримав широкого
поширення, що пояснювалося невизначеністю фундаментального поняття
інституту, орієнтацією на дії таких колективів як профспілки та уряд,
відсутності власної методології, зокрема, прагненням йти від часткових
випадків до узагальнення Інституціоналізм отримав “друге” дихання у
межах “нового” інституціоналізму (В. Уильямсон, Р. Коуз, Д. Норт, Г.
Демсец), у якій значно більшу увагу приділяється інституційному
середовищу, де діють економічні агенти. “Новий” інституціоналізм має
декілька назв: неоінституціоналізм, трансакційна економіка, економічна
теорія прав власності, контрактний підхід. При цьому, незважаючи на
схожість назв, “новий” інституціоналізм достатньо значно відрізняється
від “старого”.
Відправною точкою виникнення “нового” інституціоналізму вважається
стаття Р. Коуза “Природа фірми” (1937 рік), де надано пояснення
існування таких протилежних ринку ієрархічних структур, як фірми [15].
Інститути у неоінституціоналізму розуміються як “правила гри” та система
заходів, що забезпечує їх виконання. Вони спрямовують людську взаємодію
в певне річище.
Інститути можуть бути формальними або неформальними. Формальні інститути
– це видані державою і схвалені парламентами закони та конституції. Вони
охоплюють політичні (і судові) правила, економічні правила та контракти.
Ієрархія формальних інститутів – від конституцій, статутного та
загального права, а також підзаконних актів до індивідуальних контрактів
– визначає як загальні, так і специфічні обмеження. Економічні правила
визначають права власності, тобто сукупність прав на використання
власності та прибуток від неї, і спроможність відчужувати активи або
ресурси [7, с. 64]. Розуміння інститутів як обмежень є традиційним в
економічній літературі.
Робота Р. Коуза започаткувала цілком нову область економічних
досліджень. На базі його теоретичної основи виникла низка концепцій, які
розвивають ідеї трансакційного підходу і спрямовані на більш повне та
глибоке осмислення феномена фірми. Основні напрями неоституціоналізму
зводяться до такого. І хоча загальновизнана класифікація інституційних
теорій ще не склалася, вже серед множини підходів та взаємозв’язків між
ними вирізняють декілька теоретичних конструкцій.
З використанням традиційних мікроекономічних методів аналізу у межах
неоінституціоналізму досліджуються суспільні відносини з позиції людини
економічної, що мислить раціонально. Тому у межах неоінституціоналізму
будь-яка діяльність розглядається як обмін. Інститути структурують
стимули у процесі людського обміну – політичного, соціального чи
економічного. Такий підхід отримав назву контрактної парадигми [1, с.
23].
У ринковій економіці передача прав власності опосередкована формальним
договором або для більшості поточних угод – неформальною контрактною
угодою. Контракти відбивають структуру стимулів і антистимулів, що
корениться у структурі прав власності та механізмів їхнього
забезпечення.
Господарська практика виробила три основних типи контракту: класичний,
неокласичний та зобов’язальний [4,12]. Кожний з них має свою область
використання.
Класичний контракт носить безособовий характер. Його відмінною рисою є
чітко обговорені пункти («якщо,… то»). Всі можливі майбутні події
зводяться в ньому до теперішнього моменту. У класичному контракті
особистість контрагента не має значення: його учасником може бути
будь-хто. Класичний контракт тяжіє до стандартизації. Записані умови
угоди мають у ньому перевагу над усними, основний акцент робиться на
формальних документах. З виконанням угоди він припиняє своє існування.
Контракт носить двосторонній характер: чітко визначаються санкції за
порушення положень контракту і всі суперечки по ньому вирішуються в
суді.
Неокласичний контракт – довгостроковий контракт в умовах невизначеності.
Не всі майбутні події можуть бути обговорені як умови при його
укладанні. Оптимальну адаптацію до деяких подій неможливо передбачити,
поки вони не відбудуться. Тому учасники такого контракту погоджуються
запросити третейську сторону, рішення якої зобов’язуються виконати у
випадку виникнення невизначених у контракті подій. Отже, контракт
набуває тристороннього характеру. Суперечки щодо нього вирішуються не
судом, а органами арбітражу.
Зобов’язальний контракт укладається в умовах довгострокових, складних,
взаємовигідних відносин між сторонами. Обопільна зацікавленість у
продовженні відносин тут має вирішальну роль. Дискретність відносин,
властива двом попереднім формам контрактів, у даному випадку цілком
зникає – відносини стають безкінечними. Неформальні умови мають перевагу
над формальними пунктами, іноді договір узагалі не оформляється у
вигляді документа. Особистість учасників тут набуває вирішального
значення. Тому суперечки вирішуються не шляхом звертання до формального
закону або авторитету третейської особи, а в ході неформальних
переговорів, двостороннього торгу. Нормою, на яку посилаються сторони,
служить не початковий контракт, а всі відносини в цілому.
Кожній контрактній формі відповідає специфічний механізм управління
договірними відносинами:
безособовий ринковий механізм підходить до одноразових і повторюваних
угод щодо стандартних товарів;
арбітраж поширюється на нерегулярні угоди щодо товарів середнього та
високого ступенів специфічності;
двостороння структура управління характерна для зобов’язальних
контрактів. Сфера використання цього механізму управління – регулярні
угоди щодо товарів середнього ступеня специфічності;
при унітарному управлінні (ієрархія) відносини між учасниками договору
регулюються прямими командами та наказами, а не ринковими сигналами.
Учасники угод, замінюючи класичний ринковий обмін більш складними
формами контрактації (включаючи неринкові способи економічної
координації), з однієї сторони, прагнуть до монополізації та реалізації
цілей монополії, а з іншої – прагнуть до мінімізації відповідних затрат
(монополістичні ефективні підходи до контрактів) використання [2].
У сучасному вигляді контрактна парадигма може реалізовуватися як ззовні,
через інституційне середовище (соціальні, політичні, юридичні “правила
гри”), так і усередині, через відносини, що виступають основою
організації (правила внутрішнього розпорядку).
рія прав власності має значення для української економіки у світлі
аналізу наслідків приватизації та формування ринкових інститутів, адже
проблема власності для України є дуже актуальною. В українській
економіці проблема “агентів-принципалів ” (найманих
менеджерів-власників) вирішалася на користь перших. І це пояснює низку
фактів, зокрема, той, що з приватизацією ефективного власника в
українській економіці не виникло, а також переважання у менеджменті
українських підприємств орієнтації на вирішення короткострокових
проблем, тоді як стратегічне управління, незважаючи на становлення вже
вітчизняної школи, не отримало відповідного поширення. В. Полтерович з
цього приводу стверджує, що подальший розвиток прав власності у тому
вигляді, що існує у Росії, веде до псевдо ринкових форм господарювання
[10]. Той само висновок можна зробити і щодо української економіки, яка
багато у чому копіює російську.
У теорії прав власності основною одиницею аналізу є акт економічної
взаємодії, угода або трансакція. Теорія прав власності виходить з
простої, але вирішальної позиції – з позиції права розпорядження
(товаром або послугою). А. Алчіан стверджував, що право власності – це
право, що визнається та захищається суспільством, яке використовує
економічне благо за відомих умов та обмежень [14, с. 123]. Це право
називається приватним, коли воно належить одній особі (фізичній або
юридичній). У ринковій економіці передача прав власності опосередкована
формальним договором або для більшості поточних угод – неформальною
контрактною угодою. Набір альтернатив, які відкриваються перед гравцями,
і ті форми організацій, що вони створюють при укладанні конкретних
контрактів, виникають із структури прав власності. Тому значне місце
серед теоретичних побудов неоінституціоналізму посідає теорія
трансакційних витрат.
Трансакційними називають специфічні затрати по налагодженню та
здійсненню зовнішніх обмінних угод та втрати, які можуть їх
супроводжувати, тобто трансакційні затрати – це всі затрати понад та
крім власне затрат виробництва. Розмір таких затрат залежать від виду
одержуваних послуг і вибраної форми координації. Вони пов’язані з
передачею прав власності у відповідності з вимогами інститутів та
інституцій, які склалися в конкретній економічній системі. Наявність
трансакційних затрат робить ті чи інші види трансакцій більш-менш
економічними в залежності від обставин часу та місця. Тому ті ж самі
операції можуть бути опосередковані різноманітними типами трансакцій у
залежності від правил, що вони упорядкують.
Уведення в економічній аналіз поняття трансакційних затрат вважається
великим теоретичним досягненням, тому що завдяки цьому поняттю визнано
затратність взаємодії суб’єктів господарювання. Наукову значущість
категорії трансакційних затрат у критиці класичної школи підтверджено
присудженням Нобелівської премії Р. Коузу в 1990 році та Д. Норту – у
1993 році. Але одночасно введення поняття трансакційних затрат зумовило
зміну деяких постулатів неокласичної економічної теорії, зокрема тих,
які вказували на існування лише одного виду затрат – виробничих – та
відсутність затрат на отримання інформації [6, с. 47].
Про трансакції або сектор трансакцій уже є досить багато наукових праць
на Заході. І це зрозуміло, тому що і поняття трансакцій, і поняття
трансакційних затрат сформувалися в західній економічній науці та
протягом півстоліття ретельно вивчалися. Але незважаючи на це, в
економічній науці ще не сформувалося єдиного поняття трансакційних
затрат. Це зумовлює виникнення численних поглядів на їх сутність.
Очевидно, що погляд на трансакційні затрати, думка та позиція, яку
займають науковці при їх вивченні, багато в чому залежать від того, до
якої економічної теорії вони схильні. Різні автори настільки по-різному
трактують роль трансакційних затрат в економічному процесі, що з цього
приводу М. Олсон зауважив, що існує занадто багато шкіл трансакційних
затрат, які досить вільно тлумачать цей термін. Це дозволяє економістам
змішувати в одну купу всі вади ринку під загальною назвою “трансакційні
затрати” [9, с. 1-2].
У сучасній економічній літературі розуміння трансакційних затрат варіює
від вузьких визначень до широких. Визначене Р. Коузом поняття
трансакційних затрат набуло більш широкого змісту. Ним стали позначатися
будь-які види затрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів
незалежно від того, де вона протікає -на ринку або всередині
організацій, оскільки ділове співробітництво в межах ієрархічних
структур (таких, як фірми) також не вільне від суперечок і втрат.
Трансакційні затрати в цілому визначаються як затрати економічної
взаємодії, у яких би формах вона не протікала.
Вивчення трансакційних затрат щодо українських підприємств надає
можливість по-іншому поглянути на структуру затрат, визначити “вартість”
взаємодії із суб’єктами зовнішнього середовища. Здебільшого трансакційні
затрати на рівні підприємства стосуються тільки одного виду трансакцій –
товарних, тобто обміну правами на товар. В Україні і тепер ця категорія
затрат дуже мало вивчена і практично не застосовується, навіть
незважаючи на те, що ці затрати є ключовими в діяльності будь-якого
підприємства. Зростаюча спеціалізація підприємств є одним з чинників, що
дозволяють вистояти в конкурентній боротьбі. Існуюча конкуренція є, з
одного боку, рушійною силою розвитку виробництва, упровадження
різноманітних інновацій, зменшення затрат. Але з іншого боку,
конкурентна боротьба змушує підприємства докладати багато зусиль, що є
одним з джерел збільшення трансакційних затрат. У динамічних умовах
трансформаційної економіки конкурентна боротьба між підприємствами
надзвичайно загострюється і набуває найрізноманітніших форм. У такій
боротьбі немає рівноваги: це безупинно мінливий ландшафт, на якому
з’являються нові товари, нові шляхи маркетингу, нові виробничі процеси
та нові ринкові сегменти [13, с. 21]. За таких умов продукція
перетворюється на систему обслуговування певної суспільної потреби,
тобто на систему трансакцій.
Якщо інститути є “правилами гри”, то організації є її учасниками. Теорія
економічної організації (або економіка організації) є ще одним з
підходів неоінституціоналізму. Трансакційна природа фірми, за Р. Коузом,
проявляється у тому, що її організаційна форма та розмір вибираються за
таким критерієм як трансакційні затрати [5, с.78]. Послідовники Р. Коуза
– А. Алчиан і Г. Демсец, У. Меклинг і М. Дженсен, О. Вільямсом, Д.
Крепс) розвили трансакційну природу фірми, зосередивши увагу на окремих
її аспектах [11, с. 31-33]. їх дослідження надають змогу визначити
переваги кооперації (А. Алчиан і Г. Демсец); вибрати оптимальну
контракту форму, яка забезпечує економію на трансакційних затратах –
завдання зводиться до розробки таких контрактів, які є найбільш
придатними до особливостей конкретної угоди (У. Меклинг і М. Дженсен);
зрозуміти організаційну культуру (Д. Крепс).
Висновки. Отже, неоінституціоналізм є внутрішнє неоднорідним, постійно
еволюціонував, вбираючи при цьому фрагменти, положення, постулати інших
теоретичних шкіл, що слугувало підставою синтезу нових підходів до
аналізу складної ринкової реальності. Неоінституціоналізм поєднує
наукові ідеї економістів не тільки різних країн, але й різних епох. Але
при цьому у неоінституціоналізмі склалася система знань, що є змістовною
та логічною, яка пояснює різноманітні явища, що мають місце в ринковій
економіці. І ця система знань може знайти використання в управлінні
українськими підприємствами, які опинилися у складному становищі і
далеко не завжди можуть у межах класичної або неокласичної економічної
теорії знайти причини такого становища, а, головне, позначити вектори
виходу з нього.
Література:
1. Бьюкенен Дж. М. От плана к рынку: будущее посткоммунистических
республик / Дж. М. Бьюкенен. – М.: Catallaxy, 1993. – 546 с.
2. Вольчик В.В. Курс лекций по институциональной экономике / В.В.
Вольчик. Ростов-н/Д: изд-во Рост. унта, 2000 //ie.boom.ru/Lecture3.htm.
3. Институциональная экономика: [учеб. пособие] / Под общ ред. А.
Олейника. – М.: ИНФРА-М, 2005. -704 с.
4. Капелюшников Р. Экономическая теория прав собственности: методология,
основные понятия, круг проблем / Р. Капелюшников. М.: Наука, 1990. 412
с.
5. Коуз Р. Фирма, рынок и право: Пер. с англ. Б. Пинскера; Науч. ред. Р.
Капелюшников / Рональд Коуз. М.: Дело ЛТД, 1993Г 192 с.
6. Милошик В.І. Проблеми визначення трансакційних витрат / В.І. Милошик.
// Наукові записки. Т. 18. Економічні науки. Зб. наук. праць
національного університету “Києво-Могілянська академія” К.: 2000.
С.46-50.
7. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки:
Пер. с англ. / Дональд Норт. К.: Основи, 2000. 198 с.
8. Олейник А. Тюремная субкультура в России: от повседневной жизни до
государственной власти / А. Олейник. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 268 с.
9. Олсон М. Логика коллективных действий. Общественные блага и теория
групп/ М. Олсон. М.: Фонд экономической инициативы, 1995. 512 с.
10. Полтерович В. Институциональные ловушки и экономические реформы /В.
Полтерович // Экономика и математические методы. – 1999. – Т.35.№2. – С.
3-40.
11. Тарушкин А.Б. Институциональная экономика: [учеб. пособие]/ Алексей
Борисович Тарушкин. – СПб: Питер, 2004. – 368 с.
12. Уильямсон_ О. Экономические институты капитализма. Фирмы, рынки и
отношенческая контрактация /О. Уильямсон. СПб: Лениздат, 1996. 702 с.
13. Шумпетер Й. Теория экономического развития: исследование
предпринимательской прибыли, капитала, кредита, процента и цикла
конъюнктуры / Йозеф Шумпетер. М.: Прогресс, 1982. 199 с.
14. Alchian A. Economic Forces at Work. With an Introduction by R.
Coase. – Indianapolis: Liberty Press,1977.-523 pp.
15. Coase R.H. The nature of the firm //Economics. 1937. V.4. №5.
16. Економіка. Менеджмент. Підприємництво: Збірник наукових праць. № 20,
2008 рік, с.23-28
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
