Історія економічних учень (шпаргалка)

1. Предмет і завдання курсу “Історія економічних учень”.

Предмет історія ек.вч. – економічні теорії, їх виникнення, розвиток та
зміна іншими теоріями. Предмет іст.ек.вч. відрізняється від іст.ек.
думки, бо іст.ек. думки вивчає всі погляди і ідеї, а іст.ек.вч. – тільки
ті, що склалися у систему.

Система ек-х поглядів – сукупність економічних ідей, що роз’ясняють
сутність певного кола явищ, взаємопов’язаних між собою та виникаючих як
наслідок відображення у свідомості виробничих відносин.

Мета курсу – поглиблене вивчення і творче осмислення основних етапів і
напрямів у розвитку екном-х вчень.

Основні завдання курсу: а)поглиблення знань з екон-ї теорії;
б)формування уявлень про закономірності і тенденції розвитку ек-ї
думки; в)аналіз наукового внеску окремих шкіл і напрямів в ек-ну теорію;
г)розгорнута характеристика сучасних екон-х теорій; д)оволодіння
культурою екон-го мислення.

2. Метод аналізу “Історії економічних учень”.

Для іст.ек.вч. притаманні такі методи: 1)історичний або хронологічний;
2)логічний; 3)мотиваційний або класовий; 4)територіальний.

Історичний – передбачає розгляд ідей і теорій у порядку їхнього
виникнення і формування.

Логічний – грунтується на дослідженні еволюції концепцій чи теорій без
достатнього урахування їхннього зв’язку з іншими теоріями.

Мотиваційний – коли аналіз економічної думки підпорядкований
економічній мотивації.

Територіальний – передбачає дослідження істор.думки в інших країнах.

3. Економічна думка стародавнього Сходу.

Одні з перших відомих нам памяток екон.думки стародавнього Сходу
належать до літератури стародавнього Єгипту. В них знайшли своє
відображення численні питання організації та управління державним
господарством, уявлення про власність, рабство,товарно грошові
відносини. Про екон. думку стародавнього Єгипту можна дізнатися
насамперед з творів держ. чиновників.

Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія
(Дворіччя). У державах цього регіону швидко розвивалися приватна
власність та товарно грошові відносини. Держава намагалася за допомогою
законодавства регулювати екон. діяльність населення. Відомою памяткою
екон. думки 18 ст.до н.е. є закони вавілонського царя Хаммурапі. Текст
законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку. Основна мета
законів – усебічне зміцнення екон. влади держави.

Екон.думка стародавньої Індії була оповита релігійною оболонкою. Екон.
проблеми окремо не досліджувалися. Писемними джерелами були релігійні
трактати. Буддійське вчення проповідує відмову від власності як
необхідну умову досягнення нірвани. Велика кількість брахманістських
творів грунтується на концепції трьох цілей життя – релігійного
обовязку, матеріальної вигоди та любові. Найвідомішими книжками про
обовязок є “Закони Ману”, про вигоду – “Артхашастра”, про кохання –
“Камасутра”.

Екон. думка старод. Китаю виникли та розвивалися у рамках філософських
та політичних вчень. Основними напрямами суспільної думки були
конфуціанство, легізм , даосизм, та моїзм.

Провідний напрямок було конфуціанство. Його назва походить від імені
засновника – Конфуція (Кун – цзи). Його твір “Бесіди й міркування”. Йго
вчення захищало архаїчні стосунки. На його думку правитель мав
дотримуватись економії у витратах та дбати про людей.

Школа легістів вінікла у 6-5 ст. до н.е. Одним із засновників був Лі
Куй. Він склав “Зведення “ усіх наявних до нього законів, створив учення
про найповніше викор. землі.

Погляди Шан Ян викладено у “Книзі правителя області Шан”. Він вважав що
держава процвітає завдяки землеробству і войнам.

Засновником школи моїстів був Мо Ді. Його вчення викладено в книзі “Мо –
цзи”. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей
,засуджували рабство.Вони вважали фізичну працю джерелом багатства.

4. Економ. думка античного світу. Стародавня Греція- Ксенофонт,
Платон,Аристотель.

Джерелами, які дають уявлення про економ. думку античності, є
законодавство держав, публічні виступи і твори філософів, істориків,
політ. діячів, поетів та ін.

Свої економ. погляди Ксенофонт (бл. 430- 355/354 до н.е.) виклав у
багатьох творах, головним з яких є «Домострой». Ксенофонт виступав за
колективні форми рабоволодіння. Ксенофонт був прихильником натур-го
госп-ва. С/г було, на його думку, було найважливішою галуззю економіки.
Він одним із перших висловився стосовно поділу праці.

Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне використання
блага- як споживної цінності та як мінової.

Платон ( 428/427- 348/347 до н.е.). Основні твори- «Держава» та
«Закони», присвячені проблемам держави. Поділ праці у Платона є основним
принципом побудови держави та її природною основою.

Платон поділяв все вільне населення в ідеальній державі на три стани:
філософів; воїнів; та стан землеробів, ремісників і торговців. Раби
розглядаються платоном як знаряддя праці.

Категорія вартості у його теорії відсутня. Гроші, на його думку,
потрібні для обміну і тому мають виконувати функції засобу обігу та міри
вартості. Платон був противником продажу товарів у кредит, гостро
засуджував лихварство.

Арістотель (384-322 до н.е.) – найвидатніший мислитель давнини. Основні
економічні праці – “Політика“ і “Нікомахова етика”. А. створює проект
“кращої держави”. Провідною галуззю економіки А. називав землеробство.
Основа виробництва – рабство.

А. розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних
вартостей і багатство як накопичення грошей. А.розрізняв економіку і
хремастику. Під економікою він розумів мистецтво надбання благ.
Хремастикою Аристотель називав мистецтво наживати багатство і робити
гроші.

Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження і розвитку
торгівлі. Вихідним пунктом була мінова торгівля, тобто безпосередньо
обмін продукту на продукт.

5. Економ. думка античного світу. Стародавній Рим– Катон, Гракхи,
Варрон, Колумелла.

Стародавній Рим виник у 7ст. н.е. як місто , а з кінця 3 ст.н.е. до
кінця 5 ст. н.е. був середземноморською державою. Центральне місце
серед соц.екон.проблем ст.Риму займали проблеми рабства і аграрні
проблеми особливо питання раціональної організації рабовласницьких
господарств.

Трактат “Землеробство “,написаний Катоном містить практичні
рекомендації щодо ведення натур-го рабовласницького господарства з
певною ринковою орієнтацією.Катон вважав землеробство за найпочесніше
заняття. Катон велику увагу приділяє рабам і організації їх праці.

Розробка проєктів проведення аграрних реформ пов’язана з іменами братів
Гракхів(далі Гр.)Тіберія і Гая.Пропоновані ними реформи зводились
по-поерше, до відновлення та зміцнення дрібного землеволодіння,
по-друге, до повернення пролетарів до госп. діяльності, по-третє до
обмеження розмірів землі що знаходиться в руках окремих осіб.

Пізніше аграрними проблемами займались Варрон і Колумелла . В трактаті
Варрона “Про с\г” зображено зростання товарності рабовл. г-в та їх
перетворення в г-ва напівнатур.-напівтоварного типу. На перше місце
ставить користь, яка вимагає отримання доходу.

Він визанчав залежність доходності маєтків від їх місцезнаходження .
Варрон виділяв 2 типи рабовл.г-ва: приміськи маєтки та віддалені г-ва.
Землеробство він пропонував поєднувати із скотарстовм,прибутковість
якого була високою.

У творі Колумелли “Про с\г” міститься огляд стану античного с\г в
період кризи рабовласництва.Він головну причину погіршення с\г в-ва
бачів у недоліках господарювання на землі, через недбальство рабів .Він
запропонував цілу систему заходів з раціональн.орг-ції рабовласницького
г-ва. Прагнув розробити принципи ефективної організації праці. До них
відносились поділ праці і спеціалізація рабів, використання
кваліфікованої рабської праці.

6. Економічна думка середньовіччя.

Економіка середньовіччя була переважно аграрною домінувало аграрне
господарство. Середньовічні трактати містять численні конкретні
господарські поради , різноманітні практичні рекомндації і овдночас мало
теооетичних узагальнень, спроб осмитслення економічних процесів та явищ.
Основними джерелами економічної думки середньовічного сусп-ва є
юридичні та церковні памятки. Особливістю ек. думки середньовіччя є те
що вона приділяла увагу питанням управління країною ,с\г як головної
галузі ек-ки, ремесла і торгівлі як допоміжних.

Проблема общини знайшли своє відображення в “Салічній правді” ”Салічна
правда” свідччить про поступове ввиникнення індивідуально-родинної
власності.

Інша памятка зх-європ.ек-ї думки раннього середньовіччя “Капітулярій
про вілли”Карла Великого дає уявлення про організацію і управління
вотчиною.

Господарство мало натуральний характер.

Найбільшим авторитетом середньовіччя був Фома Аквінський .В своїх
поглядах на політичний і соціальний устрій сус-ва він виступав за
централізацію влади і визнавав соціальну ієрархію .Природну підставу для
станової ієрархії Ф.А. бачів у поділі праці. Приватна власність була
необхідним інститутом людського життя. Обмін повиенн здійснюватись без
обману і заради спільної користі .Ціна товару є справедливою тоді коли
враховується кількість праці затрачене неї у в-во. За Ф.А. гроші є
результатом домовленності між людьми. Їх призначення полегшити
справедливий обмін.

7. Меркантилізм: його суть, основні риси та еволюція.

Меркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіт-го способу
вир-ва виник на підставі узагальнення досвіду первісного нагромадження
капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього процесу. М.
відображав інтереси торгової буржуазії.

Мислення меркантилістів значно відрізняється від економ. поглядів
античного світу. У центрі уваги меркантилістів опиняється саме
хремастика- «породження» грошей грошима. Отже, предметом дослідження М.
є сфера обігу. Навіть сам термін «меркантилізм», що виник в XVII ст.,
походить від слова «mercante»- «купець». Нагромадження багатства у
грошовій формі можливе лише за умов прибутковості зовн-ї торгівлі.
М.вороже ставилися до конкуренції як на внутр-у, так і на зовн-у
ринках.Ідеологія активного державного втручання в ек-ку.

Значно прискорило розвиток капіт. виробництва виникнення світового
ринку. Початок формування такого почався зі здійсненням великих
географічних відкриттів XV-XVI ст. Велику роль відіграв також торговий
капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважаючою формою
капіталу.

8. Історичні передумови виникнення та етапи розвитку меркантилізму.

Першим проявом ідей буржуазної політекономії став меркантилізм. У
Західній Європі він зародився вже в XV ст., але широке розповсюдження
отримав у XVII ст. Головною передумовою генезису меркантилізму був
розклад феодалізму та зародження капіталізму. Виникнення
капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи відносять
до XVI ст. Раніше в окремих містах узбережжя Середземного моря можна
було спостерігати лише певні окремі прояви капіт. відносин. Велике
значення для формування капіт. способу виробництва мало первісне
нагромадження капіталу. Конкретна меркантилістська політика і теорія М.
пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній М., який Маркс назвав
монетарною системою, і розвинутий М., що його Маркс характеризував як
мануфактурну систему.

Ранній (монетарний) меркантилізм виник до епохи великих геогр
відкриттів. Найб відомими предст були – В.Стаффорд в Англ та Г.Скаруффі
в Іт. Ран-й М. грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала
два завд.:1-залучти в країну якомога більше грошей з-за кордону;
2-зберегти гроші в кр.

Мануфактурний мерк-зм (Т. Мен у Англ, А Монкретьєн у Фр, А.Сєрра в Іт).
Пізні мерк-сти ставили завдання скасування заборони вивезення грошей,
обмежень імпорту, форсування експорту нац прод-ції; завоювання ринків На
перший план висувалася політика протекціонізму.

Отже в центрі уваги всіх мерк була проблема збагач кр. У головному й
ранні , і пізні мерк-ти єдині – основою основ всієї системи їхніх
поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством кр є гроші.

9. Меркантилізм, його поширення в різних країнах.

М-зм виник в Англ, потім поширився у Фр.,Іт, та ін кр Зах Європи. У
кожн кр-ні політика меркантилізму малі свої особл.

Найб ровинутим і типовим був англ мерк-зм. ще у 15-16ст видавалися
“закони про витрачання”, які зобов’язували іноз купців витрачати виторг
за свої товари на купівлю англійських. Предст: В.Стаффорд(1554-1612)
“Стислий виклад деяких скарг наших спввітчизників” С. виявляє досить
правильне на той час розуміння зв’язку між вартістю грошей і вартістю
товарів. С. пропонує заборонити вивезення предметів розкошів та деяких
ін товарів, регламентуати торгівлю, обмежити вивезення монети, розширити
вир-тво сукна-найпоп-шого тоді англ експортного продукту.

Найвидатн представником м-зму в Англ є Т.Мен (1571-1641), якого вваж
автором теорії торового балансу. Мен висл-ся проти заборони вивез
грошей. Мен ворог будь-яких заходів, що гальмують експортну
торгівлю.Мен- прихильник низьких цін, котрі полегшуватимуть конкуренцію
на зовн ринку. Але він погоджується із ранніми м-тами щодо викор в обігу
тільки повноц грошей.

Фр-кий мерк-зм. Політику мерк-зму взяв на озброєння Генріх 4, всіляко
стимулюючи торгівлю. Він уклав низку угод з іноз державами, сприяв
колоніз-ї Канади , заборонив ввезення текстильних товарів і вивезення
цінної сировини – шовку, вовни. У кр. за допомогою привілеїв та субсидій
насаджвалося мануфактурне вир-тво. Кольбер вважав, що могутність держави
визнач к-кістю грошей, що є в розпорядженні, а їх може дати зовн
торгівля.А.Монкретьєн (1575-1621) “Закони сусп господарства”. На перший
план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший
засіб для забезп інтенс розв експорту. Отже в центрі уваги всіх мерк
була проблема збагач кр.

Мерк-зм в Італії. Банкір Г. Скаруффі (1519-1584) “Роздуми про монету і
справжню пропорц між золотом і сріблом. Запропонував встановити єдину
загальноєвроп грошову систему, визнати золото та срібло валютними
металами, прирівнюючи одну вагову част золота до 12 ваг част срібла.

Його підтримує й Б. Даванцаті (1529-1606). Дженовезі вважає, що
неможливо допускати такого вивезення товарів, котрий послабив би вітчизн
пром і такого вивезення, котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам.
Багатство на думку Д. є правильно організована зовнішня торгівля ,а не
гроші самі по собі.

Ідеї меркантилізму в Рос та Укр. Ідеї м-зму набули розвитку в Рос
17-18ст. З 17 ст почин новий період рос історії: остаточно ліквідується
феод роздробленість і завершується процес створення централіз держ.
Вцентрі уваги рос-ких мерк-стів був розв прод сил країни. А.
Ордін-Нащокін(1605-1680) “Псковське Положення “і “Новоторговий Устав”
захищав інтереси купецтва. І.Посошков (1652-1726) “Книга про Вбогість та
багатство”. Основною лінією ек-ної програми є всебічний розв. торг.
прод. сил , с/г, зміцнення ек-ної могутності Рос. Принципи викладені у
творах цих мислителів , знайшли відображ у відомих реформах Петра 1

Певні риси м-зму були власт й укр соц.-ек-ній думці кінця 17-поч. 18ст.
Політика Б.Хмельницького базувалася на застос. принципу активн.
втручання держ влади в госп житя , заохоч вивезення товарів і обмеження
вивезення коштовностей, встановлення захисного мита , пільг місц.
підприємцям і купцям. Ф. Прокопович був прих-ком господарського торг.
Балансу, якого досягти можна лише безпрервним розв пром. ,с/г, торг,
шляхів сполучення тощо. Палко підтримував реформи Петра 1 Грабянка і С.
Величко—ідеологі козацької старшини та шляхетства 1-ої половини. 18ст.
мали таку ж думку.

10. Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної
політичної економії.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму.
Інереси буржуазії переміщуються із сфери обігу в сферу виробництва. За
цих умов рекомендації меркантилістів не вирішували економічних проблем
буржуазії. Промислова буржуазія вимагала обгрунтування капіталістичного
виробництва, розробки нових категорій, таких, як заробітна плата,
прибуток, рента. Відбувається бурхливий розвиток промисловості. Великих
успіхів було досягнуто у розвитку фізики, математики, механіки,
філософії та інших науках, внаслідок чого було покладено початок
формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична
політична економія.

Основні ознаки екон. школи: 1)ідея прир. порядку згідно, де все у світі
підпорядков. законам в природі. 2)це концепція екон-ї людини, якою рухає
єдине прагнення – особиста вигода та егоїзм. 3)це ідеологія ек-го
лібералізму(дословно “лібер” дозволяє робити все, відповідно до якого
держава не повинна втручатися у в-во). 4)радикальні зміни методології
дослідження екон-ї науки від поверхневості та описовості меркантилізму
до методів наук-ї абстракції аналізу та синтезу, індукції та дедукції.
5)розробка нового категоряльного апарату, дослідж-я екон-х категорій:як
вартість, ціна, прибуток, рента тощо. 6)розгляд внутр. суттєвих
взаємозв’язків екон-х явищ і формул-ння екон-х законів та їх реалізація
у сфері екон. політики держави. 7)аналіз сфери безпосереднього виробн-ва
як вирішальної фази сусп відтворення, що не перешкоджувала окремим
предст-кам класичної школи дослідження також сферу розподілу Д.Рікардо,
сферу споживання П.Буагільбер і сферу реалізації Мальтуса.

Еволюція ідей класичної школи умовно поділяється на кілька етапів:
1)зародження ідей, пов’язаних з іменами У.Петті та П.Буагільбер, а також
представниками фізіократами школи Франції; 2)розквит класичної школи –
це економічна сис-а А.Сміта, яку він виклав у праці “Дослідження про
причини і природу багатства народів”, яка була написана у 1776р.;
3)розвиток ідейної спадщини світу вченими: Мальтусом, Сеєм, Рікардо;
4)Д.С.Мілль – “Принципи політичної економії”(1848) – завершальний етап.

11. Загальна характеристика і значення класичної політекономії.

На відміну від меркантилістів, які аналізували узагальнювали процеси,
що відбуваються в обігу, класики переносять дослідження в сферу
виробництва. Класики досліджують внутрішні залежності буржуазних
відносин в-ва. Представники класичної політичної економії
заклали основи трудової теорії вартості. Класична політ. економія
зародилася в Англії в кінці 17 ст., то у Франції на поч. 18 ст. Класики
за предмет дослідження взяли сферу в-ва й поклали печаток науковому
аналізу цієї сфери. Саме класична школа, зокрема праця А. Сміта
перптворили політ.економію на повноцінну наукову дисципліну. Класики
проголосили ідею природного порядку, дію обєктивних екон. законів.
Класична школа проголосила принцип екон. свободи, екон. лібералізму.
Класики були противниками протекціонізму. Проблеми цінності вони
вирішували переважно з позиції трудової теорії. Представниками класич.
політ. екон. є економісти від Петті до Рікардо в Англії і від
Буагільбера до Сісмонді у Франції.

12 Виникнення класичної політичної економії в Англії. У.Петті.

Основоположником класичної політичної економії в Англії був Уільям
Петті. Спочатку він виступив як меркантиліст, але потім звернувся до
проблем оподаткування, визначення оптимального розміру податків. За
основу цього визначення він приймає категорію вартості товару. Він
вказує що на розміри вартості впливають два чинники: земля і праця. В
осн. Вартості лежить праця яка використовує землю і завдяки якій
формуються суспільні багатства. Але і земля є фактором вартості.

Він визначає, що зар.плата є ціною праці, отже ціною вкладу землі є
рента. Все що залишається після реалізації товару є прибуток. Він
визначає, що рента і прибуток за економічним змістом є одне і те саме.
Це результат використання факторів виробництва. Тому рента повинна
вираховуватись із реалізації вартості на основі такого розрахунку: три
покоління землевласників живуть разом 21 рік, тому слід встановити ціну
землі, яка дорівнює 21річній ренті і отже, визначати розмір ренти.

Зар.плату Петті визначав як ціну праці, що формується під впливом
вартості засобів існування. Вона повинна бути мінімальною, щоб наймані
робітники більше працювали. Чим менша зар.плата. тим більший прибуток
капіталіста. Із прибутку капіталіст виплачує процент, податки, а інша
частина є основою нагромадження та інвестицій. Зростання прибутків
означає розширення виробництва, збільшення кількості зайнятих, зростання
суми суспільних витрат, а звідси і зростання прибутків.

Як і меркантилісти він вважав, що зростання кількості грошей у країні
сприяє її збагаченню. Але не дивлячись на те, що обгрунтував категорію
вартості, гроші з вартістю не пов’язував. Не розглядав гроші як форму
виробничого капіталу.

Процент називає грошовою рентою. Петті вважає, що процент залежить від
розміру ренти та кількості грошей у обігу. Уряд не повинен регулювати
процент з метою забезпечення сталих інвестиційних процесів. Широко
застосовує статистичний метод.

Петті був перший, хто в осн. сусп. розвитку поклав вартість як
самоврегульовуючу силу.

13 Виникнення класичної політичної економії у Франції. П.Буагільбер.

Класична школа у Франції була започаткована Буагільбером. Основні праці
“Міркування про природу багатства грошей і податків”, “Дослідження про
рідкість грошей “. Виступає з різкою критикою меркантилізму. Джерелом
багатства вважає не обіг, а виробництво. Проголошує необхідність
реформування податкової системи, виступає проти регулювання державою цін
на зерно і його експорту. Буагільбер проголосив основні постулати, які
стосуються напрямків економ.політ. держави. Він вважає, що економічне
зростання країни залежить від розвитку с/г, тому держ. повинна створити
умови для вільної дії природних законів: свобода переслідування
індивідуального економічного інтересу; свобода ціноутворення; вільна
конкуренція; не втручання держави в прив. економ. діяльність.

Відносини між державою і приватною особою мають зводитись до фіксованих
податків, тому Буагільбер звертається до проблеми визначення їх
розмірів. Вартість яка є основою розподілу визначається як витрати
праці. Витрати праці він пропонував вимірювати робочим часом, що
витрачений на виробництво певного товару. Але розрізняє індивідуальний і
суспільний робочий час. Вартість забезпечує еквівалентний обмін.
Буагільбер прив’язував вартість до горшей. В своїй теорії вартості він
розрізняє “істинну” вартість в основі якої лежить кількість витраченої
праці та ринкову вартість, яка відхиляється від істинної вартості
внаслідок руху грошей, що опосередковують обмін. Саме гроші на думку
Буагільбера є причиною того, що товари обмінюються не за істинною
вартістю, через це він пропонує замінити металеві гроші на паперові, що
на його думку дасть можливість повернутися до справедливого обміну

14. Економічне вчення фізіократів.

Фізіократи – французькі економісти другої половини ХVIII ст.,
представники класичної політичної економії. Назва школи походить від
грецьких слів “фізіс”– природа і “кратос”– влада. Засновник Франсуа
Кене(1694-1774). Продовжив дослідження Кене– Жак Тюрго(1727-1781).
Основні праці– “Зерно”, “Фермери” та “Економічна таблиця”(надр.1758р.).

Положення: 1)розглядав сусп. як живий організм, розрізняв в ньому 2
стани– здоровий нормальний та хворобливий ненормальний. У здоровому
стані сусп. має рівновагу; 2)досліджуючи ек-ні процеси як природні, які
мають свої внутрішні закономірності, підійшов до розуміння екон-го
закону.

Основи ек.вч. Кене– є вчення про чистий продукт. Він вважав, що чист-й
продукт створ. лише в землеробстві. Під чистим прод-м розумів надлишок
знов створених у землер-ві вартості товару над витратами виробн.
Промисл-ть визначав як безплідну сферу.

Кене нідійшов до поділу капіталу з точки зору його відтворення, але
загальні поняття основного і оборотного капіталу він не дав. В
“Економічній таблиці” була створена спроба розглянути вир-во як пр-цес
відтворення.Встановив структуру суч-го сус-ва, виділив продукт-й клас,
клас власників(монарха, духовенства, власників землі), безплідний
клас(гром-ни, що не зайняті в землеробстві). Кене проаналізував
можливість простого відтворення в нац-му масштабі між класами.

Жак Тюрго заклав основи теорії корисності. Основна праця– “Роздуми про
створення розподіл багатства”(1776). Основою варт-ті товару вважав
споживну вартість або корисністьречі, яка суб’єктивно оцінюється
продавцями та покупцями. Дослідж-чи категорію прибутку, визначав його 3
складові: підпр-кий доход; оплату праці ризику і здібного підпр-ця;
земельну ренту.Найм. працю пояснював через відсудження працівн-в від
засобів вир-ва.

Основним предметом дослідж-я фізіократів було землеробство.

15. Економічне вчення А.Сміта.

Адам Сміт(1723-1790). Основна праця– “Дослідження про причини і природу
багатства народів”(1776). Розглянув ек-ку як сис-му, в якій діють
об’єктивні закони, які могуть бути пізнанні людиною. Визначив задачу
ек-ки як науку, вона повинна здійсн. абстрактний аналіз об’єктивної ек-ї
реальності.На підставі одерж-х висн-в розробляв рекомендації для здійсн.
екон-ї політики. Як теоретик він дослідж-в внутр. зв’язки фізіології
сусп-ва з інш-го боку, як спостерігач, він фіксує зовн. форми та
зв’язки. Дає 3 визнач-я категорії цінності: 1)визнач. цінність(вартість
витрат праці); 2)визн. працю, що купується; 3)визн. доходами або сумою
дходів. Три основні класи: робіт., кап-ти, землевл-ки. Яким відпов. 3
форми доходу– зарп-та, прибуток, рента. Капітал визначав як запас, що
служить для подальшого вироб-ва. Вів поняття основного і оборотного
капіталу. Оборотн-й капітал приносить прибуток через обіг, а основн-й–
не обертаючись. Розглядав гроші як зручний засіб обігу. Джерелом
багатства вважав працю.

В теорії відтв-ня розр-є валовий та чистий продукт.Отже А.Сміт побудував
цілісну сис-у ек-ї науки, сформулював прин-пи ек-го лібералізму; надав
нового змісту старим екон. категоріями; основні ідеї знайшли
відображення в теоріях 19ст.

16. Теорія вартості А.Сміта.

Теорія вартості. С. вживає термін цінність, а не вартість. Цінність у
нього має два значення: корисність і можливість придбання інших
предметів. Отже мова йде про споживну і мінову вартість. С. ставить три
основних правила що визначають мінову цінність товару: 1) визначити
дійсне мірило мінової вартості; 2) з яких частин вона склад. 3) причини
відхилення ринкової ціни від природньої.

С. твердить, що праця є основою цінності у всіх сферах в-ва. Цінність
розглядає як суб’єктивну, так і об’єктивну. Розглядав обмін товарів у
простому товарному в-ві. Заклав основи теорії факторів в-ва. Звертається
до прин-пу природної свободи, до дії “невидимої руки”.

17. Економічне вчення Давида Рікардо

Рікардо(1772-1823).Основна праця– “Начала політичної економії і
оподаткування”(1817).

Теорія вартості. Р. розрізняє споживчу і мінову цінність. Корисність –
не є мірилом мінової цінності. Мінова цінність – категорія відносна,
яка знаходить свій прояв у певній кількості іншого товару. Р. розрізняє
природню і ринкову ціну. Під природньою він розуміє цінність під
ринковою – ціну.

Гроші. Аналіз грошей і грошовий обіг. Гроші він розглядає, як товар що
має цінність. Основа грошової системи – золото. Проте Р. відійшов від
цієї правильної концепції і виступив як прихильник кількісної теорії
грошей.

Теорія розподілу. Основу його системи становить теорія заробітної
плати, прибутку і ренти. Ці категорії він розглядає з точки зору їх
величини і співвідношення.

Земельна рента. Виникнення ренти Р. пов’язує з утвердженням приватної
власності на землю. Основна теза – рента виплачується за користування
землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість не
однакова. Рента за Р. – це надлишок цінності над середнім прбутком.

Проблема відтворення і кризи. Аналізуючи процес нагромадження капіталу
Р. помилково зводив його до перетворення доходу лише у змінний капітал,
в заробітну плату. Він твердив, що попит обмежується лише виробництвом.
Велика заслуга Р. полягає у розробці теорії порівняльних витрат як
основи

спеціалізації країн у зовнішній торгівлі.

18. Теорія вартості та теорія ренти Д.Рікардо.

Видатний представник класичної політичної економії.
Рікардо(1772-1823).Основна праця– “Начала політичної економії і
оподаткування”(1817). Теорія вартості. Р. розрізняє споживчу і мінову
цінність. Корисність – не є мірилом мінової цінності, хоча вона
абсолютно необхідна для неї. Оскільки мінова цінність – категорія
відносна, яка знаходить свій прояв у певній кількості іншого товару, Р.
виявляє і абсолютну цінність, субстанцією якої становить праця. Р.
розрізняє природню і ринкову ціну. Під природньою він розуміє цінність
під ринковою – ціну.

Земельна рента. Виникнення ренти Р. пов’язує з утвердженням приватної
власності на землю. Основна теза – рента виплачується за користування
землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість не
однакова. На кращих землях виникає рента, а її величина залежить від
різниці якості різних ділянок. Під впливом конкуренції фермери
задовільняються середнім прибутком, а додатковий доход привласнюється
власниками землі як рента. Рента за Р. – це надлишок цінності над
середнім прбутком. Р. вважав,що основою всякого економічного розвитку,
матеріального достатку і навіть росту промисловості є додатковий продукт
землі. Динаміку ренти він правильно пов’язував з нагромадженням
капіталу, розвитку продуктивних сил, зростанням міського населення.
Промислова буржуазія використала теорію Р. для обгрунтування вимоги для
скасування хлібних законів.

19. Еволюція класичної політичної економії в Англії в першій половині
19ст. Мальтус.

Історія передумови еволююції класичної політичної економії в1-й
пол.19ст:

1)Це завершення пром-го перевороту та подальший розвиток капіталізму.
2)Це поява передових еконо-х криз вир-ва, що призвело до загостр-ня ек-х
протиріч кап-зма. 3)Вихід на істор. арену робітн-го класу. 4)Завоюв.
буржуазії політ-ю владою.

Ек-ні т. напрями: 1)розв. класич-ї політек-ї; 2)виникн-я клас-го
напрямку політек-ї; 3)виникнення пролітарної політек-ї; 4)виникн-я
істор-ї школи в Германії.

Томас Роберт Мальтус (1766-1834). Основні праці: «Дослід-ня про закони
народонаселення у зв’язку з майбутнім удосконаленням суспільства»(1798),
“Поняття політичної економії”(1827).

Основне місце в теорії М. займає– теорія народонаселення, теорія рент та
ін. М. Спробував відкрити вічний закон народонаселення. Базуючись на
концепції спадної концепції грунту, згідно з якою засоби існув-ня людей
не можуть зростати швидше, ніж в арифм-й прогресії. Він стверджував, що
аналогічно до приросту рослин та тварин, насел-я здатне безмежно
розмножув. в геометр-й прогресії. У невідповідності темпів існув-ня
населення і темпів засобів існування бачив краще і який діє постійно,
неминуче, прерікаючи надлишок насел-я на нестатки, голод і смерть.

20. Еволюція класичної політичної економії в Англії в першій половині
19ст. Д.Мілль, Н.Сеніор.

Джеймс Мілль(1773-1836) поділяв погляд Юма та Бентома, які ставили
інтереси окремої особи. Праця “Історія Британської Індії” Мілль суворо
дотримувався доктрини Рікардо. Мілль намагається вирішити проблему
вартості тієї частини товару, що належить робітникові. Він вказує на те,
що заробітна плата не є еквівалентом частини вартості, а під дією
співвідношення попиту і пропозиції лише наближається до неї.Мілль
прихильник теорії фонду заробітної плати. Він вважав, що низький рівень
заробітної плати зумовлений швидким зростанням робочого населення та
сталістю фонду. Важливим доповненням доктрини було положення Мілля про
природу ренти. Вважав, що рента знах. в антогонізмі з прибутком,
оскільки формується за його рахунок.Прибуток та зар. плата у нього
виконують різні функції: прибуток викор. для відтворення уречевленої, а
зар. плата-живої праці.

Уїль’ям Сеніор(1790-1864) займався проблемами законодавства. Він не
ставить перед собою завдання побудови повної соц. філософії, а обмежував
предмет політ.економії як науки вивченням природи в-ва та розподілу
багатства, і в цьому наслідує Рікардо і Мальтуса. Теорія політ.економії
викладена у його книзі “Політ.економія”. Об’єкт досл-ня – багатство, що
виступає у вигляді речей які можуть обмінюватись або мають вартість.Він
розрізняє три власт-ті речей: вартість, корисність, обсяг пропозиції.
Формулюючи теорію вартості він великого значення надає корисності-перший
чинник вартості. Другим чинником є рівень доступності блага. Витрати
в-ва включають два елементи- працю та капітал. Капітал у нього- це
поєднання землі, праці, утримання. Основним напрямом політекон-го
досл-ня була проблема розп-лу сусп-го багатства. Зростання прибутку і
зар.плати залежить від розмірів утримання капиталіста. Сеніора можна
вважати одним з перших засновників теорій відносної та гран. корисності,
попиту і пропоз-ції, суб’єкт-ної вартості.

21. Еволюція класичної політичної економії в Англії в першій половині
19ст. Завершення класичної традиції в працях Дж.С.Мілля.

Джон Стюарт Мілль(1806-1873). Основна праця- “Принципи політичної
економії”(1848). Ця книга протягом 2-ї пол. 19ст. була основним
вивчальним посібником для економімтів. Книга склад-ся з 5 розділів: 1-й-
виробництво, 2-й- розподіл, 3-й- обмін, 4-й- вплив сусп-го прогресу на
ви-во та розподіл, 5-й- вплив уряду.Основні положення праці: політ.ек.
визнавав як науку, що досліджує закони тих сусп-х, що є результатом
сумісних і людства по створенню багатства. Під “капіталом” він розумів
“раніше накопичений матеріалізований продукт праці”. Капітал
інвестується на придбання засобів в-ва і робочої сили.Гроші він не
вважає капіталом. Вони є лише відображ-м реально існуючого каіталу.

Мілль розглядає капітал як утримання від продуктивного спожив-я, а
прибуток капіталіста- як виногороду від утримання за споживання.
Аналізує вплив ек-го прогресу сус-ва на в-ва і розподіл.

Застосовані М. підходи при аналізі факторів ек-го роз-ку сус-ва дають
підстави вважати його одним із засновників теорії “ек-го розвитку”. Він
розглядає державу як фактор, який впливає на прогрес сус-ва. При цьому,
виділяє обов’язкові і необов’язкові фун-ї держави, показує межі
втручання держави в економіку.

22. Економічна теорія у Франції в І-й пол. ХІХ ст. Економічне вчення
Жан Батіста Сея.

Липнева революція 1830 р., вирішальну роль в якій відіграла боротьба
народних мас і насамперед паризьких робітників, привела до утворення
буржуазної монархії на чолі з Луї Філіппом.

Розвиток капіталізмув 30-х роках привів до дальшого погіршення
становища роб. класу Франції. Робітники ведуть боротьбу за поліпшення
свого становища. У 1831 і 1834 рр. Відбувається повстання ткачів у
Ліоні, які були жорстоко придушені буржуазним урядом.

Розквіт ПЕ в Англії співпав із занепадом її старої школи у Франції.
Вихід у світ роботи А.Сміта “Багатство народів” прискорили і остаточно
завершили розпад меркантилізму та фізіократії. Батьком нового напряму ПЕ
у Ф. був Жан Батіст Сей (1767- 1832). Себе називав коментатором теорії
Сміта. Його коментарі зводились до ревізії основних наукових положень
класичної школи. Сей виражав інтереси фр. буржуазії, виступав за вільну
торгівлю і був проти втручання держави в економічне життя. Основна
праця – “Трактат ПЕ” (1803). Сей поділяв ПЕ на три самостійні частини:
виробництво, розподіл, споживання. Вважав, що економічні закони мають
вічний характер. Звів вартість до споживної вартості. Величину вартості
він визначив витратами виробництва. Сею належить відома теорія трьох
факторів виробництва (у створенні вартості беруть участь три фактори:
праця, капітал, земля. Праця створює зрплату, капітал – прибуток, а
земля – ренту. В сумі ці доходи і складають вартість. Таким чином,
доходи виступають як винагорода, жодних суперечностей в суспільстві
немає).

Ідеалізуючи систему вільної конкуренції, Сей заперечував неминучість
криз надвиробництва. Сформулював закон ринку, згідно з яким обмін
продуктів на продукти автоматично веде до рівноваги між купівлею і
продажем. Методологія Сея, особливо його теорія трьох факторів
виробництва, широко використовується і в сучасній ПЕ.

23. Економічна теорія у Франції в І-й пол. ХІХ ст. Фредерік Бастіа.

Липнева революція 1830 р., вирішальну роль в якій відіграла боротьба
народних мас і насамперед паризьких робітників, привела до утворення
буржуазної монархії на чолі з Луї Філіппом.

Розвиток капіталізмув 30-х роках привів до дальшого погіршення
становища роб. класу Франції. Робітники ведуть боротьбу за поліпшення
свого становища. У 1831 і 1834 рр. Відбувається повстання ткачів у
Ліоні, які були жорстоко придушені буржуазним урядом.

Розквіт ПЕ в Англії співпав із занепадом її старої школи у Франції.
Вихід у світ роботи А.Сміта “Багатство народів” та розвиток класичних
екон. ідей у працях Сея, прискорили і остаточно завершили розпад
меркантилізму та фізіократії. Представником нового напряму ПЕ у Франції
був Фредерік Бастіа (1801-1850). Він був ідеологом фритрейдерства,
найбільш послідовно розвивав мінову концепцію. Для Бастіа “з точки зору
економічної, суспільство є обмін”. В обміні беруть участь рівноправні
учасники, які обмінюються послугами, а вартість є відношенням послуг, що
ними обмінюються учасники обміну.

Матеріальний процес виробництва, в якому внаслідок процесу праці
створюється продукт і вартість, Б. підміняє зусиллями і напругою. У
нього капітал існує тому, що капіталісти відстрочують споживання
капіталу, а це утримання вимагає напруги і зусиль так само, як і всякий
процес праці. Винагоодою за це утримання є процент.

Б. виступав проти теорії земельної ренти Рікардо. Рента виникає тому,
вважав він, що земельні власники або їхні предки вклали у землю капітал.

Б. підтримував теорію гармонії класових інтересів. У суспільстві, якщо
держава не втручається в його економічне життя, на базі вільної
конкуренції досягається рівновага класових інтересів, здійснюється
процес взаємного надання послуг.

Його теза про самовирішення всіх проблем, поширюється ним на всі
аспекти суспільного життя. Він заперчував будь-які форми втручання, а
надто державного, у будь-які сфери. Тому його вцілому синтезована теорія
була використана наступними економістами.

24.Політ.ек-я в США у перш.половині 19 ст. Г.Ч.Кері.

Генрі Чарлз Кері(1793-1879) наслідує А. Сміта, але з часом свою теорію
вільної торгівлі підмінює протекціонізмом. Основні праці- “Принципи
політ.ек.”(1837-1840)-в 3-х томах, “Гармонія інтересів”(1872). Визнає
ідею корисності, вважає, що торгівля товарами- це обмін на основі
врахування витрат в-ва. Він був першовідкривачем теорії гармонії
інтересів. У відповідності з нею повну гармонію забезпечує розподіл,
який враховує вклад кожного у виробництво. Він відкрив”з-н зростання
долі робітників у нац.продукті”. Він дотримується переконань, що існує
простий і прекрасний з-н природи, що діє на користь сус-ву – це з-н
зростання. В 50-х роках стає поборником протекціонізму, який на його
думку сприяє раціон-му розміщенню вир-в і організації центрів. Але
головним елементом є можливість зберегти для вир-ка внутр.ринок за
рахунок автономізації ек-ки. У Кері майже небуло послідовників, він не
створив школи, і на його теорії нац.ек-ки та протекціонізму ми знах-мо
лише посилання.

25. Критичний напрям в політичній економії.

Початок 19 ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був
прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин
супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, майновим
розшаруванням і зубожінням значної частини населення (особливо найманих
робітників). Капіталістичну економіку починають розхитувати економічні
кризи.

Ідеї класиків економічного лібералізму щодо гармонії приватних і
суспільних інтересів не підтверджувались у реальному житті. Проблема
пауперизму й економічних криз ставала занадто гострою.За цих умов учні й
послідовники класиків виступають з критикою капіталізму і класичної
політичної економії. Сісмонді, який називав себе учнем А. Сміта, піддає
гострій критиці капіталізм за злиденний стан робітникі, за кризи.
Сісмонді не був соціалістом. Але його палка, безкомпромісна критика
капіталізму сприяла формуванню соціалістичних ідей.

“Поліпшити” капіталізм шляхом реформування власності сподівався Прудон.
Перебудувати суспільство на засадах справедливості за допомогою держави
намагались соціалісти Родбертус і Лассаль.

26. Критичний напрям в політичній економії. Економічні погляди Сісмонді.

Початок 19 ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був
прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин
супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, майновим
розшаруванням і зубожінням значної частини населення (особливо найманих
робітників). Капіталістичну економіку починають розхитувати економічні
кризи. Ідеї класиків економічного лібералізму щодо гармонії приватних і
суспільних інтересів не підтверджувались у реальному житті. За цих умов
учні й послідовники класиків виступають з критикою капіталізму і
класичної політичної економії.

Родоначальником ПЕ був Сісмонді(1773-1842). Він займався вивченням
економ. становища робітників. Головна праця «Нові начала ПЕ». Тут він
поставив завдання написати ПЕ на нових засадах. Предмет – матер.
добробут людей, оскількі він залежить від держави. Він заклав основи
соц. економії. Метод – реалізує економ. факти і враховує соц.
середовище. Він намагається поєднати досвід, історію, спостереження у
визначенні методу ПЕ. С. прихільник трудової теорії вартості. Праця –
єдине джерело багатства. Він не визначає субстанції вартості, а пише про
мінову вартість, що вона визначається працею. Капітал – виробничі
запаси, засоби вир-ва. Виділяє основний і оборотний капітали. Прибуток –
відрахування від праці робітника. Разом з тим – це нагорода капіталіста.
Рента – винагорода природи за виробничу діяльність. Теорія відтворення і
криз лежить в основі економ. вчення С. Він конкуренцію веде до того, що
більш активні підприємці виділяють менш активних. С. хоче повернення до
дрібного товарного вир-ва, бо в цьому поєднані 3 фактори вир-ва: праця,
земля, капітал. Заслуги Сісмонді: 1)Своїм предметом і методом випереджає
історичну школу. критикує класиків за абстрактний метод. 2)зачатки
социалістичних ідей. 3)Заклик до втручання держави в економ. життя
поклала початок критичній реакції на економ. лібералізм.

27. Економічна концепція і програма П.Прудона.

П’єр Жозеф Прудон (1809—1865). 1840р.- книжка «Що таке власність»,
1846р. він видав книжку «Система економічних суперечностей або Філософія
злиденності».

Методології Прудона притаманний ідеалізм і суб’єктивізм. Економічні
категорії та економічні явища він розглядає не як єдність суперечностей,
а як механічне поєднання протилежних властивостей

Теорія цінності. Цінність Прудон розглядає як вічну абстрактну
категорію, що є носієм двох абстрактних протилежних ідей: ідеї споживної
цінності і ідеї мінової цінності. Споживна цінність виступає як втілення
достатку, багатства, а мінова – як відображення винятковості. Виходячи з
закону пропорційності цінностей Прудон називає конституйовану синтетичну
цінність пропорційною.Отже, конституйована цінність виникає в обміні та
обов’язково реалізується на ринку. Вона є конституйованою, синтетичною,
пропорційною,

У теорії цінності Прудона важливим є те, що вона поєднує мінову
концепцію цінності з трудовою концепцією і визнає два джерела цінності –
обмін і працю.

Економічна програма Прудона. П. зв’язував причини труднощів дрібного
виробника з недоліками обміну, з проблемою збуту. Опрацьовує економічну
програму реформування капіталізму через реформування обміну.

П. хоче зберегти товарне виробництво, обстоює дрібну власність і
передачу великих виробництв у власність їхніх колективів. Для сприяння
дрібним виробникам у реалізації продукції П. зробив спробу створити
обмінний банк – «Народний банк». П. сподівався встановити в суспільстві
рівність і справедливість, позбутися експлуатації. Прудон взагалі
виступає проти держави.

Дрібнобуржуазний соціалізм Прудона мав значне поширення в другій
половині XIX ст. в багатьох європейських країнах. Його ідеї сприйняли
бакуністи, а згодом анархо-синдикалісти.

28. Економічні погляди К. Родбертуса

Карл Йоганн Родбертус-Ягецов (1805 – 1875) – німецький соціаліст.

Основні праці Родбертуса: «До пізнання нашого державно-економічного
стану» (1842), «Соціальні листи до Кірхмана» (1850 – 1851), «Капітал»
(1884).

Родбертус виступає проти політичних дій пролетаріату. Основоположник
теорії «державного соціалізму».

Теорія вартості. Р. стоїть на позиціях трудової теорії вартості. До
сфери господарства він відносить лише матеріальні блага. У своєму
аналізі вартості він виділяє такі категорії: «уживаність», «речі,
придатні для вжитку», «споживні цінності» і «блага». Вартість благ
визначається лише працею.

Земельна рента. У працях Р. закладено основи теорії абсолютної ренти.

Норма прибутку визначається промисловістю. Розробляючи теорію земельної
ренти, Р. заперечував закон спадної родючості грунту.

Проблема розподілу. Р. наголошує на необхідності виконання суспільством
певних соціальних функцій. Одна з найважливіших – це справедливий
розподіл суспільного продукту. Р. виділяє дві сторони в розподілі
багатства – економічну й соціальну.

Родбертус намагається знайти компроміс між сучасним йому капіталізмом і
колективістським суспільством майбутнього. Цей компроміс він бачить у
посиленні ролі держави в розподілі національного продукту.

29. Економічна програма Ф. Лассаля

Фердинанд Лассаль (1825—1864) – німецький соціаліст. У трактуванні
соціалістичних ідей Лассаль наслідує Маркса. Лассаль веде інтенсивну
соціалістичну агітацію. За допомогою загального виборчого права він
сподівався включити робітників у законодавчі установи У праці «Пан
Бастіа – Шульце-Деліч, або Капітал і Праця» Лассаль піддає гострій
критиці економічну програму Шульце-Деліча і доводить тотожність його
поглядів і поглядів Бастіа, який виступав з ідеєю гармонії інтересів у
буржуазному суспільстві. Капіталізму Лассаль протиставляє соціалізм, а
виробничі асоціації розглядає як перехідну форму до майбутнього
соціалістичного ладу. У майбутньому суспільстві засоби виробництва
будуть спільними, спільною буде праця, а доходи розподілятимуться
відповідно до трудового внеску кожного працівника.

30. Економічні вчення західноєвропейських соціалістів-утопістів.
А.Сен-Сімон, Ш.Фур’є.

Головною особливістю утопічного соціалізму було те, що його автори
намагались вирішити проблеми побудови справедливого суспільства негайно,
спираючись на тогочасні суспільні інституції – державу, науку, мораль,
політику та тогочасну економічну базу.

Соціалісти-утопісти шукали виходу в просвітительстві: потрібно, щоб
суспільство усвідомило, що капіталістичний лад суперечить людській
природі. Утопічний соціалізм з’являється майже одночасно в трьох своїх
різновидах: у Франції – сенсімонізм і фур’єризм, а в Англії – оуенізм.

А.Сен-Сімон хотів зрозуміти смисл всесвітньої історії. Вважав, що в
історичному розвитку людство проходить 3 стани: 1. Рабовласн., 2.
феодальн., 3. промисловий. Каже, що переход від одного стану до іншого
здійснюється при взаємодії росту знань і покращенням господарювання.
Найбільш прогресивний – промисловий період. Кожен стан проходить через 2
стадії: органичну і критичну. Вважав, що конкуренцію замінить
ассоціація.

Ш. Фур”є. Негативно відносився до ідеї політичної революції. Але як всі
соціалісти виражав негативне ставлення до ринку. Вважав, що приватна
власність породжена анархією, а конкур. створює нерівномірний розподіл
багатства, а торговля через конкур. веде до монополії. Експлуатацію
робітників вбачав саме в їх обмані як покупців. Сусп-во поділяв на
багатих і бідних, і вважав, що це не обов”язково веде до економічної
кризи. Вихід він бачив в переході до суспільної власності. На зміну
конкуренції прийде змагання в якому виграють всі. Поступово зникне
відмінність між фізичною і розумовою працею. Роль держави у Фурье не
значна, тому його називають попередником анархізму.

31. Економічна концепція та практична діяльність Р. Оуена.

Роберт Оуен (1771-1858)- соціаліст. О. був одночасно і теоретиком і
практиком. Він виступав за створення нового суспільства за допомогою
просвітительства й законодавства. О. виступає проти будь-яких форм
приватної власності, бо вони шкодять приватним власникам. Капіталізм
базується на прагнені отримання прибутку. Гроші є недоліком капіталізму,
вони спотворюють обмін і розподіл. Тому потрібно ліквідувати гроші, вони
повинні бути замінені картками, які відображають кількість праці
робітника.

Релігію О. вважає теж недоліком існуючого суспільного ладу, оскільки
вона не виконує функцій виховання нової людини, суперечить принципам
суспільної справедливості, закріплює нерівність як моральний закон.

32 історичні умови та теоретичні джерела формування марксистської
економічної теорії.

Марксизм виник у 40-х pp. XIX ст. як напрям класичної політекономії, що
претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень i створення
нової соціальної картини світу.

Засновники марксизму Карл Маркс та Фрщріх Енгельс були сучасниками i
свідками утвердження капіталістичних відносин, отже формування
марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний
розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес
супроводжувався загостренням суспільних суперечностей, проявом яких були
заворушення, повстання, соціальні потрясіння.

Так, 1825 р. у Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшенням
безробіття на тлі бурхливого росту промисловості. Робітничий клас, що
повністю залежав від успішного розвитку капіталістичного виробництва, бо
не мав інших засобів до існування, Kpiм праці, чутливо реагував на
погіршання свого становища. Почалось формування профспілок, які
розгортають широкомасштабну боротьбу за економічні інтереси робітничого
класу.

1836 р. в Англп виникае чартистський рух, що проіснував близько чверті
століття. Иого організовують, масовість, економічні та, головне,
політичні гасла свідчили про те, що у сустльстві народжується нова
могутня сила.

Розвиток капіталізму в Німеччині, на батьківщині Маркса и Енгельса,
відбувався шляхом повільної реформації феодальних відносин, що больно
позначалося на основний масі населения. Повстанням сілезьких ткачів 1844
р. розпочався новий напрямок у робітничому pyci: виступи робітників
почали набирати комуніцстичного забарвлення. Саме тоді уперше постало
питания про теоретичне обгрунтування революційної боротьби.

У Франції 1831 та 1834 pp. суперечності розвитку кашталізму відбилися в
повстаннях люнських ткачів. Революція 1848 р., коли паризькі робітники
вийшли на барикади з буржуазно-ліберальними гаслами, та післяреволюційні
події підготували нові підходи до визначення мети боротьби робітничого
класу за свої права.

Теоретичними джерелами марксизму, крім класичної англійської
політекономії, були німецька філософія i французький утoпiчний сощалізм.

Усе це позначилось на методологи дослідження. Маркс i Енгельс
використали хронологічний підхід до аналізу явищ, що традиційно
зв’язуеться з історичним методом i уможливлює розгляд головних складових
розвитку суспільства з позиції генези кожної них. Метою вивчення
суспільних явищ в історичному аспекті було перетворення економічної
науки на науку емпіричну.

1сторичний метод аналізу, що базувався на вивченш icтopичних фактів та
визнанні ixньої взаемозалежності, передбачав розуміння прогресу, як
безперервного еволюційного процесу. Людині тут надавалася пасивна роль
«частки» великого сусп1льного організму, інтереси якої не е
визначальними i повністю залежать в1д peaлізаци основного, державного
інтересу.

33. Теоретичні проблеми І-го тому “Капіталу “ К.Маркса.

Перший том «Капіталу» має заголовок «Процес виробництва капіталу»,
вийшов з друку 1867р.

Центральною проблемою цього тому є проблема вир-ва додаткової
варотості, як основи розвитку, і виразника відносин між капіталом і
працею. Теза, з якої виходить М.у своєму аналізі – це визначальна роль
виробництва щодо розподілу, обміну та споживання. Аналізуючи процес
обміну товарами на основі порівняння їх вартості, М показує розвиток
обміну і виникнення грошей. М.належить визначення капіталу, як вартості,
що самозростає.

Досліджуючи процес праці та процес зростання вартості, М.особливу увагу
приділяє ролі факторів виробництва. Проаналізувавши фактори, що
впливають на зарплату, форми та системи зарплати, національні
відмінності в зарплаті, М.зробив висновок, що людям лише здається, ніби
ціну праці звязано з її кількістю, вона змінюється чи залишається
незмінною незалежно від впливу різних факторів у межах загальної ціни
праці. Ці межі «встановлюються лише шляхом постійної боротьби між
капітілом та працею».

Теоретичні проблеми ІІ-го тому “Капіталу” М.

Другий та третій томи «Капіталу» вийшли в світ завдяки Е., що,
виконуючи заповіт М., доопрацював його рукописи і забезпечив їх видання.
Вони були логічним продовженням та розвитком ідей першого тому.

Проблема, що її М.намагається вирішити в 2 томі «Капіталу», – це
визначення ролі обігових форм у створенні додаткової вартості та
капіталу, а також дослідження суперечностей обігу за капіталізму.

Визначаючи сферу обігу капіталу, М.починає аналіз із вивчення руху
абстрактного суспільного капіталу, який він розглядає як суму
індивідуальних капіталів.

М.робить висновок, що загальний рух капіталу підпорядковано єдиній меті
й мотиву кап-го вир-ва – вир-ву додаткової вартості. Цю мету прямо
відображено в процесі обміну, а її суть розкривається в процесі вир-ва.
Єдність цих процесів забезпечує зростання вартості.

Аналіз категорій сфери обігу завершується у М.вивченням впливу
тривалості часу вир-ва, часу обігу, що дало можливість виявити причини
поділу капіталу, визначити причини виникнення кредитів.

35. Теоретичні проблеми ІІІ-го тому “Капіталу”.М.

В третьому томі «Капіталу» М.повертається до аналізу процесу кап-го
вир-ва, взятого у єдності всіх його сторін. Він намагається знайти і
показати ті форми, що виникають з процесу руху капіталу, що проявляються
на поверхні ек-них явищ у наслідок взаємовпливу різних капіталів та
конкуренції між ними. Саме цим проблемам присвячено 3 том «Капіталу», що
вийшов у 1894 р. Під назвою «Процес кап-ного вир-ва, узятий в цілому».

У 3 томі «Капіталу» показано механізм вирівнювання норми прибутку під
впливом основного чинника – конкуренції.М. на теоретичному прикладі
показав, що в результаті міжгал. конкуренції відбувається переливання
капіталів до тієї галузі яка гаорантує більший прибуток.

Маркс досліджує 4 форми капіталу, що дають проценти: позичковий,
банківський, фіктивний та лихварський.

М.робить висновок, що загальний рух капіталу підпорядковано єдиній меті
й мотиву кап-го вир-ва – вир-ву додаткової вартості.

36 Теорії вартості та додаткової вартості К.Маркса.

Додаткова вартість у кількісном вираженні-це надлишок вартості товару
над ватістю спожитих засобів виробництва та робочої сили.

Якісна характеристика додаткової вартості будується на визначенні її
природи(витрати додаткової праці), а кількісна-на демонстрації способів
її отримання, а також на визначенні міри впливу кожного фактора на
загальну вартість. Відношення розмірів додаткової варості до величини
вартості робочої сили вказує на ступнь експлуатації робочої сили. Цей
показник М. Називає нормою додаткової вартості. Він аналізує способи
збільшення додаткової варості, отже і її норми, по’язуючи їх з
абсолютним та відносним зростанням використовуваної маси живої праці.

37 Розвиток В.Леніним марксистського економічного вчення.

Ленін ортодоксально сприймав марксистське економічне вчення і вів
боротьбу з любими спробами його критикувати. Він використовував його в
своїх цілях, бо воно підходило до ого часу.

Висновок про те, що внутріній ринок для капіталізму створюється самим
капіталізмом в процесі його розвитку, Ленін обгрунтовує у своїх працях.
Він доповнив теорію відтворення Маркса міркуваннями про суть та
особливості капіталістичного відтворення і криз за нових історичних
умов.

Ленін сформулював закон про визначальну роль виробництва засобів
виробництва щодо виробництва предметів споживання та вплив першого
підрозділу на формування загальної структури суспілного виробництва.

Ленін також досліджує процес формування внутрішнього та зовнішнього
ринків. Що зв’язує з розвитком сусп та міжнар поділу праці. Значне місце
він приділив доведенню однотипноті дрібнотоварнго та капіталістичного
господарства.

Внесок Леніна в розвиток економ теорії-аналіз монополістичної стадії
капіталізму. Він досліджує ознаки та наслідки монополістичної стадії.
Проблему вивезення капіталу Ленін вирішує як і Маркс з класичних
позицій.

Аналізуючи ознаки та явища імперіалізму Ленін протиставляв марксистські
методи іншим. Він визначив причини економ війн, як засобу реалізації
економ інтересів. Більшість праць Леніна грунтувались на
використовуванні марксистських методів та на догматизації положень
Маркса і Енгельса.

38. Марксизм і сучасність.

Mapкc зyмiв poзвинyти пoлoжeння piкapдiaнcькoї тeopiї вapтocтi, дaти
вiдпoвiдь нa питaння пpo джepeлo дoxoдiв y cycпiльcтвi. Mapкc пoкaзyє
poль дoдaткoвoї вapтоcтi як визнaчaльнoгo чинникa poзвиткy кaпiтaлiзм.
Bизнaним внеcкoм в eкoнoмiчнy нayкy є теopiя peaлiзaції Mapкca. Вiн
пoяcнює пpиpoдy циклiчнocті, кpиз пеpевиpoбництвa, визнaчaє фaзи циклy,
aнaлiзyє нacлiдки циx явищ. У мeжax тeopії poзшиpeнoгo вiдтвopeння
кaпiтaлy вiн зpoбив pяд виcнoвкiв cтосoвно нaгpoмaджeння, йoгo
визнaчaльнoї poлi тa фaктopiв, щo є aктyaльними i cьoгoднi, кoли мoвa
зaxoдить пpo пpoблeми eконoмiчнoгo pocтy i йoгo джepeлa, пpo poль
eфeктивнoгo пoпитy тa iнвecтицiй.

Заxiдні дocлiдникi нaмaгaютьcя пepeглянyти дoктpинy Mapкca тa
фopмaлiзyвaти її зa дoпoмoгoю eкoнoмiкo-мaтeмaтичнoгo мoдeлювaння. У
Mapкca визнaчeння вapтoстi лeгкo пoв’язyєтьcя з визнaчeнням цiни тa
дoxoдiв. Сyчacнa eкoнoмiчнa нayкa пoзитивнo cпpиймaє виcнoвки
мapкcиcтcькoї тeopії цiн, aлe дocлiджyє фaктopи їx фopмyвaння з пoзицiї
тeopiй гpaничнoї кopиcнocтi тa фaктopiв виpoбництвa. Ідeям мapкcизмy
cyдилocь бyти aпpoбoвaними нa пpaктицi, тoмy cьoгoднi їм мoжнa дaти
дocить peaлicтичнy oцiнкy. Teopeтикo-eкoнoмiчнa кoнцeпцiя, зaпpoпoнoвaнa
Mapкcoм, лoгiчнa, вoнa пoбyдoвaнa зa дoпoмoгoю, мeтoдy, який бaзyвaвcя
нa пpинципax дiaлeктичнocтi тa icтоpичноcтi. Мapкcиcтську eкoнoмiчнy
тeopiю мoжнa вaжaти cyттєвим нaпpямoм poзвиткy eкoнoмiчнoї дyмки.

39. Зародж.сист.нац. політичної ек-ї в Нім. в перш.пол.19 ст. Ф.Ліст.

Першим теоретиком протекціонізму як умови переходу до
капіталістичної економічної системи був Фрідріх Ліст. Його теорія
виникла на основі ідеї національної єдності Німеччини і була обумовлена
історичними особливостями розвитку цієї країни. Л. поділяє ліберальні
ідеї. Основна його робота це книга “Національна система політичної
економії, міжнародної торгівлі, торгова політика і німецький митний
союз”. На думку Л., класична політична економія висунула космополітичну
теорію, що розглядає суспільство як загальносвітову спільність людей. За
основний метод дослідження він бере “повчання історії”. На його думку,
народи в своєму розвитку проходять такі фази: первинне варварство,
скотарський, аграрний, аграрно-мануфактурний,
аграрно-мануфактурно-комерційний періоди. До продуктивних сил
суспільства Ліст відносить стан розвитку різноманітних суспільних
інститутів: уряду, преси, духовних закладів, моралі, мистецтв, суду-
нематеріальних факторів. Капітал включає матеріальне багатство, природні
та набуті здібності людей. Продукція с/г є конкурентоздатна і залежить
від успіхів індустрії. Теорія Ліста- це меркантилізм 19 ст., зброя
політики національної відособленності і перехідного періоду до вищої
стадії розвитку.

40. Історична школа в Німеччині в І пол. ХІХ ст. Рошер, Кніс,
Гільдебранд.

У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у
Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції
1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виступають Маркс і
Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу
виникає так звана історична школа.

Засновниками ІШ були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Намагалися
визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники ІШ
заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку.
Основоположником ІШ був професор В.Рошер (1817-1894). Праця “Короткі
основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)- де твердить, що
немає загальних законів соціальної економії, а є тільки закони розвитку
економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і
розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

Ідеї ІШ найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “ПЕ з
точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і
послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера.
К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні
концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної
передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є
перехідною фазою його подальшого прогресу. діють в економічній галузі.

Б.Гільдебранд(1812-1878).Осн.праця “Політична економія суч.і
майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політ-мію: не
визнає об’єктивності дії ек-х законів, принципу індивідуалізму.

41. Нова історична школа. Г. Шмоллер, Л.Брентано, К. Бюхер, В.Зомбарт.

В 70-х роках ХІХ ст.у Німеччині утворилась нова історична школа, ядро
якої створили: Г. Шмоллер (1838-1917) і Л. Брентано (1844-1931). Нова
іст. Шк. спиралася на традиції старої історичної школи. НІШ за своїм
характером не була однорідною. В ній намітились дві течії: консервативна
і буржуазно-ліберальна.

Основоположником НІШ став Г.Шмоллер, який очолив консервативний напрям.
Ш. був виразником інтересів великої буржуазії та землевласників, гарячим
прибічником прусської монархії. Своє першочергове завдання він бачив у
боротьбі з марксизмом. Він намагався вилучити з ПЕ соціальні проблеми і
підмінити їх історією народного господарства.

Одним з провідних ідеологів буржуазно-ліберального крила НІШ був
Л.Брентано. Основна праця: “Класична ПЕ”. Надавав визначальну роль в
економіці правовому і етичному факторам, обміну,а не виробництву, стояв
на позиціях мінової концепції. Б. намагався вгамувати прагнення
революційних вистурів робітників. Пропагував ідеї “соціального миру”,
посилаючись на досвід англійських тред-юніонів.

Значний внесок в економічну науку зробив К. Бюхер (1877-1930) – автор
відомої книги “Піднесення національної економіки”(1893). У цій праці він
досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції .Б. досліджує
новітні форми капіталу, вважає, що нові форми капіталу однаковою мірою
чинять домінуючий на всі верстви суспільства.

В.Зомбарт (1863-1941). Основна праця – “Сучасний капіталізм”. Висунув і
обгрунтував концепцію соціального плюралізму. Стверджував, що сусп-во у
розвитку прямує не до соціалізму, а до більш складної екон. системи. З.
всі суспільні явища розглядає з ідеалістичних позицій. Він оголошує
вартість функцією, яка існує тільки у свідомості людини, а в реальному
житті ніде не проявляється. Додаткова вартість для нього – тільки
“теоретичний символ”.

42. Соціальний напрям у політичній економії Р.Штаммлер, Р.Штольцман.

Р. Штаммлер. Започаткував формування соціального напряму в ек. науці.
Основними факторами соц.-ек. прогресу вважав не явища ек. х-ру, а право,
державу. Першопричину правової домінанти пояснював психологією людини.
Протиставляючи світ природи, який розвивався за об’єктивними законами, і
світ людського духу, що залежить від свободи людської волі, визначав, що
соціальна поведінка людини не є об’єктивно зумовленою і регулюється
лише законом, державою. Висунув тезу, що пол. економія є суспільною
наукою, а ек. категорії мають конкретний соціальний зміст і відбивають
суспільні відносини. Стверджував, що в основу суспільних процесів
покладено явища ідеалістичного характеру. Звідси робився висновок щодо
нематеріальної природи суспільних процесів. Ще одна відома теза
Штаммлера полягає у тому, що за об’єктивної зумовленості історичних
процесів недоцільно проявляти політичну і взагалі будь-яку активність,
аби прискорити ту чи іншу подію.

Р. Штольцман. Дотримувався погляду, що в-во є нейтральним у соціальному
плані і не зв’язаним органічно з конкретним суспільним ладом. Його
основу він бачив у суспільному поділі праці, але розглядав останнє як
виключно технологічне явище. Працю він уявляв лише як речову категорію й
обстоював тезу, що за глибокого і послідовного аналізу соціальних
відносин треба абстрагуватися від праці. Поглядам Штольцмана властиве
ідеалістичне трактування ек. категорій. Він виходи з принципу, що ек.
підпорядковано моральним ідеалам і вона є засобом, який використовується
людьми для моральних цілей. Вважав, що метою кап. в-ва є реалізація
принципу життєвого достатку, який забезпечує існування всім членам
суспільства. Він доводив, що окремі ек. категорії (вартість, заробітна
плата, прибуток) є тільки засобами для досягнення цього вищого
морального принципу Отже, сучасна ек. система може дати можливість всім
верствам населення задовольнити свої життєві потреби. Різницю між
робітниками і капіталістами він зводив до того, що перші є виконавцями,
другі – організаторами в-ва, і така різниця існуватиме завжди.
“Соціальний напрям” активно захищав права приватної власності, доводячи,
що її існування відповідає не тільки інтересам індивідуума, а й
суспільства. Головній моральній меті підпорядковано і дію закону
вартості. Штольцман розділяв вартість на два елементи: заробітну плату і
прибуток. Суть закону вартості полягає в тім, щоб забезпечити нормальне
існування всіх членів суспільства, регулювати їхні доходи.

43. Виникнення та суть маржиналізму.

В 70-х роках 20 ст. в економічній теорії виникла нова течія –
маржиналізм , яка визначила напрям розвитку політичної економії .
Основною ідеєю маржиналізму є дослідження взаємозв’язаних граничних
економічних величин на всіх рівнях економіки. Суть маржиналізму: 1)
Вартість визначається граничною корисністю речі, ступенем корисності.
2)Досліджуєчи граничну корисність , маржиналісти вводять поняття
граничних величин. 3)Класична наука була спрямована на вирішення
динамічних завдань , а маржиналісти вивчали економічні завдання. Важливе
місце займав принцип рідкості .

Історичні відомості про зародження маржиналізму свідчать , що його
основоположниками були німецькі дослідники Й. фон Тюпен та Г. Госсен та
французькі Ж. Дюпої та О. Курно .

Й. Тюнен вважав що максимальний чистий доход землевласник може
отримати , якщо сукупність граничних витрат на фактори виробництва буде
дорівнювати граничній корисності продукту . Основна ідея концепції А.
Курно полягла в тому , що економічні системи слід розглядати як замкнуті
системи ринкових взаємозалежностей , що перебувають у рівновазі .

Англійський економіст С. Джевонс незалежно від інших розробив теорію ,
за якою співвідношення між товарами , що обмінюються , дорівнює
оберненому відношенню їх корисностей . Маржиналісти у своїх дослідженнях
використовували метод робінзонади (закрите господарство).

44. Формування неокласичної традиції в економічній теорії . Австрійська,
кембріджська, американська школи.

Зміни в останній третині 19 ст. у характері та структурі виробництва ,
методах управління економічній діяльністю , у сфері споживання зумовили
перегляд теоретичних положень класичної школи політичної економії та
появою нової течії в економічній науці – маржиналізму , яка згодом
дістала назву ’неокласичної традиції’. Найбільш вагомий инесок у
розробку ідей маржиналістів зробила аістрійська школа політекономії ,
яка сформувалась у 70-ті роки 19 ст.

Її представниками були професори Віденського університету К.Менгер,
Ф.Візер, Е.Бен-Баверк.

Основні методологічні особливості австрійської школи :

1) ідеалістичне відображення процесів і явищ; 2) використання в якості
головного об’єкта дослідження індивідуального господарства; 3)
висування на перший план споживання , а не вир-ва.

У 90-х роках 19 ст. в Англії сформувалась ’кембріджська’ школа ,
представниками якої були А. Маршалл , А.Пігу , А.Хоутрі . Ця школа
започаткувала новий напрям економічної теорії – неокласичний. Найбільша
заслуга полягає у створенні синтетичної теорії , яка поєднала елементи
трудової теорії вартості і теорії граничної корисності.

Також наприкінці 19 ст. з’явився американський варіант теорії граничної
корисності – так звана американська школа, засновником якої був
Д.Б.Кларк. Його праці (’Філософія багатства’ , ’Суть економічної
теорії’) мали значний вплив на розвиток економічної думки . Він
спробував придати маржиналізму всебічне загальне теоретичне
обгрунтування. Він об’єднує різні маржиналістські концепції: теорію
спадної дохолності , спадної корисності з теорією політичної економії.
Отже , згідно з маржиналістським підходом , економіка являє собою
комплекс індивідуальних господарств. Дослідження законів їх розвитку
грунтується на аналізі господарських рішень індивідів з одного боку та
їх результатів з іншої . Цей підхід відрізнявся від попередніх йому шкіл
політичної економії.

45. Австрійська школа граничної корисності. К.Менгер, Е.Бен-Баверк,
Ф.Візер.

Австрійска школа політ. ек-ії , яка сформувалась у 70-ті роки 20 ст.
зробила найбільш вагомий внесок у розробку ідей Маржиналізму. Її
предстаниками були професори Віденського ун-ту К.Менгер , Ф.Візер ,
Е.Бен-Баверк. Засновником і лідером школи був К.Менгер(’Основи політ.
економії’, «Дослідження про методи соц. наук і політ. економії зокрема»
). Менгер: Потреба- намагання задовільнити певне бажання.Корисність-
здатність речі задовольнити потребу. Вартість товару народжується з його
використання у споживанні , а не з того , скільки було витрачено на його
вир-во. Ф.Візер у працях ’Природна цінність’ , ’Закони влади’ розвиває
ідеї Менгера. Закон Візера :вартість витрат вир-ва є похідною від
вартості продукту. Важливою ознакою економіки австрійці (Візер) вважали
обмеженість матеріальних благ. Є.Бем-Баверк ( ’капітал і прибуток’) дав
доповнений варіант нової теорії. Бем-Баверк : суб’єктивна цінність,
об’єктивна цінність. Розрізняв теперішні і майбутні блага. Таким чином ,
можна підбити підсумки аналізу особливостей австрійської школи: 1)в
економічному аналізі центр ваги з витрат і затрат переключається на
кінцеві результати; 2)вихідним в економічній теорії є суб’єктивне
мотивування економічної поведінки людей , а не об’єктивні фактори; 3)в
політекономію вперше був внесений принцип граничної корисності;
4)використання методу робінзонади (ізольоване господарство);5)на перший
план висувається споживання.

46.Становлення неокласичної традиції. Кембрідзька школа.

Становлення неокласичної традиції в економічній теорії пов’язане з
формуванням у 90-х рр. 19 ст. в Англії так званої кембріджської школи.
Представники : А.Маршалл , А.Пігу , Р.Хоутрі. Кембріджська школа за
своїм впливом на економічну думку не поступалася австрійській і
започаткувала неокласичний напрям в економічній теорії.

У своїх працях (’Принципи економічної науки’) Маршалл поєднав трудову
теорію вартості і ’теорію граничної корисності’ (маржиналізм). Маршалл
переключає дослідження з проблеми цінності на розробку теорії ціни

Вивів закон попиту : ’потрібна кількість товару збільшується зі
зниженням ціни і зменшується з її зростанням’. Ринок Маршалл розглядав
як високоорганізовану інституцію , де взаємодіють попит і пропозиція і
встановлюються ціни .

За його теорією розподілу кожний із факторів вир-ва (земля , праця ,
капітал , підприємницька діяльність ) також поділяють дії попиту і
пропозиції.

Рушійною силою економіки представн. Кембр.шк.вважали свободу і
конкуренцію. Людський капітал, на їх думку, так само важливий як засоби
вир-ва , як і інший вид капіталу . Економічну теорію назвали
неокласичною – новий напрям класичної теорії.

47. Економічна теорія Маршалла.

Альфред Маршалл був найбільш відомим представником Кембріджської школи.
Його наукові заслуги започатковували неокласичний напрям в економічній
теорії. У своїй праці ’Принципи політичної економії’ М. зробив спробу
поєднати всю класичну політекономію в єдину універсальну концепцію. Він
поєднав трудову теорію вартості і маржиналізм. Основну увагу М.
концентрував на розробці теорії ціни. Вивів головний закон попиту :
’потрібна кількість товару збільшується зі зниженням ціни і зменшується
з її зростанням’. На думку М., фактори вир-ва – земля, капітал ,
праця , організаторські здібності – визначають ціну пропозиції. Ринок
розглядав як високоорганізований інститут, де взаємодіють попит і
пропозиція і встановлюються ціни . Розрізняв дію 3-х періодів часу :
короткого періоду , тривалішого , і дуже тривалого.

Загальний національний доход є результатом дії всіх факторів і зростає
зі збільшенням пропозиції факторів. Рушійною силою економіки вважав
свободу і конкуренцію. Здібності людини так само важливі як засоби
вир-ва, як і інший вид капіталу . Економічну теорію Маршалла і його
послідовників назвали неокласиками – новий напрям класичної теорії.

48. Американська школа маржиналізму. Д.Б.Кларк.

Наприкінці XIX ст. 3’являеться своєрідний американський варінт Teopії
граничної корисності, засновником якого був професор Колумбійського
університету Джон Бейтс Кларк (1847 — 1938)

Ocновнi його npaцi «Філософія багатства» (1889), «Розподіл багатства»
(1899), «Проблеми монополій» (1901), «Суть економічної теорії» (1907)
справили великий вплив на розвиток американської світової економічної
думки. Кларку належить авторство так званого закону спадної
продуктивності праці и капіталу, що його вчений поклав у основу власної
Teopiї граничної продуктивності.

Спираючись на методологічні принципи австрійської школи Кларк
стверджував, що основними факторами розвитку економіки є технологічний i
моральний, а її основу становить окреме ізольоване господарство.

Головною проблемою політичної економіки Кларк називав проблему
розподілу. У книжці «Розпод1л багатства» він доводив, що поділ
суспільного доходу відбуваеться згідно з природним законом який
забезпечуе кожному власникові фактора виробництва стільки багатства,
скільки він створює.

На відміну від свoїx попередників Дж. Кларк розглядав чотири фактори
виробництва:

1) капітал у грошовій формі;

2) капітальні блага (засоби виробництва i земля);

3) діяльність підприємця;

4) праця робітника.

49.Розвиток неокласичної традиції в працях А.ПІгу,

Артур Iliry (1877—1959) — представник кембріджської економічної школи,
один з послідовників та учнів А. Маршалла, А. Пігу — автор концепції
економіки добробуту. Його концепція розглядає соціальний добробут як
суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту е
економічний добробут, що трактується як кількість задоволення, котре
можна виразити в грошовому еквіваленті. Розвиваючи свою ідею, Пігу
стверджував, що «еко-номічні» причини діють на економічний добробут
будь-якої країни не прямо, а через створення и використання об’ективного
додаткового економічного добробуту, що його економісти називають
національним доходом.

Виходячи з принципу спадної корисності (який поширюеться и на динаміку
доходу), що за ним сума задоволення потреб бідних верств населення
зростає швидше, ніж зменшуеться сума задоволення багатих, Пігу
запропонував ідею перерозподілення доходів через активну податкову
політику держави. Він обгрунтував необхідність прогресивної системи
податків, яка передбачає збільшення ставки оподаткування пропорційно
зростанню доходу, а також запровадження значного податку на спадщину.

Ральф Джорж Хоутрі (1879—1975), англійський економіст, представник
кембриджської школи, теоретичні розробки якого дістали не тільки
схвалення науковців, а и практичне застосування. Коло досліджуваних ним
проблем досить широке — це міжнародна торгівля i трудові відносини;
тарифи та оподаткування; грoші та економ1чна влада. Найбільш відомі його
праці «Добра и погана торгівля» (1913), «Капітал i зайнятість» (1937).
Xoyтpi розглядав еко-номічну діяльність у тісному взаемозв’язку з
політикою та етикою, владою держави, психологіею. Иого заслугою було
твердження, що багатство и доходи розподіляються м\ж людьми
нерівномірно, а це е наслідком індивідуалістичного принципу ведення
економ1ки. Тому Xoyтpi вважав, що ідеальною є така економічна система,
яка використовуе здатність людини до колективної діяльності.

Економічна діяльніть, говорив він, е свідомою діяльністю, i суб’єкт
виходить на ринок з конкретною метою — заробити гроші. Прагнення
збільшити власний капітал е визначальним фактором економічної поведінки
людини, а відтак в центрі дослідження мають бути гроші. Засадним для
аналізу багатства Xoyтpi вважає поняття корисності.

50 Математична школа в політичній економії. Теоретичні моделі
Л.Вальраса, В.Парето.

Математичні концепції політекономії беруть початок у працях Курно i
спираються, переважно, на теорії суб’ективної корисності та
продуктивності факторів виробництва. Виникнення математичноі концепії
економічної рівноваги зумовлене перетворенням капіталізму на розвинуту
господарську систему з високим рівнем взаемозв’язку та однорідності Bcix
и частин i елемент1в, а також розвитком математики.

Самостійнють i конструктивність математичного методу полягае в тім, що
це не тільки метод описування, а и метод дослщження, причому не лише
кількісного, a i якісного.

Поряд з Курно перил спроби застосування математики в економіці зробили
італіець Дж. Сева, швейцарець Д. Бернуллі, француз Ф. де Форбонна,
німець И. фон Тюнен.

У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги
репрезентують npaці великого французького економіста-математика,
основоположника лозанської школи Леона Вальраса (1834 — 1916).

Головним у творчості Вальраса було опрацювання Teopiї макроекономічної
рівноваги. Рівновагу Вальрас характеризував як «стан, за якого
ефективний попит i пропозищя виробничих послуг е рівними, icнye постійна
стійка ціна на ринку продуків i, нарешті, продажна ціна продуктів
дорівнюе витратам, втіленим у виробничих послугах. Дві перші умови
належать до рівноваги обміну, третя — до рівноваги виробництва». Ці
умови Вальрас відобразив за допомогою чотирьох взаемозв’язаних систем
рівнянь.

Сам Вальрас сприймав природу рівноваги в такий cnoci6. Людина приходить
на ринок з певною кількістю товарів i з певним бажанням реалізувати ix
за різними цінами. Якщо цi товари пощастило реалізувати за цими щнами,
то попит i пропозищя е рівними, а на ринку існуе рівновага. Але якщо
попит i пропозищя різні , то ціни будуть змінюватися, аж поки не буде
досягнуто певної р1вноваги. Це i е загальна теорія рівноваги обміну,
завдяки якій Вальрас став відомим у політекономії.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський економіст i соціаліст, що
також зробив великий внесок в економ1чну науку. Головна ідея, яку він
пропагував, полягала у створенні економічної теоpiї, «очищеної» від
понять цінності и корисності.

На його думку, політична економія мае вивчати механізм встановлення
рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для iхньогoro
задоволення. Намагаючись теоретично обгрунтувати модель взаемозалежност)
Bcix економічних факторів, що впливають на суспільне виробництво i
споживання, він широко користувався математичними методами аналізу.

Парето розвинув теорто добробуту або, як н інакше називають, теорію
економічного оптимуму, суть якої полягае в оптимальному розподілі
економічних pecypeia i благ, що виробляються. За Вальрасом, як відомо, в
результаті еквівалентного обміну кожен його учасник отримуе максимум
корисності. Удосконалюючи теорію загальної економічної рівноваги
Вальраса, Парето уточнив критерії стійкої рівноваги, сформулював її
умови, що отримали назву «оптимуму Парето». Piвновага трактувалася ним
як економічний стан, за якого неможливо поліпшити становище когось з
учасників обміну, не погіршивши становища хоча б одного з них. Рівновага
настае тоді, коли діаметрально протилежні сили та бажання и yci численні
перешкоди буде збалансовано.

51. Eкoнoмiчнi погляди дeкaбpиcтiв, О. Герцена, М. Огарьова.

Виникнeння і фopмyвaння ідeoлoгії дeкaбpиcтiв бyлo зyмoвлeнe
coцiaльнo-eкoнoмiчним cтaнoм cycпiльcтвa i poзвиткoм пpoгpecивниx iдeй в
Pocії нa пoчaткy X1X cт. Ha цeй жe пepioд пpипaдaє пoявa вeликoгo
iнтepecy дo вивчeння noлiтичнoї eкoнoмії. Bивчeнню полiтичнoї eкoнoмії
вeликy yвaгy пpидiляли й мaйбyтнi дeкaбpиcти. В фopмyвaннi iдeoлorії
дeкaбpиcтiв вeликy poль вiдirpaлa Biтчизнянa вiйнa 1812 p.

Kpumuкa кpinaцтвa 0. Гepцeнoм i M. Oгapьoвuм. 0cнoвy eкoнoмiчниx
пoглядiв Гepцeнa i Oгapьoвa cтaнoвилa бopoтьбa з кpiпaцтвoм, рoзpoбкa
peвoлюцiйнoї пpoгpaми звiльнення ceлян. Цi npoблeми виcвiтлeні Гepцeним
y пpaцяx: «Pociя», «Пpo poзвитoк peвoлюцiйниx iдeй y Pocії». Oгapьoвим
бyли нaпиcaнi тaкi пpaцi, як «Щo зpoблeнo для звiльнeння кpiпоcниx
людeй», «Щe пpo звiльнeння ceлян». Oгapьoв paдить пoмiщикaм включитиcь в
poзвитoк пpoмиcлoвocтi. Poзyмiючи щo цe пoтребyє кaniтaлiв, вiн виcтyпaє
зa викyп ceлянaми зeмлi.

Aнaлoгiчнo виpiшyє пpoблeми i Гepцeн. В питaннi звiльнeння ceлян Гepцeн
виявив cxильнicть дo лiбepaлiзмy. Boни гocтpo кpитикyвaли peфopмy 1861
p., нaзивaли її oбмaнoм, «нoвим кpinaцтвoм», oскiльки вoнa нe дaлa
ceлянaм нi зeмлi, нi вoлi.новa плaтфopмa видaвцiв «Koлoкoлa» пepедбaчaлa
лiквiдaцiю noмiщицькoгo зeмлeвoлoдiння, пepeдaчy вcieї зcмлi ceлянaм.
Гepцeн виcтупив з oбгpyнтyвaнням ocoбливoгo нeкaпiтaлicтичнoгo шляxy
poзвиткy Pocіі.Ocнoвy цьoгo poзвиткy y ньoгo cтaнoвилa община. Caмe в
oбщинi вoни бaчили зaпopyкy coцiaлiзмy.

Герцeн cтaв ocнoвoпoлoжникoм сeлянcькoгo соціалізму, якийcклaдaeтьcя з
тpьox зacaд: 1) пpaвa кожнoгo нa зeмлю; 2) oбщиннoгo волoдiння зeмлeю;
3) гpoмaдcькoгo yпpaвлiння. Гepцeн виcтynaв з гocтpoю кpитикoю
кaпiтaлiзмy, oцiнюючи йoгo як нoвy cиcтeмy paбcтвa, Kpитикa кaпiтaлiзмy
пoєднyвaлacь y ньoro з кpитикoю бypжyaзнoї пoлiтичнoї eкoномії, якy вiн
тлyмaчить як нayкy, щo cтoїть нa cтоpoжi кaпiтaлicтичнoї cиcтeми
гocnoдapcтвa. Анaлoгiчнy пoзицiю в кpитицi бypжyaзiюї пoлiтичнoї
eкoнoмiї зaймaв i Oгapьoв.Kpитикyючи бypжyaзнy noлiтичнy eкoнoмiю,Геpцeн
пpoгoлoшyє нeoбxiднicть cтвopeння нoвoї eкoнoмiчнoї нayки, якa б
виcтyпилa пpoти ocнoв кaпiтaлiзмy, зa oбгpyнтyвaння coцiaлiзму.

52.Економічні погляди Чернишевського.

Був проти кріпацтва як примусової(а значить невигідної) форми праці.

Кріпацтво- гальмо прогресу. Розробив програму основою якої було питання
про землю(земля забирається у поміщиків і передається в державну
власність)

Ідеал Чернишевського-власник і робітник-в одній особі(общинне волдіння).

Виступив з критикою капіталізму як експлуататоського.

Метою виробництва повинен бути добробут трудящих.

Капітал у нього- продукт праці що служить виробництву.

Протиставляв капіталізму соціалізм.

53. Соціально-економічні ідеї революційного та ліберального народництва
в Росії

B eкoнoмiчнiй дyмцi Pocіі дpyroї пoлoвини ІXст. пaнyючим naпpямoм бyлo
нapoдництвo. Cyть napoдництвa полягaлa в пpедcтaвництві iнтеpeciв
виpoбникiв з точки зopy дpiбнoro виpoбникa, дpiбнoгo бypжya.

B нapoдництвi видiляeтьcя двi тендeнціi – pевoлюцiинa i лiбepaльнa,тому
проходить два етапи: пеpiший — з 60-x — дo cepeдини 80-x poкiв —
noв’язaний з дiяльнicтю peвoлюцiйнoro нapoдництвa, дpyгии eтaп – з
cepeдини 80-x – дo кiнця 90-x poкiв – xapaктepизyєтьcя пaнyвaнням
лiбepaльнoгo наpoдництвa,

Нapoдники cтaвили зa мeтy дoвеcти можливicть переходу дo вищoi фopми
poзвиткy – coцiaлiзмy,минаючи капіталізм.

Пpoвiднy poль y cycniльнoмy poзвиткy вoни вiдвoдили інтeлiгeнціі.

В революціиному народництві існували три різні течіі, які очолювали П.
Tкaчoв, M. Бaкунін, П.Лавров.

Лiбepaльнe нapoднuцmвo. З cepeдини 80-x poкiв y cycпiльнoмy pyci
пepeвaжaють iдeї лiбepaльнoгo нapoдництвa. Вoни бyли виpaзникaми
iнтepeciв oбypжyaзнeнoгo ceлянcтвa. Iдeoлoгaми лiбepaльнoгo нapoдництвa
бyли: B.П. Bopoнцoв, M.Ф.Дaнieльcoн (1844—1918), M.K.Mиxaйлoвcький
(1842—1904), C.M.Kpивeнкo(1847—1906), C. M.Южaкoв (1849—1910)

Ha вiдмiнy вiд peвoлюцiйниx нapoдникiв лiбepaльнi нapoдники вiдмoвилиcь
вiд peвoлюцiйнoї бopoтьби з caмoдepжaвcтвoм i cкoнцeнтрyвaли вcю yвaгy
нa poзpoбцi пpoгpaми тaк звaниx “мaлиx cпpaв”, що пoв’язyвaли з iдeeю
нeкaпiтaлicтичнoгo шляxy poзвиткy, спиpaлаcь нa тeopiю peaлiзaції
Cicмoндi, нapoдники iгнopyвaли виpoбничe cпoживaння, вapтicть cyкyпнoгo
пpoдyктy звoдили дo cyми дoxoдiв.

Bиcтyпaючи з кpитикoю кaпiтaлiзмy, нapoдники пpoтиcтaвляли йoмy
нeбypжyaзний нiбитo лaд, пpeдcтaвлeний «нapoдним виpoбництвoм», який, нa
їx дyмкy, пaнyвaв y Pocіі. «Hapoдним виpoбництвoм» вoни ввaжaли oбщиннe
ceлянcтвo, кycтapнi пpoмиcли i нaвiть вiдpoбiтки.

Iдeaлoм лiбepaльнoгo нapoдництвa бyлo мiцнe ceлянcькe гocпoдapcтвo, якe
пpoтиcтaвлялocь кaпiтaлiстичнoмy,вoни вимaгaли poзшиpeння ceлянcькoro
зeмлeвoлoдiння, впopядкyвaння opeндниx вiднocин, нaдaння ceлянaм пoзик,
cтвopeння нa ceлi oщaдниx кac, piзниx фopм кooпepaції, зaбeзпeчeння
ceлян пoлiпшeним ciльcькo-rocпoдapcьким peмaнeнтoм, Oтжe, фaктичнo
йшлocя пpo cтвopeння yмoв, нeoбxiдниx для кaпiтaлicтичнoгo poзвиткy
ciльcькoro rocпoдapcтвa. Eкoнoмiчнa пpoгpaмa лiбepaльnиx нapoдникiв
мaлa, тaким чинoм, бypжyaзнo-дeмoкpaтичний xapaктep.

54. Політична економія в Росії в другій половині 19- початку 20 ст.

Політична економія у Росії у пореформений період мала особливості,
зумовлені капіталістичним розвитком країни. Суттєві залишки кріпацтва,
общинний лад не могли не позначитись на розвитку економічної думки. У
вирішенні аграрного питання, що посідало значне місце в політичній
економії Росії, намітились два основні напрями. Представники першого
відстоювали поміщицький шлях аграрної еволюції, другого-
ліберально-народницького- виступали з критикою аграрної політики
царизму. Останній напрям переважав у політекономії в пореформений
період. Критику свою вони вели з позицій, близьких до ідей класичної
політичної економії. Ідеї цього напряму набрали найбільшого розвитку в
працях М.О.Каблукова, О.С.Посникова, О.І.Чупрова, М.О.Каришева та інших.
Основу аграрної програми цих економістів становили: заперечення
капіталістичної еволюції сільського господарства, захист общинного
землеволодіння і збереження поміщицької земельної власності.

Наприкінці 19- початку 20 століть перед економістами постають нові
проблеми. Значного розвитку набуває теоретична розробка економіки
окремих галузей виробництва. Набувають значного поширення нові напрями
політичної економії. Представники соціальної школи- С.Солнцев, П.Струве
та інші- протиставляли соціальне матеріальному і на перший план висували
правові, етичні відносини людей. В.Дмитрієв дає математичний аналіз
теорії цінності Рікардо, розглядає питання кількісного аналізу
співвідношення між ціною і витратами виробництва і робить цікаві
висновки щодо визначення повних витрат праці, викладає еволюцію теорії
граничної корисності. Однак цей напрям у Росії не набув великого
поширення. Розвиток політичної економії в Росії хоч і мав певні
особливості, зумовлені особливостями соціально-економічного розвитку
країни, проте в цілому відбувався в тому самому напрямку, що й на
Заході.

55. Ліберально- буржуазна економічна думка в Україні в пореформений
період. Громади.

Ліквідація феодально- кріпосницької системи та зародження
капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно- політичного
життя всіх верств населення. Український ліберально- буржуазний рух як
суспільна течія сформувався після реформи 1861 р., що була опозиційною
до самодержавства. Цей рух в Україні представлений інтелігенцією , яка
гуртується у так званих громадах. Громади виникають у 60-х роках у
Києві, Харкові, Ченрігові, Полтаві та інших містах. Діяльність громад
мала культурницький характер. Основна увага приділялась вивченню
сучасного і минулого України, виданню літератури українською мовою,
організації недільних шкіл тощо. Журнал “Основа”, що видавався в 1861-
1862рр в Петербурзі, редактором якого був В.Білозерський, був, фактично,
органом громадівців, основним завданням якого вбачалось висвітлення
національно- культурного руху українського народу. Надзвичайно
поміркована діяльність громадівців викликала незадоволення реакційних
кіл і уряду. Громади було заборонено. Ємським указом 1876 р заборонялось
друкування та ввезення з-за кордону книжок українською мовою. Діяльність
громадівців було перенесено за кордон, де організувалось українське
видавництво і куди емігрував М. Драгоманов. У 70-х рр. Частина
революційно налаштованої молоді включилась у революційну боротьбу
народників і відокремилась в “Молоду громаду”, члени “Старої громади”
обмежувалися лише матеріальною допомогою революціонерам. Центральним
завданням українофілів проголошувалося утворення національної держави.
Для цього громадівці зосередилися на культурно- освітницькій діяльності.

56. Суспільні економічні погляди М.Драгоманов (1841-1895)—видатний укр.
мислитель,історік публіцист, етнограф ін. Закінчив Київський ун-тет. Був
професором Софійського ун-тету. У своїх чиленних публіцистичних творами
він викриває антинародну суть самодержавства, характеризуючи його як
перешкоду на шляху прогресивного сус. розв. Драгоманов прихильник
об’єднання всіх слов. народів на демократичних засадах. Він палкий прих.
воз’єднання укр. земель, розв. нац. культури, виступає проти
насильницької русифікації, за право укр. народу користуватися рідн.
мовою. Громадсько-політ. прогр М.Драгоманова найб повно викладено ним у
“Попередньому слові” до першого числа збірки “Громада”. Він спирається
від дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами “громадівсва”.
Значне місце у наук.-публіцистичній діяльн Д. займ. економічні проблеми.
Велику увагу приділяв він пореформеним аграрним відносинам. Реформу
1861р. Д. розглядав як позитивний акт корисний для сусп. Але він
підкреслював її антинар. характер, зазначав, що реформа була проведена
в інтересах поміщиків, капіталістів, і самодержавства, а селяни одержали
лише особисту водлю без землі. І селяни позбавлені землі мусили йти в
найми. Причину тяжкого соц.-ек. становища селянства Д. вбачав у
сусп.-політ відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою причиною
пияцтво й ледарство самих селян. На відміну від народників, Д. не лише
не заперечував кап-го розв. кр., а й бачив , що Росія вже стала на цей
шлях. Він правильно зазначав, що розв. кап-зму сприяє розв прод. сил,
прискорює техн. прогрес. Бачив він і негат сторони кап-зму, так як
кризи, безробіття, що вже почали виявлятися в Росії. Для критичного
аналізу кап. вир-тва намаг. застосувати політекономію. Високо оцінюючи
фундаментальні праці з П.Е. західних економістів, він підкреслював
необхідність їх перекладу, що сприяло б розв. в кр. ек. думки. Найпершу
умову поліпшення становища робітників він бачив у ліквідації приватної
власності. Майб. сусп. Д. зв’язував із соціалізмом (громадівством), як
більш досконалим, ніж капіталізм ладом. Під соціал. він розумів такий
спосіб вир-тва, за якого прод. праці належиттимуть робітничим громадам,
а земля й результати с/г-го вир-тва—сільським громадам. Прехід до
нового ладу він мислив як еволюційний , не заперечуючи, проте, і
можливості революційних виступів. Д. заперечував марксистську реорію
класової боротьби, теорію соц-стичної революції , диктатури
пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. На
його думку першочергове завд. соціалістів полягає в завоюванні політ.
свобод і вже на цьому грунті—здійсненні соц-ек. реформ. Оцінюючи
сусп.-ек. погляди Д. в цілому, слід зазн., що він був ідеологом дрібної
бурж., але, як реформіст, змикався з бурж. лібералізмом.

57.Революційно-демократична економічна думка в Україні.

Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розвитку в
пореформений період було народництво. Революційні народники виступали з
позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямувалась проти
залишків кріпосництва.

Економічні ідеї революційного народництва.

Рух народників на Україні відрізнявся від російського з-за 2 факторів:
особливостей форм селянського землеволодіння і національних моментів. В
У не було общинної форми землеволодіння і тому ідеї селянства останні
бачили не в общині, а у зрівняльному подушному переділі землі. Другим
моментом, що характеризував народницький рух в У, був зв‘язок частини
його учасників з українофілами, тобто з буржуазним національно
визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним) крилом.

Революційно-народницький рух в У був репрезентований кількома групами і
гуртками як лавристського так і бакуністського спрямування.

Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед різних верств
населення: робітників, інтелігенції, і особливо – селянства. Члени
гуртків бакуністського спрямування основний акцент ставили на селянство.
Проте народники не спромоглися викликати помітних зворушень серед
селянства.

58. Економічні погляди Подолинського.

1850-1891 представник революційно-демократичного напрямку, народився в
сім‘ї багатого поміщика Київської губернії.

Підкреслює прогресивність капіталізму порівняно з феодалізмом. Аналізує
суперечності між працею і капіталом, між зростанням буржуазії та
зубожінням трудящих, суперечність між розвитком продуктивних сил і їх
марнуванням за умов капіталізму. Корінь зла бачить у приватному
виробництві, яка дає змогу капіталістам користуватися продуктом
неоплаченої праці робітників. Капіталізму протиставляє соціалізм. Багато
сил поклав до популяризації економічного вчення К. Маркса. Намагався
знайти природничо-наукові основи соціалізму (у кількох статтях журналу
“слово”). Саме праця може стати причиною збільшення кількості
перетворюваної енергії на земній поверхні. Згодом його природо-наукове
пояснення процесу праці назвали законом Подолинського. Завершив його
наукові розробки Вернадський у своєму вчені про ноосферу.

59. Революційно- демократична суспільна думка на західноукраїнських
землях. В.Навроцький, О.Терлецький, М.Павлик, І.Франко.

На західноукраїнських землях демократична суспільна думка представлена
цілою плеядою діячів.

В.Навроцький (1847- 1882)- у своїх економічних працях торкався різних
сторін суспільно- економічного розвитку Галичини. Великої уваги він
приділяє аграрному питанню. Процес еволюції земельної власності, за його
словами, спричинив консолідацію землі в руках великих земельних
магнатів. Навроцький виступає як захисник інтересів селянства. Ним
гостро критикується монополія шляхти на виробництво та продаж спиртних
напоїв. Споюючи селян, шляхта отримувала величезні прибутки.

О. Терлецький (1850- 1902)- виступає як революційний демократ і саме з
цих позицій висвітлює проблеми Галичини. Найголовнішим питанням, яке
потребувало вирішення, було аграрне, а шляхом вирішення його є
революційний. Терлецький критикує капіталізм як спосіб виробництва через
панування приватного капіталу, конкуренцію, безробіття. Майбутнє
суспільства зв(язує із соціалізмом.

М.Павлик (1853- 1915)- критикує капіталізм. Головну увагу у своїх працях
приділяв вирішенню питання про усунення експлуатації та побудову
майбутнього соціального суспільства. Павлик є прихильником громадського
господарства і колективної власності. Прагнув еволюційного процесу
переходу до соціалістичного ладу.

І.Франко (1856- 1916). Великий український письменник значне місце в
своїй науковій праці приділяв дослідженню економіки Галичини, становищу
селянства й робітничого класу. Причину соціальної нерівності,
експлуатації трудящих Франко бачив у існуванні приватної власності. Він
високо оцінює марксистську політичну економію і називає її політичною
економією трудящих класів. В аналізі категорій політичної економії
звертає особливу увагу на такі як: товар, гроші, капітал, рента. Ідею
того, що людська праця є мірою вартості товарів, Франко використовує для
критики капіталістичного способу виробництва. Заробітну плату він
характеризує з позицій “закону заробітної плати” Лассаля.

60. Ліберальне народництво в Укр. П. Червінський Т.Осадчий М.Левицький.

Ліберально-народницький напрям сусп.-ек. думки виникає в Укр. вже в
70-ті роки. Його предст. були зв’язані з рев. народництвом. Критикуючи
капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому дрібне вир-тво селян
і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотованого вир-тва вони
надавали різним формам кооперації.

Типовим представником ліберального народництва 70-х років в Укр. П.
Червінський 1849-1931. У 1876-1890рр. він очолював стат. бюро
Чернігівського губернського земства. Червінський намагався довести
можливість застосування вчення Маркса при аналізі ек. розв. Рос. Погляди
Ч. були викладені в статтях , опублікованих в “Неделе” У розв. людського
сусп. він виділяє чотири типт нар. госп : патріарх., рабське, кріпосне й
товарне. Перші три типи він об”єднує одним терміном—особисте
господарство , в якому прод не виходить за його межі. Ч. ідеалізує
натур. госп і протиставляє йому товарне, якому властива протилежність
інтересів покупців та продавців як товарів, так і роб. сили.

Ек. рос. на думку Ч. перебуває в перехідному стані від натур. до
товарного вир-тва. Як типовий народник , він не бачить в Рос. умов для
розв кап-лізму. Це ,на його думку, зпричин з того що Для розв великої
пром повинен бути пролетаріат, яког не має в Рос. Ч виступає на захист
общини бо її знищення на його думку призведе до утворення пролетаріату,
а , отже, і буржуазії. Кап-зм в Рос не може бути запровадж. природньо.

Левицький-найбільш відомий представник ліберального народництва,
критикує капіталізм. Він, як і народники взагалі заперечував можливість
розвитку капіталізму в Росії. Одним із доказів на користь цього погляду
стала для Л. теорія відтворення Сісмонді, яку сприяняли і рос.
народники. Розглядаючи паростки кап-зму в Рос. як штучне явище, Л.
виступає із закликом спинити його розвиток. Кап-зму він протиставляє
дрібне вир-тво, напівнатуральне госп-тво селян і ремісників. Саме йому
він провіщає велике майб. Л. увійшов в істор сусп думки не лише як
теоретик ліберального народництва, а й як практик, який розробляв
численні проекти розв дрібного вир-тва, і намагався втілити їх у життя.
Він є прихильником створення різних форм кооперації, різних артілей, с/г
виставок, надання дешевого кредиту дрібним виробничкам тощо. Не забуває
він і про общину, яку називає запорукою майб. добробуту, тому що вона
полегшує перехід до сусп. госп. всієї громади всього села. Найб теорет
опрацюванням Л. став “Артільний договір” , який було перекладено
багатьма мовами .

Т. Осадчий—економіст, земський статистик, гром. діяч. Висупив як ідеолог
дрібної буржуазії, хоч і проголошував ідею створення сприятливих
сусп-ек-них умов для діяльн. всіх класів. У своїх працях він констатує
як наявність сприятливих умов для розв кап. в Півд.-зах. краї , так і
розгортання самого процесу кап. розв. Він бачив неминучість цього розв і
навіть визнавав його певну прогресивність. Але розв. кап-зму О.
протиставляє дрібне вир-тво. селян і ремісників. Навіть констатуючи
процес диференціації селянства розуміючи його неминучість пропонує
надання допомогои дрібному госп. з боку держ. Поліпшити стан селянства
Осадчий сподівався підвищенням культ. землеробства, наданням селянам
дешевих кредитів, довгострок. орендою тощо. Осн. наголос О. робить на
необх. зміцнення середнього самодостатнього тобто натур. госп.

61. Політична економія в Україні в ІІ пол. 19 – поч. 20 ст. та її
еволюція.

Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформлений період
супроводжувався значними соціальними зрушеннями. Поглибленням соціальних
суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Зміни, що сталися в
економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 року,
позначився і на розвитку політичної економії.

Економістів цікавлять проблеми аналізу економічних категорій, з’ясування
предмета ПЕ, якій вони надавали виняткового значення в суспільному
житті.

Одним з перших розробив курс ПЕ російською мовою Т.Ф.Степанов
(1795-1847) – професор ПЕ Харківського університету. Степанов широко і
творчо використовує надбання світової науки в галузі ПЕ. Аналізує такі
питання, якпредмет ПЕ, суть і джерела багатства, продуктивні й
непродуктивні класи, продуктивну й непродуктивну працю, суспільний поділ
праці, відношення між виробництвом та споживанням, цінність, капітал,
заробітну плату, прибуток, ренту, процент, кредит, НД тощо. У
висвітленні цих категорій Т.Степанов не був оригінальним. В дусі Сміта
він визначає такі категорії, як цінність, багатство. Під капіталом він
фактично розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного
його розуміння. Він не лише аналізував і пропагував теоретичні ідеї
західноєвропейських економістів, а й пов’язував йх з російською
дійсністю, використовував для критики феодально-кріпосницької системи.

62. Економічні погляди М.Туган_Барановського (1819-1919) – учений зі
світовим ім’ям, що зробив вел. внесок у розвиток багатьох теор. проблем
економіки. Народився в дворянській сім’ї в Харківській губернії. Т.-Б.
став першовідкривачем сучасної інвестиційної теоррії циклів. Ще 1894р.
він опублікував працю “Промислові кризи в суч. Англії, їх причини і
вплив на нар. життя яку захистив як магістерську дісертацію в Моск.
ун-ті. Він критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і
високо оцінив теоретичні засади “теорії реалізації” Сея , яка
стверджувала, що пропозиція порджує попит. Він підкреслював правильність
думки Рікардо і Сея про те , що межа вир-тва визн. прод. силами людства
.Він писав, що поит на товари створюється самим вирибництвом і жодних
зовнішніх меж для розширеного відтворення, крім браку прод. сил, не
існує. Це на його думку підтверджує ідея про зв. пром. коливань з
період. зростанням основного капіталу . Він розглядає проблему криз,
аналізуючи економічні коливання, рух “ек. акт-сті”, а також фактори , що
зумовл. таку активність . Т.-Б. звертає увагу на виявлення гол. рушійної
сили ек. активності і робить висновок, що це є рух інвестицій. Він
першим сформулював осн. закон інвестиційної теорії циклів , відповідно
до якого фази пром. циклу визн активністю інвестування. Саме збільшення
інвестицій у галузях , що виготовляють засоби вир-тва порджує
мультипрлікаційний процес всіх елементів ек. активності.

Джерелом приб. він наз весь капітал.

У багатьох дослідж. “Учення про гран. кор-сть”, “Осн. помилка
абстрактної теорії кап-зму” та ін. вчений намагався переорієнтувавти
П.Е. в Рос. та Укр. на позиції

Велику увагу він приділив питанню розвитку капіталізму в Рос., що в
останнє десятиріччя 19ст стало головним тор питаням у країні. Було
опублік його докторську дисетацію “Рос. фабр. в минулому та сучасному.
Історико-економічне досл.”.

63. Ек. погляди М. Зібера.

Професор Київського університету Зімер захищав труд теорію варт. Маркса.
Зібер захистив маг. дисертацію “Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у
зв. з пізнішими доповненнями та роз’ясненнями”. 1876-1878рр м. Зібер
публікує в економічних журналах кілька статей під назвою “ Економ. теор.
К. Маркса”, що в них викладає зміст першого тому “Капіталу”.

Він показує суперечності кап. вир-тва й привертає увагу до них увагу
читачів глибоко аналізує стан. робітників. В цей час він критикує
теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та ін.
ек-стів. Детально проаназівувавши проблему форм власності, він простежив
процес виникнення грошей , аналіз. їхні функції.На думку М.Зібера ,
заслуга М. полягає у вирішенні двох питань: з’ясуванні генетичного
розвитку грошового обміну й чіткого визначення різних грошових ф-цій.

Теор. додаткової варт. К. Маркса він розглядає, як найвище досягнення
економічної теор., оцінюючи вчення М. як дальший розвиток осн. засад
науки. Виклавши вчення Д.Рікардо про чистий прибуток, М Зібер пише “Що ж
лишалось авторові “Капіталу” додати до цього , крім точнішого,
докладнішого й зрозумілішого формулювання?” Сам З. залишається у
розумінні прибутку на позиціях Рікардо.

Погляди З. на закон-сті сусп розв. заслуговують на додаткове вивчення.
Він досл. питажння розв первісного сусп. , виникнення різних форм
власності, великого й дрібного вир-тва в земельному госп.

Велике знач. мали праці З., що заперечували народницьку тезу про
особливість шляху екон. розв. Росії. Він зазначав що розв Рос.
відбувається за об”єктивними ек. законами і неминуче приведе до
кап-лізму.

64. Загальні хорактеристики розвитку економічної теорії в 20ст та її
основні напрямки.

Зміни, що сталися в економічному та суспільному житті після реформи
1861р (бурхливий розвиток прод сил супроводжувався соціальними
зрушенями, поглибленями класових суперечностей, пожвавленям суспільної
думки) позначилися і на розвитку політичної економії.

65. Основні напрямки розвитку кономічної теорії в 20ст і її еволюції.

Сучасна західна ек-на теорія хар-ся неоднорідні-стю, наявністю багатьох
напрямків, шкіл, течій. Така різноманітність є наслідком розбіжностей у
визначенні предмета досл-ня й теоретичного трактування ек-них явищ,
методу вивчення, з’я-сування основних способів впливу на соц-но-ек-ні
процеси та ролі держави у їх здійсненні. У сучасній ек-ній теорії
видокремлюють 3 основні напрямки: неокласичний, кейнсіанство та
інституціонально-соц-ий.

U

o

„`„

&

d

”

мак-симізація прибутку, причому і фірми, і індивіди можуть без
будь-яких перешкод вступати 1-н з 1-м у різні ек-ні відносини.
Фундаментальною ос-новою неокласичного напрямку є теорія гранич-ної
кор-сті та граничної прод-сті, їхніми авторами створено солідний
математичний інструментарій, який з успіхом використовується для к-ного
ана-лізу ек-них явищ. У цей же час зароджується інституціоналізм,
прихильники якого в основу досл-ня беруть позаек-ні фактори.

66. Економічні умови винекненя і суть кейнсіанства.

До 30их років 20ст панувала думка що за допомогою вільного цінутвореня
економіка автоматично прямує до рівноваги (попит = пропозиції) але
згодом ця теорія вичерпала себе, яскравим прикладом цього був циклічний
характер розвитку капіталістичної економіки. На рубежі 20ст монополії
остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного
господарства, вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання
витрат виробнитва, цін та норми прибутку стають тепер неможливими.
Економічна криза 1929-33рр продемонструвала очевидну невідповідність між
високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних
ринкових процесів.

Перші кроки були зроблені у США у “новому курсі” Рузвельта. На перших
порах втручання в економічне життя пояснювалося практичними міркуваням
без відповідної теоретичної бази. У 1936 англ економіст Кейнс видав
книгу “Загальна теорія зайнятості, процента, грошей”, цим самим
створивши теоретичну базу нового напряму котрий обгрунтовує неможливість
саморегулювання капіталістичної економіки на мікрорівні та необхідності
державного втручання в економічні процеси.

67.Теоретична система та економічна програма Дж.М.Кейнса.

(1883-1946)-англ.ек-ст, держ. і політичний діяч. Гол.праця – “Загальна
теорія вартості, процента і грошей” (1936) – книгу сприйняли у колі
великої буржуазії і назв. “біблією кейнсіанства”.

Кризи 1929-1933рр. змінює погляди Кейнса, він пориває зідеями
фритредерства, вв., що доба вільної конкуренції вичерпала свої
можливості.

Він чітко сформулював новий напрям ек. теорії дер-го регуклювання ек-ки.
Оперував величинами, що визначають рівень та темпи зростання нац.доходу-
споживання, нагромадження,заощадження, інвестиції, зайнятість. Він
заклав основи макроекономічному напрямку ек-ки.

Кейнс вважав, що проблеми розви-го кап. сус-ва, слід шукати не у сфері
пропозиції ресурсів, а у сфері попиту. Кейнс поставив під сумнів
існування за умов монополістичного кап-му вільного руху цін у напрямку
зниження (досвід показав, що ціни залишаються незмінними навіть заумов
зниження зарплати та спаду вир-ва.

Він показав неможливість постійного зниження норми процента з метою
стимулювання інвестицій. Є ета, нижче якої суб”єкти не передадуть свої
заощадження у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з
метою страхування себе у разі ускладнень.

Отже він намагався показати, що мех-зм автоматичного зрівнювання попиту
та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія є утопією.

За К. витрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є у
розпорядженні сус-ва. Але зі зростанням доходу зменшується показник
граничної схильності до споживання, а відтак зменшується і частка
споживання в доході. Це пов”язано з тим, що частина НД заощаджується.
Причину цього К. бачив в схильності людини споживати менше в міру
збільшення її доходу – “основний психологічний закон сус-ва”.

Умова досягнення рівноважного стану ек-ки за К. полягає щоб вакуум між
рівнем доходу і споживанням заповнювався збільшенням інвестиційних
витрат

К. виділив 3 мотиви зберігати гроші готівкою;

– трансакційний мотив (бажання мати готівку для нгепередбачених
платежів) ;

– мотив перестороги;

– спекулятивний мотив.

За К. зменшення зарплати не здатні зменшити безрбіття.

Теорія попиту на гроші у К. – теорія “ переваги ліквідності “.
Ліквідність за К. – це можливість ати за одиницую часу за макс. ціною
будь-яке майно.

Значення теорії К.;

– висуває на перший план проблеми реалізіції (неефективного попиту), що
започаткувало розвиток динамічної теорії циклу.

– теорія НД та мультиплікатора увійшли в післякеййстанські теорії ек.
зростання;

поєднав ек. теорію та ек. політику.

68. Неокейнсіанстао. С.Харріс. Е.Хансен.

У США ідеї Кейнса розвивали ще у 30-ті рр. його американські
послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е.Хансен
та С. Харріс. Елвін Хансен (1887—1976) вів у Гарвардському університеті
спеціальний семінар, який відвідували визначні урядові чиновники та
бізнесмени. Цей семінар відіграв важливу роль у поширенні кейнсіанських
ідей у США.

Характерною рисою економічних теорій післякейнсіанського періоду є те,
що у поясненні найважливіших економічних проблем чільне місце надається
інвестиціям.

Неокейнсіанські теоретики циклу доповнили концепцію мультиплікатора так
званою концепцією акселератора, який характеризує зворотний зв’язок між
національним доходом і інвестиціями. Велике значення у неокейнсіанській
теорії циклу має поділ капіталовкладень на автономні та похідні. Похідні
інвестиції — це такі, що зв’язані з розширенням споживання внаслідок
зростання національного доходу.

Неокейнсіанці стверджують, що за сучасних умов цілком можливо обмежувати
розмах циклічних коливань, стримуючи зростання виробництва у фазі
піднесення та стимулюючи його у фазі рецесії. Органом, здатним це
зробити, є держава, що має у своєму розпорядженні багато важелів для
заохочення приватних інвестицій напередодні спаду або послаблення
інвестиційної діяльності у період «перегрівання» економіки.

69 Поширення кейнсіанства і його особливості в різних країнах.

Кейнсіанство зайняло провідне місце в політекономії в багатьох країнах
розвинутого капіталізму, особливо у США та Англії, і тривалий час
зберігало свої позиції. Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які
мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги,
проблему тривалих відхилень від стану динамічної рівноваги та проблему
короткотривалих відхилень, або циклічних коливань. Теорії, що виникли як
результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством. к

У США ідеї Кейнса розвивали ще у 30-ті рр. його американські
послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е.Хансен
та С. Харріс.

Під час економічної кризи 30-х рр. Швеція, як і більшість країн світу,
опинилася на межі фінансового краху. Витрати на інвестиції почали
скорочуватись і згодом зовсім зникли. Рестриктивна грошова політика
(обмеження грошових емісій, скорочення кількості грошей в обігу) знизила
купівельну спроможність населення і сприяла зростанню безробіття.

Проте криза в Швеції була менш тривалою, ніж в інших країнах, оскільки
структурна перебудова національної економіки на той час уже розпочалася.
Нові перспективні галузі промисловості з використанням новітніх
технологій забезпечили Швеції швидке нарощування економічного
потенціалу, і через два роки країна перейшла до експансіоністської
політики. 1932 р. на виборах до парламенту перемогли соціал-демократи
завдяки дуже вдалій програмі економічного відродження. Іншим прикладом
поширення ідей кейнсіанства є програмування капіталістичної економіки,
індикативне планування, що набуло розвитку у Франції, де після другої
світової війни державне регулювання економіки здійснювалося в широких
масштабах.

Французьку концепцію індикативного планування опрацював Франсуа Перру.
Концепція Перру справила значний вплив на практичну реалізацію
програмування економіки Франції. 1947 р. було прийнято перший
п’ятирічний план. Така практика тривала й у наступні роки.

70 Неокейнсіанські теорії економічного зростання. Р.Хзррод. Є.Домар.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники — А. Хансен, Р. Хар-род, Є.
Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уникнути недоліків
моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (моделі Р. Харрода, Є.
Домара).

Р.Харрод запропонував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має
відношення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня величина
граничної схильності до заощадження, одна середня величина граничної
продуктивності капіталу (обидві величини є константами); заощадження та
інвестиції є функціями тільки доходу; відсутня взаємозамінюваність
факторів виробництва, не береться до уваги технічний.

Модель зростання Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш наочним
прикладом ідеї «нейтральності» технічного прогресу, яка бере початок із
тези про стагнацію 30-х рр.

Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що виробляє
інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ.

Американський економіст Є. Домар, як і Харрод, протиставляючи економічну
динаміку статичним теоріям, передовсім кейнсіанст-ву, розглядає принцип
акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображує
динамізм економіки. Домар вважає інвестиції основним фактором і рушійною
силою економічного зростання у зв’язку з їх подвійним ефектом
(«дохідний» та «виробничий»). Інвестиції, на думку Домара, є необхідною
умовою зростання, оскільки збільшення потужності виробничого апарату
забезпечується інвестиціями — так званий виробничий ефект. Але цього ще
недостатньо, бо для перетворення можливості виробництва у дійсність
необхідним є ефективний попит, який формується переважно тими самими
інвестиціями з допомогою «дохідного ефекту», причому тут інвестиції
відіграють роль стимуляторів наступних інвестицій. Формула економічного
зростання Домара відображує ті самі закономірності, що й рівняння
Харрода, але в іншій математичній інтерпретації

Дія принципу акселерації у моделях Домара та Харрода базується на тому,
що зміни споживацького попиту зі зростаючою інтенсивністю передаються на
різні ступені виробництва, до того ж між змінами масштабів споживацького
попиту та змінами розмірів інвестицій існують прямі кількісні
залежності: відносно незначні зміни споживацького попиту приводять до
відносно значних змін масштабів інвестицій.

71 Посткейнсіанство. Дж.Робінсон, П.Сраффа, Н.Калдор.

Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох наукових напрямків:
англійського лівого кейнсіанства з центром у Кемб-ріджі, де тривалий час
жила і працювала Дж. Робінсон — загальновизнаний лідер цієї течії.
Американці ще із середини 60-х рр. виступили з критикою кейнсіанської
ортодоксії як теорії «рівноваги з неповною зайнятістю». Вони
стверджували, що версія кейнсіанства, що розроблена Е. Хансеном, П.
Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса.

Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет
Робінсон (1903—1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику
неокласицизму, а особливо його методологічної основи — маржиналізму.
Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та
доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому
за об’єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не
тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони
категорично відмовляються від моделі Хікса—Хансена, трактуючи її як
«незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших
визнала кризу ортодоксального кейнсіанства.

З іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора зв’язано розробку концепції
розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М.
Кейнса. Основні елементи посткейнсіанського підходу до цієї проблеми
можна сформулювати так. По-перше, формування доходів не зв’язане з
граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у
розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів.
Проте, на думку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування
залежить не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від
комплексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку.

Так, системарозподілу за Калдором має забезпечувати відповідний рівень
заощаджень. А оскільки величина норми заощадження значною мірою є
функцією соціально-економічного статусу одержувачів доходу, то вирішення
проблеми розподілу в Калдора в кінцевому підсумку можна зобразити у
вигляді достатньо простої схеми: якщо заощаджень недостатньо, то треба
збільшити доходи тих, хто більше заощаджує.

Н. Калдор уважав, що в сучасній західній економіці рівень виробництва
обмежений не ефективним попитом, а обсягом наявних виробничих ресурсів,
отже проблема реалізації, на відміну від теорії Кейнса, визначає і
характер спрямованості причинних залежностей у моделі Калдора. Головним
фактором, що формує характер взаємозв’язків між економічними змінними,
є, за Калдором, технологічні умови виробництва. Саме ці умови впливають
і на величину капітального коефіцієнта, і на необхідний для його
підтримування обсяг інвестицій.

П’єро Сраффа. Його концепцію, викладену у книжці «Виробництво товарів за
допомогою товарів» (1960) прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як
логічну підставу для побудови нової теорії розподілу. Сраффа відкидає
неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з
концепціями «граничної корисності»

і «граничної продуктивності», повертаючись до теорії вартості Д.
Рікардо.

Сраффа піддав гострій критиці розподільчу функцію вільної конкуренції,
яка, за твердженням класиків, стихійно забезпечує одержання кожним із
факторів виробництва (праця, земля, капітал) своєї частки у створеному
доході відповідно до граничної продуктивності.

72 Кейнсіанська теорія та економічна політика.

Кейнсіанство як напрямок економічної думки відіграло важливу роль у
розвитку західної економічної теорії. Воно зробило спробу відповісти на
ряд важливих питань, що виникли у зв’язку з кризою в 30-х рр. Кейнс
указав на ряд слабких сторін буржуазної економічної науки свого часу,
звернувши увагу на такі сторони капіталістичної дійсності, які раніше
ігнорувалися економістами; зробив спробу внести нові елементи в аналіз
капіталістичної економіки, наблизив економічну науку до потреб
господарського розвитку; помітив нові тенденції у розвитку капіталізму
та обгрунтував необхідність участі держави в економічному житті.

Концепція Кейнса справила значний вплив на дальший розвиток економічної
теорії та економічної політики. Ідеї Кейнса взяли на озброєння керівні
органи капіталістичних країн. Особливо це стосується теорії
національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших аспектів
макроекономіки. Саме теорія Кейнса поклала початок широкому втіленню в
життя державного регулювання економіки, опрацюванню конкретних методів і
способів такого регулювання.

Особливе місце кейнсіанство посіло в економічній теорії та практиці США
багато заходів, які проводилися у період «Нового курсу» було прямо
«запозичено» в Кейнса: організація громадських робіт, фінансування
державного будівництва важливих господарських об’єктів, курс на
дефіцитне фінансування тощо.

Кейнсіанські ідеї були дуже популярними в Німеччині, особливо у середині
60-х рр., коли й тут стали помітними ознаки економічної кризи. Провідним
напрямком економічної думки Німеччини став своєрідний синтез
неолібералізму з кейнсіанством, з явно вираженим визнанням необхідності
державного регулювання економіки.

73. Еволюція неокласичних ідей у XX ст.

Неокласична школа політичної економії справляла неабиякий вплив на
інші напрями. Саме неокласичні теорії формували методологічні засади
досліджень економічних явищ усіма іншими течіями в політичній економії:
в основу ідей кожної з них було покладено неокласичний аналіз
взаємозв’язків та взаємовпливу елементів еко-і; номічної системи. Адже
економічні доктрини будь-якого спряму-і вання виходили з того, що
втручання держави в економіку можливе лише у межах, окреслених приватною
власністю на засоби виробництва, тому воно має базуватися на визначенні
особливостей та закономірностей функціонування ринкового організму, на
розумінні того, що свідоме формування одного з елементів економічної
системи спричинятиме відповідні зміни в усій системі.

Неокласична економічна теорія входить у нову фазу, набирає нових рис,
чітко окреслюються її функції — нормативна (формулюються програми
розвитку, визначаються його основні напрями, розробляються практичні
рекомендації, тобто формуються засади економічної політики) та
позитивна, науково-дослідна (вивчаються економічні закономірності та
фактори прогресу суспільства). Широко використовуються
економіко-математичні, статистичні методи моделювання економічних
процесів, системний та факторний аналіз.

Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, заперечує
необхідність втручання держави в економіку, отримує назву консервативної
(ортодоксальної) течії неокласичної школи.

У цей же час формується і неолібералізм — течія в неокласичному вченні,
що визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку.

74 Перегляд неокласичної теорії ринку. Теорії монополії і конкуренції.

Модель досконалої конкуренції, що її було покладено в основу всіх
теоретичних узагальнень класичної та неокласичної шкіл, була досить
умовною. Але вплив такого чинника, як монополія, на той час був
настільки несуттєвим і швидкоминущим, що ринок та конкуренція в
економічній теорії, починаючи від Сміта, Рікардо, Мальтуса, Мілля і
закінчуючи Маршаллом, розглядаються як ідентичні категорії.

Класична і, значною мірою, неокласична теорії протягом тривалого часу
продовжують користуватися поняттям досконалої конкуренції, яке, хоча й
зазнає певних уточнень, у цілому сприймається як аксіома.

Монополію автори класичного та неокласичного спрямування завжди
розглядали як антипод конкуренції.

Робінсон у своїй праці розглядає монополію (або олігополію) підприємства
(фірми), а Чембер-лін приділяє головну увагу монополії продукту
(товару).

Конкуренція як така за олігополії зберігається, але в особливих формах:
її функції, зокрема стимулювання й врівноважування економіки,
обмежуються, що призводить до часткової втрати конкурентного ефекту.
Тому Робінсон називає її недосконалою конкуренцією.

Виникає особлива форма протистояння — монополістична конкуренція, що має
на меті сформувати власне коло споживачів.

Цінова конкуренція. Пропонуючи диференційований товар, кожен продавець
товару чи послуг формує власне коло покупців — мікроринок, на якому він
виступає як монополіст, що контролює ціну товару, певною мірою
підвищуючи її за рахунок обмеження обсягів виробництва.

75 Неокласичні теорії економічного зростання. Р.Солоу, Дж.Мід.

Неокласична доктрина економічного зростання формувалася на базі двох
джерел — теорії факторів виробництва, та концепції виробничої функції,
що враховує взаємодію двох факторів — праці ікапіталу.

Неокласична теорія економічного зростання як особливий напрямок
макроаналізу виходить зі старої класичної концепції трьох факторів
виробництва, згідно з якою праця, земля та капітал є самостійними
творцями вартості, тому власник кожного з факторів отримує частину
створеного продукту у вигляді доходу (заробітної плати, ренти та
прибутку) залежно від продуктивності кожного з факторів.

Узагалі, у центрі неокласичного визначення проблеми еконо мічного
зростання стоїть ідея оптимальності ринкової системи як
саморегулювального організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх
виробничих факторів окремими економічними суб’єктами й економікою в
цілому.

76 Виникнення і загальна характеристика неолібералізму. Школи
неолібералізму.

Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на
неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки,
вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як
ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і
забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль
держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на
класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для
конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції
держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі
способом пере- розподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність
від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

77 Англійський неолібералізм (лондонська школа). Ф.Хайєк.

Англійський неолібералізм. Одним з основоположників і головних
теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка.

Провідною складовою методології Хайєка є ідея «спонтанного | порядку».
Хайєк фактично відмовляється від неокласичної доктрини і економічної
рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує. На думку
Хайєка, спонтанний порядок можливий за двох умов — відмови від
привласнення чужого та виконання добровільно взятих на себе зобов’язань.

Хайєк негативно ставиться до макроекономічного аналізу, визнаючи лише
мікроекономічний рівень досліджень, результати яких можуть бути
застосовними за конкретних обставин.

На відміну від багатьох економістів Хайєк не ставить собі за мету
обгрунтувати негативний вплив на економічну рівновагу процесу
монополізації виробництва.

Система приватної власності — головна умова економічної свободи й
конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма,
незалежними один від одного, суб’єктами, доти ніхто, у тім числі й
держава, не матиме над ними абсолютної влади.

Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального
порядку — свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору,
свободи розвитку.

78 Французький неолібералізм (паризька школа). М.Алле.

Виникнення французького неолібералізму датується 20—30-ми рр. XX ст.
Відродження неолібералізму у Франції припадає на початок 60-х рр.

Однак під впливом цієї школи характер планування французької економіки
змінився. Воно стало договірним, здійснювалось на підставі угод між
державою та приватними підприємцями, хоч французькі неоліберали не
ігнорували й індикативного планування, допускаючи існування
індикативного плану як додаткового інструмента економічної рівноваги.
Його об’єктом залишається господарська кон’юнктура, але воно
орієнтується на ринкові механізми.

Представники неоліберальної школи заперечували необхідність
перерозподілу національного доходу на користь безробітних. Вони вважали
абсурдним твердження, що безробітні є резервом для поповнення армії
зайнятих, і наголошували, що надлишок робочої сили є наслідком порушення
економічної рівноваги. Вирішення цієї проблеми зв’язувалось ними зі
структурною перебудовою виробництва, пожвавленням інвестиційних
процесів.

Представник французької неоліберальної школи М. Алле. Ним написано низку
праць із соціології, історії цивілізацій, теоретичної й практичної
економіки.Серед них: теорії максимальної ефективності, основ економічних
розрахунків, міжчасових процесів, максимальної ефективності інвестицій,
невизначеності, грошей, кредиту і грошової динаміки, ризиків та
корисності, випадковостей та екзогенного фі-зищюго впливу й інші.

Але головним об’єктом його досліджень була економіка: він намагався
зрозуміти фундаментальну структуру економіки, визначити чинники її
розвитку.

Метод дослідження. Алле — яскравий представник ринково-інституціональної
школи. Використовуючи методи економікотеоретичного та
порівняльно-історичного аналізу, він змальовує загальну картину розвитку
суспільств, що в них раціональність економічних відносин забезпечується,
на його думку, приватною власністю з притаманною їй свободою
господарського управління.

Теорія інвестицій, яку формулює Алле, зводиться до попиту і (пропозиції
грошових капіталів за умов стабільного грошового обігу.

Контроль Алле вважає не дуже дійовим інструментом. Єдиний |об’єктивний і
ефективний контролер — це ринок. На його думку, об’єктом контролю мають
бути тільки державні витрати та грошовий обіг.

79 Неолібералізм у Німеччині. Теорії “соціального ринкового
господарства” та “сформованого суспільства”.

Особливостями німецького неолібералізму є те, що представники цієї течії
не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також
інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою. Німецька
неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує
інституціональні, організаторські та виховні функції, і має на меті
свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий
менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на
неокласичні ідеї саморегулювання економіки.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихідним пунктом
протиставлення ринкового господарства центрально-керованому
господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству,
побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому
економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія
«третього шляху» розвитку.

Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конкурентна ринкова
економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою
економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою
забезпечення соціальної справедливості.

Напрям розвитку Німеччини визначався окупаційним урядом відповідно до
плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна
допомога. Німеччина стала перед вибором між центрально-керованим типом
господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання
грошової допомоги, кредитів для відновлення економічної структури).

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регулюванням та
непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма
участь держави в суспільному житті не виходила за межі соціальної сфери.

80 В.Ойкен та його концепція “ідеальних типів господарських, систем.

Вальтер Ойкен (1891-1950) вивчав політекономію, історію, філософію в
університетах Кіля, Бонна, Йени. 1913 року отримує вчений ступінь
кандидата наук. 1921 р. в Берлінському університеті здобуває ступінь
доктора наук. З цього часу основним об’єктом його дослідження стають
економічні проблеми розвитку суспільства.

Там він заснував економічну школу, основною ідеєю якої було створення
теорії майбутнього суспільства, побудованого на принципі свободи та
достойного людини економічного й суспільного порядку.

Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких
«Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна
валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і
друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання —
1954), «Основні принципи національної економії» (1940), яка витримала
багато видань, а також «Основні принципи економічної політики», що
вийшла вже після його смерті, 1952 р. Усі його праці грунтувалися на
класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній
спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи
національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо
методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем —
центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство.

Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена,
характеризується таким рівнем планування, за якого всі економічні
зв’язки між економічними суб’єктами заміщено адміністративними
вертикальними зв’язками центру з підприємствами. Централізоване
планування він розглядає виключно як економічну політику, наводячи
історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вказуючи на
сучасні її форми — економічну політику соціалізму в СРСР та
централізоване керування у фашистській Німеччині.

Ойкен уважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і
поступово руйнує її.

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній
власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує
підприємницьку ініціативу, розвиток економіки, та встановлення рівноваги
завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору:
рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин.
Вирішальним чинником економічного розвитку він називав потреби, які
вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника.
Виробник має бути заінтересованим у тім, щоб задовольнити будь-які
потреби споживача. Таку заінтересованість можна реалізувати тільки за
умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним
розпоряджатиметься.

81 Американський неолібералізм (чиказька школа). Монетаризм М.Фрідмена

Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції державного
регулювання характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що
згодом отримав назву монетаризму. Значний вплив на формування
монетаризму справили теорії американських економістів 20—40-х рр. Г.
Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта.

Та особливого поширення монетаризм як варіант неолібералізм набув у США
наприкінці 40-х – початку 50-х рр.

Цей період характеризувався виникненням низки монетарних теорій, що
пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти
стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та переконливою була теорія
чиказької («нової монетаристської») школи М. Фрідмена.

Мілтон Фрідмен (1912) народився у Брукліні в сім’ї вихідців з України.
1932 року закінчує навчання в університеті Ратгерса, де опанував дві
науки — математику та економіку. Він вступає до Чиказького університету,
де 1933 р. отримує ступінь магістра. Великий вплив на формування
неокласичних поглядів Фрідмена мали викладачі цього університету Г.
Саймон, Ф. Найт та Дж. Вінер, що займалися визначенням шляхів виходу
економіки з кризи з допомогою неокласичних підходів.

З 1948 р. М. Фрідмен працює в Чиказькому університеті, де займається
методологічними проблемами суспільних наук, проблемами правових відносин
(захистив докторську дисертацію), грошей і ціноутворення. Він був
президентом Американської економічної асоціації, радником президента з
економічних питань, членом редколегій багатьох економічних видань.

вибору».

Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком
орієнтовано на практичне застосування.

Монетаризм—це, власне,сукупність кількох неокласичних теорій, які
маютьсамостійне значення, але об’єднуються кількісною теорією грошей,
яку Фрідмен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою
концепцію він характеризує як «теоретичний підхід, що стверджує
важливість грошей»

Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних
регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване на
короткострокову перспективу: будь-які непередбачені зовнішні чинники
можуть спричинити відхилення від вибраного напрямку.

Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що альтернативи
ринковому механізму не існує.

82 Неокласичннй синтез. П.Самуельсон. Дж.Хікс.

Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною иколами
мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зростання
відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було
проголошено принцип «неокласичного синтезу».

Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр.
підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом
Самуельсоном.

Суть синтезу полягала в тім, іцо залежно від стану економіки
пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або
рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави
в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні
механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між
попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу»
був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої
погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в
класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського
аналізу, що є придатною для сучасної економіки».

Його книжку «Економіко» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і
витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу
проблем, що стосуються всіх сторін економічного життя. Особливо
наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу»
(1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе
подолати відстань між мік-ро- та макроекономікою.

83 Неокласичне відродження. Теорії “економіки пропозиції” та
“раціональних очікувань”.

Доктрини «неокласичного відродження» характеризуються крайнім
радикалізмом, заперечують необхідність втручання держави в економіку і
за теоретико-методологічними підходами є суто неокласичними. Незважаючи
на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з
того, що життєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутрішніми
стимулами економічного розвитку; головна цінність суспільства — не
соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є
економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією.
Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти
активного втручання держави в економіку, не погоджуючись навіть на ту
обмежену роль.

Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім числі в
теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції».

Теорія раціональних очікувань. У 60-х—70-х рр. зростає розуміння того,
що регулюючого впливу держави недостатньо для забезпечення
збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий
вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню,
наприклад, інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і
«раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків
певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі
«адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації,
виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують
функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень
ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив
урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Економіка пропозиції. За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги
беруться суб’єктивні та об’єктивні чинники, науковці дійшли висновку, що
політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б
сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, забезпечуючи лише
короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість.

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а
індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які
виробляють з певною метою. Тому державне регулювання ринку має бути
спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток
виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за
допомогою оподаткування.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було заперечення
маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного
оподаткування. Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи
принципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до
рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки
економетричними моделями та програмами дальшого розвитку економіки.

84 Теорія “економіки пропозиції”. А.Лаффер, К.Мандель.

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а
індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які
виробляють з певною метою.Американські професори А. Лаффер та Р.
Мандель які вважали, що економіка пропозиції формується на підставі
вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.

Передовсім вони поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є
причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності і, отже,
зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок
маніпулювання податками визнали за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні
праці, заощаджень та інвестицій.

Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету)
є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.

Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочують розміри
доходів, а відтак і заощаджень підприємця.

Цей причинно-наслідковий зв’язок промоделював Лаффер, показавши, як
фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію.

Він зазначив, що вплив податків на попит відчувається швидше. У
короткостроковому періоді зниження податків однозначно спричиняє
зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень.
Для того щоб став відчутним вплив змін в оподаткуванні на пропозицію,
потрібен більш тривалий час, оскільки це зв’язано з процесом
виробництва, але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим.

Зниження ставок податків у короткому проміжку часу призведе до
зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу активність, що згодом
збільшить і надходження.

Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку,
яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та
структури виробничої сфери, національних, культурних. психологічних та
інших чинників.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було заперечення
маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного
оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність,
оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний
розподіл факторів виробництва, перерозподіл національного доходу між
виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною
приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення
тіньової економіки. бартерного обміну, скритої зайнятості.

85 Теорія “раціональних очікувань”. Р.Лукас, Т.Сзрдженте.

Теорія раціональних очікувань. У 60-х—70-х рр. зростає розуміння того,
що регулюючого впливу держави недостатньо для забезпечення
збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий
вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню,
наприклад, інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і
«раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків
певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі
«адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації,
виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують
функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень
ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив
урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Роберт Лукас поставила в 70-х рр. під сумнів справедливість багатьох
положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок
відомий під назвою «нової класичної школи економіко». Він заперечував
будь-які форми державного втручання в економіку і базувався на
суб’єктивістському підході до аналізу економічних явищ.

Відтак Лукас робить висновок про принципову неефективність кейнсіанських
аналітичних моделей та політики регулювання попиту. А 1975 р. Т.
Сарджент та Н. Уоллес у спільному дослідженні довели, виходячи з цієї
теорії, також і неефективність активної фіскальної та грошової
кейнсіанської політики, що підтверджувало висновки школи про
нейтральність грошей та недоцільність кон’юнктурної політики.

Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного регулювання
з допомогою кількох аргументів. Один із них — недоцільність, оскільки
будь-яке втручання нівелюється поведінкою економічних агентів. Другий —
це твердження, що така політика породжує (через раціональні очікування
та адаптацію діяльності) результати, протилежні прогнозованим. Так,
регулювання сукупного попиту призвело до наростання інфляційних
процесів, хоча зайнятість залишалась на тому самому рівні. (З іншого
боку, монетаристські рецепти також не давали необхідних результатів,
оскільки економічні агенти адаптували свою діяльність до економічної
політики.) Третім аргументом був той, що державна політика стосується
макроекономічного рівня, ігноруючи мікроекономічний, де саме і
приймаються рішення про економічну поведінку в конкретній економічній
ситуації.

86 Досвід застосування рекомендацій неокласичної теорії’в економіці
різних країн.

Концепції чиказької школи та доктрин «економіки пропозиції»,
«раціональних очікувань» стали ще одним прикладом ефективного вторгнення
економічної теорії в реальну економіку. Особливо чітко це проявилося в
ході здійснення економічних реформ в Англії та США, де, починаючи з 80-х
рр., робилися рішучі кроки до віднов лення саморегулювальних механізмів
та обмеження державного регулювання.

«Тетчеризм». Монетаристську грошову політику було запроваджено в
практику управління державними фінансами Великобританії ще урядом
Каллагена 1976 р. на вимогу Міжнародного валютнего фонду.

Скорочувалась кількість урядових службовців, впровадилась структурна
перебудова управлінського апарату, ліквідовувались, особливо «дорогі»
його підрозділи.

Запроваджувалась система штрафних бюджетних асигнувань. А готуючись до
нових виборів, М. Тетчер включила у свою програму проект радикальної
перебудови, яка гарантувала б урядові повний контроль над динамікою
місцевих податків.

Водночас було послаблено податковий тиск на особисті доходи.

Широка програма приватизації, спрямована на створення умов для
підприємницької діяльності, забезпечила справжню революцію в розвитку
виробництва та стабілізації економіки. Зрозуміло, що всі ці заходи
здійснювалися в жорстокій боротьбі з профспілками, яка завершилася
перемогою уряду.

«Рейганоміка». Дещо інакше реалізовувалась монетаристська доктрина в
США, де економічна програма Фрідмена тривалий час не знаходила
підтримки.

Фрідмен як радник президента Ніксона запропонував проект реформи «План
допомоги сім’ї» на 1969—1971 рр., який, проте, не було затверджено
конгресом. Адже принципове значення для реалізації рекомендацій
монетаристів мала ідея контролю над грошовою масою, яка визначала
напрямок конкретних заходів у сфері грошово-кредитного регулювання. Уряд
Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держави, скорочуючи
податки з метою використання дефіциту федерального бюджету як важеля
впливу на витрати.

Водночас успішна реалізація сучасних неокласичних доктрин можлива не
скрізь і не завжди. Для цього необхідна не лише полі-тична воля влади, а
й відповідні економічні умови, відповідний рівень розвитку країни,
належні історичні, національні, інституційні та інші чинники.

87 Загальна характеристика інституціоналізму та основні етапи його
розвитку.

Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Його
своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інституціоналізму
в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв’язують їх з
проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків.
Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній
науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як
американське явище і довго лишався таким.

Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов раннього періоду
імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і середньої буржуазії
та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у
гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його
реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну
спорідненість інституціоналісти мають з англійськими соціологами й
економістами — прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж.
Гобсоном, який, на думку самих американських інституціоналістів, зробив
спробу теоретично обгрунтувати реформістські програми.

Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання
економіки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею.
Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклектизм,
строкатість притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках
різноманітних напрямів. Передовсім можна виділити ранній
інституціоналізм і неоінституціоналізм.

88. Ранній інституціоналізм та його головні напрями.

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні на-прями: 1)
соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпі-ричний
(кон’юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм.

Панування техноструктури забезпечить ефективний і раціональний розподіл
ресурсів, ефективне функціонування економіки, спрямованої на задоволення
людських потреб. За цих умов виникнуть нові інститути, нові інстинкти.

Соціально-правовий інституціоналізм.

«Інституціональна економіка» — це економіка «регульованого капіталізму»,
«адміністративного капіталізму», Ці характеристики зв’язані з
визначенням ролі держави в капіталістичному суспільстві. Держава має
забезпечити управління розвитком капіталістичної економіки, регулювати
конфлікти не лише між окремими капіталістами, а й між капіталістами і
робітниками.

Кон’юнктурно-статистичний інституціоналізм.

Грошова економіка, безумовно, має недоліки, їй притаманні суперечності,
але вона— найліпша форма організації суспільства, оскільки забезпечує
потреби бізнесу, здійснює облік і є знаряддям установлення взаємодії і
співробітництва в суспільстві.

Інший бік проблеми — соціальний, котрий розглядає як звичку одержувати й
витрачати гроші.

89 Неоінституціоналізм.Соціальний (індустріально-технологічний)
інституціоналізм. Дж. Гелбрейт

Джон Кеннет Гелбрейт (1909р. нар.) — уродженець Канади, перший науковий
ступінь здобув у Торонтському університеті, але більша частина його
професорської і наукової діяльності пройшла у США — у Каліфорнійському,
Принстонському, Гарвардськом верситетах. Він відігравав активну роль у
політичному житті.У 1961 — 1963 рр. був послом в Індії. Гелбрейт
пропагував «суспільство добробуту».В працях, опубліко у 50-х рр.,
Гелбрейт розглядає техніку, як основу економ. прогресу. А в його «Новому
індустріальному суспільстві» ( знайшли найповніше відображення позиції
теоретиків «індустріального інституціоналізму» .

90. Неоінституціоналізм. Теорія трансакційних витрат та економічна
теорія прав власності Р.Коуза.

Рональд Коуз (1910р. нар.) — американський економіст англійського
походження. 1991 р. він одержав Нобелівську премію за праці з проблем
трансакційних витрат — «Природа фірми» (1937), «Проблеми соціальних
витрат» (1960). Тоді ці публікації мало кому були відомі. А згодом про
них заговорили як про епохальні праці, зокрема статтю «Проблеми
соціальних витрат» визнано чи не найбільшим досягненням економічної
думки після другої світової війни.

Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тім, що він визначив і
запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні витрати
(витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання
контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого
контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової
міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та
організації.

На думку Коуза, для успішного функціонування ринку важливе значення
мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо трансакційні
витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються
суб’єктами господарювання — ринок здатний до саморегулювання настільки,
що може усувати навіть соціальне значущі зовнішні ефекти (екстерналіі).
Зовнішні ефекти — це витрати, або вигоди, зв’язані з економічною
діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової
угоди.

Сучасні інституціоналісти так само критикують неокласичні й
неокейнсіанські теорії. Вони зберегли «дух незгоди», «бунтарства», що
знаходять свій прояв у сучасному реформізмі. Їм притаманне також
розширення традиційних об’єктів теоретичного аналізу за рахунок нових
актуальних питань.

91 Теорії трансформації капіталізму: “народного капіталізму”,
“колективного капіталізму”, «соціального партнерства»

Теорія «народного капіталізму» виникла у 50-х рр. у США. З її
обгрунтуванням виступили такі економісти і соціологи, як А. Берлі, М.
Наддер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та інші. Найбільше
прихильників вона здобула в Європі, особливо у ФРН, Австрії, Англії,
Італії.

Теорія «народного капіталізму» складається з трьох частин:

1)теорії «демократизації капіталу», або «дифузії власності»; 2) теорії
«управлінської менеджерської революції»; 3) теорії «революції в
доходах».

Концепція «колективного капіталізму» Концепція колективного капіталізму
склалась у 60-ті рр. XX ст., проте її початки сягають 30-х рр., коли
американські економісти Г. Мінз та А. Берлі висунули ідею про те, що
акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. У їхньому
трактуванні корпорація із організації приватної власності перетворюється
на «соціальний інститут», мета якого вже не ототожнюється з
максимізацією прибутку.

Концепція «колективного капіталізму» має багато спільного з теорією
«народного капіталізму». Ця спільність насамперед полягає в тім, що
важливою складовою обох концепцій є теорія «революції управління».
«Власність і контроль, —відокремились і перебувають у різних руках». У
концепції «колективного капіталізму» беруться до уваги тільки показники
(розміри корпорації), але ігнорується їх соціально-економічний зміст. І
не випадково саме на цьому грунті в 60—70-х рр. сформувалась концепція
«соціальної відповідальності» корпорації перед суспільством.

Концепція «соціального партнерства». Після другої світової війни принцип
«соціального партнерства» поширюється у багатьох західноєвропейських
країнах. З обгрунтуванням цієї ідеї виступили французький економіст і
соціолог Р. Арон, німецький професор Е. Гауглер, Д. К. Гелбрейт та інші.

Вони намагалися довести, що в сучасному капіталістичному суспільстві
внаслідок розвитку науково-технічної революції, посилення економічної та
соціальної ролі держави, зростання кількості великих корпорацій
докорінно змінилось становище робітників, зникли класові суперечності і
класові конфлікти. «Сучасні трудові відносини в промисловості, особливо
у великих корпораціях, — усе більше набирають мирного характеру… це є
наслідком того, що інтереси, колись різко ворожі, тепер переважно
перебувають у гармонії».

Концепцію «соціального партнерства» широко використовували
західнонімецькі неоліберали в теоретичних розробках «соціального
ринкового господарства», «сформованого суспільства» тощо.

Посилення втручання держави в економічне життя, зростання її ролі у
вирішенні соціальних проблем породили майже аналогічні теорії
«плюралістичної економіки», «планового капіталізму», «держави достатку»,
«суспільства високого масового споживання» тощо.

92 Теорії індустріального суспільства.

Науково-технічна революція справила великий вплив на всю систему
сучасної політичної економії.

Основи індустріальної концепції було закладено ще у 40—60-х рр. вона
знов набула актуальності у зв’язку з розгортанням НТР. Родоначальником
концепції «індустріального суспільства» вважають американського
економіста П. Дракера, який у 40-х рр. опублікував кілька праць,
присвячених цій проблемі: «Майбутнє індустріальної людини» (1942), «Ідея
корпорації» (1946), «Великий бізнес» (1947), «Нове суспільство.

У 60-х рр. теорію «індустріального суспільства» розвинули американський
соціолог і економіст Уолт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і
Раймон Арон.

Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання.
Не-комуністичний маніфест» (1960), який виклав власну концепцію
суспільного розвитку, як альтернативу марксистській формаційній теорії.
Він виділяє п’ять стадій економічного зростання: 1) традиційне
суспільство, 2) підготовка передумов для піднесення, 3) піднесення, 4)
рух до зрілості, 5) ера високого масового споживання.

93.Сучасні концепції футурології.

Досить умовно можна виокремити два основні напрями сучасної футурології
— індустріальний і конвергентний. Прихильники теорії конвергенції,
намагалися спрогнозувати процеси суспільного розвитку, виходячи з
існування двох протилежних систем. У межах індустріального напряму
футурологічний характер мають різноманітні теорії так званого
постсуспільства. Англійський футуролог Ст. Котгров писав з приводу
цього: «Основою формулювання наших уявлень про майбутнє є технологічний
детермінізм, який стверджує, що машини творять історію. Індустріальна
революція і тепер «нова індустріальна революція» є поняттям, які
припускають, що технологія є джерелом руху сучасних соціальних систем».

В основу характеристики суспільства майбутнього беруться різні Як
засадні вибираються різні ознаки майбутнього суспільства. Проте
більшість ознак постіндустріального суспільства Кан і Вінер тільки
декларують, не розкриваючи їхнього змісту.

94 Виникнення та суть реформізму. Економічні концепції Е.Бернштейна,
К.Каутського, Р.ГІльфердінга

Родоначальником правого крила ревізіонізму став Е. Бернш-тейн
(1850—1939), який 1899 р. видав книжку «Передумови соціалізму і завдання
соціал-демократії». Зміст її відображав нове розуміння суті робітничого
руху, відмінності його нової програми, стратегії і тактики від
марксистських.

Важливим висновком Бернштейна, який категорично не сприймали
ортодоксальні марксисти, було твердження про те, що комунізм не є
кінцевою метою історичного розвитку людства, а форми віддаленого
майбутнього непередбачувані.

К. Каутський (1854—1938) у працях «Соціальна революція» | (1902) та
«Шлях до влади» (1909) обґрунтовує невідворотність епохи соціальної
революції як об’єктивно зумовленого явища, підготовленого всім
попереднім розвитком людства. Монополізація виробництва як закономірний
етап розвитку капіталізму, на його думку, усуспільнює економіку і
привносить до неї планове начало, а тому немає необхідності в практичних
революційних діях та завоюванні влади збройним шляхом, достатньо
парламентських методів боротьби за контроль над економічною владою.

Каутський засуджував війну, виступав за мирне вирішення всіх проблем.

Р. Гільфердінг (1877—1941) У своїх працях, написаних в цілому з
марксистських позицій, зокрема у «Фінансовому капіталі» (1910), він
аналізує головні зрушення, що відбулися в економіці та політиці
капіталізму наприкінці XIX — поч. XX ст.: виникнення і розвиток системи
капіталістичного кредиту, поширення акціонерних товариств як особливої
форми монополізації капіталів, існування таких економічних явищ, як
статутний та фіктивний капітал.

Ідеї Бернштейна, Гільфердінга та Каутського зацікавили не тільки
соціал-демократів, а й деяких марксистів.

95. Концепція “демократичного соціалізму” як теоретична платформа
соціал-реформізму

Намагання теоретично обгрунтувати шлях до со-ціалізму через реформування
ек-них відносин у сус-ві об’єднує програми соціал-демократичних партій
після Жовтневої революції в Росії. Захід-ноєвропейським країнам
пропонувався ін. шлях — демократичний: через завоювання більшості в
парламенті на загальних парламентських вибо-рах. Перехід до соціалізму
зв’язувався з посилен-ням ролі держави і послабленням дії ринкових
механізмів під впливом монополізації. Англійський лейборизм. Сідней Вебб
(1859-1947). Основна ідея полягала в націоналізації власності й
державному регулюванні в-ва. Доходи і їхня динаміка розглядались як
рез-т діяльності всього сусп, а тому пропонувалось розподіл доходів
здійснювати під сусп контролем. Умовою становлення сусп форми розподілу
вважалась соціалізована власність, яка поступово в конкурентній боротьбі
переможе приватну. Ідеологами лейборизму 20—30-х рр. були Дж. Коул, X.
Дальтон, X. Ласкі, Д. Джей, Г. Моррісон, Е. Дурбін. Основою Їхніх
концепцій є визнання необхідності втручання держави в ек-ні процеси з
метою поступової трансформації кап-ної ек-ки в соціалістичну. Соціалізм
розуміли як лад, що базується на сус-ній власності на основні засоби
в-ва, й на суспільному контролюванні розподілу. Сус-на власність
утворюється акціонуванням під-в і лише згодом набирає форми державної,
колективної.

Австро-марксизм. Отто Бауер (1881—1938) та Карл Реннер (1870—1950).
Соціальну револю-цію вони вважали за необхідну, але шлях її здійс-нення
мав би бути тільки еволюційним. Вказува-ли, що В розвивається за
власними з-нами і не-дотримання цих з-нів призведе до хаосу, руйну-вання
прод-них сил, безмежного волюнтаризму. Рух фінансових засобів легко
поставити під сус-ний контроль і регулювання, а отже, немає пот-реби
руйнувати ек-ні взаємозв’язки, підривати ефективну ек-ку. Варто лише
взяти під контроль банківську сферу і проблему соціалізації процесу
перерозподілу доходів буде вирішено еволюцій-ним шляхом.

Нім. соціал-демократія та націонал-соціалізм. Теоретики – Карл Каутський
та Рудольф Гільфе-рдінг, які заперечували революційне насильство,
протиставляючи диктатуру пролетаріату демок-ратії. Перехід до соціалізму
має бути поступо-вим, ненасильницьким, оск передумови перерос-тання
кап-зму в соціалізм створюються в ході ко-нцентрації та централізації
капіталів. Усуспільнення В, зв’язане з виникненням акціонерного
капіталу, приводить до встановлення нових, партнерських відносин між
робітниками та капіталістами, оск робить їх співвласниками. Тому
природ-ним є встановлення робітничого контролю над В, посилення
організаційної діяльності фабричних комітетів, втручання профспілок у
виробничу по-літику з метою повного встановлення «госп-кої демократії».

Ек-ні ідеї амер. ліберал-реформаторів. Ек-на політика в країні в
міжвоєнний період (1920— 1930-ті рр.) будувалась на принципі невтручання
держави в ек-ку, макроек-ого саморегулювання. Ч. Бірд і Д. Дьюї вважали,
що суто амер. ек-ний індивідуалізм став гальмом на шляху розв-ку і
необхідна мирна «соціальна революція», в ході якої держава стане
народною, а її втручання в ек-ку не розглядатиметься як втручання в
інди-відуальні свободи. Така «соц-на революція» ма-тиме наслідком
створення сус-ва «3-го, суто амер. типу». Основна проблема – недостатньо
розвинутий споживчий ринок, натомість зростання обсягів пропозиції
забезпечувалось розвитком В, його монополізацією.

Р. Тагвелла, А. Берлі, Г. Мінза, Р. Молі.

Р. Тагвелл був прихильником доктрини директи-вного планування, що мало
визначати шляхи ви-користання капіталів, розміри цін, прибутків і
до-ходів населення. Він пропонував створити відпо-відну законодавчу
базу, яка б забезпечила зміт природи власності і сприяла створенню умов
для формування планової ек-ки. Р.Молі не поділяв його радикалізму.
Доктрина ек-ого реформування сус-ної ек-ки Р. Молі виключала ідею
трансфор-мування власності в сус-ну. Але він уважав за не-обхідне
створити конституційну базу для приму-сової картелізаціЇ ек-ки і
впорядкування конкуре-нтної боротьби. Найбільш завершеного вигляду
економічна теорія трансформації суспільства набула в працях А. Берлі і
Г. Мінза, які розгляда-ли корпоратизацію як шлях до нової форми
вла-сності і вказували на те, що в сус-ві відбулось ві-докремлення
власності від влади власника, вла-да перейшла до рук менеджерів, отже,
створено умови для державного управління ек-кою. На ду-мку Р. Тагвелла й
Р. Молі, А. Берлі й Г. Мінза, го-ловним напрямом державного планування і
регу-лювання мають стати доходи, що забезпечують платоспроможний попит.

Французькі соціалісти. Переважна більшість соціал-демократів (праве
крило — П. Ренодель, М. Деа, Ж. Мок) виступила проти екстремістських
ідей російської революції, хоча і вважала за нео-бхідне соц-не
реформування сус-ва. Ліве крило (Ж. Жиромський) визнавало необхідність
рево-люційних перетворень, формування сус-ної влас-ності на засоби В,
встановлення тимчасової дик-татури пролетаріату, поступовий перехід до
дер-жавного управління. Центристи (Л. Блюм, Л. Ло-ра, А. Філіпп)
обстоювали необхідність революці-йних перетворень, поступове
реформування вла-сності, створення державного сектора в ек-ці, пе-рехід
до державного регулювання сус-но-ек-них процесів, але вважали, що
вирішення цих проб-лем не може здійснюватися через диктатуру
пролетаріату. Згідно з такими підходами формува-лись і моделі
реформування сус-ва. Модель лівої соціал-демократії, мало чим
відрізняючись від комінтернівської, передбачала встановлення сус-ної
власності на засоби В шляхом націоналізації, державне регулювання ек-ки
— через запровад-ження системи директивного планування. Поряд із
радикальними рецептами лікування суперечно-стей кап-ної ек-ки
пропонувалось, однак, зберегти товарно-грошові відносини, які б
забезпечува-ли внутрішню саморегуляцію ек-ки. Диктатура пролетаріату
проголошувалась лише тимчасо-вим засобом наведення порядку. На думку
пре-дставників правого крила соціал-демократії, втручання держави в
ек-ку має відбуватись з до-помогою використання глобальних механізмів,
передовсім грошової сфери І прогресивної пода-ткової політики. Ек-сти
центристської орієнтації створили власну концепцію поступового перехо-ду
до соціалізму, яка частково синтезувала програми лівих та правих
соціал-демократів у тій частині, що стосувалась методів регулювання
ек-ки. Автори концепції (Л. Блюм, Л. Лора) виходили з відомої тези, що
монополізація В створює необ-хідні передумови для сус-ого управління В.

Програма шведської соціал-демократії. Розроблену на підставі ек-них
концепцій стокго-льмської школи програму шведської соціал-де-мократичної
партії було покладено в основу фор-мування ек-ної політики 30-х рр.
Основні положе-ння цієї політики базувались на таких засадних принципах:
сильна держава регулює ек-ний про-цес, використовуючи для цього
механізми само-регулювання, передовсім грошову сферу; персе-ктивний
напрям розв-ку — від ек-ки пропозиції до ек-ки попиту; соц-на сфера
базується на сильній і стабільній ек-ці, її розв-к регулюється і
контролю-ється державою.

Таким чином, у міжвоєнний період (20—30-ті рр.) формується (поряд з
переглядом неокласичної концепції ринку) доктрина соціал-реформізму. У
центрі цієї доктрини — ідея поступової побудови соціалістичного сус-ва,
ознаками якого є сус-на власність на засоби В, державне регулювання та
планування ек-ого розв-ку, соц-на справедли-вість. І хоч нац-ні моделі
трансформації різнили-ся масштабами й формами державного втручан-ня в
ек-ку, їх об’єднували декларована мета та деякі основоположні складові
ек-ної політики.

У цілому наприкінці 30-х рр. соц-но-демократич-ний, сус-не орієнтований
реформізм з успіхом почав практичну реалізацію своєї мети — посту-пової
трансформації кап-зму в соціалізм державно-парламентським шляхом.

96 Соціал-реформістські моделі економічного розвитку: німецька,
лейбористська, французька скандинавська.

Головною умовою побудови соціалізму є дотримання принципів
демократії і утвердження її в трьох сферах: економіці, політиці,
соціальній сфері.

Але існує ряд спільних проблем, які вирішуються в межах всіх
національних моделей «змішаної економіки»:

— створення умов для співіснування різних форм власності на засоби
виробництва і типів підприємств (приватної, державної і суспільної форм
власності, ринкового і монополістичного секторів, приватних, державних і
суспільних підприємств);

— визначення форм економічної демократії і вирішення зв’язаних з ними
питань самоуправління та участі трудящих в управлінні;

— визначення меж втручання держави в економіку та форм участі держави у
виробництві;

— визначення меж суспільного контролю за виробництвом і розподілом;

— визначення методів управління «змішаною економікою», ступеня поєднання
планового та ринкового механізмів регулювання економіки;

— принципи політики соціального реформування, управління соціальною
сферою та формування її інфраструктури, і вирішення, зв’язаного з цим
питання про головну мету економічної політики і засоби її досягнення.

Німецька модель «змішаної економіки». Неоліберальній моделі
«соціально-ринкового господарства», яка втручання держави в економіку
визнавала лише способом удосконалення механізмів функціонування
капіталізму, німецькі соціал-демократи протиставили модель «змішаної
економіки», що в ній державне втручання розглядалося як засіб переходу
до соціалізму.

Для ФРН не характерна націоналізація, «змішана економіка» будується на
поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів
підприємств:

— приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;

—державна власність, державний сектор, державні підприємства;

— суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства
суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільне значущої
мети).

Лейбористська (фабіанська) модель «змішаної економіки».

Ця модель передбачала еволюцію власності від приватної до суспільної
(державної) шляхом акціонування, а також прямої націоналізації.
Співіснування різних форм власності мало здійснюватись на засадах
публічної корпорації, тобто в націоналізованому секторі підприємство
мало бути підконтрольним парламенту (а не органам виконавчої влади), на
акціонерних підприємствах — загальним зборам акціонерів. Діяльність
державних підприємств, як і приватних та кооперативних, розгорталася на
засадах самофінансування і самоокупності. Але націоналізований сектор
мав право на пільгові позики та субсидії.

У лейбористській моделі «змішаної економіки» як єдиної «публічної
корпорації» значне місце займала система контролю над економічною
владою, що здійснювалася третьою силою — профспілками. Профспілковий рух
не обмежувався контрольними функціями, а відігравав конструктивну роль
як організатор виробництва. Використовувалась і «синдикалістська модель»
участі трудящих в управлінні, так званий робітничий контроль.

Скандинавська модель «змішаної економіки». Шведський соціалізм. В основу
скандинавської моделі «змішаної економіки» покладено концепцію
«функціонального соціалізму» шведських соціал-демократів: поєднання
приватних і суспільних засад економічного розвитку на функціональній
основі.

Соціал-демократична робітнича партія Швеції, яка перебуває при владі і
понад 60 років формує економічну та соціальну політику уряду, ніколи не
ставила питання про націоналізацію, хоч і ніколи не заперечувала право
на існування інших форм власності.

Економічна політика соціал-демократичного уряду Швеції є цілком
самостійною, незалежною від зовнішнього впливу. Засадним її принципом є
визнання безпосередньої залежності економічної стабільності від рівня
державного управління та суспільного добробуту.

Реформістська програма шведських соціал-демократів передбачала
еволюційний перехід до соціалізму через удосконалення системи
соціального забезпечення і ставила такі завдання:

— досягнення повної економічної демократії;

— збільшення обсягів суспільного виробництва;

— забезпечення повної зайнятості;

—справедливий розподіл і забезпечення соціальної рівності.

Французький варіант «змішаної економіки». Принципово відрізняється від
інших, і І не тільки концептуально. Французькі соціалісти, які
відіграють вирішальну роль у формуванні «лівого» напряму
соціал-демократичного руху, уважають, що націоналізація власності є
невідворотним, об’єктивно-обумовленим процесом.

Як важливу передумову докорінного трансформування суспільства вони
розглядали проведення (починаючи з кінця 50-х рр.) політики
«соціально-економічної модернізації», що знайшла відображення в доктрині
«третього шляху» генерала де Голля. Її складовими були:

— націоналізація ключових підприємств, банківських та фінансових установ
і посилення ролі державного сектора;

посилення дирижизму: державного індикативного планування суспільної
економіки і директивного планування економіки націоналізованого сектора,
довгострокового, середньострокового та поточного планування і
програмування;

— участь трудящих у прибутках;

— співучасть трудящих в управлінні (підзвітність управлінських структур
на всіх рівнях), регламентована суспільними угодами, розвиток
самоуправління в господарському та територіальному планах;

— контроль за ціноутворенням;

— контроль за використанням ресурсів;

— протекціонізм стосовно національних виробників;

—державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

— державний контроль за іноземними інвестиціями;

— розвиток системи соціальної допомоги, запровадження широкого спектра
соціальних програм;

контроль за розвитком культури та освіти.

97. Етапи становлення та еволюція радянської економічної думки.

Джерелом ПЕ соціалізму були ідеї соціалістів-ут-опістів, що відбивали
одвічну мрію людства про справедливе сус-во, і класична доктрина,
викори-стана К. Марксом та Ф. Енгельсом для ек-ого об-грунтування
справедливості класової боротьби та об’єктивної обумовленості заміни
кап-ого сус-ва на комуністичне. Основні принципи побудови соціалізму та
комунізму було сформульовано Марксом та Енгельсом, дальший теоретичний
розв-к основних концептуальних положень марк-систської доктрини здійснив
В. І. Ленін. Однак за-гального уявлення про основи соціалізму вияви-лось
недостатньо, коли постала проблема фор-мування реальної ек-ної сис-ми.
Уже в 1-ші роки Радянської влади розгортаються дискусії з при-воду
основних закономірностей та напрямків розв-ку ек-ної теорії,
визначається основне коло питань, які належало розв’язати. Характерною
рисою ек-ної теоретичної думки 1-их пореволю-ційних років був справжній
плюралізм. З 2-ої пол. 20-х рр,, а особливо з 1929 р., належність автора
до більшовицької партії стає переконливішим ар-гументом слушності його
теорій. Науково-аналі-тичний підхід замінюється класово-партійним та
ідеолого-етичним.

Наприкінці 20-х років колишні дискусії з приводу головних напрямків
розв-ку ек-ки радянської дер-жави та основних принципів побудови
соціалісти-чної сис-ми підмінюються визначеними «згори» теоретичними
формулюваннями. Починається догматизація основних положень
марксистсько-ленінського вчення. За основну ф-цію ек-ної тео-рії
визнається ідеологічна, тобто захист існуючо-го ладу, постійні докази
правильності партійного курсу, критика всіх ек-них доктрин, що не
відпові-дають радянським ідеологічним настановам. Однак суто прикладні
аспекти ек-ної теорії ще ро-зглядаються радянськими ек-стами. Саме в цей
час було започатковано балансовий метод розв-ку народного госп-ва,
ек-ко-математичне моде-лювання, статистичні методи, сформульовано
принципи планування та прогнозування. Однак під політичним тиском
погляди багатьох ек-стів зазнають змін, теорії пристосовуються до
ідеоло-гічних вимог. Еволюція поглядів характерна для доби повороту
країни на шлях побудови тоталі-тарної, адміністративно-командної ек-ки.
Це була реакція на реальну загрозу: учені-ек-сти, теоре-тики та
практики, що не хотіли свої погляди на закономірності розв-ку сус-ого
госп-ва пристосо-вувати до ідеологічних вимог, не хотіли змирити-ся з
новими підходами до науки, або зазнавали утисків, або були вислані за
межі країни, або й фізично знищені. З того часу в ек-ній думці
радя-нської держави панівне місце посіли основні пос-тулати революційної
марксистської догми, що в сфері ек-ки утверджували ідеї централізму,
тота-льного планування ек-ки, сус-ної форми розподі-лу і т.ін.
Комуністична партія бере курс на колек-тивізацію, дальше усуспільнення
власності, а со-ціалізм оголошується єдино можливим, справед-ливим
сус-ним устроєм, позбавленим будь-яких суперечностей, «сходинкою до
комунізму».

Якщо до початку 30-х рр. велася дискусія з при-воду необхідності
існування ПЕ як науки за умов нового ладу, то в 2-ій пол. 30-х рр.
йшлося вже про те, що слід створити особливу науку для вив-чення
радянської ек-ки. Приймається рішення про викладання ПЕ соціалізму в
навчальних зак-ладах, про створення підручника, в якому дава-лася б
відповідь на всі питання Ідеологічного, те-оретичного та прикладного
хар-ру, що виникають у процесі свідомої побудови нового сус-ва. Зав-ням
ек-ної науки стає всебічне обгрунтування те-зи про переваги соціалізму
порівняно з кап-ним сус-вом. Політико-ек-не знання почало деграду-вати.
Науку було поставлено в жорсткі рамки, які обмежували досл-ня
марксистськими положення-ми про ек-ну роль диктатури пролетаріату, про
соціалістичне усуспільнення та єдину сус-ну вла-сність на засоби В та
ін., що знайшло відображу-ння у формулюванні особливих ек-них з-нів
соці-алізму, котрі трактувались суб’єктивістськи—як планові і
«конструйовані» сус-вом. Та згодом ста-ло очевидним, що ПЕ як наука
заходить у глухий кут, вступає в суперечність з принципами не тіль-ки
класичної, а навіть марксистської ек-ної теорії.

1952 р. було опубліковано працю Й. Сталіна «Ек-ні проблеми соціалізму в
СРСР», що визначала дальші напрямки розв-ку ПЕ, визнавала об’єктив-ний
хар-р дії ек-них з-нів та їхню чинність І в соці-алістичному просторі,
визначальну роль прод-них сил у прогресі сус-ва. У зв’язку з цим
підкрес-лювалась необхідність досл-нь загальних законо-мірностей ек-ого
розв-ку та використання їх рез-тів у практиці соціалістичного
будівництва. З цьо-го часу об’єктом аналізу вчених-ек-стів стає низка
притаманних ринковому госп-ву категорій «несо-ціалістичного» походження
— «гроші», «товар», «прибуток» та ін.

Ще помітнішою стає ця тенденція в 60-х рр., коли до предмета ПЕ
включають мікроек-ні проблеми, що характеризують основи ек-ної
діяльності госп-кої од.і — під-ва. Саме в цей час питання поведі-нки
ек-ого агента за умов ринкової ек-ки та впли-ву цієї поведінки на
макроек-ні процеси почина-ють досліджувати і в західній ек-ній
літературі.

У Радянському Союзі також робляться спроби впровадити в практику госп-ня
принципи госп-ого розрахунку, що свідчило про певну перемогу ра-дянської
ек-ної теорії, яка, хоч і несміливо, обсто-ювала необхідність визнання
ролі товарно-гро-шових відносин за соціалізму, а також започатко-аний ще
класичною ПЕ принцип невтручання в ек-ні процеси принаймні на рівні
госп-кої од.. Та все ж для радянської ек-ної теорії залишались закритими
досягнення світової ек-ної думки. Ця теорія не відмовилась від
марксистських догма-тів і була цілком підпорядкованою ідеологічним
потребам. Явища, притаманні товарному В, роз-глядалися щодо
соціалістичного сус-ва як такі, що лише за формою подібні до тих, котрі
харак-теризують ринкове госп-во. Насправді, вони є су-ттєво ін., бо
здійснюються за умов планової ек-ки та в соціально-справедливому сус-ві.
У 70-х рр. у радянській ек-ній літературі починається дискусія з питання
співвідношення політики та ек-ки. Це питання було дуже актуальним, оск
розв’язання багатьох ек-них проблем у країні залежало від того,
наскільки це відповідало ідеологічним уста-новкам. Одночасно з цією
проблемою дискутува-лось питання про зв’язок ПЕ з ін. науками.

Висновок про те, що ПЕ є методологічною базою розв-ку ек-них наук та що
ці науки є інструмента-ми теоретичного аналізу, сприяв розв-ку в її
ме-жах нових галузей досл-ня. ПЕ соціалізму здобу-ла можливість
оперувати ек-ко-математичними та статистичними методами аналізу.

Починаючи із сер. 70-х рр. в розв-ку ек-ної науки починається застій,
зумовлений погіршанням ек-ого становища в країні. Знову від науки
вимага-ють доведення переваг соціалістичного ладу, знову починається
ідеологізація та апологетика влади партії. В ек-ній літературі 70-х рр.
активно обговорюються проблеми сис-ми та структури виробничих відносин,
вихідного та визначального у виробничих відносинах соціалізму і т. ін.
Наука здебільшого досліджує суто абстрактні пробле-ми, спрямовані на
опрацювання методологічних засад аналізу, а не практичних питань. На
поч. 80-х рр. стає очевидним, що ек-на теорія перебуває в кризовому
стані, стала догматичною та схоластичною, нездатною пояснити засади
суча-сного ек-ого розв-ку, окреслити потрібні напрямки дальшого руху
сус-ва.

Наприкінці 80-х—на початку 90-х рр. в ек-ній літе-ратурі починають
формуватися засади нової кон-цепції госп-ня, що бере за вихідний пункт
приват-новласницький інтерес. У центр уваги ек-ної тео-рії потрапляють
питання роздержавлення власн-ості, його способи, методи та зав-ня.
Переосмис-люється природа ринкових відносин, соц-но-ек-ого устрою
сус-ва. Вирішуються проблеми транс-формації соціалістичної ек-ки в
ринкову. Методо-логічний апарат, який використовує сучасна ек-на теорія
в країнах колишнього Радянського Со-юзу, свідчить про інтеграцію
вітчизняної ек-ної науки в світову.

98. Радянська економiчна думка перехiдного перiоду. Методологiчнi
дискусiї 20-30-х рр.

Методологічні дискусії 20—30-х рр. позначилися на розвитку ек-ної теорії
і, передовсім, сприяли визнанню необхідності існування ПЕ навіть у
со-ціалістичному сус-ві, визначили структуру. Наяв-ність різноманітних
напрямків та шкіл в ек-ній та історико-ек-ній науці — найважливіша
реальність того часу, але такою ж реальністю була ідеологі-чна
непримиренність більшовизму, що зумовила наприкінці 30-х рр. його повну
перемогу, досяг-нуту не науковим переконанням опонентів, а
на-сильницьким впровадженням власних поглядів на закономірності сус-ого
розв-ку.

У 1-ші роки Радянської влади вирішувалось пита-ння про концепцію
побудови соціалістичного сус-ва. Ленінська модель побудови державного
соці-алізму була аналогічною державно-кап-ній (цен-тралізація
банківської сис-ми, монополізація під-в у пром-ті і торгівлі, створення
споживчих товариств і т,п.), але без приватної власності, без то-варної
форми розподілу. Тобто з державно-кап-ної форми вилучались основні
фактори її само-регулювання. Натомість пропонувався новий, ме-ханізм
управління ек-кою, який спочатку реалізу-вався як політика «воєнного
комунізму», а потім мав бути втілений у тотальному директивному
плануванні. Реалізація цієї концепції соціалістти-чного будівництва, що
розроблялась Леніним як обгрунтування курсу партії на соціалістичну
революцію і базувалась на 2 складових — диктату-рі пролетаріату та
сус-ній власності, — натрапи-ла на неможливість негайного вирішення
пробле-ми формування соціалістичної власності. Тому уже на самому
початку революційних перство-рень у країні формуються 2 погляди на хід
даль-шого розв-ку, на хар-р вирішення ек-них та ін. су-перечностей. 1-н
орієнтований на максимально швидкий і безпосередній перехід до
соціалізму, обминаючи проміжні форми, був репрезентова-ний концепцією
«воєнного комунізму». Інший по-гляд було викладено В. Леніним

Структура власності в Росії, країні, де кап-зм по-чав розвиватися
незадовго до революції, була дуже строкатою: поряд з кап-ими її формами
іс-нували кооперативні, общинні форми селянської власності, малі
приватні форми, значну частку становила дрібнобуржуазна власність. І
якщо на-ціоналізацію кап-них під-в підтримували народні маси, то негайне
усуспільнення малих приватних форм власності могло призвести до
негативних наслідків. Тому Ленін і висуває ідею про перехід до
соціалізму через поступове перетворення всіх форм приватної власності на
власність сус-ну, соціалістичну. Сформулював ідею багатоук-ладності
перехідної ек-ки, тобто об’єктивну нео-бхідність достатньо тривалого
співіснування со-ціалістичного укладу з укладами приватногосп-ими, у тім
числі з дрібнотоварним і кап-ним, та конкуренцію «державної пром-ті» з
ін. укладами. Було теоретично визначено структуру конкретних ек-них
перехідних заходів і послідовність їх здій-снення. Ішлося про заходи як
загально-демокра-тичного, трансформаційного порядку, так і «вла-сне
соціалістичного усуспільнення», в тім числі про: експропріацію
власності, націоналізацію ба-нків, скасування права наслідування та ін.
Ленінська концепція виходила з необхідності збе-реження у багатьох
сферах народного госп-ва товарної організації сус-ого В, тобто
тимчасової, вимушеної, несоціалістичної його форми, регуль-ованої з-ном
в-сті. Важливе місце у програмі по-будови соціалізму належало аграрному
питанню, обгрунтуванню стратегії соціалістичного усуспі-льнення с-г,
зокрема кооперування дрібних виробників села. Ленін займав особливу
позицію в гострих дискусіях періоду «воєнного комунізму» з питань с-г.
Так, у проекті програми РКП(б) він пи-сав, що у створенні великого с-г
«головним зав-ням радянської влади є існування та досл-ня на практиці
найбільш доцільних і практичних перехі-дних засобів у цьому напрямі».
Зусиллями В. Леніна на IX з’їзді РКП(б) було заблоковано резолюцію В.
Мілютіна про одержавлення кооперації, підтриману більшістю промовців.
Ленін доводив, що «зараз говорити про націоналізацію коопера-ції не
бачиться можливим», посилаючись на те, що для цього ще не визріли умови.
Того, що сус-на форма власності є вирішальною для становлення
соціалізму, не заперечували ек-сти жодно-го з напрямів, їхні погляди
різнилися лише щодо питання доцільності й можливості формування
соціалістичної власності, перемоги соціалізму взагалі.

До 1-ої річниці Жовтневої революції було видано збірку статей,
присвячених ек-ній історії молодої республіки.

У 30-х роках були майже повністю сформульова-ні методологічні підходи
визначення основних ка-тегорій, предмета та методу ПЕ, які полягали в
ідеологізації основних положень ек-ної теорії.

Отже, на початку 20-х рр. у теоретичному проти-борстві зіткнулись 2
напрями ек-ної думки: той, що базувався на неокласичному підході і
намага-вся пристосувати цей підхід до нової ек-ної прак-тики, і той, що
грунтувався на ортодоксальному розумінні марксизму,

Представники цих 2 напрямів по-різному трактували закономірності
розвитку.

Перші вважали, що суспільство розвивається за об’єктивними економічними
законами, і висували свою програму демократичного оновлення держави на
засадах збереження всіх форм власності, ринкових відносин, принципів
приватної ініціативи. Визнання об’єктивності законів у їхньому
трактуванні означало, що свої регулюючі дії держава повинна спрямувати
на створення умов для вільного розвитку ринкового господарства.

Другі, визнаючи об’єктивний характер економічних законів лише для
ринкового господарства, стверджували, що встановлення суспільної
власності на засоби виробництва позбавляє необхідності покладатися
тільки на дію економічних законів, уможливлює вольовий вплив на
суспІльно-економічні процеси.

Перемога другого напрямку в 30-х рр. була забезпечена не тому, що він
був правильним, а тому, що ортодоксальні марксисти використали методи,
несумісні з наукою: ідеологічний та фізичний терор.

Крім того, примусове усуспільнення власності через її націоналізацію,
індустріалізацію та коо-перування створило умови для впровадження
ко-мандно-адміністративних методів управління ек-кою. Звузилася сфера
ек-них відносин: примус до праці остаточно втратив ек-ний хар-р, широко
використовується дармова праця в’язнів, к-ть яких вимірюється вже
мільйонами; розподіл бу-дується за принципом зрівнялівки; В функціонує
заради В, а не спож-ча; вільний оборот товарів замінюється на плановий
збут та ін.

Зміни в ек-ній сфері супроводжуються жорстокою боротьбою з
інакомисленням, у тім числі в науці.

У 30-ті роки сталінізм остаточно поклав край на-віть останнім натякам на
плюралізм в ек-них досл-нях. Радянська ПЕ починає розвиватись у
замкненому просторі, у цілковитому відриві від світової ек-ної думки.

99 Розвиток радянської економічної думки в 30-90-ті рр.

Характерними рисами економічної теорії, починаючи з 30-х років, були її
повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація
суспільно-економічних процесів.

Так, у 60-х рр. у зв’язку з розпочатою кампанією щодо впровадження
госпрозрахунку необхідно було довести тезу про те, що товарно-грошові
відносини відіграють певну роль у стимулюванні виробництва і можуть бути
використані як важелі саморегулювання і за умов планової економіки.

У 70-ті рр., у зв’язку зі згортанням економічної реформи, що була
спрямована на часткове використання механізмів саморегулювання,
економісти знову звертаються до аналізу методологічних проблем
політичної економії та проблем економічного зростання і його показників.

Однак наприкінці 70-х та у 80-х рр. в економічній теорії стають
помітними певні зміни: усе сміливіше висловлюється думка про
необхідність дослідження економічних явищ з нових позицій з урахуванням
об’єктивних факторів невартісного походження. Відбувається перегляд
раніше догматизованих марксистських положень. Ведеться пошук компромісу
між марксистською та іншими економічними теоріями.

У 80—90-х рр. змінюється й визначення предмета політичної економії: її
починають трактувати як науку не тільки про виробничі відносини, а й про
їхній зв’язок з продуктивними силами, надбудовою. Це дало можливість
досліджувати вплив різноманітних факторів на розвиток суспільного
виробництва, тобто робити те, що на Заході робили з початку століття.

До предмета політичної економії було включено категорію господарського
механізму, що стало значним кроком уперед в аналізі закономірностей
макро- та мікроекономічного рівнів, уможливлювало використання методів
аналізу, сформульованих неокласичною школою. Висновки, зроблені на
підставі досліджень закономірностей функціонування господарського
механізму, підготували перегляд усієї концепції економічного устрою
суспільства.

100 Розвиток економічної теорії в Україні в радянський період.

Післяжовтневий розвиток економічної теорії в Україні позначений тими
самими рисами, що й розвиток усієї економічної думки. Це розквіт з 20-х
по 30-ті роки, занепад, починаючи з 30-х по 60-ті, короткий період
відродження в 60-ті та криза 70—80-х і знову період відродження, що
розпочинається з другої половини 80-х рр. ,

У 20-х рр. в Україні, де розвиток економічної науки відображав
цивілізаційні особливості національної економіки (зокрема організацію
селянського господарства, якому не була притаманна «об-щинність» і яке
спиралося на суто приватний інтерес), ленінська програма побудови
державного соціалізму не знайшла підтримки.

Особливо це стосується аграрної її частини. Більшовицька аграрна реформа
передбачала зрівняльний переділ земель з передачею їх селянам для
негайного створення комун та інших кооперативних форм. Ці ідеї
пропагували Я. Гамарник, В. Чубар, Д. Мануїльський, О. Шліхтер, Я.
Яковлєв./

У робітничих колах така програма теж знаходила розуміння. Але кілька
партій, серед них УСДРП, виступили проти більшовицької концепції. Лідери
соціал-демократичної партії В. Винниченко, В. Садовський, І.
Лизанівський, а також лідери «боротьбистів» В. Блакитний, А. Шумський та
інші вказували на те, що для соціалістичних перетворень не наспів час —
не створено виробництво, яке могло б забезпечити умови соціалістичного
розподілу. І Ще напередодні жовтневих подій про це писав М.
Туган-Барановський, наголошуючи у своїй праці «Соціалізм як позитивне
вчення» на тому, що умови для соціалізму може створити лише ринковий
механізм, який бере на себе всі функції з регулювання суспільних потреб,
узгоджує попит та пропозицію. Він указував, що соціалізм, який прийде на
зміну нерозвиненому капіталізмові, приречений на диктат та суспільні
злидні.

Критикуючи програму більшовиків, М. Туган-Барановський, В. Косинський,
К. Воблий та інші виступали проти націоналізації, що, на їхню думку,
призведе до більшої анархії, ніж капіталізм, оскільки неможливо створити
такий апарат, який спроможний буде замінити саморегулюючу силу ринку.

Праці М. Туган-Барановського, О. Челінцева базувалися на ідеї
сімейно-трудового селянського господарства, організаційні засади якого
визначалися на підставі неокласичних підходів.

( План реформування аграрних відносин у СРСР, який був запроваджений у
життя в роки непу, включав розробки українських учених. За основу було
взято концепцію О. Челінцева, який створив наукову програму розвитку
кооперації (споживчої, кредитної, збутової та ін.)

Кооперацію Челінцев виводив за межі приватнокапіталістичного сектора і
розглядав як нову форму розвитку, що зберігає принцип особистої
заінтересованості. Він був проти твердження, що кооперація має лише
готувати передумови для націоналізації, указував на

те, що її зумовлено потребами виробництва і вона є перспективною з
огляду на майбутнє. Вона не руйнує чинників розвитку, але сприяє
пом’якшенню недоліків ринкових відносин.

Ці положення були визнані В. Леніним, який прийняв кооперацію як форму,
що не суперечить тезі про соціалістичну, суспільну власність.

( На початку 20-х рр. українська наукова думка розвивалася в
різноманітних напрямках. 1920 р. було засноване Товариство економістів,
до якого входили такі видатні вчені, як Є. Слуцький, К. Воблий, Р.
Орженцький, М. Птуха, Ф. Задорожний та ін., що займались
теоретико-економічним та прикладним аналізом народного господарства.

Це товариство координувало діяльність дослідників, спрямовуючи її на
створення концепції єдиної української господарської системи,
побудованої на засадах економічної відкритості та саморегулювання/

Л У теоретичних розробках тієї доби обстоюється думка про регулюючу роль
ринку та ринкових цін, про неможливість зведення останніх в економічних
відносинах тільки до системи натурального та трудового (вартісного)
обліку. Указується на те, що держава має орієнтуватись на ринок та
ринкові показники. Критикувалась ідея централізованого соціалістичного
планування за умов, коли немає загальних ціннісних орієнтирів, коли ціна
перетворюється з категорії ринкових відносин на категорію обліку.
Замість цього пропонувалась ідея плану-прогнозу.

У цей час українська економічна думка досягла високого наукового рівня і
була в авангарді світової економічної думки. Праці Є. Слуцького, К.
Воблого, Р. Орженцького, М. Птухи, Л. Яснополь-ського, О. Чаянова, О.
Челінцева та інших здобули світове визнання.

Усі ці дослідження були просякнуті ідеями планування, директи-вності,
централізму, виключали принципи саморегулювання, хоча й визнавали
існування товарно-грошових відносин.

(Науковці, що пропагували ці ідеї, належали до «офіційних» і могли
завжди розраховувати на визнання. З таких можна дазвати В. Чубаря, О.
Шліхтера, В. Введенського, Т. Жигалка та ін. )

Праці цих економістів майже нічим не відрізнялися одна від одної, однак
містили певні наукові положення щодо визначення принципів
соціалістичного планування (балансовий метод), планового ціноутворення,
планування товарообороту (особливо в частині побудови
еко-номіко-математичних моделей), кредитного планування та ін.

Дімайш-тейн, М. Соболєв, Л. Діц та інші вказували на негативні наслідки
адміністративного впливу на ціни (диспропорції розвитку, дефіцит за
надвиробництва тощо), на можливість переродження кредитної системи у
державно-фінансову, на неправомірність тотального планування за
існування різних форм власності. Ці вчені вказували, зокрема, на
можливість кризи збуту за умов монополізації торгівлі. Однак їхні
справедливі передбачення були нещадно розкритиковані
економістами-«марксистами».І

М. Волобуєв 1928 р. виступив у пресі з пропагандою переваг самостійного
економічного розвитку України, зазначаючи, що імпер-д ська політика
Росії сприяла спотворенню природного розвитку про-Ц дуктивних сил
України, постійно пристосовувала її економіку до|р суто російських
потреб. Він указував на те, що Україна має достат-У ній потенціал, щоб
інтегруватися у світову господарську систему

самостійно, а не через російську економіку. Зрозуміло, що Волобуєв був
визнаний «ворогом народу». У

На першій Всесоюзній конференції аграрників-марксистів’ було також
визнано ворожими «неонародницькі» ідеї О. Чаянова і О. Че-лінцева та
зупинено реалізацію їхнього плану аграрних реформ. Згодом було оголошено
«ворожими» ідеї М. Туган-Барановського, Є. Слуцького та ін.

Саме в цей час виходять з друку праці українських вчених І. Лукінова, Ю.
Пахомова, В. Корнієнка. І. Ястремського та інших, які наполягають на
зміні підходів до визначення ролі політичної економії в
соціально-економічних перетвореннях, шукають нових шляхів вирішення її
проблем. І

Однак період піднесення знову змінився періодом застою. Економічна
теорія повернулася до вихідних ідеологічних рубежів з тією тільки
різницею, що одвічні проблеми політичної економії соціалізму тепер
розглядаються в контексті «розвинутого соціалізму».

Та навіть у цих межах дослідження ведуться у дещо інших напрямках:
розширюються їхні об’єкти, виробничі відносини вивчаються у
взаємозв’язку з продуктивними силами та з надбудовою, що дає змогу
проаналізувати не тільки класові фактори суспільного розвитку.Саме в цей
час з’являються праці з історії економічної думки, де аналізується і
вагомий позитивний внесок зарубіжних дослідників.

У творах Ю. Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, О. Гоша та
ін. проводиться ідея щодо необхідності дослідження проблем
соціалістичної власності з погляду її економічної доцільності та
ефективності. Отже, наприкінці 80-х рр. уже починається формування засад
сучасної концепції суспільного розвитку.

Повернення української економічної теорії в лоно світової економічної
думки тільки розпочинається. Її ставлення до процесів, котрі
відбуваються в суспільстві, ще остаточно не визначено. Але вже зараз в
економічній літературі панує плюралізм поглядів, що сприяє розвиткові
науки. Тільки в такий спосіб може відбутись відроджена ня теорії, що
стане колись основою ефективної економічної політики.

Предмет і завдання курсу “Історія економічних учень”

Метод аналізу “Історії економічних учень”.

Економiчна думка стародавнього Сходу.

Економічна думка античного світу. Стародавня Греція – Ксенофонт, Платон,
Аристотель.

Економічна думка античного світу. Стародавній Рим – Катон, Гракхи,
Варрон, Колумелла.

Економічна думка середньовіччя

Меркантилізм: його суть, основні риси та еволюція

Історичні передумови виникнення та етапи розвитку меркантилізму.

Меркантилізм, його поширення в різних країнах.

Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної
політичної економії.

Загальна характеристика і значення класичної політекономії.

Виникнення класичної політичної економії в Англії. У.Петтi.

Виникнення класичної політичної економії у Франції. П.Буагільбер.

Економічне вчення фізіократів.

Економічне вчення А.Сміта.

Теорія вартості А.Сміта.

Економічне вчення Д.Рікардо.

Теорія вартості та теорія ренти Д.Рікардо.

Еволюція класичної політичної економії в Англії в першій половині ХІХ
ст. Т.Р.Мальтус.

Еволюція класичної політичної економії в Англії в першій половині ХІХ
ст. Д.Мілль, Н.Сеніор.

Еволюція класичної політичної економії в Англії в першій половині ХІХ
ст. Завершення класичної традиції в працях Дж.С.Мілля.

Економiчна теорiя у Францiї в першій половині ХІХ ст. Економічне
вчення Ж.Б.Сея.

Економiчна теорiя у Францiї в першій половині ХІХ ст. Ф.Бастіа.

Полiтична економія в США у першій половині ХІХ ст. Економічні погляди
Г.Ч.Кері.

Критичний напрям в політичній економії.

Критичний напрям в політичній економії. Економічні погляди С.Сiсмондi.

Економічна концепція і програма П.Прудона.

Економічні погляди К.Родбертуса.

Економічна програма Ф.Лассаля.

Економічні вчення західноєвропейських соціалістів-утопістів.
А.Сен-Сімон, Ш.Фур’є.

Економічна концепція та практична діяльність Р.Оуена.

Історичні умови та теоретичні джерела формування марксистської
економічної теорії.

Теоретичні проблеми І-го тому “Капіталу” К.Маркса.

Теоретичні проблеми ІІ-го тому “Капіталу” К.Маркса.

Теоретичні проблеми ІІІ-го тому “Капіталу” К.Маркса.

Теорії вартості та додаткової вартості К.Маркса.

Розвиток В.Леніним марксистського економічного вчення.

Марксизм і сучасність.

Зародження системи нацiональної полiтичної економiї в Німеччині в
першій половині ХІХ ст. Ф.Ліст.

Історична школа в Німеччині в першій половині ХІХ ст. В.Рошер. К.Кніс.
Б.Гільдебранд.

Нова історична школа. Г.Шмоллер, Л.Брентано, К.Бюхер, В.Зомбарт.

Соціальний напрям у політичній економії Р.Штаммлер, Р.Штольцман.

Виникнення та суть маржиналiзму.

Формування неокласичної традиції в економічній теорії. Австрійська,
кембрідзька, американська школи.

Австрійська школа граничної корисностi. К.Менгер, Є.Бем-Баверк,
Ф.Вiзер.

Становлення неокласичної традиції. Кембрідзька школа.

Економічна теорія А.Маршалла.

Американська школа маржиналізму. Д.Б.Кларк.

Розвиток неокласичної традиції в працях А.Пігу, Р.Хоутрі.

Математична школа в політичній економії. Теоретичні моделі Л.Вальраса,
В.Парето.

Економічні погляди декабристів, О.Герцена, М.Огарьова.

Економічні погляди М.Чернишевського.

Соціально-економічні ідеї революційного та ліберального народництва в
Росії.

Політична економія в Росії наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст.

Ліберально-буржуазна економічна думка в Україні в пореформений період.
Громади.

Суспільно-економічні погляди М.Драгоманова.

Революційно-демократична економічна думка в Україні.

Економічні погляди С.Подолинського.

Революційно-демократична суспільна думка на західноукраїнських землях.
В.Навроцький, О.Терлецький, М.Павлик, І.Франко

Ліберальне народництво в Україні. П.Червінський, Т.Осадчий,
М.Левитський.

Політична економія в Україні у ХІХ – поч. ХХ ст. та її еволюція.

Економічні погляди М.Туган-Барановського.

Економічні погляди М.Зібера.

Загальна характеристика розвитку економічної теорії у ХХ столітті, її
основні напрями.

Основні напрями розвитку економічної теорії у ХХ столітті та їх
еволюція.

Історичні передумови виникнення і суть кейнсіанства.

Теоретична система та економічна програма Дж.М.Кейнса.

Неокейнсіанство. С.Харріс. Е.Хансен.

Поширення кейнсіанства і його особливості в різних країнах.

Неокейнсіанські теорії економічного зростання. Р.Харрод. Є.Домар.

Посткейнсіанство. Дж.Робінсон, П.Сраффа, Н.Калдор.

Кейнсіанська теорія та економічна політика.

Еволюція неокласичних ідей у ХХ ст.

Перегляд неокласичної теорії ринку. Теорії монополії і конкуренції.

Неокласичні теорії економічного зростання. Р.Солоу, Дж.Мід.

Виникнення і загальна характеристика неолібералізму. Школи
неолібералізму.

Англійський неолібералізм (лондонська школа). Ф.Хайєк.

Французький неолібералізм (паризька школа). М.Алле.

Неолібералізм у Німеччині. Теорії “соціального ринкового господарства”
та “сформованого суспільства”.

В.Ойкен та його концепція “ідеальних типів господарських систем”.

Американський неолібералізм (чиказька школа). Монетаризм М.Фрідмена.

Неокласичний синтез. П.Самуельсон. Дж.Хікс.

Неокласичне відродження. Теорії “економіки пропозиції” та “раціональних
очікувань”.

Теорія “економіки пропозиції”. А.Лаффер, К.Мандель.

Теорія “раціональних очікувань”. Р.Лукас, Т.Сарджент.

Досвід застосування рекомендацій неокласичної теорії в економіці різних
країн.

Загальна характеристика iнституцiоналізму та основні етапи його
розвитку.

Ранній iнституцiоналiзм та його головнi напрями.

Неоінституціоналізм. Соціальний (індустріально-технологічний)
інституціоналізм. Дж.Гелбрейт.

Неоінституціоналізм. Теорія трансакційних витрат та економічна теорія
прав власності Р.Коуза.

Теорії трансформації капіталізму: “народного капіталізму”, “колективного
капіталізму”, “соціального партнерства”.

Теорії “індустріального суспільства”.

Сучасні концепції футурології.

Виникнення та суть реформізму. Економічні концепції Е.Бернштейна,
К.Каутського, Р.Гільфердінга.

Концепція “демократичного соціалізму” як теоретична платформа
соціал-реформізму.

Соціал-реформістські моделі економічного розвитку: німецька,
лейбористська, французька, скандинавська.

Етапи становлення та еволюція радянської економічної думки.

Радянська економiчна думка перехiдного перiоду. Методологiчнi
дискусiї 20-30-х рр.

Розвиток радянської економiчної думки в 30-90-ті рр.

Розвиток економічної теорії в Україні в радянський період.

Австрійська школа граничної корисностi. К.Менгер, Є.Бем-Баверк,
Ф.Вiзер.45

Американська школа маржиналізму. Д.Б.Кларк.48

Американський неолібералізм (чиказька школа). Монетаризм М.Фрідмена.81

Англійський неолібералізм (лондонська школа). Ф.Хайєк.77

В.Ойкен та його концепція “ідеальних типів господарських систем”.80

Виникнення і загальна характеристика неолібералізму. Школи
неолібералізму.76

Виникнення класичної політичної економії в Англії. У.Петтi.12

Виникнення класичної політичної економії у Франції. П.Буагільбер.13

Виникнення та суть маржиналiзму.43

Виникнення та суть реформізму. Економічні концепції Е.Бернштейна,
К.Каутського, Р.Гільфердінга.94

Досвід застосування рекомендацій неокласичної теорії в економіці різних
країн.86

Еволюція класичної політичної економії в Англії в першій половині ХІХ
ст. Т.Р.Мальтус.19

Еволюція класичної політичної економії в Англії в першій половині ХІХ
ст. Д.Мілль, Н.Сеніор.20

Еволюція класичної політичної економії в Англії в першій половині ХІХ
ст. Завершення класичної традиції в працях Дж.С.Мілля.21

Еволюція неокласичних ідей у ХХ ст.73

Економiчна теорiя у Францiї в першій половині ХІХ ст. Економічне
вчення Ж.Б.Сея. 22

Економiчна теорiя у Францiї в першій половині ХІХ ст. Ф.Бастіа.23

Економiчна думка стародавнього Сходу.3

Економічна думка античного світу. Стародавній Рим – Катон, Гракхи,
Варрон, Колумелла. 5

Економічна думка античного світу. Стародавня Греція – Ксенофонт, Платон,
Аристотель.4

Економічна думка середньовіччя.6

Економічна концепція і програма П.Прудона.27

Економічна концепція та практична діяльність Р.Оуена.31

Економічна програма Ф.Лассаля.29

Економічна теорія А.Маршалла.47

Економічне вчення А.Сміта.15

Економічне вчення Д.Рікардо.17

Економічне вчення фізіократів.14

Економічні вчення західноєвропейських соціалістів-утопістів.
А.Сен-Сімон, Ш.Фур’є.30

Економічні погляди декабристів, О.Герцена, М.Огарьова.51

Економічні погляди К.Родбертуса.28

Економічні погляди М.Зібера. 63

Економічні погляди М.Туган-Барановського.62

Економічні погляди М.Чернишевського.52

Економічні погляди С.Подолинського.58

Етапи становлення та еволюція радянської економічної думки.97

Загальна характеристика iнституцiоналізму та основні етапи його
розвитку.87

Загальна характеристика і значення класичної політекономії.11

Загальна характеристика розвитку економічної теорії у ХХ столітті, її
основні напрями.64

Зародження системи нацiональної полiтичної економiї в Німеччині в
першій половині ХІХ ст. Ф.Ліст.39

Історична школа в Німеччині в першій половині ХІХ ст. В.Рошер. К.Кніс.
Б.Гільдебранд.40

Історичні передумови виникнення і суть кейнсіанства. 66

Історичні передумови виникнення та етапи розвитку меркантилізму.8

Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної
політичної економії.10

Історичні умови та теоретичні джерела формування марксистської
економічної теорії.32

Кейнсіанська теорія та економічна політика.72

Концепція “демократичного соціалізму” як теоретична платформа
соціал-реформізму.95

Критичний напрям в політичній економії. 25

Критичний напрям в політичній економії. Економічні погляди С.Сiсмондi.
26

Ліберальне народництво в Україні. П.Червінський, Т.Осадчий,
М.Левитський.60

Ліберально-буржуазна економічна думка в Україні в пореформений період.
Громади.55

Марксизм і сучасність. 38

Математична школа в політичній економії. Теоретичні моделі Л.Вальраса,
В.Парето.50

Меркантилізм, його поширення в різних країнах.9

Меркантилізм: його суть, основні риси та еволюція.7

Метод аналізу “Історії економічних учень”.2

Неоінституціоналізм. Соціальний (індустріально-технологічний)
інституціоналізм. Дж.Гелбрейт. 89

Неоінституціоналізм. Теорія трансакційних витрат та економічна теорія
прав власності Р.Коуза. 90

Неокейнсіанство. С.Харріс. Е.Хансен.68

Неокейнсіанські теорії економічного зростання. Р.Харрод. Є.Домар.70

Неокласичне відродження. Теорії “економіки пропозиції” та “раціональних
очікувань”. 83

Неокласичний синтез. П.Самуельсон. Дж.Хікс.82

Неокласичні теорії економічного зростання. Р.Солоу, Дж.Мід. 75

Неолібералізм у Німеччині. Теорії “соціального ринкового господарства”
та “сформованого суспільства”.79

Нова історична школа. Г.Шмоллер, Л.Брентано, К.Бюхер, В.Зомбарт.41

Основні напрями розвитку економічної теорії у ХХ столітті та їх
еволюція.65

Перегляд неокласичної теорії ринку. Теорії монополії і конкуренції.74

Полiтична економія в США у першій половині ХІХ ст. Економічні погляди
Г.Ч.Кері.24

Політична економія в Росії наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст.54

Політична економія в Україні у ХІХ – поч. ХХ ст. та її еволюція.61

Посткейнсіанство. Дж.Робінсон, П.Сраффа, Н.Калдор.71

Поширення кейнсіанства і його особливості в різних країнах.69

Предмет і завдання курсу “Історія економічних учень” 1

Радянська економiчна думка перехiдного перiоду. Методологiчнi
дискусiї 20-30-х рр.98

Ранній iнституцiоналiзм та його головнi напрями.88

Революційно-демократична економічна думка в Україні. 57

Революційно-демократична суспільна думка на західноукраїнських землях.
В.Навроцький, О.Терлецький, М.Павлик, І.Франко. 59

Розвиток В.Леніним марксистського економічного вчення.37

Розвиток економічної теорії в Україні в радянський період.100

Розвиток неокласичної традиції в працях А.Пігу, Р.Хоутрі.49

Розвиток радянської економiчної думки в 30-90-ті рр.99

Соціал-реформістські моделі економічного розвитку: німецька,
лейбористська, французька, скандинавська.96

Соціальний напрям у політичній економії Р.Штаммлер, Р.Штольцман.42

Соціально-економічні ідеї революційного та ліберального народництва в
Росії.53

Становлення неокласичної традиції. Кембрідзька школа.46

Суспільно-економічні погляди М.Драгоманова. 56

Сучасні концепції футурології.93

Теоретична система та економічна програма Дж.М.Кейнса.67

Теоретичні проблеми І-го тому “Капіталу” К.Маркса.33

Теоретичні проблеми ІІ-го тому “Капіталу” К.Маркса.34

Теоретичні проблеми ІІІ-го тому “Капіталу” К.Маркса.35

Теорії “індустріального суспільства”.92

Теорії вартості та додаткової вартості К.Маркса.36

Теорії трансформації капіталізму: “народного капіталізму”, “колективного
капіталізму”, “соціального партнерства”. 91

Теорія “економіки пропозиції”. А.Лаффер, К.Мандель.84

Теорія “раціональних очікувань”. Р.Лукас, Т.Сарджент.85

Теорія вартості А.Сміта.16

Теорія вартості та теорія ренти Д.Рікардо.18

Формування неокласичної традиції в економічній теорії. Австрійська,
кембрідзька, американська школи.44

Французький неолібералізм (паризька школа). М.Алле. 78

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter