Історія всесвітня (шпаргалка)

№1 Соціально економічні та політичні підсумки буржуазних перетворень на
Заході на кінець XIX – початок XX століття.

Головною подією на шляху до розвитку капіталізму були революції у
Західній Європі, які охопили період з 1789 – 1871 рр. Буржуазні
революції, які відбулися в 40-х рр. ХІХ ст. у Німеччині, Франції,
Італії, Австрії основними завданнями ставили знищення феодально –
абсолютиських режимів, впровадження буржуазних принципів в економічних і
суспільнополітичних відносинах. Але кожна з них мала свою особливість.
Наприклад революція в Італії ставила завдання звільнення північної
частини Італії від Австрійського гніту.

В наслідок буржуазних революцій капіталізм набув панівного становища в
соціальноекономічних і політичних структурах.

Перемога в буржуазних революціонерів обумовила швидке зростання
виробництва, розширення ринків, зміцнення економічних зв’язків як у
середині держави, так і між державами. Капіталістичне виробництво, яке
прийшло у формі мануфактурного виробництва, поступово не задовольняє
інтереси буржуазії. Буржуазія вкладує свої капітали в розвиток техніки і
технологій. Починається процес промислового перевороту. В результаті
цього перевороту утвердився капіталістичний спосіб виробництва.

Промисловий переворот мав дві сторни:

технічну (заміна ручних знарядь праці машинами);

соціальну (означала лом у всіх суспільних відносинах).

Посилюється концентраціяь виробництва, що призвело до зростаючого
багатства у невеликої кучки влаників і до величезних мас пролетаріату,
які не мали ніякої власності.

Формуються два протилежні класи суспільства:

буржуазія;

пролетаріат.

В суспільстві створюється нова розтановка класов боротьби і нова
розтановка класових сил. Перемога буржуазних революціонерів і
промислових керівників привела до створення відповідної капіталістичної
форми політичної влади. В США утвердилась буржуазна республіка, в
Англії – конституційна монархія, в Німеччині – напівабсолютиський режим,
в Росії – абсолютна монархія.

Політичні течії (політичні рухи):

Політичний рух монархічного напрямку – захищав інтереси феодального
класу, реакційних прошатків в буржуазії.

Буржуазно-консервативний рух – виражав інтереси крупної буржуазії і
феодалів, що обуржуазились. Цей політичний рух завжди являвся гальмом в
розвитку демократії, виявляв відкриту контрреволюційн.

Буржуазно-ліберальний рух – він об’єднував прибічників проведення
найбільш радикальних реформ. Був сторонником розвитку буржуазної
демократії.

Дрібнобуржуазний рух – виражав інтереси дрібної буржуазії ( робочого
класу, вихідців із села).

Робітничий рух – кооперативи, просвітницькі громадські організації,
страхові каси, профспілки, а з годом політичні і соціально-демократичні
партії.

В останнє десятиліття ХІХ ст. майже всі капіталістичні країни вступають
в нову стадію розвитку капіталізму – імперіалізм.

№2 Робітничий і соціал-демократичний рух на заході у другій половині XIX
століття.

Остання третина XIX століття знаменується швидким ростом робітничого
руху на Заході, що викликано посиленням експлуатації. За 80-ті роки
кількість учасників виросла в 5 разів, за 90-ті ше в 3 рази і в
найпровідніших 6-ти країнах Європи число їх сягало до 1 млн. в день. В
ході цієї боротьби робітничому класу вдалось добитись деяких уступок з
боку буржуазії. Намітилась тенденція скорочення робочого дня, приросту
заробітної плити, з’явились перші закони, регулюючи найм робочої сили,
видачу заробітної плати, охорону праці, страхування та інше.
З’являються перші масові організації робочого класу – профспілки. Якщо
до 70 років були вони лише а Англії, то до кінця XIX ст. з’явилися в
більшості країн Європи. Поява і розвиток робітничого руху привело до
утворення І інтернаціоналу (1864-1876).

В Німеччині виникає в 1169 р. соціал-демократична робоча партія па
керівництвом Бебеля. Одночасно з партією в Німеччині існував загальний
німецький робітничий Союз.

В 1879 році в Франції організовується французька робітнича партія, яка
прийняла марксиську програму з основними вимогами: восьмигодинного
робочого дня, соціальне «страхування, відміну косвених податків,
введення єдиного ПДН та інше. Утворення в ряді країн соціалістичних
і соціал-демократичних партій потребувало координації дій та
обміну опиту в 1889 році в Парижі відбувся конгрес на якому були
представлені представники від робочих і соціалістичних організацій 22
країн. Було прийнято рішення створити
ІІ Інтернаціонал, як міжнародної організації пролетаріата. Головним
підсумком першого етапу діяльності ІІ-го
Інтернаціоналу 1885 р. явилось утвердження марксизму в робітничому русі
Заходу.

№6 Революція в Росії 1901-1907 років, її причини, характер, особливості
і рушійні сили.

Революція 1905—1907 рр. за своїм характером була
буржуазно-демократичною. Незважаючи на поразку, вона мала велике
історичне значення. Революція завдала серйозного удару царському
самодержавству і змусила його піти на ряд істотних поступок. Робітничий
клас, зокрема, добився права створювати свої профспілкові і кооперативні
організації, скорочення робочого дня на 1—1,5 години, збільшення
заробітної плати на 10 – 15 % тощо. Для селян Було скасовано викупні
платежі на землю, знижено орендні ціни, 9 листопада 1906 р. проголошено
початок аграрної реформи. Зроблені були поступки і в національному
питанні: відновлено автономію Фінляндії, дозволено викладання
національними мовами у приватних навчальні» закладах Прибалтики,
відмінено обмеження щодо видання церковних книг “малоросійською” мовою.
Одним з важливих підсумків революції було завоювання деяких
демократичних свобод і створення нового всеросійського представницького
органу — Державної думи, до складу якої обиралися представники від усіх
основних класів і політичних партій. В наступні два роки революція
поступово пішла на спад і закінчилася розгоном Державної думи та
встановленням 1907 р. Третьочервневої монархії. Перша російська
революція маля також велике міжнародне значення, Робітничий клас
багатьох країн Західної Європи і США був солідарним з російськими
робітниками та селянами. Він виявив великий інтерес до методів боротьби
російського пролетаріату, особливо до загального політичного страйку.
Революційні події в Росії 1905 – 1907 рр. мали широкий резонанс серед
народів Азії і поступово привели до її “пробудження”.

№3 Особливості економічного та соціально-політичного розвитку Росії у
пореформений період.

Росія після реформ 60 – 70 х рр. ХІХ ст. швидко стала на шлях
капіталістичного розвитку. Капіталізм в Росії проникає на село.
Формується нова соціальнокласова структура суспільства . Формуються нові
промислові райони Російської Імперії, такі як Південний
вугільно-металургійний, нафтовий в Баку і нові промислові центри в
Прибалтиці.

Незважаючи на темпи розвитку капіталізму, Росія в техніко-економічному
відношенні відставала від інших капіталістичних країн в 4 – 5 разів.
Промисловий переворот пройшов значно швидше, ніж у інших капіталістичних
країнах. Росія використала досвід інших країн в галузях техніки і
технології. Росія широко використовувала інвестиції. В Росії була вкрай
низька вартість робочої сили і висока норма прибутку.

Соціальний склад в Росії відрізнявсь від класової структури
капіталістичних країн.

буржуазія

пролетаріат

поміщики

селяни-кріпаки.

Така суперечлива класова структура суспільства призвела до винекнення
політичних рухів і загострення суперечностей і боротьби між ними.

Монархічний рух – який виражав інтереси дворян, поміщиків і інтереси
царської бюрократії. Групувались представники цьго руху навколо таких
видань, як “Русский вестник”, “Гражданин” та інші. Характерним для цього
руху було негативне ставлення до реформ 60 х рр., захищали цілісність
самодержавства і головну небезпеку в буржуазному реалізмі.

Ліберально-буржуазний рух – представники якого виступали за ліквідацію
кріпосного права. Цей рух виявився в діяльності земств в 60 х рр., як
органи місцевого самоврядування. Земства прагнули до посилення
буржуазних елементів. До них входили буржуазна інтелегенція, поміщики,
буржуазія.

Дрібно-буржуазний робітничий рух.

№4 Робітничий і революційно-демократичний рух в Росії у пореформений
період.

Робітничий клас Росії виступив на арену політичної боротьби дещо
пізніше чим робітничий клас Західної Європи, але він скоро виявив свою
революційність, що привело до того, що центр революційного світового
руху перемістився до Росії. Особливості формування і положення
робітничого класу в Росії: самий високий в світі рівень робітників;
вкрай тяжке економічне положення, політичне безправ’я; наявність
могутніх демократичних рухів; молодість і багатонаціональний склад
робітничого класу. Робітничий і революційно-демократичний рух був тісно
пов’язаний з вітчизняною визвольною революційною боротьбою.

В її історії три головних періоди: Дворянський (1825-1861);
Різночинський (1861-1895); Пролетарський (з 1895).

Робітники все тільки переконувались в необхідності організації. Союз
російських робітників на чолі з Є.Заславським, Кравченко незабаром був
розгромлений царською владою в 1898 році. Північний союз робітників
на чолі з Д.Окнорьским, С.Халтурним мали свою програму і статут.
Кінцева мета – повалення існуючого устрою. В програму були включені:
свобода слова, друку, скасування прав і привілей, обов’язкове
безкоштовне навчання, обмеження робочого часу, заборона дитячої праці.
Союз мав свою типографію, але незабаром вона була виявлена владою, а
працівники заарештовані. Ці перші політичні організації робочого класу
Росії залишили важливий слід в історії революційного руху. Морозівська
стачка положили початок масовому руху і поступовому переростанню
стихійних виступів в організовану боротьбу робітничого класу. В 60-80-х
роках в Росі склалися передумови для розповсюдження марксизму.
Розповсюдження марксизму в Росії пов’язане з ім’ям Плеханово. В 1883
році він разом з групою революціонерів створює першу російську
марксиську організацю – групу визволення праці. Поряд з цією групою
виникають марксиські кружки в Петербурзі, Москві, в Полтаві, на Україні.
В 1895 в Петербурзі був створений Союз боротьби за свободу робочого
класу. В березні 1898 відбувся з’їзд соціал-демократичних
організацій Росії. Робітничий клас Росії став першим класом, котрий
створив свою самостійну політичну партію.

№7 Три політичні табори, класи і партії в першій російській революції
1905-1907 років.

Одним і основних питань будь-якої революції є питання про владу.
Стосовно нього різноманітні суспільно-політичні сили Росії об’єдналися в
три табори.

Перший табір складали прихильники самодержавства. Вони або взагалі
не визнавали змін, або погоджувалися на існування законосовещательного
органу при самодержавстві. Це насамперед реакційні поміщики, виші чини
державних органів, армії, поліції, частина буржуазії,
безпосередньо пов’язана з царатом, багато земських діячів.

Другий табір складався з представників ліберальної буржуазії і
ліберальної інтелігенції, передового дворянства, службовців,
дрібної буржуазії міста, частини селян. Вони виступали за збереження
монархії, але конституційної, парламентської, при котрій законодавча
влада знаходиться а руках всенародне обраного парламенту. Для досягнення
своєї цілі вони пропонували мирні, демократичні методи боротьби.

У третій табір – революційно-демократичний – входили
пролетаріат, частина селянства, найбідніші прошарки дрібної буржуазії,
їхні інтереси виражали соціал-демократи, есери, анархісти й інші
політичні сили. Проте незважаючи на загальні цілі – демократична
республіка (в анархістів – анархія), вони різнилися по засобах
боротьби за них: від мирних до збройних (збройне повстання, терористичні
акти, бунт і т.д.), від легальних до нелегальних. Не було також
єдності по питанню про те, якою буде нова влада – диктатурою або
демократією, де межі диктатури і як вона сполучиться з демократією.
Проте загальні цілі зламу самодержавних порядків об’єктивно дозволяли
об’єднати зусилля революційно-демократичного табору, що виражалося
в координації дій політичних течій не тільки третього табору, але також
із радикально настроєними представниками другого табору.

№5 Соціально-економічний та політичний розвиток України наприкінці XIX –
на початку XX століття.

Розвиток ринкового господарства в монархічній Росії
супроводжувався піднесенням революційно-демократичного й
національно-визвольного руху. В 90-х рр. XIX ст. розгорнулися виступи
студентів київських, одеських і харківських учбових закладів. Молодь
вимагала демократизації навчально-виховного процесу, відродження
української мови ті культури. За участь у касових акціях протесту 183
студенти Київського університету 1900 р. було віддано в солдати. На
початку XX ст. національно-визвольний рух на східноукраїнських землях
набув політичного характеру; його учасники усвідомлювали необхідність
боротьби за Українську державу. В січні 1900 р. в Харкові діячі
студентського руху Д. Антонович, М. Міхновський. М. Русов та інші разом
з членами “вільних громад” заснували Революційну українську партію
(РУП). її програму, виклав адвокат М. Міхновський у брошурі “Самостійна
Україна”, В ній він закликав народ до боротьби за єдину й неподільну
вільну самостійну Україну від Карпат до Кавказу. В практичній діяльності
РУП обстоювала соціальні інтереси селянства. У процесі внутріпартійної
боротьби група М. Міхновського відкололася віл РУП у 1902 р. й створила
Українську народну партію (УНП). її основними цілями, сформульованими М.
Міхновським у кількох програмних документах, були: просвіта
українського народу шляхом роз’яснення його національних інтересів;
побудова самостійної демократичної держави; націоналізація землі й
передача її селянам без викупу, усуспільнення засобів виробництва й
ліквідація експлуатації. УНП була чи не санною в Наддніпрянській Україні
партією, що висунула вимогу боротьби за незалежну Українську державу, а
її лідер М. Міхновськкй зробив вагомий внесок у справу розбудови
української державності, вказавши на те, що нашому народові слід іти до
незалежності второваними шляхам» західної цивілізації 1904 р. РУП
розпалася остаточно. Частина її членів утворила Українську
соціал-демократичну спілку, яка на початку 1901 р. влилася до
меншовицької фракції РСДРІ1 на правах ЇЇ автономної секції. Інша частина
під керівництвом В. Винниченка, С, Петлюри й М. Порша у грудні 1905 р.
проголосили утворення Української соціал-демократичної робітничої партії
(УСДРП). Ця одна з найчисленніших партий за своєю програмою найближче
стояла до більшовицької фракції РСДРП й обстоювала ідеї антиномії
України. конфіскації земельної власності й демократизації
суспільного життя. Однак, не визнаючи більшовицького революційного
екстремізму, лідери партії не погоджувалися увійти до складу РСДРП. На
таких же позиціях стояли Єврейське соціал-демократична
робітнича партія “Бунд”, що мала великий вплив па єврейський
пролетаріат і ремісничий люд. Легальну агітацію за демократичну Україну
в складі демократичної Росії та відродження української культури
проводили Українсьа» демократична партія (УДП) на чолі з
О.Лотоцьким і Є. Чикаленком, а також Українська радикальна партія
(УРП), лідерами якої були Б. Грінченко та С. Єфремов. Певний
вплив на зрусифікований пролетаріат України, особливо в Донбасі
і Подніпров’ї, мала Російська соціал-демократична робітнича партія
(РСДРП), яка проголосила , своїй програмі повалення самодержавства й
заміну Його демократичною республікою, рівноправність громадян і
право, всіх націй на самовизначення. Однак ці гасла були суто
декларативними й служили одній меті — захопленню влади. Вирішального
впливу на революцйно-визвольний рух в Україні більшовики не мали.
Пропагандистською роботою серед селян займалися партії українських і
російських соціалістів-революціонерів (есери). З-поміж реакційних
партій найвпливовішим був “Союз русского нярода”, який нараховував 190
тис. членів. До нього входило й чимало українських поміщиків та
підприємців. У виборах до II Думи ця партія отримала 24,6 У» мандатів.
Вона ставила за мету зміцнення монархії і збереження єдиної неділимої
Росії. Мала свої бонові загони, які чинили насильство над неросійським
населенням імперії. В цей період на західноукраїнських землях набули
поширення соціалполітичні ідеї. 1890 р. в Східної Галичині за
ініціативою І. франка та М. Павлика виникла Українсько-руська
радикальна партія. А в січні 1892-го на з’їзді у Львові було
проголошено утворення Соціалістичної партії Галичини як
федеративної частини Соціал-демократичної партії Австрії. 7 років згодом
соціал-демократи оформилися в самосійну партію, до якої увійшла частина
радикалів. Інша частина започаткувала 1899 р.
Національно-демократичну партію. Об’єднавши прогресивку
інтелігенцію, духівництво й робітників, воно боролася за створення
самостійної Української держави на землях, що входили до обох імперій.
Лідерами партії були М. Грушевський, К. Левицький та інші. На
західноукраїнських землях лила й Руська народна партія, їй
”москвофілами”, її ліасри, пропагуючи “єдину, неділиму російську
народність”, ло якої відносили й усіх українців, вели боротьбу проти
національно-визвольного руху. Національному відродженню активно сприяв
жіночий рух. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Галичині, Буковині і
Наддніпрянщині виникають жіночі громади, які ведуть просвітницьку
діяльність серед молоді міст і сіл. “Клуб русинок” у Львові й жіночі
громади Галичини боролися за відкриття навчальних закладів для жінок, й
доступ в в університети, за організацію дитячих садків. Понад 590
культосвітніх установ діяло на Буковині. Протягом 1907—1911 рр. у Києві
діяло Товариство захисту працюючих жінок, очолюване Довнар-Запольською.
У роки першої світової війки українське жіноцтво створило Товариство
допомоги біженцям, органоовувало притулки для дітей-сиріт, в піклувалося
про поранених воїнів, засланих царизмом до Сибіру борців за волю
України. Активно домагалися реформування самодержавства земств*. На
своїх зборах і з’одах вони вимагали демократизації суспільно-політичного
життя, створення представницьких органів влади, в також умов для
відродження й розвитку національної культури. 1904 р. царським указом
було розширено права селян і самих земств, запроваджувалося державне
страхування робітників ні підприємствах. Поглиблення економічної кризи й
загострення соціальних суперечностей надавали національно-визвольному
рухові масовості і чіткішого політичного спрямування.

№8 Революційні події, піднесення національного руху на Україні в роки
першої буржуазно-демократичної революції в Росії.

Поразка Росії у війні з Японією 1904—1905 рр., глибока економічна криза,
національне гноблення і політична безправність народів призвели до
першої в імперії революції. Вона розпочалася з “Кривавої неділі” 9 січня
1905 р., коли царські війська розстріляли в Санкт. Петербурзі мирну
демонстрацію. Хвиля протестів прокотилася й по Україні. Упродовж січня
страйкували робітники Горлівки, Житомира, Києва. Катеринослава,
Маріуполя, Харкова, Юзівки. Одеси та інших міст Вони вимагали повалення
самодержавства, запровадження «-годинного робочого дня, скасування
штрафів і зниження цін на товари в заводських крамницях. Протягом перших
трьох місяців революції страйкували 170 тис. робітників на 320 заводах і
фабриках України. Робітничі виступи підтримали селяни. Вони громили
поміщицькі маєтки, цукрові заводи та інші підприємства самовільно
захоплювали землю. До літа 1905 р. відбулося близько 1300 селянських
виступів, а сільськогосподарські страйки охопили 1461 сіл. У червні 1905
р. спалахнуло повстання на броненосці “Потьомкін” (очолили його
матроси-українці Г. Вакуленчук та Л. Матюшенко), а в листопаді ще на 12
кораблях Чорноморського флоту, зокрема, крейсері “Очаків”
(командував П. Шмідт), “Св. Пантелеймон” та ін. Слідом за іншими
виступили сапери Києва під проводом підпоручика Б. Жадановського й
солдати Харківського гарнізону. Революційний рух робітників,
селян, солдатів і матросів намагалася очолити РСДРП. На її з’їзді у
квітні 1905 р. більшовики взяли курс на повалення царизму шляхом
збройного повстання. Інші партії не підтримали цієї тактики і впливали
на хід революції політичними засобами боротьби. Всеросійський
політичний страйк у жовтні 1905 р. паралізував економічне й політичне
життя імперії. 17 жовтня цар Микола II змушений був підписати маніфест
про громадянські права й політичні свободи, а також скликання
законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств
населення. Царський маніфест негативно оцінили члени більшовицької
фракції РСДРП та реакційні партії Росії. Перші продовжували закликати
робітників до збройної боротьби, а другі протягом 1905—1907 рр.
організовували вбивства й погроми веред неросійського населення у понад
100 містах імперії. Революція спонукала широкі маси до участі в
національному русі й політичному житті. формувалися нові партії,
господарські й громадські організації. Керівництво страйками очолили
ради робітничих депутатів. Першу раду створили пролетарі Катеринослава у
жовтні 1905 р. До кінці року ради виникли у всіх великих промислових
містах України. Вони боролися за встановлення 8-годинного робочого дня,
покращення умов праці та побуту пролетаріату, організовували
допомогу безробітним. На початку жовтня 1905 р. розпочався масовий
робітничий рух за створення професійних спілок. В Одесі, Миколаєві.
Харкові. Катеринославі. Києві та інших містах утворювалися профспілки
залізничників, машинобудівників, металістів, друкарів, кравців та
працівників інших галузей виробництва. Профспілки ставали на захист
економічних інтереси трудящих і, як правило, не підтримували
революційних гасел більшовиків. В багатьох містах України було
створено кооперативні товариства. Майже 140 сільських, волосних,
повітових і губернських комітетів Української селянської спілки
об’єднували десятки тисяч селян. Товариства “Просвіти” разом із
земствами та студентською молоддю розпочали 1905 р. кампанію за
українізацію Київського, Одеського й Харківського університетів,
що сприяло запровадженню в цих навчальних закладах курсу української
літератури. Україномовними ставали народні школи. На земському з’їзді
народної освіти 1911 р. представники Харківської, Полтавської та
Чернігівської губерній поставили перед урядом Росії вимогу про
українізацію освіти. У квітні 1906 р. розпочала свою роботу І Державна
дума. В її складі від України налічувалося 102 депутата, 45 з них
об’єдналися в Українську думську громаду на правах окремої
парламентської фракції, яка вимагала політичної автономії України,
відродженні національної культури, демократизації суспільно-політичного
життя. За участю М. Грушевського громада випускала журнал
“Український вісник” і газету “Рідна справа” (“Вісті з Думи”). У II
Державній думі українська громада (47 депутатів) продовжувала
обстоювати національну ідею. З червня 1907 р. царським указом було
скасовано II Державну думу. Новий виборчий закон урізав права трудящих і
забезпечував кількісну перевагу представникам урядових партій.
В складі III Державної думи від України налічувалося 111 депутатів, з
яких 64 були поміщиками, 13— священики і 26—селянами. Решта
представляла інші стани. Національно-демократичні партії не змогли
провести до Думи своїх представників, і української фракції не було
сформовано. Революційні події на українських землях, що перебували в
складі Росії, викликали хвилю страйків, мітингів і демонстрацій протесту
у Львові, Станіславі, Тернополі, Чернівцях та інших містах Західної
України. Для керівництва народним рухом за ініціативою Ю. Романчука та
К. Левицького було створено в листопаді 1905 р. “Народний комітет”.
Масові виступи трудящих з припинялися протягом 190$—1007 рр. У
Галичині відбулося близько 300 мітингів і зборів, 211 робітничих
страйків і масштабних виступів селян. Внаслідок цих подій уряд
Австрійської імперії дещо послабив політичне й національне
гноблення, скасувавши обмеження у виборах до парламенту, й надав
більші можливості, ніж у Росії, для розвитку української культури. До
1913 р. в Галичині виходило 66 україномовних видань 1906 р. М.
Грушевський перевів зі Львова до Києва періодичні видання
“Літературно-науковий вісник” і “Українська хата”. Київ стає визначним
центром українською на» тонального руху, хоч українці становили там
лише 22 % населення. Революція 1905—1907 рр. зазнала поразки. Але
запровадження загального виборчого права, скасування заборони на
українське слово сприяли піднесенню політичної і національної
свідомості народу та його боротьби за волю.

№9 Причини поразки першої російської революції 1905-1907 років, її
історичне значення.

Поразка повстанців у Москві та інших регіонах країни дала змогу
царизмові перейти у контрнаступ. Знову була обмежена свобода преси,
заборонені страйки, введено новий закон про випори, який робив
їх багатоступінчастими і нерівноправними. Дума позбавлялася
законодавчої ініціативи. Закон про вибори був дуже складним і
заплутаним, намагався забезпечити перевагу поміщикам і селянам. Але
вибори, проведені навіть за цими законами і в атмосфері репресій,
забезпечили перемогу кандидатам ви опозиції — кадетам, октябристам,
безпартійним депутатам, які домагалися політичних і економічних реформ.
Більшовики та есери бойкотували вибори в Думу. На перших засіданнях
нового законодавчого органу було прийнято звернення до уряду з вимогою
відновити загальні вибори, скасувати всі обмеження на законодавчу
діяльність Думи. У зверненні наголошувалось на особистій
відповідальності міністрів, гарантіях громадянських свобод, скасуванні
смертної кари тощо. Уряд категорично відмовився прийняти
запропоновані положення. Ще більше загострило стосунки уряду з Думою
аграрне питання, яке стало головним на засіданнях Думи. Ігнорування
урядом всіх законопроектів, розроблених Думою, призвело до прийняття нею
вотуму недовіри уряду і вимоги його відставки. Натомість 9 липня 1906 р.
імператор розпустив саму Думу. Новий прем’єр-міністр П Столипін
запровадив надзвичайний стан в окремих регіонах країни: робітничі й
селянські заворушення придушували каральні загони, військово-польові
суди виносили тисячі смертних вироків, було призупинено вихід
опозиційних уряду періодичних видань. “Спершу — заспокоєння. а потім —
реформи”, — твердив Столипін, Однак і в такій ситуації нова Дума, яка
почала свою роботу 20 лютого 1907 р., булл опозиційною до уряду. Крім
лібералів, до й складу увійшли представники соціал-демократів, народних
соціалістів і есерів. Центральним залишалося аграрне питання, під час
обговорення якого виявилися розбіжності між кадетами і лівими партіями.
Однак Дума одноголосне засудила продовження репресій і відмовилися
позбавити парламентської недоторканості депутатів від
соціал-демократичних партій. З червня 1907 р. Микола II видав маніфест
про розпуск Думи і нові зміни до виборчого законодавства, який
утверджував нерівність у правах різних соціальних груп. Ця подія
одержала назву “третьочервневого перевороту” і означала завершення
революції 1905—1907рр.

№11 Загострення міжіперіалістичних суперечностей наприкінці ХІХ –
початку ХХ століття.

Зовн. політика великих держав в цей період повністю підпор. боротьбі за
ринки збуту, використ. дешевої роб. сили, та вигідних джерел сировини.

Велике значення мало також наростання револ. і нац-визвол. рухів,
намагання подолати внутрішньополітичні кризи шляхом мілітаризації
економіки та підготовки до війни.

Найгостріші суперечності виникли між Великобританією і Німеччиною.
Великобританія була найбільшою колоніальною імперією, посідала перше
місце за обсягами зовн. торгівлі та вивезення капіталу. Німеччині
дісталось значно менше колоній, ніж іншим державам. Але в 9О-ті рр. ХІХ
століття. вона завдяки швидкому розвитку промисловості випереджала
Великобританію за обсягом пром. вир-ва.

Союзниками Німеччини в Європі були Австро-Угорщина та Італія. У 1882 р.
вони утворили Троїстий союз, який був укладений на 5 років і в
подальшому поновлювався до 1915 р.

В 1891-1893 рр. на противагу Троїстому був створений рос-франц союз,
який відновив рівновагу в Європі.

Великобританія йде на зближення з Францією та Росією. В 1904 р.
підписується англ-франц угода під назвою Антанта, яка регулювала
колоніальні протиріччя учасників. Франція визнала панівне становище
Великобританії в Єгипті, а та пообіцяла не чинити перешкод Франції в
захопленні Марокко.

В 1907р. укладено англ-рос договір, який передбачав розподіл сфер впливу
між цими державами в Ірані, Афганістані та Тибеті. Троїстий союз і
Антанта готувалися до війни за переділ світу.

Наростання протиріч між великими державами вилилось в серію гострих
міжнародних криз і воєн. Так, в 1875 і в 1877 рр. між Німеччиною і
Францією виникли гострі конфлікти (“воєнні тривоги”), які вдалося
вирішити мирним шляхом.

У 1898 р. війна за переділ світу між США та Іспанією. В результаті США
відійшли Пуерто-Ріко, Філіппіни, о.Гуам з групи Маріанських островів.
Куба була проголошена “незалежною”, але фактично підпала під протекторат
США.

1899-1902 англо-бурська війна яка закінчилася загарбанням
Велокибританією багатих на алмази та золото — Трансвааля і Оранжевої
республіки у Південній Африці. В ході бойових дій вперше були масово
застосовані кулемети, одяг кольору “хакі”, колючий дріт, бронепоїзди,
польові укріплення та ін.

Білі бури утвор. Південно-Африкан Союз, що отримав статус домініона.

Російсько-японська війна 1904-1905 рр. була війною за переділ територій
та сфер впливу на Далекому Сході. Ця війна, в якій Великобританія була
на боці Японії, закінчилась поразкою Росії і підписанням 5 вересня 1905
р. в м. Портсмуті (США) мирного договору, за яким Японія відібрала у
Росії південну половину Сахаліну, Порт-Артур, залізницю в Південній
Маньчжурії.

У 1905-1906 конфлікт між Німеччиною, Великобританією і Францією за
панування в Марокко. Німеччина прагнула отримати свою частку від поділу
цієї країни на сфери впливу. Хоча конференція в Іспанії 1906 р. визнала
незалежність Марокко, але фактично підпала під контроль Франції і
Іспанії.

В 1908-1909 рр. боснійська криза між Рос і Авс-Угр. Рос намаг допомогти
Сербії, але у 1909 р. була змушена піти на поступки.

В 1911 р. відбувалася італо-турецька війна. Італійські десантники
висадилися в Північній Африці і захопили турецьку терит, що згодом стала
італійською колонією Лівіею.

Міжнародні кризи супроводжувалися гонкою озброєнь. 1909-1918 Німеччина
збільш воєнні витрати на 83%. Прийм. нову програму морських озброєнь з
метою перемоги над Британією.

Посилена підготовка до війни велася і в країнах Антанти. У Франції заг.
витрати на воєнні потреби стан. 38% держ. бюджету. У Великобританії
воєнні витрати також досягли 77,1 млн. фунтів. Готувалася до війни й
Росія.

№12 Початок Першої світової війни, її причини ті характер.

Після того, як Австро-Угорщина розпочала воєнні дії проти Сербії, Росія,
що мала відповідний договір з Сербією, почала загальну мобілізацію. 19
липня (1 серпня) 1914 р. Німеччина, союзниця Австрії, оголосила війну
Росії. Цей день і вважається початком першої світової війни. Ще через
два дні—21 липня (З серпня) Німеччина оголосила війну Франції, а 22
липня (4 серпня) у війну вступила Англія. Першу світову війну
імперіалісти всіх країн готували вже давно і глибокій таємниці від своїх
народів. Необхідно відзначити, що війна, яка виникла спочатку між
великими імперіалістичними державами Європи, швидко переросла у світову.

Основною причиною першої світової війни було небачене загострення
суперечностей між провідними країнами світу внаслідок нерівномірності їх
розвитку. Другою причиною війни був той факт, що на початку XX ст.
розвиток науково-технічного прогресу привів до появи ювнхнових, більш
могутніх засобів винищення людей. Почалася гонка озброєнь, на якій
наживалися військові монополії. Одночасно відбувалася
мілітаризація економіки та мілітаризація свідомості величезних мас
людей. Суперечності насамперед виявилися між Німеччиною з одного боку
і Великобританією, Францією та Росією з іншого. Німеччина прагнула
покласти край пануванню Британії на морі, захопити її колонії,
промислово розвинені райони північно-східної Франції, відторгнути від
Росії Прибалтику, “Донську область”, Крим та Кавказ. Правлячі кола
Великобританії хтіли зберегти свої колонії та панування на морі,
відібрати у Туреччини багаті нафтою Месопотамію і частину Аравійського
півострова. Франція розраховувала повернути собі Ельзас та
Лотарингію, приєднати лівий берег Рейна й Саарський вугільний басейн.
Австро-Угорщина виношувала експансіоністські плани щодо Росії (Волинь,
Поділля) та балканських країн — Сербії, Боснії, Герцеговини. Росія
прагнула приєднати Галичину й «володіти чорноморськими протоками
Босфором і Дарданеллами. США намагалися поширити свій вплив на
весь американський континент і посилити проникнення в Китай, де
велику активність проявляла Японія.

Отже, причинами першої світової війни були як економічні (боротьба за
переділ світу, за пінки збуту), так і соціально-політичні — намагання
буржуазії зупинити

Революційний рух пролетаріату, одвернути увагу трудящих
від еволюційної боротьби і внутрішніх політичних криз. Формальним
приводом до розв’язання війни послужило вбивство 28 червня 1914 р. в м.
Сараєво наступника австро-угорського престолу Франца-Фердінанда.
Заручившись підтримкою Берліна, Відень пред’явив 23 липня Сербії
ультиматум, і потім, 28 липня, оголосив їй війну. Після приходу до влади
більшовиків Росія підписала 3 березня 1918 р. з Німеччиною,
Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією Брестський мир. 1 серпня 1914
р. Німеччина оголосила війну Росії, а З серпня — Франції. Наступного
дня, коли кайзерівські війська розпочали наступ на Бельгію, англійський
уряд приєднався до союзників. 23 серпня на боці Антанти виступила
Японія. За кілька днів вона захопила німецькі володіння в Китаї і на
Тихому океані. Перша світова війна втягнула в свою орбіту 3/4 населення
планети, призвела до нечуваного розорення більшості воюючих країн.
74 млн. чоловік були відірвані від продуктивної праці і
поставлені під рушницю. В ході воєнних дій вбито 8,7 мли., поранено 20,8
мли. чоловік. У всіх війнах, що сталися у світі за попередні сто років,
кількість загиблих становила 1,6 мли. осіб.

№13 Відношення до Першої світової війни різних класів і політичних
партій.

Панівні класи воюючих держав хотіли зняли з себе відповідальність. за
початок війни, штучно роздуваючи в масах патріотичні шовіністичні
настрої. Соціал-демократичні партії 11-го Інтернаціоналу обіцяли
виступати проти буржуазних урядів, які розв’яжуть цю війну (на словах).,
а насправді лідери цих партій стали прихильниками війни, (голосували за
воєнні кредити в парламентах). Більшість політичних партій Росії
(октябристи, кадети) виступили єдиним блоком самодержавства.
Підтримували самодержавство. Меншовики і есери розділилися на: оборонців
Батьківщини та інтернаціоналістів, виступали проти війни. Більшовики
видвинули з тактичних лозунги: “Перетворення війни імпер. В війну
громадянську”, “Поразка свого уряду в імпер. Війні”, “Повний розрив з II
Інтерналом і утворення III Ком. Інт.”

№14 Україна в політичних розрахунках великих держав в період Першої
світової війни.

Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних
та колоніальних протиріч великих держав, що напередодні війни утворили
два військово-політичних блоки – Антанту (Великобританія, Франція,
Росія) та Троїстий союз, до якого входили спочатку Німеччина,
Австро-Угорщина та Італія, а вході війни трансформувався у Четвертний
союз (замість Італії до нього увійшли Туреччина та Болгарія). Всі
учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та
встановлення контролю над джерелами сировини та ринками збуту.
Загарбання українських земель стало невід’ємною частиною агресивних
планів учасників ворогуючих блоків. Найбільш далекосяжні плани щодо
України виношувала кайзерівська Німеччина: розгромити Російську імперію,
відторгнути від неї Україну, приєднавши її разом з Прибалтикою, Польщею
і Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Німеччина хотіла
загарбати частину Польщі і Донецькій басейн з Одесою, Кримом та
Приазов’ям. Австро-Угорщина претендувала на Волинь та Поділля. Не
меншими були і зазіхання російського самодержавства. Прикриваючись
“ідеєю об’єднання всіх руських земель” під владою російського царя, воно
планувало акцію приєднання Галичини, Буковини, Закарпаття. Туреччина
хотіла відібрати у Росії Крим.

№15 Провал внутрішньої і зовнішньої політики російського царизму в роки
Першої світової війни. Лютнева революція 1917 року в Росії та її
історичне значення.

Росія на початку 1917р. вступила у смугу політичної, економічної і
воєнної кризи. Оскільки країна не була готова до тривалої війни, яка
“з’їдала” більшу частину бюджету держави, ЇЇ економіка поступово
занепадала. Промисловість не встигала задовольняти потреби фронту, а про
виробництво товарів широкого вжитку не могло бути й мови. Більшість
робітників мобілізували до війська, фабрикам і заводям бракувало робочих
рук. Через відсутність палива зупинялися залізниці, і у великих містах
гостро відчувався брак продовольства. Це викликало обурення
робітників, котрі і без того вели напівголодне існування. У сільському
господарстві ситуація також була нелегкою. Більшість чоловіків
мобілізували до армії. Майже половина з них загинула або стала
інвалідами. Через брак робочих рук, низьку агрокультуру, відсутність
передової техніки в країні з кожним роком війни все менше і менше
збирали хліба, скорочувалося його постачання у міста і на фронт.
Поміщицькі господарства занепадали і скорочували виробництво
потрібних продуктів. Почастішали реквізиції коней та іншої худоби у
селян для потреб армії. Війна вочевидь загострила нужду і страждання
народу. Майже в кожній сім’ї хтось загинув, був поранений чи перебував
на фронті, що викликало соціальну, психологічну нестабільність у
суспільстві. Народ втомився від постійних негараздів, його патріотичний
запал вичерпувався. Гасло “За віру, царя і вітчизну” вже не викликало
ентузіазму в солдатів російської армії, котрі четвертий рік гинули в
Галичині, Білорусії та Польщі. Російське самодержавство
політичне вичерпало себе. Цар Микола П (1894-1918) та його оточення були
неспроможні керувати гігантською імперією. Дворянство, яке
оточувало царя, не сприймало жодних змін і не могло врятувати країну.
Крим і загибель монархічної моделі управління була невідворотна.
Та ні Микола II, ні його уряд цього не розуміли. Шлях перетворення Росії
з абсолютної монархії на конституційну (скликання Думи) був
повільним і болісним. Дума не змогла стати рушієм політичних,
економічних і соціальних змін у країні. Нездари й авантюристи типу Г.
Распутіна набували все більшого впливу на оточення царя. Політичні сили
в Росії поляризувалися. Дворянство підтримувало самодержавство і не
хотіло жодних докорінних змін. Кадети. октябристи та інші демократичні
партії вимагали від царя та уряду стяти на шлях рішучих змін і тим самим
відвернути катастрофу. Ліві партії – есери та меншовики • вважали, що
тільки революція спроможна очистити російське суспільство і вивести його
із кризи. На крайніх лівих позиціях стояло більшовицьке крило РСДРП(б)
на чолі з В. Ульяновим (Леніним). Більшовики закликали до революційної
боротьби, ліквідації “експлуататорських класів” і встановлення
“диктатури пролетаріату”. Крім того, проти російського самодержавства та
імперської системи в цілому виступали національно-патрютичні сили
поневолених народів. Отже, революція, що вибухнула в лютому 1917р., була
породжена злиденністю робітництва і селянства, політичним безправ’ям
народів, існуванням у Росії самодержавної монархії, що унеможливлювала
розвиток демократичних свобод у російському суспільстві. Війна й
економічна руїна прискорили революційний вибух у кращі. Проти
самодержавства виступали різні верстви і сили Росії. Робітництво,
селянство, інтелігенція вимагали рішучих змін. Вони й стали рушійними
силами російської революції. Використовуючи складну ситуацію в
кращі, повели широку пропаганду революційних ідей есери, меншовики
й більшовики. На відміну від них кадети і октябристи вимагали змін без
революційних потрясінь.

№16 Створення в Росії двовладдя та його класова суть.

Днем перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції вважається 27
лютого, коли на бік повсталих робітників почали масово переходити
солдати Петроградського гарнізону. У цей день на фабриках і заводах, у
військових частинах Петрограда були обрані представники до рад
робітничих і солдатських депутатів. Увечері відбулося перше засідання
Петроградської ради. Утворення рад і Тимчасового уряду створило
ситуацію, що отримало назву двовладдя. Адже влада робітників та солдатів
була уособлена в радах, а владу ліберальної інтелігенції промисловців,
частини землевласників уособлював Тимчасовий уряд. Влада зосередилась в
руках двох керівних органів, чиє ставлення один до одного було
суперечливим і коливалось від суперництва до співробітництва. Причинами
існування двовладдя були стихійність соціального вибуху,
неорганізованість політичних партій для взяття ними влади, розрізненість
дій політичних партій як правого так і лівого табору. Історичне значення
двовладдя полягало в тому, що в Росії з’явилась можливість мирного
переходу від самодержавства до демократичного республіканського устрою
при забезпеченні широкої демократії для народу. Повалення монархії,
проголошення демократичних прав і свобод, а, відповідно, вирішення
загальнонаціонального завдання революції призвело до розколу в
революційному русі: для одних революція вже скінчилась (праві і
ліберали), а для інших тільки розпочиналась (соціалісти). Домінування
соціалістичних партій у політичному житті визначила подальшу долю
революції. У країні розгорнулась гостра політична боротьба. Двовладдя
проіснувало кілька місяців – до липневих подій 1917 року. Після цього
політична обстановка в країні докорінно змінилася. Вся влада була
захоплена буржуазією, яку представляли у Тимчасовому уряді кадети і
підтримували меншовики та есери . 8 липня Тимчасовий уряд очолив есер
Керенський. 24 липня був утворений 2 коаліційний уряд з представників
буржуазних і дрібно-буржуазних партій на чолі з Керенським.

№17 Боротьба класів і політичних партій за шляхи розвитку Росії після
Лютневої революції 1917 року.

Після Лютенової революції боролися три основні суспільні сили, три
політичних табори:

Буржуазія;

Пролетаріат;

Дрібна буржуазія, передусім, селянство.

Ці основні класові сили далеко неодночасно оцінювали підсумки Лютневої
революції у по-різному уявляли собі перспективи подальшого розвитку
Росії.

Головна партія буржуазії – кадети – з опозиційної партії перетворилися
у партію правлячу, стала при владі, її лідери ввійшли до тимчасового
уряду.

Змінилося й становище двох наукрупніших дрібнобуржуазних політичних
партій – меншовиків та есерів. Їх лідери з початку виникнення
Петроградської ради його виконанні , щодо червня 1917 р. фактично
очолював всю систему рад. У травні видатні діючи партій меншовікив та
есерів увійшли до тимчасового уряду, тобто стали поряд з кадетами,
правлячими та урядовими партіями. Їх мета – вирішення назрілих завдань
реформістськими методами, виведення країни з кризи
буржуазно-демократичним шляхом. Меншовики переконані, що Росія внаслідок
відсталості не визріла до соціалізму і вважали, що межою можливих
завоювань є догма демократизації країни на базі буржуазногосподарських
відносин.

Гостра боротьба навколо оцінки історичної обстановки і питання про шлях
розвитку країни розвернулося у РСДРП, що воцарилася у визначеній тактиці
партій. У більшовиків, спочатку сформувалися два альтернативні рішення,
відносно шляхів подальшого розвитку революції і політичної поведінки
партій:

Ленінська – викладено у квітневих тезах.

Рішення більшості більшовиків, які працювали у

Росії, сформульовано у документах російського бюро ЦК
петербургського та інших комітетів.

Російське бюро ЦК, вважало, що буржуазно-демократична революція ще не
закінчена і не бачили перспективи переростання її в соціалістичну
революцію, вважаючи її передчасною.

В.І.Ленін в “Листах здалека” та у “Квітневих тезах” розробив нову
платформу, центральним пунктом якої був пункт про переростання
буржуазно-демократичної у революцію соціалістичну.

Секційні положення платформи, запропонована В.І. Леніним: ніякої
підтримки тимчасовому уряду; республіка рад як політична форма диктатури
пролетаріату; негайне укладання демократичного миру; конфіскація
поміщицьких земель і націоналізація всіх земель в країні; негайне злиття
всіх банків країни в один загальнонаціональний банк і запровадження
контролю за ними з боку рад і солдатських депутатів; введення контролю з
боку рад за суспільним виробництвом і розподілу продукції.

Одне з найважливіших завдань політичних партій є боротьба за маси –
після перемоги жовтневої революції, робітники, солдати і селяни стали
під вплив більшовиків?.

В цих умовах більшовики ставили за мету визначення дрібнобуржуазних
ілюзій і залучення їх на сторону революції. Про темпи і глибину процесу
політичного прозріння свідчили три політичні кризи в країні.

Перша – квітнева криза була викликана стихійними могучими
демонстраціями робітників і солдат Петрограда (20 – 21 квітня 1917 р.),
що протестували проти політики продовження війни. Натиски були настільки
великими, що позиції тимчасового уряду посунулися, а із його складу були
виведені, особливо не вписані народові міністри. Сталася криза уряду.
Щоб врятувати своє становище, обдурити народ, буржуазія вводить до
складу тимчасового уряду шість нових міністрів від угодовців. Утворився
перший коаліційний уряд, який був розрахований на збереження влади
буржуазії.

Друга – червнева криза, була викликана провалом новітнього тимчасового
уряду, поразками і великими втратами на фронтах війни. Це обумовило
масові протести революційних сил народу в Петрограді 18 червня.

Особливо необхідно виділити третю липневу політичну кризу – вона
безпосередньо пов’язана з провалом наступу російських військ на фронті у
червні 1917 р. криза почалася з 3 липня, стихійними демонстраціями у
Петрограді проти тимчасового уряду, а 4 липня мирна півмільйонна
демонстрація робітників, солдатів і матросів була розстріляна (вбито 56,
ранено 650 чоловіків).

Після лютневих подій склалася нова політична обстановка в країні. Ці
події завершили період двовладдя. Вся влада була захоплена тимчасовим
урядом, на чолі якого став есер Керенський. Встановилася влада
буржуазії. Контрреволюція перейшла у відкритий наступ проти робітничого
класу, селян, солдат і матросів. Під загрозою опинилися демократичні
завоювання народу, добуті внаслідок перемоги Лютневої революції.

Мирний перехід влади до пролетаріату став неможливим. Владу можна було
взяти лише шляхом збройного повстання, у відкритій збройній боротьбі.
І більшовики взяли курс на збройне повстання. Як керівник
збройного повстання, великий шлях пройшов робітничий клас Росії у дні
Корніловського з-ду (21 – 31 серпня 1917 р.), захопивши у
період липневих подій всю владу, буржуазія відкрита перейшла в наступ
проти революції, з меншовиками та есерами готувалася до встановлення
відкритої воєнної диктатури. Роль воєнного диктатора за задумом
буржуазії мусив відіграти верховний головнокомандуючий генерал Корнілов.

Корніловщина була розбита робітниками, революційними солдатами і
матросами.

№18 Жовтнева (1917 року) революція в Росії та її вплив на політичні
процеси в світі.

У 1918-1923рр. Європу охопив могутній революційний рух. Частково він
був викликаний впливрм революційних подій в Росії. В різних крайнах
революційний рух проявився по різному. В одних вибухнули революції, в
інших були здійснені серйозні реформи, в третіх встановлювались
диктаторські, фашистські режими.

Під безпосереднім впливом подій в Росії відбулася революція в
Фінляндії. Після жовтневих подій коаліційний уряд домігся незалежності
для країни і був визнаний радянською Росією. Проте більшовицький
переворот надихнув прихильників соціалістичної революції на радикальні
дії. Робітничий виконавчий комітет здійснив спробу захопити владу. Проте
з допомогою німецьких військ уряд Фінляндії ліквідував радянську владу.

В Угорщині сильний вплив мала комуністична партія. Вона складалася
головним чином з військовополонених угорців, які повернулися з Росії.
Комуністи закликали до соціалістичної революції і активно працювали по
розширенню свого впливу в радах, які створювались по всій країні.

Рух за соціалістичну революцію, за встановлення влади рад й
усуспільнення власності поширився і в Німеччині. На чолі руху стояла
група “Спартак”. Керувал групою Карл Лібкнехт та Роза Люксембург. Але
соціалістична революція в Німеччині зазнала поразки.

№19 Завершення Першої світової війни та її політичні підсумки.
Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин.

Версальсько-вашннгтонська система мирного врегулювання •
система імперіалістичного світу, установлена державами
переможцями, головним чином Великобританією, Францією, США і Японією,
після Першої світової війни. Основу цієї системи склали Версальський
мирний договір, пов’язані з ним договори з колишніми союзниками
Німеччини й угоди, укладені на Вашингтонській конференції 1921-22 р.
Версальський мирний договір (1919 рік) • імперіалістичний договір, що
завершив першу світову війну. Підписаний у Версалі 28 червня
державами-переможницями • США, Британською імперією, Францією,
Італією, Японією Бельгією й ін., з одного боку, і переможеною Німеччиною
• з іншого. Умови договору були вироблені на Парижській мирній
конференції 1919-20 р. По Версальському мирному договору Німеччина
повертала Франції Ельзас і Лотарингію, Бельгії • округи Мальмеди і
Ейпен, Польщі • Познань, частину Примор’я й ін. території Західної
Прусії; м. Данциг був оголошений | вільним містом, м. Клайпеда переданий
у ведення держав-переможців (у лютому 1923 року приєднаний до Литви).
Питання про державної належності Шлезвига, південної частини Східної
Прусії і верхньої Сілезії повинне бути вирішеним плебісцитом (пн.
частина Шлезвига перейшла в 1920 до Данії, частина Верхньої Сілезії в
1922 • до Польщі; ін. спірні території залишилися в Німеччини).
Невеличка ділянка силезськоі території відходила до Чехословаччини.
Споконвічні польські землі • на правому березі Одера, нижн. Сілезія,
велика частина верхньої Сілезії й ін. • залишилися в Німеччини. Саар
переходив на 15 років під управління Ліги Націй, а потім його доля
повинна була вирішуватися шляхом плебісциту. Німеччина зобов’язувалася
дотримувати незалежності Австрії, визнавала незалежність
Чехословаччини і Польщі. Німецька частина лівобережжя Рейна і смуга
правого берега шириною 50 км підлягали демілітаризації. Колонії
Німеччини були поділені між головними державами-переможницями.
Сухопутна армія Німеччини була обмежена 100 тис. чоловік, установлені
також інші обмеження в озброєннях. Німеччина зобов’язалася
сплачувати репарації. Нерозривною частиною Версальського мирного
договору був статут Ліги Націй. США не ратифікували Версальський мирний
договір і в серпні 1921 року уклали особливий договір, майже ідентичний
Версальському мирному договору, але не включающий статей про Лігу Націй.
СРСР незмінно викривав імперіалістичний характер Версальського мирного
договору, рішуче заперечуючи в той же час проти підготовки нової війни
під видом боротьби за його перегляд. “Чотирнадцять пунктів” умови миру,
висунуті президентом США Вільсоном наприкінці 1 світової війни (у січні
1918 року) у противагу радянському Декрету про світ; ставив ціллю
встановлення гегемони США в міжнародних справах. “Чотирнадцять пунктів”,
демагогічно подані світовій громадськості в якості програми відновлення
миру у всьому світі, були в дійсності черговою спробою США не
припустити поділу миру без участі американського імперіалізму.

№20 Політична обстановка в Україні після перемоги Лютневої революції
1917 року в Росії. Центральна Рада та її І та ІІ Універсали.

Перша світова війна призвела до величезних струсів у
соціально-економічному й політичному житті Російської імперії. Зусиллями
робітників Петрограда і революційних солдатів гарнізону 27
лютого 1917 р. самодержавний лад було повалено, а 2 березня—в день
зречення Миколи II престолу — утворено з депутатів Державної думи
Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. На місцях його опорою стали
губернські й повітові комісари. Паралельно демократичні сили створювали
так звані громадські комітети. В Україні з ініціативи лідерів Товариства
українських поступовців Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Ніковського, Є.
Чикаленка й соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри 4 березня 1917
р. у Києві було створено національний орган державної влади — Українську
Центральну раду. До неї увійшли також представники інших політичні»
партій, православного духівництва, культосвітніх, студентських,
кооперативних, військових та інших організацій. Центральна рада обрала
виконавчий комітет, який дістав назву Малої ради. Очолив Центральну раду
відомий історик, активний борець за національне відродження України М.
Грушевський, що повернувся зі заслання. Інтереси Тимчасового уряду Росії
в Києві представляв Комітет об’єднаних організацій, який у своїй
діяльності спирався на військові підрозділи, фінансові та економічні
структури поваленої імперії. Він виступив проти відродження української
державності. У великих містах і промислових центрах трудящі обирали свої
органи влади – ради робітничих і солдатських депутатів. Наприкінці 1917
p. в Україні налічувалося близько 300 рад. Переважна більшість була
створена а Донбасі й Подніпров’ї. Лише незначна частина рад (Луганська,
Краматорська, Щербинівська та ін.) перебували під впливом більшовиків.
Відроджувалися також профспілки та інші громадсько-політичні
організації. День у день зростав авторитет Центральної ради, яка
домагалася від Тимчасового уряду національно-територіальної автономії в
складі Росії і відродження й розвитку культури українського народу. 6
квітня 1917 р. у Києві Український національний конгрес обрав 150
постійних членів Центральної радії і затвердив її як представницький
орган влади українського народу. Пізніше до Центральної ради делегували
своїх представників з’їзди військових, селян і робітників. Ні Тимчасовий
уряд, ні російські консервативні й реакційні партії, ні більшовики не
підтримали політики Центральної ради. Лише отримавши обіцянку широкої
культурної автономії, російські та єврейські соціал-демократи делегували
до неї своїх представників. Влітку 1917 р. до Ради входило 822 члени. З
них понад 180 (в тому числі 10 більшовиків) представляли неукраїнські
політичні партії та організації. В умовах анархії, політичного тиску й
економічної блокади з боку Росії Центральна рада здійснює ряд заходів на
шляху відродження української культури і формування національної армії.
На виконання постанови 1-го Всеукраїнського військового з’їзду, що
відбувся в травні 1917 р. із сільських жителів кількох губерній було
створено підрозділи Вільного козацтва. В жовтні 1917 p. в них
налічувалося 60 тис. козаків. На з’їзді, який відбувся 16 – 17 жовтня в
Чигирині, почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го
українського корпусу генерала П. Скоропадського. Останній намагався
надати у розпорядження Центральної ради свій українізований корпус із 40
тис. бійців, але В. Винниченко, М. Грушевськнй та інші заперечували
необхідність мати регулярну армію. Війна і розгортання революційного
руху в Росії примусили тимчасовий уряд на початку червня 1917 p. визнати
владу Центральної ради на території 9 губерній України, крім
Катеринославської, Харківської і Херсонської. Але Тимчасовий уряд усе ще
займався військовими справами, фінансовою політикою, шляхами сполучення
і постачанням продовольства. Враховуючи таку ситуацію, Центральна рада
звернулася до українського народу із закликом згуртуватися й негайно
закласти підвалини автономного ладу в Україні. На ІІ-у Всеукраїнському
військовому з’їзді 10 червня 1917 p. Центральна рада оприлюднила свій
1-й універсал, який декларував автономію України і право українського
народу самому розпоряджатися своїм життям. 15 червня було створено
український уряд – Генеральний секретаріат у складі 8 генеральних
секретарів і писаря, переважно із соціал-демократів. Його очолив відомий
письменник і лідер УСДРП В. Винниченко. Намагання продовжувати війну до
повної перемоги погіршили становище в Роси влітку 1917 p. Тимчасовий
уряд був змушений шукати компромісів з Центральною радою, щоб заручитися
її підтримкою, а також перешкодити активному будівництву Української
держави. Внаслідок переговорів між міністрами Тимчасового Уряду
Корейським, Терещенком і Церетелі, з одного боку, і представниками
Центральної ряди – з другого, в Києві 11—13 липня було підписано угоду.
Генеральний секретаріат визнавався крайовою владою Тимчасового уряду і
мав ним затверджуватися, Центральна рада й уряд України повинні були
поповнитися представниками національних меншостей, російськими кадетами,
меншовиками й есерами. Формування української армії мало здійснюватися
лише з дозволу військового міністра Тимчасового уряду. Питання ж про
автономію України і земельні проблеми мали розв’язати Всеросійські
Установчі збори. Всі ці положення було викладено 3 липня 1917 р. у 11-му
універсалі Центральної ради. Невміння згуртувати національно-визвольні
сили для втілення в життя національної ідеї, нехтування такими важливими
проблемами, як організація роботи промисловості й транспорту,
забезпечення міст продовольством і збереження правопорядку, свідчили про
безпорадність Центральної ради. По Україні поширились анархія і
безладдя.

№25 Криза буржуазної демократії і поширення фашизму в європейських
країнах в 20 – 30-х роках.

На початку 20-х рр. у деяких країнах (Італія, Німеччина, Болгарія,
Угорщина, Іспанія) почався фашизації суспільства і встановлення
військово-авторитарних диктатур. У цих країнах впроваджувалась єдина
рекреаційна система пропаганди та виховання. Її відмінними рисами були
вороже ставлення до демократії, шовінізм, мілітаризм, антикомунізм.
Посилення виконавчої влади призводило до встановлення особистої
диктатури. Громадянські права було значно урізано або ліквідовано,
заборонялись робітничі партії і класові профспілки.

№21 Зміна політичної ситуації в Україні після перемоги Жовтневого
збройного повстання 1917 р. у Петрограді. III і IV Універсали
Центральної Ради.

25 жовтня 1917 p. більшовики взяли владу в Петрограді, а 2 листопада в
“Декларації прав народів Росії” проголосили невід’ємне право народів
колишньої імперії на вільне самовизначення аж до виокремлення і
утворення самостійної держави. Центральна рада засудила жовтневий
переворот і захоплення влади більшовиками. 7 листопада 1917 p. вона,
виконуючи волю українського народу, проголосила ІІІ-м універсалом
Українську Народну Республіку (УНР). УНР як демократична правова держава
створювалася в межах федеративної Росії. Універсал проголошував
націоналізацію поміщицьких і церковних земель, встановлення 8-годинного
робочого дня і робітничого контролю за виробництвом,
національно-персональну автономію для національних меншостей. У кінці
грудня 1917 p. відбулися вибори до Українських Установчих зборів.
Більшовики вороже поставилися до українського руху. За результатами
виборів до Всеукраїнських Установчих зборів в Україні, що відбулися в
листопаді 1917 p., вони дістали лише 10 У. усіх голосів, тим часом як
українські демократичні партії—50%. Таким чином ігнорувати
національне питання в Україні для них було небезпечно. Спираючись на
результати виборів. Генеральний секретаріат 23 листопада звернувся
до Раднаркому РСФРР і урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Башкири,
Сибіру й Молдавії з пропозицією створити центральний федеральний уряд
замість ніким не визнаної більшовицької влади. Національний рух в
Україні входив в суперечність з інтересами централізованої пролетарської
держави, яку будували більшовики на просторах імперії. Прихід до
влади в Росії більшовиків порушив громадянський мир і неминуче
вів до війни з УНР.

№26 Суспільно-політична криза Радянської держави 1920 – 1921 років.
Перехід до нової економічної політики, її сутність і результати.

На поч. 20-х р. нана країна ввійшда в смугу глибокої соц.-екон. і
політ. кризи. Періоди ПСВ та громад. воєн, іноземні інтервенції
відкинули економіку країни на рівень 18ст. В 1920р. вир-во важкої
промисловості становило лише 1/7 довоєнного рівня, вир-во сталі – менше
5%, обсяг продукції с/г був на рівні 31% від 1913р. Найбільш ушкоджень
було завдано великій машинній індустрії. У Донбасі працювали переважно
дрібні шахти, залізорудна пром-ть не діяла, залиш-сь у металургії 1
невелика доменна пічь, кіл-ть роб-ків змен-сь у 2 рази.

Перехід до відбудови нар. госп-ва проходив в умовах гострої паливної і
транспортної кризи. У зв(язку з цим посил-сь продовольча криза. У
багатьох районах лютував голод, були масові епідемії тифу.

Також виникала проблема працевлаштування демобілізованих (значна їх
частина, не знаходячи роботи, попадала під вплив контррев-них ел-тів).

У зв(язку з розвалом економіки і критич. матер. станом політ. ситуація
в країні хар-ся гострим незадоволенням політикою “воєнного комунізму” і
з боку сел-ва, і з боку робітнич. класу. Зупинка великих підпр-в і голод
гнали роб-ків у село. У зв(язку з цим відб-ся процес часткового
декласування роб. класу, який послаблював соц. базу диктатури
пролетаріату і становив небезпеку для рад. влади. Сел-во почало відкрито
виявляти незадоволення продрозкладкою. Воно хотіло вільно розпор-ся
залишками своєї продукції і обмінювати її на пром. товари.

Але більшов. уряд рішуче виступав проти цих пропозицій, хоча восени
1918р. він видав закон про продовол. податок, який був зірваний громад.
війною. Небажання сел-ва терпіти надалі продрозкладку стало очевидним і
викликали селянські партизанські війни та бандитизм (Тамбовзька і
Воронезька губернії (антоновщина), Україна, Сер. Поволжьє, Дон, Кубань
та ін.).

Вся суть кризи в кінцевому підсумку звелась до одного слова – Кронштадт
(повстання в морській фортеці, що була 1 із гол. осередків рев-ції,
розпоч. 1 березня 1918р. і було придушене за допомогою штурму в ніч з 16
на 17 березня). Все це дозволило усвідомити необхідність нового екон.
ставлення до сел-ва, проте партія ще не мала чітких реалістичних уявлень
про необхідність змін, а торкалась лише проблеми ролі профспілок у рад.
сусп-ві.

Причини переходу від “воєнного комунізму” до нової економічної
політики, необхідно підкреслити, що вони мали як об’єктивні, так і
суб’єктивні передумови. До перших слід віднести закінчення бойових дій,
все більш помітний розрив союзу робітничого класу і селянства , кризовий
стан економіки, спад світового революційного руху, неможливість вирішити
завдань соціалістичного будівництва за допомогою старих методів
управління суспільством.

Важливою суб’єктивною передумовою переходу до непу стало вміння Леніна і
його найблищого оточення круто міняти тактику дій, виходячи з
правильного врахування та аналізу об’єктивних реалій. Політична суть
непу полягала у зміцнені союзу робітничого класу з багатомільйонним
селянством. Характеризуючи неп, розглядаючи його як заміну розкладки
натуральним податком. Цим нова економічна політика не обмежувалася, вона
відкривала шлях для впровадження цілого комплексу економічних заходів:

1 Відбулося повернення до використання товарно-грошових відносин для
будівництва нового суспільства;

2 Неп відроджував торгівлю як посдинальну ланку народного господарства

3 Неп відкривав шлях до впровадження госпрозрахунку, який став
матеріальною основою соціальної справедливості і демократії

4 Бурхливого розвитку в роки непу набула орендна форма організації
праці.

5 Неп відкривав шлях до використання іноземного капіталу. Виникли
концепсії

6 З переходом до непу почала відроджуватися кооперація як розгалудженна
система саммодіяльних господарських організацій.

Неп сприяли далеко не всі. У нього були принципові супротивники , в тому
числі і в партії. Не розібравшись у суті нової політики, вони
стверджували, що вона підриває завоювання Жовтня , реставрує
капіталізм.

І все ж неп приніс жаданні зміни. З 1921р. починається зростання
виробництва. Розпочалася реконструкція промисловості, будівництво
перших електростанцій. Відбулися зміни і в соціальній сфері . Кількість
робочого класу у 1927р. фактично перевищив довоєнний рівень.

Неп забезпечив значні позитивні зрушення і в Україні; можливість
реалізувати свою продукцію; до сільських кооперації було залучено більше
половини селянських господарств України.

Саме нова економічна політика, стала базою, основою відбудови народного
господарства, розбудови нових суспільних відносин.

№22 Протиборство політичних сил в Україні в роки громадянської війни та
іноземної воєнної інтервенції.

У листопаді 1918 p. після підписання Німеччиною і Радянською Росією
перемир’я командуючий групою військ Курського напряму (до складу якої
входили й українські повстанські дивізії) В. Антонов-Овсієнко звернувся
до В. Леніна за допомогою у своєму намірі “йти вперед” і — голими (та
сміливими) руками, взяти те, що потім доведеться брати лобом”. З цією
метою було утворено Укрреввійськораду, до якої увійшли Й. Сталін, В.
Затонський, В. Антонов-Овсієнко. 28 листопада ЦК КП(б)У затвердив
Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. Пятаковим. У
грудні група військ Антонова-Овсієнка (близько 3 тис. чоловік) рушила в
Україну. Партизанські загони один за одним залишали Директорію і
приєднувалися до більшовиків. У цей же час в багатьох селах, волостях,
повітах повсталі селяни відновлювали радянську владу. З січня 1919 p.
більшовицькі війська увійшли в Харків, де вже два дні відбувалося
повстання робітників проти Директорії, 12 січня вступили до Чернігова,
19 січня—Полтави, 27 січня—до Катеринослава, 5 лютого — Києва. Ще на
початку місяця Директорія перебралася до Вінниці, але вже в березні,
втікаючи від більшовиків переїхала до Проскурова. Там відбулось останнє
її засідання в повному складі. Після цього Директорія розділилася: Є.
Петрушевич, що входив до неї як представник ЗУНР, І. П. Андрієвський
вирушили до Станіслава, а С. Петлюра, Ф. Швець і А. Макаренко
перебралися до Рівного. Взимку 1919 р. на переважній частині України
було встановлено радянську впаду. 14 січня згідно з декретом Тимчасового
робітничо-селянського уряду республіка одержала назву “Українська
Соціалістична Радянська Республіка”. Програма політичних і
соціально-скономічних перетворень знайшла відображення в урядовій
декларації від 25 січня. Головне завдання полягало в “доведенні
соціалістичної революції до кінця”. Передбачалося також, визволити
трудящі з під гніту експлуатації шляхом націоналізації
промисловості, вироблення всеохоплюючого законодавства з питань охорони
праці, страхування й пенсійного забезпечення. Проголошувалася
ліквідація поміщицького, куркульського й монастирського землеволодіння.
Робилися певні кроки у реорганізації шкільної та позашкільної освіти,
створенні єдиної трудової школи. 29 січня зазнав реорганізації й уряд.
Існуючі до цього відділи були перетворені в народні комісаріати, »
завідуючі стали наркомами. Очолив уряд у складі 17 чоловік болгарин
Християн Раковськнй. Важливу роль у зміцненні радянської влади в Україні
відіграв ІІІ-Й Всеукраїнський з’їзд рад. що працював у Харкові 7—10
березня 1919 p. Його делегати (близько 2 тне. чоловік) заслухали й
обговорили звіт уряду, а також військове земельне та продовольче
питання. Прийняли першу конституцію УСРР. Центральними органами
радянської влади стали:

Всеукраїнський з’їзд рад Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет
рад (до нього увійшли 89 комуністів і 10 українських есерів, очолив—Т.
Петровський), Рада народних комісарів (уряд, головою якого було
знову-обрано X. Раковського, він же і нарком закордонних справ). В
основу діяльності Раднаркому було покладено воєнно-комуністичні
заходи, запозичені з практики Радянської Роси: прискорення темпів
націоналізації промисловості; згортання товарно-грошових відносин;
заміна товарного ринку як універсального регулятора економіки усілякими
розкладами (наприклад продовольчими); прагнення перейти (в
сільському господарстві) від одноосібного до усуспільненого
виробництва шляхом створення радгоспів, комун, артілей;
запровадження у політичній сфері диктатури пролетаріату, як
“обов’язкової умови перехідного періоду від буржуазної формації до
комуністичної. У вирішенні внутрішніх проблем широкого використання
набули органи Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК). які розпочали
боротьбу з “класовими ворогами”. Ці та інші подібні заходи ще більше
посилили дестабілізацію в країні. Вже у березні-квітні розпочалися, а
згодом набули широких масштабів виступи селян під гаслами “Геть
комуну!”, “За Радянську владу без комуністів!” (Квітень 93 виступи,
липень— 207). З’явилися десятки озброєних загонів (чисельністю від
десятків до кількох тисяч чоловік) на чолі з “батьками”, отаманами тощо
(Зелений, Струк, Ангел, Соколовський та ін.). Проти більшовиків
розпочали також боротьбу військові підрозділи М. Григор’єва й Н. Махна,
які перед цим Знаходилися на їхньому боці. У червні на територію України
вторглися полчища генерала А. Денікіна й до липня захопили велику
частину Лівобережжя. Здобувши Полтаву й Кременчук, вони розпочали наступ
на Київ, куди Ь заходу в цей час ‘просувалися 50-ти-сячва Українська
галицька армія (УГА) і 35-тисячнс петлюрівське військо. Більшовики,
нездатні чинити опір, за наказом Леніна розформували в середині серпня
другий український радянський уряд. Більшість його членів
повернулися до Москви. ЗО серпня 1919 р. до Києва увійшли петлюрівські
війська, а наступного дня — денікінці. Білогвардійський окупаційний
режим тривав в Україні з літа до осені 1919 р. Запеклий поборник “єдиної
і неділимої Росії”. А. Денікін жорстоко придушував не лише
національно-визвольний рух, в й будь-які вияви українського
національного життя. У жовтні 1919 р. більшовицькі війська,
поповнившись свіжими силами, розгромили під Кремами три добірні дивізії
Добровольчої армії і 16 грудня оволоділи Києвом, а до середини лютого
1920 р. витіснили деніхінців з України. ЦК КП(б)У дуже хотів, щоб цього
разу український народ сприйняв прихід Червоної армії як визвольний
похід, а-не як чергову окупацію. Аби надати третьому українському
радянському урядові, сформованому 21 грудня 1919 p..
національного забарвлення, на кілька високих посад у ньому було
призначено українських комуністів. Основною своєю метою КП(б)У
проголошувала “захист незалежності й неподільності” УСРР. VIII
Всеросійська партконференція прийняла резолюцію “Про ‘радянську владу на
Україні” в першому пункті якої зазначалося: “РКП стоїть на точці зору
визнання самостійності УСРР”. Прагнучи заспокоїти селянство, більшовики
припинили колективізацію, яка в Україні зустрічала значно більший опір,
аніж у Росії. Завдяки новій політиці більшовики домоглися того, що опір
українського населення не набув такого розмаху, як під час двох
попередніх спроб встановлення радянської влади. І все ж значна кількість
заможного селянства продовжувала партизанську війну. В Україні діяли
понад 100 повстанських загонів, загальна чисельність яких перевищувала
40 тис. чоловік. На півдні “батько Махно” протримався аж до серпня 1921
року.

№23 Розвиток капіталістичної системи у 20 – ті роки.

20-ті роки були складними й суперечливими не лише для країн
Східної Європи, я й усього світу. По-перше, після хаосу і розрухи,
породжених Першою світовою війною і революційними рухами, країни світу в
1924 р. вступають у період стабілізації, який характеризувався спадом
революційного руху, піднесенням капіталістичної економіки,
послабленням зовнішньополітичних протиріч, ‘їх стабілізацією на основі
Версальсько-Вашингтонської системи, низки інших міжнародних договорів
тощо. По-друге, після динамічного періоду соціально-економічного
розвитку країн світу настає період економічної кризи (1929—1933),
спричиненої надмонополізацією, і перед ними постає проблема пошуку
дієвих заходів виходу з кризи. Це зумовило появу “нового курсу”
американського президента Ф. Рузвельта як однієї з моделей державного
регулювання економіки. У 1924 р. було ліквідовано політичну кризу,
пов’язану з питанням про німецькі репарації. Німеччина звільнялася від
значної частини к і отримала великі американські та англійські кредити
для відновлення свого економічного потенціалу. Локарнськими угодами
(жовтень 1925 р.) гарантувалася непорушність кордонів між Францією і
Німеччиною, Бельгією і Німеччиною, встановлених Версальським
договором. Того ж року Німеччину прийняли до Ліги Націй, що означало
кінець її міжнародної ізоляції. Поліпшило міжнародну ситуацію також
визнання СРСР багатьма країнами carry. У провідних капіталістичних
країнах відбулася структурна перебудова економіки. Головну роль стали
відігравати галузі масового виробництва — автомобільна, електротехнічна,
хімічна. Широко впроваджувалися елементи раціоналізації
виробництва й механізація, стандартизація, конвеєрні лінії. Першим
застосував конвєйєрну систему автомобільний магнат Генрі Форд,
налагодивши масовий випуск автомобілів, які стали доступними широким
верствам населення США. Високі темпи промислового розвитку Франції
пояснювалися значними репараціями з Німеччини (до 9 мли. марок золотом),
використанням саарського вугілля й лотаринзької руди, дешевої робочої
сили в колоніях. Англії не вдалося досягти своєї колишньої могутності.
За допомогою США Й Англії швидкими темпами нарощувала свою
економічну могутність Німеччина, яка в 1927 р. за найважливішими
показниками випередила Францію і Англію. Країни Центральної та
Півдснно-Східної Європи розвивалися повільніше, ніж країни Західної
Європи. Зросла роль монополістичного капіталу, гігантських
монополій. Так, у США значна частка фінансів зосереджувалася в руках
фінансових груп Моргана, Рокфеллера, Дюпона, Ме-лона та ін. У Німеччині
декілька банків контролювалн-понад 60% всього банківського капіталу,
хімічний концерн “1г Фар-бсніндустрі” зосередив майже 100%
виробництва бензину, “Стальний трест” — понад 40% виробництва заліза,
сталі, чавуну. У Франції 75% автомобілів вироблялося на фірмах Рено,
Пежо і Сітроен, у військовій промисловості панували концерни Шнейдера і
-Гочкіса. Англія і Франція отримували значні прибутки від експлуатації
колоній І вивезення капіталу. Та економічна стабілізація виявилася
неміцною. Наприкінці 20-х років збільшився розрив між масовим
виробництвом товарів і низькою платоспроможністю населення.
Назрівала криза збуту товарів, що накопичувалися на складах.
Конкуренція й анархія виробництва, низька купівельна спроможність
населення неминуче вели капіталістичну систему господарства до
кризи надвиробництва. 24 жовтня 1929 р. на Нью-Йоркській фондовій біржі
почалася паніка, | оскільки більшість акціонерів і тримачів акцій
вирішила u продати. Це стала початком світової економічної кризи.

№24 Світова економічна криза 1929 – 1933 років та її вплив на
соціально-політичні процеси в світі.

Початком світової економічної кризи 1929—1933 pp. вважають паніку на
Нью-Йоркській біржі цінних паперів 24 жовтня 1929 p., спричинену різким
зниженням цін на акті багатьох підприємств на мільярди долларів. Однак
крах ринку цінних паперів був лише зовнішнім виявом внутрішніх
процесів розвитку економіки капіталістичних держав у 20-х роках. Криза
надзвичайно гостро визначила конфлікт між виробництвом і споживанням,
тобто ситуацію, коли запропоновані на ринку вироблені товари
перевищують попит на них. Це так звані кризи надвиробництва- Вихід з них
— зниження цін на товари, зменшення обсягів виробництва, припинення
капіталовкладень у розширення виробництва, зменшення витрат на
виробництво товарів внаслідок скорочення робочих місць тощо. Світова
економічна криза 1929—1933 pp. мала свої особливості. З одного боку,
економіка капіталістичних країн наближалася до кризи класичним шляхом.
Контролюючи майже всі галузі виробництва, монополістичні об’єднання
утримували високу ціну на вироблену продукцію за ЇЇ низької
собівартості, намагаючись одержати надвисокі прибутки. Однак внаслідок
розорення дрібних підприємців, зростання безробіття та інших чинників
різко знизилась платоспроможність населення. З іншого боку, паралельно з
цими процесам розвивалася структурна криза. Нова техніка і технології
20-х років могли забезпечити масове виробництво, але промислові
підприємства не спроможні були вийти на цей рівень без створення
відповідних умов для масового попиту — масовому виробництву потрібен був
масовий покупець. Ще однією особливістю цієї кризи був її затяжний
характер, що свідчило про неможливість виключно ринковими засобами вийти
з кризи. Саме тому знову постала проблема державного регулювання
ринкових процесів. Криза охопила всі країни світу, та найбільше США і
Німеччину. Загальне скорочення виробництва у світі становило 38%.
Особливо різко криза проявилася у важкій промисловості. За 4 роки кризи
виплавка сталі у США скоротилася більш як у чотири рази. Катастрофічне
зростало безробіття. На кінець 1932 р. у США налічувалося майже 17 млн.
безробітних, у Німеччині — 9 млн. Реальна заробітна плата зменшилася на
35—40%. Криза охопила фінансово-кредитну систему країн,
спричинила банкрутство багатьох банків, втрату заощаджень мільйонів
громадян.

№27 Відхід Сталінського керівництва від принципів непу. Створення
адміністративно-командної системи в СРСР.

Хоча нова економічна політика мала певні успіхи в усіх сферах народного
господарства країни, навіть за збереження централізованого управління
економікою, лідери Комуністичної партії розглядали її як тимчасову
поступку капіталізму. Достатньо було незначних збоїв ринкового
механізму (обмеженого і контрольованого), щоб партія знову
повернулася до методів управління економікою і державою часів
“політики воєнного комунізму”. Сталін запропонував моделль економічного
розвитку країни, що базувалася на утопічному, але зрозумілому широким •
масам гаслі про необхідність у найхоротші строки наздогнати й перегнати
капіталістичні країни через згортання ринкових відносин, прискорену
індустріалізацію й колективізацію с/г.

Початком кінця непу стала хлібозаготівельна криза (1927—
1928). Із загостренням міжнародної обстановки (напади на радянські
посольства в Пекіні, Лондоні, розірвання дипломатичних відносин з
Англією) в країні поширилися чутки про нову війну, і населення почало
скуповувати продовольчі та основні промислові товари. Нестача
промислових товарів для обміну з селянами і неврожаї в окремих районах
призвели до зменшення поставок зерна. Намічений на кінець 1927 р.
план хлібозаготівель не був виконаний — державі вдалося закупити
вдвічі менше зерна, ніж передбачилося. Це загострило проблему
постачання промислових центрів та армії. Не було чого й експортувати, бо
СРСР вивозив за кордон переважно зерно. Відповідно зменшилися
валютні надходження, на які закуповували техніку та обладнання для
індустріалізації. Криза була спричинена насамперед диспропорціями між
цінами на промислову й сільськогосподарську продукцію. Через низькі
закупівельні ціни селяни не продавали весь хліб на ринку. За цих умов
державі було достатньо дотувати сільськогосподарських виробників, і
“ножиці” цін швидко зникли 6. Натомість Сталін заявив, що у кризі винні
“куркулі”, і в січні 1928 р. політбюро ЦК ВКЛ(б) вирішило вдатися до
реквізиції зерна в селян. Кризу влалось подолати (з січня по березень
1928 р. такими методами було зібрано понад 4 млн. т зерна), але дорогою
ціною. Селяни у відповідь на реквізиційні методи зменшили посівні площі
(по Союзу на 3%), а заможніші почали дробити свої наділи, спродувати
майно, намагаючись вийти з категорії “куркулів”, яка зазнавала все
більшого тиску держави. Восени 1928 р. почався масовий забій худоби,
внаслідок чого наприкінці року в містах ввели хлібні картки, які, однак,
не були достатньо забезпечені наявними хлібними ресурсами. Дефіцит
продовольства і споживчих товарів стяв загальним після закриття владою в
містах приватних крамниць, майстерень, шо класифікувалися як
“капіталістичні підприємства”. Більшість керівників партії причиною
кризи вважала індивідуальні господарства, нясамперед заможні. 3 лютого
1929 р. влади знову вдається до надзвичайних заходів. Повторне
вилучення адміністративними методами продовольчих ресурсів підірвало
ринкові стимули до праці. До того ж в окремих районах місцеві керівники
почали кампанію “розкуркулення”, інспіруючи це як вияв волі самих
селянських громад. Постійно збільшувалися норми хлібоздачі, за
невиконання яких накладалися великі штрафи, а в разі несплати
конфісковувалися сільськогосподарськнй реманент, худоба, садиби,
земля. З червня 1929 р. ці методи фактично були легалізовані. У
відповідь посилився опір селян. Найчастіше вони приховували зерно,
продавали ного незаможникам за низькими, цінами, передавали родичам.
Коли зробити це було неможливо, — просто знищували. Іноді вдавалися до
збройних виступів — вчиняли замахи на уповноважених, сільських
комуністів і активістів. За таких умов у керівництва з’являється ідея
вирішити зернову проблему за рахунок колгоспів і радгоспів. Сталін
заявив. що необхідно реорганізувати сільське господарство, щоб
воно досягле темпів зростання промислового сектора. Деякі сучасні
дослідники вважають, шо однією з причин курсу на прискорену
колективізацію була вища товарність колективних господарств
порівняно з іидивіцуяльнимн (сталінські економісти заявляли, що вона
становила 35 %). Проте не береться до уваги той факт, шо внаслідок
періодичних реквізицій, постійного тиску на заможного селянина, курсу
на обмеження зростання індивідуальних господарств підривалася їх
продуктивність. Заможний селянин сплачував податки у ЗО разів більші,
ніж незаможник. У 1929 р. помітно зросла кількість колективних
господарств — тмізіи (товариств «пиіьного обробітку землі) — з 3,5% до
7,6%. І одразу ж заговорили про нсобхіцність створення
“колгоспів-гігантів” та “агропромислових комплексів” з кількома
тисячами гектарів, які мали стати “опорними пунктами”,
“бастіонами соціалізму” на селі, в селяни — сільськими пролетарями.

Отже, восени 1929 р. неп було зруйновано. Це означало остаточну
ліквідацію ринкових відносин, введення прямого (позаринкового)
продуктообміну між містом і селом, застосування методів примусового
вилучення надлишків продовольства у селян, ліквідацію приватної
власності, госпрозрахункових принципів діяльності державних
підприємств, централізацію органів управління. “Великий перелом” 1929
р. означав запровадження нової моделі економічного і політичного
розвитку країни. На квітневому (1928) пленумі ЦК ВКП(б) виявилися
розходження між Сталіним і Бухарінкм щодо темпів і джерел
індустріалізації. Якщо Бухарін обстоював думку про необхідність
збалансованого розвитку індустріального та аграрного секторів
народного господарства, то Сталін наполягав на максимальній концентрації
всіх зусиль і ресурсів для розвитку важкої індустрії за рахунок
перекачування засобів а легкої промисловості (що призвело до її значного
відставання) і сільського господарства через його прискорену
колективізацію. Останнє було необхідне, по-перше, щоб легше
управляти сільським господарством, по-друге. щоб вирішити продовольчу
проблему шляхом нееквівалентного обміну між містом і селом (держава
приймала у селян зерно за цінами, в десятки разів нижчими від ринкових),
забезпечити за рахунок експорту продовольства закупівлю на Заході
новітніх машин, верстатів, обладнання для спорудження
промислових підприємств. У квітні 1929 р. партійна конференція засудила
“правий ухил” Бухарімв і його прихильників, прийняла перший п’ятирічний
план (1928/29 — 1932/33 рр.), а в листопаді 1929 р. пленум ЦК ВКП(б), на
якому точка зору Сталіна вже не зустріла опору, взяв курс на прискорену
колективізацію, і сільське господарство визначалося основним джерелом
індустріалізації. Напередодні пленуму провели “чистку” рядів партії,
внаслідок якої 11,7% комуністи позбулися партійних квитків. Так
забезпечувалася єдність партії в період “вирішальних битв”. Саме з 1929
р. почав складатися культ особи Сталіна, коли з нагоди його 50-річчя (у
грудні 1929 р.) в пресі з’явилися панегірики на його честь — “видатний
теоретик ленінізму”, “геній”, “Ленін наших днів” тощо.

№28 Суперечливий характер соціально-економічного та політичного розвитку
радянського суспільства наприкінці 20-х – в 30-ті роки.

Громадянська війна в Україні закінчилась утвердженням радянської влади
на більшій частині її території, яка охоплювала 452 тис. кв. км і 25,5
мли. чоловік населення. Понад 7 млн. українців залишилися в складі
західних сусідніх держав. Так, згідно Ризького мирного договору (1921),
підписаного УСРР, РСФРР з одного боку, та Польщею — з другого до складу
останньої були включені прадавні українські землі — Волинь, Галичина,
Підляшшя. Холщина, Посяння, Лемківщина. До Румунії належали Північна
Буковина та Ізмаїльшина. до Чехословаччнкн — Закарпаття. . У кінці 1920
р. УСРР і РСФРР уклали “союзний робітничо-сепяиський договір”. В ньому
визначалась суверенність першої. Одночасно проголошувалось, що “е самого
факту І колишньої належності території УСРР до бувшої Російської імперії
не виникає ніяких зобов’язань до кого б то не було”. Разом з тим
створювалось 7 об’єднаних відомств:

військових і морських справ. Виша рада народного господарства, фінансів,
праці, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти й телеграфу. Вони
входили до складу уряду — Ради народних комісарів РСФРР і мали лише
своїх представників в Раднаркомі УСРР. Це обмежувало функції Української
радянської держави, яка юридичне вважалась суверенною. Але й ця обмежена
форма державності закріплювала існування українського народу як
етносоціальної спільності, у т. ч. і в своїй назві, установила її
кордони, виступала суб’єктом міжнародного права, міждержавних угод. мала
своїх дипломатичних представників у 15 країнах. У внутрішньому житті
України, зокрема, в духовному, нестримно проявлялися Прагнення народу
до самоутвердження, суверенного розвитку. Пророчними виявилися слова В.
Вниниченка, який оцінюючи УСРР Писав: “Так, форма української
державності за цього відтінку нашої історії не є задовільна для нас.
Так,— вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона
поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її — Держава є,
вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам нищити її,
які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час
вибухнуть, щоб здійснити її…” Юридичний статус України, як незалежної,
хоч в певній мірі і формально, держави почав істотно
змінюватись після виникнення в кінці 1922 р. Союзу РСР. Питання про
утворення СРСР викликало розходження в тодішньому українському
керівництві. Частина його чинила опір сталінським централізаторським
тенденціям, які були втілені в плані т. зв, “автономізації”. Але
врешті-решт УСРР вступила до складу СРСР. її делегація підписала союзний
договір в грудні 1922 р. В січні 1924-го він і консттуція СРСР були
ратифіковані УПІ-м Всеукраїнським з’їздом рад. До компетенції союзних
відомств було віднесено 22 функції державного управління. Акти
законодавчі» і виконавчих органів Союзу мали зверхність щодо
республіканських. Прийнята в 1929 р. конституція УСРР закріплювала
знаходження республіки в складі СРСР як суверенної держави, що зберігає
за собою право виходу а Союзу. Але порядок здійснення цієї
можливості не був визняченнй. Суверенітет УСРР обмежувався відповідними
статтями констіггуціі СРСР. Поступово звужувалась демократія. В
конституції УСРР (1929) 7 категорій громадян позбавлялись виборчого
права. Все більше й більше обмежувався політичний плюралізм у
формі багатопартійності. А в 1925 р. його було фактично ліхвиювано. В
Україні багато десятиріч допускалось легальне існування тільки однієї
політичної парти—КП(б)У, яка діяла на правах місцевої (обласної по суті)
організації РКП(б), проводила в життя рішення останньої і монопольне
здійснювала .владу. Суспільно-політичне життя в Україні 20-х рр.
значною мірою визначалось політикою українізації. Основні її напрямки
були проголошені ще в 1919 р. у резолюції УІІІ.Ї конференції РКП(б) “Про
радянську владу на Україні”. Але здійснювались вони непослідовно. XII
з’їзд РКП(б) у квітні 1923 р. виробив політику “кореноацГГ, її» в
Україні одержала назву “українізації”. Суть її полягала в тому, шоб
посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед
населення національних республік. Та й обіцянки та програмні засади
комуністів щодо створення рівних умов для розвитку всіх націй і
народностей треба було виконувати. В ході українізації державні й
партійні установи перейшли до української мови в своєму діловодстві.
Питома вага українців у складі КП(б)У зросла з 23 % в 1923-му до 52 % у
1927 р., серед службовців державного апарату — відповідно з 35 % до 54
%. Але на посаду першого (з 1925 по 1934 р. генерального секретаря) ЦК
КП(б)У. який відігравав тоді роль головного політичного керівника в
Україні, призначалися не українці: німець С. Квірінг, єврей Л.
Каганович, поляк С. Кисюр, з 1938 р.— росіянин М. Хрущов. В державному
будівництві враховувалися інтереси національних меншин. У 1924 р. в
складі УСРР було утворено Молдавську автономну республіку (столиця м.
Тираспіль). В місцевостях комплектного проживання поляків, німців,
євреїв, болгар, татар те громадян інших національностей було
створено 13 відповідних національних районів, 954 сільських і 100
селищних рад.

№29 Політика центру щодо України в 20 – 30-ті роки. Голодомор 1932 –
1933 років і його трагічні наслідки.

Політика примусової суцільної колективізації сільського
господарства була чи не найважливішою складовою частиною сталінського
воєнно-комуністичного штурму кінця 20-х— початку 30-х рр. Насильницьке
об’єднання господарств разом о землею, реманентом, усією худобою і
птицею в колгоспи, що мали стати перехідною формою до комун, і цілковите
підпорядкування їх адміністративно-командній системі управління давало
змогу державі викачувати із села гроші, продукти харчування те сировину,
необхідні для “підхльостування” індустріалізації країни. Перехід до
суцільної колективізації, офіційно проголошений у листопаді 1929 р.
розпочався у степових регіонах України ще до весняної посівної кампанії
1930 р„ а в цілому по республіці—до осені 1930-го. Новий
грабіжницький курс сталінського керівництва викликав величезне соціальне
й політичне напруження на селі. Щоб зламати опір суцільній
колективізації, заможніших господарів оголошували кукрулями й виселяли з
родинами з рідних місць, здебільшого в східні й північні райони
країни, а майно розпродавали. Лише в січні—березні 1930 р. в Україні
було розкуркулено майже 62 тне. сімей. Але опір селянства не вдалося
придушити, Й. Сталін звалив усю вину за так звані “перегини” в ході
колективізації на місцеві власті. Об’єднання селян у колгоспи
оголошувалося справою добровільною. У зв’язку з цим навесні й улітку
1930 р. в Україні майже половина селянських господарств вийшла з
колгоспів. Восени 1930 р. розпочалася нова кампанія, спрямована на
прискорення колективізації. Крім застосування адміністративних
заходів (до середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис.
селянських родин), запроваджувалися з метою грубого тиску непомірно
високі податки для одноосібників, які в більшості випадків не могли
сплачувати їх. Внаслідок цих надзвичайних заходів до кінця 1932 р. в
Україні було колективізовано майже 70 % селянських господарств, що
володіли 80 % орних земель. Заготівельні ціни на зерно, цукрові буряки,
овочі, м’ясо, молоко та інші сільськогосподарські продукти були
надзвичайно низькими. До того ж держава не визначала обсягів хлібоздачі
та інших поставок, що уможливлювало експропріацію чи не всієї
колгоспної продукції, в це зумовлювало вкрай низьку оплату праці
колгоспників і відбивало в них усяке бажання ефективно працювати в
громадському господарстві. Для селян основними засобами існування були
присадибні ділянки. Але й тут непомірне високі податки змушували й
розпродавати своє майно, забивати худобу й залишати села. В 1928—1931
рр. в Україні кількість селянських господарств зменшилася на ЗІ2 тисячі.
Усе це приводило до руйнування народного господарства. Однак плани
хлібозаготівлі не скорочувалися. Треба було постачити міста, промислові
підприємства. армію і, головне, платити хлібом та іншими продуктами
зарубіжним країнам за матеріали й устаткування для споруджуваних в
авральному порядку новобудов. Сотні тисяч тонн імпортного обладнання,
придбаного за українськнй хліб, що викидався на міжнародний
ринок за демпінговими цінами, накопичувалися на різних складах, чимало
його псувалося і пропадало. Країна була неспроможною втілити нереальні
плани будівництва нових підприємств. Перша п’ятирічка залишилася
невиконаною. Тиск тоталітарного режиму на українських селян посилювався.
В умовах деградадації сільськогосподарського виробництва
заготівельні загони вимітали увесь хліб з колгоспних і селянських комор,
не залишаючи навіть необхідного прожиткового мінімуму. Внаслідок
такої політики навесні 1932 р. а селах України та деяких інших регіонів
СРСР розпочався голод. Влітку люди у відчаї збирали в полі колоски,
вдруге обмолочували солому, намагаючись знайти там хоч якусь поживу.
Тоді було прийнято суворі закони, за якими навіть за жменю взятого з
поля чи колгоспної комори зерна селян засуджували до 10 років ув’язнення
або й до розстрілу. Голодомор охопив усі села України.

Отже, одним із самих страшних наслідків колективізації став
го-лодомор1932-1933рр. Цілеспрямована політика хлібозаготівель стала
основною причиною голоду в Україні.У 1930р. в Україні було заготовлено
400 млн. пудів хліба, у 1931р.-380 млн.. І в 1932р. було засіяно ледве
більше половини планових площ. І усе ж не це стало причиною голоду.Проте
продовження хлібозаготівельної кампанії, конфіскація зерна в колгоспів,
кліматичні умрви стали основними причинами голоду в Україні. Погіршило
становище селян введення паспортного режиму в містах, закон про охорону
соціалістичної властності, що передбачав за крадіжку колгоспної або
соціалістичної властності розстріл або 10 років із конфіскацією майна.
Селяни, позбавлені усього їстівного, були свідомо приречені на
мученицьку смерть. Голодомор 32-33рр. породив величезну смертність
населення, особливо дітей і старців.За різними підрахунками, під час
голодомору загинуло від 3,5 до 8-9 млн. людей.

№30 Підсумки соціально-економічного розвитку СРСР в 30-ті роки:
досягнення і прорахунки.

Перші п’ятирічки зробили індустріальний розвиток країни величезний
внесок. Досить сказати, що за структурою промислового виробництва
Радянський Союз вийшов на рівень розвинутих країн світу. За обсягом
промислового виробництва він перегнав Англію. Німеччину, Францію і
зайняв друге місце в світі, поступаючись лише США. А по темпах
індустріального зростання вперше перекрив і показники розвитку
американської економіки. Але й за ці досягнення народ заплатив надто
високу ціну. Індустріалізація в умовах тоталітарного режиму була
здійснена антигуманними методами; шляхом прямого пограбування села, за
рахунок обмеження зростання легкої і харчової промисловості, зниження до
мінімуму життєвого рівня людей, шляхом застосування примусово безплатної
праці мільйонів в’язнів. Страшною була доля трудового селянства.
Проведена, всупереч усім об’єктивним факторам, грубим, насильницьким
шляхом колективізації стала одним з найбільших політичних злочинів у
світовій історії. С/г СРСР так ніколи і не вийшло остаточно з тих
потрясінь, яких воно зазнало в 10-ті роки. В 20-ЗО рр, суттєві зрушення
відбулися в сфері культури, національних відносин. У 20-х рр. культурні
перетворення здійснювалися в цілому на основі ленінського бачення
проблеми. Йшла всенародна боротьба з неписьменністю по всій країні
відкрилася широка мережа шкіл, культурно-освітніх закладів. поступово
здійснювався процес формування нової інтелігенції, бурхливо розвивалася
національна мова, культура, які жорстоко
переслідувалися за царату.

№31 Спроби створення системи колективної безпеки в Європі напередодні
другої світової війни. Радянсько-німецькі договори 1939 року та їх
сучасні оцінки.

У розпал переговорів з Англією і Францією наприкінці липня 1939 р.
відновилися переговори між СРСР і Німеччиною. Радянське керівництво не
вірило в можливість підписання воєнної конвенції з західними державами.
Проте СРСР мав реальну можливість підписати економічний договір з
Німеччиною (надання йому Німеччиною значного кредиту під вигідний
процент), а також вирішити територіальне питання, вигідне для обох
сторін, Радянський Союз сподівався через посередництво Німеччини
врегулювати збройний конфлікт з Японією на далекому Сході. 19 серпня
1939 р Німеччина підписала торговий договір, який, крім надання
кредиту, розширював можливості СРСР в експорті продовольства й
закупівлі нової техніки. Отже, у відносини обох країн повертався “дух
Рапалло”. Який же був політичний аспект угоди? Німецьке керівництво
погодилося на врегулювання радянсько-японського конфлікту на
Далекому Сході, на радянські пропозиції щодо перегляду “сфер впливу” у
Східній Європі. 23 серпня 1939 р. (на кілька днів раніше наміченого
терміну) до Москви прибув міністр закордонних справ Рббентроп З уже
узгодженим текстом договору. Вночі він був підписаний, а
наступного дня опублікований. Договір про “дружбу і ненапад” між СРСР
і Німеччиною був розрахований на 10 років. Така поспішність пояснювалась
тим, що ще в квітні 1939 р. німецьке верховне командування визначило
термін нападу на Польщу — 1 вересня. Отже, в серпні німецькі війська
були приведені у повну готовність, а успішне завершення
англо-франко-радянських переговорів могло зірвати плани Німеччини. Саме
тому Гітлер прискорив підписання Договору зі Сталіним, що розв’язувало
йому руки в Польщі. Щодо Радянського союзу, то він отримував тимчасовий
нейтралітет, за який Німеччина платила територіальними поступками (чого
тік і не зміг досягти Сталін у переговорах з Англією і Францією).
Важливою складовою радянсько-німецького договору був таємний протокол,
існування якого тривалий час замовчувалося в радянській історіографії.
Він передбачав розмежування сфер впливу сторін у Східній Європі:
радянська сфера охоплювала Естонію. Латвію. Фінляндію. Бессарабію,
східну частину Польщі (Варшавське і Люблінське воєводства),
західноукраїнські й західнобілоруські землі;

німецька — Литву. Не підлягає сумніву, що радянське керівництво було
обізнане з німецькими планами вторгнення в Польщу і стало на шлях
потурання агресору, який 1 вересня 1939 р. розв’язав Другу світову
війну. В той час як Англія оголосила війну Німеччині, радянська преса
вихваляла перемоги фашистської армії. Чи перешкодила б вторгненню
німецької армії в Польщу відмова СРСР від підписання
радянсько-німецького договору? Відповідь на це запитання гіпотетична.
Звичайно, нейтралізація СРСР була вигідна для Гітлеру, і не випадково
таємні переговори між обома країнами почалися ще в квітні 1939 р., коли
був визначений термін вторгнення в Польщу. Хоча немає підстав
стверджувати, що плани нападу Німеччини на Польщу
обумовлювалися майбутніми домовленостями і радянським керівництвом.
Напевно, Гітлер не сприймав небезпеки Червоної армії всерйоз, адже, ще у
вересні 1937 р„ плануючи захоплення Австрії і Чехословаччини, він
викидав будь-яку можливість збройного втручання СРСР, виходячи з того,
що Червона Армія була ослаблена політичними “чистками”, а техніка значно
поступалася німецькій, що підтвердив досвід Іспанії. Зупинити Гітлера
могли тільки спільні дії Англії, Франції і СРСР, створення ними сильної
антигітлерівської коаліції. Отже, цілком очевидно, що
безпосередньою причиною Другої світової війни (1939—1945) стала
агресивна політика Німеччини те Й фашистського керівництва,
недалекоглядна політика урядів Англії, Франції і СРСР, які відмовилися
ви колективних заходів, спрямованих на отримання агресора, вдалися
до політики “умиротворення”, я часом і підштовхування агресора до
застосування військової сили. 17 вересня 1939 р. Червона армія вступила
в Польщу, і через діл дні була опублікована спільна радянсько-німецька
заява, в якій зазначалося, що мета цієї акції полягала у “відновленні в
Польщі миру і порядку”. Під час наступу радянських військ у полон
потрапило 230 -те. польських солдатів і офіцерів, переважну більшість
яких згодом розстріляли або заслали в концтабори. У Варшаві між
німецьким і радянським командуванням було досягнуто домовленості про
встановлення кордонів по р. ВІсла. Однак після візиту до Москви
Руббентропа лінію розмежування відсунули на схід до р. Буг, що
порушувало домовленість, зафіксовану в таємному протоколі. В обмін на це
Гітлер погодився на передачу в радянську “Сферу впливу” Литви. Відтепер
Радянський Союз виступав як один в союзників Німеччини. Так, після
утворення 27 вересня 1940 р. Троїстого союзу між Німеччиною, Італією та
Японією Гітлер запропонував Сталіну приєднатися до нього 12—14 листопада
в Берліні відбулися переговори між Молотовим і Ріббентропом щодо
приєднання СРСР до Троїстого союзу. Радянське керівництво вважало це
можливим. але за таких умов негайне виведення німецьких військ з
Фінляндії, передача в радянську “сферу впливу” Болгари,
будівництво радянської військової бази в районі проток Босфор і
Дарданелли, відмова Японії від претензій на вугільні й нафтові родовища
на о. Сахалін, розширення радянської “сфери впливу” до Перської затоки
Прийняти ці вимоги Німеччина не могла, і переговори були припинені. Якщо
врахувати, що генеральний штаб вермахту ще з літа 1940 р. почав розробку
плану війни проти СРСР і на сході концентрувалися німецькі війська, то
можна стверджувати, що Гітлер і не сподівався на залучення до Троїстого
союзу СРСР, а переговори мали стати своєрідною ширмою, за якою
приховувалася підготовка до війни 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав
директиву про здійснення з травня 1941 р. плану нападу на СРСР під
кодовою назвою “Барбаросса”.

№32 Початок Другої Світової війни, її причини і характер. Виникнення
руху Опору народі в країнах, окупованих фашистською Німеччиною.

Друга світова війна була породжена імперіалізмом. Незважаючи на гострі
суперечності, що існували між капіталістичними країнами, головним
обєктом їхньої експансії був Радянський Союз. До першого вересня 1939р.
війною вже були охоплені численні регіони світу. З нападом Німеччини на
Польшу і оголошенням війни німцям з боку Англії та Франції війна
остоточно переросла у світову. Польша була черговою жертвою фашистської
Німеччини, хоч мала з нею пакт про ненапад.

Фашистські держави встановили на загарбаних територіях так званий
“новий порядок” — режим нещадного терору й насильства. Грабували
національні багатства й вивозили до своїх країн ‘мільйони іноземній
робітників для примусової праці. Лише з СРСР до Німеччини
вивезено Близько 5 млн. юнаків і дівчат. Польща була перетворена в
німецьке “генерал-губернаторство”. Чехословаччину вони розчленували,
Судетські землі приєднали, Богемію і Моравію перетворили а
“протекторат”, а Словакію проголосили “незалежною державою”.
Югославію також розчленували. Грецію поділили на три зони окупації:
німецьку, італійську і болгарську. В Данії, Норвегії, Бельгії,
Нідерландах — окупанти поставили до влади маріонеткові уряди. Люксембург
був включений до складу Німеччини. В особливому становищі
знаходилась Франція. Окупанти зберегли її уряд у “вільній” зоні. Він
проводив політику співробітництва з Загарбниками. Тут було ліквідовано
демократичні свободи, заборонено політичні партії, розпущено
профспілки. Економіка окупованих країн стала придатком воєнної машини.
Так, у 1941 р. 80% залізної руди, 50% вугілля, свинцю, цинку та багато
іншої стратегічної сировини, що її споживала промисловість Японії”,
завозилось з Кореї та Китаю, ї Франції гітлерівці забирали 3/4 її
сировини і від 50 до 100 % промислової продукції. Велика кількість
устаткування, продовольства також вивозилась у Німеччину. Частину
окупованої радянської території у тому числі Й тилові райони груп армій,
гітлерівське керівництво передали під управління воєнного
командування, а іншу підпорядкувало “східному міністерству” на
чолі з Розенбергом і поділило на два так звані райхскомісіріати
“Остланд” (Прибалтика й більша частина Білорусії) та “Україна”.
Західно-українські землі було приєднано до польського
“генерал-губернаторства”. Невдоволених “новим порядком” знищували або
кидали до концентраційних таборів. У Європі в самій Німеччині їх
налічувалося ЗО. Найвідоміші серед них — Дахау, Бухенвальд, Мяйданек,
Освенцім. Лише в двох із згаданих — Майданеку та Оемнцімі — було знищено
5,5 млн. людей, в основному радянських громадян. Дещо інакше діяли
японські окути йти. Перш ніж вторгнутись у ту чи іншу країну, вони
вишукували своїх можливих прихильників серед національної буржуазії та
інтелігенції, пропонували “співробітництво”, пропагували ідею визволення
народів Азії від білих колонізаторів. Насправді ж японці безжально
грабували інші народи, вивозили Все цінне до себе на острови,
визискували мільйони робітників і селян, обертаючи в на безправних
рабів. Ярмо білих колонізаторів змінювалося на японське. Після
запровадження “нових порядків” поневолені народи Європи й Азії ставали
на боротьбу проти ворога. В багатьох крапках створювалися
партизанські загони, виникав рух Опору, що об’єднував різні верстви
населення: робітників і селян, дрібну й середню буржуазію, інтелігенцію
і діячів церкви. Частина великої буржуазії та поміщиків також брала
участь у русі Опору. Інші йшли на співробітництво з окупантами, стаючи
колабораціоністами. Так, зокрема, у Франції з фашистськими окупантами і
колабораціоністським урядом маршала Петена боролася “Вільна Франція” Ш.
де Голля. а також партизанські загони та підпільні групи, очолювані
комуністами й соціалістами. У листопаді 1942 р. французька сторона
уклала з Ш. де Голлем договір про спільні дії. У травні наступного року
була створена Національна Рада Опору, що об’єднала всі сили, які
боролись з окупантами. А в червні був утворений Французький
комітет національного визволення (ФКНВ), який оголосив себе урядом.
Згодом його очолив Ш. де Голль. На прикладі Франції видно, як з руху
Опору формувалися національні антифашистські фронти, що мали за мету
повалення фашистської диктатури й відновлення державної
незалежності Провідну роль у цих фронтах відігравали комуністичні й
соціалістичні партії зі своїми військовими загонами. Партизанський рух
набув широкого розмаху в таких країнах, як Югославія, де в листопаді
1942 р. була створена народно-визвольна армія під командуванням Й.
Броз-Тіто. а також у Греції, пізніше у Франції, Італії, Польщі,
Чехословаччині. В державах “осі” активно діяли підпільні антифашистські
організації, які підривали могутність режимів та їх воєнних машин.
Рух Опору мав інтернаціональний характер. Особливо це виявилося в
підпільних організаціях концтаборів, членами яких були люди різних
національностей. Активну участь в діяльності підпілля брали
військовополонені Червоної армії, котрі воювали у партизанських загонах
Франції, Італії, Польщі та Інших країн Європи. На території України,
Білорусії, в західних районах Росії, окупованих ворогом, партизанський
рух набув великого розмаху. Там діяли цілі партизанські з’єднання під
керівництвом Центрального штабу партизанського руху, створеного
в травні 1942 р., застосовуючи різноманітні методи боротьби — від
окремих диверсійних акцій до масової “рейкової війни”. Це відволікало
значні сили гітлерівців від бойових дій на фронті. Без перебільшення
можна сказати, що партізанська війна в тилу ворога значною мірою сприяла
крахові окупаційного режиму на території СРСР. У країнах, загарбаних
Японією, теж розгортався рух Опору. Найактивніших форм він набув у Бірмі
та на Філіппінах, де діяли цілі партизанські армії. Японські окупанти
змушені були навіть надати Бірмі незалежність, щоправда,
формально, бо посадили там свого ставленика. У В’єтнамі та
Індонезії на перших етапах війни переважали пасивні форми боротьби й
лише на завершальному етапі рух Опору теж набув широкого розмаху.
Окупаційні порядки, нав’язані народам, що втратили свій суверенітет,
породжували в них ненависть до загарбників і прагнення боротися за свою
незалежність.

№33 Віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Велика
Вітчизняна війна, її характер і цілі.

22 червня 1941р. фашистська- Німеччина , без оголошення війни раптово і
підступно напала на Радянський Союз. Почалася Велика Вітчизняна війна.

Німецьке командування заздалегіть підготувало план “блискавичної війни”
. Головним стратегічним завдання було: 1.оточити і розбити Черв. Армію ;
2.захопити СРСР до лінії Архангельск-р.Волга-Астрахань; 3.за півтора-два
місяці закінчити війну. Радянський народ вступив у смертельний двобій з
фашизмом. Мета СРСР полягала в необхідності ліквідувати навіслу над
батківшиною смертельну загрозу, знищити агресора, допомогти народам
Європи звільнитися від кривавого режиму і відновити свою національну
державність та незалежність, звільнити німецький народ від фашистської
теранії. Почиток Великої Вітчизняної війни для СРСР склався дуже
невдало. Радянські війська зазнали дуже великих втрат у живій силі,
військовій техніці і були змушені відступити. У перші місяці війни
ворогу вдалося захопити теріторію, на якій до початку війни проживало
майже 90 млн. чол., випускалась третина промислової продукції. Втрачено
було 47% посівних площ, 50% поголовя худоби.

Причини цього втраченого були:

1.Німеччина на час нападу на СРСР мала величезний військовий
стратегічний потенціал.

2.Причини паразок СРСР в перші місяці війни було знищення командирів,
політпрацівників Черв. Арм. і Флоту в 1937-1939 рр.

3. До нападу на СРСР німецька армія мала великий досві ведення війни з
масовим застосуванням авіації, танків, мотопіхоти Й артилерії.

4.Раптовий напад фашистської армії.

5.Прорахунки Сталіна щодо можливого терміну початку війни.

Велика Вітчизняна війна радянського народу поділяється на три періоди.
Початковий її період (22 червня 1941р.- 19 листопада 1942р.)—є найбільш
трагічнишим і найдільш героїчним. Це час відступу і тяжких паразок Черв.
Арм. Саможертва і стійкість захисників Брестської фортеці, Смоленська,
Лієпаї, Ленінграда, Києва, Одеси, Севастополя, Мурманська, Тули зірвали
ворожі плани “блискавичної війни”. Найвизначнішою подією цього періоду
стала битва за Москву (30.09.41.-20. 04.42.) Розгром
німецько-Фашистських війск під Москвою мав історичне значення. Він
розвіяв міф про непереможність Німецько-фашистської армії; Поховав
гітлеровський план “блискавичної” війни з СРСР; перемога під Москвою
зміцнила впевненість рад. Людей у тому, що німецькі війска будуть
остоточно розбиті; Ця перемога викликала серйозну кризу у німеччині. У
другому періоді (кінець 1942-1943рр.) став корінним переломом в ході
Великої Вітчизняної і всієї другої світової війни. Розпочалася
підготовка контрнаступу рад. військ з нанесенням основного удару по
головному стратегічному з’єднанню ворога, що знаходилися в районі
Сталінграду. За рік другого періоду війни радянські війська пройшли з
боями на захід від 500 до 1500км., звільнивши 2/3 всієї окупованої
ворогом теріторії. Червона Армія послідовно розбила 200 дивізій ворога,
знищила 20тис. літаків, 25тис. танків, 40.тис гармат. Третій період –
(конец1943-8мая 1945г.) завершающий період Великої Вітчезняної Війни.
В1944г. радянська економіка досягла найвищого підйому за весь воєнний
час. Успішно розвивалися промисловість, транспорт, сільське
господарство. Особливо швидко зростало воєнне виробництво. З початку
війни до 1945 р. було введено в дію біля 6 тис. підприємств. 1944г.
ознаменувався перемогами СРСР. Вся територія СРСР була цілком звільнена
від фашистських окупантів. Радянський Союз прийшов на поміч народам
Європи. Успішні наступальні дії Радянської Армії підштовхнули союзників
6 червня відчинити другий фронт у Європі англо-американські війська під
командуванням генерала Д.Эйзенхауера висадилися на півночі Франції, у
Нормандії. Але радянсько-німецький фронт як і раніше залишався головним.
У ході зимового наступу 1945 р. відкинула ворога більш ніж на 500км. 25
квітня 1945 р. відбулася історична зустріч радянських військ з
американськими й англійськими військами на Ельбі , у районі Торгау. Бої
в Берліні носили винятковий озлоблений і завзятий характер. 30 квітня
було піднято знаючи Перемоги над рейхстагом. 8 травня відбулося
підписання акта про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини.

№34 Причини невдач і поразок Червоної Армії на початковому періоді
Великої Вітчизняної війни.

iO

&

&

?

CJ

+алися запеклі бої в самому Сталін граді.

№35 Розгром німецько-фашистських військ під Москвою та його значення.

ІЗ жовтня 1941 року почалися озлоблені бої під Москвою. У місті в цей
час розійшлися чутки, що його готуються здати. Почалася дійсна паніка:
бажаючі поїхати брали штурмом уходящі на схід поїзда. 20 жовтня •
столиці було введено облогове положення. Москва набула образ
військового міста; вулиці перетнули ряди “їжаків” і інших протитанкових
загороджень. Відстояти столицю було б неможливо, якби на поміч не
прийшли свіжі військові сили. У жовтні під Москву були перекинені
частини з глибини країни, у тому числі з Далекого Сходу. Особливо
прославилася в боях прибула зі сходу дивізія генерал-майора Івана
Панфілова. 16 листопада в роз’їзду Дубосєково на Волоколамському
шосе купка бійців-панфиловців ціною свого життя чотири години відбивала
танкові атаки. Німці так і не змогли пройти і втратили 18 танків.
Політрук Василь Клочков, що очолював цю групу, сказав слова, що стели
згодом своєрідним девізом всієї оборони столиці: “Велика Росія, а
відступати нікуди . позаду Москва”. 16 листопада німці продовжили
успішне настання. Тактика боротьби була спрямована на вимотування
німецьких військ. Позаду Москви стояли три знову сформовані радянські
армії, її готувалися кинути в бій в останній момент, коли супротивник
буде найбільше виснажений. І от у ніч о і на 6 грудня частини Червоної
армії почали потужний контрнаступ по усьому фронті. Це було повною
несподіванкою для німецького командування. Москва, яку воно вважало
майже переможеною, раптово виявилася недоступною. У ході радянського
наступу до початку січня німецькі війська були відкинуті на 100-250 км
від столиці. Протягом грудня вони загубили убитими понад 120 тисяч
солдат і офіцерів. Червона армія звільнила від ворога Калугу і Калінін
(Твер). 12 грудня радянські громадяни почули по московському
радіо перше переможне зведення. Вперше вони побачили, що
“непереможна німецька армія” терпить значні поразки. Побачив тепер це
і весь світ. Перемога вдихнула нові сили і впевненість у тих, хто
боровся з фашизмом, насамперед у радянських людей.
Активізувався партизанський рух, посилився рух Опору в окупованих
країнах Європи. Перемога під Москвою поховала стратегію блискавичної
війни. Верхмат виявився перед перспективою затяжної війни на два фронти.
Що стосується СРСР, то отриманий перепочинок дозволив прискорити
проведення промисловості на військові рейки, розгорнути на сході
евакуйовані заводи, нагромадити озброєння.

№37 Корінний перелом у ході Великої Вітчизняної і другої світової війни.

Після чотирьох місяців оборонних боїв (17 липня — 18 листопада 1942) за
Сталінград 19 листопада Червона армія перейшла в контрнаступ. На
п’ятий день наступу радянські війська замкнули кільце оточення, в яке
потрапили 265 тис. німецьких солдатів і офіцерів. Щоб визволити Їх,
німецьке командування створило групу армії “Дон” на чолі з
генерал-фельдмаршалом Еріхом фон Манштейном. З 12 грудня ці війська
намагалися прорватися до Сталінграду, але завдяки надзвичайним зусиллям
радянських воїнів були зупинені й відкинуті на 170—250 км. Гітлер
заборонив командувачеві 6-ї армії , генералу Фрідріху фон Паулюсу
прориватися з оточення, що зробило загибель німецьких військ неминучою.
10 січня 1943 р. радянські війська почали ліквідацію угруповання
противника. ЗО лютого капітулювали частина німецьких військ, а 2 лютого
німці остаточно припинили опір. У полон потрапила 91 тис. солдатів і
офіцерів, у тому числі понад 2.5 тис. офіцерів і 24 генерали. 85 тис. з
них померли від дистрофії, спричиненої голодом. Загальні втрати німців
під час Сталінградської битви становили до 1,5 мли. осіб, 3,5 тис.
танків і штурмових гармат, 3 тис. літаків, 75 тис.
Німеччина вже не змогла оговтатися. Ініціатива на Східному фронті
переходила до радянських військ, почався перелом у ході війни. Через
півроку відбулися битва на Курській дузі, що стала катастрофою для
Німеччини. Вранці 5 літня 1943 р. німецькі війська почали наступ,
прагнучи розгромити угруповання Червоної армії, захопити Курськ і
відкрити дорогу на Москву. Це була найбільша в історії Другої світової
війни сухопутна битва. На 500-км. ділянці фронту було задіяно понад 4
млн. осіб. понад ІЗ тис. танків і самохідних гармат, до 12 тис. Літаків,
понад 69 тис. гармат і мінометів. На восьмин день німецькі війська були
виснажені й не змогли наступати. Червона армія поповнилася резервами
і перейшла у заздалегідь спланований контрнаступ. 5 серпня були
звільнені міста Орел і Бєлгород, а 23 серпня — Харків. Ціна перемоги
радянських військ у битві під Курськом була надзвичайно високою: 863
тис. осіб, у тому числі безповоротні втрати (безповоротні демографічні
втрати — вбиті. ті, що пропили безвісти, потрапили в полон і не
повернулися з нього, померли від ран, хвороб і внаслідок нещасних
випадків) становили 254 тис. Німецькі втрати були майже в чотири рази
менші: 245 тис. солдатів і офіцерів, у тому числі 57,7 тис.
безповоротні. Досить значною була і диспропорція втрат бонової техніки;

радянські війська втратили понад 6 тис. танків і 1600 літаків, німецькі
— 1300 танків і майже 1 тис. літаків. Незважаючи на значні втрати,
збройні сили С’РС’Р мали великі резерви, а наступальна міць вермахту і
люфтваффе була підірвана. Для німецьких збройних сил це була остання
спроба здійснення великомасштабної наступальної Операції на Східному
фронті. Курська битва завершила корінний перелом у ході
німецько-радянської війни, стратегічна ініціатива остаточно перейшла до
Червоної армії, почалося визволення країни.№36 Створення
антигітлерівської коаліції в ході другої світової війни.

№38 Тегеранська і Ялтинська конференції керівників трьох великих держав
антигітлерівської коаліції та їх рішення.

Сприятливий для країн Антигітлерівської коаліції перебіг подій у 1943
р. на всіх театрах бонових дій передвіщав переможне завершення
війни і спонукав до обговорення водночас з питанням спільного ведення
війни і проблеми повоєнного устрою. З цією метою відбулися конференція
міністрів закордонних справ Велиобританії. СРСР і СІІІА у Москві (19—30
жовтня 1943 р.) і зустріч глав урядів цих країн – Черчілля, Сталіна і
Рузвельта в Тегерані (28 листопада — 1 грудня 1943 р.). Міністри
закордонних справ обговорили деякі важливі воєнні та повоєнні проблеми й
оголосили про створення Європейської консультативної комісії, яка
мала зібратися наприкінці війни й опрацювати можливі варіанти
розв’язання німецької проблеми. Однак ситуація потребувала особистої
зустрічі лідерів “великої трійки” для якнайшвидшого вирішення
актуальних проблем. За пропозицією Сталіна, який заявляв, що
необхідність керівництва військовими операціями вимагає його
особистої щоденної присутності в СРСР або поблизу його кордонів,
конференція відбулася в столиці Ірану. Сталіну також вдалося переконати
Рузвельта зупинитися в радянському посольстві, приміщення
якого прослуховувалося спецслужбами. Головним військовим
питанням Тегеранської конференції було визначення дати й місця
відкріття Другого фронту. Чсрчілль спочатку наполягав на одночасному
проведенні цієї операції на Балканах, прагнучи не допустити Червону
армію в Центральну Європу. Але Рузвельт і Сталін були переконані, що
найближчий шлях до перемоги над Німеччиною пролягає через Францію.
Особливо гострою була дискусія між Черчелем і Сталіним про термін
відкриття Другого фронту, під час якої Сталін навіть погрожував
залишити конференцію. Врешті-решт було Прийнято рішення, що висадка
союзних військ відбудеться в Північній Франції у травні 1944 р.
Натомість Радянський Союз зобов’язався в той самий час почати наступ на
Східному фронті, аби перешкодити перекиданню німецьких військ на
Захід. У Тегерані обговорювалася й майбутня доля Німеччини. Рузвельт і
Черчілль висунули два різні плани поділу країни. Рузвельт
запропонував утворити в Німеччині п’ять автономних держав, а Черчілль
виступив за утворення трьох німецьких держав. Сталін скептично
поставився до обох проектів, і це питання вирішіли передати на вивчення
Європейській консультативній комісії. Від імені СРСР Сталін зобов’язався
після розгрому Німеччини приєднатися до союзників у боротьбі з
Японією. Натомість Рузвельт і Черчілль зняли з порядку денного
заперечення щодо майбутнього західного кордону СРСР, який утворився
після змови Сталіна з Гітлером. Більше того, Сталін заявив, що радянська
сторона домагається приєднання Східної Прусії” з Кенігсбергом. На
останньому засіданні учасники конференції обговорили проблеми, пов’язані
з Польщею. Зокрема, союзники безуспішно піднімали питання про
відновлення дипломатичних відносин між СРСР і польським урядом у
Лондоні, які були розірвані в квітні 1943 р. після Катинської справи
(емігрантський уряд Польщі погодився з обвинуваченнями в знищенні
польських офіцерів у Катані в 1940 р., які Німеччина висунула проти
СРСР). Союзники дійшли згоди, що радянське-польський кордон пройде по
“лінії Керзона”. Натомість Польща мала компенсувати свої територіальні
втрати приєднанням німецьких земель на півночі та заході. Важливим
досягненням Тегеранської конференції була дружна атмосфера, що виникла
під час зустрічі лідерів трьох великих держав. У вечері 1 грудня 1943р.
було узгоджено спільну Декларацію, що закінчувалася словами:
“Ми прибули сюди з надією і рішучістю. Ми ‘ідемо звідси справді друзями
за духом і метою”.

Ялтинська конференція

На початку 1945 р. у перемозі над Німеччиною вже ніхто не сумнівався, і
лідери головних країн Антигітлерівської коаліції вирішили зустрітися,
щоб визначити основні принципи повоєнного устрою світу. Нова зустріч
“великої трійки” відбулася у Криму в Ялті 4—11 лютого 1945р. З багатьох
питань вдалося досягти реальних домовленостей. Були узгоджені принципи
беззастережної капітуляції Німеччини, затверджено угоду про зони її
окупації. Після деяких вагань Сталін дав згоду, щоб Франції була
виділена окупаційна зона, але виключно за рахунок територій,
відведених американцям і британцям. Делегація США визнала
справедливими вимоги радянської сторони про отримання С’РСР репарацій на
суму 10 млрд. дол. (50% її загального обсягу), делегація Великобританії
з цим не погодилася. Радянський Союз узяв на себе зобов’язання
вступити у війну проти Японії через 2—З місяці після капітуляції
Німеччини за умови, що йому будуть передані Південний Сахалін і ‘
Курильські острови, а також надані права на оренду Порт-Артура і на
експлуатацію залізничного комплексу Маньчжурії. Союзники
прийняли “Декларацію про визволену Європу”, яка передбачала
формування демократичних урядів через проведення вільних виборів.
Наскільки це була складка проблема, засвідчило обговорення польського
питання. Черчілль висловлював занепокоєння тим, що СРСР підпорядковує
собі Польщу. Та врешті-решт домовилися про сформування тимчасового уряду
на основі прорадянського люблінського комітету із залученням до участі в
ньому емігрантів, які перебували в Лондоні. Підписана
союзниками угода передбачала встановлення східного кордону Польщі по
“лінії Керзона”, а також істотне розширення польської території на
півночі та на заході за рахунок Німеччини. На завершення роботи
Кримської конференції була прийнята Декларація про Організацію
Об’єднаних Націй. Сталін погодився на три місця в 00Н (для СРСР,
Білорусії та України), хоча під час попередніх домовленостей радянська
делегація вимагала 16 місць (за кількістю союзних республік). Для
опрацювання статуту 00Н союзники домовилися скликати 25 квітня 1945 р. у
Сан-Франциско конференцію. В ЇЇ роботі мали взяти участь держави, які на
той час оголосили війну Німеччині та Японії.

№39 Проблема відкриття другого фронту в Європі в ході другої світової
війни.

Висадка союзних військ на Європейський континент почалася а
запізненням, але була ретельно підготовлена. Союзники створили Верховний
штаб об’єднаних експедиційних сил, який очолив американський генерал Д.
Ейзенхауер. Були розроблені операції “Оверлорд” і “Енвіл”, що
передбачали висадку військ на півночі й півдні Франції. Для бойових дій
у Нормандії було зосереджено 36 дивізій в Англії, а для наступу на
узбережжі Середземного моря — 10 дивізій в Італії. Ще 40 дивізій
знаходилися в повній бойовій готовності у США. До початку операції
союзники мали понад 10 тис. літаків, у тому числі 5 тис. винищувачів і 3
тис. бомбардувальників. Німецьке командування на початку червня 1944 р.
тримало у Франції і Нідерландах 59 дивізій. На аеродромах було всього
500 німецьких літаків, з яких лише 70 винищувачів і 90
бомбардувальників знаходилися в повній бойовій готовності. Висадка
союзних військ у Нормандії почалася на світанку 6 червня 1944 р. їм
вдалося захопити й утримати плацдарм. Але знадобилося ще сім
тижнів, щоб зламати опір противника і почати загальний наступ у
Північній Франції. 25 липня американські війська прорвали оборону біля
Сен-Ло і 1 серпня захопили Авранш. Продовжуючи наступ під
командуванням енергійного генерала Дж. Паттона, американці зайняли
Ле-Ман (9 серпня) і повернули на Алансон, намагаючись оточити німецькі
війська з півдня, їм назустріч (на Фалез) просувалися канадські війська,
і 19 серпня кільце замкнулося. Хоча більшості німецьких солдатів
і офіцерів вдалося вирватися, 45 тне. із них залишилися в оточенні.
Поразка німців у Нормандії дала можливість союзникам 25 серпня звільнити
від окупантів Париж. Тим часом була підготовлена висадка на узбережжя
Південної Франції. Вона почалася 15 серпня в долині річки Рони. На
початку операції було задіяно 6 американських і 4 французькі дивізії.
Внаслідок успішних дій союзників 28 серпня капітулювали німецькі
гарнізони Тулона і Марселя. Не зустрівши сильного опору,
американо-французькі війська продовжували просування вглиб континенту. З
вересня вони досягай Ліона, 8-го — Безансона, а 11-го поблизу міста
Діжон з’єдналися з військами північного угруповання. Німецькі війська у
Південно-Західній Франції були відрізані й почали здаватися в полон.
Наступ військ союзників продовжувався також у Північній і Центральній
Франції. Британські війська З вересня вступили в Брюссель, 4-го — в
Антверпен, а 6-го — у Льєж. Американські війська 11 вересня вийшли до
кордону Німеччини, а 15-го захопили Нансі. Хоча німецькі війська зазнали
значних втрат і суттєво поступалися союзникам за кількістю й озброєнням,
у другій половині вересня вони зупинили наступ противника, створили
міцну оборону і продовжували війну до травня 1945 р.

№46 Гідний вклад українського народу в перемогу над фашизмом у роки
другої світової війни.

Вклад укар’інського народу в перемогу над фашизмом був безумовно, дуже
великий. Відзначилися у ході війни за визволення від фашиських
загарбників 1 та II Українські фронти. Вони зробили великий вклад в
перемогу над фашизмом. На Укранні діяло більш 50 тьіс. партизан. Друга
світова війна тривала шість років. У неї було втягнуто 72 держави.
Країни, які взяли участь у війні, мобілізували майже 110 млн. осіб. У
Другій світовій війні Загиуло понад 60 млн. осіб, більше половини з яких
— цивільне населення. Найбільших втрат було заподіяно Радянському
Союзові — загинуло щонайменше 27 млн. осіб. Для знищення один
одного противники застосували величезну кількість зброї: майже 650 тис.
літаків, 300 тис. танків і бронемашин, 1 млн. стволів артилерії.
Наприкінці війни була використана зброя масового знищення — атомна
бомба. Наслідки її застосування були такі жахливі, що з того часу атомна
зброя не використовувалася. Більше того, страх перед загрозою ядерної
війни став домінуючим політичним фактором другої половини XX ст. У роки
війни були зруйновані тисячі міст Європи та Азії, у тому числі такі
красені світової архітектури, як Варшава, Берлін, Будапешт, Гамбург,
Дрезден, Київ, Нагасакі. Хіросіма та ін. Десятки млн. людей у різних
країнах залишилися без даху над головою. Величезних збитків було
заподіяно економікам воюючих держав. Винятком були Сполучені Штати
Америки, територія яких абсолютно не постраждала. Хоча й дорогою ціною,
але головна мета світової війни — звільнення народів від фашистської
тиранії — була досягнута. Однак людство було розчароване, шо після таких
колосальних жертв світ не вступив у мирну смугу розвитку. Створена
наприкінці війни 00Н не стала надійним гарантом миру і стабільності, як
це передбачалося. Натомість Друга світова війна дала могутній поштовх
антиколоніальному й визвольному рухові, що, зрештою, зумовило розпад
колоніальних імперій. Війна оголила пороки і слабості диктаторського
безконтрольного режиму особистої влади Сталіна. У теж час перемога у
Великій Вітчизняній війні дала можливість відвернути увагу від
негативних сторін тоталітарного суспільства, підкріпити версію про
великі переваги сталінської моделі соціалізму. Народ – переможець
виявився за “залізною завісою”.

№47 Політичні підсумки і уроки другої світової і Великої Вітчизняної
війни.

№40 Визволення України від фашистських загарбників. Возз’єднання усіх
українських земель в єдину Українську державу.

Внаслідок переможної Курської битви (1943 р.) створилися сприятливі
умови для визволення Лівобережної України і виходу до Дніпра. Це
завдання радянське командування покладало на війська Центрального,
Воронезького, Степового, Південне-Західного і Південного фронтів) з 20
жовтня 1943 р. відповідно Білоруського, 1, 2, 3 і 4-го Українських
фронтів). 13 серпня силами правого крила Південно-Західного “фронту
почалося визволення Донбасу. 18 серпня перейшли у наступ війська
Південного фронту, які прорвали міцний захисний рубіж на р. Міус.
Війська Центрального фронту перебували 26 серпня на Конотопському
напрямі. Війська Воронезького фронту в кінці серпня визволили Суми
й успішно просувалися на Ромни. 23 серпня в результаті запеклих боїв
гітлерівці вдруге і востаннє залишили Харків. 15 вересня німецьке
командування віддало наказ групі армій “Південь” відступити за лінію
Мелітополь— І Дніпро на “Східний вал”. Під час серпнево-вересневого
наступу на Південно-західному напрямі радянські війська п’яти фронтів
вийшли до Дніпра в 700-кілометровіи смузі від Лоєва до Запоріжжя.
Захоплення згодом 23 плацдармів на західному березі Дніпра і двох
плацдармів на Прип’яті змінило становище на користь Червоної армії.
Дніпро, як стратегічний рубіж оборони, у значній мірі втратив
для вермахта своє значення. Форсування Дніпра розпочалося у
багатьох місцях майже одночасно. Однією з найважливіших операцій була
Київська (12 жовтня—23 грудня). Втрата Києва створювала загрозу
південному угрупованню противника і відкривала радянським військам шлях
у західні і південно-західні райони України, а потім в Карпати і Польщу.
Тому гітлерівське командування робило все можливе для відбиття
захоплених на правому березі Дніпра плацдармів, одночасно вживаючи
заходів для зміцнення своєї оборони. На Київському напрямі Розгорілися
жорстокі бої. Наступ на місто розпочався з двох плацдармів — лютіжського
і букринського. Однак успіху армій, які ‘наступали з букринського
плацдарму довгий час досягти не вдавалося. Більшого досягла 38-а армія,
що діяла в районі Лютіж – Вишгород. Цей напрям згодом і став головним. І
листопада війська фронту під командуванням М. Ватутіна розпочали штурм
Києва. Мужньо билися з ворогом бійці і командири військових з’єднань на
чолі з К. Москаленком, О. Кравченком, П. Рибалко, І. Черняховськнм та
ін. У визволенні Києва приймала участь 1-а Чехословацька окрема бригада
полковника Л. Свободи. В ніч на 6 листопада радянські війська увійшли в
Київ. Червоний прапор у різних кінцях міста підняли розвідники штабу
фронта очолювані Пікасовим, бійці батальйону капітана О. Козуто 180-ї
стрілецької дивізії М. Бобров і О. Бугаенко. Таким чином наступ військ
1-го Українського фронту на Київському напрямі, який розпочався 12
жовтня, завершився 6 листопада визволенням столиці України. Після цього
війська 1 -го Українського фронту, продовжуючи наступ на Коростень,
Житомир і Фастів, створили на Правобережній Україні Київський
стратегічний плацдарм. Спроби німців у другій половині листопада — в
грудні і 1943 р. перейти в контр наступ і знову і оволодіти Києвом не
мали успіху. В цей час І війська 2-го і 3-го Українських фронтів вели
запеклі бої на півдні України. Вони визволили Запоріжжя й
Дніпропетровськ і створили на Дніпрі другий великий стратегічний
плацдарм. У січні 1944 р. після короткої перерви Червона армія
розпочала очищати від ворога Правобережжя й Крим. Цьому сприяла
важлива перемога під Корвунсм-Шевченківським. В результаті
наступальної операції, проведеної військами 1-го Й 2-го Українських
фронтів (24 січня—17 лютого-1944р.), було оточено й знищено німецьке
угруповання. Гітлерівське командування втратило 73 тис. солдатів і
офіцерів, у тону числі 18,2 тис. потрапили в полон. Важливою ланкою в
ланцюгу зимового наступу на Правобережній Україні була
Нікопольсько-криворізька операція, що проводилася силами 3-го й 4-го
Українських фронтів (ЗО січня—29 лютого 1944 р.). Під час її проведення
було розгромлено 12 дивізій противника, в тому числі 3 танкових і одну
моторизовану. На березень 1944 р. в руках ворога залишилися тільки
західноукраїнські землі. Весняний наступ розпочався на величезному
просторі — від Прип’яті до Чорного моря. 26 березня війська 2-го
Українського фронту вийшли на кордон з Румунією поблизу Чернівців. 10
квітня було визволено Одесу. Кримська наступальна операція проводилася
окремо військами 4-го Українського фронту. Вона розгорнулася 8 квітня й
завершилася 12 травня повним розгромом 17-ї німецької армії. Фашисти
втратили 100 тис. солдатів і офіцерів; 61,5 тис. з них потрапили в
полон. Третій етап у визволенні України розпочався в липні 1944 р.
Радянські війська оточили й розгромили під Бродами вісім німецьких
дивізій чисельністю близько 60 тис. чоловік. Після цієї перемоги вони
пройшли через Галичину, здобувши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав.
У вересні досягли Карпат і до жовтня 1944 р. вся етнічна українська
територія була визволена від загарбників. Відразу ж після вигнання
фашистів почалася відбудова зруйнованої війною економіки України. Втрати
від воєнних дій були величезними. В цій бойні загинуло щонайменше 5,3
млн. чоловік, або кожен шостий житель республіки. 2,3 млн. українців
вивезли на примусові роботи до Німеччини. Повністю чи частково окупанти
зруйнували понад 700 великих та малих міст і 28 тис. сіл, залишивши без
притулку близько 10 млн. чоловік. Підраховано, що загальна сума
збитків, яких зазнало народне господарство України, становила
майже 1 200 млрд. крб. у довоєнних цінах. Було знищено чи пошходжено
понад 16 тис. підприємств. Внаслідок цього промислове виробництво 1945
р. становило лише 26 % від рівня 1940 року. Однак, попри всі страхіття і
втрати, завдані війною, позитивним було те, що вперше за багато століть
українці з’єдналися в межах однієї держави — УРСР. До того ж Україна як
складова СРСР стала однією з країн — переможниць у війні. І, врешті,
народ плекав надію на те, що “все зміниться на краще”.

№41 Розгром фашистської Німеччини і мілітаристської Японії. Завершення
другої світової війни.

12січня 1945 р. Червона армія перейшла в наступ на величезному
фронті від Балтійського моря до Карпат. За оцінками Німецького
Генерального штабу сухопутних військ, радянська сторона мала величезну
перевагу: у піхоті — 7:1. в артилерії — 20:1. Під час Вісло-Одерської
операції Червона армія звільнила Варшаву і західну частину Польщі,
оточила великі угруповання німецьких військ у Бреслау і Познані,
форсувала річку Одер і вступила на територію Німеччини, зупинившись за
60 км від Берліна. Водночас 2-й (з листопада 1944 р. — командувач маршал
К. Рокоссовськнй) і 3-й (до 18 лютого 1945 р. — командувач генерал І.
Черняховськнй, після його загибелі — маршал О. Василевський) Білоруські
фронти перейшли в наступ у Східній Прусії (з 13 січня). Розгромивши
основні німецькі сили, радянські війська вийшли до Балтійського моря,
зайняли територію Східної Прусії і звільнили північну частину Польщі. 8
лютого 1945 р. почався наступ союзників на Заході. Оскільки німці чинили
шалений опір, союзним військам лише через б тижнів вдалося вийти на
західний берег Рейну. Врешті-решт оборану було прорвано по всій довжині
Рейну. Після запеклих боїв війська союзників оточили в Рурській області
325-тисячнс угруповання противника, яке 18 квітня змушене було здатися
в полон. Відтепер союзники просувалися на схід, не натикаючись на
організований опір німців. Фактично наступ військ союзників перетворився
на переможний марш. Так, на півночі англо-американські війська подолали
за тиждень майже 500-кілометровий шлях. Американці форсованими темпами
просувалися до Ельби і вийшли до неї поблизу м.Торгау, де 25 квітня
передові підрозділи 1-ї американської армії зустрілися з частинами 1-го
Українського фронту. Тим часом вступала у завершальну фазу Берлінська
операція, що почалася 16 квітня. В ній брали участь війська 1-го (з
листопада 1944 р. командувач маршал Г. Жуков) І 2-го Білоруських і 1-го
Українського фронтів, які налічували понад 2 млн. солдатів і офіцерів.
На відміну від західних союзників, радянським І військам протистояла
армія, яка стікала кров’ю, але не складала зброї і билася до останнього.
Під час штурму німецької столиці радянські втрати були величезними:
понад 352 тис. вбитих і поранених. Лише 2 травня берлінський гарнізон
капітулював. Того ж дня остаточно припинили опір німецькі війська в
Італії. 4 травня здалися німецькі армії на півночі. Загалом союзники
захопили в полон 3,5 млн. солдатів і офіцерів — 2,5 млн. в Німеччині й 1
млн. в Італії. 7 травня у штабі союзного командування в Реймсі було
підписано акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Але остаточний
акт капітуляції від імені німецького уряду підписав генерал-фельдмаршал
Вільгельм Кейтель у ніч з 8 на 9 травня 1945 р. у передмісті
Берліна Карлхорсті. Так закінчилася війна в Європі.

Закінчення війни у Східній Азії. Капітуляція в Японії. На початку 1945
р. на філіппінському острові Лусон американці висадили кілька десантів,
які розгорнули наступ на Манілу. Після запеклих боїв з японцями ‘їм
вдалося у лютому ввійти в столицю, а ще через три місяці звільнити всі
інші острови архіпелагу. Тим часом британські війська за підтримки сил
Співдружності, захопивши Мандалай і Рангун, відвоювали у японців Бірму.
Японські війська змушені були залишити велику частину завойованої
території в Південному Китаї. Після цього воєнні дії відбувалися на
Японських островах. Про жорстокість боїв свідчать значні втрати
противників. Лише в районі островів Рюкю і Кюсю японська авіація
втратила 4200 літаків, американська — 1000. Водночас американська
авіація здійснювала інтенсивні масовані бомбардування, намагаючись
паралізувати військову промисловість, а також залякати японське
населення. За японськими даними, внаслідок повітряних нальотів було
вбито 260 тис., поранено 412 тис., а понад 9 млн. осіб залишилися без
даху над головою. Незважаючи на значні втрати, японці не поспішали
підписувати капітуляцію. Вони ще мали величезну добре озброєну армію,
яка могла чинити опір упродовж багатьох років. Загальна чисельність
збройних сил Японії в серпні 1945 р. становила 7,2 млн. вояків.
Військово-морський флот налічував 500 кораблів, а військово-повітряні
сили — понад 10 тис. літаків. Американське командування розуміло всю
складність ситуації. Передбачалося, що воєнні дії проти японських
збройних сил триватимуть до кінця 1946 р. і обійдуться американцям в 1
млн. загиблих. англійцям — понад 0,5 млн. Після успішного випробування
атомної бомби (16 липня) керівництво США вирішило застосувати
застосувати її протії Японії і таким чином прискорити її розгром, б і 9
серпня 1945 р. американці скинули дві атомні бомби на японські міста
Хіросіму і Нагасакі. Жертвами ядерного бомбардування стали сотні тисяч
людей, значна територія була піддана радіоактивному забрудненню. Я
серпня 1945 р., порушивши пакт про нейтралітет, війну Японії оголосив
СРСР. Радянські війська перейшли в наступ протії майже мільйонної армії,
що перебувала в Маньчжурії. Загроза нових атомних змусили японське
керівництво погодитися на беззастережну капітуляцію < 10 серпня).
Одержавши позитивну відповідь від Великобританії та США, 14 серпня
японське командування наказало своїм солдатам припинити опір. Однак
радянські війська продовжували бойові дії до 1 вересня, доки зайняли всю
Маньчжурію, північну частину Кореї, а також південні острови Курильської
гряди. 2 вересня 1945 р. в Токійській затоці на борту американського
лінкора “Міссурі” було підписано беззастережну капітуляцію Японії. Так
закінчилася Друга світова війна.

№48 Соціально-політичні зміни у світі й поглиблення його розколу після
другої світової війни. Політика “холодної війни” в міжнародних
відносинах.

Підписанням акту про капітуляцію Японії завершилася друге світова війна,
найбільша і найжорстокіша із воєн в історії людства. За рішенням
Потсдамської конференції було засновано Раду міністрів закордонних справ
з представників СРСР, Великобританії, Франції та Китаю, на яку
покладалася підготовка мирних договорів з переможеними країнами. Мирного
договору з Німеччиною на зразок Версальського, підписаного після першої
світової війни, укладено не було. Незважаючи на домовленість розглядати
Німеччину як єдине економічне і політичне ціле, союзники по
антигітлерівській коаліції поступово відійшли від цього принципу як в
економчній так і в політичній сферах. За системи чотиристоронньої
(СРСР, США, Великобританія, Франція) окупації Німеччини
склалися умови для об’єднання в 1946—48 рр. західних зон в єдину і
створення в вересні 1949 р. Федеративної Республіки [ Німеччини.
Радянський Союз в свою чергу почав встановлювати в своїй зоні порядки,
що мали привести до запровадження на німецькій землі соціалістичної
моделі економіки. Умови мирних договорів з союзниками Німеччини
розроблялися на І сесіях Ради міністрів закордонних справ у 1945— 1946
рр., а також на Паризькій мирній конференції 1946-го, під час якої було
згладжено інциденти, що виникли раніше між державами-переможницями. У
лютому 1947 р. було укладено мирні договори з Італією, Румунією,
Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Уряди цих країн зобов’язалися
надати своїм громадянам політичні права й свободи, знищити довгострокові
військові украплення, провести демілітаризацію і денацифікацію, сплатити
репарації. Договори визначили деякі територіальні зміни,
уточнювали кордони ряду країн. Так, зокрема, Фінляндія передавала СРСР
область Пстсамо (Печенга), а також військово-морсь-ку базу Порккяля —
Удд у Фінській затоці з правом арскдн на 50 років. Трієст було
перетворено на вільну територію. Згодом, за тгало-югославською угодою (5
жовтня 1954 р.), це місто й зона з населенням близько 290 тис. чоловік
перейшли до Італії. Договори містили положення щодо Дунаю, режим якого
було остаточно визначено Белградською конфенцією 1948 д. Румунія,
Фінляндія сплачували Радянському Союзу по 300 млн. доларів репарацій у
вигляді поставок товарів, Угорщина — 200 мільйонів. 5 червня 1947 р.
державний секретар США Дж. Марщалл, виступаючи в Гарвардському,
університеті, виклав основні положення плану економічної допомоги
країнам, які постраждали від війни. План повинен був вирішити слщуючі
завдання: допомогти економіці США позбавитись перенасиченості
ринку капіталів, полегшити проведення конверсії і в той же час
забезпечити відновлення дезорганізованої економіки Європи, надавши їй
допомогу і укріпити європейські демократії. Країни, які приймають
допомогу, повинні були надати дані про стан своєї економіки, про втрати
в роки війни, валютні резерви та плани використання допомоги. На основі
цих даних конгрес США приймає рішення про розмір допомоги. Розподілом
допомоги займався виконавчий комітет організації
європейського економічного співробітництва на чолі з американським
адміністратором. До нього приєдналися 16 західноєвропейських країн. В
квітні 1948 р. з кожною з них США підписали відповідні угоди. За цим
планом, розрахованим на 4 роки, вони повинні були отримати 17 млрд.
доларів. Основною умовою надання допомоги була відмова від
націоналізації промислових об’єктів, всіляке заохочення приватних
підприємств. 60 % коштів за планом Маршалла отримали Великобританія,
Франція, Італія, Західна Н імеччина. В результаті було здійснено швіщке
відновлення економіки цих країн, відбулася стабілізація внутрішньої
політики посилилися інтеграційні процеси. Більшість держав світу, крім
СРСР і тих країн, що Йшли у фарватері його зовнішньої політики .уклали
мирний договір з Японією 1951 р. в Сан-Францкко. Радянський Союз
не влаштовували деякі статті договору, де йшлося про територіальні
зміни Японії та визначення належності Курнльських островів. Це питання Й
досі не вирішене остаточно. У травні 1955 р. у Відні СРСР. США,
Великобританія та Франція уклали договір з Австрією, за яким вона
проголошувалася нейтральною країною. 20 листопада 1945 — 1 жовтня 1946
р. у Нюрнберзі відбувся М іжнародннй трибунал над головними
німецько-фашистськнми воєнними злочинцями. 12 підсудних було
засуджено до страти на шибениці, З—до вічного ув’язнення, 4 — до різних
термінів тюремного ув’язнення. Трибунал визнав злочинними організаціями
керівний склад нацистської парти, гестапо, СД та СС. Деяких підсудних, у
тому числі мільйонера Г. Шахта було виправдано. М іжнародннй трибунал
над головними японськими воєнними злочинцями вибувався з 3
травня 1946-го — по 12 листопада 1948 р. в Токіо. До суду віддано 28
чоловік. 7 із них трибунал засудив до повішання, 16 — до вічного, а
інших — до різних термінів тюремного ув’язнення. Двоє підсудних померли
під час процесу, одного через хворобу визнали неосудним.
Токійський трибунал засудив агресію як найтяжчий злочин проти людства.
Важливу роль у перші повоєнні роки відігравала 00Н. Офіційною датою її
створення вважається 24 жовтня 1945 р., коли набув чинності статут 00Н
(підписаний 50 державами, в тому числі Українською РСР, на конференції в
Сан-Франціско 26 червня 1945 р.), після його ратифікації СРСР, США,
Великобританією, Францією, Китаєм та більшістю інших країн, що є
первинними членами 00Н .Політика “ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ”. “Холодна війна”, на
думку сучасних істориків, виникла внаслідок загострення суперечностей
між СРСР, з одного блоку, і Великобританією та США — з другого, які
прагнули посилити свій вплив у Східній Європі після другої світової
війни. Радянський Союз, як це було домовлено між Й. Сталіном і У.
Черчіллвн 1944 р., хотів мати на західних кордонах зону із дружніх і
залежних від нього країн. Але СЩА, обстоюючи принцип самовизначення
держав Східної Європи, були проти запровадження там тоталітарних
порядків — таких, як у Радянському Союзі. Тому прихід до влади в
будь-якій країні комуністів чи успіх лівцх сил вважався продуктом
“експорту революції” з боку СРСР. Коли радянські війська після
визволення країн Східної Європи почали грубо втручатися в їхні внутрішні
справи, США піддали політику СРСР різкій критиці. Перше значне зіткнення
відбулося під час Лондонської орсії Ради міністрів закордонних справ (11
вересня — 2 жовтня 1945 р.), що закінчилася безрезультатно.
Конференція виявила основні протиріччя сторін. Дипломати Заходу
категорично відмовились обговорювати умови мирних договорів з
краінамн, в яких, з точки зору Заходу, прн владі перебували уряди, які
не відбивають всього спектру існуючих політичних сил і створені за
вказівкою Москви. Позиція західних країн була розцінена Москвою, яка
прагнення відновити в Східній Європі режими, ворожі до СРСР. Конфлікт
було врегульовано на нараді в Москві. В уряди Болгарії’ та Румунії
були включені представники опозиції. Але зіткнення в Лондоні мало
далекосяжні наслідки. Радянське керівництво вирішило, що Захід не
поважає інтереси безпеки СРСР і найкращий спосіб вирішення проблем —
силовий тиск (Захід же не буде воювати через дрібні проблеми). Уряди
США та інших капіталістичних країн схилялись до думки, що йти на
поступки СРСР означає сприяти його експансії. Поступово на Заході
формується концепція “стримування ко-муному” та “визволення” народів,
які опинились в зоні його проникнення. Важливу роль в формуванні цієї
концепції відіграв американський дипломат, спеціаліст по Росії Дж.
Кеннан. 5 березня 1946 р. У. Черчілль виступив у м. фултоні (штат
Міссурі, США) з промовою, в якій заявив, що на країни Східної Європи
опустилася залізна завіса. Він закликав провідні держави світу особливо
США, до рішучого протистояння СРСР у зв’язку з посиленням комуністичної
загрози. На початку 1946 р. виникла конфліктна ситуація навколо Ірану.
“Холодна війна” набувала дедалі більших масштабів. 4 квітня і 1949 р. у
Вашінгтоні представники 12 країн підписали договір про створення
Північне-Атлантичного союзу — НАТО. А згодом, у 50-і рр. за допомогою.
США було утворено воєиио.політичні блоки в Азії СЕНТО 1 СЕАТО.
Міжнародна напруженість зростає, “холодна війна” кілька разів
перетворюється на “гарячу”. В 1950—1953 рр. розгортаються бойові дії на
Корейському півострові.Щс одна серйозна загроза мирові виникла 1962 р.
під час так званої Карібської кризи.У 1959 р. на Кубі відбулася
революція. До влади прийшли повстанці на чолі з Ф. Кастро.
Амсрикано-кубинські стосунки різко погіршилися. В 1961 р. США
підтримали висадку контрреволюційних груп на територію Куби. Ф.
Кастро звернувся за допомогою до СРСР. Радянське керівництво вирішило
розмістити на острові ядерні ракети середнього радіусу дії. Довідавшись
про це, президент Дж. Кеннеді оголосив про встановлення морської
блокади Куби і про огляд всіх радянських кораблів, які Йшли на острів.
Одночасно радянські та американські війська були приведені у бойову
готовність. Ніколи раніше небезпека ядерної війни не ставала на стільки
реальною, як у ці дні. ‘ Проте розважливість керівників двох і
наддержав М. Хрущова та Дж. Кеннеді і відвернула загрозу воєнного
конфлікту. В кінці жовтня 1962 р. обидві сторони пішли на компроміс.
СРСР погодився вивезти ракети з ; Куби в обмін на зняття США блокади та
. надання Кубі гарантій безпеки. Але “холодна

війна” тривала ще понад 20 років, її символом , став Берлінський мур,
побудований протягом однієї ночі з 12 на 13 серпня 1961 р. який поділив
Берлін на західний і східний. Поняття “холодної війни” включає в
себе пропагандистську війну, активну участь у регіональних конфліктам,
боротьбу за вплив в “третьому світі”, економічну війну, технічку
блокаду, гонку ракетно-ядерних і звичайних озброєнь, боротьбу
розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, глобальне військове
протистояння, стратегію взаємного ядерного залякування, Змагання в
галузі оборонної науки, нарощування протистояння воеино-політичих
блоків, гонку в галузі космічних досліджень і озброєнь і т. д.

№43 Масовий партизанський рух в тилу ворога у роки Великої вітчизняної
війни.

Основные положения программы борьбы в тылу врага были изложены в
Директиве ЦК ВКП (б) н СНК СССР от 29 нюня 1941 г. партийным н
советским организациями прифронтовых областей и в Постановлении ЦК
ВКП(б) “Об организации борьбы в тылу германских войск”. Трудности
формирования партизанских отрядов: – в предвоенный период советская
военная стратегия не рассматривала этот вид боевых действий, считалось,
что партизанское движение не может противостоять советской армии. Были
репрессированы идеологи партизанского движения; – еще с периода
гражданской войны сохранилось негативное отношение к термину
“партизанщина”, ставшему синонимом расхлябанности, отсутствовала
необходимая подготовка у участников партизанского движения, поэтому
большинство партизанских отрядов, созданных в начале войны, или не
смогли развернуть боевые действия или были уничтожены.

Ход борьбы. После создания 30 мая 1942 г. Центрального штаба
партизанского движения во главе с первым секретарем ЦК КП(б) Белоруссии
Пономаренко П.К., активизировалась партизанская борьба. Набольший размах
партизанское движения приобретет в 1943 г.

Форма борьбы: — диверсии на коммуникациях противника; разгром вражеских
штабов; разрушение линий связи, дорог, мостов; диверсия на ж/д. летом
1943 г. в период наступления под Курском разворачивается операция
(рельсовая война), а во второй половине сентября 1943 г. было выведено
из строя 2270 км. ж/д; рейды в тылу врага (С.А. Ковпак, А.Ф. Федоров). С
весны 1943г. действия партизан стали координироваться с ударами Красной
армии. На Украине было создано 23 подпольных обком КП(б), 9 подпольных
обкома комсомола, которые в основном были разгромлены.

В итоге: общая численность подпольщиков и партизан на территории СССР
достигла 300 тис. человек. Было создано свыше 2000 партизанских отрядов.
На Украине действовало более 50 тис. партизан. Партизанами и
подпольщиками было уничтожено свыше 36 тис. фашистов и их пособников.

№45 Вирішальна роль Радянського Союзу в перемозі над фашистською
коаліцією в другій світовій війні.

В январе 1944 г. насчинается наступление под Ленинградом и Новгородом,
в результате чего почти вся Ленинградская обл. и часть Калининградской
были освобождены, начинается освобождение Эстонии. В начале 1944 г.
проводится операция по освобождению Правобережной Украины. Войска
первого Украинского фронта и второго Укр. фронта окружили
Корсуньшевченковскую группировку противника, которая в последствии была
ликвидирована. К исходу 25 марта 1943 г. соединения второго Укр. фронта
вышли к гос. границе СССР, а войска первого Укр. фронта подошли к
предгорью Карпат. Операция по освобождению белоруси началась 23
1944 г. силами четырех фронтов. 3 июля был освобожден Минск, а 29
июня передовые части фронта вышли к р. Висле, и начали ее форсирование.

В итоге: к счередине осени 1944 г. граница СССР была восстановлна почти
на всем протяжении. 20 июля 1944 г. войска Красной армии вступили на
територию Польши. В августе-сентябре было Варшавское восстание. Только
17 января 1945 года Варшава была освобождена Красной армией. К концу
августа была освобождена Румыния, в сентябре Болгария. В октябре 1944
г. в ходе штурма столицы Югославии Белграда последовал приказ не
продвигаться в глубь Югославии. Югославские части полностью освободили
свою страну самостоятельно. Освобождение Венгрии – апрель 1945 г.,
Чехословакии – в конце ноября 1944 г.

В итоге: с 27 марта 1944 г. по 11 мая 1945 г. Красная армия освободила
в 13 странах около 140 млн. человек. Освобождение способствовало победе
в странах Восточной Европы демократических режимов. Капитуляция Японии и
Германии.

№49 Відбудова народного господарства в СРСР у післявоєнний період.

Втрати Радянського Союзу в роки другої світової війни виявилися
надзвичайно великими. Людські жертви, як серед
військовослужбовців, так і мирних жителів, становили приблизно 27 млн.
чоловік. Крім того, було знищено 1710 міст І селищ, 70 тис. сіл, 32 тис.
підприємств. Поголів’я худоби скоротилося майже на половину. У вересні
1945 р. сума прямих втрат, спричинених війною, досягла 679 млрд. крб.,
що в 5,5 раза перевищило національний доход СРСР 1940 року. Економіка
країни в роки війни працювала для потреб фронту, й тепер потрібно було
перевести десятки тисяч підприємств на мирні рейки. Складні питання
відбудови народного господарства стали предметом гострих дискусій у
1945— 1946 рр. під час обговорення проекту четвертої п’ятирічки. Врешті,
гору взяли ті, хто наполягав на поверненні економічного розвитку до
довоєнної моделі. Проект плану було розроблено Із врахуванням досвіду
перших п’ятирічок. 1947—1948 рр. відзначалися досить високими
темпами зростання промислового виробництва. Ще показовішими в цьому
відношенні були 1949 — 1950 рр. Однак у 1951—1954 рр. темпи розвитку
промисловості загальмувалися. Складнішим було становище в галузі
сільського господарства. 1946 р. в деяких регіонах, зокрема в Україні,
внаслідок жорстокої посухи й серйозних прорахунків в управлінні
колгоспами розпочався голод. У 1947 р. становище залишалося складним,
але поступово колгоспи вийшли з кризи, хоч темпи зростання
сільськогосподарського виробництва були надзвичайно низькими. Великими
втратами обернулася гро шо ва реформа 1947 р. для тих верств населення,
зокрема селянства, які зберігали гроші не в ощадних касах, а в себе
вдома, й не змогли вчасно принести їх на обмінні пункти в банки. Третина
грошової маси так і залишилася не реалізованою. У країні
пожвавилися демографічні процеси. В 1946 ~ 1953 рр. близько 8 млн.
сільських жителів мігрувало до міст, залишивши свої оселі. Приплив на
підприємства некваліфікованої робочої сили призвів до зниження
продуктивності праці й послаблення трудової дисципліни. Зате
кваліфіковані робітники та міська молодь дістали змогу вчитися. В 1947—
1953 рр. майже 4 млн, чоловік закінчили виші й середні учбові заклади.
Для багатьох категорій трудівників номінальна платна щороку зростала
на 8%. Матеріальне становище жителів міст поступово поліпшувалося, хоча
життєвого рівня 1928 р. було досягнуто лише у 1954-му. Проблема прав
людини залишалася однією з найсерйозніших у радянському суспільстві, де
цілі народи було не лише позбавлено елементарних прав, а й
депортовано. 26 червня 1946 р. газета “Известия” опублікувала указ про
заслання до Сибіру й Середньої Азії нібито за колективну зраду
чеченців, інгушів та кримських татар. і фактично ж ще в 1943— 1944 рр.
було депортовано близько 200 тне. кримських татар, 400 тис. чеченців,
100 тис. інгушів, 140 тис. калмиків, 80 тис. карачаєвців і 40 тис.
балкарців. Упродовж наступного десятиріччя дискриміновані народи
офіційно ніби й не існували. У повоєнний період відновилися репресії
проти діячів науки та культури, деяких представників партійного апарату,
а також військових. За підозрою в причетності до так званої
“ленінградської справи”, сфабрикованої 1949 р., було заарештовано
близько 2 тис. комуністів та членів їхніх сімей. У січні 1953 р.
репресивно-каральний апарат сфабрикував “справу лікарів”. Групу відомих
ученнх-мсдиків єврейського походження звинуватили в умисному
отруєнні пацієнтів та інших злочинах. Ця справа набула широкого
міжнародного резонансу й призвела до тимчасового розриву дипломатичних
відносин між Ізраїлем та СРСР. Компанію репресій, спрямовану проти
творчої інтелігенції, представників літератури та мистецтва, очолив
сам секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов, тому згодом її назвали “ждановщиною”.
Контроль за ідейно-політичною спрямованістю творів літератури І
мистецтва здійснювався шляхом політичної цензури, поліцейського нагляду,
розвінчуввльних рецензій в просі, обвинувачувяльних вироків у
доповідях на нарадах представників творчої інтелігенції. 14 серпня 1946
р. ЦК партії завдав нищівного удару журналам “Ленинград” і “Звезда”
(перший отримав догану, а другий було закрито). Нещадної критики
зазнали публікації А. Ахматової та М. Зощенка. 4 вересня нова постанова
ЦК викрила як “безідейні” фільми видатних кінорежисерів С. Езенштейна і
В. Пудовкіна. Невдовзі дійшла черга до музики, театру та інших жанрів
мистецтва. В червні 1947 р. було засуджено “Історію західної філософі’Г
Г. Олександрова, а а лютому 1948-го — творчість композиторів С.
Прокоф’єва, А. Хачатуряна та В. Мураделі. У період “ждановщнни” було
заборонено такі перспективні напрями в науці, як кібернетика, квантова
фізика, теорія імовірності, статистичний аналіз в соціології та
інші. “Ждановщнна” стала широкомасштабною компанією наступу на
демократичні сили та інакомислячих.

№50 Перші заходи по демократизації суспільного життя і подоланню
наслідків сталінізму у 50-х роках, їх непослідовність.

Після смерті Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) між представниками керівної
верхівки СРСР розпочалася боротьба за владу. Провідне становище в новій
ієрархії спочатку належало Г. Маленкову, який став головою Ради
Міністрів і очолив секретаріат ЦК. Але він міг залишитися лише на одній
із посад, то вибрав пост голови Ради Міністрів. У березні 1953 р.
ключову посаду в ЦК партії займає М. Хрущов, якого обирають секретарем,
а у вересні — першим секретарем ЦК КПРС. Однією з найбільших заслуг М.
Хрущова був розпочатий ним процес десталінізації суспільства. Уже
в квітні 1953 р. газета “Правда” заявила, що вчені-медики,
засуджені як “лікарі-вбивці”, стали жертвою ганебної провокації, ‘їх
змусили зізнатися у вигаданих злочинах “з допомогою незаконних
засобів”. 10 липня того ж року заарештовано, а в грудні після суду —
розстріляно шефа всевладного МВС Л. Берію, одного з найближчих
помічників Й. Сталіна. Таким чином, армія вийшла з-під контролю
держбезпеки. У 1954 р. було реабілітовано учасників “ленінградської
справи”, а шефа МДБ І. Абакумова, ініціатора фабрикації цієї справи,—
розстріляно. За амністією, оголошеною у вересні 1955 р., вийшло
на волю чимало людей, засуджених за співробітництво з німцями, а
більшість звинувачених у контрреволюційних діях було звільнено у 1956
р., після XX з’їзду КПРС. Реабілітація жертв сталінського терору
дістала високу оцінку світової громадськості й піднесла авторитет
керівника радянської держави. Ще одним важливим досягненням тих
років було проведення сільськогосподарських реформ. У своєму
виступі на вересневому (1953) пленумі ЦК М. Хрущов, наголосивши на
відставанні сільського господарства, запропонував підвищити
закупівельні ціни на основні види продукції (в 5,5 раза на м’ясо, удвічі
на молоко й масло і на 50 % на зернові), а також зменшити обов’язкові
поставки державі продуктів, списати борги колгоспів, знизити податки з
присадибних ділянок. З 1954 р. прибутки колгоспників починають зростати.
У 1954 — 1957 рр. за ініціативою М. Хрущова було освоєно близько 35 млн.
га цілинних і перелогових земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, в
Поволжі, на Північному Кавказі. У 1956 р. вдалося зібрати рекордний
урожай зернових — 25 мл. т. Половину цього збіжжя дала цілина.
Протягом трьох років виробництво сільськогосподарської продукції
зросло на 25 %. За період з 1953 по 1958 р. споживання м’яса у містах
збільшилося на 50 %, риби — на 90%, молочних виробів — на 40 %. Якщо
взяти до уваги щорічне підвищення зарплати в середньому на 6 %, то стане
ясно, що матеріальне становище трудящих у другій половині 50-х рр.
значно поліпшилося. Політика десталінізації, демократизація
суспільства, позитивні зрушення в економші сприяли зростанню
соціальної активності мас. Настав період так званої “хрущовської
відлиги”. Лави творчої Інтелігенції поповнили нові діячі культури,
літератури, театру та кіно, так звані “шестидесятники”. Небувалих висот
досягла наука. У 1957 р. в СРСР було запущено в космос перший штучний
супутник Землі. Однак у наступні роки чимдалі більше почав виявлятися
волюнтаризм М. Хрущова. І Справедливо піддаючи критиці сталінський
режим, він і сам поступово зосередив у своїх руках необмежену владу:
спочатку партійну як перший секретар ЦК КПРС. а з 1958 р.— й державну,
зайнявши посаду голови Ради міністрів. Таким чином
командно-адміністративна система набула завершеного характеру. Хоч
Хрущов, як ніхто з вищих керівників країни, розумів необхідність змін і
реформ, він. одначе, запроваджував к методами й засобами,
властивими тоталітарній державі. Його квапливі, недостатньо
виважені Й часто суб’єктивні рішення завдавали значної шкоди народному
господарству. Візьмімо хоча б “кукурудзяну епопею”; вирощування цієї
культури безоглядно нав’язувалося чи не на всій території країни.
Неефективними були й інші кроки, зокрема, запровадження й створення
раднаргоспів замість союзних міністерств тощо. На початку 60-х рр. М.
Хрущов висунув цілком нереальне гасло: “догнати і перегнати Америку”,
яке невдовзі дискредитувало його. Додалися економічні труднощі.
Широка кампанія, спрямована проти присадибних ділянок, і гонитва за
“рекордами”, різні невиправдані експерименти призвели до
того, шо виробництво м’яса 1964 р. зменшилося порівняно з 1958-м. Дії
М. Хрущова розчарували значну частину інтелігенції, особливо після того,
коли письменникові Б. Пастернаку не дали змоги отримати
Нобелівську премію, присуджену йому за опублікований за кордоном 1957 р.
роман “Лікар Живаго”. Тоді ж з’явилося перше покоління дисидентів:
Таланской, Луковський, Кузнєцов та інші. Волюнтаризм у
зовнішній політиці, зокрема під час Карибської кризи, завдав відчутного
удару авторитетові СРСР на світовій арені. Невдоволена партійна й
бюрократична еліта при підтримці високопоставлених військових пішла на
змову. 13 жовтня 1964 р. на засіданні президії ЦК. а потім пленумі ЦК
КПРС М. Хрущова було піддано гострій критиці й звільнено з усіх посад.
Першим секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв, а головою
Ради міністрів — О. Косигін.

№51 Вступ людства в епоху науково-технічної революції. Суть, етапи і
соціально-економічні наслідки НТР.

50-ті р.р. хх ст людство вступило в епоху НТР, суто якої в докорінній
зміні ПС, сус-ва на основі перетвореня науки а безпосородню продуктивну
систему, НТП відбувалася в два етапи. Етап автоматизації – з др. пол.
70-х.р. почався процес переростаня НТР в технологічну революцію.
Охоплює всі сфери суспільного життя. Більше використаннчя розумових
здібностей має і негативні наслідки:

1) Висока інтенсівність праці;

2) Безробіття;

3} Екологічні проблеми .які постійно загострюються;

4) мілітарізація ек-ки, гонка озброєння

5) В соц.-психологічній сфері НТР спричинила формув. технократичного
типу мислення ( людина, яка не ба чить сво го вдосконаленя як тільки
через науку і техніку )

6) НТР породила проблеми, які вийшли за менжі нацл континентальних
інтересів: екологічні проблеми, використання космосу і світового
океану, хвороби, боротьба зі світовою злочинністю, наркоманія. В
післявоєнні роки СРСР особливо в період застою були виключені з
інтеграційних процесів, тоталітарна політична система привели до
самоізоляції. Екстенсивна економіка СРСР і держав соц. вибору була
гальмом на шляху впроваджень науки і техніки. Капіталістичний світ
переходить до політики “нових рубежів” активного втручання держав. В
умовах існування 2-х систем НТР стала ареною як змагання так і взаємодії
2-х систем.

№52 Наростання кризових явищ у житті радянського суспільства,
соціалістичних країн у 70-х – середені 80-х років, їх суть і
причини.

Радянський Союз у своїй зовнішній політиці вживав рішучих заходів для
відвернення загрози розпаду соціалістичного табору, припиняючи
кожне, навіть найнезначніше відхилення держав, які входили до
співдружності, від нав’язаного ‘їм курсу розвитку. Так, у
зв’язку з демократичними процесами в компартії і суспільно-політичному
житті Чехословаччини війська СРСР та його союзників по Варшавському
договору в серпні 1968 р. окупували цю країну й придушили демократичний
рух. Тиск СРСР на Польщу протягом 70-х рр. завершився запровадженням у
грудні 1981 р. В. Ярузельським воєнного стану. Радянський Союз пильно
стежив за політичним та економічним життям “братських” республік
Східної Свропи. На початку 70-х рр. у зв’язку з погіршенням
радянсько-китайських відносин і зближенням КНР із США. Радянський Союз
узяв курс на нормалізацію стосунків із Заходом. Після підписання 1968
р. договору про нерозповсюджсння ядерної зброї він уклав договір з
ФРН (1970), за яким обидві сторони зобов’язалися утримуватись від
погрози силою або її застосування, а також вважати непорушними кордони
всіх європейських країн, у тому числі лінію по Одеру та
Нисі-Лужицькій. В лютому 1972 р. президент США Р. Ніксон у
своєму посланні конгресу заявив, що в ядерній зброї між СРСР і США
досягнуто паритет. Це послужіте причиною початку переговорів. Відбувся
обмін візитами на няйвищому рівні, було встановлено прямі контакти
Брежнєва й Ніксона. В результаті підписано “Основи взаємовідносин між
СРСР і США”, “Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО)”
і “Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних
наступальних озброєнь (ОСО -1)”, “Угоду про відвернення ядерної війни”.
В 1979 р. був укладений договір ОСО-2, але він не був ратифікований.
Представники СРСР, США, Великобританії та Франції уклали чотиристоронню
угоду (набула чинності 1972 р.). яка визначила особливий самостійний
статус Західного Берліна і врегулювала порядок сполучення із ним,
виходячи з міжнародної практики транзиту через територію суверенних
держав. 1973 р. було підписано радянсько-американські документи про
співробітництво в галузях сільського господарства, транспорту,
енергетики, науки тощо, які мали велике практичне значення. Важливим
чинником у процесі розрядки міжнародної напруженості став підписаний
1975 р. в Хельсінкі 33 європейськими державами, США й Канадою заключний
акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Це був значний
успіх радянської дипломатії. Нарешті, СРСР домігся офіційного
визначення територіального й політичного порядку, запровадженого
його заходами у Східній Європі. Учасники Наради взяли на себе
зобов’язання в стосунках між державами керуватися слідуючими
принципами: 1) суверенна рівність, поважання прав, притаманних
суверенітету; 2) незастосування сили або погрози силою; 3)
непорушність кордонів: 4) територіальна цілісність держави; 5) мирне
врегулювання суперечливих питань; 6) невтручання у внутрішні ‘оправи; 7)
повижання прав людини і основних свобод, у тому числі свободи думки,
совісті, релігії’ і переконань; 8) рівноправність і право
народів розпоряджатися своєю долею; 9) співробітництво між
державами; 10) сумлінне виконання зобов’язань по міжнародному праву.
Владні ж структури в СРСР не думали виконувати своїх зобов’язань,
прийнятих в ХельсінкІ. Зокрема, в другій половині 70-х рр. СРСР почав
розміщувати на своїх західних кордонах ракети середнього радіусу дії,
СС-20. Це викликало серйозну тривогу серед європейців, спричинило
відповідні кроки з боку США, які також почали встановлювати нові ракети
в Європі, і, врешті, привело до нового витка ГОГК11 озброєнь. Розрядка
70-х рр. не стяла довгостроковою політикою. Не була подолана логіка
“холодної війни” і підозрілість між великими державами. На згортанні,
розрядки позначилось економічне відставання СРСР і консервативні
тенденції у внутрішній і зовнішній політиці. Немалу роль відіграла й
економічна криза 70-х рр.. розцінена радянським керівництвом як кризе
капіталізму взагалі. Воно хотіло скористатися нею для встановлення
соціалізму у всьому світі. Протистояння між Заходом і СРСР вступило у
вирішальну фазу. Радянський Союз постійно підтримував так звані
”прогресивні” рухи й режими, був натхненником кубинської
інтервенції в Анголі, допомагав Народному фронтові визволення
Мозамбіка, брав участь у конфлікті Сомалі з Ефіопією. Зростала експансія
його військово-морських сил в екваторії Світового океану. Смертельного
удару розрядці завдала радянська Інтервенція в Афганістані у грудні 1979
р. В цій жорстокій війні на чужій землі загинуло понад 13 тис. і було
поранено 37 тис. радянських військовослужбовців. Намагання СРСР,
що опинився в міжнародній ізоляції, зберегти свій ядерний й
технологічний паритет лягло важким тягарем на плечі народу. Внутрішня
антинародна політика СРСР викликала невдоволення широких верств
населення. Наприкінці 60-х рр. основні течії дисидентства
об’єдналися в “Демократичний рух”, яскравими представниками якого були
О. Солженіцин, А. Сахаров, А. Синявський, Ю. Даніель, П. Григоренко,
Н. Горбаневська, В. Стус, Л. Лук’яненко та сотні
Інших. Поборники демократії та національної свободи зазнавали жорстоких
переслідувань і репресій, й відправляли в Табори й психіатричні лікарні.
Чимало з них загинуло в неволі. Питання прав людини в Радянському Союзі
стало однією з найгостріших міжнародних проблем на довгі роки.
Різьке загострення в середині 80-іХ рр. економічної і політичної кризи
змусило радянське керівництво вдатися до радикальних реформ.
Насамперед потрібно було позбутися елементів сталінізму й шлях
адміністративно-командної системи, докорінно змінити умови виробництва
і методи управління економікою.

№53 Політика перебудови в Радянському Союзі та її вплив на світові
процеси.

На середину 80-х рр. СРСР охопила економічна, соціальна і політична
криза. Виникла нагальна необхідність оновлення всіх сторін жіптя
радянського суспільства. Вся складність процесу оновлення
усвідомлювалася не відразу. Багато що доводилося змінювати, доповнювати
і навіть цілком відкидати протягом того періоду історії СРСР. який
дістав назву перебудови. Так, коли 1985 р. генеральним секретарем ЦК
КПРС став М. Горбачов, було проголошено курс на прискорення
соціально-економічного розвитку країни, а невдовзі на докорінну
перебудову всіх сфер життя суспільства. Але прискорювати й
перебудовувати суспільство водночас було неможливо. Найважливіші зміни в
цей період відбулися у сфері духовного життя. М. Горбачов проголосив
політику демократії і гласності. Це означали, що було засуджено вияви
тоталітаризму в історії країни, скасовано цензуру, з тюрем випущено
політв’язнів і дисидентів, покінчено з ганебною практикою тримати
людей за політичні переконання в психлікаркях. Для широкого загалу було
відкрито спецсхови бібліотек і читачі познайомилися з творами
письменників, раніше заборонених. З полиць було знято талановиті
кінофільми, дозволено ставити цікаві спектаклі. А в 1986 — 1987 рр.
висувається завдання побудови правової держави і здійснення політичної
реформи. У розвитку цієї ідеї сесія Верховної ради СРСР 1988 р. вносить
суттєві зміни й доповнення до конституції СРСР. Найвищим органом
державної влади проголошується з’їзд народних депутатів СРСР, який
повинен скликатися щорічно. В березні—травні 1989 р. відбулися вибори
народних депутатів. Поряд із списками загальносоюзних громадських
організацій, було висунуто кандидатів від територіальних і
нацюнально-тсриторіальних округів. Тому серед перших народних депутатів
СРСР, крім представників партійної і бюрократичної еліти, були й
опозиційне настроєні діячі науки, зокрема академік А. Сахаров,
відомі журналісти й письменники Р. Медвєдєв, Ф. Бурлацький, юрист
А. Собчак, економіст Г. Попов та інші. Таким чином, уже на першому
з’їзді народних депутатів СРСР з трибуни пролунала досить серйозна
критика на адресу тодішніх керівників партії і уряду СРСР. Вона була
спрямована насамперед проти надто повільних темпів запровадження
економічно’!, особливо аграрної реформи в кращі. Незважаючи на
дозвіл властей створювати кооперативні установи й підприємства у містах
і мати фермерські господарства на селі, ці заходи ще не знаходили
широкого поширення. Що стосується державного сектора економіки, то
наприкінці 80-х рр. його охопила глибока криза. Економічна реформа
передбачала зміну функцій центральних планових органів, міністерств і
відомств. Підприємства повинні були, не чекаючи централізованих
поставок сировини й устаткування, самі шукати постачальників і
ринків збуту готової продукції, тобто переходити на самоокупність
і госпрозрахунок. Директорам було надано більшу свободу дій, ніж
раніше, але й вимоги до них різко підвищувалися. За цих умов більшість
державних підприємств опинилася в надави’ чайно скрутному становищі.
Ринковий механізм ще не було вироблено й запроваджено, а
старі командно-адміністратнвні методи вже не діяли. Другою вкрай
гострою проблемою в Радянському Союзі наприкінці 80-х рр. стали стосунки
центру й союзних республік. Демократизація, гласність, відкритість
пробуджувало національну свідомість, піднімали питання правового
статусу республік у складі СРСР. Радянські республіки не бажали більше
миріптіся з ‘їхнім безправним становищем. Від тих принципів федерації,
на яких вони колись об’єдналися, нічого не залишилося. СРСР перетворився
по суті на унітарну державу а всемогутнім грабіжницьким центром.
Республіки вимагали розширення своїх прав, ставили (як, наприклад, у
Прибалтиці) питання про політичну незалежність. Ситуація погіршувалася
виникненням ряду міжнаціональних конфліктів, особливо в
Закавказзі. Щоб припинити процес децентралізації, відновити
старі порядки й структури, 19 — 21 серпня 1991 р. в Москві було
здійснено спробу державного перевороту. Змовники, що входили до складу
керівництва Союзу РСР і Верховної Ради СРСР (крім Горбачова),
намагалися запровадити надзвичайний стан у країні. Змова закінчилася
цілковитим крахом, її організаторів було заарештовано. А що в ній брали
участь керівні особи держави, це означало кінець СРСР.

№42 Постдамська конференція керівників трьох великих держав та її
рішення.

Після завершення війни у Європі 17 липня – 2 серпня 1945р. відбулася
Постдамська конференція «великої трійки». Делегацію СРСР очолював Й.
Сталін, США представляв президент Г. Трумен, а Великобританію –
прем’єр-міністр К. Еттлі. Черчіль був відкликаний у зв’язку з поразкою
консерваторів на виборах. На конференції вирішено було питання про
майбутнє Німеччини, де мали бути проведені денацифікація,
демілітаризація, декартелізація та демократизація. Для суду над
головними воєнними злочинцями створювався Міжнародний військовий
трибунал. Конференція підтвердила передачу Кенігсберга (з 1946р. –
Калінінград) і прилеглих до нього районів Радянському Союзові, більшу
частину Східної Прусії – Польщі. Новий польсько-німецький кордон
встановлювався по лінії Одер-Нейсе. Щодо майбутнього Німеччини, то
конференція вирішила в майбутньому провести в крайні загальні вибори і
підписати з Німеччиною мирний договір. До цього часу владні функції мала
здійснювати окупаційна адміністрація. Відповідно на чотири сектори
окупації було поділено Берлін і всю Німеччину. Репарації
країни-переможниці мали отримувати кожна зі своєї окупаційної зони.
Виняток становив СРСР, який крім цього, ще отримував 25% репарацій її
західних зон. Для підготовки мирних договорів із Німеччиною та її
союзниками створювалась Рада міністрів іноземних справ головних
учасників коаліції.

На цій конференції США вперше спробували вчинити тиск на СРСР,
використавши щойно здобуту ядерну монополію.

№54 Демократизація Радянського суспільства та процес суверенізації
республік наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Розпад СРСР і
створення Співдружності Незалежних Держав.

1991 р. в країні набули поширення відцентрові процеси. На тлі
протиборства центру й республік розпочинається “війна законів” між
парламентами РРФСР і Союзу, поглиблюються суперечності між лідерами
демократичних сил, президентом Росії Б. Єльциним і президентом
СРСР М. Горбачовим. Заколот консервативних сил на чолі з КПРС,
здійснений 19— 21 серпня 1991 р. з метою відновлення в країні
тоталітарного режиму, пробудив суспільну свідомість мас і прискорив
розвал СРСР та ліквідацію його державних структур. Діяльність КПРС було
заборонено. Одна за одною 8 союзних республік проголосили свою
незалежність, а З прибалтійські республіки уже визнані
міжнародним співтовариством, 6 вересня 1991 р. їх визнає й Радянський
Союз. Щоб зберегти СРСР, М. Горбачов
пропонує новий варіант союзного договору, який мало чим
відрізнявся від попереднього. Але народи колишніх союзних республік на
референдумах висловили бажання жити в незалежних суверенних
державах. На загальноукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.
понад 90 % громадян підтримали Акт проголошення незалежності
України. Президентом було обрано Л. Кравчука. А вже через тиждень у
Мінську президенти Росії, України й Білорусії підписали угоду про
ліквідацію СРСР і утворення Співдружності Незалежних Держав, відкритої
для всіх інших держав, що постали на руїнах радянської імперії. 21
грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще 8 республік.
Після цього М. Горбачов залишив посаду президента. СРСР припинив своє
існування. Радянська держава, що фактично була спадкоємицею колишньої
царської імперії, проіснувала сім десятиліть і породила більше проблем
для свого народу й людства, ніж спромоглася розв’язати. Держави СНД
відрізняються від республік колишнього Союзу своїм
суспільно-політичним і нацюнально-тсрнторіальним устроєм, новою
системою пріоритетів у міжнародних Зв’язках. За короткий час вони
підписали понад 200 документів, які передбачають створення близько ЗО
координаційних органів СНД з метою регулювання міждержавних стосунків.
Однак функціонунування Співдружності викликає багато
нарікань. Держави, що утворилися після розвалу СРСР і входять до СНД,
крім старих невирішених проблем, зіткнулися з цілою низкою нових.
Спільними проблемами для колишніх радянських республік. крім
прибалтійських, стали значний спад виробництва, зростання інфляції,
повільне просування по шляху ринкових реформ, суттєве зниження життєвого
рівня основної маси населення. Реформи, початок яких було покладено ще в
ході перебудови, мали за мету роздержавлення економіки, приватизації,
перехід до ринку. Проте, вони привели лише до зламу старої
адміністративно-командної системи, а не до ефективного введення
ринкового механізму. Наприклад, чекова приватизація в Росії завершилася
1 липня 1994 р., але основна маса населення так і не стала
співвласниками підприємств або об’єктів сфери послуг. Крім
того, приватизація не привела до припинення спаду виробництва. Крім
спільних проблем, країни СНД мають і суто національні: забезпечення прав
людини, демократичних свобод, перебування на територіях деяких держав
військових контингентів російської армії тощо. Найгострішою і трагічною
проблемою для всіх стали міжнаціональні та міжрегіональні конфлікти. Вже
після розпаду СРСР на території колишнього Союзу почали виникати
широкомасштабні кровопролитні конфлікти із застосуванням сучасної
бойової техніки: в Абхазії, Інгушетії, в Придністров’ї, нарешті в Чечні.
Конфлікт в Чечні перетворився в справжню війну російських федеральних
військ проти озброєних формувань генерала Д. Дудаєва, її жертвами
вже стали десятки тисяч мирних жителів. Схожа ситуація склалася в
Таджикистані, де в ході громадянської війни загинуло 25 тис. жителів, а
350 тис. стали біженцями. Конфлікти на терені колишнього
Радянського Союзу не виключені і в найближчі роки. Держави СНД мають
також проблеми і в стосункам з іншими країнами. Неконвертованність.
національних валют, неконкурентність товарів, що виробляються,
призводить до пасивного сальдо в торгівлі з країнами Європи та Сходу.
Наприклад, Казахстан і Узбекистан вивозять в дальнє зарубіжжя товарів в
30-40 разів менше, ніж Фінляндія. В СНД діють не лише центробіжні,
а й цектрострімкі сили. Вони підштовхують деяких членів Співдружності до
укладення більш тісних угод між собою. Так, 20 січня 1995 р. в Москві
було підписано 17 документів про міждержавні відносини Росії та
Казахстану. До митної декларації про “прозорі кордони” приєдналася й
Білорусія. Домовленості про врегулювання економічних питань, зокрема,
про погашення заборгованості за газ, було досягнуто того ж дня між
Туркменістаном та Україною. Таким чином, незважаючи на суттєву
відмінність одних країн СНД від інших, всі вони знаходяться на
перехідному етапі, за яким, можливо, послідує стабілізація.

№55 Демократичні революції в країнах Східної Європи наприкінці 80-х –
початку 90-х років. Крах тоталітарно-бюрократичних режимів.

Об’єктивна необхідність у змінах назрівала давно й особливо гостро
виявилася наприкінці 80-х рр. У Польщі, яка переживала найбільшу кризу
майже ціле десятиліття (1979— 1980), парламентські вивори у червні 1989
р. стали своєрідним плебісцитом і принесли поразку ПОРП. До влади
прийшли опозиційні сили. Визначну роль почало відігравати проф-обєднання
“Солідарність”. Один з його керівників Т. Мазо’вецький став головою
уряду у вересні 1989 р., а а грудні 1990-го президентом Польщі під
час всенародного голосування було обрано лідера “Солідарності” Л.
Валенсу. У Польщі почалося здійснення економічної реформи, розробленої
‘міністром фінансів Л. Бальцеровичем, відомої під назвою “шожова
терапія”. Складовою Її частиною була відміна контролю над цінами прн
одночасному введенні вільної торгівлі, а також приватизація
державного сектора. Реформа, однак, призвела до значного падіння рівня
життя населення. За короткий строк стабілізувала ринок й хоча
західні держави надали Польщі кредити для покращення економічної
ситуації, це викликало незадоволення трудящих. На виборах до
парламенту 1993 року вони віддали свої голоси за бувших комуністів.
Подібні процеси відбувалися і в інших країнах. В Угорщині початок
перетворень припадає на травень 1988 р., коли на конференції УСРП було
критично оцінено діяльність партії, визнано гостру кризу в кращі, а
також необхідність проведення політичної та економічної реформ. У
лютому 1989-го УСРП визнала багатопартійність і фактично відмовилася від
монополії на владу. Значними подіями в історії країни було проголошення
23 жовтня 1989 р. Угорської Республіки та прийняття сесією державних
зборів поправок до конституції, за якими Угорщина ставала незалежною,
демократичною і правовою державою на чолі з президентом. У
березні-квітні 1990 р. відбулися вибори до парламенту, на кких
перемогла опозиція. Найбільшу кількість голосів зібрав Угорський
демократичний форум. Його лідер Й. Анталл сформував новий
уряд. Він продовжив лінію на розвиток ринкових механізмів. Чітко
визначилися європейські орієнтири зовнішньої полп-ики Угорщини: вона як
і Польща заявила про свій намір вступити до Ради Європи. У 1991 р.
країну покинули радянські війська. Оскільки в Угорщині на всіх етапах
зламу тоталітарних інститутів, не було масових виступів трудящих, можна
вважати, що там відбулася “революція зверху”. Проте демократи не змогли
вирішити наболілих проблем і на парламентських виборах у травні 1994 р.
до влади повернулися ліві сили. В НДР революційні події розпочалися в
жовтні 1989 р. Тут багатотисячні демонстрації і мітинги в різних містах
спричинили падіння партійного і державного керівництва на чолі з
Є. Хонеккером. 18 жовтня на пленумі ЦК СЄПН він подав у
відставку, а 7 листопада подав у відставку уряд НДР у повному складі. 9
листопада було відкрито кордон між НДР і Західним Берліном. Горезвісна
Берлінська стіна перестала виконувати свої функції. Через рік, 3 жовтня
1990 р., НДР за рішенням свого демократично обраного парламенту
добровільно возз’єдналася з ФРН. Це відбулося з волі більшості
населення. У Чехословаччині в листопаді 1989 р. розпочався масовий
демократичний рух, який мирним шляхом привів до краху
комуністичну партію. Ці події дістали назву “ніжної”, “оксамитової'”
революції. Все почалося з виступів студентів 17 листопада, які були
підтримані через декілька днів переважною більшістю жителів Праги. В
керівництві КПЧ виникла боротьба між прихильниками жорстких методів та
тими, хто був готовий піти на поступки. 21 листопада на фоні мітингів і
демонстрацій по всій країні прихильники жорсткої лінії змушені були
визнати свою поразку. Оновлене керівництво КПЧ пішло на переговори з
опозицією, представленою Громадянським форумом. В січні 1990 р. лідер
цієї організації В. Гасел, відомий драматург, диседент став президентом
країни. Нові власті почали ринкові реформи. Люди старшого покоління
пам’ятали ті часи, коли Чехословаччнна до встановлення І
комуністичного режиму (лютий 1948 р.) займала 7 місце в світі серед
найбільш розвинутих країн, а в 1990-му опинилася лише на 40-му. В 1991
р. з Чехословаччини були виведені радянські війська. Події розвивалися в
позитивному руслі, але виникли проблеми у взаємовідносинах чехів і
словаків. У червні 1992 р. на виборах а Чехії та Словаччині перемогу
одержали партії, які виступили за мирне “розлучення”
Чехословаччннн. З 1 січня 1993 р. Чехословаччнна як єдина країна
перестала існувати. На її місці виникли дві держави — Чехія і
Словаччина. У Болгарії в результаті політичної кризи, викликаної
погіршенням економічного становища та масової втечі до Туреччини
туркомовиого населення, у листопаді 1989 р. генеральний секретар
Болгарської комуністичної партії Т. Живков був знятий з усіх
керівних посад. Головну роль у партії почали відігравати
реформатори. Послаблення тоталітаризму привело до виникнення опозиції.
Найбільш впливовим став Союз демократичних сил. Його лідера Ж. Желева у
серпні 1990 р. обрано президентом Болгарії. В грудні того ж року було
сформовано коаліційний уряд. до складу якого увійшли як опозиціонери так
і колишні комуністи. В країні почалися ринкові перетворення, але досить
слабка економіка, орієнтованість болгарських товарів на СРСР,
відсутність достатнього досвіду в проведенні приватизації та багато
інших причин зумовили різкий спад виробництва. На середину 1994 р. 60 %
населення за рівнем доходів опинилося за межою бідності. На виборах до
парламенту в грудні 1994 р. перемогла соціалістична партія, створена на
базі комуністичної. У Румунії, де існувала найбільш жорстока,
тоталітарна диктатура Н. Чаушеску, революційні події
супроводжувалися кровопролиттям. В грудні 1989 р. вибухнуло народне
повстання. За тиждень було повалено, здавалося, непохитний
режим, що створювався десятиріччя. Диктатора та його дружину
стратіїлн. Розвиток подій в Румунії свідчить, що антиреформістськнй курс
Н. Чаушеску привів до крайнього зубожіння народу. Ліквідувати таку
відсталість новим властям дуже не легко. Кульмінація “югославської
кризи” настає у зв’язку з проголошенням Словенією та Хорватією
незалежності в червні 1991 р. Слідом За Словенією та Хорватією у березні
1992 р. заявляє про свій державний суверенітет Боснія та Герцеговина (ще
трохи згодом і Македонія). Таким чином, на рубежі 80—90-х рр. у країнах
Східної та Півдснно-Східної Європи під впливом рішучих виступів
широких народних мас проти існуючих владних структур відбулися якісні
зміни, які можна трактувати як революції. Нові політичні сили, що
прийшли до влади, розпочали розбудову соціально-орієнтованого
ринкового господарства, правової держави, ліберальної демократії.

№56 Німецька проблема у післявоєнний період. Об’єднання Німеччини і
зміна балансу сил у Європі і в Світі.

Після закінчення другої світової війни Німеччина лежала в руїнах.
Промислове виробництво складало -лише третину довоєнного.
Рейхсмарка знецінилася. Життєвий рівень населення впав на ЗО %. Різко
загострилась житлова і продовольча проблеми, а головне — Німеччина
перестала існувати як незалежна держава, вона була окупована. У грудні
1946 р. окупаційні зони Великобританії та США було об’єднано в так звану
Бізонію (французька зона приєдналася в 1948 р.). Там швидко починають
формуватися органи влади — економічна й виконавча ради, що за своїми
функціями нагадували парламент і уряд, а також верховний суд, банк
німецьких земель та інші. Важливе значення мало приєднання Бізони до
“плану Маршалла”. На Лондонській нараді представників США,
Великобританії та Франції з державами Бенілюксу: Бельгією, Нідерландами
та Люксембургом (23 лютого ~ 1 червня 1948 р.) без СРСР було вирішено
питання про скликання в Західній Німеччині установчих зборів по
підготовці конституції. 20 червня 1948 р. в західних зонах була
проведена грошова реформа. Вона зупинила інфляцію, сприяла зникненню
“чорного” ринку .Склалися умови для відновлення економіки. На кінець
року промислове виробництво збільшилося наполовину, а 1949-го вдалося
досягти довоєнного рівня. В цей же час починається відновлення та
утворення нових партій. Найбільш впливовою серед них стає
Християнсько-де-мократнчний союз. У вересні 1948 р. було скликано
парламентську раду, яка розробила конституцію. Після
затвердження окупаційними властями основний закон вступив у силу 23
травня 1949 р. Конституція закріпила основні громадянські тж політичні
свободи і проголосила Західну Німеччину демократичною федеративною
державою. До її складу у 1949 р. увійшли 11 земель (після об’єднання
Бадена та Вюртемберга — 10), кожна з яких маля свою конституцію,
законодавчі, виконавчі та судові органи. За формою управління
Федеративна Республіка Німеччина стала парламентською
республікою. Німецькому “економічному диву” сприяло декілька причин.
По-перше, значною мірою вдалося зберегти промисловий потенціал
західної частини країни, а репараційні поставки машин та устаткування
державам-переможцям не перевищували його 5 %. По-друге, було вдосталь
дешевої робочої сили, особливо після репатріації 9 млн. німців о Східної
Пруссії та інших районів. Заробітна плата робітників у перші повоєнні
роки була на 35 % меншою від довоєнної, а робочий тиждень становив 50—52
години. США надали Західній Німеччині 3,9 млрд. доларів “стартової
допомоги” через “план Маршалла”. 30 – 32 % всіх вкладів в економіку
надійшли о федерального та місцевих бюджетів. Ці кошти були витрачені на
заміну застарілого устаткування, оновлення виробництва, створення
нових галузей економіки (нафтохімії, електроніки тощо). Відбувався
процес прискореної індустріалізації порівняно відсталих регіонів.
Економічному розвитку сприяв великий попит на всі види промислової
продукції, як виробничого призначення, так і на товари широкого
вжитку. Крім того, ФРН у 50-х рр. практично не мала військових витрат.
Це дозволило зробити значні грошові заощадження. В цілому
капіталовкладення в економіку країни у 1950р. дорівнювали 18,3 млрд., а
1955-му — 41 млрд. марок. Золотий запас ФРН на початок 60-х рр.
перевищив запаси Великобританії, Франції та Скандінавських країн разом
узятих. Все це сприяло перетворенню Західної Німеччини в одну з
найпсредовіших в економічному відношенні держав світу. Пом’якшенню
політичного клімату в Європі сприяло й підписання у вересні 1971 р.
угоди чотирьох держав –СРСР, Великобританії, США та Франції по
Західному Берліну, де зазначалося, що Західний Берлін не С складовою
частиною ФРН. У 70-х рр. ФРН перетворилася на головного економічного
партнера країн Східної Європи. Вона відіграла провідну роль у розробці
заключного акта Хельсінської наради по безпеці та співробітництву в
Європі (1975). Економічна криза середини 70-х рр. вплинула на політику
правлячої коаліції. Вона розширила соціальні програми, особливо допомоги
бідним. Це викликало відверту критику з боку. опозиції.На початку 80-х
рр. на бік блоку ХДС—ХСС перейшли вільні демократи, які вийшли з
коаліції з СДПГ. 1982 р. канцлером ФРН став християнський демократ
Г. Коль. Його уряд пішов на зменшення податків і бюджетних витрат,
скорочення державного втручання в економіку, стимулювання
конкуренції. Результати виявилися уже в найближчі роки. Економіка
переживала піднесення. Правляча коаліція закріпила своє становище на
виборах 1983 і 1987 років. У кінці 80-х — на початку 90-х рр. у житті
німецького народу відбулися докорінні зміни. 1989 р. в НДР почалася
ліквідація тоталітарного режиму. В перші дні було зламано берлінський
мур — символ “холодної війни” і розколу Німеччини. Постало питання про
об’єднання двох німецьких держав. Конституція передбачала входження
східних земель до ФРН після ліквідації НДР. У березні 1990 р. в НДР на
виборах перемогли християнські демократи, які погодилися на об’єднання
Німеччини на умовах ФРН. СРСР спочатку виступав за перетворення
об’єднаної Німеччіїни в нейтральну країну. Коли ця вимога була
відхилена США, Великобританією і Францією, керівництво СРСР пішло
на принципову поступку і погодилося, що Німеччина залишиться членом
НАТО. 12 вересня було підписано договір про остаточне врегулювання
німецької проблеми. З жовтня 1990 р. НДР припинила своє існування. На
позачергових виборах до бундестагу вже об’єднаної Н імеччнни перемогу
знову здобули християнські та вільні демократи. Канцлером знову було
призначено Г. Коль. Об’єднання Німеччини стало найважливішою подією в її
повоєнній історії, але й поставило ряд проблем. По-перше, інтеграції
державної планової’ економіки колишньої НДР в ринкову економіку ФРН. В
цих умовах багато підприємств виявилися
неконкурентноздатними і збанкрутіли. Значно зросло безробіття. Це в
свою чергу посилило соціальну напругу. По-друге, збільшення соціальних
витрат і капіталовкладень в економіку східних земель. З цією метою
довелося підвищити податки, а це викликало невдоволення західної частини
Німеччини. По-третє, загострилася проблема іноземних робітників,
яких в кращі налічувалося понад 5 млн. чоловік. Корінне населення
почало розглядати їх як конкурентів на робочі місця. В деяких
містах виникли сутички, були людські жертви. Сьогодні об’єднана
Німеччина (близько 80 млн. жителів), провідна
індустріальна держава світу, повноправний член міжнародного
співтовариства.

№57 Проголошення незалежності України і створення самостійної
Української держави.

Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення
економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно
посилювали потяг до суверенності, відновлення незалежної
Української держави. Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 16
липня 1990 р. Верховною радою УРСР “Декларації про державний суверенітет
України”. Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція
були єдині в розумінні необхідності такого кроку. В Цьому документі
вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно
законодавства СРСР, в який вона тоді входила. Вказувалось на
самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки,
недоторканість її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх
зносинах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно
Верховна рада УРСР. Законодавче закріплялись необхідність утворити
національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити
національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток
всіх інших народів, право мати власні збройні скли, органи внутрішніх
справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною
позаблоковою державою, яка дотримуватиметься без’ядерного статусу, не
буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї. Процес
законотворчої діяльності парламенту розвивався активно. Тільки на першій
його сесії було прийнято 150 законодавчих актів. У серпні 1991 р. було
ухвалено закон про економічну незалежність України. Консерватори в
союзних структурах активно протидіяли зростанню суверенності і
самостійності національних республік, в т. ч. й України. Прийнятий в
1989 р. закон про їх вихід о складу СРСР містив такі правила й
процедури, які в більшості випадків унеможливлювали його
здійснення. Робились спроби ше більше централізувати управління народним
господарством, вндимо заперечувалась передача ряду
галузей промисловості і будівництва в безпосереднє відання республік. В
умовах наростаючої інфляції Україна в 1990 р. домоглась скорочення
обсягу паперових грошей, що були в обігу, на 2 млрд. Але воно було
знецінене багатократним зростанням емісії грошей в цілому по СРСР.
Намагаючись будь-що загальмувати процес розпаду Радянського Союзу, •
березні 1991 р. за ініціативою союзного керівництва було проведено
референдум, під час якого пропонувалось виявити ставлення населення до
збереження СРСР на засадах оновленої федерації. На пропозицію голови
Верховної ряди УРСР Л. Кравчука в Україні на референдум було поставлено
додаткове питання: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі
Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державним суверенітет
України?” На перше питання позитивну відповідь дали 70,2 %, а на друге —
83,5 % громадян України, які одержали бюлетені. Це яскраво свідчило про
зростання національної самосвідомості, потягу до суверенності. Путч 19
серпня 1991 р. показав наміри неосталІністів повернути назад хід подій.
Перед керівниками України вони поставили вимогу виконувати всі їх
накази. Президія Верховної ради УРСР не визнала дії постанов путчиського
ДКНС (Державного комітету по надзвичайному стану). Широкі маси, армія,
МВС і КДБ не підтримали путчистів. Після поразки путчу події стрімко
наростали. Загроза повторення подібних заколотів, присвоєння Повноважень
союзних органів структурами Російської федерації, захоплення ними
Держбанку СРСР і його активів, всього золотого й алмазного фондів,
іншого союзного майна, вимога призначити па ключові посади в СРСР
виключно росіян та інші акції поставили Україну перед
необхідністю захистити свої інтереси. Це могла зробити тільки власна
незалежна держава. 24 серпня 1991 р. Верховна рада УРСР практично
одностайно прийняла “Акт про державну незалежність в Україні”. 30 серпня
Л. Кравчук підписав указ про заборону діяльності КПУ, підставою для
якого послужили знайдені документи про підтримку її керівництвом путчу.
Було затверджено символіку незалежної держави — синьожовтий прапор і
тризуб. 1 грудня 1991 р. на референдумі 90,3 % громадян України, що
взяли в ньому участь, підтвердили акт про державну незалежність.
Одночасно голосами 61,6 % виборців Л. Кравчук був обраний президентом
України.

№58 Соціально-економічні і політичні перетворення в Незалежній Україні:
здобутки і проблеми.

1 грудня 1991 р. на референдумі 90,3 % громадян України, що взяли в
ньому участь, підтвердили акт про державну незалежність. Одночасно
голосами 61,6 % виборців Л. Кравчук був обраний президентом України.

Розбудова Української незалежної держави вступила в новий етап. в грудня
1991 р. відбулась зустріч лідерів України, Беларусі та Російської
Федерації, на якій було проголошено про припинення існування СРСР
як держави. Одночасно була підписана угода про створення Співдружності
незалежних держав (СНД). Верховна рада України ратифікувала цю угод
зробивши певні застереження. Міжнародне співтовариство з розумінням
поставилось до появи нової суверенної держави, її визнали вже 152 країни
світу, з половиною Україна обмінялася посольствами. Було
сформовано зовнішньополтічний курс. Україна визнала і підгримує принципи
міжнародного права. резолюції 00Н.

Навесні 1994 р. відбулись чергові вибори до Верховної Ради. В липні
цього ж року новим президентом України обраний Л. Кучма, який одержав
понад 52 % голосів виборців. Цивілізовано, згідно існуючих у державі
правових норм, влада перейшла від одного президента до іншого.
Продовжується обговорення проекту нової конституції. Підвищився рівень
громадянських свобод, ідеологічного й політичного плюралізму.
Набувають всебічного розвитку демократичні інститути. В країні
зареєстровано і діє понад 38 політичних партій та рухів. Ухвалення і
здійснення декларацій й прав громадян усіх 128 національностей, які
проживають в Україні, дало змогу уникнути гострих міжетнічних
конфліктів, підтримувати мирну обстановку в країні. Розвивається
українська мова, розширюється сфера її використання. Вона стала
загальновживаною у державних структурах. Зростає кількість
загальноосвітніх шкіл, що ведуть навчання державною мовою. В 1994 р. їх
було 58% загальної кількості. Здійснюється спеціальна програма
збереження і розвитку культури інонаціональних общин, що є в Україні.
Зокрема, працює багато шкіл з навчанням російською, молдавською,
болгарською, угорською, єврейською,, польською мовами. Після прийняття
закону про свободу совісті в України зросла кількість релігійних
організацій. Припинено утиски Української греко-католицької і
Української автокефальної церков, що ведуть активну діяльність.
Самостійність здобули інші релігійні організації — Союз євангельських
християн-баптистів, Організація свідків Ієгови, Адвентисти сьомого дня
тощо. Примноження релігійних конфесій час від часу
супроводжується, на жаль, міжцерковними сутичками. Хоча вони мають
здебільшого локальний характер, але шкодять загальній справі злагоди
в суспільстві. Процес політичних і особливо економічних реформ йде
досить суперечливо. Наслідки колишньої системи організації економіки,
втраті) у зв’язку з переходом до ринку, розрив господарських зв’язків,
помилки в управлінні і загальних підходах до перетворень,
зловживання, послаблення дисципліни й відповідальності призвели до
падіння виробництва, гіперінфляції, зниження добробуту населення.
Соціально-економічна ситуація в Україні обтяжується важким спадом у
структурі промисловості, в якій винятковий пріоритет за часів срср мали
оборонні галузі. У військово-промисловому комплексі використовувалася
величезна частка загальнонаціональних ресурсів. Його обслуговували
2/3 науково-технічного потенціалу України. Конверсія здійснюється
повільно, а його внесок у продукування виробів широкого вжитку
залишається незначним. За 1991—1993 рр. валовий суспільний продукт в
Україні зменшився майже на 25 %, національний . доход на — 39,4 %, обсяг
продукції | промисловості на — 17,8 %, сільського господарства—на 21,8
відсотка. Наростання кризових процесів в економіці призвело до істотного
— наполовину — зниження життєвого рівня народу. В середині 1994 р.
купівельна спроможність населення зменшилась у порівнянні з відповідним
періодом 1991 р. в 5 разів. У жовтні 1994 р. президентом України Л.
Кучмою розроблено новий соціально-економічний курс. Його основою є
визнання об’єктивної необхідності історичного прискорення ринкової
трансформації економіки. Все це вимагає
загальногромадянської злагоди, миру, значного піднесення
відповідальності й ефективності діяльності всіх гілок влади,
прискорення економічних реформ, нових зусиль в національно-духовному
відродженні народу.

№59 Україна в системі сучасних міжнародних відносин, головні напрямки її
зовнішньополітичної діяльності.

Розбудова Української незалежної держави вступила в новий етап. в
грудня 1991 р. відбулась зустріч лідерів України, Беларусі та Російської
Федерації, на якій було проголошено про припинення існування
СРСР як держави. Одночасно була підписана угода про створення
Співдружності незалежних держав (СНД). Верховна рада України
ратифікувала цю угод зробивши певні застереження. Міжнародне
співтовариство з розумінням поставилось до появи нової суверенної
держави, її визнали вже 152 країни світу, з половиною Україна обмінялася
посольствами. Було сформовано зовнішньополтічний курс. Україна
визнала і підгримує принципи міжнародного права. резолюції 00Н. виконує
двосторонні та багатосторонні угоди. Вона розглядає свої кордони як
остаточні і не має територіальних претекзііі до сусщя, поважає
суверенітет інших держав, відмовляється від застосування сплії або
погрози її застосування у відносинах з іншими державами. Україна
прагне розвивати співробітництво з усіма країнами, зокрема в рамках
СНД, входячи в економічний і політичний простір західно-європейської
інтеграції. Україна першою із сучасних держав світу проголосила і
проводить курс на ядерне роззброєння. Згідно трьохсторонньої — України,
Росії і США — угоди від 14 січня 1994 р„ здійснюється фактичне вивезення
в Росію всіх ядерних боєзярядів. У листопаді Верховна рада прийняла
постанову про приєднання до договору про нерозповсюджекня ядерної зброї
(ДНЯЗ). На початку грудня 1994 р. підписано меморандум Росії, США і
Великобританії про поважання незалежності, суверенітету та існуючих
кордонів України, утримання від загрози або використання сіілп протії Її
територіальної цілісності і політичної незалежності, про
недопустимість економічного тиску на Україну. Затверджено воєнну
доктрину, яка має обороннші характер. Йде активне творення й розвиток
різних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Триває розбудова
збройних сііл, органів державної безпеки, внутрішніх справ,
прикордонної, митної, фінансової служб, Національного банку
тощо.

.

№10 Демократичні рухи та революції в країнах Європи, Америки й Азії на
початку XX століття.

Європа

Німеччина. Восени 1918 р. в Німеччині склалася революційна ситуація.
Рівень виробництва знизився майже вдвічі: поряд з зубожінням мас
посилювалася експлуатація трудящих; давалися взнаки й величезні жертви,
яких зазнала країни в роки війни (загинуло близько 2 млн. чоловік).
Мільйони людей опинилися ня межі голодної смерті. споживання
хліба скоротилося вдвічі, а м’яса і масла — у 8 разів. Значний вплив на
становище в Німеччині мали революційні події в Росії. Ліберали, які
виражали інтереси буржуазії, прагнули перетворити Німеччину на
конституційну минархію. Вони хотіли обмежити владу Кайзера,
ліквідувати політичні привілеї аристократії, ввести підзвітність
голови уряду рейхстагові. Інтереси робітничою клясу, й тнкож
частково середніх верств населення: дрібних службовців,
інтелігенції — висловлювали Соціал-демокрятичня пяртн Німеччини та
Незалежна соціал-демократична партія Німеччини (СДПН та НСДПН). У
травні 1918 р. соціал-демократи, лідерами яких були Ф. Шеидемян і О.
Бауер, опублікували “Програму дій”, і» висувалося завдання перетворити
Німеччину в демократичну соціалістичну державу мирним шляхом. Вони
наполягали на відновленні ліквідованих у роки війни політичних
свобод, демократизації політичної системи, проголошенні
республіки. НСДПН, керована К. Каутським та Г. Гаазе, пропонувала більш
радикальну програму дій. Вона вважала за необхідне конфіскацію
поміщицького землеволодіння, націоналізацію великої промисловості,
проведення соціальних реформ в інтересах трудящих, але була проти
встановлення диктатури пролетаріату. Цю ідею підтримувала лише група
“Спартак” на чолі з К. Лібкнсхтом та Р. Люксембург. Вони закликали
наслідувати приклад Росії. З критикою більшовизму виступив Каутський. У
праці ”Диктатура пролетаріату” він підкреслював, що диктатура
будь-якого тилу знищить демократичні завоювання народу. Початок
революції в Німеччині поклало повстання військових моряків Кіля З
листопада 1918 р. їх підтримали робітники. По всій країні створювалися
ради робітничих і матроських депутатів. 9 листопада збройне повстання
підняли робітники Берліна й солдати місцевого гарнізону. Кайзер
Вільгсльм II втік до Голландії. Монархію було повалено, а Німеччину було
проголошено республікою. 10 листопада на загальних зборах рад у цирку
Буша був обраний виконком робітничих і солдатських депутатів, де
більшість належала поміркованим делегатам СДПН та НСДПН. Уряд
отримав назву Рада народних уповноважених (РНУ). Очолив ного правий
соціал-демократ Ф. Ебсрт. 12 листопада РНУ опублікувала програму
революційних перетворень: мав бути запроваджений 8-годиниий робочий
день, розширена система соціального страхування, профспілки
визнавалися представниками робітників. Їм надавалося право укладати
колективні угоди з підприємцями. 16—21 грудня відбувся перший з’їзд рад.
який передав законодавчу владу РНУ. ЗО грудня Із представників групи
“Сиартак” та лівих соціал-демократів була утворена Комуністична партія
Німеччини (КПН). На початку січня 1919 р. комуністи організували в
Берліні страйки і демонстрації під лозунгами: “Гбть уряд Еберта—
Шейдемяна” і закликами до повалення РНУ та встановлення диктатури
пролетаріату. Місто заздалегідь було оточене військами. Нерівна
боротьба тривала 10 днів. Придушенням повстання керував
соціал-демократ Г. Носке. 15 січня було схоплено і вбито Розу Люксембург
і Карла Лібкнсхта. 19 січня в умовах контрреволюційного терору відбулися
вибори до національних зборів, які принесли перемогу буржуазним партіям.
31 липня національні збори у Веймарі прийняли так звану веймярську
конституцію. Вводилося загальне виборче право для чоловіків і жінок з 20
років, демократичні права і свободи. Уряд формувався більшістю рейхстагу
і відповідав перед ним, канцлер був парламентським міністром. Велику
владу мав президент, який обирався на 7 років загальним голосуванням.
Він був головнокомандуючим, призначав тя звільняв міністрів і
канцлера, розпускав рейхстаг і призма ча в вибори. Першим президентом
став соціал-демократ Еберт.

Отже, революція в Н імсччині завершилася утворенням
демократичної республіки президентського типу. Залишки
феодально-абсолютнстських порядків були ліквідовані. Комуністи та ліві
соціал-демократи виступили навесні 1919-го у Баварії, де 13 квітня була
проголошена Баварська радянська республіка. Вони утворили уряд під
назвою Комітет дії на чолі з комуністом Є. Лсвінс і приступили до
проведення реформ за більшовистським зразком. В першу чергу мова йшла
про введення робітничого контролю над виробництвом, націоналізацію
банків, організацію Червоної армії. Однак через три тижні урядові
війська придушили Баварську радянську республіку. Революційні події
охопили й інші кра’їни Європи. 30—31 жовтня 1918 р. в Угорщині, що стяла
самостійною державою, відбулася революція. Д влади прийшов уряд правих
соціал-демократів ня чолі з графом М. Караї. 16 листопада крашу було
проголошено республікою. Але це не змінило тяжкого становища трудящих.
Політика уряду викликала невдоволення серед робітників. Ситуація
особливо загострилася, коли 20 березня 1919 р. держави Антанти
пред’явили Угорщині ультиматум, зажадавши передачі майже двох третин її
території сусіднім державам: Румунії, Чехословаччині і майбутній
Югославії. Уряд виявився неспроможним дати відсіч цим
територіальним зазіханням, що обурило широкі верстви населення. 21
березня Будапештська рада робітничих депутатів проголосила Угорську
радянську республіку (УРР). Було сформовано новий уряд на чолі з
комуністом Б. Куном, до якого влада перейшла мирним шляхом. Зв час
існування УРР було ухвалено демократичні закони, зокрема, про
націоналізацію промисловості, банків і транспорту, про монопольне право
держави на зовнішню торгівлю, а також прийнято конституцію. Однак
УРР проіснувала недовго — лише 133 дні. У серпні 1919 р. заходами
Антанти і внутрішньої контрреволюції її було придушено. Після розпаду
Австро-Угорщини Словаччина увійшла до складу Чехословацької держави,
уряд якої під тиском Антанти розпочав інтервенцію проти УРР. Вчинивши
рішучий опір, Угорська Червона армія невдовзі перейшла в контрнаступ.
Захопила дві третини території Словаччини. 16 червня у Пряшеві було
проголошено Словацьку радянську республіку, її уряд націоналізував
банки, акціонерні товариства й великі промислові підприємства. Для
захисту республіки утворювалися загони Червоної армії. Однак
угорські й словацькі червоноармійці на вимогу країн Антанти залишили
територію Словаччини. Там було відновлено закони Чехословацької
республіки.

Азія

Світова війна 1914—1918 рр. відіграла помітну роль в житті колоній.
По-перше, метрополії використовували їх для поповнення людських
резервів. Так, зокрема, Великобританія мобілізувала в діючу армію із
своїх колонії понад 4,5 млн. чоловік, Франція — близько 1,4 мли. В
Єгипті, населення якого в тойї час не перевищувало 10 млн. жителів, у т.
зв. трудові та верблюжі корпуси було мобілізовано 1,5 млн. чоловік.
Участь представників азіатських та африканських народів у бонових діях
привела до набуття ними військового досвіду, розширила к кругозір. Це
стало у пригоді після повернення, коли на к батьківщині
розгорнулася національно-визвольна боротьба. По-друге, війна
прискорила економічний розвиток колоніальних і залежних країн.
Зменшення поставок промислових товарів із метрополій, дало поштовх
зростанню національної промисловості. Особливо активно цей процес
відбувався в Індії, Китаї, Єгипті, Кореї. В Індії, наприклад,
кількість текстильних підприємств за роки війни збільшилася з 1487 до
2889. а число робітників з 557 тис. до 760 тис.; у металургійній та
металообробній галузях кількість працюючих зросла з 71 тис. до 164 тис.,
я підприємств — 372 до 983, тобто більше ніж удвічі. У Китаї в 1914 р.
національним підприємцям належала лише 21 бавовняна фабрика, а в 1919-му
— 32. Тютюнових фабрик в 1912-му було 16, а 1917 р.—27. Якщо в 1913 р.
чавуну виплавлялося 150 тис. т, то в 1920-му — 258 тис., видобуток
вугілля за цей же період збільшився з 14 млн. т, до 21 млн. Чисельність
китайського промислового пролетаріату за роки війни майже подвоїлася і
становила близько 2 млн. чоловік. Економічний розвиток колоній мав
соціальні наслідки — в суспільстві зростала роль національної буржуазії
та пролетаріату. За рахунок поневолених країн метрополії також
вирішували свої фінансові проблеми. Вони проводили примусову підписку на
військові позики, збільшували податки та роні побори з них. Тільки
шляхом позик і “пожертвувань” Великобританії вдалося викачати з Індії
в роки війнн понад 100 млн. фунтів стерлінгів. Така політика
колонізаторів викликала невдоволення переважної більшості населення. У
повоєнний період починається новий етап національно-визвольної боротьби,
який очолила місцева буржуазія. Зміцнивши економічні позиції, вона
прагнула політичної влади.

Індія. Національно-визвольною боротьбою в цій країні керував Індійський
національний конгрес (ІНК). очолюваний Махатмою Ганді, видатним
політичним діячем. Офіційною ідеологією ІНК була сатьяграха
(ненасильницький, пасивний опір існуючим порядкам). Ганді відкидав
класову боротьбу, збройні виступи, застосування сили. Він пропагував
такі форми опору англійцям як бойкот їх товарів, шкіл, судів, державних
установ; закриття магазинів і крамниць; проведення релігійних,
процесій та демонстрацій на знак протесту проти дій колоніальної
адміністрації. Посилення активності та впливу ІНК в роки світової
війни змусило уряд Великобританії піти на деякі поступки. У 1919 р.
парламент прийняв закон про управління Індією, Місцева верхівка (близько
3 % населення) отримала право брати участь у виборах до
законодавчих зборів при віце-королі та губернаторах провінцій, а також
утворити державну раду з обмеженими функціями. Ця реформа глибоко
розчарувала передові верстви індійського суспільства, але справжнє
обурення в них викликав закон С. Роулетта, спрямований проти
“антидержавної діяльності”. На заклик М. Ганді по всій Індії у 1919 р.
прокотилася хвиля непокори у формі харталів (закриття крамниць,
припинення ділової активності). Колоніальна влада відповіла на це
розстрілом мирного мітингу прихильників ІНК в м. Амрітсарі. Близько
тисячі його учасників було вбито, дві тисячі поранено. Ця бойня
викликала кампанію громадянської непокори, що тривала до початку 1922
р., коли після крнваних подій у м. Чаура-Чаурі М. Ганді віддав наказ
припинити боротьбу.

Китай. У Китаї національно-визвольна боротьба дістала назву “Руху 4
травня 1919 р.”. Приводом до його початку стало рішення Паризької мирної
конференції про передачу півострова Шаньдун Японії, віська якої захопили
цю колишню німецьку орендну територію під час війнн. Боротьбу розпочали
студенти Пекіна. 4 травня 1919 р. вони вийшли на демонстрації та мітинги
з вимогами до уряду повернути Шаньдун, звільнити прояпонськнх
чиновників, оголосити бойкот японських товарів. Поліція розігнала
демонстрантів і заарештувала їх лідерів. Наступного дня мітинги
та демонстрації поновилися, до студентів приєдналися учні гімназій,
ліцеїв, а згодом робітники та ремісники Шанхаю. Рух також підтримала
національна буржуазія. Тривав він понад 2 місяці і закінчився тим, що
уряд пішов на деякі поступки — були звільнені з посад прояпонські
чиновники, випущені на волю заарештовані студенти, китайська делегація
не підписала Всрсальеькнй мирний договір. “Рух 4 травня” сприяв
утворенню політичних партій і організацій лівого напрямку, а також
консолідації молодого робітничого класу, який в подальші роки брав
активну участь у боротьбі за незалежність Китаю. На хвилі цього руху
поширилася й досягла успіху боротьба за “нову культуру”, тобто за
введення в літературу письмової мови, близької* до побутової. Цс дало
змогу навчитися грамоті й отримати освіту багатьом мільйонам
китайців. Кульмінацією боротьби за суверенітет і визволення з-під впливу
іноземних держав стали революційні події 1925— 1927 рр. Вони розпочалися
ЗО травня 1925 р., коли на знак протесту проти розстрілу мирної
демонстрації в Шанхаї, піднялися робітники цього найбільшого
промислового центру Китаю, їх підтримали ремісники, торгівці,
представники середньої буржуазії. Ці події дістали назву “Рух ЗО травня
1925 р,”. 1 липня того ж року уряд в Гуанджоу, утворений після злиття
Гоміньдану та Компартії Китаю в єдиний фронт у січні 1924 р., оголосив
себе національним урядом і почав боротьбу за об’єднання країни.
Головнокомандуючим новостворсної армії було призначено Чан Кайші. В
липні 1926 р. вона розпочала т. зв. “північний похід”, розроблений
радянським радником В. Блюхером. Його метою був розгром північних
мілітаристів. В результаті бойових дій військам Чан Кайші відалося
восени 1926р. взяти Ухань, в лютому 1927-го— Нанкін, в березні —
Шанхай. Революційна армія за цей час значно втратила свій бойовий дух,
але її чисельність виросла майже втричі. Це дало можливість Чан Кайші в
квітні 1927 р. здійснити переворот в Шанхаї і утворити власний
національний уряд. Після нетривалої боротьби йому вдалося
підкорити своєму впливові найважливіші райони Китаю. Восени 1927 р.
уряд Чан Кайші переїжджає до Нанкіна. Цим фактично завершується
об’єднання країни. Всі політичні сили, крім комуністів, визнали владу
Чан Кайші. Компартія ж розпочала партизанську боротьбу з
Гомінданом, яка тривала багато років.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter