1.Крива виробничих можливостей. Типи розподілу обмежених ресурсів.
Для виготовлення будь-якого продукту (товару чи послуги)
використовується певний набір ресурсів (трудові, паливо, капітал і
т.д.). Ці всі р-си є обмеженими у порівнянні з потребами людства, а тому
сус-ву треба вирішувати на виробництво яких саме продуктів їх витрачати.
Якщо взяти два види товарів (приватні та суспільні), то враховуючи
обмеженість р-сів можна побудувати графік, який покаже всі можливі
комбінації вир-ва цих товарів за наявності певної к-сті р-сів. У цього
графіка буде дві країні точки: А-на осі у (виробляються тільки приватні
товари) та В на осі х (виробляються тільки суспільні товари).
Відкладаємо в усіх проміжках між ними нові точки, що відповідають різним
комбінаціям кількості цих товарів, і отримуємо суцільну криву — межу
виробничих можливостей (МВМ).. МВМ являє собою межу можливих виборів
суспільства.
Економіка с ефективною у разі, якщо суспільство не може збільшити
виробництво одного товару без зменшення виробництва іншого. Ефективна
економіка перебуває на межі виробничих можливостей.
Невикористані ресурси та неефективність.Будь-яке сус-во мас
невикористані ресурси у вигляді незайнятих робітників, невикористаних
земель і завмерлих фабрик. Коли ресурси використовуються не повністюто
точка перебуває всередині МВМ (точка U) і економіка перебуває не у
ефективному стані.
Окрім пояснення ефективності, крива виробничих можливостей також:
дає змогу дати строге означення обмеженості ресурсів. Обмеженість
ресурсів виражає фундаментальний економічний факт, що за наявних
технологічного рівня та вкладання землі, праці і капіталу наша економіка
може виробити лише певні максимальні кількості кожного товару. МВМ може
також проілюструвати три основні проблеми економічного життя: що, як і
для кого.
Командно-адмін. методи: держава здійснює координоване ведення госп-ва в
масштабах к-ни. Цю с-му характеризують суспільна власність практично на
всі матер. р-си і колективне прийняття економічних рішень шляхом
централізованого економічного планування. Всі важливі рішення, що
стосується обєму використовуваних р-сів, ст-ри і розподілу прод-ції,
орг-ції вир-ва, приймаються центральним плановим органом. Під-ва є
власністю д-ви і здійснюють вир-во на основі держ. директив. Ця с-ма
призвела до появи багатьох дефіцитів, обмежує виробників, створила
незацікавленість у зростанні, безвідповідальність,нечутливості економіки
до на НТП.
Для ринкової форми розподілу ресурсів хар-й механіз ринкового
саморегулювання. Він функ—єна грунті взаємодій:
1)ринкові ціни;
2)співвідношення попиту і пропозиції;
3)конкуренції.
Механізм ринк. самореул.забеспечує ефективність розподілу ресурсів
тільки в певних ідеальних умовах. Субєкт покращує свій стан при цьому
погіршуючи стан іншого субєкта ринку – це назив. ефективним або
оптимальним запаретто.
2. Вади ринк. економіки та необхідність держ. рег-ня.
В економіці виникає ситуація, коли ринк-й механізм не забеспечує
оптимального запаретто (Субєкт покращує свій стан при цьому погіршуючи
стан іншого субєкта ринку)
Основні вади ринк. саморегул є:
1)відсутність досконалої конкуренції; У багатьох галузях існують
переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або
олігополії;
2)економічна нестабільність, що проявляється через затяжний спад, високе
безробіття, високий рівень довгострокової інфляції
для певної категорії товарів ціновий механізм не працює; 3)ринок не
здатний забезпечити людей суспільними товарами, він реагує тільки на
індивідуальні потреби. Такі товари, як національна оборона, ОЗ, охорона
порядку, держ. с-ма освіти – це “товари”, яким не можна давати ціну і
продавати їх на ринку; 3 цих причин держава бере на себе
відповідальність за виробництво такого “колективного” товару і змушує
громадян водночас оплачувати продукцію.
4)наявність зовнішніх ефектів (екстерналіїв). Є позитивні( коли дії
субєкта ринку дає благо іншим) та негативні (коли дії одного субєкта
ринку задають шкоди іншим). Д-ва має протидіяти негативним.
5)неповнота інформації, інформаційна асиметрія: виробник знає більше за
споживача;
6)неповнота ринку,коли підп-а неспроможні забеспечити потреби споживачів
у б-я товарах.
3.ПОЛІТИЧНА,СОЦІАЛЬНА,МІЖНАРОДНА,ЕКОНОМІЧНА ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ.
Функції держави реалізуються у їх взаємодії з сус-вом. Є 4 основні
функції:
1)політична (полягає у забезпеченні цілісності та гармонійного розвитку
сус-ва).
2)соціальна(забезпеч. на території країни прав і свобод
громадян(демократ.політика)).
3)міжнародна(зовнішня підтримка свободи,суверенітету істор.існування
народів країни в рамках
світового господарства).
4)економічна(полягає у створенні передумов для
ефект.розвитку,екон.діяльності сус-ва).
4.ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
Держава як суб,кт макроекономічного регулювання виконує такі функції:
1)забезпечення економіки необхідною кількістю грошей .( У цій сфері
держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, які
форм.попит на гроші.З метою задоволення попиту держава
здійснює грошово-кредитну політику).
2)форм.правових засад функціонування економіки(визнач. правовий статус
окремих форм власності,
регулює відносини між виробниками та покупцями товарів,визнач. обов,язки
під-в перед державою).
3)усунення вад ринкового саморегулювання (здійснення захисту
конкуренції)
а) проведення антимонопольної політики
б)забезпечення чистими й змішаними суспільними товарами)
в)держава приймає участь у формуванні інформаційної інфраструктури
ринку)
г)здійснення стабілізаційної політики
4)перерозподіл доходів(форма трансфертних платежів)
5)забезпечення людей обов,язковими товарами.
5.СУТНІСТЬ ПОНЯТЬ :»ДЕРЖ. ВТРУЧАННЯ В ЕКОНОМІКУ», «ДЕРЖ. УПРАВЛІННЯ
ЕКОНОМІКОЮ» ТА «ЕКОНОМ. ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ».
1.Державне втручання в економіку-це термін,який породжує уявлення про
насильницьке втручання, навіть з добрими намірами, однієї самост.системи
в іншу.Держава є не зовнішньою системою щодо
економіки, а її складовою частиною(держава є суб,ктом економіки).
2.Державне управління економікою-це організуючий і регулюючий вплив
держави на економічну дія-сть суб,єктів ринку з метою її впорядкування
та підвищення результативності.Осн.функціями
управління є: організація,планування, регулювання, кадрове забезпечення,
контроль.
3.Економічна політика держави-це цілеспрямований вплив на екон. процеси
на макро і мікро рівнях,
а також вплив на створення і удосконалення екон. умов у сусп.устрої.
6. Сутність, суб’єкти і об’єкти державного регулювання економіки
Термін “регулювання” у західній економічній літературі має два значення.
У широкому розумінні слова він ототожнюється з державним втручанням в
економіку загалом, у вузькому — здебільшого з адміністративно-правовою
регламентацією діяльності бізнесу. Окрім державного вирізняють
регулювання з боку недержавних, в тому числі громадських організацій
ДРЕ як теорія – с-ма знань про сутність, закономірності дії і правила
застосування правових, адм. та екон. регуляторів ринку для досягнення
ццілей соц.-ек. політики.
З практичної сторони ДРЕ – сфера д-сті, якою займаються певні специ, що
мають знання, навички, вміння у сфері передбачення та цілеспрямованого
впливу на соц.-ек. розвиток.
Предмет теорії – дослідження методів і засобів вплмву важелів на
досягнення цілей.
Обєкт – ек. с-ма, та соц.-екон. підс-ма і процеси. До підсистем
відносять: економіка окремих секторів, ек-ка окремих регіонів Укр.,
галузі ек-ки міжгалузеві н/г комплекси (10). До процесів: демографія,
зайнятість, НТП, екологія…
Субєкт ДРЕ – д-ва в особі держ. органів. Державне регулювання ринкової
економіки в Україні здійснюється державними органами республікиїх можна
розділити на дві великі незалежні групи:
підпорядковані Верховній Раді;
підпорядковані Кабінету Міністрів.
7.ВАДИ ДЕРЖ. РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ ТА ЇХ ВРАХУВАННЯ У ДЕРЖАВНІЙ
ЕКОНОМ. ПОЛІТИЦІ.
Вади держави –це її нездатність забезпечити ефективний вплив на розподіл
обмежених ресурсів та
невідповідність політики розподілу обмежених ресурсів поширеним у сус-ві
уявленням про справедливість.Виділ. 4 групи вад держави:
1.Обмеженість інформації.
2.Нездатність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на її
дію.
3.Недосконалість політичного процесу.
4.Обмеженість контролю над держ.апаратом.
8. Сутність і класифікація методів державного регулювання
Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою арсеналу
методів. Під методами державного регулювання економіки слід розуміти
способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на
сферу підприємництва, інфраструктури ринку, неко-мерційний сектор
економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності
відповідно до національної економічної політики, їх можна
прокласифікувати за двома ознаками. За формами впливу на суб’єкти ринку
методи державного регулювання розділяють на доі групи: методи прямого і
методи непрямого, опосередкованого впливу.
До першої групи слід віднести методи адміністративного характеру,
засновані на застосуванні таких засобів впливу, як державні замовлення,
різного роду ліміти, централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи,
дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні
бюджету як джерела дотування, цільового фінансування окремих суб’єктів і
сфер ‘ діяльності.
До методів непрямого, опосередкованого впливу належать ті, що не прямо
регламентують поведінку суб’єктів ринку, а через створення певного
середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку.
До складу методів непрямого впливу слід віднести податкове регулювання,
методи стимулювання конкуренції тощо.
Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові,
адміністративні, економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і
кредитно-грошові методи регулювання ринку. Механізм поєднання методів
прямого і непрямопг регулювання, правових, адміністративних і
економічних може бути різним — залежно від ступеня розвитку ринкових
відносин, фінансової і економічної ситуації в країні. З розвитком
ринкових відносин, задіянням у процесі регулювання інститутів ринку
методи прямого впливу, адміністративні, як правило, поступаються місцем
опосередкованим, економічним.
9. Сутність правового регулювання економіки.
Правові методи базуються на силі д-ви (держ. влади) і включають засоби
заборони, дозволу та примирення. Правові методи регулювання розвитку
економіки здійснюються шляхом прийняття законів і законодавчих актів
Верховної Ради України, нормативних актів Уряду (декретів, постанов),
видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і
контролю. Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об’єкт
регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних
осіб за їх невиконання. Закони здійснюють функцію довгострокового
правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, —
короткострокового, або оперативного.
Пакет Законів, які регулюють економічні відносини в Україні,
напрацьовується. Основними чинними на сьогодні законами є: “Закон про
власність”, “Про банки і банківську, діяльність”, “Про . банкрутство”,
“Про мінімальний споживчий бюджет” та ін. Зміни і доповнення до законів
передбачаються відповідними законодавчими актами, постановами Верховної
Ради України, постановами і декретами .Кабінету Міністрів.
Для здійснення державного контролю за розвитком конкуренції і обмеженням
монополістичної діяльності в Україні створено Антимоно-польний комітет.
Виключно законами Укр визначаються:
засади використання природ. р-сів, освоєння космосу, орг-ції та
експлуатації транспорту, звязку та енерго с-м
основи соц. захисту нас-ня (трансферти), тощо.
10. Адміністративні методи ДРЕ
регулювання ринку виражають по суті пряме управління з боку держави і
включають застосування системи державних замовлень і Контрактів,
державне підприємництво, застосування державою санкцій і штрафів,
ліцензій, дозволів, квот, встановлення норм і стандартів, які
регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації
виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо.
Так, ліцензування
здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної продукції,
впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть
регулюватися ринком.
Ліцензії — спеціальні дозволи, які видаються суб’єктам підприємницької
діяльності на здійснення окремих її видів(102 види). До таких видів
діяльності в Україні належать: пошук та експлуатація родовищ, корисних
копалин, ремонт мисливської зброї, і ще деякі види діяльності.
Квотування – пряме встановлення державою для учасників монополістичної
діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота
також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається
(наприклад, імпортна квота). Квота встановлюється і на вивіз (експорт)
деяких видів продукції.
Система санкцій — це заходи, які передбачає держава або законодавство
проти порушення або невиконання суб’єктами ринку встановлених умов
діяльності.
Норма — науково .обгрунтована міра суспільне необхідних затрат ресурсів
на виготовлення одиниці продукції (виконання робіт, надання послуг)
заданої якості. Норматив — послсмснтна складова норми, яка характеризує
ступінь використання ресурсу на одиницю виміру’ (продукції, роботи,
поверхні, обсягу і т.ін.).
Стандартизація — це встановлення єдиних норм за типами, марками,
параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами
вимірювань, методами випробовування, контролю і правилами упаковки,
маркування і зберігання продукції, технології виробництва. Об’єктами
стандартизації с конкретна продукція, норми і нормативи, вимога,
позначення і т.ін
Особливе місце у складі адміністративних методів займає механізм
державних замовлень, контрактів та управління майном, що є у
загальнодержавній власності.
11.ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ ДЕРЖ. РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ.
Економ. регулювання здійснюється інструментами
фіскальної,бюджетної,податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та
ін. напрямків держ. економ. політики.
Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі,які
характеризують бюджетні видатки, і подат-
ки,які визначають бюджетні доходи.Виділяють стимулюючу фіскальну
політику та
стримуючуВ рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування
установ
сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних
програм,обслуговування державного боргу.Податкова політика
застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів,
а також для стимулювання економічного зростання, НТП, та ін.
Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошо-
пропозицію.Для досягнення цієї мети ЦБ використовує такі інструменти:
грош. емісія, операції з
держ. цінними паперами на відкритому ринку, маніпулювання обліковою
ставкою. Найбільш результативним напрямком амортизаційної політики є
механізм прискорення амортизації.
12.ПРОПАГАНДИСТСЬКІ МЕТОДИ ДРЕ.
Пропагандистські методи ДРЕ – це звернення держави до гідності ,честі й
совісті людини.Суть цих методів полягає в тому, щоб формувати і
підтримувати в людей певні переконання,духовні цінності,
моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави.
13. Функції президента
Президент – глава держави, що обирається громадянами Укр. на основі
загального, рівного і прямого виборчого права. Він виконує такі ф-ції:
формує стратегію соц.-ек. розвитку
здійснює кадрову політику (призначає і звільняє керівників міністерств
та відомств)
видає накази з неврегульованих з-нами питань
представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає
міжнародні договори України;
здійснює правове регулювання шляхом підписання законів, та накладенням
вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним
поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;
14. Функції ВРУ
Верховна Рада України здійснюжє д-сть на основі сесійної роботи.
Розробку законів здійснюють комітети ВРУ (14). На ВРУ покладено
виконання таких ф-цій:
прийняття законів;
затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;
контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення
щодо звіту про його виконання;
визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;
затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного,
соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги
іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання
Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових
організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України,
здійснення контролю за їх використанням;
Виключно законами України визначаються:
засади використання природних ресурсів, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства,
материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони
здоров’я;
Виключно законами України встановлюються:
Державний бюджет України і бюджетна система України; система
оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування
фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків;
15. Ф-ції Кабміну
Кабмін – центральний орган виконавчої влади, що працює на колегіальній
основі. Ф-ції Кабміну:
забезпечує економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і
зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України,
актів Президента України;
вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової
політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального
захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки
і природокористування;
розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного,
науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності;
спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої
влади;
16. Функції міністерств і відомств
Для забезпечення виконавчої влади створена с-ма органів виконавчої влади
(Міністерста та комітети) Їх ф-ції:
формування та реалізація держполітики в цілому та за відповідними
напрямами
прогнозування розвитку ек-ки
розробка проектів держбюджету, держпрограм соц.-ек. розвитку і ЦКП
(приймають участь в)
Реалізація політики в сфері виконання робіт і поставок прод-ції для
задоволення держпотреб
внесення пропозицій про зміну умов оподаткування, одержання пільгових
кредитів, визначення особливостей приватизації, демонополізації
вживання заходів, спрямованих на вдосконалення зовн.-екон. д-сті, захист
інтересів вітчизняних товаровиробників на зовн. та внутр. ринках.
ліцензування
управління мацном під-в держ. власності
17. Завдання та ф-ції місцевих органів щодо рег-ня соц-ек розвитку в
регіоні.
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі
здійснюють місцеві державні адміністрації.
Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:
1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України,
Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади:
2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та
культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного
проживання корінних народів і національних меншин — також програм їх
національно-культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних ооласних і районних бюджетів;
5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах належить до компетенції
міських рад (законодавча влада на місцях)
Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів
створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації
населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.
Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через
утворені ними органи місцевого самоврядування
управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми
соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх
виконання;
встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону;
забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх
результатів;
вирішують інші питання місцевого значення;
затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку
відповідних областей і районів
18. Сутність стратегії соц.- ек. політики держави. Визначення сусп.
потреб та інтересів. Згідно з теорією менеджменту стратегія – це
детальний, усебічний комплексний план, спрямований на втілення місії
організації (держави). Місія держави зумовлена самою її сутністю, чітко
визначеною метою її існування. Кожну ціль можна уявити як співвідношення
між реальним та ідеальним. Визначення суспільних потреб та інтересів
здійснюється через узагальнення і поєднання особистих, колективних і
державних інтересів. Суспільним джерелом виникнення й фіксування цілей є
потреби та інтереси людей. Потреби та інтереси людей узагальнюються
політичними партіями, громадськими організаціями, спілками і т.п. й
трансформуються в колективні процеси. Консенсус і компроміс між різними
політичними силами з приводу базових суспільних цінностей досягаються
застосуванням демократичних соціальних технологій, реалізацією принципів
соціального партнерства. Ідеальна ситуація – коли індивідуальні й
асоційовані суб’єкти усвідомлюють необхідність і корисність цілей ДРЕ та
добровільно беруть участь у реалізації таких.
19. Ієрархія і дерево цілей державної економічної політики. Ієрархія
цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів
суспільства. Оцінка важливості й ранжирування цілей здійснюється
відповідно до політики пріоритетів. Пріорітети – це найвжливіші напрями
соціально – економічної політики. Визначення пріорітетних напрямків
здійснюється експертними методами на підставі певних крітеріїв. Основнми
критеріями є соціально – економічна ефективність, швидкість одержання
позитивних результатів, мінімум необхідних ресурсів для реалізації
наміченого і т. п. Ієрархія цілей здійснюється способом їхнього
розміщення в порядку зниження пріорітетності. Для цього спочатку
визначаються найбільш пріорітетні цілі (1-го рангу), далі – найбільш
суттєві з тих, що залишилися і т. д. Дерево цілей використовується для
упорядкування цілей різних ієрархічних рівнів. Основними правилами
побудови дерева цілей є такі: з однієї вершини мають виходити не менше
ніж дві гілки; гілки, що виходять з однієї вершини, повинні утворювати
замкнуту множину (вимога системноо підходу); цілі одного рівня мають
бути автономними, тобто незалежними одна від одної; цілі одного рівня
мають бути такими, що виключають одна одну, з тим, щоб запобігти їхньому
частковому збігові, а також конфлікту між ними; ціль вважається
досягнутою, коли досягнуто всіх підцілей нижчого рівня.
20. Стратегічні, тактичні і оперативні цілі; концепція соц.-ек. політики
та ДРЕ. Центральною, визначальною вершиною дерева цілей є стратегічна
ціль, що зумовлює якість самого суспільства, забезпечує його збереження
та вдосконалення.Стратегічні цілі розгортаються в тактичні. Тактика
визначає цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільше
відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують
досягнення стратегічних цілей. Тактичні цілі фіксують великі блоки дій.
Оперативні цілі по’язані з необхідністю запобігання загрозі виникнення
негативних негативних явищ та подолання наслідків форс – мажорних
обставин. З метою втілення ст., так. і оп. цілей, а також визначення
шляхів і способів їх реалізації має формуватися концепція соц. – ек.
розвитку. Концепція розробляється на довго-, середньо- і короткострокову
перспективу, і грунтується на 3-х елементах: аналізі стану економіки,
аналізі цілей і виборі інструментів ДРЕ. Метою аналізу цілей і
пріоритетів є зіставлення ст., так., і оп. цілей із можливостями
економіки. Результатом такого зіставлення є коригування цілей, які
підлягатимуть реалізації через макроекономічні плани на різні періоди.
Вибір інструментів ДР здійснюється з метою з’ясування необхідності та
можливості їх застосування для досягнення відповідних цілей.
Найважливішими засобами формування і реалізації стратегії соц. –ек.
розвитку, а також ДРЕ є прогнозування, макроекономічне планування та
державне програмування.
21. Соціально-орієнтована ринкова економіка як стратегічний орієнтир
економічної політики. Стратегічною метою України за умов трансформації,
спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання й
державного регулювання, є побудова соціально орієнтованої ринкової
економіки. Це вітчизняне трактування загальносвітової тенденції руху до
постіндустріальної цивілізації, перехід до якої має бути здійснений
еволюційним, безконфронтаційним шляхом, і означає перехід від «людини
для економіки» до «ек. для людини».Забезпечувальні цілі в цей період: ц.
соц. політики; ц. політики у сфері виробництва; ц. розвитку економічних
відносин; ц. формування соц. структури і соц. характеристик сусп-ва; ц.
формування системи демократії; ц. щодо розвитку міжнародних ек., політ.,
культ., гуманіт. та інш. Стратегію с.-ек. політ. України на сучасному
етапі висвітлено в посланні Президента України до ВРУ «Україна: поступ у
XXI століття. Стратегія ек. та соц. політики на 2000-2004 рр.». Такі
пріорітети: -щорічне зростання ВВП на рівні 6-7%; – формування
інноваційної стратегії довгострокового економічного розвитку; –
здійснення активної аграрної політики, адаптація підприємств АПК до умов
ринкової кон’юнктури; – перебудова соціальної сфери (подолання штучного
зниження вартості робочої сили, а також неприп3стимо низького рівня соц.
витрат).
22. Сутність економічного і соціального прогнозування
Для здійснення функцій державного регулювання економічними процесами
необхідно знати майбутнє багатьох економічних явищ з тим, щоб прийняти
правильне рішення у теперішньому. Це породжує необхідність прогнозування
на всіх ієрархічних рівнях управління.
Прогнозом науково обгрунтоване судження про можливий стан об’єкта у
майбутньому. Прогнозист- укладач прогнозу. Прогнозування – процес
розробки прогнозів.
Прогнозування поєднує в собі два елементи — передбачення і пропонування.
Відповідно до цього вирізняють пошуковий [теоретичний аспект
прогнозування](описує можливі пер-спективи, стани, рішення проблем
майбутнього;.) і нормативний [управлінський аспект прогнозування]
(визначає бажаний [можливий] стан розвитку явища під впливом
цілеспрямованої діяльності;.) прогнози.
Прогнозування є частиною наукового передбачення, що включає: гіпотезу;
прогноз; план. Гіпотеза характеризує наук. передбачення на теоретичному
рівні. Дає опис обєкту на основі якісних показників: тенденції,
напрямки. План – комплекс заходів спрямованих на досягнення певних
цілей.
Економічне прогнозування – це процес розробки економічних прогнозів. Він
грунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ
і процесів, виявляє найбільш імовірні та альтернативні шляхи їх розвитку
і дає базу для вибору і обгрунтування економічної політики.
Об’єктом економічного і соціального прогнозування виступає економічний і
соціальний потенціал України (регіону, галузі, підприємства).
Суб’єктом прогнозування виступає держава в особі державних органів
управління певного ієрархічного рівня, економічні служби ор ганів
місцевого самоврядування,
Ф-ції соц.-ек. прогнозування:
науковий аналіз соц.-ек. процесів і тенденцій, що передбачає 3 осн
стадії:
1.ретроспекція (погляд у минуле, історія розвитку обєкта)
2.діагноз (досліджується обєкт з метою виявлення тенденцій його розвитку
і вибору методів і моделей прог-ня
проекція (погляд у майбутнє, розробляється прогноз обєкту
дослідження обєктивних звязків соц.-ек. явищ
оцінка обєкту прогнозування у кількісних та якісних показниках
виявлення альтернатив розвитку, що дає можливість нагромадження
інформаційного матеріалу
23.Принципи прог-ня
Для виконання ролі і функцій соціально-економічне прогнозування має
грунтуватися на певних принципах.
Принцип цілеспрямованості: опис обєкту здійснюється під кутом зору
поставлених завдвнь, вирішує проблему невизначеності
Принцип альтернативності прогнозування грунтується на твердженні, що
розвиток економіки і соціальних процесів може здійснюватися за різними
траєкторіями
Принцип наукової обгрунтованості означає, що в економічних прогнозах
усіх рівнів мають враховуватися вимоги об’єктивних економічних законів,
вітчизняний і зарубіжний досвід формування прогнозів.
Принцип системності -з одного боку, народне господарство розглядається
як єдиний об’єкт, а з другого — як сукупність відносно самостійних
напрямів (блоків) прогнозування .
Принцип адекватності прогнозу об’єктивним закономірностям характеризує
не тільки процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій і
взаємозв’язків у розвитку народного господарства і створення
теоретичного аналога реальних економічних процесів з Їх повною і точною
імітацією .
24. Класифікація прогнозів економічного і соціального розвитку
<<<[(Залежно від ступеня контролю за змінними величинами вирізняє контрольовані і неконтрольовані прогнози . Залежно від того, задається прогноз одним числом чи вказується інтервал, в якому перебуває прогнозована величина є точечний і інтервальний прогнози. Прогноз може розроблятися залежно від врахування настання якої-небудь іншої події або без цього вирізняють умовний і безумовний прогнози. Залежно від того, об’єктом прогнозування служить одна величина чи їх множина, вирізняють одиничний і множинний прогнози.)]>>>
<<<[(У працях економістів колишнього СРСР класифікація прогнозів здебільшого складається за об’єктами прогнозування, якісним змістом, елементами і напрямами відтворення. За цими ознаками у системі прогнозів вирізняють три основні групи прогнозів )]>>> (класифікації за елементами
та напрямами відтворення): 1) прогнози ресурсів 2) прогнози розвитку
економіки 3) прогнози суспільних
Демографічні прогнози охоплюють прогнози руху народонаселення . і
відтворення трудових ресурсів, рівня
Прогнози науково-технічного прогресу значною мірою визначають
перспективу економічного потенціалу і охоплюють прогнози розвитку науки,
прогнози комплексних напрямів науково-технічного прогресу,
Залежно від рівня агрегування показників прогнози класифікуються на
макроекономічні,макроструктури! (укрупнені галузеві) і галузеві.
Макроекономічні прогнози охоплюють прогнози ресурсів,
народногосподарського комплексу держави в цілому і потреб суспільства.
Макроструктури! прогнози складаються за номенклатурою двох-трьох
десятків галузей і служать для уточнення прогнозу суспільного
відтворення.
Секторів економіки
Галузеві прогнози розробляються по окремих галузях народного
господарства.
Локальні
За часовим горизонтом економічні прогнози класифікують на оперативні,
короткострокові, серсдньострокові і довгострокові. Вони відрізняються як
за періодами, на які розробляється прогноз, так і за його імовірністю.
оперативні прогнози містять детально-комплектовочні, до одного місяця
короткострокові — загальні кількісні, до одного року
серсдньострокові — кількісно-якісні, 1-5 років;
довгострокові — якісно-кількісні оцінки. 5-10 років
далекострокові – виключно якісні оцінки, 10-20
25. Система методів прогнозування
Під методами прогнозування слід розуміти сукупність прийомів мислення,
способів, які дозволяють на основі аналізу ретроспективних даних,
зв’язків, які властиві об’єкту прогнозування, а також їх виміру винести
судження про можливий його розвиток у майбутньому. Методи прогнозування,
як і самі прогнози, можна класифікувати за різними ознаками.
Залежно від способу прогнозування і наявності інформаційних даних методи
прогнозування поділяють на фактографічні (грунтуються на достатньому
інформаційному масиві), експертні (інформаційний масив недостатній) і
комбіновані Комбіновані (об’єднують в собі експертні і фактографічні
методи).
При методі “інтерв’ю” здійснюється безпосереднє опитування експертом
спеціаліста. Аналітичний метод передбачає всебічний аналіз
прогнозованого економічного явища або процесу з підготовкою відповідної
доповідної записки.
Метод написання сценарію грунтується на визначенні логіки розвитку
прогнозованого об’єкта за різних умов.
Суть методу “колективної експертної комісії” полягає у тому, що група
укладачів прогнозу (робоча група) уточнює основні напрями розвитку
об’єкта.
Методом “мозкової атаки використовується для визначення можливих
варіантів розвитку.
Метод “Дельфі” служить для визначення і оцінки імовірності настання тих
або інших подій.
Кореляційний аналіз дає змогу перевірити різні економічні гіпотези про
наявність та силу зв’язку між двома явищами і групою явищ.
Метод екстраполяції базується на припущенні, що тенденція розвитку
обєкта у минулому буде незмінною у майбутньому.
Метод історичної аналогії – беруть за основу існюючі приклади
26.Сутність макроекономічного планування, директивне та індикативне
планування. м-не пл. – це особливий вид діяльності держави щодо
визначення стратегічних, тактичних і оперативних цілей планового
періоду, а також способів досягнення таких цілей. Розрізняють директивні
та індикативні плани. Д. п. має силу юридичного закону, адресний та
обов’язковий для виконання характер. За д. п. посадові особи несуть
відповідальність за невиконання планових завдань (командна ек.). Ін. п.
– це рекомендаційна система заходів, спрямованих на досягнення цілей
соц. –ек. політики держави, що передбачає створення таких умов
функціонування суб’єктів економіки, які б спонукали їх до виконання
поставлених завдань. Особливості: рекомендаційний, інформаційний,
мобільний характер, реалізація – через систему правових та економічних
регуляторів (змішана ек.).
27. Державна програма економічного і соціального розвитку України як
форма макроекономічного планування. ДПЕСР України – це комплексна
система цілей та стратегії вирішення ек. і соц. проблем, а також
конкретні заходи держави, спрямовані на досягнення і реалізацію таких.
ДПЕСР треба розробляти на довго-, середньо- і короткострокову
перспективу. Складовими частинами системи макроек. планув. є
національна, галузеві (відомчі) та регіональні програми.У ДПЕСР Укр. на
д. п. (10-15 р.) визначаються можливі цілі і пріоритети соц. – ек.
розвитку та концептуальні положення щодо їх досягнення та реалізації.
ДПЕСР Укр. на с. п. (3-5 р.) має коригуватися й містити обгрунтування
цілей та пріоритетів соц. – ек. політики держави, напрямки їх
реалізації, найважливіші завдання, які потрібно вирішити на державному
рівні. ДПЕСР Укр. на. к. п. (1р.) розробляють щорічно паралельно з
проектом Державного бюджету України. У прграмі відображаються: аналіз
стану економіки, цілі, пріоритети та завдання розвитку галузей економіки
та структурної перебудови, параметри соц. розвитку. Розробка ДПЕСР
України на наступний рік здійснюєтьсчя у такій послідовності: 1) аналіз
стану ек. і прогноз очікуваного виконання плану та бюджету в поточному
році. 2) розрахунки мак. показників, моделювання мак. пропорцій ,
планування доходів та видатків позабюджетних фондів; 3) планування держ.
потреб у продукції; 4) підготовка проектів держ. контрактів з
підприємствами на поставки продукції для задоволення держ. потреб; 5)
розробка проектів галузевих та регіональних соц.-ек. програм; 6)
формування організац.-ек. механізму реалізації цілей та завдань ДПЕСР
України; 7) розробка проекту ДПЕСР України.
28. Принципи макроекономічного планування. Основні принципи: 1)пр.
єдності політики і економіки за пріоритету політики зумовлений тісним
взаємозв’язком. Суттю цього принипу є вимога, згідно з якою розробники
макроекономічних планів мусять виходити з цілей державної політики.
2)Принцип єдності централізму та самостійності суб’єктів ринку засновано
на тому, що планові рішення, з одного боку, повинні базуватися на
інформації про наміри суб’єктів господарювання, а, з іншого –
забезпечувати вплив на них у потрібному для суспільства напрямку. 3)
Принцип ефективності макроек. планів зумовлено тим, що держава як форма
організації суспільства виправдовує себе тільки тоді, коли діяльність
державних органів дає позитивні результати. Ефективність є формою
результативності. 4) Пнринцип сполучення загальних і локальн х інтересів
за пріоритету інтересів більш високого рангу означає: по- перше
об’єктивну необхідність поєднання всієї сукупності суспільних інтересів
у єдину систему; по – друге, побудову цілей макроек. планів на підставі
пріоритетів суспільних інтересів; по – третє, створення адекватного
організаційно – економічного механізму реалізації намічених цілей.
29.Система показників макроекономічних планів. Розробка макроекономічних
планів неможлива без використання системи показників. Умакроекономічному
процесі – показник – це міра планового завдання, яка забезпечує його
кількісну або якісну визначеність. Вимоги: агрегованість, визначеність,
комплексність, гнучкість, адресність та ін. Класифікуються: натуральні
та вартісні; кількісні та якісні;об’ємні та сітьові; абсолютні та
відносні; обов’язкові, розахункові та інформаційні. Натур пок
характеризують речовий аспект відтворення. Вартісні пок. За їх допомогою
вимірюються сукупні результати відтворення. Кількісні пок характеризують
прямі безпосередні результати діяльності.Вони можуть бути об’ємними,
тобто відображати обсяги виробництва або споживання, та сітьовими, тобто
хар-ти розвиток мережі об’єктів різних сфер. Якісні пок хар-ть споживну
вартість продукції, умови розвитку вир-ва, ефективність. Абсолютні пок
відображають кількісну хар-ку процесів та явищ. Відносні пок (індекси,
темпи зростання чи спаду, темпи приросту, питома вага) хар-ть динаміку
та структуру відповідних параметрів. Обов’язкові пок є директивними,
тобто такими, що потребують обов виконання; розрахункові призначено для
обгрунтування основних параметрів плану; інформаційні за своєю суттю є
індикативними
30. Балансовий та нормативний методи планово-ек. розрахунків.
При розроці індикативних планів на різних рівнях планування
використовують методи: системного аналізу, балансовий, нормативний,
економіко-математични , програмно-цільовий.
Суть балансового методу планування полягає у застосуванні системи
розрахунків, які пов’язують потреби суспільства з ресурсами. Формою
реалізації балансового методу є система економічних балансів.
Баланси є органічною складовою державного індикативного плану.
Баланс — це система показників, у якій одна частина, що характеризує
ресурси за джерелами надходження, дорівнює іншій частині,що характеризує
розподіл (використання) ресурсів за всіма напрямами викор-ня
Усі баланси, які використовуються, класифікують за різними ознаками.
За видом виробничих ресурсів їх поділяють на баланси матеріальних,
трудових, природних, фінансових ресурсів і виробничих потужностей
Нормативний метод
полягає у тому, що за допомогою норм і нормативів визначають потребу у
виробництві продукції чи послуг, потребу (планове завдання)
обґрунтовують ресурсами, через норми і нормативи визначають ряд
показників індикативного плану. Окрім цієї функції у плануванні норми і
нормативи виконують своєрідну контрольну функцію.
Норма — науково .обгрунтована міра суспільне необхідних затрат ресурсів
на виготовлення одиниці продукції (виконання робіт, надання послуг)
заданої якості. Норматив — послсмснтна складова норми, яка характеризує
ступінь використання ресурсу на одиницю виміру’ (продукції, роботи,
поверхні, обсягу і т.ін.).
Таким чином, за роллю у плануванні норми і нормативи розділяють на
цільові, економічні (утворення фондів), використовувані у
техніко-економічних розрахунках.
Особлива роль відводиться соціально-економічним нормам та нормативам, до
яких включають:
норми та нормативи споживання товарів;
норми та нормативи споживання послуг.
31.Структура Державної програми економічного і соціального розвитку
України.
Структура макроек плану- це сукупність його розділів. Держ прогр ек і
соц розвитку України 1999 року складається з таких розділів: 1) Загальні
положення (відомості про організаційні засади розробки програми, й умови
та ризики здійснення програмних заходів).2)Еконмічна ситуація, що
склалася на початок планового періоду. Цей розділ є аналітичним. Він
охоплює великий спектр соціально- економічних проблем. 3)Основні
напрями, тенденції та прогноз ек і соц розвитку. Цільовий розділ. Уньому
міститься перелік цілей та пріоритетів розвитку економіки та цільовий
прогноз головних макроекономічних показників.4) Відродження вітчизяного
виробництва 5) Соціальна політика 6) Державне регулювання економіки.
Організаційно-ек механізм реалізації цілей, пріоритетів та завдань
програми і містить перелік заходів щодо фінанс-бюдж, грош
–кредит,інвестиц, регіональної, антимонопольної та ін політик.6)Основні
показники 7) Основні баланси націонольної економіки 8) Соц – ек розвиток
регіонів. Показники, які містять цілі і пріоритети регіональної соц – ек
політики.
32. Сутність програмно-цільвого методу планування
Програмування національної економіки — як явище в системі державного
регулювання економіки — було започатковане у світовій, практиці в
середині XX ст. Першими на цей шлях вступили Франція і Японія.
Сутність програмування в системі державного регулювання економіки
полягає
в аналізі стану нац. ек-ки і складанні узагальн. прогнозу на майб.;
визначення найрац. з позицій де-ви варіанта розвитку ек-ки;
розробці і реалізації заходів щодо досягнення поставлених цілей.
Для програмування характерні такі риси, як централізованість і
усвідомленість.
Основними завданнями програмування — підтримка економічної рівноваги,
вплив на якісне перетворення економіки, стимулювання розвитку економіки.
Мета державного програмування — досягнення прийнятного для держави
варіанта розвитку економіки.
Програмування має специфічні особливості:
воно є особливим способом втручання держави в економіку;
воно є елементом сучасної ринкової організації економіки;
основу програмування становить структурне регулювання .
Таким чином, програмування — це процес орієнтації економіки з боку
держави через регулярний і комплексний вплив на її структуру відповідно
до варіанта соціально-економічного розвитку в рамхах ринкового
механізму.
33. Класифікація ЦКП
За рівнем проблем як об’єктів програм розрізняють:
великомасштабні комплексні програми.
програми, зорієнтовані на вірішення проблеми вужчого кола.
Програма — це керівництво, принцип, орієнтир, але не операційна
розкладка діяльності економічних агентів.
За змістом комплексні цільові програми поділяються у такий:
соціально-економічні програми, спрямовані на вирішення проблем розвитку
і удосконалення способу життя, підвищення матеріального і культурного
рівня життя населення;
виробничі програми, орієнтовані на збільшення виробництва певних видів
продукції (і послуг), розвиток нових видів виробництва тощо;
науково-технічні програми, націлені на розвиток наукових досліджень;
екологічні програми, спрямовані на здійснення природоохоронних і
природоперетворювальних проектів;
інституційні програми, орієнтовані на удосконалення організації
управління господарськими системами;
регіональні програми, націлені на господарське освоєння нових
районів,тощо.
34.Етапи програмно-цільового планування. Проміжок часу від моменту
виникнення програми до моменту її ліквідації називається життєвий цикл
цільової комплексної програми (ЦКП). Згідно з існуючою практикою стани,
через які проходитьт ЦКП, називають етапами (фазами, стадіями) ЦКП.
Чередування етапів розробки та реалізації ЦКП: 1)Відбір переліку
проблем, що підлягають програмному розв’язанню; 2)Формування та видача
вихідного завдання на розробку програми 3)розробка проекту програми;
4)затвердження програми; 5)реалізація програми; 6) звіт про виконання
програми.
35.Структура цільової комплексної програми. ЦКП включає такі головні
розділи: Цільовий; зведений; організаційний. У цільовому розділі
наводиться постановка й опис проблеми, а також способи її вирішення. Для
чіткого визначення способів досягнення цілей і заходів програми цілі
повинні відповідати 3-м основним вимогам: конкретності, визначеності в
часі і реальності. Зведений розділ програми включає: основні показники
програми, перелік основних заходів програми, ресурсне забезпечення
програми. Складовою частиною програми є організаційно – економічний
механізм управління процесом реалізації програми. Основним елементом орг
– ек механізму реалізації завдань програм є механізм державних
замовлень. 36.Контроль за реалізацією заходів ЦКП. Контроль – це процес
забезпечення досягнення цілей програми. Метою контролю є сприяння тому,
щоб фактичні результати відповідали завданням програми. За часом
здійснення: -запобіжний к здійснюється ще до початку робіт. Поточний це
регулярна перевірка результатів роботи, оперативне вирішення проблем, що
виникають. Завершальний к – функції: – надає інформацію, необхідну для
планування в майбутньому з урахуванням помилок минулого; – контроль
здійснюється з метою сприяння мотивації з допомогою матеріального та
морального стимулювання виконавців. Звіт про виконання програми є
своєрідною формою завершального контролю. У процесі контролю виділяють 3
основні підетапи: розробка нормативів і критеріїв; порівнювання з ними
реальних результатів і вжиття необхідних заходів (дальший контроль,
усунення причин відхилень, перегляд критеріїв і нормативів).
37.Фінансова та бюджетна системи. Зведений баланс фінансових ресурсів
держави.
Фінанси означають застосування різноманітних способів розподілу ВВП на
централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів. В Україні
фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети (консолідований
бюджет); фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані
державні та інші фонди; фондовий ринок. Правовою основою бюджетного
регулювання в Укр є Конституція Укр, закон “Про бюджетну систему Укр”»та
інші нормативно -–правові акти. Метою складання зведеного балансу є
визначення обсягів фінансових результатів держави на прогнозний період,
можливостей їх використання для фінансуання ек і соц програм розвитку, а
також встановлення оптимальних напрямів їх розподілу та використання. У
зв балансі фінансових результатів доходи та видатки бюджетів включають
сумарні показники доходів і видатків держ та місц бюджетів. Ресурси
підприємств і організацій складаються з прибутку ( після сплати
податку), амортизаційних та інших відрахувань державних підприємств,
установ та організацій. Доходи та витрати позабюджетних фондів включають
сімарні показники доходів та витрат Фонду приватизації, Пенсійного фонду
та Фонду соціального страхування. В Укр бюджетна система складається з
Державного бюджету Укр, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів. Бюджет –це
план утворення і використання фінансових результатів для забезпечення
функцій певної організації. Держ бюдж-це річний план державних витрат і
джерел їхнього фінансового покриття. Сукупність усіх бюджетів, що
входять до складу бюдж системи, є зведеним бюдж Укр.
38. Доходи та видатки Державного бюджету України.
Державні доходи – це , по-перше, грошові відносини з приводу розподілу
ВВП, по-друге, частка ВВП, що використовується державою для здійснення
своїх функцій.Доходи бюджетів України поділяються на доходи Державного
та місцевих бюджетів. З Державного бюджету України до бюджету АР Крим ,
бюджетів областей, міст Києва і Севастополя передається частина доходів
у вигляді процентних відрахувань від загальнодержавних податків, зборів
і обов’язкових платежів, які справляються на даній території.
Доходи Державного бюджету України формуються за рахунок:
податкових надходжень;
неподаткових надходжень;
інших доходів.
Видатки Державного бюджету виконують функції політичного, соціального та
економічного регулювання . Планування державних видатків є складовою
частиною бюджетного регулювання. Державні видатки, включаючи чисте
кредитування, – це витрати, пов’язані з виконанням державою своїх
функцій. Витрати – це платежі, що не підлягають поверненню, не створюють
і не погашають фінансових вимог.
За функціональним призначенням їх можна об’єднати в п’ять груп:
Фінансування державних послуг загального призначення .
Фінансування виробництва суспільних товарів.
Фінансування державних послуг, пов’язаних з економічною діяльністю.
Видатки державних цільових фондів.
Інші видатки.
Згідно з економічними характеристиками видатки всіх бюджетів
поділяються на поточні видатки і видатки розвитку. Крім прямого
фінансування та прямих державних інвестицій, видатки Держбюджету
здійснюються у таких формах , як дотації , субсидії, субвенції. Дотації
– це особливий вид асигнувань з Держбюджету, який використовується для
збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових
збитків окремих державних підприємств. Субсидії – це допомоги, які
виплачуються з Держбюджету з метою підтримки населення, а також певних
видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства.
Субвенції -–один з видів державної фінансової допомоги центральним або
місцевим органам виконавчої влади, що надається на конкретні цілі.
39. Збалансованість (профіцит, дефіцит, секвестр) державного бюджету .
Збалансованість бюджетів, які входять до складу бюджетної системи
держави , є необхідною умовою фінансово- бюджетної політики.Переви
щення доходів над видатками становить надлишок, або профіцит бюджету.
Перевищення видатків над доходами становить дефіцит бюджету. Для
забезпечення збалансованості Держбюджету на КМ України покладається
обов’язок узагальнювати й готувати пропозиції про скорочення видатків
бюджету, а також давати висновки щодо відповідності законопроектів.Брак
коштів постійно змушує вирішувати проблему пріорітетності напрямків їх
витрачання . У цих випадках стає неминучим секвестр (скорочення) витрат,
тобто їх пропорційне зменшення. Передовсім фінансуються поточні видатки
40. Засоби подолання бюджетного дефіциту.
Граничний розмір дефіциту Держбюджету та джерела його покриття
визначаються ВР під час його затвердження. Покриття дефіциту
здійснюється за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних
держав та інших фінансових інститутів. Рішення про залучення позик у
кожному конкретному випадку ухвалює ВР . У затвердженому бюджеті
граничний розмір дефіциту не повинен перевищувати розміру видатків
бюджету на розвиток. У скрутних ситуаціях покриття бюджетного дефіциту
може здійснюватися способом додаткової емісії грошей. Наслідки грошової
емісії загальновідомі: з’являється ризик неконтрольованої інфляції ,
руйнуються стимулм довгострокових інвестицій, розкручується цінова
спіраль, знецінюється заробітна плата та збереження населення,
відтворюжться новий бюджетний дефіцит. Існує багато способів подолання
бюджетного дефіциту, але всі вони пов’язані з удосконаленням податкової,
грошово-кредитної, інвестиційної, цінової, зовнішньоекономічної
політики, демонополізацією економіки, зміцненням податкової дисципліни.
41. Етапи бюджетного процесу в Україні.
Бюджетний процес – це регламентований законодавством порядок складання ,
розгляду та затвердження бюджетів, їх виконання і контролю за
виконанням.
Етапи:
Складання проекту Держбюджету. Бюджетний процес починається з того , що
ВР України не пізніше 15 червня поточного року розробляє і надсилає
Президентові спеціальну постанову (бюджетну резолюцію) про основні
напрямки бюджетної політики на наступний рік.
Розгляд ВР проекту Закону про Держбюджет здійснюється в порядку ,
передбаченому Регламентом ВР України. На засіданні ВР проект Закону про
Держбюджет рекомендує на засіданні ВР Президент України.
Затвердження Держбюджету здійснює ВР.
Виконання бюджету є найважливішою стадією бюджетного процесу. Касове
виконання Держбюджету здійснюється через установи Нацбанку Укр., Держ.
Експортно-імпортного банку «Укрсоцбанк» , «Промінвестбанк». Пенсійний
фонд обслуговує АКБ «Аваль».
Звіт про виконання Держбюджету складає міністерство фінансів, а стосовно
нижчих бюджетів бюджетної системи – відповідні фінансові органи.
Зведений звіт надсилається ВР. Узагальнені показники зведеного звіту
підлягають опублікуванню.
42. Система оподаткування України.
Система оподаткування – це нормативно визначені органами законодавчої
влади платники податків , їхні правила та обов’язки, об’єкти
оподаткування , види податків, зборів та інших обов’язкових платежів до
бюджетів, внесків до державних цільових фондів, а також порядок
стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків. Податкові
платежі здійснюються лише на підставі податкового закону: мають бути
законодавчо визначені платник податку, об’єкт оподаткування, податкова
база розмір ставки, податковий період та строк сплати податку. Платник
податку – це юридична або фізична особа, на яку, згідно з чинним
законодавством, покладається зобов’язання сплачувати податки. Об’єкт
оподаткування – це кількісно виміряний економічний феномен, що підлягає
оподаткуванню. Податкова база – частка об’єкта оподаткування, на яку
нараховується податок. Ставка податку – частка податкової бази, що
виплачується у вигляді податків і вимірюється у процентах. Сплата
податку є одним з основних обов’язків юридичних і фізичних осіб.
Реалізація цього обов’язку залежить як від наявності певних
заохочувальних стимулів і їхнього правового регулювання , так і від
чіткого розподілу прав і обов’язків суб’єктів податкових правовідносин.
Відповідальність платника податків регулюється не тільки за допомогою
фінансових інструментів і в рамках фінансових правовідносин, а й іншими
галузями права.
43. Система податкових органів України
складається із законодавчо визначених органів державної податкової
служби , до якої входять Головна державна податкова адміністрація
України (ДПА), державні податкові адміністрації в АР Крим, областях ,
містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, у
містах , районах у містах, міжрайонні державні податкові інспекції, а
також податкова міліція України.
Головним завданням ДПА України є:
здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства,
правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів і
державних цільових фондів податків , зборів та інших обов’язкових
платежів тощо.
44. Форми і класифікація податків.
Існують пропорційна, прогресивна і змішана форма оподаткування.
Пропорційне оподаткування передбачає встановлення однакової податкової
ставки для всіх суб’єктів оподаткування, що більший загальний дохід, то
більші й податкові надходження. Прогресивне оподаткування полягає у
тому, що чим більше дохід то більша й податкова ставка. Змішане
оподаткування залежить від доходу, якщо менший за встановлену норму, то
оподаткування взагалі не має, якщо дохід становитиме певну величину в
заданих межах, то оподаткування здійснюється за мінімальною податковою
ставкою, з перевищенням доходом цієї межі податкова ставка збільшується.
Сутність регресивного оподаткування полягає в зменшенні податкової
ставки в міру збільшення доходу суб’ектів оподаткування.
За змішаною (прогресивно-пропорційною) шкалою здійснюється оподаткування
доходів громадян.
Класифікація податків здійснюється за кількома ознаками:
За рівнем бюджетної системи (загальнодержавні і місцеві), прибутковий
податок, ПДВ, акцизний збір
За суб’єктом оподаткування (юридичні та фізичні особи),
За формою оподаткування (пропорційне, прогресивне, змішане, регресивне)
За способом стягнення (прямі, непрямі)
За економічним змістом об’єкта оподаткування (на доходи, на споживання,
на майно)
За системою ціноутворення (податки, що відносяться на собівартість,
податки, що сплачуються з прибутку).
45. Загальнодержавні податки, податкові пільги.
До загальнодержавних податків і зборів належать: прибутковий податок з
громадян, податок на прибуток підприємств, ПДВ, і т.д. Податкові
надходження забезпечують приблизно 70 % доходу Держ бюджету України.
Прибутковий податок з громадян сплачують громадяни України та особи без
громадянства, які проживають на території України і мають самостійні
джерела доходів, сплачують, як правило, за місцем джерела доходу або
місцем проживання.
Платниками Податоку на прибуток підприємств є суб’єкти, що проводять
підприємницьку діяльність на территорії України, відокремлені підрозділи
платників податку, що мають самостійний розрахунковий рахунок,
нерезиденти, що здійснюють підп-ку діяльність через посередницькі
представництва на території України.
Податок на додану вартість – це непрямий податок, включений в ціну
товару, що являє собою частину приросту вартості, яка створюється на
всіх стадіях виробництва і надання послуг або після митногго оформлення.
Акцизний збір – це непрямий податок на високо рентабельні та монопольні
товари, що включається в ціну цих товарів.
Податкові пільги – це інструменти податкового регулювання, що закріплені
в нормативних актах як винятки із загальної схеми обчислення конкретного
виду податку, і стосуються об’єкту, ставки або інших складових
оподаткування, найчастіше – це повне або часткове звільнення від
податку. Податкові пільги є альтернативою субсидій.
Основними видами податкових пільг є: звільнення, вилучення, знижки і
податковий кредит.
Звільнення від податку – це законодавче визначення конкретних фізичних і
юридичних осіб, звільнених від сплати певних податків. Вилучення – це
виключення з оподаткованого доходу, тобто окремі види доходів не
враховуються для визначення об’єкта оподаткування. Знижки – форма
податкових пільг, пов’язанга з витратими платника. Податковий кредит –
вид пільг, об’єктом якої є обчислена сума податку, а не доходи або
витрати платника.
46. Склад і функції сектору загальнодержавного управління.
Згідно із системою національних рахунків до сектору загального
державного управління (СЗДУ) відносяться державні установи та
організації, що фінансуються головне, з державного та місцевих бюджетів.
До їх складу входять установи та організації загального управління,
фінансів, регулювання економіки, науково-дослідницькою діяльністю,
охорони навколишнього середовища.
Функціонування організацій і установ держ сектору економіки пов’язане з
використанням багатьох видів матеріальних ресурсів і грошових коштів,
необхідних для надання послуг окремим особам і суспільству в цілому.
Для установ і організацій державного сектору є об’єктивним відшкодування
здійснених витрат, їх суспільний контроль і облік. З одного боку, ці
організації споживачами результатів праці інших секторів економіки, а з
іншого- своєрідними постачальниками даних благ. Відтак вони включаються
в систему суспільного поділу праці, а їхня діяльність набуває
фінансово-господарського характеру.
47. Ефективність у суспільному (державному ) секторі економіки.
Аналіз ефективності суспільного сектору економіки дає змогу париймати
обгрунтовані рішення не тільки в суспільному, а й у приватному секторах.
Для оцінки ефективності у суспільному секторі використовуються такі
методи : аналіз витрат і результативності, аналіз витрат і користності,
аналіз витрат і вигод.
Терміном аналіз витрат і результативності позначають сукупність
аналітичних прийомів, які уможливлюють визначення обсягу витрат і
ресурсів на досягнення тієї чи іншої специфічної мети, поставленої перед
суспільним сектором, і вибір оптимальних рішень.
Аналіз витрат і корисності використовують, коли діяльність дає широкий
спектр результатів та коли результати суттєво відрізняються один від
одного за кількістю і за якістю.
Метод аналізу витрат і вигод – це сукупність оцінних процедур, які
уможливлюють порівняння витрат і результатів проектів в універсальній
вартісній формі.
48. Кошторис доходів та видатків установ сектору загального державного
управління.
Кошторис це основний документ, який визначає загальний обсяг, цільове
надходження і щоквартальний розподіл коштів установи. Його метою є
посилення контролю й забезпечення цільового та ефективного використання
бюджетними установами й організаціями коштів, що надходять на їх
утримання.
Його формування здійснюється на підставі показників лімітної довідки про
основні дані фінансово-господарської діяльнос
ті, яку вища організація направляє всім підпорядкованим установам у
двотижневий термін після її затвердження, з чого й починається
фінансування установи.
Єдиний кошторис складається всіма установами на календарний рік і
затверджується вищими організаціями не пізніше як через місяць після
затвердження відповідного бюджету, з якого фінансується установа.
Кошториси й штатні розклади затверджуються Кабінетом Міністрів України
після попередньої експертизи в Міністерстві фінансів. Фінансування
установ без затвердження кошторису та штатного розкладу вищою установою
забороняється.
Кошторис складається з двох розділів — доходів і видатків. Дохідна
частина складається з бюджетних асигнувань та позабюджетних коштів.
Видаткова включає витрати, які здійснюються за рахунок бюджетних
асигнувань, і витрати, які фінансуються за рахунок позабюджетних
надходжень.
Кошторис видатків — це основний плановий документ, що визначає розмір,
цільову спрямованість і щоквартальний розподіл коштів, направлених із
бюджету на утримання установ.
Сучасна бюджетна класифікація включає такі основні статті видатків.
1. Заробітна плата
2. Нарахування на заробітну плату.
3. Канцелярські й господарські витрати.
4. Службові відрядження та роз’їзди.
5. Витрати на навчання персоналу, науково-дослідницькі роботи.
6. Стипендії.
7. Витрати на харчування.
8. Витрати на придбання ліків установами охорони здоров’я.
9. Витрати на придбання інвентарю.
10. Витрати на придбання устаткування й механізмів.
11. Витрати на капітальний ремонт будинків і споруд.
12. Інші витрати.
49. Державні потреби в продукції (товарах, роботах, послугах). Система
матеріальних балансів.
Державні замовлення є інструментом задоволення державних потреб.
Державні потреби — це потреби країни в продукції, необхідній для
розв’язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності
країни та її безпеки, створення й підтримання на належному
рівні державних матеріальних резервів.
Перелік видів продукції (робіт, послуг), необхідних для забезпечення
державних потреб, визначається Кабінетом Міністрів. Цей перелік
формується на підставі політики державних пріоритетів, досліджень
кон’юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків, завдань макроекономічних
планів (програм). Він може включати: озброєння; військову техніку;
будівництво найважливіших державних об’єктів; розвиток систем зв’язку та
інформатики; продовольство; і т. ін.
Матеріальні баланси попиту і пропозиції найважливіших видів продукції
розробляються для обґрунтування ресурсної забезпеченості державних
потреб Управління державних закупівель Мінекономіки України.
Матеріальні баланси включаються до державної програми економічного і
соціального розвитку країни.
На 2000 р. розробляються баланси попиту і пропозиції, що охоплюють
продукцію восьми народногосподарських комплексів та галузей економіки:
паливно-енергетичний; металургійний; хімічна; деревообробна; будівельних
матеріалів; машинобудування; легка промисловість; агропромисловий
комплекс.
50. Сутність державних замовлень та державних контрактів. Замовники та
виконавці державних контраків.
Державне замовлення — це засіб державного регулювання економіки, який
передбачає, формування на контрактній (договірній) основі складу та
обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для задоволення державних
потреб, та розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю)
продукції серед підприємств (організацій, установ).
Державна політика у сфері державних закупівель здійснюється Міжвідомчою
комісією з питань регулювання закупівлі товарів (робіт, послуг) для
державних потреб при Кабінеті Міністрів та Управлінням державних
закупівель при Міністерстві економіки.
Державний контракт — це укладений державним замовником від імені держави
з виконавцем державного замовлення договір, в якому визначаються
економічні та правові зобов’язання сторін і регулюються взаємовідносини
між замовником і виконавцем.
Обсяги коштів для закупівлі зазначеної продукції для задоволення
державних потреб фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету.
Гарантом за зобов’язаннями державних замовників є Кабінет Міністрів.
Найважливішими напрямками державних замовлень є: підготовка фахівців,
науково-педагогічних та робітничих кадрів; завдання у сфері культури;
випуск друкованої продукції; інші роботи та послуги.
Державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної
виконавчої влади України, Рада міністрів АР Крим, обласні, Київська і
Севастопольська міські державні адміністрації та установи.
Основними функціями державних замовників є: конкурсний відбір; укладання
державних контрактів;гарантія оплати. Виконавцями державного замовлення
є суб’єкти господарської діяльності всіх форм власності, які
виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до
умов укладеного державного контракту.
51. Етапи конкурсного відбору виконавців державних замовлень.
З метою ефективного використання державних фінансових ресурсів,
створення конкурентного середовища на ринку і запобігання
необгрунтованому завищенню цін державний замовник зобов’язаний
здійснювати конкурсний відбір виконавців через проведення торгів.
етапами:
Формування конкурсного комітету в кількості не менше п’яти осіб здійснює
державний орган-замовник.
Оголошення про проведення конкурсу публікується не пізніше як за ЗО днів
до початку конкурсу в газетах «Урядовий кур’єр» або «Голос України» та в
іноземній пресі.
Попередня кваліфікація претендентів здійснюється з метою визначення
списку претендентів. надсилається Тендерна документація — це комплект
документів, який містить інформацію про предмет замовлення, умови та
вимоги до складання тендерної пропозиції і т. п.
Подання тендерних пропозицій здійснюється учасниками конкурсу на адресу
конкурсного комітету. Тендерна пропозиція — це пропозиція щодо певного
об’єкта закупівлі, яка готується і надається на конкурс претендентом
відповідно до вимог тендерної документації.
Оцінка і порівнювання тендерних пропозицій здійснюється конкурсним
комітетом за такими критеріями:
* найнижча ціна;
* найвигідніша тендерна пропозиція.
Замовник торгів повинен зазначити в тендерних документах усі критерії,
які він має намір застосувати для визначення переможця.
Визначення переможця конкурсу здійснює конкурсний комітет з урахуванням
висновку спеціально створеної експертної ради.
Укладання державного контракту. Підставою для укладання контрактів з
переможцем конкурсу є затверджений замовником протокол рішення
конкурсного комітету.
52. Банківська система України. Функції НБУ.
Кредитно-фінансове обслуговування суб’єктів економіки є найважливішою
функцією банківської системи. Банківська система України є дворівневою і
складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому
числі державних (Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк
України) та комерційних банків різних видів і форм власності.
Комерційні банки створюються на акціонерних або пайових засадах
юридичними та фізичними особами.
Банківська система є самоналагоджуваною, оскільки зміни економічної
кон’юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни
політики банків.
Доходи банків формуються, головне, за рахунок традиційних процентних
надходжень за кредити.
Визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації
банківської справи в країні належить центральному державному банку.
У більшості країн світу центральний банк функціонує окремо від уряду.
(автономний)
Національний банк України (НБУ) є центральним банком України, особливим
центральним органом державного управління.
Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці
України. Виконуючи свою основну функцію, Національний банк сприяє
дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх
повноважень) — цінової стабільності.
53. Методи грошово – кредитного регулювання.
Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких
здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей грошово-кредитної
політики — це інструменти прямого та опосередкованого впливу.
До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емісії;
встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та
банківським установам. Інструменти прямого впливу дають необхідний
ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого
впливу на систему грошового обігу.
Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом
економічних методів ДРЕ. Згідно із Законом України «Про Національний
банк України» основними економічними засобами та методами
грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:
визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних
банків і фінансово-кредитних установ (далі — банків); процентна
політика; управління золотовалютними резервами; операції з цінними
паперами на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу.
54. Валютне регулювання.
Основним об’єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу
національної грошової одиниці. Валютне регулювання на національному
рівні здійснюється на базі принципів і методів, що визначаються
Міжнародним валютним фондом (МВФ) та регіональними союзами, до яких
входять окремі країни. Суб’єктами валютного регулювання в Україні є
Кабінет Міністрів і Національний банк.
(Валютна позиція — це співвідношення вимог та зобов’язань банку в
іноземній валюті. За їхньої рівності позиція вважається закритою, за
нерівності — відкритою.
Нині курсова політика базується на застосуванні плаваючого валютного
курсу.
Для регулювання валютного курсу залежно від моделі валютної політики
використовуються методи девальвації та ревальвації національної грошової
одиниці.
Девальвація — це дії відповідних державних органів, що мають на меті
зниження обмінних курсів валюти власної країни.
Ревальвація має протилежний зміст. Вона пов’язана з діями, спрямованими
на підвищення курсу національної валюти. Ревальвацією стимулюється
товарний імпорт, приплив іноземних інвестицій.
Регулювання курсу гривні здійснюється проведенням дисконтної та девізної
валютної політики. Сутність дисконтної валютної політики полягає у
зниженні або підвищенні Національним банком процентних ставок за кредит
з метою регулювання попиту на позичковий капітал.
НБУ здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу
гривні до іноземних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на
фінансових ринках (валютну інтервенцію).
Механізм валютної інтервенції є санкціонованою МВФ нормою міждержавних
валютних відносин, яка широко використовується у світовій практиці.
Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок використання
золотовалютних резервів НБУ. Для зазначених цілей можуть укладатися
«свап-угоди» — договори з певною країною з приводу одержання кредиту,
необхідного для здійснення валютної інтервенції, у валюті цієї ж країни.
55. Банківське регулювання і банківський нагляд.
Головна мета банківського регулювання та нагляду — це гарантування
безпеки й фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів
вкладників і кредиторів. Функції банківського регулювання й нагляду за
діяльністю банків та інших фінансово-кредитних установ в Україні
здійснює Національний банк.
Для виконання своїх функцій НБУ має право безоплатно одержувати від
банків інформацію про їхню діяльність відповідно до наданої ліцензії та
пояснення стосовно отриманої інформації.
З метою захисту інтересів вкладників та кредиторів і забезпечення
фінансової надійності банків НБУ встановлює для них обов’язкові
економічні нормативи. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення
контролю за ризиками, пов’язаними з капіталом, ліквідністю, з процентним
та валютним ризиком тощо Про зміни нормативів та методики їхнього
розрахунку НБУ офіційно повідомляє не пізніше ніж за місяць до введення
їх у дію.
Банківське регулювання передбачає визначення Національним банком своїми
нормативно-правовими актами професійних вимог до керівників виконавчих
органів, головних бухгалтерів банків.
Наглядові та регулятивні функції Національний банк може здійснювати
безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду
реалізацією таких повноважень, як:
• здійснення всіх видів перевірок банків
• здійснення вимог щодо проведення загальних зборів акціонерів банків і
визначення питань, які мають бути розглянуті;
• участь у роботі зборів акціонерів,.
НБУ має також право вимагати обов’язкових аудиторських перевірок банків
та отримувати висновки незалежних аудиторських організацій про
результати діяльності банків.
У разі порушення банком банківського законодавства, нормативно-правових
актів НБУ, НБУ має право відкликати ліцензію на здійснення всіх
банківських операцій та прийняти рішення про реорганізацію або
ліквідацію банку з призначенням ліквідатора.
56. Сутність та види структури економіки.
Співвідношення, які відбивають взаємозв’язки та взаємозалежності між
окремими частинами економіки в процесі її розвитку, характеризуються
поняттям структури економіки.
Структура економіки має велике значення для збалансованого розвитку
народного господарства, його ефективного та стабільного зростання.
Структура економіки — багатопланове поняття, яке відображає
співвідношення різних елементів економічної системи.
На макроекономічному рівні розрізняють такі основні види структурних
співвідношень: відтворювальні, соціальні, галузеві, регіональні,
зовнішньоекономічні.
У структурній характеристиці економіки особлива роль належить пропорціям
відтворення.
До відтворювальних пропорцій, відносять також пропорцію між галузями,
які виробляють продукцію в матеріальній формі, та
інфраструктурою.(виробнича,невиробнича).
Визначальна роль у структурній характеристиці економіки належить
галузевій структурі. Основу галузевої структури сьогодні становлять
макропропорції між секторами економіки, між групами галузей, що мають
однакові економічні характеристики.
Згідно із системою національних рахунків, рекомендованою ООН у 1993 р.,
економіка поділяється на п’ять секторів: нефінансові корпорації,
фінансові корпорації, сектор загального державного управління; домашні
господарства; некомерційні організації, що обслуговують домашні
господарства.
Територіальне розміщення основних елементів того чи того міжгалузевого
комплексу, різноманітність цих елементів, а також їхні зв?язки з певною
геосистемою країни формують економічну основу регіональної структури
економіки.
Соціальна структура відображає розподіл народного господарства за
формами власності, за організаційно – правовими формами підприємництва,
за рівнем доходів певних верств населення.
????????
????????
????????
????????
????????????
????????
????????
????????
??????????
????????????????????????????????
?????
???????
b?R
’
b
bR
??????????
????????Своєрідним дзеркалом стану економіки є структура зовнішньої
торгівлі. Для індустріально розвинутих країн характерна висока питома
вага експорту промислової продукції, особливо кінцевої, з високим
технологічним рівнем, наукомісткої.
57.Пасивна та активна структурна політика. Структурна політика держави
— це обгрунтування цілей та характеру структурних перетворень,
визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів
економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення
актуальних проблем сьогодення. На практиці існує два типи структурної
політики: пасивна й активна..Пасивна структурна політика полягає в тому,
що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та
праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в
інвестиційні процеси в окремих галузях. Активна структурна політика
полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для
прискорення прогресивних структурних зрушень. Цим шляхом Ідуть Японія,
Південна Корея, Сінгапур та інші нові індустріальні країни.Концепція
активної структурної політики грунтується на чіткому визначенні найбільш
ефективних напрямків структурної трансформації економіки. До таких можна
віднести: 1. Зростання виробництва в галузях, які забезпечують значну
частину експортної продукції2. Зростання виробництва в галузях, які
здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію.3. Підтримка
виробництв, які впроваджують ресурсозберігаючі технології з метою
скорочення попиту на дефіцитні для країни ресурси.
58. Пріоритети та заходи структурної політики. У процесі вибору
пріоритетної галузі, як правило, виходять із критеріїв
пріоритетності:експортного потенціалу галузі; перспектив попиту на
продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної
стадії розвитку; мінімізації залежності від імпорту сировини, енергії та
мінімізації ресурсомісткості виробництва в цілому; та ін. Зрозуміло, що
зміни, які постійно відбуваються в ході економічного розвитку, вносять
зміни в перелік названих пріоритетів.Поряд із визначенням пріоритетних
напрямків розвитку економіки держава розробляє та реалізує комплекс
заходів у межах активної структурної політики, який включає:— заходи для
стимулювання переливання капіталу в пріоритетні галузі;— заходи для
стимулювання розвитку галузей, які прискорюють запровадження досягнень
НТП;— заходи для згортання частини виробництв у депресивних галузях;—
розв’язання завдань, пов’язаних із концентрацією капіталу в
капіталомістких напрямах структурної перебудови.Держава може здійснювати
структурну політику за допомогою методів прямого та непрямого
регулювання. До методів прямого регулювання належать: надання фінансової
допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на
розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; методи індикативного
планування тощо;До методів непрямого регулювання належать: надання
податкових і кредитних пільг з; здійснення політики прискореної
амортизації, цінової та експортно-імпортної політики, у тому числі
встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.
59. Роль держави в івестиційній сфері. Важлива роль в організації
інвестиційної діяльності належить державі. Державна інвестиційна
політика — це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів
держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів.
Існує два типи державної інвестиційної політики: пасивну та активну.
Пасивна державна інвестиційна політика полягає в тому, що держава
застосовує методи переважно правового та економічного характеру,
обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси
до мінімуму. У разі активної державної інвестиційної політики держава
широко застосовує всі види методів і часто сама стає інвестором.В
Україні інвестиційний процес регулюють понад 100 законів та інших
нормативних актів. На активізацію інвестиційних процесів була спрямована
«Концепція регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової
трансформації економіки», затверджена Постановою Кабінету Міністрів
України від 1 червня 1995 р., яка визначає основні напрямки державної
інвестиційної політики .Метою державної інвестиційної політики є
створення конкурентного середовища, реалізація програм структурної
перебудови економіки України, спрямування інвестицій у пріоритетні
галузі та програми.В основу державного регулювання інвестиційної
діяльності було покладено такі принципи:—послідовна децентралізація
інвестиційного процесу;—збільшення частки внутрішніх (власних) коштів
суб’єктів господарювання у фінансові інвестиційні проекти;—перенесення
центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері
на кредитування;—надання переваги раніше розпочатому будівництву,
технічному переобладнанню та реконструкції діючих
підприємств;—розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;-
запровадження системи страхування інвестицій та ін.
60. Податкове, бюджетне та грошово-кредитне регулювання інвестиційної
діяльності.Серед усього кмплексу засобів, котрі застосовуються з метою
впливу на інвестиційні процеси, можна виділити три напрямки: податкове
реглювання, бюджетне регулювання та кредитне регулювання. Податкове
регулювання інвест. діяльності забезпечує спрямування інвестицій у
пріоритетні сфери економіки встановленням відповідних податкових ставок
та податкових пільг. Методи податкового регулювання інвестиційних
процесів можна поділити на 4 групи:1) запровадження диференційованих
ставок оподакуваня; 2) звільнення від сплати податку на певний строк; 3)
зменшення бази оподаткування(за рахунок тих частин, що спрямовані на
інвестування); 4) усунення подвійного оподаткування. Бюджетні методи
регулювання для України мають особливе значення, оскільки ринок
інвестиційних ресурсів недостатньо сформований, існує гіпертрофована
структура економіки тощо. Для збільшення бюджетного інвестування
неохідно реформувати стрктуру бюджетних видатків, зменшуючи при цьому
витрати дотаційного характеру і відповідно збільшуючи фінансування
інвестиційно-інноваційних програм. Джерелом поповнення бюджет розвитку
ожуть бути кредити міжнародних організацій, кредити НБУ, виплати за
раніше наданими позиками. Істотним чинником активізацій інвестиційих
проектів є грошово-кредитна державна політика. Така політика впливає на
інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг та роботу банківської
системи, яка мультиплікативно створює грошові кошти. Нацбанк залежно
від стану еконоіки здійснює кредитну експансію та кредитну рестрикцію.
Кредитна експансія проводиться в період економічного спаду для
стимулювання економічного розвитку. Політика кредитної рестрикції
проводиться з метою стриманя інвестиційної активності. Нацбанк також
справляє істотний вплив на інвестиційний процес через зміни облікової
ставки, норми обов’язкових резервів, операції на фондовому ринку.
Необхідно також підвищити ефективність банківського довгострокового
кредитування.
61. Державне регулювання інвестиційної діяльності. Усі методи державного
регулювання інвестиційної діяльності є взаємозв’язаними, а тому
застосування їх не може бути довільним. Кожна модель державної
інвестиційної політики є певним поєднанням заходів та відповідних
державних інститутів, що розробляють та реалізують ці заходи.
Відповідність організаційних форм і методів державного регулювання
інвестиційної діяльності залежить від стану розвитку ринкових відносин,
структури економіки та конкретної економічної ситуації. Увесь комплекс
засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси,
можна розподілити за кількома основними напрямами: 1) визначення
пріоритетних сфер та об’єктів інвестування;2) податкове регулювання; 3)
бюджетне регулювання; 4) кредитне ркгулювання; 5) проведення гнучної
амортизаційної політики; 6) регулювання участі інвесторів у
приватизацій; 7) регулювання фондового ринку; 8) екпертиза інвестиційних
проектів; 9) забезпечення захисту інвестицій; 10) залучення іноземних
інвестицій та регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави.
Методи податкового регулювання інвестиційних процесів можна поділити на
4 групи:1) запровадження диференційованих ставок оподакуваня; 2)
звільнення від сплати податку на певний строк; 3) зменшення бази
оподаткування(за рахунок тих частин, що спрямовані на інвестування); 4)
усунення подвійного оподаткування. Для збільшення бюджетного
інвестування неохідно реформувати стрктуру бюджетних видатків, зменшуючи
при цьому витрати дотаційного характеру і відповідно збільшуючи
фінансування інвестиційно-інноваційних програм. Грошово-кредитна
державна політика впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг
та роботу банківської системи, яка мультиплікативно створює грошові
кошти.
62. Науково-технічний прогрес та соціально-економічний
розвиток.Вирішальний вплив НТП на економічний і соціальний розвиток
пояснюється передовсім такими обставинами:1. Використання в промисловому
виробництві нової техніки, технології та інформаційних систем, що стає
провідним фактором зростання продуктивності економічних ресурсів. 2. НТП
суттєво впливає на структуру економіки. Завдяки безперервному розвитку
науки і техніки з’являються нові виробництва та галузі, помітно
послаблюється вплив природно-географічних умов, залучаються нові види
сировини, палива та енергії, розміщується виробництво в нових регіонах.
Науково-технічний розвиток зумовлює зміни й у соціальній структурі
економіки. Зростає рівень кваліфікації, а отже, і рівень доходів
найманих працівників. Завдяки поглибленню кооперації виробництва та
концентрації капіталу відбуваються злиття фірм і компаній, збільшується
питома вага корпорацій. Науково-технічний розвиток безпосередньо
позначається на структурі зовнішньої торгівлі. В експорті промислово
розвинутих країн переважає техніка і технології, в експорті більшості
країн, що розвиваються, — сировина та матеріали. 3. Застосування
новітньої техніки і технології виробництва забезпечує підвищення якості
промислової продукції. Нові комп’ютерні технології конструювання та нові
дослідницькі прилади значно скорочують час науково-технічних та
конструкторських розробок, розширюють конструкторський та дизайнерський
діапазони нових виробів.
63. Необхідність та сутність науково – технічної політики.
Постійне вдосконалення засобів і предметів праці, технології виробництва
і його організації є головною рушійною силою розвитку продуктивних сил і
економічного зростання. Перехід України до системи ринкових відносин
гостро поставив проблему занепаду в останні роки рівня науки і техніки.
Україна надзвичайно швидко втрачає конкурентоспроможність своєї
продукції не тільки на зовнішньому, а й на внутрішньому ринку.
Відбувається це насамперед через низький науково-технічний рівень,
низьку якість та великі витрати на виробництво вітчизняної продукції.
Практично нині в Україні відбувається катастрофічна руйнація
науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства.
Підтримання національної науки і освіти та їх дальший розвиток
потребують негайного втручання з боку держави: треба розробити активну
науково-технічну політику, побудувати оптимальний для сучасних умов
економічний механізм, який поєднував би державні та ринкові важелі
впливу на науково-технічні процеси і був би максимально зорієнтованим на
економічне зростання України та її інтеграцію у світову економіку як
промислової держави.
Верховна Рада України ухвалила в 1991 р. Закон «Про основи державної
політики у сфері науки і науково-технічної діяльності».
Основними завданнями державної науково-технічної політики на перехідний
період мають бути:
» визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;
• структурна перебудова науково-технічної сфери;
• підтримка нових інноваційних структур;
• розвиток вищої освіти та організація підготовки наукових кадрів;
• розвиток міжнародного співробітництва.
Одним із головних завдань науково-технічної політики є визначення
пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.
64. Форми та методи реалізації науково – технічної політики.
Методів реалізації НТполітики поділяється на дві групи: методи прямого
та методи непрямого регулювання.
До методів прямого регулювання належать:
* визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки;
* державні науково-технічні програми;
* державне замовлення в науково-технічній сфері; » державна
науково-технічна експертиза;
* державна політика щодо формування та заохочення науково-технічних
кадрів;
державна політика у сфері патентів і ліцензій.
До методів непрямого регулювання належать:
* диференційована податкова політика;
* стимулююча фінансово-кредитна політика;
* гнучка амортизаційна політика;
» правовий захист інтелектуальної власності;
* державна політика у сфері міжнародного науково-технічного
співробітництва.
Методи прямого регулювання передбачають безпосередню участь держави у
вирішенні як загальних проблем науково-технічного розвитку, так і
проблем його окремих сфер та напрямів. Методи непрямого регулювання
створюють економічні та правові умови для прискорення науково-технічного
прогресу.
Методи реалізації державної науково-технічної політики за способом
впливу можна поділити на три групи: правові, адміністративні та
економічні. З-поміж методів науково-технічної політики виокремлюються
прості методи, які користуються тільки одним із способів впливу, і
складні, які поєднують усі можливі способи.
65. Державне регулювання інноваційних процесів.
Інновація — це кінцевий результат впровадження досягнень НТП з метою
отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного
або іншого ефекту. Інновації втілюються у вигляді нових технологій,
видів продукції, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень
виробничого, фінансового, комерційного та іншого характеру.
Інноваційний процес складається з таких взаємозумовлених стадій:
виникнення ідеї, фундаментальні дослідження, прикладні дослідження,
дослідно-конструкторські розробки, дослідне виробництво, споживання.
У загальному вигляді інноваційний процес можна вважати способом
задоволення суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і
технології.
Інноваційний процес охоплює невиробничу сферу, сферу матеріального
виробництва та сферу експлуатації.
Розрізняють три форми інноваційного процесу:
* простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);
* простий міжорганізаційний (товарна форма);
* розширений.
Видами інноваційної діяльності є:
• випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;
• прогресивні міжгалузеві структурні зміни;
• реалізація довгострокових науково-технічних програм з тривалими
термінами окупності;
• фінансування фундаментальних досліджень для досягнення якісних змін у
стані продуктивних сил;
• розробка та впровадження нової ресурсозберігаючої технології, яка
призначена для поліпшення соціального та екологічного стану суспільства.
66. Ефективність державної підтримки інноваційних процесів.
Головною проблемою державного регулювання є проблема міри втручання
держави в дію ринкових механізмів, які формують економічне середовище
інноваційного процесу. Вирішити цю проблему можна, якщо порівняти
корисний ефект та суспільні витрати, пов’язані з інноваційним процесом.
Суспільні витрати на виробництво інноваційного продукту складаються
з двох частин: по-перше, це приватні витрати суб’єкта інноваційного
процесу (приватні витрати називають іще внутрішніми) і, по-друге,
зовнішні для цього суб’єкта витрати, які зробили інші юридичні чи
фізичні особи в країні у зв’язку з продукуванням інноваційного продукту.
Отже, суспільні витрати — це сума внутрішніх та зовнішніх витрат,
пов’язаних з інноваційним процесом. Граничні витрати — це така величина
суспільних витрат, яка характеризує приріст витрат (внутрішніх та
зовнішніх) унаслідок збільшення їх на одиницю виробництва інвестиційного
продукту.
Розрізняють приватні і зовнішні ефекти. Приватний ефект — це ефект, який
отримує безпосередньо суб’єкт інноваційного процесу. Зовнішній ефект —
це ефект, який отримують інші юридичні чи фізичні особи в країні у
зв’язку з використанням інноваційного продукту. Суспільний ефект є сумою
перших двох.
Суспільні витрати та ефекти є зовнішніми параметрами інноваційного
процесу, які відображають додаткові витрати та зиски суспільства.
Наслідком втручання держави в ринкові відносини між суб’єктами
інноваційної діяльності у зв’язку зі стимулюванням
підприємців-інноваторів буде перерозподіл таких зовнішніх ефектів на
користь останніх.
Зовнішні ефекти виникають у третіх осіб унаслідок того, що в ціні товару
через дифузію інновацій не відображено витрат, пов’язаних із
виготовленням цього товару, а також не відбувається перерозподілу ефекту
між виробником і споживачем. Такі зовнішні ефекти та витрати мають назву
екстерналій.
Позитивні екстерналії фактично означають наявність у товарі безкоштовних
ресурсів та споживчих якостей, що їх використовують треті особи, які не
беруть участі в інноваційному процесі. Наслідком позитивної екстерналії
є недовиробництво інноваційного товару, на який існує в суспільстві
ефективний попит.
67. Підприємництво як об?єкт державного регулювання.
У сучасній ринковій економіці підприємництво розглядається як особливий
вид економічної діяльності. Ініціативне, самостійне та творче поєднання
фінансових коштів, матеріальних ресурсів, нематеріальних засобів
інтелектуальної власності, інших активів і робочої сили з метою
створення нового товару чи послуги становить зміст
підприємницької діяльності. Підприємництво має на меті, з одного боку,
одержання прибутку чи збільшення особистого доходу; з іншого — найбільш
ефективне використання економічних ресурсів.
Підприємництво — це багатопланове явище, що його можна характеризувати з
різних поглядів: економічного, правового, психологічного та ін. У
зв’язку з цим Закон України «Про підприємництво» визначає підприємництво
як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність з
виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, а також торгову
діяльність з метою одержання прибутку.
Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві
країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури
і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра
прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації,
бережливості та постійного оновлення.
Нагромаджений досвід усіх без винятку індустріальне розвинутих країн з
ринковою економікою соціального спрямування незаперечне підтверджує, що
підприємництво — необхідна умова досягнення економічного зростання.
Сучасна ринкова економіка ґрунтується на підприємництві в
найрізноманітніших його модифікаціях, аналіз яких видається досить
складною проблемою.
68. Роль держави у становленні підприємницького середовища.
В Україні роль підприємництва є винятково актуальною. Розвиток мережі
підприємницьких структур і передусім малих і середніх підприємств сприяє
вирішенню гострих для економіки України проблем переходу до ринку. Однак
становлення підприємницького сектору натрапляє на серйозні труднощі,
пов’язані з формуванням сприятливого макроекономічного середовища.
Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування
підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов’язкові
умови:
— стабільна національна кредитно-грошова система;
— пільгова система оподаткування;
— активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької
діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові
компанії, тощо);
— державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і
матеріально-технічного забезпечення ;
— ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;
— правова захищеність підприємництва та ін.
В Україні ці умови не повною мірою відповідає вимогам ринкової
економіки.
Економічний аналіз процесів підприємництва в Україні свідчить про
численні стратегічні і тактичні прорахунки в діях державної законодавчої
та вищої виконавчої влади на початковому періоді його формування. Відтак
зрозуміло, що важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в
Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання
підприємництва. Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку
підприємницьких структур свідчать, що державна підприємницька політика
має включати такі складові:
— державне регулювання всіх тих процесів, що відбуваються в
підприємницькому середовищі та є формотворчими його чинниками: політика
роздержавлення та приватизації; конкурентна або антимонопольна політика;
інститут банкрутства суб’єктів підприємництва тощо;
державна система підтримки підприємництва.
70. Приватизація як чинник державного регулювання підприємництва.
Підприємницька політика держави стосовно процесів роздержавлення та
приватизації охоплює комплекс економіко-правових відносин та
організаційно-правових заходів щодо їх регулювання з метою проведення
ринкових реформ взагалі, становлення приватного сектору економіки та
створення конкурентного середовища для розвитку бізнесу зокрема.
Світовий досвід свідчить, що роздержавлення — це загальноекономічний
процес, який може відбуватися в різноманітних формах: як у межах
державної власності (демонополізація), так і поза її межами
(денаціоналізація), через перетворення великих державних підприємств на
акціонерні товариства, тобто корпоратизацію (акціонування) та
трансформацію державної власності в приватну зі зміною суб’єкта права
власності.
Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і
приватизації майна державних підприємств в Україні визначено Законами
України, Державною програмою приватизації, постановами та декретами
Кабінету Міністрів України тощо.
Приватизація майна державних підприємств — це дуже складний
соціально-економічний процес. Він стосується життєвих інтересів усього
суспільства.
З метою забезпечення сприятливих умов для формування ефективно
господарюючих приватних власників на нинішньому етапі розвитку України
ставиться завдання переходу до інвестиційно-орієнтованої приватизації,
яку пропонується здійснювати за двома чітко визначеними напрямами:
1) приватизацію великих підприємств стратегічних галузей економіки
проводити за індивідуальними планами на підставі галузевих програм
реструктуризації продажем пакетів акцій з можливою передачею прав на
управління закріпленим за державою пакетом акцій стратегічному інвестору
під конкретні зобов’язання;
2) організувати масовий розпродаж (навіть за символічну ціну) за грошові
кошти та ОВДП малоліквідних об’єктів, залишків реалізованих пакетів
акцій підприємств, об’єктів незавершеного будівництва. Це створюватиме
передовсім економічне середовище для формування широкого прошарку
управлінців, менеджерів, здатних забезпечити ефективну роботу
підприємств за умов жорстокої внутрішньої та зовнішньої конкуренції.
71. Антимонопольна політика держави.
Формотворчим чинником становлення підприємницького середовища є
конкурентна (антимонопольна) політика держави, політика, що спрямована
на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, а
отже, — на розвиток цивілізованої конкуренції.
Показник монопольного становища підприємців на ринку всіх видів товарів
визначає Антимонопольний комітет. (35%).
Ринок України, слід розглядати як високомонополізований.
Така ситуація потребує проведення активної конкурентної або
антимонопольної політики, в основу якої покладається Державна програма
демонополізації економіки та розвитку конкуренції.
Суб’єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які
забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції.
Об’єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та
його окремі елементи.
Мета антимонопольного регулювання з боку держави — захист інтересів
споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної
діяльності конкретних суб’єктів господарювання.
До засобів антимонопольного регулювання належать:
— обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження
граничних нормативів рентабельності;
— декларування зміни цін;
— установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;
— регулювання місткості ринку;
— використання державних замовлень та контрактів;
— розподіл ринків;
— тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.
72. Механізм банкрутства і санації підприємств.
Інститут банкрутства — загальний інструмент підприємницької політики, що
виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню
неспроможність розрахуватися з державою та кредиторами, гарантуючи
захист інтересів останніх та розробляючи заходи для запобігання
банкрутству.
У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалось у двох
принципово різних напрямках — так звані британська та американська
моделі. За британською — банкрутство розглядалось як спосіб повернення
боргів кредиторам за рахунок кошті, наявних у боржника, та його
ліквідації як суб’єкта господарювання. Суттю американської моделі є
здійснення санації підприємства з метою його реабілітації та відновлення
платоспроможності.
Санація (лат. запаіїо — оздоровлення, лікування) — це система заходів,
спрямованих на запобігання банкрутству підприємств чи великих
промислових об’єднань, банків, інших державних та бізнесових структур.
Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для
залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання
урядових субсидій; ліквідація нерентабельного підприємства і створення
на його базі нового; зміна форми власності підприємства; зміна ринків
збуту; зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення
фінансове неспроможного підприємства.
Державними органами та структурами, що беруть участь у провадженні
справи про банкрутство є:
— Арбітражний суд — провадить справу про банкрутство;
— Фонд державного майна
— банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника;
«ж?
II
191
— аудиторська фірма, що підтверджує неплатоспроможність боржника;
— санатори — громадяни або організації, які за власним бажанням беруть
участь у санації підприємства;
— ліквідаційна комісія.
Отже, основна мета інституту банкрутства — не ліквідація підприємства, а
задоволення вимог кредиторів та держави. Відтак банкрутство — є дійовим
засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми
економічних відносин між різними суб’єктами ринку, формується система
захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке
середовище на цивілізованих засадах.
75.Державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності (ДРЗД) –
регулювання, спрямоване на забезпечення захисту інтересів країни та
суб’єктів її зовнішньоекономічної діяльності, створення для останніх
рівних можливостей розвивати всі види підприємницької діяльності та
напрями використання доходів і здійснення інвестицій на розвиток
конкуренції та ліквідацію монополізму. ДРЗД здійснюється за допомогою
економічних та адміністративних методів. Економічні, в свою чергу,
поділяються на тарифні і нетарифні. До нетарифних методів державного
регулювання зовнішньоторговельної діяльності відносять: надання субсидій
виробникам експортних товарів, пільгове експортне кредитування,
застосування індикативних цін, установлення мінімальної митної вартості
на окремі товари та ін. Субсидії спрямовано на підтримку національних
виробників – прямі субсидії надаються експортеру у формі безпосередніх
виплат на відшкодування різниці між його витратами та отриманим доходом;
непрямі — є формою надання пільг в оподаткуванні, позик за більш
низькими ставками, пільгових умов страхування тощо. Експортне
кредитування передбачає фінансове стимулювання розвитку експорту
національних товарів. Воно, як правило, здійснюється у формі надання
державних кредитів національним експортерам під пільгові процентні
ставки або іноземним імпортерам за умови придбання товарів лише
вітчизняного виробницгва.
Індикативними називаються ціни на товари, які відповідають цінам, що
склалися на аналогічну продукцію на момент здійснення
експортно-імпортних операцій. Індикативні ціни розробляє Міністерство
економіки. На рівень індикативних цін повинні орієнтуватися підприємці
всіх форм власності, укладаючи зовнішньоторговельні угоди.
Необхідність та сутність держ-о регулювання цін.
Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки. Її
регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за
допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам,
вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження
витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень
науково-технічного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.
Усі ці регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за
умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під
впливом ринкових чинників. Але досвід показує, що як ринок, так і вільна
(ринкова), ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони
не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей
соціально-економічного розвитку країни.
•По-перше, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може
забезпечуватися лише за умов досить зрілого ринку, тобто ринку, в якому
панує конкуренція, обмежується недобросовісна діяльність монополій,
ефективно працює вся ринкова інфраструктура. За браком таких умов вільне
ціноутворення може відіграти руйнівну роль, породжуючи такі явища, як
падіння виробництва, безробіття, інфляція тощо. По-друге, вільні ринкові
ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє
відображення у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують
колективні економічні, а також соціальні, екологічні та інші проблеми,
що породжує небажані наслідки для суспільства. Урахування всіх цих
обставин можна забезпечити тільки на засаді державного регулювання цін.
Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій
мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в
процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни.
За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки
відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного
ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава
мусить безпосередньо втручатися і в самий механізм ціноутворення,
компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.
Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск
на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені
дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть
суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує
обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи
Їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже , державне регулювання
цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих,
адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння
стабільному розвитку економічної ситуації в країні.
77.Державне регулювання цін.Форми і методи. — це політика впливу держави
за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових
заходів на ціни з мстою сприяння стабільному розвитку економічної
ситуації в країні.
Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних
формах: обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що
призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна
підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою
різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об’єднати у
дві групи: прямі й непрямі (опосередковані)
Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення
ринку, коли його регулюючі здатності ще недостатньо розвинуті, або коли
виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать:
встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги,
декларування зміни цін, заморожування цін на певний строк, укладання
договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.
Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого
ринку і за нормальних умов розвитку економіки. За допомогою цих методів
держава регулює поведінку об’єктів, які беруть участь у процесі
ціноутворення, але не диктує порядку чи способів визначення цін та
їхнього рівня.
78.Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного
регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією.
У міжнародній практиці застосовуються, такі класичні напрямки
антиінфляційної політики:
– дефляціина політика (регулювання попиту);
– політика доходів (регулювання витрат).
Сутність дефляційної політики полягає у тиску на окремі елементи
платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового
співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей.
На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи
грошово-кредитної політики передовсім стосуються обмеження та
стабілізації грошового обігу. З цією метою використовуються три важелі
впливу на грошову масу:
• процентна ставка:
• норма обов’язкових резервів;
• операції на відкритому ринку.
Заходи структурно-інвестиційної політики передбачають обмеження
монополізму й розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій,
проведення раціонального протекціонізму щодо національного виробника,
формування ринку позичкового капіталу тощо.
Бюджетний механізм антиінфляційіюї політики спрямовано на скорочення
бюджетного дефіциту. Цього можна досягти за рахунок:
• збільшення доходів;
• скорочення державних видатків.
Політика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зростання
цін і доходів і передовсім заробітної плати.
З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце належить заходам,
спрямованим не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування
до неї. З таких можна назнати передовсім адаптаційну політику, яка
реалізується за рахунок індексації (через підвищення заробітної плати
працівників) та за рахунок припинення інфляційних очікувань.
79. Державна регіональна економічна політика — це сукупність
організаційно-правових та економічних заходів, які здійснюються державою
у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і
стратегічних цілей.
Ці заходи спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку
продуктивних сил регіонів, раціонального використання ресурсів,
створення нормальних умов життєдіяльності населення, забезпечення
екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації
суспільства.
Об’єктами ДРЕП є територіальні утворення,в межах яких здійснюється
державне управління та місцеве самоврядування.
Предметом ДРЕП є як розподіл влади між центром і регіонами, так і
практична діяльність держави в регіонах.
Складовими частинами ДРЕП є:
1. Економічна політики. Сутність полягає в забезпеченні регіонам
можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та
самозабезпечення.
2. Соціальна політика. Головним завданням соціальної політики є
забезпечення соціального захисту різних верств населення регіонів, який
здійснюють органи регіонального та місцевого управління в межах своїх
можливостей.
3. Науково-технічна політика. Вона спрямовується на визначення
пріоритетів щодо вдосконалення та розвитку інвестиційної та інноваційної
діяльності в регіоні.
4. Екологічна політика. Нині набула надзвичайно важливого значення в
зв’язку з неприпустимим промисловим забрудненням довкілля.
5. Демографічна політика. Вона спрямовується на гальмування
депопулянійних процесів і деструктурування населення.
6. Гуманітарна політика. Головна мета — це духовний розвиток суспільств,
його моральний і фізичний стан.
7. Національна політика. Спрямовується на забезпечення конституційних,
політичних, економічних і соціальних прав громадян незалежно від
національності та віросповідання.
8. Зовнішньоекономічна політика. Спрямована на створення СЕЗ для
активізації підприємництва, формування ринкової інфраструктури,
залучення іноземних інвестицій, нарощування експортного потенціалу
окремих регіонів, що потребують прискореного розпитку,
9. Управлінська політика. Основна її мета — це створення єдиної системи
регіонального управління, що відповідає завданням регіонального
розвитку.
Основні напрямки ДРЕП затверджує Верховна Рада України
81. Засоби та методи державного регулювання соціально-економічного
розвитку регіонів.
Державне регулювання регіонального розвитку складається з
адміністративно-правового, економічного та специфічно-територіального
регулювання. Адміністративно-правове рег-ня включає розробку
регіональних програм на середньо- та короткостроковий періоди. Програми
спрямовано на вирішення проблем поточної збалансованості, стабілізації
економіки, подолання спаду виробництва, фінансового оздоровлення. Для
забезпечення стратегічних перетворень в економіці регіону можуть
складатись так звані структурні програми на довго- та середньострокову
перспективу. Економічне регулювання передбачає використання економічних
регуляторів розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. До ек.
регуляторів з боку держави належать податкова політика, цінова політика,
квоти та ліцензії, дотації та субвенції, державні закупівлі
.Специфічно-територіальне регулювання визначає конкретні методи
державного регулювання розвитку регіонів, через проведення типологізації
регіонів на макро- і мікрорівні. Типологізація регіонів проводиться за
такими параметрами : географічне положення, клім. умови, рівень ек. і
соц. розвитку, структура господарства, рівень розвитку виробничої та
соц. інфраструктури, рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Для
регулювання основних територіальних пропорцій і визначення стратегії
розвитку в Україні застос-ся мезорайонування, в основу якого покладено 8
ек. районів: Донецький, Придніпровський, Східний, Центральний,
Поліський, Подільський, Причорноморський, Карпатський. Для кожного з ек.
районів ДРЕП визначає головні перспективні напрями розвитку
господарських комплексів регіонів. Інструментами регулювання ДРЕП є :
система прогнозів, програм, планів; грошово-кредитна система; державні
закупівлі; законодавча база; приватизація державної власності,
інновації; фінансова система ; інвестиції.
82. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку
регіону. Складовим елементом ДРЕП є держ. регіональна фінансова політика
(ДРФП). ДРФП передбачає низку заходів щодо вдосконалення пропорцій
розподілу доходів і видатків зведеного бюджету між Державним бюджетом і
місцевими бюджетами відповідно до компетенції, функцій та обов’язків,
які виконують центральні та місцеві органи державної виконавчої влади й
органи місцевого самоврядування. Основними інструментами забезпечення
цієї політики є частка закріплених за територіями доходів у бюджетах на
всіх рівнях бюдж. системи, місцеві податки і збори, нормативи
відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, а також
дотації, субсидії та субвенції, що надаються місцевим бюджетам.
Проведення ДРФП передбачає застосування відповідної системи бюдж.
рег-ня, збалансування доходів і витрат на всіх рівнях бюдж. системи.
Регіональні органи управління з метою виконання власних функцій та для
фінансування витрат з реалізації ДРЕП наділяються певними майновими і
бюджетно-фінансовими правами. Ресурсним забезпеченням цих прав стають
так звані муніципальні фінанси, до складу яких входять місцеві бюджети.
Бюджетні та майнові права дають їм можливість розробляти, затверджувати
й виконувати свої бюджети, розпоряджатися підпорядкованими
підприємствами й отримувати від них доходи. Через місцеві бюджети до
населення доводяться кінцеві результати виробництва, розподіляються
суспільні фонди споживання між окремими верствами населення,
фінансується розвиток галузей виробничої сфери. Осн. функціями місц.
бюджетів є : формування грошових фондів для забезпечення діяльності
місцевих органів влади; розподіл і використання грош. коштів між
галузями ек-ки; контроль за фінансово-госп-ю діяльністю підприємств,
орг-й, установ. За своєю структурою місц. бюджети складаються з дохідної
та видаткової частин. Доходи місц. бюджетів формуються за рахунок
власних і регулюючих джерел доходів. Саме в балансуванні доходів і
витрат регіонів виявляється державне регулювання місцевих бюджетів.
83. Сутність і мета соціальної політики. Соціальна політика-це складова
частина загальної політики, гол. завдання якої полягає в розробці та
здійсненні необхідних заходів щодо збереження і зміцнення наявного сусп.
та держ. ладу. Можна виділити осн. напрями соц. політики в Україні:
підвищення добробуту за рахунок особистого труд. внеску, підприємництва
та ділової активності; надання відповідної допомоги по безробіттю,
збереження роб. місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу;
широка підтримка сім’ї, материнства та дитинства; проведення активної
екологічної політики тощо. Способом реалізації соц. політики є система
соц. захисту та соц. гарантій. Соц. Захист – це система державних
заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соц. становища
громадян. Соц. гарантії- система обов’язків держави перед своїми
громадянами стосовно задоволення їх соц. потреб. підходи до реалізації
соц. політики. Соц. підхід виходить із того, що суспільство має
гарантувати кожному громадянину доходи, не нижчі за межу
малозабезпеченості. Ринковий підхід-з того, що суспільство бере на себе
зобов’язання тільки створити умови кожному члену суспільства для
виявлення ним ек. активності та одержання доходу. Головна мета соц.
політики – зняти всі обмеження на шляху вільної ек. діяльності, дати
можливість кожному працівникові, кожному труд. колективу одержувати
доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільного
багатстваМетою соц. політики є забезпечення кожному громадянину
можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати
належний дохід, поліпшувати добробут.
84. Завдання соц. політики та показники соц. розвитку. Соціальна
політика має бути адекватною стану економіки, сприяти виходу з кризи,
забезпечити дотримання мінімально необхідних стандартів життєвого рівня
населення. Водночас заходи соц. політики спрямовуються на збереження та
відтворення трудового потенціалу народу, утвердження необхідної
мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю. Для
потрібна реалізація таких завдань: утворення необхідних умов для
поліпшення кожним працівником свого добробуту за рахунок особистого
трудового внеску, підприємництва та ділової активності; заходи щодо
нарощування фонду споживання, стимулювання ефективного платоспроможного
попиту; відновлення регулюючої функції мінімальної заробітної плати;
забезпечення прогресивних змін у співвідношенні між тарифною та
надтарифною частинами оплати праці; нагромадження необхідних фінансових
ресурсів для здійснення відповідної допомоги по безробіттю, стимулювання
розвитку малих підприємств та індивідуальної трудової діяльності;
забезпечення справедливої системи пенсійних виплат; захист
інтелектуального потенціалу суспільства; здійснення заходів із
соціальної адаптації молоді до умов ринкової економіки; проведення
активної економічної політики та багато ін.. Процес підвищення рівня
життя населення передбачає зв’язок та узгодження низки узагальнених та
окремих показників. Це соціально-демографічні, узагальнені вартісні
показники добробуту народу, показники, які хар-ть умови й оплату праці,
показники розвитку сфери послуг, показники зростання доходів і
споживання населення. Показниками результативності соціальної політики є
рівень і якість життя населення.
85. Державне регулювання реальних доходів населення. Одним з
найважливіших показників добробуту населення є його реальні доходи, на
підставі яких прогнозується загальний обсяг, структура і динаміка
споживання населенням матеріальних благ та послуг, склад і джерела
доходів населення, розмір і рівень диференціації доходів окремих
соціальних груп. Планування та регулювання доходів має враховувати
принцип нерівності формування й розподілу доходів у суспільстві. Цей
принцип є відносно стабільним- економічне піднесення в будь-якій країні
збільшує її доходи в цілому, але не веде до суттєвих змін тієї частки
сукупного доходу, які одержують конкретні групи населення чи категорії
сімей. Коли диференціація доходів у суспільстві є завеликою , то виникає
бідність, яка створює загрозу для нормального процесу відтворення
суспільства. Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей
мусить коригувати держава через податкову політику. Податкові
надходження потім перерозподіляються в порядку компенсації людям , що
несуть особливі фінансові витрати. Держава має забезпечити надання
цільової допомоги громадянам, що мають низькі доходи, не тільки з тим,
щоб ці люди мали змогу утриматись на певному життєвому рівні, а й із
тим, щоб вони могли робити хоч якісь невеличкі заощадження. Для цього
державними структурами розробляються спеціальні програми із збільшення
заощаджень у населення, стимулювання укладання договорів страхування
життя, забезпечення участі громадян у формуванні та розподілі доходів
підприємств. В основі реальних доходів переважної більшості населення є
реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян
від власного та колективного господарства. Державою встановлюються норми
оплати праці. Урядом країни встановлено єдині тарифні умови оплати праці
робітників і службовців щодо традиційних професій і посад. Державні
органи затверджують коефіцієнти співвідношень мінімальної з/п,
мінімальних тарифних ставок, диференціюючи їх за видами виробництв,
робіт і діяльності. Договірне регулювання з/п виходить із системи
тарифних угод на міжгалузевому, галузевому та виробничому рівнях.
86. Регулювання обсягу споживання матеріальних благ і послуг. Показники
обсягу споживання матеріальних благ і послуг характеризують середні
рівні споживання населенням найважливіших продовольчих товарів та
платних послуг. Для прогнозування рівня життя населення та його
державного регулювання використовують показники соціальних гарантій
населенню, такі як: прожитковий мінімум, вартісна величина « споживчого
кошика» з продуктів харчування, межа малозабезпеченості , допомога та
інше. Споживчий бюджет – це балансовий розрахунок, який характеризує
обсяг і структуру споживання населенням матеріальних благ та споживчих
послуг. Споживчий бюджет складається з індивідуального бюджету та
грошової оцінки послуг. Прогнозування бюджету здійснюється з допомогою
побудови моделі динаміки і структури споживання, орієнтованої на
досягнення раціонального споживання населенням матеріальних благ і
послуг. Прогноз споживчого бюджету застосовується для оцінки досягнутого
рівня життя населення; обґрунтування рівня доходів сімей, оплати праці,
доходів, соціальних виплат та пільг. Мінімальний споживчий бюджет – це
балансовий розрахунок, що визначає такий обсяг доходів, який уможливлює
задоволення потреб в їжі, одежі, розвитку дітей,та ін. Мінімальний
споживчий бюджет розраховується за такими методами: статистичний,
структурний, нормативний. До системи державного регулювання рівня життя
входить, як правило, індексація грошових доходів населення. Головна мета
індексації – збереження життєвого рівня населення або захист його
найменш забезпечених верств. Індексації підлягають грошові доходи
громадян, що не мають одноразового характеру : державні пенсії,
соціальна допомога, стипендія, оплата праці, відшкодування в разі втрати
працездатності.
88. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ.
Відповідно до законодавства Укріїни зайнятість населенння – це
діяльність, пов»язана із задоволенням особистих і суспільних потреб.
Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі
законодавчих актів, основними з яких є Закон України «Про зайнятість
населення» та Програма зайнятості населення на 1997-2000 рр. З-н
гарантує всім працездатним особам працездатного віку: право здійснювати
будб-яку законну економічну діяльність; захист від дискримінаційної
практики найму на роботу і звільнення; безплатну допомогу в пошуках
роботи; грошову компенсацію, пов»язану із направленням на роботу до
інших регіонів; безкоштовне навчання й перенавчання безробітних; надання
роботи за фахом випускникам навчальних закладів та ін..
Програма зайнятості населення на 1997-2000 визначає заходи держави щодо
надання допомоги громодянам у працевлаштуванні, організації роботи з
професійної підготовки та перепідготовки кадрів, сприяння створенню
робочих місць, участь в роботі з профорієнтації молоді, організації
громадських платних робіт.
Основні функ-її з регулювання ринку праці в Україні здійснює
Міністерство праці і соціальної політики. В 1991 було створено Державну
службу зайнятості, який складається з національного центру зайнятості.
Державне регулювання ринку праці та зайнятість населення використовує
певні правові, організаційні та наукові важелі.
Правові заходи: З-н України «Про зайнятість населення», зміни і
доповнення до нього, інші з-ни й підзаконні акти.
Організаційні заходи: 1)активні – створення додаткових сфер зайнятості
економіки, підвищення кваліфікації, надання допомоги в
працевлаштуванні, надання допомоги в разі трудової міграції; пасивні
заходи – асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним утрати
доходів, на забезпечення дострокового виходу на пенсію.
Наукові заходи – наукове обгрунтування державної політики зайнятості.
Відтак держава володіє досить широким діапазоном різноманітних методів
та інструментів впливу на зайнятість населення.
89.Необхідність ОНПС
Екологія означає науку про відносини рослинних та тваринних організмів
із навколишнім середовищем. Усі наши негаразди, прямо чи
опосередковано, повязані з надзвичайно загрозливою екологічною
ситуацією, що склалась на терені нашої д-ви. В Укр вже досить давно
сталися структурні деформації народного господарства, коли перевага
віддавалася розвитку сировинно-видобувних – найбільш екол небезпечних
галузей промисловості. Економіці Укр притаманна висока питома вага
ресурсомістких та еноргомістких технологій, використання яких у
промисловості і с\г здійснюється найбільш «дешевим» способом – без
будівництва відповідних очисних споруд. Низька еолог свідомість сус-ва,
високий рівень концентрації пром та інтенсивне с\г – причина високого
техногенного навантаження на ПС.
Аварія в 1986р ЧАЕС- екол катастрофа.
З міжнародної т.з для позитивного розвитку необхідні такі передумови:
політична сис-ма повинна забезпечити участь широкої громадськості в
прийнятті рішень, соц сис-ма здатна знімати напруженість, що виникає
внаслідок негармонійного екон розвитку; сис-ма ефективного в-ва,
орієнтованого на збере-ження еколого-ресурсної бази; міжнародна сис-ма,
що сприяла б налагодженню сталих торгових та фінансових звязків;
достатньо гнучка адміністративна с-ма.
90. Принципи та обєкти охорони довкілля.
Обовязкова умова сталого екон та соц розвитку Укр – є ОНПС. Відносини в
галузі ОНПС в Укр регулюються законом «Про ОНС», а також земельним,
водним, лісовим законодавством, та ін спец закон-вом.
До основних принципів ОНС: пріоритетність вимог екол безпеки,
обовязковість додержання екол стандартів, нормативів та лімітів
використання ПР під час здійснення госодарської, управлінської та ін
діяльності; зарантування екол безпечного середовища для життя та здоровя
людей; науково обгрунтоване узгодження екол, екон та соц інтересів
сус-ва; обовязковість екол експертизи; стягнення плати за забруднення
НПС; компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про ОНПС;
поєднання заходів щодо стимулювання охорони й відповідальностіза
псування НС.
Обєкти. Державній ох та регулювання використання на тер-ї Укр
підлягають: НПС як сукупність природних та природно-соц умов та
процесів; ПР як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в
н\г в даний період (земля, надра, вода, атмосф повітря, ліса та ін
рослинність, тваринний світ); ландшафти та ін природні комплекси; тер-ї
та обєкти природно-заповідного фонду Укр; здоровя та життя людей.
92. Державне управління в сфері охорони навколишнього природного
середовища(ОНПС).
В Україні існує система органів управління в галузі ОНПС – це юридично
самостійні державні самоврядні і громадські інституції, уповноважені
здійснювати організаційно-розпорядчі, координаційні, консультативні,
організаційно-експертні, контрольні та ін функції в галузі забезпечення
екологічної безпеки, ефективного використання ПР і ОНПС. До системи
органів управління в галузі ОНС належать органи: 1.Загальнодержавного
управління (Кабмін, Рада національної безпеки, та ін),2.Спеціального
державного управління (Міністерство ОхЗУкр, Державний комітет Укр по
земельним ресурсам, та ін) 3.Місцевого самоврядування (міські Ради
народних депутатів, селещні, обласні) 4.Громадського управління
(Українське това-риство охорони природи, Укр-ка екологічна академія
наук, Національний ек-ний центр,).
До повноважень належать: ВРУ(затверджує д-ні екол-і програми,
визначає правові основи регулювання відносин у галузі ОНПС, приймає
рішення про припинення діяльності підп-в і обєктів у разі порушення ними
законодавства про ОНПС, та ін); Кабмін (здійснює реалізацію визначеної
ВРУ екол-ї політики, забезпечує розробку д-них екол-х прогам, кординує
діяльність міністерств, відомств, та ін); Мінекол-ї та природних
ресурсів Укр та органи на місцях (ведуть контроль за використанням та
охороною земель, лісів та ін рослинності, тваринного світу, морського
середовища та природніх ресурсів тереторіальних вод; здійснює державну
екол експертизу); Місцеві Ради народних депутатів (забезпечує реалізацію
екол-ї політики в Укр, екол прав громадян, інформують н-ня про стан
НПС); Виконавчі і розпорядчі органи місцевих Рад народних депутатів
(здійснюють реалізацію рішень відповідних Рад нд, організують екол
освіту та екол виховання громадян, та ін); Громацькі природоохоронні
обєднання (розробляють та пропагують природоох програми, ін)
92.Державне управління в сфері охорони навколишнього природного
середовища(ОНПС).
В Україні існує система органів управління в галузі ОНПС – це юридично
самостійні державні самоврядні і громадські інституції, уповноважені
здійснювати організаційно-розпорядчі, координаційні, консультативні,
організаційно-експертні, контрольні та ін функції в галузі забезпечення
екологічної безпеки, ефективного використання ПР і ОНПС. До системи
органів управління в галузі ОНС належать органи: 1.Загальнодержавного
управління (Кабмін, Постійна урядова комісія з питань техногенної
екологічної безпеки і надзви-чайних сетуацій, Рада національної безпеки,
уряд АвтРеспКрим, обласні державні адміністрації, районні/-/- та
ін),2.Спеціального державного управління (Міністерство ОхЗУкр, Державний
комітет Укр по земельним ресурсам, -\- водному г-ву, МВС Укр, Мінпалива
та енергетики України та ін) 3.Місцевого самоврядування (міські Ради
народних депутатів, селещні-\-, сільські-\-, обласні-\-, районні-\-,
районні у містах) 4.Громадського управління (Українське това-риство
охорони природи, Укр-ка екологічна академія наук, Ук-а ек-а асоціація
«Зелений світ», Національний ек-ний центр, Ук-й ек-ний фонд).
До повноважень належать: ВРУ(затверджує д-ні екол-і програми,
визначає правові основи регулювання відносин у галузі ОНПС, приймає
рішення про припинення діяльності підп-в і обєктів у разі порушення ними
законодавства про ОНПС, та ін); Кабмін (здійснює реалізацію визначеної
ВРУ екол-ї політики, забезпечує розробку д-них екол-х прогам, кординує
діяльність міністерств, відомств, ін установ та організацій Укр з питань
ОНПС, встановлює порядок та граничні розміри плати за користування
пририродніми ресурсами, забруднення НПС, захоронення (складування)
відходів, ін види шкідливого впливу на довкілля та ін); Мінекол-ї та
природних ресурсів Укр та органи на місцях (ведуть контроль за
використанням та охороною земель, надр, поверхневих та підземних вод,
атмосферного повітря, лісів та ін рослинності, тваринного світу,
морського середовища та природніх ресурсів тереторіальних вод;
забезпечує роботу екологічної інформаційної системи, здійснює державну
екол експертизу); Місцеві Ради народних депутатів (забезпечує реалізацію
екол-ї політики в Укр, екол прав громадян, затверджують з урахуванням
екол вимог проекти планування і забудови населених пунктів, генеральні
плати та системи промислових вузлів, інформують н-ня про стан НПС);
Виконавчі і розпорядчі органи місцевих Рад народних депутатів
(здійснюють реалізацію рішень відповідних Рад нд, визначаютьпорядок
оплати та розміри платежів за забруднення НС, організують екол освіту та
екол виховання громадян, та ін); Громацькі природоохоронні обєднання
(розробляють та пропагують природоох програми, вносять до відповідних
органів пропозиції про організацію тереторій та обєктів
прородно-заповітного фондута ін)
90. Принципи та обєкти охорони довкілля.
Обовязкова умова сталого екон та соц розвитку Укр – є ОНПС. Відносини в
галузі ОНПС в Укр регулюються законом «Про ОНС», а також земельним,
водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону
атмосферного повітря, про охорону та використання рослинного та
тваринного світу ін спец закон-вом.
До основних принципів ОНС: пріоритетність вимог екол безпеки,
обовязковість додержання екол стандартів, нормативів та лімітів
використання ПР під час здійснення госодарської, управлінської та ін
діяльності; зарантування екол безпечного середовища для життя та здоровя
людей; запобіжний х-р заходів з ОНПС; екологізація мат-го в-ва;
збереження просторової та видової різноманітності й цілісності природних
обєктів і комплексів; науково обгрунтоване узгодження екол, екон та соц
інтересів сус-ва; обовязковість екол експертизи; гласність та
демократизм у прийнятті рішень; науково обгр нормування впливу гопод-ї
та ін діяльності на НПС; безплатність заг-ного та платність спец
використання ПР для господарської діяльності; стягнення плати за
забруднення НПС; компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства
про ОНПС; поєднання заходів щодо стимулювання охорони й
відповідальностіза псування НС.
Обєкти. Державній ох та регулювання використання на тер-ї Укр
підлягають: НПС як сукупність природних та природно-соц умов та
процесів; ПР як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в
н\г в даний період (земля, надра, вода, атмосф повітря, ліса та ін
рослинність, тваринний світ); ландшафти та ін природні комплекси; тер-ї
та обєкти природно-заповідного фонду Укр; здоровя та життя людей.
89.Необхідність ОНПС
Екологія означає науку про відносини рослинних та тваринних організмів
із навколишнім середовищем. Усі наши негаразди, прямо чи
опосередковано, повязані з надзвичайно загрозливою екологічною
ситуацією, що склалась на терені нашої д-ви. В Укр вже досить давно
сталися структурні деформації народного господарства, коли перевага
віддавалася розвитку сировинно-видобувних – найбільш екол небезпечних
галузей промисловості. Економіці Укр притаманна висока питома вага
ресурсомістких та еноргомістких технологій, використання яких у
промисловості і с\г здійснюється найбільш «дешевим» способом – без
будівництва відповідних очисних споруд. Низька еолог свідомість сус-ва,
високий рівень концентрації пром та інтенсивне с\г – причина високого
техногенного навантаження на ПС.
Аварія в 1986р ЧАЕС- екол катастрофа.
Високий рівень у м Донецьк, Маріуполь, Одеса, ДНпетровськ, Дндзержинськ,
Запо-ріжжя, Лисичанськ, Кр ріг, Полтава, Ялта, Київ. Хімічного та
бактеріологічного забруднення має акваторія Азовського моря, особливо в
р-нах Маріуполя та Бердянська.
В Укр на 1 жителя припадає в 15 р менше води ніж в країнах Європи.
З міжнародної т.з для позитивного розвитку необхідні такі передумови:
політична сис-ма повинна забезпечити участь широкої громадськості в
прийнятті рішень, соц сис-ма здатна знімати напруженість, що виникає
внаслідок негармонійного екон розвитку; сис-ма ефективного в-ва,
орієнтованого на збере-ження еколого-ресурсної бази; міжнародна сис-ма,
що сприяла б налагодженню сталих торгових та фінансових звязків;
достатньо гнучка адміністративна с-ма.
88. ДР зайнятістю н-ня
ДР використовує певні правові, організаційні та наукові важелі. Вони
забезпечують управління ринком праці та стимулювання зайнятості н-ня.
Правові заходи. Головним чинником прав рег ринку праці є Закон У «Про
зайнятість н-ня», зміни й доповнення до нього ян закони, підзаконні акти
та розпорядчі документи уряду.
Організаційні заходи : Активні (створення додаткових сфер зайнятості;
професійна орієнтація н-ня, підготовка та перепідготовка, підвищення
кваліфікації кадрів; посилення мобільності робочої сили; надання
допомоги в працевлаштуванні, в разі труд міграції) Пасивні (наукове
асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним утрати доходів,
на забезпечення дострокового виходу на пенсію та ін грошові допомоги –
ці заходи не впливають на регулювання D та S роб сили).
Наукові заходи: наукове обгрунтування державної політики зайнятості н-ня
, наукове забезпечення анілізу проблем зайнятості н-ня на ринку праці;
оцінка стану та перспектив розвитку та формування ринку праці Укр,
визначення пріоритетних досліджень у цій сфері.
Вітчизняні економісти та дослідники переконані, що на даному етапі
становлення нової економічної системи ситуація на ринку праці Укр
потребує активного д-ного регулювання бо інакше неминуче «обвальне»
зростання безробіття та ускладнення ситуації на ринку праці в цілому.
Для гарантованого забезпечення прожитко-вого мін здійснюється ДР оплати
праці. 2 частини оп праці: основна-визначається тарифними ставками та
посадовими окладами; додаткова. За сучасних умов застосовується д-не та
договірне регулювання оп праці. Методи прямого ДР: встановлення мін з\п
та ін д-них норм та гарантій оп праці, умов та розмірів оп праці, мах
посадових окладів керівників д-них під-в. Непрямі: регулювання фонду
споживання, через оподаткування підп-в та доходів працівників та ін.
Договірне регул оп пр найманих працівників здійснюється на базі системи
тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому, виробничому, галузевому
рівнях.
Основним елементом ДР праці є мін з\п. Держава запроваджує тарифну с-му
, форми й с-ми опл пр, єдині тарифні умови опл пр. Для рег фонду
споживання та фонду опл пр визначається показник сер з\п.
86.Регулювання обсягу споживання мат благ та послуг.
Показники обсягу споживання мат благ і послуг х-ть середні рівні спож
н-ням найважливіших продовольчих товарів (мясо, молдоко, яйця, риба,
хлібопродукти, картопла, овочі, фрукти) та платних послуг. Для
прогнозування рівня життя н-ня та його д-ного регулювання використовують
показники соц гарантій н-ню такі як: мін споживчий бюджет, величина
вартості прожиткового мін, вартісна величина «споживчого кошику» з
продуктів харчування, межа малозабезпеченості; мін з\п; мін пенся,
стипендія, допомоги та ін.
Мін спож бюджет – це балансовий розрахунок, що визначає такий обсяг
доходів, який уможливлює задоволення потреб в їжі. Одежі, предметам
господарського вжитку, культурних запитах на рівні мін фізіологічних
норм, достатніх для життєдіяльності здорової дорослої людини, розвитку
дітей, збереження здоровя людей похилого віку.
Визначаючи мін спож бюджет, використовують розрахунки мін «сп кошиків»
(продовольчих та непрод). Вартісна оцінка товарів і послуг, що входять
до їх складу можи відігравати роль довгострокового соц нормативу
малозабезпеченості лише за достатнього D та S товарів і послуг . Набори
кошиків визначають за нормативами, що їх розраховують наукові заклади
для статево-вікових груп н-ня на душу н-ня в сер по країні.
85. ДР реальних доходів н-ня.
Одним з найважливіших показників добробуту н-ня є його реальні доходи,
на підставі яких прогнозується заг обсяг, структура і динаміка
споживання н-ням мат благ і послуг, склад і джер доходів н-ня, розмір і
рівень диференціації доходів окремих соц груп. Планування та рег доходів
має враховувати принцип рерівності формування й розподілу доходів у
суспільстві. Причинами нерівності утв й розподілу доходів є: різниця у
фіз та розумових здібностях людей, їх освіті та проф підготовці, у
складі сімей, у наявності власності (житло, земля, акції тощо). Коли
дифер доходів у суспільстві є завеликою, то винкає бідність, яка ств
загрозу для нормального процесу відтворення суспільства. Бідність визн
показником прожиткового мін, який пост змін внаслідок зміни цін на ринку
товарів та послуг.
В Укр законодавчо встановл мін з\п та мін ставки компенсаційних доплат,
залежно від стану екон розвитку к-ни, досягнутого рівня продуктивності
праці, сер з\п, вартості мін споживчого бюджету. Державою всан-ся норми
опл пр за роботу в понадурочний час, нічні часи, у святкові та вихідні
дні, за час простою, який має місце не з вини працівника, за
виготовлення продукції, що виявилася браком не з вини працівника, за
роботу особам молодшим від 18 рта ін
На держ рівні угоди щодо регул з\п уклад кабмін Укр та профспілковими
обєднаннями з метою забезпеч ефективного господ-ня в держ секторі
економіки, захисту соц-екон й трудових інтересів працівників. Розміри
виплат не можуть бути мен ніж це передбачено чинним законодавством,
тарифними угодами й колект договором, і залежать від викон умов
контракту.
84. Завдання соц політики та показники соц розвитку
Соц політика має сприяти виходу з кризи, забезп дотримання мін-но
необхідних стандартів життєвого рівня н-ня. Завдання: утв необх умов для
поліпшення кожним трудівником свого добробуту за рах особистого тр
внеску , підприємництва та ділової активності; заходи щодо нарощування
фонду спожив, стимулювання ефективного платоспр попиту; мін з\п не
повинна бути нежче за офіц встан межу малозабезпеченості; нагромадження
необхідних фін ресурсів для здійснення відповідної допомоги по
безробіттю, для збереження робочих місць у процесі роздержавлення та
приватизації, стимул розвитку малих підпр-в та індив труд діяльності,
запровадження сис-ми гром робіт, фахової перепідготовки осіб, що
втратили роботу; забезп справедливої сис-ми пенсійних виплат з урах труд
внеску кожної окремої особи; захист інтелектуального потенціалу
суспільства; підтримка розвитку дух сфери, освіти, науки, культури;
проведення активної екон політики, розробка програм охорони довкілля та
раціонального викор ПР.
Процес підв жит рівня н-ня передбачає звязок та узгодження низки
узгоджених та окремих показників: соц-демограф (кіл н-ня, його склад за
статтю, віком та соц станом; міграція та ін); узаг-ні вартісні показники
добробуту народу (нац дохід на душу н-ня, сукупні ресурси для спожив та
невир будівництва та ін); , що х-ють умови й оплату праці; розвитку
сфери послу; зростання доходів та спож н-ня.
Показниками результативності соц політики є рівень (міра задоволення мат
та дух потреб) і якість життя н-ня. Для оцінки рівня життя н-ня викор
такі показники: прожитковий мінімум; величина вартості прожитукового
мінімуму; вартісна величина «споживчого кошика» продуктів харчування;
межа малозабезпече-ності; мін з\п та мін пенсія тощо.
93. Економічний механізм забез-ня природоохоронної діяльності.
Екон заходи забезпечення ОНПС: взаємозвязок всієї управлінської,
наук-техн та госп-ї діяльності підп-в, установ та організацій з
раціональним використанням природних ресурсів та ефективною охороною
ОПС; визнач джерел фінансування заходів про ОНС; установлення лімітів
використ ПР; установлення порядку оплати та нормртивів і розмірів
платежів за використання ПР; надання підп-вам, устан та організаціям, а
також громадянам податкових, кредитних та ін пільг за впровадження ними
маловідходих енорго ті ресурсозберігаючих технологій та нетрадиційних
видів енергії, здійснення ін ефект заходів з ОНПС; відшкодування в устан
порядку збитків завданих порушенням законодавства про ОНПС.
Плата за спец використання ПР встанов-люється на основі нормативів
оплати і лімітів використання ресурсів. Нормативи плати за викор ПР
визначаються з урахуванням їхнього поширення, якості, можливості
відтворення, доступності, продуктивності, місцезнаходжен-ня, можливості
переробки й утилізації відходів та ін факторів. Платежі за викор ПР у
межах встановлених лімітів відносяться на витрати в-ва, а за понад
лімітне використання та псування їхньої якості зтягують з прибутку, що
залишається в розпорядженні підп-в, установ організацій чи громадян.
Платежі за вико-ристання ПР надходять до місцевих бюджетів та ДерБюдУкр
і спрямовуються на виконання робіт із відтворення та підтримання цих
ресурсів у належному стані.
91. Засоби та методи екологічного регулю-вання.
Екол регулювання- це сис-ма активних законодавчих, адмін та екон заходів
і важелів впливу, які використовують деож-ні органи різного рівня для
примушування забруд-нювачів НС обмежити викиди шкідливих речовин у
природні й техногенні середовища, а також для мат-го стимулювання
сумлінних природокористувачів. Для ефективного екол регулювання
першочергове знач має вибір правильного методу регулювання: спроби
примусу, порядок обовязкової оцінки впливу на НС – екол експертиза,
прогресивні норма-тиви зниження викидів, екон санкції, адмін,
цивільно-правова та кримінальна відповідаль-ність за невиконання вимог
емісійних нормативів, інструменти матер стимулювання і підтримки,
повязані з природоох діяльність держави, пряме й непряме д-не
стимулювання підп-в, податки на вироби та продукти, стандарти та
норми-орієнтири граничних концентрацій і викидів, зонування тер-ій,
плани землекористування, відповідальність за право-порушення екол х-ру,
порядок покриття збитків у результаті забруднення середовища, поря-док
обовязкового страхування еконл ризиків. Важливим засобом ДР має бути
держ прог-рама ОНС і раціонального використання ПР.
87. Система трудових балансів.
Мінекон та регіональні управління екон місцевих дедж адміністрацій також
виконують певні функції з регулюв ринку праці. Вони здійснюють аналіз та
прогнозув кіл-ті н-ня, ТР та ринку праці, а також розробляють зведений
баланс ТР, та звед баланс ринку праці. Основним документом для
прогнозування ТР є зведений баланс ТР, який складається з 4 розділів:
н-ня, ТР, розподіл ТР, розподіл зайнятих за сферами і галузями н\г. ДР
ринку праці та зайнятості використовує певні правові, орган та наукові
важелі. Вони забезпечують управління ринком праці та стимулювання
зайнятості н-ня.
Ринок праці – соціально-екон категорія, яка х-є відносини людей, що
виявляються в процесі найму, оцінки, звільнення працівників та
встановлення розмірів компенсацій за вико-ристану робочу силу. Трудові
ресурси – чисе-льність н-ня зайнятого в суспільному вир-ві, а також
незайнятого в ньом працездат н-ня працезд віку. Зайнятість н-ня –
діяльність повязана із задовол особистих та суспільних потреб.
74.Тарифні методи ДР зовнішньоекономічної діяльності
Центральне місце в державному регулюванні регулюванні зовнішньої
торгівлі належить тарифному регулюванню,яке в Україні спирається на
Закон «Про єдиний митний тариф».Митний тариф – це систематизований
перелік товарів із зазначенням мита,яким вони обкладаються під час
перетину митного кордону країни.Митні тарифи розробляються за товарним
класифікатором. Найпоширеним класифікато-ром, що діє в міжнародній
торгівлі,є так звана Гармоннізована система опису та кодування
товарів,яку Україна почала застосовувати з 1991р. Митні тарифи
складаються з конкретних ставок мита.Мито – це податок,який стягуються
митними органами з товарів,що вивозяться або ввозяться на територію
країни. Запровадження мита сприяє захисту націоальних виробників від
іноземної конкуренції,забезпечує надходження коштів до
держ.бюдж.,поліпшує умови доступу національних товарів на зарубіжні
ринки. У міжнародній практиці застосовується
експортне,імпортне,транзитне ,антидепінгове,
компенсаційне та ін. види мита.Найбільш широко в процесі ДР
зовн.торг.операцій використовується імпортне\ввізне\ мито, експортне
мито застосовують переважно до тов.традиц.експорту.Величина мита
визначається за допомогою ставок,які поділяються на
адвалорні\процентні\, специфічні та комбіновані.Адвалорна ставка – % від
ціни тов.,специфічна – у грошовій формі на один.маси,об»єму,кількості
тов.Важливим митним інструментом є антидепінгове мито. Воно
встановлюється на тов.,які ввозяться за цінами значно нижчими за
ціни або собівартість у країні-експортері.Ставка антидепінгового мита не
повинна перевищувати різниці між депінговою ціною та серед.ціною тов.
80.Механізм реалізаціі регіональної економічної політики держави.
Осн.склад. елементами механізму ДР є:
1.законодавчо-нормат.база.2.бюдж.-фінансове регулювання регіонального
розвитку та селективна підтримка окремих регіонів з боку
держави.3.реалізація держ.регіональн.програм ,а також індикативних
прогнозів і місцевих програм соц.-економ. Розвитку відповід.
Адмін.-територ.утворень.4.створення та розвиток спец.економ. \вільних\
зон.5.розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва.
Законодавчо-нормат.база створ. Правову осрову для реал.та зміцненню
відносин «центр-регіони».Законодавчі акти визначають права і обов»язки
регіонів у бюджетній і податковій політиці Укр.,їх повноваження в
управлінні майном,що перебуває у загальнодерж.власності,їх участь у
реалізації загальнодерж. та регіон. програм. Принцепи формування та
розподілу фінансових ресурсів між держ. й місцевими бюджетами є
ключовими механізмами регіон. розвитку. Держ.спрям. свою політику на
зміцнення автономії регіонів.Податкова система на центральному й
місцевому рівнях на законодавчо встановлених стабільних ставках
податкових надходжень до держ.та місц.бюджетів і розширенні прав
місцевих органів влади щодо запровадження місцевих податків та
зборів.Використання прям.держ. інвестування,надання субсидій,створення
спец.фондів для фінансування програм, залучення іноземного та
вітчизняного приватного капіталу,пільгове кредитування й
оподаткування,префереції та використанн позабюджетних коштів посилюють
вплив держ. на економ.регіонів.У такий спосіб держ. здійснює
загальнонац.програми для розв»язання найважлив.регіонал.проблем :
1.забезпечення соц.гарантій для населення регіонів.2.фінансування
будівництва й функціонування загальнонац. Об»єктів культури, освіти,
науки, охорони здоров»я.3. на
дання цільової фінансової допомоги окремим регіонам з метою прискорення
реформування економ.Реал.держ.регіон. програм – це засіб регулювання
розвитку економ.регіонів.Вони дають можливість погодити
територ.,галузеві та держ.інтереси.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
