Економіка (шпаргалка)

1.Межа вироб.можлив-й, команд.та ринк.форми орг-ції ек-ки.

Обмеженість ек.потенціалу країни можна показати за доп.межі
вироб.можливостей. Якщо результат вир-ва умовно поділити на 2 групи
(напр.сусп.товари й приват.товари), то межа вироб.можл-й відбиватиме мах
кіл-ті сусп.і приват.товарів, які можуть одночасно вироблятися за даної
кіл-ті ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю викор-ться.

Найважливішими формами орг-ції ек-ки є командна та ринкова. Сутність
коман.ек-ки поляг.в тому, що держава здійсн.координоване ведення
господ-ва в масштабах країни. Елем-ти к.е.застосовувались урядами
ек.-розвин.країн під час світ.війн, ек.криз. Але досвід показав, що ця
форма не ефект-на:деформ.струк-ра ек-ки, здійсн.зрівняльний розподіл
доходів, не має стимулу для розвитку. Для ринк.форми хар-но механізм
ринк.саморегул-ня, який діє на взаємодії ринк.ціни, співвідн-ня попиту і
пропоз-ї та конкуренції. Р.ек-ка діє як “незрима рука”,тбт об”єднує
виробників і споживачів у єдину ек.с-му,підпорядковує вир-во
сусп.потребам у формі платоспромож.попиту. Але механізм р.ек-ки
забезпечує ефект.стан лише в певних умовах. Розподіл ресурсів, за якого
жоден із суб”єктів ринку не може поліпшити свого стану без того, щоб не
погіршити стану ін.суб”єктів ринку, наз.ефективним (за Паретто).

2.Вади ринк.саморегулювання.

Вади ринку – це умови за яких ринк.механізм не забезп. оптим-го за
Паретто викор-ня ресурсів.

Виділ.такі вади:

1)неспроможність конкуренції (для норм.ф-ціонув-ня ринку повинна бути
присутня конкуренція, але в процесі концентрації капіталів
утвор.монополії, які згодом підривають конкур-ію, створюючи загрозу
існув-ня самого ринку)

2)нездатність ринку забезпечувати людей сусп.товарами

Сусп.товари мають властив-ті:

-заг.доступність

-несуперність у споживанні

Товари, якім у найвищ.ступеню хар-ні ці власт-ті наз.чистими
сусп.товарами. Якщо товару не хар-ні такі власт-ті вони наз.приватними.
Якщо хоч 1 з властив-й хар-а, то товар наз. змішаним сусп.товаром.
Локальні сусп.товари – товари, якими корист.окремі групи людей.

В деяк.випадках сусп.товари можуть надаватися приватн.виробниками. Але
як правило не надаються. Перешкоди: 1) “проблема зайця” (проблема,
пов”яз.з небажанням окрем.людей добровільно оплачувати спожив-ня
сусп.благ;2)створення громісткого сусп.апарату.

3)зовн.ефекти (екстерналії) (споживач сплачує не в повному обсязі
вартість товарів –екстерналії. Коли дії суб”єктів ринка завдають шкоду
іншим наз негатив.екстерналії. Коли 1 суб”єкт приносить користь іншим
наз.позитивні екстерналії. Підп-во, яке породжує негат.екстерн-ї
перекладає на інших частку витрат. При позитив.екстерн-ї підп-во бере на
себе частку витрат.

4)неповнота ринку(повний ринок забезпечує споживачів товарів в повному
обсязі за цінами, що перевищують витрати на вир-во. Неповнота ринку –
дефіцит товару, технології.

5)недосконалість інформації( ідеал.ринок, коли виробн.і спожив.все
знають про товар. В практиці такого не існує. Суб”єктам ринку
приходиться діяти без повної інфор-ї, що не дозвол.планувати дії на
майбутнє. Інформ.асиметрія породжує диктат виробника чи споживача.

6)ек.нестабільність(пов”язана з циклічним хар-ром розв-ку ек-ки
(хвилеподібний)

Наявність вад ринк.саморегулювання зумовлює необ-ть ДРЕ.

3. Політ., соц., міжнарод., та ек. ф-ції держави.

Нині держава виконує політичну, соціальну, міжнародну та економічну
функції.

Політична функція держави полягає в забезпеченні цілісності й збереженні
суспільства, формою якого є ця держава, у створенні умов для спокійного
та гармонійного його розвитку. Якщо держава не підтримує такого стану,
дозволяє окремим політичним силам провокувати різного роду соціальні
конфлікти, то вона не виконує своєї суспільної функції, не виправдовує
свого існування. За таких умов про будь-яке державне управління не може
бути й мови.

Соціальна функція держави полягає в забезпеченні на всій території
країни прав і свобод кожної людини і громадянина. Свобода людини
реалізується в суспільстві, у спілкуванні та співпраці людей. Окремі
особи використовують те саме середовище для досягнення різних цілей, у
тому числі і злочинних. За таких обставин тільки державна влада здатна
бути гарантом захисту прав і свобод.

Виконання соціальної функції передбачає: створення державою умов для
відтворення й розвитку людини (демографічна політика, освіта, виховання
тощо): формування соціокультурного простору, сприятливого для
самореалізації кожної людини; стимулювання творчого зростання людини;
утілення в життя принципів соціальної справедливості тощо.

Міжнародна (зовнішня) функція держави полягає в підтримуванні свободи,
суверенітету та історичного існування народів конкретної країни в рамках
світового співтовариства. Якщо людина реалізується у своєму народові
(нації), то народ у цілому — у взаємодії з іншими народами. Зовнішня
політика має враховувати геополітичні обставини, які визначають долю
народів, а також одвічні національні інтереси. Держава повинна
здійснювати міжнародну функцію в стратегічних параметрах, налагоджувати
нормальні взаємини з іншими країнами вздовж своїх кордонів, зберігати й
зміцнювати співробітництво з якомога більшою кількістю держав, сприяти
розвитку міжнародних організацій. Сприятливе міжнародне становище
створює умови для конструктивного розвитку будь-якої країни.

Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для
ефективної економічної діяльності суспільства. Усі функції держави тісно
взаємопов’язані. Але, на думку економістів, економічна функція є
найважливішою, тому що брак належного економічного потенціалу або низька
ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних
функцій.

4.Ек.ф-ції держави.

5 напрямків:

1.Забезпечення ек-ки необх-ю кіл-тю грошей.(здійсн. державою
грош-кред.політики)

2.Формування правових засад функціонування ек-ки.(д.визначає прав.статус
окремих форм власності, узаконює існування різн.видів господ.діял-ті,
регулює відносини між виробниками та покупцями товарів, регламентує
здійснення окремими підп-вами зовнішньек.діял-ті, визначає обов”язки
підп-в перед д. і т.д.)

3.Усунення вад ринкового саморегулювання. (д. здійсн. Захист
конкуренції, забезпечує людей сусп.товарами, реагує на можливість
виникнення негатив.екстерналій, бере участь у розв”язанні проблем
неповноти ринку, формує інформаційну інфраструк-ру ринку, здійснює
стабілізаційну політику)

4.Перерозподіл доходів. (для зменшення нерівності в доходах д.здійсн.їх
перерозподіл через різноманітні соц.програми у формі
трансфертн.платежів.Трансферти – це платежі, які здійсн.д.без надання
їхніми отримувачами у відповідь б.-я.товарів та послуг.)

5.Забезпечення людей обов”язковими товарами. (товари, які д.зобов”язує
людей використовувати, наз.обов”язк.товарамию)

Реал-ція ек.ф.д.здійсн.через механізм бюдж., фіскал., грош-кредит,
структурної, інвестиц, цінов, соц, зовнішньоек та ін.напрямків соц-ек
політики.

5.Сутність понять “державне втручання в ек-ку”, “держ упр-ня ек-кою” та
“ек політика держави”.

Для визнач-ня ролі держави в ек-ці викор.такі терміни:

1.“державне втручання в ек-ку”- найменше відповідає сутності явища.Він
породжує уявлення про насильницьке втручання, насправді д.є не
зовн.с-мою щодо ек-ки, а її склад.частиною.

2. “ек політика держави” є елементом заг.держ.політики, яка включ соц.,
гуманітарний, оборонний, еколог та інші напрями. Вона має бути
комплексною, охоплювати всі сфери сусп.життя. Держ.ек.політика-це є
цілеспрямований вплив на ек.процеси на макро- і мікрорівні, створення й
удосконалення умов ек.розв-ку відповідно до певного сусп.устрою.
Ек.політика є тією основою, на якій базується держ.регул-ня ек-ки.

3. “держ упр-ня ек-кою” –це організуючий і регулюючий вплив держави на
ек.діял-ть суб”єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення
результативності. Осн.ф-ціями упр-ня є: орг-ція, планув-ня, регул-ня,
кадрове забезпечення, контроль.

6.Сутність, об”єкти та суб”єкти ДРЕ.

ДРЕ –це с-ма знань про сутність, з-номір-ті дії та правила застосування
типових методів та засобів впливу д.на хід соц-ек розв-ку, спрямованих
на досягнення цілей держ.ек політики.

Дре є склад.частиною процесу відтворення. Його необ-ть поясн-ся потребою
подолання вад ринк.саморегул-ня та виконання ек.ф.д. ДРЕ є чистим
сусп.товаром, споживачами якого є всі члени сусп-ва, суб”єкти
господар-ня, громад.орг-ції і т.п.

Об”єктом ДРЕ є ек.с-ма д., тбт об”кти ДРЕ і макроек-ки є тими ж самими.
Об”єктами ДРЕ є також: ек.підс-ми; соц-ек процеси; відносини(кредитні,
фін, зовн-ек тощо); ринки. Безпосереднім об”єктом ДР є діял-ть
підп-в(установ, закладів, орг-цій), держ органів, дом.господ-в. З
практ.погляду ДРЕ –це сфера діял-ті д.для цілеспрямованого впливу на
поведінку учасників ринк.відносин з метою забезпечення пріоритетів держ
ек політики. Вважається, що первинним суб”єктом ДР є
людина(громадянин)….Суб”єктом ДРЕ стає д.в особі держ органів
(президента, парламенту, уряду, місц.адмін-й)

7.Вади ДРЕ та їх врахування у держ. ек политиці.

Реал-ція соц-ек політики, вибір методів та засобів ДРЕ залежать від
діял-ті держ.апарату з урахуванням вад(недоліків) д. Вади д.-це її
нездатність забезпечити ефект вплив на розподіл обмежених ресурсів та
невідповідність політики розподілу обмежених ресурсів поширеним у
сусп-ві уявленням про справедливість. Виділяють 4 групи факторів, які
негативно вплив.на обгрун-ня та реал-ю держ.управл.рішень у сфері ДРЕ.

1.Обмеженість інфор-ції(застосув-ня б.-я. Інструментів ДРЕ має
грунтуватися на аналізі можливих наслідків прийнятих рішень)

2.Нездатність д.повністю контролювати реакцію контрагентів на її
дії.(втручання д.в ек-ку може спричиняти негативні побічні
наслідки(екстерналії)).

3.Недосконалість політ.процесу.(під впливом виборців, політ манипуляцій
та ін. держ.органи здатні застосовувати неадекватні методи регул-ня і
тим самим проводити неефект.політику)

4.Обмеженість контролю над держ апаратом.(особливості бюрократії здатні
посилювати неефект.ф-ціон-ня ек-ки. Зокрема призводити до надмірного
зростання управл.апарату та невиправданого збільшення бюдж.витрат)

8.С-ма методів ДРЕ. Методи прямого та опосередкованого ДРЕ.

Теорія ДРЕ проголошує необ-ть системного підходу довибору засобів та
методів впливу д.на суб”єктів ек.відносин. Системн.підхід передбач
інтеграцію у цілісну с-му,по-1, елементів, що формують стратегію соц-ек
розв-ку, по-2, елементів, що утворюють підсис-му регуляторів.

Cтратегія соц-ек розв-ку формуеться через макроек прогноз-ня, макроек
план-ня, і держ програмно-цільове план-ня. Стратег.орієнтири й конкр
умови соц-ек розв-ку, пов”язані зі змінами кон”юктури на ирнку,
обумовлюють викор-ня багатьох методів ДРЕ.

Методи ДРЕ – це способи впливу д.на сферу підп-цтва, інфрастр-ру ринку,
некомерц сектор ек-ки з метою створення умов їхнього ефективного
ф-ціонування відповідно до напрямків держ ек політики. Методи ДРЕ
класифікуються за 2 ознаками: за формами впливу(прямі та непрямі) та
засобами впливу(прав, адмін, ек та пропадандистські методи)

Методи прямого впливу безпосередньо діють на ф-ціон-ня суб”єктів
ринку.Такий вплив здійс.за доп.інструментів адм-прав.хар-ру та ек
інструментів прям впливу( це норм-прав акти, макроек плани, держ
замовлення, нормативи, лізенції, квоти, держ бюдж витрати та ін)

Методи непрям регул-ня – це методи, які регламентують поведінку
суб”єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного ек
серед-ща, яке змушує діяти в потрібному державі напрямку( до цих методів
належ:інструменти фіскал, бюдж, грош-кр, інновац, інвест, амортиз та інш
напрямків ек політики, а також методи морального переконування).

9.Правові методи ДРЕ.

Прав регул-ня –це діял-ть д. щодо встановлення обов”язкових для викон-ня
юрид.норм поведінки суб”єктів права. Предметом прав регул-ня ек-ки є:
-відносини між д.і сусп-вом, громадянами, суб”єктами господ діял-ті;

-в.”всередині” д., між її органами; -ек в.між людьми, залученими в
держ-управ процеси.

Стрижнем прав рег-ня є розробка та юрид закріп-ня норм поведінки
суб”єктів ек відносин. В кожній нормі виокремлюють 3 основні елементи:
диспозицію, санкцію, гіпотезу.

Осн вимогами до різн форм прав рег-ня є: своєчасність, стабільність,
повнота, внутр узгодженість. Осн формами прав рег-ня є:Конст-я та з-ни
У.,укази й розпор-ня През У, постанови та ін акти ВРУ, постанови й
розпор-ня КМУ, норм-прав акти органів, норм акти місц держ адм-й та
органів місц самовряд-ня. Виключно з-нами у визнач-ся: ДБУ і БС Укр,
с-ма оподаткування, засади створ-ня і ф-ціон-ня фін, грош, кред, інвес
ринків,статус нац валюти, статус іноземн валют на тер-ї У, порядок
утвор-ня і погашення держ боргів, порядок випуску та обігу держ ЦП,їх
види і типи; порядок утворення і ф-ціон-ня вільних та ін спец зон.

10.Адміністр методи ДРЕ.

АМ ДРЕ-це інструменти прямого впливу д.на діял-ть суб”єктів ринку. АМ
випливають із необ-ті регулювати деякі види ек діял-ті з погляду захисту
інтересів громадян, сусп-ва в цілому, прир серед-ща. Осн інструментами
адм регул-ня є лізенції (спец дозволи, які видаються суб”єктам підпр
діял-ті на здійснення окремих її видів); квоти(визнач частку суб”єктів
ринку у вир-ві, споживанні, експорті, імпорті і т.п тов і посл);
санкції( заходи д., спрямов на покарання суб”єктів ринку, які не
виконують установлених правил діял-ті); норма(1. Наук обгрунтована міра
суспільно необхідних витрат ресурсів на виготовлення одиниці прод-ї
заданої якості, 2.правила поведінки людей і здійсн-ня певн видів ек
діял-ті); стандарти( єдині норми за типами, марками, параметрами,
розмірами і якістю прод-ї); держ замовлення( для підп-в, які повністю
або частково перебувають у держ власності, а також для підп-в
монополістів, держ замовлення на поставку прод-ї( виконання робіт,
надання послуг) є обов”язковими; ціни (встан-ня фіксов цін на найважл
тов і посл, застосув-ня гранич цін і т.д.)

11.Екон методи ДРЕ.

Застос-ня ЕМ ДРЕ дає змогу створ-ти ек умови, які спонукають суб”єктів
ринку діяти в необх-му для сусп-ва напрямі. Ек рег-ня здійсн-ся
інструментами фіскал (держ закупівлі, які хар-ть бюдж видатки, і
податки, які визн-ть бюдж доходи); бюдж (д.здійс-є пряме фінан-ня
установ сектору держ упр-ня, фінан-ня інвест програм, обслуговування
держ боргу); податк (застос для поповнення держ фін ресурсів, а також
для стимулювання ек зростання, НТП, здійсн-ня струк перетворень, підвищ
конкурентоспромож вітчиз виробників); грош-кред (здійс-ся з метою впливу
на грош пропозицію ( для цього НБУ викор-є такі осн інструменти: грош
емісія, операції з держ ЦП, зміна норми обов”яз резервів, маніпулюв
облік ставкою)); амортиз політики (механізм прискореної амортиз-ї).

12.Пропагандистські методи ДРЕ.

-це звернення д.до гідності, честі й совісті людини (підп-ємця,
найманого робітника, держ службовця і ін). Вони включають заходи
виховання, роз”яснення і популярізації цілей і змісту рег-ня, засоби
морального захочення тощо. Суть цих методів поляг в тому, щоб формувати
й підтримувати в людей певні переконання, дух цінності, морал позиції,
психол настанови щодо діял-ті держави.Прикладами використання
пропагандистських методів є: орієнтація діяльності суб’єктів ринку на
цілі та пріоритети державних макроекономічних планів (програм); заклики
державних органів до підприємців, бізнесменів, трудящих, профспілок,
політичних партій щодо дотримання ними певної лінії поведінки; політична
реклама, зустрічі з виборцями, участь у роботі об’єднань за економічними
інтересами з метою залучення інвестицій, послаблення економічних вимог і
т. ін. Нфсктивність морально-етичних методів залежить від належної
організації пропагандистських акцій і міри довіри людей до держави.

13.Ф-ції Президента У.в сфері ДРЕ.

ПрУ здійс низку ф-цій у сфері держ упр-ня:

1.формує стратегію соц-ек розв-ку країни (послання до народу, до ВРУ)

2.здійс-є прав рег-ня ек відносин (видає укази й розп-ня з питань ек
реформи, які не врегульовані чинним з-нодав-м; затверд-є з-ни,
ухвал ВРУ, та оприлюднює їх; викор-є право вето щодо з-нів, ухвал ВРУ,і
повер-є їх парламенту з своїми пропоз-и)

3.здійс-є кадрову політику (призначає за згод ВРУ прем-міністра,
припин-є його повноваження та ПР про його відставку; признач за поданням
прем-мін членів КМУ, керівників ін централ органів викон влади, а також
голів місц держ адм-й та припин-є їх повнов-ня; призначає половину
складу Ради НБУ; призначає на посади та звільняє з посад за згод ВРУ
голів Антимонопол комітету, Фонду держ майна та ін держ органів)

4.організаційна ф-ція ПрУ поляг в здійсненні ним координації діял-ті
держ органів.

14.Ф-ції ВРУ в сфері ДРЕ.

ВРУ –єдиний орган з-нодавчої влади, до повноважень стосовно питань держ
рег-ня ек-ки належать такі:

1.Правове рег-ня ек відносин.

2.Формування стратегії і тактики соц-ек політики (визначає засади внут і
зовн політики; здійс-є бюдж політику; затверджує заг-держ програми ек,
наук-техн, соц, нац-культур розв-ку, охорони довкілля; розглядає і ПР
щодо схвалення програми діял-ті КМУ та ін)

3.Кадрова політика (дає згоду на признач-ня През-том прем-міністра;
розглядає питання про відповідальність КМУ та недовіру уряду; признач на
посаду і звільняє з посади Голову НБУ, признач ті звільн половину складу
Ради НБУ; дає згоду на признач і звільн з посад Президентом голів
Антимон комітету і Фонду держ майна, признач та звільн з посад Голови та
ін членів Рахункової палати)

4.Парламентський контроль(контроль за вик-ням держ бюджету, контроль за
додержанням конституц прав і свобод людини і громадянина тощо).

15.Ф-ції КМУ в сфері ДРЕ.

КМУ є вищим органом у с-мі органів виконавчої влади(очолює
прем-міністр)

1.забезпечує держ суверенитет і ек самостійність У, здійс-ня внут і зовн
політики д., викон-ня К.і з-нів У., актів ПрУ;

2.вживання заходів щодо забезп-ня прав і свобод людини і гром-на;

3.забезпеч провед-ня фін, цін, інвест, податк політики; політики у
сферах праці й зайнятості насел-ня, соц захисту, освіти, науки і
культури, охорони природи, еколог безпеки і природокористув-ня;

4.розроб і здійс-є заг-держ програми ек, наук-техн, соц, культур
розв-ку;

5.забезпечує рівні умови розв-ку всіх форм власності; здійс-є упр-ня
об”єктами держ власності;

6.розроб проект з-ну про Держ бюджет У і забезпечує викон-ня
затвердженого ВРУ держ бюджету, подає ВРУ звіт про його викон-ня;

7.здійс-є заходи щодо забезп-ня обороноздатності і нац безпеки У,
громадського порядку, боротьби зі злочиністю;

8.орг-вує і забезп-є здійсн-ня зовн-ек діял-ті, митної справи;

9.спрямовує і координує роботу міністерств, ін органів виконавч влади
тощо.

16.Ф-ції міністерств та ін централ органів у сфері ДРЕ.

Осн ф-ціями міністерств та ін органів держ виконавч влади в У є:

1.участь у формув-ні та реал-ції держполітики;

2.прогнозування розв-ку ек-ки у виробничій, наук-техн,
мінерально-сировинній, палив-енергетич, трудовій, демограф, соц та ін
сферах;

3.участь у розробці проектів ДБУ та Держ програми ек і соц розв-ку У;

4.формув-ня та реал-я політики у сфері виконання робіт і поставок прод-ї
для задоволення держ потреб;

5.розробка цільових перспективних програм розв-ку відповідної галузі,
опрацювання комплексу заходів, спрямов на здійс-ня ек реформи;

6.внесення пропозицій про зміну умов оподаткування, одержання пільгових
кредитів, визнач-ня особл-й приватизації, демонополізації підп-в, про
вдосконалення механізму рег-ня розв-ку ек-ки, її структурної перебудови,
забезпечення збалансованості, соц захисту насел-ня, еколог безпеки;

7.формув-ня та реал-ція інвестиц політики;

8.розробка фін-ек та ін нормативів і механізмів їх впровадження,
затвердження галузевих стандартів;

9.ужиття заходів, спрямов на вдоскон-ня зовн-ек діял-ті;

10.видача спец дозволів (ліцензій) на провед-ня окрем видів
підпр.діял-ті;

11.участь у підготовці міжнарод договорів У, уклад-ня міжнарод договорів
міжвідомчого х-ру;

12.здійс-ня в межах повноважень, визначених з-нодав-м, ф-цій упр-ня
майном під-в, що належать до сфери упр-ня міністерства;

13.складання макроек та міжгалуз балансів і т.д.

17.Ф-ції місц держ адмін-й та органів місц самовряд-ня в сфері ДРЕ.

Відповідно до статті 118 Конституції України виконавчу владу в областях
і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні
адміністрації (МДА). Правовою основою діяльності місцевих державних
адміністрацій є Закон України «Про місцеві державні адміністрації».
Закон визначає, що адміністрації виконують повноваження державної влади
та делеговані їй виконавчі функції відповідних рад (обласних і районних)
через створені управління, відділи та інші структурні підрозділи.
Специфіка діяльності місцевих державних адміністрацій пов’язана з тим,
що їхню фінансово-економічну основу становлять земля, природні ресурси,
комунальна власність, доходи місцевого бюджету. До основних функцій
місцевих державних адміністрацій стосовно регулювання економічних
відносин та соціально-економічного розвитку регіонів належать: розробка
прогнозів і програм соціально-економічного розвитку регіону; бюджетна
діяльність;забезпечення функціонування об’єктів комунальної
власності;забезпечення раціонального використання землі, природних
ресурсів, охорони навколишнього природного середовища; упорядкування та
стимулювання діяльності малого та середнього бізнесу; соціальний захист
та розв’язання проблем зайнятості населення і т. д

18.Сутність стратегії соц-ек політики держави. Визнач-ня сусп потреб і
інтересів.

Стратегія –це детальний, комплексний план, спрямований на втілення місії
орг-ції (держави). Місія д.зумовлена самою її сутністю, чітко визначеною
метою її існув-ня. Питання про побудову цілей у ДРЕ належать до найбільш
актуальних теор і практич проблем. Процес цілепокладання д.слід
розглядати як сукупність певних стадій. Визначення сусп потреб та
інтересів здійс-ся через поєднання особистих, колективних і держ
інтересів. Сусп джерелом виник-ня й фіксування цілей є потреби та
інтереси людей. Вони узагальнюються політ партіями, громад орг-ціями,
спілками і т.п.й трансформ-ся в колективні інтереси. Консенсус і
компроміс між різн політ силами з приводу баз сусп цінностей досяг-ся
застосуванням демократ соц технологій (референдумів, виборів,
переговорів та ін), реал-цією принципів соц партнерства.

19.Ієрархія і дерево цілей держ .ек. політики.

Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів
сусп-ва. Оцінка важливості й ранжирування цілей здійс-ся відповідно до
політики пріоритетів. Визнач-ня пріоритетних напрямків здійснюється
експертними методами на підставі певних критеріїв.Осн критеріями є
соц-ек ефективність, швидкість одержання позитивних результатів, мінімум
необхідних ресурсів для реал-ції наміченогог і т.п. Ієрархія цілей
здійс-ся способом їхнього розміщення в порядку зниження пріоритетності
(ранжирування). Для цього спочатку визнач-ся найбільш пріоритетні цілі
(цілі 1 рангу), далі –найбільш суттєві з тих, що залишилися (цілі 2
рангу), і т.д.

Дерево цілей викор-ся для упорядкування цілей різн ієрархічних рівнів.

Цілі А, В1, В2, С11,і т.д.наз.вершинами дерева цілей. Вершини пов”язані
між собою гілками. Ціль А-це головна ціль, цілі В1 і В2- цілі (підцілі)
2 рівня, цілі С11 і т.д. –цілі (підцілі, завдання) 3 рівня. Осн
правилами побудови дерева цілей: з однієї вершини мають виходити не
менше ніж 2 гілки; гілки, що виходять з однієї вершини, повинні
утворювати замкнуту множину; цілі одного рівня мають бути незалежними
одна від одної; цілі одного рівня мають бутитакими, що виключають одна
одну, з тим, щоб запобігти їхньому частковому збігові, а також конфлікту
між ними; ціль вважається досягнутою, коли досягнуто всі підцілі нижчого
рівня.

20.Стратег., тактичні й оперативні цілі; концепція соц-ек політики та
ДРЕ.

Центральною вершиною дерева цілей э стратег ціль, що зумовлює якість
самого сусп-ва, забезпечує його збереження та вдосконалення. Стратег
цілі розгортаються в тактичні. Тактика визнач цілі і засоби, форми і
способи діял-ті, які найбільш відповідають конкретним обставинам на
даний момент і забезпеч досягнення стратег цілей. Оперативні цілі
пов»язані з необ-тю запобігання загрозі виник-ня негативних явищ. З
метою втілення страт, такт і операт цілей, а також визначення шляхів і
способів їхньої реал-ції має формуватися концепція соц-ек розв-ку.
Розробка концепції є необхідною умовою ек політики. Вона повинна
розроблятися на довго-, середньо-, і короткострок перспективу. Вона
грунтується на: аналізі стану ек-ки, аналізі цілей, виборі інструментів
держ рег-ня. Найважл засобами формування і реал-ції стратегії соц-ек
розв-ку, а також ДРЕ є прогнозування, макроек план-ня та держ
програмув-ня.

21.Соціально-орієнтована ринк ек-ка як стратег орієнтир ек політики.

Стратег метою У за умов трансформацї, спрямованої на поєднання
механізмів ринк саморег-ня й держ рег-ня, є побудова соц-орієнт ринк
ек-ки. Дерево страт цілей в епоху реформування «буйно поростає» гілками
забезпечувальних цілей: цілі соц політики; цілі політики у сфері вир-ва;
цілі розв-ку ек відносин; цілі формув-ня соц стр-ри і соц хар-к сусп-ва;
цілі формув-ня с-ми демократії; цілі щодо розв-ку міжнарод ек, політ,
культур, гуманітарних зв»язків та ін.

Стратегію соц-ек політики У на сучас етапі висвітлено в посланні ПрУ до
ВРУ «У: поступ у 21 ст.Стратегія ек та соц політики на 2000-2004рр».
Визнач пріоритетами на цей період проголошено такі:

1.створ-ня необх передумов для прискореного зростання ек-ки.

2.опрацювання та реал-я держ політики, спрямов на розв-к інновац моделі
ек зростання, утвердження У як високо технолог д.

3.здійс-ня актив аграр політики

4.перебудова соц сфери.

22.Сутність і ф-ції соц-ек прогноз-ня.

Прогнозування (П)–процес розробки прогнозів.Одним із шайважл напрямків П
сусп розв-ку є соц-ек П. Існують 2 аспекти П: теорет і управлінський.
Соц-ек П є складовою ширшого поняття –передбачення. Розрізн 3 форми
передбачення: гіпотезу- хар-є наукове передбачення на рівні заг теорії;
прогноз- в порівнянні з гіпотезою має більшу визначеність і
достовірність, оскільки базується не тільки на якісних,а й на кількісн
параметрах;і план(програму)-це комплекс конкрет заходів, спрямов на
досягнення певн цілей.

Найтісніше взаємопов»язані П та планування. Форми поєднання прогнозу і
плану в часі можуть бути різними:

1.П може передувати процесу розробки плану

2.прогноз і план можуть розроб одночасно

3.прогноз може здійснюватися після ПР (управлінського)

Але П і план-ня можуть існувати окремо.(зумовлено тим, що існують
об»кти, які не підлягають план-ню, але можуть бути об»єктами П) Суттєвою
відміною між П і план-ням є те, що прогнози мають імовірний х-р, а
плани- це однозначні рішення, які мають ознаки директивності та
індикативності. Прогнози мають альтернативний х-р. Розбіжності між П і
план-ням обумовлюють різницю в їхніх ф-ціях. Метою П є створ-ня наук
передумов для їхнього прийняття. З огляду на це, осн ф-ціями П є: наук
аналіз процесів і тенденцій; дослідження об»єктивних зв»язків соц-ек
явищ; оцінка об»єкта П; виявлення альтернатив розв-ку.

23.Принципи соц-ек прогнозування.

Для відтворення ф-цій соц-ек прогнозування (П) має грунтуватися на
певних принципах. Виділяють такі осн принципи соц-ек П:

1.цілеспрямованості (один з провідних) згідно з ним змістовий опис
об»єкта здійс-ся під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань.

2.системності означає, що ек-ка розгляд-ся як єдиний об”єкт П і,
водночас, як сукупність відносно самостійних напрямків П.Дотримання
принципу истемності зумовлює доцільність викор-ня “блочного” методу
побудови прогнозу ек-ки як сис-ми.Такий метод передбач створення
моделей, які б відповідали змісту кожного окремого блоку і водночас
давали б змогу відобразити цілісну картину можливого розв-ку ек-ки.

3. наукової обгрунтованості прогнозів поляг в, по-1, П потребує
всебічного врахув-ня дії об”єктивних ек з-нів та з-нів розв-ку сусп-ва,
по-2 П має базуватися на сучас прогностичних методах, по-3, П має
враховувати + світ і вітчиз досвід розробки прогнозів.

4.адекватності прогнозів об”єктивним з-номір-тям х-є не лише процес
виявлення, а й оцінку стійких тенденцій та взаємозв”язку у розв-ку ек-ки
і створення теор аналога реал ек процесів із повною й точною імітацією
таких.

5.альтернативності випливає з можливості розв-ку ек-ки та соц-ек
процесів у різн напрямках, за різн взаємозв”язків і структурних
співвідношень.

24.Класифікація соц-ек прогнозів.

Однією з найважливіших х-к соц-ек прогнозування(П) є класифікація
прогнозів. Ознаки класиф-ї:

1.за масштабами об”єкта П: прогнози поділ на глобальні, макроек,
секторів ек-ки, міжгалуз народогоспод комплексів, галузеві, регіон,
локальні та ін

2.за часом випереджання прогнози х-ють як оперативні, коротко, середньо,
довго та далекостроковію

3.за елементами та напрямами відтворення вирізняють прогнози первинних
факторів вир-ва( п.прир , матер, труд, фін ресурсівта ін) та прогнози
сусп потреб( п заг-держ, вироб, особист і т.п. потреб, а також п.ек
кон”юктури)

4.важл місце в с-мі соц-ек прогнозів належить соц прогнозам, які
охоплюють прогнози споживчого попиту насел-ня, попиту насел-ня на сусп
товари, рівня життя насел-н та ін

5.за функціонал ознакою п. класифікують як пошукові( базуються на
умовному продовженні в майбутнє тенденцій розв-ку об”єкта в минулому без
огляду на фактори, здатні змінити ці тенденції) та цільові(розроб на
підставі заздалегідь визначеної мети)

25. Класифікація методів прогнозування.

Під методами прогнозування слід розуміти сукупність прийомів мислення,
способів, які дозволяють на основі аналізу ретроспективних даних,
зв’язків, які властиві об’єкту прогнозування, а також їх виміру винести
судження про можливий його розвиток у майбутньому. Методи прогнозування,
як і самі прогнози, можна класифікувати за різними ознаками.

Залежно від способу прогнозування і наявності інформаційних даних методи
прогнозування поділяють на фактографічні (фор-мал.ізовані), експертні
(інтуїтивні) і комбіновані. Фактографічні методи грунтуються на
достатньому інформаційному масиві про об’єкт прогнозування та його
минулий розвиток. До них належить: статистичні (екстраполяції та
інтерполяції, регресії та кореляції, факторні моделі), аналогії
(математична та історична аналогія), випереджаючі (дослідження динаміки
науково-технічної інформації, дослідження рівня техніки). Експертні
методи застосовуються у тих випадках, коли інформаційний масив, який
характеризує розвиток об’єкта у минулому, недостатній. Вони базуються на
інформації, отримати за оцінками спеціалістів-експертів. До експертних
методів належать: прямі експертні методи (опитування, аналіз), з
зворотним зв’язком (опитування, генерація ідей, ігрові моделі)
Комбіновані методи прогнозування об’єднують в собі експертні і
фактографічні методи. Наприклад, опитування експертів і статистичні.

26.Сутність макроекномічного планування, директивне та індикативне
планування .

Макроеконоличне планування — це особливий вид д1яльност1 держави щодо
визначення стратепчних, тактичних і оперативних щлей планового пер1о-ду,
а також способ1в досягнення таких цілей

Особлив1сть ма-кроеконом планування полягае в тому, що його об’ектом е
нацюнальна економжа, а суб’ектом — держава. Кр1м того, слад ураховувати
часов! обмеження плажв, що обумовлеш, по-перше, ротац1ею державних
оргашв в1дпов1дно до законо-давства про вибори та, по-друге, календарним
характером планування (плановий р1к, як і бюджетний, розпочинаеться 1
с1чня та зактчуеться 31 грудня).

3 погляду обов’язковост1 виконання суб’ек-тами господарювання планових
завдань розрізняють:

Директивный план мае силу юридичного закону, адресний та обов’язковий
для виконання характер. За директивного планування посадові особи несуть
ввдповвдальтсть за невиконання планових завдань.

1ндикативний план— це ре-комендац1йна система планових заход1в,
спрямованих на досягнення цшей соц1ально-економ1чно’Г пол1тики держави,
що перед-бачае створення таких умов функцюнування суб’ект1в економ1ки,
яю б спонукали їх до виконання поставлених завдань.

1ндикативш плани мають особливості, як1 суттево від-р1зняють ‘їх в1д
план1в директивних. По-перше, 1ндикативний план е комплексом
рекомендацш; по-друге, рекомендацп не мають обов’язкового характеру;
по-трете, показники плану при-значено для інформування суб’ект1в
господарювання про цілі, прюритети и нам1ри держави; по-четверте,
мобшьний характер плану передбачае можлив1сть коригування його
параметр1в в1д-пов1дно до змін на ринку; по-п’яте, реал1зац1я щлей
здійснюеться через систему правових та економ1чних регулятор1в.

27. ДПЕСР України як форма макроекономі-чного планування.

В Україні макроеконом планування здшснюеться у формі розробки та
реалізацп Державної програми економічного і соці-ального розвитку
України (ДПЕСР).

ДПЕСР України — це комплексна система щлей та стратегії вирішення
економічних і соціальних проблем, а також конкретн! заходи держави,
спрямовані на досяг-нення [ реал1зацто таких.

Держ програми економ1чного 1 остального розвитку треба розробляти на
довго-, середньо- та короткострокову перспективу.

ДПЕСР Украти на довгострокову перспективу мае охоплю-вати перюд 10—15
роюв з коригуванням \ продовженням планового горизонту кожні 5 рок1в. У
цій програм! визначаються можливість и прюритети сощально-економ1чного
розвитку та концептуальш положения щодо 1’хнього досягнення та
реал1зацп.

ДПЕСР УкраЧни на середнъострокову перспективу (3—5 ро-к1в) мае щороку
коригуватися и м1стити обгрунтування щлей та прюритет1в
соц1ально-економ1чно’1 полггики держави, напрями 1’х реал1зацп,
найважливіши завдання, які потр1бно вир1шити на державному р1вні.

ДПЕСР Украти на короткостроковий перюд (1 р1к) розроб-ляють щор1чно
паралельно з проектом Державного бюджету Украши. У програм^
вщображаються: анал1з стану економ1ки; цілі, пр1оритети та завдання
розвитку; макроеконом1чн1 показники 1 пропорц; основш напрями розвитку
галузей економ1ки та структурно!’ перебудови, параметри сощального
розвитку, заходи у сфер! зовтшньоеконом1чно’1 д1яльност1, охорони
навколишнього природного середовища ; форми та засоби державного
ре-гулювання економ1ки.

Розробка ДПЕСР України на наступний р1к зд1йснюеться в такій
послвдовност!:

1. Аналіз стану економіки і прогноз очікування виконання плану та
бюджету за попередній рік.

2. Розрахунки макроекономічних показників, моделювання макроекономічних
пропорцій, планування доходів і витрат Державного бюджету і державних
позабюджетних фондів.

3. Планування державних потреб у продукції

4. Підготовка проектів державних контрактів з підприємствами установами
та організаціями на поставку продукції для задоволення державних потреб.

5. Розробка проектів галзевих та регіональних соціально-економічних
програм.

6. Формування механізму аналізу цілей і завдань державного плану ЕСРУ.

7. Розробка проекту ДПЕСРУ.

8. Проект державного плану розробляється КМУ і у встановленому порядку
виноситься на обговорення ВРУ.

28. Принципи макроекономічного нлануван.

Макроеконом1чне планування спираеться на певні законом1рності —
принципи. Основними принципами макроеконом1чного планування є:

Принцип едностг економ1ки і политики за пріоритету пол1ти-ки зумовлений
тісним взаемозв’язком. Суттю цього принципу е вимога, зпдно з якою
розробники макроеконом1чних план1в му-сять виходити з цшей державно?
пол1тики.

Принцип едності централізму та самостшності суб’єкт1в ринку засновано на
тому, що планові р1шення, з одного боку, повинш базуватися на інформацп
про нам1ри суб’ект1в господарювання, а, з ішого — забезпечувати вплив на
них у потр1бному для суспшьства напрямку.

Принцип ефективності макроеконом. планів зумовлено тим, що держава як
форма оргашзацп суспшьства виправдовуе себе т1льки тод1, коли д1яльнють
державних органів дає позитивний результати.

Принцип сполучення загалъних I локальних інтересів за пріоритету
інтересів більш високого рангу означае: по-перше, об’ективну
необхідність поеднання всієї сукупності суспильних інтересів у єдину
систему; по-друге, побудову цілей макроекономічних планів на підставі
прюритетів суспільних штерес1в; по-трете, створення адекватного
організаційно-економ1чного механізму реал1зації нам1чених цілей.

29.Система показників макроек. планів. Розробка макроек. планів
неможлива без використання системи показників, вони надають
кількісно-як. хар-ки соц.-ек. явищам і процесам. У макроек. плануванні
показник — це міра планового завдання, яка забезпечує його кільк. або
як. визначеність. Показники, що використ. у макроек. планув., мають
відповідати певним вимогам. До найважл. із них належать такі. 1. Пок.
мають бути придатними для укрупнення та розукрупнення. 2.Пок. мають бути
чітко визнач., вимірюваними, порівнянними з показн. держ. стат-ки. 3.
Сист. пок. повинна забезпеч. комплексну хар-тику всіх аспектів функт.
нац. ек. 4. Система показників повинна бути гнучкою. 5. Директ. пок.
повинні бути адресними, тобто містити вказівки відносно конкр.
виконавців план. завдань. 6. Індикат. пок-ки повинні інформ. суб’єктів
ринку про наміри держ. у відповідних сферах і орієнтувати їх на
діяльність у напрямку пріоритетів держ. політики. Пок. макроек. планів
класиф. за такими групами: натур. та вартісні; кільк. та як.; об’ємні та
сітьові; абсол. та відносні; обов’язкові, розрахунк. та інформац.Натур.
показники характериз. речовий аспект відтворення ( т, м , м3, шт. і т.
п.). Для розшир. сфери їхнього застос. використ. умовно-натур.
показники. Їх розрах. через приведення різноманітних натур. по-казників
одн. виду до єдиного вимірювача за допомогою переводних коефіцієнтів (т.
ум. палива, шт. ум. банок). Вартісні пок-ки подаються в грош. одиницях .
За їхньою допомогою вимірюються сук. рез-ти відтвор., передовсім
макроек. показ-ки. Кільк. пок-ки характериз. прямі безпосередні рез-ти
діяльності. Вони можуть бути об’ємними, тобто відображ. обсяги вир-тва
або спожив., та сітьовими, тобто характериз-ти розв-к мережі об’єктів
різних сфер. Як. пок-ки характериз.спож. вартість (корисність) прод-ції,
умови розв-ку вир-ва, ефект-сть. До як. пок-ків належать норми та
нормативи.Абсол. пок-ки відображ. кількісну характ-ку процесів та явищ.
Відносні пок-ки (індекси, темпи зростання чи спаду, темпи приросту,
питома вага) характериз. динаміку та стр-ру відповідних параметрів.

Обов’язкові показники є директ., тобто такими, що потребують
обов’язкового виконання; розрах-ві призначено для обгрунтув. осн.
параметрів плану; інформац. за своєю суттю є індикат-ми..

30.Баланс. та нормат. методи планово-ек. розр-ків.

Осн. методами планово-ек. розрахунків є баланс. і нормат.Сутність
баланс. методу в макроек. планув. полягає в застосув. прийомів і
розрахунків, які уможливлюють установл. зв’язку та узгодж. між потребами
й засобами для їх забезпеч. Завд. розробки балансу є досягнення оптим.
відповідності (рівняння) між сукупністю потреб і заг. сумою джерел їх
задоволення:

Сума Рі = Сума Пj

де: Рі — рес-си і-виду; Пj — потреби j-виду.

Отже, кожен баланс являє собою дві взаємозв’язані групи показників
(частин, розділів балансу). Перша узагальнює рес-си в розрізі джерел,
друга характериз. потреби за напрямками їх використ. Залежно від виду
балансу ресурсна частина може мати назви: “доходи”, “попит”, “надходж.”;
а та частина, яка характеризує потреби, — “витрати”, “пропозиція”,
“розподіл”. Класифікація балансів здійсн. за багатьма ознаками. За
масштабами об’єкта планування виділяють народногосп., галузеві, регіон.
і т. п. баланси. За часовою ознакою — статичні й динамічні баланси. За
одиницями виміру — натур. (матер.), вартісні (фінанс.), труд. баланси і
т. д. Балансові розр-ки в макроек. планув-ні передбач. широке використ.
соц.-ек. норм і нормативів.

Нормативний метод засновано на використ. прогресивної, науково обгрунт.
системи норм і нормативів. За допомогою норм і нормативів визнач.
потреби у вир-ві продукції (робіт, послуг), обґрунт. можливості
задоволення цих потреб, здійснюють контроль за ефект-стю використ.
рес-сів під час реалізації план. завдань. Норми і нормативи за сутністю
є якісними, відн. показниками. Вони побуд. здебільшого як показники
місткості та віддачі. Показники місткості (Нм) характериз. нормат.
витрати рес-сів на одерж. певного рез-ту (ефекту).

Нм=Р\Е

де Р — витрати рес-сів; Е — соц.-ек. рез-тат.

Нормат. показники віддачі (Нв) є оберненими показн-ми місткості:

Нв=1\Нм=Е\Р До таких показників належать нормативи фондовід.,
рентаб-сті, заг. ефект-сті кап.вкладень…У планово-ек. обгрунтув.
нормативи є своєрід-ою константою, яка уможливлює здійснення 2-х типів
розрах-ків. По-перше, можна визначити очікув. рез-тат за наявних рес-сів
та, по-друге, визначити потребу в рес-сах для досягн. певного цільового
рез-ту:

Ео=Рн\Нв ; Ео=НвРн

Рп=НмЕц ; Рп=Ец\Нв

Ео , Ец – очікув. та цільовий ефекти;

Рн і Рп—рес-си, відповідно наявні та потрібні.

31.Стр-ра Держ. програми ек. і соц. розв-ку Укр. Стр-ра макроек. плану —
це сукупність його розділів. Кожен розділ плану характериз. конкр.
напрямки діяльності держ. з реалізації ек. пол-ки в план. періоді. Держ.
програма ек. і соц. розв-ку Укр. 1999 року склад. з таких розділів. 1.
Заг. полож.( заг. хар-ка програми (відомості про організ. засади
розробки програми, й умови та ризики здійсн. прогр. заходів). 2. Ек.
ситуація, яка скл. на поч.. план. періоду. 3. Осн. напрями, тенденції та
прогноз ек. і соц. розв-ку. За змістом цей розділ є цільовим. У ньому
містяться перелік цілей та пріоритетів розв-ку ек. та цільовий прогноз
гол. макроек. пок-ків. 4. Відродж. вітчизн. вир-тва. 5. Соц. пол-ка(
охоплює питання держ. пол-ки у сферах доходів і соц. захисту насел.,
кул-ри і мист-ва, фіз. кул-ри і спорту). 6. Держ. регулюв. ек-ки(
організ.-ек. мех.-зм реалізації цілей, пріоритетів та завдань програми і
містить перелік заходів щодо таких напрямків ек. пол-ки: фінанси.-бюдж.,
грош.кред….).7. Осн. показники(конкретик. зміст цілей, пріоритетів та
зах-ів держ. на план. рік. 8.Осн. баланси нац. ек. У скл. ДПЕСР Укр.
розробл.: зведений фінанси. баланс; баланс грош. доходів і витрат
населення; торг. баланс; баланс кап. вкладень; зведений баланс тр.
рес-сів…9. Соц.ек. розвиток регіонів.

32.Сутність держ.-цільового планув., та цільових компл. програм.

Використ. прогр.-цільового методу планув. передбачає:

• визначення проблеми та формулювання цілей;

• розр. й реаліз. програми, спрям. на досягнення цілей;

• системат. контроль за як. та рез-ми робіт, передбачених програмою;

• коригування заходів, спрямованих на реалізацію цілей. Застосування
прогр.-цільового підходу зумовлене багатьма факторами: наявністю
незадоволеного попиту на продукцію (роботи, послуги); надмірними
витратами рес-сів; потребою в глибоких стр-них перетвореннях; реакцією
на політ. тиск або підпр-цьку ініціативу т.д.

Прогр.-цільовий метод планув. реалізується через цільові комплексні
програми. Цільова комплексна програма (ЦКП) — це документ, в якому
міститься визначений за рес-ми, виконавцями та строками здійснення
комплекс заходів, спрямив. на досягн. цілей. Цілі, на які має бути
спрямована ЦКП, обумовлені стратегією соц.-ек. політики держ., наявністю
певної конкретної або кількох суміжних соц.-ек. проблем.

33.Класиф. цільових компл. програм(ЦКП)

ЦКП — це док-нт, в якому міститься визнач. за ресурсами, виконавцями та
строками здійснення комплекс заходів, спрямив. на досягн. цілей. Цілі,
на які має бути спрям. ЦКП, обумовл. стратегією соц.-ек. пол-ки держ.,
наявністю певної конкр. або кількох суміжних соц.-ек.проблем.
Класифікація ЦКП здійснюється за такими осн. ознаками: за рівнем,
складом, сферою впливу та реалізації; за хар-ром і специ. проблем і
цілей; за терм. викон-ня.За рівнем, складом, сферою впливу та реалізації
виділяють такі програми: міждерж., держ., між гал., галуз., міжрег.,
регіон., локальні. За хар-ром і специ. проблем і цілей розрізняють
програми: соц.-ек., виробн., орієнтовані на збільш. вир-тва певних видів
продукції (робіт, послуг), розвиток прогрес. вир-цтв…, наук.-техн.,
націлені на розв. наук. дослідж…., еколог., інституціональні, регіон.,
націлені на господ. освоєння нових районів, перетвор. стр-ри ек.
сформованих соц.-ек. комплексів регіонів.За терм. виконання програми
поділ. на : довгості. (на пер. 5-10 р.); середньостр. (1-5 р.); і
короткості. (до 1 р.). Довгості. – на досягн. стратег. цілей
;середньостр. – такт. завд-ня; короткост. – операт. цілей.

34-35.Етапи прогр.-цільового планув. Стр-ра цільової комплекс. програми.

Стани, через які проходить ЦКП, називають етапами (фазами, стадіями)
ЦКП. У свою чергу, кожен етап може підрозділ. на — підетапи (під-фази.
підстадії). ЦКП здійсн. за такою схемою:

Відбір переліку проблем, що підляг. програмн. розв’язанню.

Формування та видача вихідного завдання на розробку програми(формулюв.
цілей та завдань; визнач. статусу учасників програми; орієнт. обсяг
витрат на розробку і реалізацію програми,роботу з формування вихідн.
завд. на розробку ЦКП здійсн. замовник,вихідне завдання має склад. з
таких гол. блоків:

*розгорнуте формулюв. гол. цілі, підцілей та завдань
програми;*орієнтовний перелік центр. та місц. держ. органів, які
братимуть участь у реалізації програми;*обсяг витрат на розробку та
реаліз-ію програми із зазначенням осн. джер. фінанс-ня;*ін. вказівки
щодо організ. розробки та реалізації програми.Хар-р і специф.
народногосп. Проблем, а також рівень компетенції держ. органів
зумовлюють необх-сть визнач. статусу учасників прогр.-цільового планув.
Учасниками формування та реалізації ЦКП є: держ. орган — замовник ЦКП;
гол. розробник ЦКП; держ. органи — виконавці ЦКП; підпр-ва — виконавці
заходів ЦКП. Держ. орг. — замовник ЦКП (орган закон., вик., представ.
влади) впливає на всі етапи життєвого циклу програми: визначає проблеми,
способи їхнього розв’язання…Гол. розробник ЦКП — організація, осн.
функ-ми якої є: розробка проекту програми, координ. дій виконавців
програми, контроль виконання і коригування заходів ЦКП. Ф-ції гол.
розр-ка може виконувати орган управління програмою, колектив фахівців з
держ. службовців високого рангу, науковців, провідних спеціалістів у
галузі виробництва, фінансів…Держ. орган — виконавець ЦКП (орган держ.
вик. влади) несе відповід-сть за викон-ня певних заходів ЦКП. Найважл.
ф-цією цього учасника є укладання держ. контрактів з підпр-вами —
виконавцями завдань програми. Підпр-во — виконавець ЦКП — це підпр-во
(установа, організація), що забезпечує виконання конкр. завдань програми
через вир-во продукції.

Розробка проекту програми.

Роботу з розробки проекту ЦКП очолює й координує орган управл.
програмою. Проект програми має включати такі гол. розділи: цільовий;
зведений; організац.

Тут наводиться постановка й опис проблеми, а також способи її
розв’язання.Зведений розділ програми включає: осн. показники програми;
перелік осн. заходів програми; рес-сне забезп. заходів програми.

Затвердж. прогр.,.здійснює держ. орган.

5. Реалізація програми.Цей етап склад. з двох осн-х стадій: укладання
держ. контрактів та викон. комплексів робіт.

6. Звіт про виконання програми.Звіт про виконання ЦКП є складовою
частиною контролю.

36.Контроль за реалізацією заходів ЦКП.

Контроль — це процес забезпеч. досягнення цілей програми. Метою контролю
е сприяння тому, щоб фактичні рез-ти якомога більше відповідали
завданням (цілям) програми. За часом здійснення виділяють запобіжний,
поточний і завершальний види контролю .

Запобіж. К. здійсн. ще до факт. початку робіт. Осн. засобами запобіж. К.
є реалізація певних правил, процедур і способу поведінки учасників
прогр. процесу. Його завдання полягають у тому, щоб чітко встановити
цілі та ф-ції замовників і виконавців ЦКП, забезпечити виконання завдань
труд., матер. й фінанс. рес-ми.

Поточний К. здійсн. безпосередньо під час розробки та реалізації
програми, базується на вимірюванні поточ. рез-тів, одержаних після
виконання певних видів робіт. Заверш. К. виконує дві ф-ції: надає
інформацію, необхідну для планування в майб. з урахуванням помилок мин.,
контроль здійсн. з метою сприяння мотивації з допомогою матер. та
морального стимулюв. виконавців. Звіт про виконання програми є
своєрідною формою заверш. контролю. У процедурі контролю виділяють три
осн. підетапи: розробка нормативів і критеріїв; порівнювання з ними
реальних рез-тів і вжиття необх. коригуючих заходів. Розробка критеріїв
і нормативів здійснюється під час розробки проекту програми.
Порівнювання нормативів і критеріїв з рез-ми здійснюється під час поточ.
контролю з метою визнач. відхилень. Визначення проблем і цілей, планув.
відповідних заходів, забезпеч. цих заходів наявними рес-ми — є одними з
найскладн. і найвідповідальніших етапів прогр.-цільового планув. Аналіз
існуючих в Україні ЦКП свідчить про те, що під час розробки багатьох із
них було допущено серйозні прорахунки на стадіях формулювання проблем,
цілей, побудови цілереалізуючої системи, контролю. Значні недоліки мали
місце і в процесі забезпечення програмних заходів наявними рес-ми,
потрібно чіткого додержання всіх правил і процедур прогр.цільового
методу планув., а також удосконалення діяльності держ. апарату.

37.Фін та бюдж системи. Зведений баланс фін ресурсів дер-ви.

Фінанси в загальному їх трактуванні означають застосування різноманітних
способів розподілу ВВП на централізовані та децентралізовані фонди
грошових ресурсів.

Різні країни мають свою специфіку фінансової системи. В Україні
фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети, або так званий
консолідований бюджет; фінанси під-в усіх форм власності; централізовані
державні та інші фонди; фондовий ринок.

Основною ланкою фінансової системи і найважливішим комплексом засобів
державного регулювання економіки є державні фінанси. Через державні
фінанси перерозподіляється значна част-ка ВВП

Основна частка державних доходів і витрат здійснюється через бюджетну
систему. В Україні бюджетна система складається з Державного бюджету
України, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів. Організація та принципи
побудови бюджетної системи, а також взаємозв’язок між її окремими
ланками характеризуються поняттям “бюджетний устрій”.

У загальному розумінні, бюджет — це план утворення і використання фін
ресурсів для забезп ф-цій певної організації. Державний бюджет — це
річний план державних витрат і джерел їхнього фінансового покриття.
Взаємозв’язки бюджету з іншими ланками фінансової системи регулюються
чинним законодавством. Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу
бюдж с-ми, є зведеним бюджетом України.

38. Доходи та видатки Державного бюджету України.

Державт доходи — це, по-перше, грошові відносини з приводу розподілу
ВВП, подруге, частка ВВП, що використовусться державою для здЕйснеиня
своїх функцій. Доходи Державного бюджету Украгни формуються за рахунок:
податкових надходжень (‘частини податку на додану вартють, частини
акцизного збору, податку на прибуток підприємств і оргашзацій ус1х форм
власності (крім комунальної) податку на майно підриемств і оргашзацій,
плати за землю, надходжень в1д зовн1шньоеконом1чної діяльності);
неподатко-вих надходжень і доход1в в1д операцій з катталом, що перебуває
в загальнодержавній власності (частини доход1в в1д приватизації та
реалізаци державного майна; орендної плати за аренду; повернених
державих позик.; див1денд1в, одержаних на акції та папери, шо належать
державі); дохід державних цільових фондів (Пенсійного фонду України,
Фонду для здійснення заходів щодо л1кв1даи! наслідк1в Чорнобильської
катастрофи та соц1ального захисту населения та 1н.); інших доход1в,
встановлених законодавством У і віднесених до доход1в , Д. Бюджету
Видатки Державного бюджету виконують функції політичного, соціального
та економ1ч-ного регулювання. Держав/а видатки, включаючи чисте
кредитування, — це витрати, пов’язані з виконанням державою своїх
функщй. Витрати — це платежі, що не підлягають новерненню, не створюють
1 не погашають ф1нансових вимог. Вони складаються в основному \з
закуп1вель товарів, послуг, оплати праці державних службовців,
соціальних виплат і обслуговування державного боргу.

39.Збалансованість (профіцит, дефіцит, секвестр) державного бюджету.

Збалансованість бюджетів, які входять до складу бюджетної системи
держави, є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики. Перевищення
доходів над видатками становить надлишок (профіцит) бюджету. Перевищення
видатків над доходами становить дефіцит бюджету.

Надлишок бюджету може використовувати уряд за непередбачених обставин
для дострокових виплат, погашення державнего боргу, кредитування або
переведення його в дохід наступного бюджетного року.

Для забезпечення збалансованості Державного бюджету на КМ України
покладається обов’язок узагальнювати й готувати пропозиції про
скорочення видатків бюджету, а також давати висновки щодо відповідності
законопроектів, які вносяться на розгляд ВР України, Закону про Держ
бюджет на поточний бюджетний рік і основним напрямам бюджетної політики
на наступний бюдж рік.

У зв’язку з обмеженістю коштів і невиконанням дохідних статей
затвердженого бюджету фактичне виконання Державного бюджету України за
останні роки є нижчим за передбачене. Брак коштів постійно змушує
вирішувати проблему пріоритетності напрямків їх витрачання. У цих
випадках стає неминучим секвестр (скорочення) витрат, тобто їх
пропорційне зменшення (крім спеціально захищених). Передовсім
фінансуються поточні видатки (заробітна плата в бюджетній сфері,
трансферти, витрати на медикаменти і т. ін.).

40. Засоби подолання бюдж.дефіциту.

Дефіцит бюджету – це перевищення видатків над доходами Б.граничний
розмір дефіциту Держ.Б.та джерела його покриття визнач.ВРУ під час його
затвердження. Покриття деф-ту здійсн.за рахунок внутрішніх держ.позик,
позик іноземних дер-в та інших фін.інститутів. Рішення про залучення
позик у кожному разі приймає ВРУ. У завердженому Б.граничний розмір
деф-ту не повинен перевищувати розмір видатків Б.на розвиток.

У скрутних ситуаціях покриття бюдж.деф-ту може здійснюватись способом
додаткової емісії грошей. Але наслідки грошової емісії- це інфляція,
знецінка цін, знов відтворюється новий деф-т.

Емісія ЦП вважається безінфляційним засобом подолання деф-ту. Дер-ва
може випускати ЦП для задоволення потреб у фін-ні видатків відповідних
бюджетів.

Держ.позики є менш небезпечними, ніж пряма емісія, але й вони здатні
справляти негативний вплив на ек-ку країни. По-перше, за певних ситуацій
дер-ва вдається до примусового розміщення держ.ЦП, руйнуючи тим самим
ринкову мотивацію діял-ті суб’єктів господарювання. По-друге,
держ.позики мобілізують вільні кошти на ринку позикових капіталів та
зменшують попит на кредити.

41. Етапи бюдж.процесу в Україні.

Бюдж.процес-це регламентований законодавством порядок складання,
розгляду та затвердження бюджетів, їх виконання і контролю за вик-ням.

Етапами бюдж.процесу в Україні є: складання проекту Б., розгляд Б.,
затвердження Б., виконання Б.,складання, розгляд і затвердження звіту
про виконання Б.

1)Складання проекту Держ.Б. Бюджетний процес починається з того, що ВРУ
не пізніше 15 червня потпчного року розробляє і надсилає Президентові
спеціальну постанову про основні напрямки бюдж.політики на наступний
рік.

КМУ опрацьовує проект Держ.Б. відповідно до засад держ.регулювання
екон.та соц. Розвитку країни.

Попередній проект зведеного Б.України складає Мінфін на підставі
прогнозних макроекономічних показників на плановий рік.

КМУ розглядає на засіданні проекти зведеного і Держ. Бюджетів, ухвалює
остаточне рішення щодо проекту закону про Держ.Б. України і поддає
останній на розгляд Президентові. Президентрозглядає його і, у разі
згоди, вносить до ВР. Проект закону має бути поданий до ВРУ до 15
вересня. До проекту закону додаються основні прогнозні макроекон.пок-ки
екон.та соц. Розвитку України на плановий рік, зведений баланс
фін.ресурсів, основні напрями бюдж.та податкової політики.

2)Розгляд ВР проекту закону про Держ.Б. здійснюється в порядку
передбаченому регламентом ВР України. Проект закону про деож.б.
рекомендує на засіданні ВР президент України. З докладною доповіддю про
проект закону виступає міністр фінансів.

3)Затвердження держ.Б.здійснює ВР.

4)Виконання Б. Є найважливішою стадією бюдж.процесу. розпорядником бюдж.
Коштів є Держ. Казначейство.

5)Звіт про виконання Держ.б. складає Міністерство фінансів, а стосовно
нижчих бюджетів БС- відповідні фін. Органи. Зведений звіт надсилається
ВР. Узагальнені показники йього звіту підлягають опублікуванню.

42.Система оподаткування України.

Сис-ма опод-ня- це нормативно визначені органами законодавчої влади
платники податків, їхні права та обов’язки, об’єкти оподат-ня, види
податків, зборів та інш. платежів до бюджетів, внесків до держ.цільових
фондів, а також порядок стягнення встановлених податкових платежів,
зборів, внесків.

Податкові платежі здійсн.лише на підставі податкового закону: мають бути
законодавчо визначені платник податку, об’єкт опод-ня, податкова база,
розмір ставки, подат.період та строк сплати податку.

Платник податку-це юр.або фіз.особа, на яку покладається зобов’язання
сплачувати податки.

Об’єкт оподаткування- це кількісно виміряний екон.феномен, що підлягає
оподаткуванню(прибуток, додана вартість, майно).

Податкова база-це частка об’єкта опод-ня, на яку нарахов.податок.

Ставка податку(норма опод-ня)- це частка податкової бази, що вилучається
у вигляді податків і вимірюється у процентах.

Сплата податків є одним з основних обов’язків юр. І фіз.осіб.

43.Система податкових органів України.

Сис-ма подат.органів склад.ззаконодавчо визначених органів
держ.подат.служби, до якої входять Головна держ.подат.адміністрація
України, держ.подат.адмініс-ії в АРК, областях, містах києві та
Севастополі, держ.подат.інспекції в районах. У містах, районах у містах,
міжрайонні держ.подат.інспекції, а також подат.міліція України.

Головним завданням держ.подат.адмініс-ії (ДПА) України є:

-Здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства,
правільністю обчислення, повнотою та своєчасністю сплати податків ;

-забеспечення застосування фін.санкцій та адмін.штрафів до порушників
подат.законодавства;

-захист інтересів дер-ви в судових органах у справах, що стосується
сплати податків.

Голова ДПА призначається та звільняється з посади Президентом України.
Адмін-ія є самостійним органом виконавчої влади.

Подат.міліція України є правоохороним органом, який захищає
конституційні права громадян та інтереси дер-ви у сфері оподат-ня.

44. Форми і класифікація податків.

У практиці регулювання застосовуються різні форми оподаткування. Існують
пропорційна, прогресивна і змішана форма оподаткування.

Пропорційне оподаткування передбачає встановлення однакової податкової
ставки для всіх суб’єктів оподаткування, що більший загальний дохід, то
більші й податкові нгадходження. Прогресивне оподаткування полягає у
тому, що чим більше дохід то більша й податкова ставка. Для кожного
значення загального доходу встановлюється відповідна податкова ставка.
Змішане оподаткування залежить від доходу, якщо менший за встановлену
норму, то оподаткування взагалі не має, якщо дохід становитиме певну
величину в заданих межах, то оподаткування здійснюється за мінімальною
податковою ставкою, з перевищенням доходом цієї межі податкова ставка
збільшується.

Сутність регресивного оподаткування полягає в зменшенні податкової
ставки в міру збільшення доходу суб’ектів оподаткування.

Прикладами пропорційного оподаткування є податок на прибуток, податок на
додану вартість. За змішаною (прогресивно-пропорційною) шкалою
здійснюється оподаткування доходів громадян.

Класифікація податків здійснюється за кількома ознаками:

За рівнем бюджетної системи (загальнодержавні і місцеві), прибутковий
податок, ПДВ, акцизний збір

За суб’єктом оподаткування (юридичні та фізичні особи),

За формою оподаткування (пропорційне, прогресивне, змішане, регресивне)

За способом стягнення (прямі, непрямі)

За економічним змістом об’єкта оподаткування (на доходи, на споживання,
на майно)

За системою ціноутворення (податки, що відносяться на собівартість,
податки, що сплачуються з прибутку).

45. Загальнодержавні податки податкові пільги.

До загальнодержавних податків і зборів належать: прибутковий податок з
громадян, податок на прибуток підприємств, ПДВ, і т.д. Податкові
надходження забезпечують приблизно 70 % доходу Держ бюджету України.

Прибутковий податок з громадян сплачують громадяни України та особи без
громадянства, які проживають на території України і мають самостійні
джерела доходів, сплачують, як правило, за місцем джерела доходу або
місцем проживання.

Платниками Податоку на прибуток підприємств є суб’єкти, що проводять
підприємницьку діяльність на территорії України, відокремлені підрозділи
платників податку, що мають самостійний розрахунковий рахунок,
нерезиденти, що здійснюють підприємницьку діяльність через посередницькі
представництва на території України.

Податок на додану вартість – це непрямий податок, включений в ціну
товару, що являє собою частину приросту вартості, яка створюється на
всіх стадіях виробництва і надання послуг або після митногго оформлення.

Акцизний збір – це непрямий податок на високо рентабельні та монопольні
товари, що включається в ціну цих товарів.

Податкові пільги – це інструменти податкового регулювання, що закріплені
в нормативних актах як винятки із загальної схеми обчислення конкретного
виду податку, і стосуються об’єкту, ставки або інших складових
оподаткування, найчастіше – це повне або часткове звільнення від
податку. Податкові пільги є альтернативою субсидій.

Основними видами податкових пільг є: звільнення, вилучення, знижки і
податковий кредит.

Звільнення від податку – це законодавче визначення конкретних фізичних і
юридичних осіб, звільнених від сплати певних податків. Вилучення – це
виключення з оподаткованого доходу, тобто окремі види доходів не
враховуються для визначення об’єкта оподаткування. Знижки – форма
податкових пільг, пов’язанга з витратими платника. Податковий кредит –
вид пільг, об’єктом якої є обчислена сума податку, а не доходи або
витрати платника.

46. Склад і функції сектору загальнодержавного управління.

Згідно із системою національних рахунків до сектору загального
державного управління (СЗДУ) відносяться державні установи та
організації, що фінансуються головне, з державного та місцевих бюджетів.
До їх складу входять установи та організації загального управління,
фінансів, регулювання економіки, науково-дослідницькою діяльністю,
охорони навколишнього середовища, оборони, соціального забезпечення,
підтримування внутрішнього порядку, безкоштовного або пільгового
обслуговування населення у сферах освіти, спорту, культури та мистецтва.

Функціонування організацій і установ держ сектору економікипов’язане з
використанням багатьох видів матеріальних ресурсів і грошових коштів,
необхідних для надання послуг окремим особам і суспільству в цілому.

Для установ і організацій державного сектору є об’єктивним відшкодування
здійснених витрат, їх суспільний контроль і облік. З одного боку, ці
організації споживачами результатів праці інших секторів економіки, а з
іншого- своєрідними постачальниками даних благ. Відтак вони включаються
в систему суспільного поділу праці, а їхня діяльність набуває
фінансово-господарського характеру.

47. Ефективність у суспільному (державному) секторі економіки.

Аналіз ефективності суспільного сектору економіки дає змогу париймати
обгрунтовані рішення не тільки в суспільному, а й у приватному секторах.
Для оцінки ефективності у суспільному секторі використовуються такі
методи : аналіз витрат і результативності, аналіз витрат і користності,
аналіз витрат і вигод.

Терміном аналіз витрат і результативності позначають сукупність
аналітичних прийомів, які уможливлюють визначення обсягу витрат і
ресурсів на досягнення тієї чи іншої специфічної мети, поставленої перед
суспільним сектором, і вибір оптимальних рішень. Даний аналіз передбачає
порівняння тільки однорідних результатів.

Аналіз витрат і корисності використовують, коли діяльність дає широкий
спектр результатів та коли результати суттєво відрізняються один від
одного за кількістю і за якістю. Під час цього аналізу використовується
умовне порівняння близьких за характером результатів, це досягається за
допомогою вагових коєфіцієнтів.

Метод аналізу витрат і вигод – це сукупність оцінних процедур, які
уможливлюють порівняння витрат і результатів проектів в універсальній
вартісній формі.

Спорідненість методів вирішення соціально-економічних проблем
суспільства дає можливіст, це досягається за допомогою вагових
коєфіцієнтів.

Метод аналізу витрат і вигод – це сукупність оцінних процедур, які
уможливлюють порівняння витрат і результатів проектів в універсальній
вартісній формі.

Спорідненість методів вирішення соціально-економічних проблем
суспільства дає можливість широкого використання програмно-цільового
методу планування.

48.Кошторис доходів та видатків установ сектору заг держ управління.

З метою посилення контролю й забезпечення цільового та ефект
використання бюдж установами й орг-ціями коштів, що надходять на їх
утримання, Кабінетом Міністрів України затверджено “Положення про
порядок складання єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної
установи, організації” . Такии кошторис є основним документом, який
визначає заг обсяг, цільове надходження і щоквартальний розподіл коштів
установи. Його формування здійснюється на підставі показників лімітної
довідки про основні дані фін-госп діяльності. Єдиний кошторис
складається всіма установами на календарний рік і затверджується вищими
організаціями не пізніше як через місяць після затвердження відповідного
бюджету, з якого фінансується установа. Разом із кошторисом на
затвердження вищою організацією подається штатний розклад установи,
включаючи структурні підрозділи, що працюють на умовах госпрозрахунку чи
надають окремі платні послуги.

Єдиний кошторис, крім асигнувань з бюджету, включає також і позабюджетні
кошти. Він складається з двох розділів — доходів і видатків. Дохідна
частина складається з бюджетних асигнувань та позабюджетних коштів.
Видаткова включає витрати, які здійснюються за рахунок бюджетних
асигнувань, і витрати, які фінансуються за рахунок позабюджетних
надходжень, з виділенням витрат, які здійснюються установами за рахунок
прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні. Запровадження єдиного
кошторису витрат і жорсткий контроль за використанням коштів за кожною
статтею пов’язані з необхідністю економного використання бюджетних
коштів.

49.Державні потреби в прод-ії. Система матеріальних балансів.

Держ.потреби-це потреби країнив прод-ії необх.для розв’язання
соц.-екон.проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки,
створення й підтримання на належному рівні матер.резервів

Перелік видів прд-ії необх.для забезпечення держ.потреб визнач. КМ. Він
може включати: озброєння, військову техніку, перевезення вантажів
різними видами транспорту, фундаментальні наукові дослідження,
продовольство і т.ін.

Для обгрунтування ресурсної забезпеченості держ.потреб Управління
держ.закупівель розробляє однопродуктові матеріальні баланси попиту та
пропозиції найважливіших видів продукції.

Оцінка стану матеріального виробництва, ма тим більше прогноз його
розвитку на підставі мат.балансів, відображають ситуацію, що склалася на
момент розробки балансів. У зв’язку з цим передбачається щоквартальне
уточнення мат.балансів на підставі звітності Держкомстату

50. Сутність держ. замовлень та держ. контрактів. Замовники та виконавці
держ. замовлень.

Держ.замовлення –це засіб держ.регулювання ек-ки, який
передбачає,по-перше, формування на контрактній основі складу та обсягів
продукції, необхідної для задоволення держ.потреб, та, по-друге,
розміщення держ.контрактів на поставку прод0ії серед підп-в.

Організаційна робота щодо впровадження держ.політики у сфері
держ.закупівель здійсн.Міжвідомчою комісією з питань регулювання
закупівель товарів для держ.потреб при КМУ та Управлінням
держ.закупівель при Мінеконом, а також відповідними підрозділами інших
центральних держ.органів.

Стосунки між замовником і виконавцем регламентуються контрактом.
Державний контракт- це укладений держ.замовником від імені дер-ви з
виконавцем держ.замовлення договір, в якому визнач.екон.та правові
зобов’язання сторін і регулююься взаємовідносини між замовником і
виконавцем.

Поставки прод-ії для задоволення держ.потреб фін-ся за рахунок коштів
Держ.Б.та інших джерел фін-ня, що залучаються для цього.

Гарантом за зобов’язаннями держ.замовників є КМ. Він визначає і
затверджує: держ.замовників; міністерства та інші органи, що координують
роботу держ.замовників, формують держ.замовлення і доводять до
замовників збалансовані з фін.ресурсами обсяги поставок прод-ії для
укладання контрактів.

Держ.замовниками є мін-ва, інші органи виконавчої влади, Рада міністрів
АРК, обласні, Київська і Севастопільська міські держ.адмін-ії,
уповноважені КМ укладати держ.контракти з виконавцями держ.замовлення.

Виконавцями держ.замовлення є суб’єкти господ.діял-ті всіх форм
власнлості, які виготовляють і поставляють продукцію для держ потреб
відповідно до умов укладеного держ.контракту.

51.Етапи конкурсного відбору виконавців держ замовлень.

З метою ефект використання держ фін ресурсів, створення конкурентного
середовища на ринку і запобігання необгрунтованому завищенню цін держ
замовник зобов’язаний здійснювати конкурсний відбір виконавців через
проведення торгів. Конкурс — це форма розміщення замовлення на поставку
продукції (виконання робіт, надання послуг), яка передбачає вибір
претендента шляхом оцінки його пропозицій. Претендент — це потенційний
виконавець державного замовлення. Конкурсний відбір виконавців
здійснюється за такими етапами: формування конкурсного комітету;
оголошення про проведення конкурсу; попередня кваліфікація претендентів;
подання тендерних пропозицій; оцінка й порівнювання тендерних
пропозицій; визначення переможця конкурсу; укладання контракту.
Формування конкурсного комітету в кількості не менше п’яти осіб здійснює
державний орган-замовник. Оголошення про проведення конкурсу
публікується не пізніше як за ЗО днів до початку конкурсу в газетах
“Урядовий кур’єр” або “Голос України” та в іноземній пресі. Інформація
повинна містити: назву та адресу замовника; стислий опис продукції та
вимог замовника; дату подання інформації для попередньої кваліфікації
претендентів; місце й дату отримання тендерної документації та
проведення конкурсу; роз’яснення щодо порядку проведення конкурсу та ін.
Попередня кваліфікація претендентів здійснюється з метою визначення
списку претендентів. Кожному із затверджених претендентів надсилається
запрошення до участі в конкурсі, а також тендерна документація. Тендерна
документація — це комплект документів, який містить інформацію про
предмет замовлення, умови та вимоги до складання тендерної пропозиції і
т. п. Оцінки і порівнювання тендерних пропозицій здійснюється конкурсним
комітетом за такими критеріями: – найнижча ціна за умови забезпечення
необхідної ек-ті та еф-ті прод; – найвигідніша пропозиція з урахуванням
різних критеріїв її оцінки. Визначення переможця конкурсу здійснює
конкурсний комітет з урахуванням висновку спеціально створеної
експертної ради. Протокол рішення комітету затверджується замовником.
Результати конкурсу публікуються в пресі. Укладання державного
контракту. Підставою для укладання контрактів з переможцем конкурсу є
затверджений замовником протокол рішення конкурсного комітету.

52 Банківська система України. Функції НБУ Кредитно-фінансове
обслуговування суб’еків економіки е найважливішою фуикціею банківської
систсми. Банювська система України е дворІвневою і складаеться з
Нацюнального банку України (НБУ) та Інших банкІв, у тому числІ
державпих (Зовшшньоеко-номІчний банк України, Ощадний банк України) та
комерцІйних банк1в рІзних видів та форм власності

Банки — це установи, функцією яких є кредитування субктІв господарської
дІяльностІ та громадян за рахунок залучених коштІв пІдприемств, установ,
організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та
розрахункове обслуговування економІки, виконання валютних та Інших
банкІвських операцій. передбачених законодавством. КомерцІйні банки
створюються на акціонер-них або пайових засадах юридичними та фізичними
особами.

Станом на початок травня 1999 р. в УкраїнІ зареестровано 211 комерцІйних
банкІв.

Визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації
банківської справи в країни належить центральному державному банку. В
Україні центральний банк функцюнує окремо від уряду. Така особливість
взєемовідносин між центральним банком і державними органами називаеться
автономією (незалежністю) центрального банку. Нацюнальний банк України
(НБУ) є центральним банком України НБУ є екоиомічно самостійним органом.
Основною функцісю НБУ є забезпечення стаб1льност1 грошової единиці
України. Виконуючи свою основну функцію, Національний банк сприяє
дотриманню стабільності банкшської системи, а також (у межах своїх
повноважень) — цінової стаб1льност1. Вищим органом управл1ння НБУ є Рада
Національного банку Укршни. Керівним органом НБУ є Правління
Національного банку України. Очолює Правління НБУ Голова Національного
банку України.

53.Методи грошово-кредитного регулювання

До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емісії,
встановлення межі кредиту центрального банку, пряме регулювання
позичкових операцій, визначення маржи, вартості кредитних ресурсів, що
вид1ляються згідно з пріоритетами макро-екопом1чної політики для
фінансування окремих галузей економіки, обмеження спожив-чого кредиту,
інструменти пря-мого впливу дають необхідний ефект, коли їх
використовують у комплексі із заходами опосеред кованого впливу на
систему грошового обігу.

Система опосередковачого регулювання грошового обігу є елементом
економічних методів ДРЕ. Згідно із Законом України «Про Національний
банк України» основними скономічними засобами та методами
грошово-кредитної полїтики є регулювання обсягу грошової маси через:
визна-чення та регулювання норм обов”язкових резервів для комерційних
банк1в і фнансово-кредитних установ; процентна політика; рефінансування
комерційних банків; управління золотовалютними резервами; операції з
цінними паперами на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту
капіталу.

54 Валютне регулювання

Основним объектом валютного регулювання е відповідна корекція курсу
нащональної грошової одиниці. Валютне регулювання на нацюналыюму рівні
здійснюється на базі принципів і методик, що визначаються Міжнародним
валютним фондом (МВФ) та регіональними союзами, до яких входить окремі
країни. Суб’ектами валютного регулювання в Україні є кабінет Міністрів і
Національний банк. Кабінет Міністрів визначає Ліміт зовшнього державного
боргу, бере участь у розробці платіжного балансу, забезпечує формування
і є розпорядником Державного валютного фонду.

Валютна позиц1я — це спів-відношення вимог та зобов’язань банку в
іноземній валюті. Для регулювапня валютного курсу залежно від моделі
валютної політики використовуються методи девальвації та ревальвації
наіональної грошової одиниці.

Девальвац1я — це дії вповно-важених державних органів, що мають на меті
зниження обмінних курсів валюти власної країни. Таке зниження
спрямовується, з одного боку, на стимулювання експорту та споживчого
попиту на внутрниньому ринку, а, з другого, — на підвищення
конку-рентоспроможності та полі-пшення торговелышх позицій України на
світовому ринку.

Ревальвация має протилежний зміст. Вона пов’язана з діями, спрямованими
на підвищення курсу національної валюти. Ре-вальвацією стимулюється
то-варний імпорт, приплив іноземних інвестицій . НБУ здійснює деві-зійну
вааютну політику на підставі регулювання курсу гривні до іноземних валют
через кутвлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках (валютну
інтервенцію).Названі інструменти валютної політики є засобами
економіч-ного впливу держави на курс нащональної валюти.
Адміністративним засобом ме-ханізму формування обмінних курсів е
запровадження валютних обмеженъ, тобто системи правил, які регламентують
права ф!зичних та юридичних осіб стосовно об-міну валюти, а також
здійснення інших валютних операцій

55 Банківське регулювання і бан-ківський нагляд.

Головна мета банківського регулювання та нагляду — це гарантування
безпеки и фінан-сової стабільності банківської сис-теми, захист
інтересів вкладників і кредиторів. Фун-кції банківського регулювання і
нагляду за діяль-ністю банків та інших фінансово-кредитних установ в
Україні здійснює Національний банк,

Для виконання своїх функцій НБУ мае право безоплатно одержувати від
банків інформацію про їхню діяльність з метою захисту інтересів
вкладників та кредиторів і забезпечення фінансової надійності банків НБУ
встановлює для них обов’язкові економічні нормативи. Ці нормативи мають
забезпе-чувати здійснення контролю за ризиками. пов’язаними з
капіта-лом, ліквідністю, кредитами акціонерам та інсайдерам, наданням
великих кредитів, інвестиціями капіталу, а також з процентним та
валютним ризиком. Банківське регулювання передбачає визначення
Національ-ним банком своїми нормативно-правовими актами професійних
вимог до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів. Наглядові
та регулятивні функції Національний банк може здійснювати безпосередньо
або через створений ним орган банківського нагляду реалізацією таких
повноважень, як:здійснення всіх видів перевірок банків на місцях (крім
перевірок і ревізій фінансово-господарської діяль-ності), а також
перевірки досто-вірності інформації, що надається юридичними та
фізичними особами під час реєстрації банків та ліцензування бан-ківських
операцій;

•здійснення вимог щодо прове-дення загальних зборів акціонерів банків і
визначення питань, які мають бути розглянуті

•участь у роботі зборів акціонерів, засідань спостережних рад, правлінь
і ревізійних комісій баиків з правом дорадчого голосу.

НБУ має також право вимагати обов’язкових аудиторських пере-вірок банків
та отримувати вис-новки нсзалежних аудиторських організацій про
результати діяль-ності банків.

56 Сутність та види структури економіки. Співвідношення, які відбивають
взаємозв’язки та взає-мозалежності між окремими частинами економіки в
процесі розвитку, характеризуються поня-ттям структури економіки.
Структура економ!ки — багато-планове поняття, яке відображає
співвідношення різних елементів економічної системи. Залежно від
характеру елеметів та змісту економічних явищ, зв’язки між якими
відображаються в пропорціях на макроекономіч- ному рівні розрізняють
такі основні види структурних співвідношень: відтворювальні, сощальні,
галузеві, регіональні. зовнішньоекономічні.У структур-ній характеристиці
економіки особлива роль належить пропор-ціям відтворення. Ці пропорції
відображають можливості еконо-мічного зростання промислового виробництва
та його ефективності Відтворювальні пропорції харак-теризують
співвідношення: між виробництвом засобів вироб-ництва і виробництвом
предмелв споживання, між заміщенням використаних засобів виробництва та
новоствореною вартістю, між споживанням та нагромадженням. між
виробничими галузями та інфраструктурою.

До основних вартісних пропорцій, що характеризують розвиток еко-номіки
на всіх стадіях процесу відтворення,належать співвід-ношення: між
заміщенням вико-ристаних засоб1в виробництва (фондом зам1щення) та
новоство-реною вартістю (чистою продукцією), між нагромад-женням (фондом
нагромадження) та споживанням (фондом спожи-вання). Визначальна роль, у
струк-турній характеристиці економіки належить галузевій структурі
Характер галузевої структури економіки пов’язаний із сучасним станом
суспільного поділу праці, тобто з процесами диференціації та інтеграції
в структурних перетвореннях промисловост на шляху від централизованої до
ринкової економіки.

Територіальне розміщення основних елементів того чи того міжгалузевого
комплексу, різно-манітність цих елементів, а також їхні зв’язки з певною
геоси-стемою країни (геосистема вклю-чає системи розміщення насе-лення,
техніко-економічну та соціальну інфраструктуру, систе-ми
природокористування та захисту природи) формують економічну основу
регіональної структури економіки. Соціальна структура відображає
розподіл народного господарства за фор-мами власності, за
організаційно-правовими формами підприєм-ництва, за рівнем доходів
певних верств населення. Своєрідним дзеркалом стану економіки є
структура зовнішньої торгівлі. Для індустріально розвинутих країн
характерна висока питома вага експорту промислової продукції, особливо
кінцевої, з високим технологічним рівнем, науко-місткої. В експорті
більшості країн, що розвиваються, переважають сировина та матеріали.
Інду-стріально розвинуті країни імпортують переважно сировину,
енергоносії, продукти екологічно шкідливих виробництв, облад-нання,
машини, транспортні засоби

57 Пасивна та активна структурна економіка. У широкому розумінні цього
слова структурна політика держави — це обгрунтування цілей та характеру
структурних перетворень, визначення комп-лексу заходів щодо підтримки
розвитку тих елементів еконо-мічної системи, які забезпечують економічне
зростання та вирі-шення актуальних проблем сьогодення. На практиці існує
два типи структурної політики: пасивна й активна. У кінцевому рахунку,
вони різняться між собою ступенем втручання держави в структурні
зрушення.

&

I

¶

?

I

?

c

¶

?

o

n

p

i

n

p

3/4

A

i

aJph;гам ринку структуру економіки, створює конкурентне середовище,
підвищує ефективність суспільного виробництва. Активна структурна
політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі
для прискорення прогресивних структу-рних зрушень. Концепція активної
структурної політики ґрунтується на чіткому визначенні найбільш
ефективних напрямків структурної трансформації економіки. До таких можна
віднести:

1. Зростання виробництва в галузях, які забезпечують значну частину
експортної продукції..

2. Зростання виробництва в галузях, які здатні на внутрішньому ринку
замінити імпортну продукцію.

3. Розвиток виробництва конкурентоспроможних на світовому ринку товарів
з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються.

4. Підтримка виробництв, які впроваджують ресурсозберігаючі технології з
метою скорочення попиту на дефіцитні для країни ресурси.

5. Зростання виробництва в галузях, які здатні підвищити
науково-технічний рівень та якість продукції. Це стосується галузей із
високо технологічною та наукомісткою продукцією, їх випереджаючий
розвиток є запорукою підвищення ефективності інших галузей національної
економіки.

6. Розвиток конкуренції через реструктуризацію та диверсифікацію
виробництва.

7. Розвиток виробництва сировини, напівфабрикатів та комплектуючих для
заміни імпортованих з метою збільшення товарності кінцевої продукції.

8. Скорочення виробництва в депресивних галузях, тобто в галузях, де
спадає ефективність ресурсів чи зменшується попит на продукцію

58 Пріоритети та засоби структурної політики. У фор-муванні активної
структурної полі-тики величезну роль відіграє вибір пріоритетних
напрямків розвитку окремих галузей, видів вироб-ництва, економічних
районів. Так, наприклад, залежно від стадії інду-стріального розвитку
країни за основу беруть пріоритетний розвиток трудомістких,
капіталомістких або наукомістких галузей. У процесі вибору пріоритетної
галузі, як правило, виходять із критеріїв пріоритетності: експортного
потенціалу галузі; перспектив попиту на продукцію галузі на внутрішньому
ринку; досягнення вищої Індустріальної стадії роз-витку; мінімізації
залежності від імпорту сировини, енергії та міні-мізації
ресурсомісткості вироб-ництва в цілому; мінімізації дефіциту
торговельного балансу країни, розв’язання проблем зайнятості населення,
екологічних проблем та іп. Зрозуміло, що зміни, які постійно
відбуваються в ході економічного розвитку, вносять зміни в перелік
названих пріоритетів.

Поряд із визначенням пріоритетних напрямків розвитку економіки держава
розробляє та реалізує комплекс заходів у межах активної структурної
політики, який включає: — заходи для стимулювання переливання капі-талу
в пріоритетні галузі;

— заходи для стимулювання розвитку галузей, які прискорюють
запровадження досягнень НТП;

— заходи, спрямовані на захист та надання фінансової допомоги галузям,
які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції
виробничого апарату;

— заходи для згортання частини виробництв у депресивних галузях;

— розробку на державному рівні довгострокових планів, цільових програм,
національних проектів для вирішення актуальних проблем структурної
перебудови, а також програм підготовки та перепідготовки робочої сили,
створення робочих місць;

— розв’язання завдань, пов’язаних із концентрацією капіталу в
капіталомістких напрямах структурної перебудови.

59 Роль держави в інвестиційній сфері Важлива роль в організації
інвестиційної діяльності належить державі. Державна інвестиційна
політика — це комплекс правових, адміні-стративних та економічних
захо-держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестицій- них
процесів. Аналіз світової практики інвестиційних процесів дає|
можливість виділити два типи державної інвестиційної політики: пасивну
та активну. Пасивна державна інвестиційна політика полягає в тому, що
держава застосовує методи переважно правового та економічного характеру,
обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси
до мінімуму. У разі активної державної Інвестиційної політики держава
широко застосовує всі види методів і часто сама стає інвестором. В
основу державного регулювання інвестиційної діяльності було покладено
такі принципи: — послідовна децентралізація інвес-тиційного процесу;

—збільшення частки внут-рішніх (власних) коштів суб’єк-тів
господарювання у фінансові інвестиційні проекти;

——перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у
виробничій сфері на кредитування;

— виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних
пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної
перебудови економіки;

— фінансування об’єктів, будівництво яких починається за рахунок
бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі;

— надання переваги раніше розпочатому будівництву, технічному
переобладнанню та реконст-рукції діючих підприємств;

— здійснення відповідними державними організаціями контролю за цільовим
використанням централізованих інвестицій;

—розширення змішаного фіна-нсування інвестиційних проектів;

—удосконалення нормативної та правової бази з метою збільшення обсягів
залучення Ін-вестицій;

— запровадження системи страхування інвестицій.

60. Податкове, бюджетне та грошово-кредитне регулюван-ня інвестиційної
діяльності. Податкове регу-лювання інвестиційної діяльності забезпечує
спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки встановленням
від-повідних податкових ставок та податкових пільг. На цій підставі
було зроблено загальний висновок: пожвавлення ділової, передусім
інвестиційної активності, можна досягти радикальним полег-шенням
податкового тягаря, точніше – оптимальним оподат-куванням. До методів
податкового стимулювання інвестиційних процесів насамперед належить
пільгове оподаткування прибутку. Ме-тоди податкового регулювання
інвестиційних процесів можна поділити на чотири групи:

1) запровадження диферен-ційованих ставок оподатку-вання;

2) звільнення від сплати податку на певний строк;

3) зменшення бази оподат-кування;

4) усунення подвійного оподат-кування.

Бюджетні методи реі-улювання для України мають особливе значення,
оскільки ринок Інвестиційних ресурсів недос-татньо сформований, існує
гіпер-трофована структура економіки, надмірна диференціація технічного
рівня виробництв, високий рівень монополізації, незамкненість на
внутрішній ринок виробничих циклів, банки майже не здійснюють
довгострокового кредитування, а власних інвестиційних коштів
підприємствам бракує Істотним чинником активізації інвестиційних
процесів є гро

шово-кредитна державна політика. Така політика впливає на ін

вестиційні умови, регулюючи грошовий обіг та роботу банківської системи,
яка мультиплікативно створює грошові кошти. На

ціональний банк залежно від стану економіки здійснює кредитну експансію
чи кредитну рестрикцію. Кредитна експансія проводиться в період
економічного спаду для стимулювання економічного розвитку. Політика
кредитної рестрикції проводиться з метою отримання інвестиційної
активності.Подорожчання кре-дитних| ресурсів примушує інвесторів
вкладати кошти в найбільш ефек|тивні, прибуткові проекти.

61.Державне регулювання інвес-тиційної політики Інвестиції є основою
перебудови сектору матеріального виробництва, а тому держава повинна
застосовувати весь комплекс економічних, правових та адміністративних
засобів для подолання негативної тенденції скорочення обсягів інвестиції
та підвищення інвестиційної активності. Усі методи державного
регулювання інвестиційної діяльності є взаємозв’язаними, а тому
застосування їх не може бути довільним. Кожна модель державної
інвестиційної політики є певним поєднанням заходів та відповідних
державних Інститутів, що розробляють та реалізують ці заходи.
Відповідність організаційних форм і методів державного регулювання
інвестиційної діяльності залежить від стану розвитку ринкових відносин,
структури економіки та конкретної економічної ситуації. Недостатнє
врахування взаємовпливу різних заходів інвестиційної політики може
суттєво обмежити їхню ефективність. Увесь комплекс засобів, котрі
застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси, можна розподілити
за кількома основними напрямами.

62 Науково-технічний прогрес та соціально-економічний роз-виток.

Вирішальний вплив НТП на економічний і соціальний розвиток пояснюється
передовсім такими обставинами:

1. Використання в промисловому виробництві нової техніки, технології та
інформаційних систем, що стає провідним фактором зростання
продуктивності економічних ресурсів. Оскільки нова техніка й нові
технології (у тому числі інформаційні) мають ліпші показники
продуктивності, потужності, швидкості, енергоємності тощо, відбувається
зниження витрат економічних ресурсів у розрахунку на одиницю промислової
продукції.

2. НТП суттєво впливає на структуру економіки. Під впливом НТП
зменшується питома вага живої праці в складі витрат на виробництво з
одночасним збільшенням питомої ваги зношених в процесі виробництва
засобів праці та спожитих предметів праці. Усе більшого значення набуває
інфраструктура: зв’язок, транспорт, шляхове господарство, інформаційні
системи, енерго-, водо- та газопостачання, загальна й професійна освіта
та ін.

3. Застосування новітньої техніки і технології виробництва забезпечує
підвищення якості промислової продукції. Сучасні комп’ютери та
інформаційні технології уможливлюють автомати-зацію управління
технологічними про-цесами у виробництві, підвищення надійності й
довговічності виробів. Засто-сування нових матеріалів та
мік-роелектроніки дає змогу знизити показники матеріаломісткості та
енергоємності продукції. Нові комп’ютерні технології конструю-вання’та
нові дослідницькі прилади значно скорочують час науково-технічних та
конструкторських розробок, розширюють конструкторський та дизайнерський
діапазони нових виробів.

63. Необхідність та сутність науково- технічної політики.

Перехід україни до с-ми ринкових відносин гостро поставив проблему
занепаду в останні роки рівня Н і Т. Практично нині в Україні
відбувається катастрофічна руйнація науково-технічного та
інтелектуального потенціалу суспільства. України виїхало 6000 науковців.
Унаслідок цього 90% товарів, що виробляються в Україні, не мають
наукового забезпечення, а це вже ознака слаборозвинутих країн.
Руйнування науково-технічного потенціалу зумовлює й низький рівень
конкурентоспроможності товарів, що виробляються в Україні. М. Портер
дійшов висновку, що умовою рівноправної інтеграції країни у світове
господарство є п’ять факторів: наука і технологія; капітал; робоча сила;
інфраструктура; інформація. Усі вони безпосередньо пов’язані з рівнем
розвитку освіти і науки.

Державна науково-технічна політика — це складова частина
соціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі,
напрямки, принципи, форми і методи діяльності держави в
науково-технічній сфері.

Основними завданнями державної науково-технічної політики на перехідний
період мають бути:

визначення пріоритетних напрямів розвитку науки І техніки;

структурна перебудова науково-технічної сфери;

підтримка нових інноваційних структур;

розвиток вищої освіти та організація підготовки наукових кадрів;

розвиток міжнародного співробітництва

Одним із головних завдань науково-технічної політики є визначення
пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки

Підтримання національної науки і освіти та їх дальший розвиток
потребують негайного втручання з боку держави: треба розробити активну
науково-технічну політику, побудувати оптимальний для сучасних умов
економічний механізм, який поєднував би державні та ринкові важелі
впливу на науково-технічні процеси і був би максимально зорієнтованим на
економічне зростання України та її інтеграцію у світову економіку як
промислової держави. Однією з причин браку такої політики е нерозуміння
багатьма урядовцями ролі НТП в економічному зростанні, і розвитку
промисловості зокрема.

64. Форми та методи реалізації Н.-Т. політики.

Досягнення цілей та завдань науково-технічної політики здійснюється
державою через застосування конкретних методів її реалізації. За ознакою
форми впливу на науково-технічний розвиток економіки весь арсенал цих
методів поділяється на дві групи: методи прямого та методи непрямого
регулювання.

До методів прямого регулювання належать:

визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки;,

державні науково-технічні програми;

державне замовлення в науково-технічній фері;

державна науково-технічна експертиза;

бюджетне фінансування досліджень та робіт, що виконуються в рамках
пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки;

державна політика щодо формування та заохочення науково-технічних
кадрів;

державна політика у сфері патентів і ліцензій.

До методів непрямого регулювання належать:

диференційована податкова політика;

тимулююча фінансово-кредитна політика;

гнучка амортизаційна політика;

правовий захист інтелектуальної власності;

ержавна політика у сфері міжнародного науково-технічного
співробітництва.;

Методи прямого регулювання передбачають безпосередню участь держави у
вирішенні як загальних проблем науково- технічного розвитку, так і
проблем його окремих сфер та напрямів. Методи непрямого регулювання
створюють економічні та правові умови для прискорення науково-технічного
прогресу, проте це не означає, що такі умови мають бути однакові для
всіх галузей розвитку науки і техніки. Держава може їх диференціювати
відповідно до пріоритетних напрямів та програм. Але головне, щоб у межах
кожного напрямку чи програми наукові, дослідні та проектні організації
мали однакові економічні та правові умови діяльності, що сприятиме
розвитку конкуренції між ними. Методи реалізації державної
науково-технічної політики за способом впливу можна поділити на три
групи: правові, адміністративні та економічні. З-поміж методів
науково-технічної політики виокремлюються прості методи, які
користуються тільки одним із способів впливу, і складні, які поєднують
усі можливі способи.

65. Держ. регулювання інноваційних процессів.

Інновація – кінцевий результат впровадження досягненнь НТП, з метою
отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного
або іншого ефекту.Інноваційний процес пов’язаний зі створенням,
освоєнням і поширенням інновацій. Державне регулювання інноваційного
процесу є однією з головних умов розвитку економіки. Державна
інноваційна політика здійснюється за такими напрямками:

• сприяння зростанню інноваційної активності, що забезпечує підвищення
конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

• орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які становлять основу
сучасного технологічного прогресу;

• узгодження державної інноваційної політики з ефективним
функціонуванням конкуренції в Інноваційній діяльності, захистом
Інтелектуальної власності;

• сприяння розвитку Інноваційної діяльності в регіонах України,
міжрегіональному і міжнародному трансферту технологій, міжнародному
інвестиційному співробітництву, захист інтересів національного
Інноваційного підприємництва.

До основних методів реалізації державної інноваційної політики належать
такі:

• підтримка і прямий розвиток науково-технічної сфери;

• надання розробникам, виробникам і фірмам, які впроваджують
інноваційний продукт, безпроцентних позик за рахунок коштів Державного
інноваційного фонду та інших цільових фондів;

• створення приватних інноваційних фондів, що користуються значними
податковими та кредитними пільгами;

• розробка та впровадження системи податкових пільг для виробників
Інноваційного продукту;

• створення системи атестації інноваційної продукції;

• створення державної інформаційної інфраструктури розвитком
загальнонаціо-нальної інформаційної мережі з приєднанням до світових
мереж;

• фінансова та матеріальна допомога вченим, винахідникам і малим фірмам
які працюють над створенням і впровадженням інноваційного продукту;

• зниження державного патентного мита для індивідуальних винахідників;

• розвиток та підтримка системи освіти у формі повного або часткового
утримання закладів загальної та вищої освіти, спеціальної фахової
підготовки, системи підвищення кваліфікації;

•створення сприятливого правового середовища для іннова-торІв;

• забезпечення сприятливих умов для міжнародної інвестиційної
діяльності;

• захист прав та інтересів вітчизняних інноваторів у міжнародній
кооперації праці;

• прискорення амортизації та інші амортизаційні пільги;

• державне замовлення та закупівля продукції інноваційних фірм.

66. Ефективність державної підтримки інноваційних процесів

Вирішити проблему міри втручання держави в дію ринкових механізмів
можна, якщо порівняти корисний ефект та суспільні витрати, пов’язані з
інноваційним процесом. Тоді логіка теорії врахування суспільних витрат
та корисного ефекту як найбільш реалістичної моделі ринкового механізму
стає обгрунтуванням державної інноваційної політики. Однак крім
категорії витрат, використовують категорії ефекту. Розрізняють приватні
і зовнішні ефекти. Приватний ефект — це ефект, який отримує
безпосередньо суб’єкт інноваційного процесу (такий ефект ще називають
внутрішнім). Зовнішній ефект — це ефект, який отримують інші юридичні чи
фізичні особи в країні у зв’язку з використанням інноваційного продукту.
Суспільний ефект є сумою перших двох. Суспільні витрати та ефекти є
зовнішніми параметрами інноваційного процесу, які відображають додаткові
витрати та зиски суспільства. Наслідком втручання держави в ринкові
відносини між суб’єктами інноваційної діяльності у зв’язку зі
стимулюванням підприємців-інноваторів буде перерозподіл таких зовнішніх
ефектів на користь останніх. Такі зовнішні ефекти та витрати мають назву
екстерналій. Позитивні екстерналії фактично означають наявність у товарі
безкоштовних ресурсів та споживчих якостей, що їх використовують треті
особи, які не беруть участі в інноваційному процесі.

Наслідком позитивної екстерналії є недовиробництво інноваційного товару,
на який існує в суспільстві ефективний попит. Вирішення проблеми
позитивної екстерналії в економіці відбувається переведенням частини
зовнішніх витрат та ефектів, які отримує суспільство, у внутрішні
(приватні), тобто через так звану інтерналізацію. У процесах
інтерналізації в розвинутих країнах бере активну участь держава, яка за
рахунок державних коштів компенсує виробникам інноваційного продукту
недоотриману частину ефекту.

67. Підприємництво як об’єкт державного регулювання

Підприємництво — це багатопланове явище, що його можна характеризувати з
різних поглядів: економічного, правового, психологічного та ін. У
зв’язку з цим Закон України «Про підприємництво» визначає підприємництво
як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність з
виробництва продукції» виконання робіт, надання послуг, а також торгову
діяльність з метою одержання прибутку.Підприємництво відіграє особливу
роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне
середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до
перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки
шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного
оновлення.

Нагромаджений досвід усіх без винятку індустріально розвинутих країн з
ринковою економікою соціального спрямування незаперечне підтверджує, що
підприємництво — необхідна умова досягнення економічного зростання.

Слід зазначити, що підприємництво сучасного типу, зберігаючи
найсуттєвіші ознаки його класичних форм, характеризується такими
загальними особливостями:

— розвитком корпоративного бізнесу поряд із традиційними підприємствами
індивідуального та партнерського типу, що веде до «розпорошення»
власності через акціонування та розподіл відповідальності;

— розширенням кредитно-фінансової сфери, що виявляється В широкому
спектрі форм фінансового підприємництва, яке відіграє важливу роль у
рамках ринкової інфраструктури;

— зростанням значення орендних відносин, зокрема лізингу як сфери
застосування підприємницького таланту;

— зростанням ролі інформаційних ресурсів на сучасному етапі НТП, а
відтак особливим місцем інноваційного підприємництва серед інших видів
підприємницької діяльності;

— виникненням та розвитком у межах великих корпорацій внутрішнього
підприємництва (іпІгаргепеигзЬір) як особливої Його форми за умов
інноваційного типу відтворення;

формуванням ризикового (венчурного) підприємництва та розвитком
франчайзингових договірних відносин між дрібними та великими
підприємствами;

Створенням різноманітних підприємницьких структур, які мають право на
засадах добровільності об’єднувати свою інноваційну, маркетингову,
виробничу, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну Діяльність.
Найбільш поширеними й ефективно діючими у світовій практиці
господарювання є (зафіксовані також чинним законодавством України)
асоціації (союзи, спілки), консорціуми, концерни, конгломерати холдинги,
франчайзинг як система підприємницьких зв’язків.

Становлення й активний розвиток різноманітних видів, форм та
інтегрованих підприємницьких структур сприятимуть зростанню ефективності
всієї сучасної системи господарювання в Україні.

68. Роль держави у становленні підприємницького середовища

В У роль підприємництва є винятково актуальною. Розвиток мережі
підприємницьких структур і передусім малих І середніх підприємств сприяє
вирішенню гострих для економіки України проблем переходу до ринку, Однак
становлення підприємницького сектору натрапляє на серйозні труднощі,
пов’язані з формуванням сприятливого макроеконемічного середовища.

Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування
підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов’язкові
умови: — стабільна національна кредитно-грошова система; — пільгова
система оподаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів
у сферу бізнесу; — активно діюча система інфраструктурної підтримки
підприємницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі,
страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центри загального
розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо); — державна
підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного
забезпечення (особливо під час започат-кування та становлення); —
ефективний захист промислової та інтелектуальної власності; — спрощена
процедура регулювання підприємницької діяльності Державними органами
управління національним господарством; — правова захищеність
підприємництва; — формування в суспільстві привабливого іміджу
підприємництва, толерантного ставлення до його тимчасових невдач.

Економічний аналіз процесів підприємництва в Україні свідчить про
численні стратегічні і тактичні прорахунки в діях державної законодавчої
та вищої виконавчої влади на початковому періоді його формування. Відтак
зрозуміло, що важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в
Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання
підприємництва. Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку
підприємницьких структур свідчать, що державна підприємницька політика
має включати такі складові: — державне регулювання всіх тих процесів, що
відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його
чинниками: політика роздержавлення та приватизації; конкурентна або
антимонопольна політика; інститут банкрутства суб’єктів підприємництва
тощо; — державна система підтримки підприємництва

69. Методи та засоби державного регулювання підприємництва.

На нинішньому етапі розвитку України, коли трансформаційний спад
поступово змінюється структурною перебудовою, паралельно з процесами
становлення підприємницького сектору відбувається формування механізму
його державного регулювання. Тобто державна підприємницька політика ще
перебуває в зародковому стані і є так само недосконалою, як і всі інші
інструменти регулювання. Важливою складовою механізму державного
регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки,
створення якої нині проголошується як запорука поліпшення стану в усіх
сферах соціально-економічного життя суспільства

Економічний зміст державної підтримки полягає в розробці та реалізації
системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового,
консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.

Державні програми підтримки можуть виконуватись центральною чи місцевою
владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні
організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії.

На жаль, можливість регіоналізації втілення таких програм у перехідних
економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має
потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого
підприємництва, є корумпованою та надто забюрократизованою. Через це
значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому
приватному сектору (принаймні в більшій частині).

Така практика є досить поширеною в усьому світі.

За державою залишатиметься формування тих невід’ємних елементів
соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не
спроможний створити самостійно, а саме:

нормативно-правового (адміністратив-ного) забезпечення (законодавче
забеспечення, нормативне регулювання, адміністративне регулювання)
(держ.реєстрація підпр., ліцензування підпр. діяльності, сертифік. та
стандартиз., дерегулювання підприємства);

інституціональних засад розвитку бізнесу (наявність організаційної
структури; ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне
забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне
забезпечен-ня; моніторинг державної підтримки. );

функціональних (цільових) форм державного
регулювання(матеріально-технічна підтримка; науково-технічна
(інноваційна) підтримка ; фінансове-інвестицій на підтримка; податкове
регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу: зовнішньоекономічне
регулювання та захист національних підприємств; екологічне регулювання
бізнесу.

70.Приватизація як чинник держ регулювання підприємництва.

Підприємницька політика держ стосовно процесів роздержавлення та
приватиз охоплює комплекс ек-прав відносин та організ-прав заходів щодо
їх регулювання з метою проведення ринк реформ взагалі, становлення
приватного сектору ек-ки та створення конкурентного середов для розвитку
бізнесу зокрема. Нині для У першочерговим є формування багатоманітності
форм власності та господарювання як основи реформування, якісної
трансформації монопольно-державної власності. Світовий досвід свідчить,
що роздержавлення — це загальноекономічний процес, який може відбуватися
в різноманітних формах: як у межах державної власності
(демонополізація), так і поза її межами (денаціоналізація), через
перетворення великих держ під-ств на АТ, тобто корпоратизацію
(акціонування) та трансформацію держ власності в приватну зі зміною
суб’єкта права власності. Унаслідок реформування відносин власності в У
передбачається, що в деяких галузях нац госп-ва, зокрема в легкій і харч
пром, с/г, торгівлі та сфері побутового обслуговування, питома вага
недержавного сектору економіки становитиме 95— 100%. У цілому в пром
кількість п-ств недерж сектору має перевищувати 75% з обсягом виробленої
продукції понад 50%. І держ сектор спроможний бути висококонкурентним та
ефективним, якщо він функціонує за законами ринку, а не розраховує на
бюджетне фінансування та різного роду пільги. Державні органи
приватизації в Україні репрезентує Фонд державного майна України, його
регіональні відділення та представництва в районах та містах, органи
приватизації АРК, які становлять єдину систему держ органів
приватизації.

Приватизація майна державних підприємств — це дуже складний
соціально-економічний процес. Він стосується життєвих інтересів усього
суспільства. Тому для правильного визначення мети приватизації, її
пріоритетів, можливих і доцільних обмежень розробляються Державна,
республіканська (Автономна Республіка Крим) та місцеві програми
приватизації.

Напрями здійснення приватизації: 1) приватизацію великих підприємств
стратегічних галузей економіки проводити за індивідуальними планами на
підставі галузевих програм реструктуризації продажем пакетів акцій з
можливою передачею прав на управління закріпленим за державою пакетом
акцій стратегічному інвестору під конкретні зобов’язання;’ 2)
організувати масовий розпродаж (навіть за символічну ціну) за грошові
кошти та ОВДП малоліквідних об’єктів, залишків реалізованих пакетів
акцій п-ств, які не мають стратегічного значення для ек-ки держави,
об’єктів незавершеного будівництва.

71.Антимонопольна політика держави.

Одним з чинників становлення підприємницького середовища є конкурентна
(антимонопольна) політика держави, політика, що спрямована на
запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, а
отже, — на розвиток цивілізованої конкуренції. Визначальною ознакою
підприємця-монополіста є його монопольне становище, яке забезпечує йому
можливість одноосібне або разом з іншими монополістами обмежувати
конкуренцію на певному сегменті ринку.П оказник монопольного становища
підприємців на ринку всіх видів товарів у межах певної території
визначає Антимонопольний комітет. За такий показник беруть перевищення
частки товару підприємця на певному ринку понад 35%. Суб’єктами
антимонопольної політики в У є держ органи, які забезпечують процес
демонополізації ек-ки та розвитку конкуренції. До них належать: ВР,
Президент Укр, Кабмін, Антимонопольний комітет України, Фонд держ майна
Укр; центральні та місцеві органи держ виконавчої влади; керівництво й
трудові колективи підприємств та покупці. Для реалізації конкурентної
(антимонопольної) політики, контролю за використанням антимонопольного
законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його
територіальні управління в АРК, областях, містах Києві та Севастополі.
Об’єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та
його окремі елементи; суб’єкти господарювання, які займають монопольне
становище; державні організаційні структури монопольного типу;
центральні органи держ виконавчої влади. Мета антимоноп регулювання з
боку держави — захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від
негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб’єктів
господарювання

До засобів антимонопольного регулювання належать: — обмеження на
встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних
нормативів рентабельності; —декларування зміни цін; —установлення
стандартів і показників якості для товарів і рослуг; – регулювання
місткості ринку; – використання державних замовлень та контрактів; –
розподіл ринків; – тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.
Пріоритетні напрями: – завершення формування законодавчої бази
конкурентної політики ухваленням Законів України “Про природні
монополії”” “Про захист економічної конкуренції” та запровадженням
механізмів їхньої реалізації; – удосконалення державного регулювання
цін і тарифів; – проведення реструктуризації та посилення державного
контролю у сфері природних монополій, зокрема.

72.Механізм банкрутства і санації підприємств.

Третім формотворчим чинником, що сприяє формуванню підприємницького
середовища в У, є інститут банкрутства — загальний інструмент
підприємницької політики, що виявляє неефект діяльність підприємн
структур, їхню неспроможність розрахуватися з державою та кредиторами,
гарантуючи захист інтересів останніх та розробляючи заходи для
запобігання банкрутству. У світовій практиці законодавство про
банкрутство розвивалось у двох принципово різних напрямках — так звані
британська та ам моделі. За британською – банкрутство розглядалось як
спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок коштів (основних,
оборотних та інших), наявних у боржника, та його ліквідації як суб’єкта
господарювання. Суттю американської моделі є здійснення санації
підприємства з метою його реабілітації та відновлення платоспроможності.
Нині державне регулювання в розвинутих ринкових країнах інтегрує ці дві
моделі. Інститут банкрутства, нещодавно відроджений в Україні, також
базується на поєднанні елементів британської та американської моделей,
що створює умови для санації, реорганізації підприємств та оновлення
фін-госп діяльності. Санація – це с-ма заходів, спрямованих на
запобігання банкрутству під-в чи великих пром об’єднань, банків, інших
державних та бізнес-структур. Умовами санації можуть бути: випуск нових
акцій або облігацій для залучення грош капіталу; збільшення банківських
кредитів і надання урядових субсидій; зменшення процентних виплат на
облігації, випущені підприємством, та відстрочка їх погашення;
реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову;
ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового;
зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва, у
тому числі можливість переходу на випуск більш рентабельної продукції;
поділ, злиття або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту;
зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення фінансове
неспроможного підприємства. Отже, основна мета інституту банкрутства –
не ліквідація під-ва, а задоволення вимог кредиторів та держави. Відтак
банкрутство – є дійовим засобом держ регулювання, зі допомогою якого
вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб’єктами ринку,
формується система захисту державою інтересів кожного та створюється
підприємницьке середовище на цивілізованих засадах.

73.Сутність, завдання, пріоритети зовнішньоекон політики дер-ви.

Зовнішньоекономічна діяльність — це заснована на взаємовигідних
економічних відносинах діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху
капіталів, міграції робочої сили, передачі технологій. У всіх країнах, а
особливо в країнах із перехідною економікою, де сталася широка
лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, її державне регулювання е
об’єктивною необхідністю. Таке регулювання спрямоване на забезпечення
захисту інтересів країни та суб’єктів її зовнішньоекономічної
діяльності, створення для останніх рівних можливостей розвивати всі види
підприємницької діяльності та напрями використання доходів і здійснення
інвестицій, на розвиток конкуренції та ліквідацію монополізму.

До головних цілей державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності
в Україні належать: забезпечення збалансованості економіки та рівноваги
внутрішнього ринку країни, стимулювання прогресивних структурних змін в
економіці, створення найбільш сприятливих умов для залучення
національної економіки в систему світового поділу праці та її наближення
до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн. Регулювання такої
діяльності здійснюється за допомогою законів України, актів тарифного та
нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання
(валютпо-фінансових, кредитних та ін.), рішень недержавних органів
управління економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних
документів, договорів, що укладаються між суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності.

Основними видами зовнішньоекономічної діяльності є зовнішня торгівля,
фінансово-кредитні операції, підприємницька діяльність, науково-технічна
кооперація з іноземними підприємцями, надання їм різноманітних послуг.
Ці напрями діяльності регулюються, з одного боку, державою в особі її
органів, а з іншого — недержавними органами управління економікою
(біржами, торговельними палатами, спілками тощо) та самими суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності на підставі укладених між ними
координаційних угод.

74.Тарифні методи держ рег-ння зовнішньоекон діяльності.

Регулювання зовнішньоторг діяльності здійснюється за допомогою ек та
адмін методів. Ек методи, у свою чергу, поділяються на тарифні й
нетарифні. Центральне місце в держ регулюванні зовнішньої торгівлі
належить тарифному регулюванню, яке в Україні спирається на Закон “Про
єдиний митний тариф”. Митний тариф — це систематизований перелік товарів
із зазначенням мита, яким вони обкладаються під час перетину митного
кордону країни. Митні тарифи розробляються за товарним класифікатором.
Найпоширенішим класифікатором, що діє в міжнародній торгівлі, є так
звана Гармонізована система опису та кодування товарів. Митні тарифи
складаються з конкретних ставок мита. Мито — це податок, який стягується
митними органами з товарів, що вивозяться або ввозяться на територію
країни. У міжн практиці застосовується експортне, імпортне, транзитне,
антидемпінгове, компенсаційне та інші види мита. Найбільш широко в
процесі державного регулювання зовнішньоторговельних операцій
використовується імпортне (ввізне) мито; експортне (вивізне) мито
застосовують лише окремі країни переважно до товарів традиц експорту.
Величина мита визначається за допомогою ставок, які поділяються на
адвалорні (процентні), специфічні та комбіновані. Адвалорна ставка
встановлюється у вигляді процента до ціни товару, а специфічна — у
грошовій формі на одиницю маси, об’єму або кількості товару. Адвалорне
та специфічне мито по-різному здійснюють свою регулюючу функцію. За
підвищення цін ефективнішим є адвалорне мито, а за зниження —
специфічне. В окремих випадках використовуються ставки змішаного типу,
коли товар одночасно обкладається адвалорними і специфічними видами мита
(наприклад, 40% вартості, але не менш як 3,00 ЄВРО за штуку). Важливим
митним інструментом є антидемпінгове мито. Воно застосовується тоді,
коли в країну ввозяться товари за цінами, які значно нижчі за ціни або
навіть собівартість у країні-експортері, через що зазнають шкоди
національні виробники аналогічних товарів.

75.Нетарифні методи держ рег-ння зовнішньоекон діяльності.

До нетар методів держ регулювання зовнішньоторг діяльності відносять:
надання субсидій виробникам експ товарів, пільгове експ кредитування,
застосування індикативних цін, установлення мінім митної вартості на
окремі товари та ін. Субсидії спрямовано на підтримку нац виробників і
за хар-ром виплат їх поділяють на прямі й непрямі. Прямі субсидії
надаються експортеру у формі безпосер виплат на відшкодування різниці
між його витратами та отриманим доходом, а непрямі — є формою надання
пільг в оподаткуванні, позик за більш низькими ставками, пільгових умов
страх тощо. Експортне кредитування передбачає фін стимулювання розвитку
експорту нац товарів. Воно здійснюється у формі надання держ кредитів
нац експортерам під пільгові процентні ставки або іноз імпортерам за
умови придбання товарів лише вітчизн вир-ва. У сис-мі нетар інструментів
є вагомими індикативні ціни, застосування яких спрямовано на збільшення
вал надходжень від експорту продукції і зменшення вал витрат на
закупівлю імпортних товарів. Індикативними називаються ціни на товари,
які відповідають цінам, що склалися на аналогічну продукцію на момент
здійснення експортно-імпортних операцій. Такі ціни можуть
запроваджуватись на товари, щодо експорту яких встановлено особливі
режими, спеціальні імпортні процедури або антидемпінгові заходи.
Індикативні ціни розробляє Міністерство ек на базі результатів аналізу
інформації, яку воно одержує від митних, фін, статистичних, банківських
та інших установ і організацій. Щодо окремих імпортних товарів (тютюнові
вироби та ін.) держава встановлює їхню мінім митну вартість. Метою її
запровадження є забезпечення повноти сплати податку на додану вартість
та недопущення заниження митної вартості товарів, що ввозяться в
Україну. Так, якщо контрактна ціна товару менша за мінімальну митну
вартість, то податок на додану вартість визначатиметься з мінімальної
митної вартості. Перелік товарів та їхня мінімальна митна вартість
затверджуються КабМіном України, а пропозиції щодо внесення змін до
такого переліку розробляються Міністерством економіки та Державною
митною службою країни. До найпоширеніших адмін інструментів державного
регулювання зовнішньое діяльності належать квотування та ліцензування.
Квотування – це кількісне обмеження імпорту або експорту певної
категорії товарів, а ліцензування – це умови і порядок надання
державними органами спец дозволу на ввезення або вивезення таких
товарів. Надання квот та ліцензій на експорт та імпорт товарів і послуг
здійснюється Міністерством економіки. Експортно-імпортні операції з
товарами понад встановлені квоти можливі за умови сплати ввізного мита.

76.Необхідність та сутність державного регулювання цін.

Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки, її
регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за
допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам,
вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження
витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень
науково-технічного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.

Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій
мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в
процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни.
За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки
відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного
ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава
мусить безпосередньо втручатися і в самий механізм ціноутворення,
компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.

Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск
на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені
дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть
суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує
обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи
їхнього банкрутства на регульованих ринках.

Отже, державне регулювання цін — це політика впливу держави за допомогою
законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з
метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

77.Форми і методи державного регулювання цін.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних
формах: обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що
призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна
підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою
різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об’єднати у
дві групи: прямі й непрямі (опосередковані).

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення
ринку, коли його регулюючі здатності ще недостатньо розвинуті, або коли
виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать:
встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги,
застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення,
декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк,
уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних
надбавок, дотування виробників деяких товарів, укладання договорів про
ціни між підприємствами і державою тощо.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого
ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал
ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів
держава регулює поведінку об’єктів, які беруть участь у процесі
ціноутворення, але не диктує порядку чи способів визначення цін та
їхнього рівня. Непряме регулювання досягається здебільшого за допомогою
зміни рівня та диференціації ставок товарних податків, пільгового
оподаткування та кредитування, ставок державного ввізного мита,
граничних нормативів рентабельності тощо.

Державне регулювання цін — це засіб досягнення певних цілей державної
економічної політики. Можна виділити кілька таких найбільш типових
цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на
ціноутворення.

78.Антиінфляційна політика.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного
регулювання, бо на цьому наріжному камені тримається вся
соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З метою отримання
інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює
антиінфляційну політику. Антиінфляціина політика — це комплекс
відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на
боротьбу з інфляцією. Утілення в життя такої політики потребує від уряду
розробки антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання та
способи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його
інтенсивності та інших чинників. Так, завдання боротьби з інфляцією чи
обмеження масштабів інфляційних наслідків є різними і потребують різних
методів регулювання.

Важливою частиною розробки антиінфляційної програми є встановлення
кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. На практиці
до них відносять цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін
та ін.), динаміку грошової маси в обігу, розмір та динаміку державних
витрат тощо. У міжнародній практиці застосовуються такі класичні
напрямки антиінфляційної політики: • дефляційна політика (регулювання
попиту); • політика доходів (регулювання витрат).

Сутність дефляційної політики полягає у тиску на окремі елементи
платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового
співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей.
На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи
грошово-кредитної, структурно-Інвестиційної та бюджетної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передовсім стосуються обмеження та
стабілізації грошового обігу. З цією метою використовуються три важелі
впливу на грошову масу:

• процентна ставка; • норма обов’язкових резервів; • операції на
відкритому ринку.

Бюджетний механізм антиінфляційної політики спрямовано на скорочення
бюджетного дефіциту. Цього можна досягти за рахунок: • збільшення
доходів; • скорочення державних видатків.

79.Сутність та завд. регіон. економічної політики.

Державна регіон. ек. пол. — це сук-сть організ.-прав. та ек. заходів,
які здійсн. держ. у сфері регіон. розв. країни відповідно до її поточних
і стратег.цілей. Рег. пол-ка держ. передб. поступове вирівнюв. існуючих
відмін-стей між ек. й соц. рівнями розв-ку окремих регіонів, зважаючи на
їхні істор., демограф., прир.-рес. та ек. особливості, і спрямов. на
підтримку внутрішньорегіон. та міжрегіон. збалансованості соц.-ек. розв.
та суттєве поліпшення екол. стану регіонів.

Склад. частини ДРЕП:

1. Ек. політика( забезпеч. регіонів можливостями для самостійного
розвитку на умовах самофінанс. та самозабезп. Складу ек. пол.: бюджетна
та податк. пол.; планув., прогноз. та програм. розв. регіону; використ.
прир. ресурсів і власності регіону (інвестиційна політика); розміщ.
прод. сил; пол-ка розв. регіон. комплексів (АПК; транспортний, буд.);
контрольно-аналіт. діяльність та ін форм. забезпеч. 2. Соц. пол. Скл є:
забезп. зрост. рівня доброб. насел.; соц. захист; забезп. гром. рівних
прав і можлив. щодо вибору місця прож. та працевл. Ефект. соц. п. дуже
залежить від ек. можл. держ…Гол. завд. соц. політики є забезп. соц.
захисту різних верств насел. регіонів. 3. Наук.-техн. пол. Вона
спрямовується на визначення пріоритетів щодо вдосконал. та розв.
інвестиц. та інновац. діяльності в регіоні і баз. на попередн. вивченні
та аналізі наук.-техн. комплексу регіону. 4. Екол. пол. Особл. гострою є
ця пробл. в Дон., Дніпр., Луг., Зап., Харк. та Київ. обл.-х. Гол. мета
екол. п. є оздоровл. довкілля. 5. Демогр. п.. 6. Гуман. п.. Гол. мета —
це дух. розв. сусп., його морал. і фіз. стан. До складу гуман. п. вх.
держ. підтримка навч. закладів, лікарень, поліклінік, театрів, кіно-рів,
клубів… 7. Нац. п.. Спрямов. на забезп. констит., пол., ек. і соц.
прав громадян незалежно від нац.і та віроспов. 8. Зовнішньоек. п.. 9.
Управлінська п.. Осн. її мета — це створ. єдиної системи регіон.
управл., що відповідає завданням регіон. розв-ку.

80.Мех-зм реаліз-ії регіон. ек. пол-ки дер-ви.

Важл. практ. інстр-м реалізації ДРЕП є чіткий законод. розподіл
повноважень, відповід-сті та фін.-ек. бази між різними рівнями управл.:
загальнодерж., регіон. і місцевим. Д. рег. регіонального ек. розв.
забезп. активізацію господ. діял-сті в рег-х, запровадж. нові виробн.
відносини і впливаючи на поліпш. використ. прир.-рес-ного та ек.
потенціалу; створює умови для посилення спеціаліз. регіонів,
прискореного розв. прогресивних галузей ек., залучення іноз. кап-лу в
регіони з найсприятл. умовами, а також здійснює держ. регул., спрям. на
ліквід. локальних екол. криз та створ. належних умов для життєд-сті
насел. на тер-ії країни.

Осн. склад. елем-ми мех-зму держ. рег. є:

• законод.-норм. база; •бюдж.-фін. рег. регіон. розв.; • реалізація
держ. регіон. програм, а також індикат. прогнозів і місц. програм
соц.-ек. розв. відповідних адміністр.-територ. утворень; • створ. та
розв. спец. ек. зон у певних регіонах; • розв. міжрег. та прикорд.
співроб-ва; Законод.-нормат. база створює прав. основу для реалізації та
зміцн. відносин “центр — регіони”( З-ни Ук. “Про місцеві Ради нардепів
та місц. і регіон. самовряд.; “Про формування місц. орг-ів влади” ; “Про
столицю Укр. — місто-герой К.” ; “Про бюдж. систему Укр.”,… Законод.
акти визнач. права і обов’язки регіонів у бюдж. і податк. пол. Укр., їх
повноваження в управлінні майном, що перебуває у загальнодерж.
власності, їх участь у реалізації загальнод. та регіон. програм. Викор.
прямого держ. інвестування, надання субсидій, створ. спец. фондів для
фінанси. програм, залуч. іноз. та вітч. прив. капіталу, пільгове
кредитув. й оподаткув., преференції та використ. позабюдж. коштів
посилюють вплив держ. на ек. регіонів.

81.Засоби та методи ДР соц.-ек. розвитку регіонів.

Держрегулюв. регіон. розв. склад. з адміністрат.-прав., ек. та
специф.-територ-ного регулюв. Адміністр.-правове регул. вкл. розробку
регіон. програм на середньо- та коротк. періоди (до 5 років). Програми
спрямовано на виріш. проблем поточної збалансованості, стабілізації
ек-ки, подолання спаду виробн-ва, фінанс. оздоровл.. Для забезп. страт.
перетворень в ек. регіону та позит. змін у соц.-ек. ситуації можуть
складатися так звані стр-рні програми на довго- та середньостр.
перспективу (5—10 років).

Ек. регул. передбачає викор. ек. регуляторів розміщ. прод. сил і регіон.
розв. До ек. регуляторів з боку держ. належать податк. пол.; цін. пол.,
квоти та ліцензії, дотації та субвенції, держ. закупівлі.
Специфічно-територ. регулювання визнач. конкретні методи держ. регул.
розвитку регіонів, через проведення типологізації регіонів на макро- і
мікрорівні. Типологізація регіонів проводиться за такими параметрами:
геогр. полож.: клім. умови; наявність прир. рес-сів; рівень ек. й соц.
розв.; стр-ра господ-ва; рівень розв. виробн. та соц. інфрастр-ри;
рівень розвитку зовнішньоек. зв’язків. Після осн. розподілу регіонів за
типами можна додатк. виділити регіони з різною демограф. ситуацією,
різним соц.-психол. кліматом тощо. Для врахування прир., ек.,
соц.-демогр. та істор.-етніч. умов і факторів, що вплив. на формув.
регіон. комплексів для регул. осн. територ-х пропорцій і визнач.
стратегії розв. в Укр. застос. мезорайонувашія, в осн. якого покладено 8
ек. регіонів:

1.Дон. (Дон., Луг. обл.); 2.Придніпр. (Дніпр., Зап., Кіров. обл.); 3.
Східний (Полт., Сум., Харк. обл.); 4. Центр. (К., Черк. обл., м. Київ);
5. Поліський (Вол., Житом., Рівн., Черніг. обл.); 6. Подільський (Він.,
Терноп. Хмел. обл.);

7. Причорн. (АР Крим, Микол., Херс., Од. обл., м. Севаст.); 8. Карпатс.
(Закарп., Льв., Ів.-Фр., Чернів. обл.).

Регіон. держ. адміністрації мають широкі повноваження в галузі соц.-ек.
розв.; в галузі бюджету та фінансів; управління майном, приватизації та
підпр-тва…

82.Місц. бюджети як фін. основа соц-ек. розв. регонів.

Склад. елем. ДРЕП є держ. рег. фінанс. пол-ка (ДРФП), тобто сук-сть
держ. фінанси. заходів для розв’язання фінанси. проблем регіонів. ДРФП
передбачає низку заходів щодо вдосконалення пропорцій розподілу доходів
і видатків зведеного бюджету між Держ. бюджетом і місц. бюджетами
відповідно до компетенції, ф-цій та обов’язків, які виконують центр. та
місц. органи держ. викон. влади й органи місц. самоврядування.
Проведення ДРФП передб. застосув. відповідної системи бюдж. регулюв.,
збалансув. доходів і витрат на всіх рівнях бюдж. системи з урахув-ням
рівнів забезп-ня територій країни об’єктами соц. інфрастр-ри та
застосув. фінанс. нормативів забезпеченості потреб населення.

Через місц. бюджети до насел. доводяться кінцеві рез-ти виробн-ва,
розподіл. суп. фонди спожив. між окремими верствами насел., фінанси.
розв-к галузей виробн. сфери передовсім місц. та харч. промисловості,
комунального господарства. Осн. функціми місц. бюджетів є:

•форм. грош. фондів для забезпеч. діяльності місц. органів влади;
•розподіл і використ. грош. коштів між галузями ек-ки; •контроль за
фінанс.-господ-кою діяльністю підпр-в, організ-й, установ, підвідомчих
органам місц. самоврядування. Доходи місц. бюдж. форм. за рах-к власних
і регулюючих джерел доходів. Власні доходи –означ.,що кошти належать
суб’єкту бюдж. права або повністю, або у твердо фіксов. частці і
надходять до місц. бюдж., обминаючи бюджети вищого рівня. Регулюючі
доходи охопл. всю сук-сть грош. коштів, що передаються з держ. бюдж. на
місця: проценти відрахувань від держ. податків, дотації, субвенції,
кошти, отримані з держбюдж. за взаєморозрах-ми. Власні доходи місц.
бюдж. форм. за допом. місц. податків і зборів. Усі чинні місц. податки і
збори можна класифік. за двома ознаками: за мех-змом дії та за ознакою
податк. ініціативи.

83. Сутність та мета соцполітики. У перехідному до ринк відносин періоді
соц політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Вона
забезпечує захист прав людини, створює передумови для розширеного
відтворення людиною своєї діяльності та для стабільності сусп системи.
Соц політика б.-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій
розвитку в усіх сферах соц-політ життя. Соціальна політика — це складова
частина загальної політики, головне завдання якої полягає в розробці та
здійсненні необхідних заходів щодо збереження і зміцнення наявного
суспільного та державного ладу. Це – система управлінських,
організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і
засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та
якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх
соц безпеки в сусп. У заг вигляді соц політику можна визначити як одну
із складових загальнодержавної політики, утілену в соціальні програми й
соціальну практику із задоволення соц потреб, як сукупність
різноманітних заходів, форм діяльності суб’єктів соціально-політичного
життя, заходів, що відображають інтереси людини і суспільства і є
життєво необхідними, для їхньої нормальної соціальної діяльності.

Головна мета соціальної політики у ринк економіці — зняти всі обмеження
на шляху вільної ек діял-ті, дати можливість кожному працівникові,
кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно по свого
реального внеску в збільшення суспільного багатства. Метою соц політики
держави є забезпечення стабільного, без заворушень і потрясінь,
функціонування суспільства, досягнення суспільної злагоди та соц
цілісності, належного рівня життєдіяльності людей. Метою соц політики є
забезпечення кожному громадянину можливості вільно розвиватися,
реалізовувати свої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати
добробут.

84. Завдання соцполітики та показники соцрозвитку.

Соц політика має бути адекватною стану ек, сприяти виходу з кризи,
забезпечити дотримання мін необхідних стандартів життєвого рівня
населення. Водночас заходи соц політики спрямовуються на збереження та
відтворення трудового потенціалу народу, утвердження необхідної
мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю. Для
реального втілення в життя цих складових соціальної політики потрібна
реалізація таких завдань:

• утворення необхідних умов для поліпшення кожним трудівником свого
добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та
ділової активності: заходи щодо нарощування фонду споживання,
стимулювання ефективного платоспроможного попиту;

• перехід від чинної моделі організації заробітної плати, що
зорієнтована на низьку ціну робочої сили і високу частину безкоштовних
соц послуг до нової моделі, яка передбачає високу ціну робочої сили І
платне задоволення відповідних послуг.

• відновлення регулюючої функції мінімальної заробітної ти, яка не може
бути нижча за офіційно встановлену межу мало-забезпеченості, з
поступовим підвищенням мінімальної заробітної плати до 60% від середньої
заробітної плати в народному господарстві.

* забезпечення прогресивних змін у співвідношенні між тарифною та
надтарифною частинами оплати праці.

• нагромадження необхідних фінансових ресурсів для здійснення
відповідної допомоги по безробіттю, для збереження робочих місць у
процесі роздержавлення та приватизації, стимулювання розвитку малих
підприємств та індивідуальної трудової діяльності, запровадження системи
громадських робіт, фахової перепідготовки осіб тощо

• відшкодування витрат на оплату житла з урахуванням матеріального
розшарування населення у зв’язку з лібералізацією квартирної плати та
комунальних платежів;

• забезпечення справедливої системи пенсійних виплат з урахуванням
трудового внеску кожної окремої особи;

• запровадження моральних та фіскальних стимулів щодо утворення та
розширення сфери діяльності територіальних фондів соціальної підтримки
населення, розвитку благодійних організацій;

• здійснення заходів Із соціальної адаптації молоді до умов ринкової
економіки,

• проведення активної економічної політики. Розробка програми охорони
довкілля і раціонального використання природних ресурсів.

Процес підвищення рівня життя населення передбачає зв’язок та узгодження
низки узагальнених та окремих показників. Це соціально-демографічні
(кількість населення, його склад за статтю, віком і соціальним станом;
особливості відтворення й міграції населення); узагальнені вартісні
показники добробуту народу (національний дохід на душу населення,
сукупні ресурси для споживання та невиробничого будівництва, обсяг
основних фондів невиробничого призначення); показники, які
характеризують умови й оплату праці (кількість робітників, зайнятих
ручною працею, темпи скорочення застосування ручної праці, підвищення
кваліфікації робітників і спеціалістів, оплата праці зайнятих у
народному господарстві); показники розвитку сфери послуг; показники
зростання доходів і споживання населення (динаміка та структура реальних
доходів населення, обсяг продажу товарів на Душу населення, споживання
найважливіших продуктів харчування і непродовольчих товарів).

Показниками результативності соціальної політики є рівень і якість життя
населення.

\

85. Державне регулювання реальних доходів населення.

Одним з найважливіших показників добробуту населення є Його реальні
доходи, на підставі яких прогнозується загальний обсяг, структура і
динаміка споживання населенням матеріаль- них благ та послуг, склад і
джерела доходів населення, розмір , рівень диференціації доходів окремих
соціальних груп. Причинами нерівності утворення й розподілу доходів є:
різниця у фізичних та розумових здібностях людей, в їхній освіті та
професійній підготовці, у складі сімей, у наявності власності (житло,
земля, виробниче устаткування, акції тощо). В основі реальних доходів
переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і
службовців, реальні доходи селян від власного та колективного
господарства. Належний рівень заробітної плати стимулює продуктивність
праці, спонукає працівників підвищувати свою кваліфікацію, є Індикатором
узгодження інтересів підприємців і найманих працівників.

У багатьох країнах світу організація заробітної плати — це
внутрішньофірмова справа, яка розв’язується угодою між власниками
виробництва та профспілками, що захищають інтереси найманих працівників.
Державні органи затверджують коефіцієнти співвідношень мінімальної
заробітної плати, мінімальних тарифних ставок, диференціюючи їх за
видами виробництв, робіт і діяльності залежно від складової праці в
різних галузях народного господарства, затверджують коефіцієнти
співвідношення до мінімальної заробітної плати тарифних ставок для
окремих професій робітників, щодо яких не застосовуються звичайні
тарифні сітки. Розміри посадових окладів керівників державних
підприємств і організацій визначаються залежно від обсягу реалізації
продукції (робіт, послуг) у натуральному або грошовому вираженні, від
складності продукції, її конкурентоспроможності, показників використання
виробничих фондів, кількості працівників, результатів
фінансово-господарської діяльності. Кошти на преміювання керівників
визначаються в процентному відношенні до чистого прибутку від реалізації
продукції.

86. Регулювання обсягу споживання матеріальних благ та послуг.

Показники обсягу споживання матеріальних благ і послуг характеризують
середні рівні споживання населенням найважливіших продовольчих товарів
(м’ясо, молоко, яйця, риба, хлібопродукти, картопля, овочі, фрукти) та
платних послуг. Середні рівні споживання продовольчих товарів можна
розрахувати за допомогою балансових розрахунків валових ресурсів м’яса,
молока, яєць, картоплі, зерна, овочів, що робляться для обчислення
показників розвитку сільського господарства. Обсяг споживання платних
послуг прогнозується відповідно до прогнозу доходів та структури витрат
населення на основі прогнозних споживчих бюджетів і балансу грошових
доходів І витрат населення.

Для прогнозування рівня життя населення та його державного регулювання
використовують показники соціальних гарантій населенню, такі як:
прожитковий мінімум (мінімальний споживчий бюджет); величина вартості
прожиткового мінімуму; вартісна величина «споживчого кошика» з продуктів
харчування; межа ма-лозабезпеченості; мінімальна заробітна плата та
мінімальна пенсія; стипендія; допомога та Інше.

Споживчий бюджет — це балансовий розрахунок, який характеризує обсяг і
структуру споживання населенням (або його окремими суспільними
верствами) матеріальних благ та споживчих послуг. Споживчий бюджет
складається з індивідуального бюджету, що формується індивідуальними
доходами, та грошової оцінки послуг, які надаються населенню із
суспільних фондів споживання.

Мінімальний споживчий бюджет — це балансовий розрахунок, шо визначає
такий обсяг доходів, який уможливлює задоволення потреб в їжі, одежі,
предметах господарського вжитку, культурних запитах на рівні мінімальних
фізіологічних норм, достатніх для життєдіяльності здорової дорослої
людини, розвитку дітей, збереження здоров’я людей похилого віку.

Вартісна оцінка товарів І послуг, які входять до складу «споживчих
кошиків» може відігравати роль довгострокового соціа-льного нормативу
малозабезпеченості лише за достатнього попиту та пропозиції товарів І
послуг. За умов інфляції, спаду виробництва ці «кошики», як і
мінімальний бюджет, втрачають практичне значення і не можуть
використовуватись для будь-яких розрахунків.

Величина вартості прожиткового мінімуму відповідає вартісній оцінці
набору прожиткового мінімуму, а також включає витрати на податки та інші
обов’язкові платежі.

88. Державне регулювання зайнятості населення.

Зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність
відносин Із участі людей у суспільному виробництві І пов”язана з
забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей у суспільно корисну
працю з процесами формування, розподілу й використання трудових
ресурсів. Для подолання негативних явищ у сфері зайнятості та
регулювання ринку праці необхідно:

• здійснити заходи для реформ-ня ринку праці;

•створити сприятливі умови для забезпечення продуктивної вільно вибраної
зайнятості;

• забезпечити державну підтримку високої мобільності робочої сили;

• запобігти масовому безробіттю, яке виникає внаслідок структурних змін
в економіці;

«розробити конкретні заходи щодо соціального захисту працівників у разі
банкрутства підприємств;

• сприяти соціальному захисту неконкурентоспроможних верств населення;

• запобігти перетворенню безробіття на довгострокове застійне, сприяти
швидкому працевлаштуванню безробітних громадян.

Згідно Із Законом України «Про зайнятість населення» основні
функції з регулювання ринку праці в Україні здійснює Міністерство праці
і соціальної політики. Для реалізації програми зайнятості в 1991 р. було
створено Державну службу зайнятості (ДСЗ) як автономний орган при
Міністерстві праці та соціальної політики. До обов’язків ДСЗ входить
аналіз стану ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції робочої
сили; облік громадян із питань працевлаштування; надання їм допомоги у
працевлаштуванні і т.п.

Заходи регулювання зайнятості розподіляються на активні та пасивні.

Активні — це заходи із:

• створення додаткових сфер зайнятості (переструктуризація економіки,
додаткові робочі місця на державних підприємствах, субсидування
створення нових робочих місць у приватному секторі, створення умов для
іноземного інвестування, організація громадських робіт тощо);

• професійна орієнтація населення, підготовка, перепідготовка та
підвищення кваліфікації кадрів;

• посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;

• субсидування частини витрат підприємств на заробітну плату,
перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, застосування
гнучких форм зайнятості:

« надання допомоги в працевлаштуванні;

• надання допомоги в разі трудової міграції.

До пасивних заходів регулювання зайнятості відносять асигнування коштів
на часткове відшкодування безробітним утрати доходів, на забезпечення
дострокового виходу на пенсію та інші Ірошові допомоги.

89. Необхідність охорони навко-лишнього середовища. З екологічного
погляду Україна нині значною мірою може бути сумним прикладом
майбутнього людства, моделлю нашої нещасної планети. Червоних книг уже
не вистачає для запису загиблих видів флори і фауни, так безглуздо і
безжалісно знищених людиною. Спроба не прилаштовуватися до природи, а
прилаштувати її до себе була найстрашнішою помилкою в історії людства.

Тому незалежна українська держава мусить якщо не відновити колишній стан
живої природи, то принаймні подбати про те, щоб завдавати мінімальної
шкоди довкіллю. Альтернатива — посадити ліс чи збудувати завод — має
завжди, за всіх обставин вирішуватись на користь лісу. Написати тут про
сучасний стан навколишнього середовища та зробити висновки та пропозиції
щодо цого покращення, тим самим відповісти на питання.

90. Принципи і об’єкти охорони довкілля

До основних принципів охорони навколишнього середовища належать такі:

1. Пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання
екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних
ресурсів під час здійснення господарської, управлінської та іншої
діяльності.

2. Гарантування екологічно безпечного середовища для життя та здоров’я
людей.

3. Превентивний (запобіжний) характер заходів з охорони навколишнього
природного середовиша.

4. Екологізація матеріального виробництва на засаді комплексності рішень
з питань охорони навколишнього середовища, використання та відтворення
відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх
технологій.

5. Збереження просторової та видової різноманітності й цілісності
природних об’єктів І комплексів.

6. Науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та
соціальних інтересів суспільства на підставі поєднання міждисциплінарних
знань екологічних і технічних наук та прогнозування стану навколишнього
природного середовища.

7. Обов’язковість екологічної експертизи.

8. Гласність і демократизм у прийнятті рішень, реалізація яких впливає
на стан навколишнього природного середовища, формування в населення
екологічного світогляду,

9. Науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої
діяльності на навколишнє природне середовище.

10. Безплатність загального та платність спеціального використання
природних ресурсів для господарської діяльності.

11. Стягнення плати за забруднення навколишнього природного середовища
та псування якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної
порушенням законодавства про охорону навколишнього природного
середовища.

12. Вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та
використання природних ресурсів з урахуванням міри антропогенної
змінності території, сукупної дії факторів, що негативно впливають на
екологічну обстановку.

13. Поєднання заходів щодо стимулювання охорони й відповідальності за
псування навколишнього середовища.

14. Вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на
засаді широкого міжнародного співробітництва.

Державній охороні та регулюванню використання на території України
підлягають:

навколишнє природне середовище як сукупність природних і
природно-соціальних умов та процесів;

природні ресурси як залучені в господарський обіг, так і
невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра,
води, атмосферне повітря, ліси та інша рослинність, тваринний світ);

ландшафти та інші природні комплекси;

території та об’єкти природно-заповідного фонду України;

здоров’я й життя людей.

91. Засоби та методи екологічного регулювання.

Екологічне регулювання — це система активних законодавчих,
адміністративних і економічних заходів і важелів впливу, які
використовують державні органи різного рівня для примушування
забруднювачів навколишнього середовища обмежити викиди шкідливих речовин
у природні й техногенні середовища, а також для матеріального
стимулювання сумлінних природо користувачів.

Важливу роль щодо цього відіграє інститут права, який чітко фіксує для
фізичних і юридичних осіб межу припустимого в їхній екологічній
поведінці і передбачає юридичну відповідальність за порушення цієї межі.

У майбутньому планується створити систему державного управління
використанням природних ресурсів, регулюванням техногенного впливу на
навколишнє природне середовище як складову частину управління загальним
розвитком суспільства.

Важливим важелем державного регулювання є економічна експертиза.
Екологічній експертизі підлягають:

• проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку галузей
народного господарства, генеральних планів населених пунктів, схем
районного планування та інша передпланова й передпроектна документація;

• технІко-економічні обгрунтування й розрахунки, проекти будівництва
нових і реконструкції (розширення, технічного переозброєння) існуючих
підприємств та інших об’єктів, у тому числі військового призначення, що
можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища,
незалежно від форм власності та підпорядкування,

• проекти інструктивно-методичних І нормативно-технічних актів та
документів, які регламентують господарську діяльність, яка може
негативно впливати на навколишнє природне середовище;

• документація зі створення нової техніки, технології, матеріалів і
речовин, у тому числі та, що Імпортується з-за за кордону;

Регулювання охорони навколишнього природного середовища забезпечується з
допомогою системи екологічних нормативів. Система екологічних нормативів
включає:

а) нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації
забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі, гранично
допустимі рівні акустичного, електромаг-нітног9, радіаційного та іншого
шкідливого впливу на навколишнє природне середовище, гранично допустимий
вміст шкідливих речовин у продуктах харчування);

б) гранично допустимі норми викидів та скидів у навколишнє природне
середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні шкідливого впливу
фізичних та біологічних факторів.

Нині набуло поширення екологічне страхування. Воно забезпечує можливість
компенсації частини нанесених збитків і створює додаткові джерела
фінансування природоохоронних заходів.

92. Державне управління у сфері охорони навколишнього середовища.

До системи органів управління в галузі охорони навколишнього середовища
належать:

І. Органи загального державного управління:

1. Органи центральної державної виконавчої влади:

— Кабінет Міністрів України;

— Постійна урядова комісія з питань техногенної екологічної безпеки І
надзвичайних ситуацій;

— Рада національної безпеки.

2. Органи державної виконавчої влади Автономної Республіки Крим:

— уряд Автономної Республіки Крим.

3. Органи місцевої державної виконавчої влади:

— обласні державні адміністрації;

— Київська міська державна адміністрація;

— Севастопольська міська державна адміністрація;

— районні державні адміністрації:

— районні в м. Кисві державні адміністрації;

– районні в м. Севастополі державні адміністрації;

II. Органи спеціального державного управління

1. Органи надвідомчого управління і контролю в галузі екології:

— Міністерство екології та природних ресурсів України;

— Міністерство охорони здоров’я України.

2. Органи спеціального поресурсного управління:

— Державний комітет України по земельних ресурсах:

— Державний комітет України по водному господарству;

— Міністерство праці та соціальної політики України;

— Державний комітет лісового господарства України.

3. Органи спеціалізованого функціонального управління:

— Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах
захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

— Міністерство внутрішніх справ України;

— Державний комітет України стандартизації, метрології сертифікації.

4. Органи спеціалізованого галузевого управління:

– Міністерство палива та енергетики України

ІІІ. Органи місцевого самоврядування міські Ради народних депутатів;
селищні Ради народних депутатів; сільські Ради народних
депутатів;

районні в містах Ради народних депутатів.

Обласні ради районних депутатів;

Районні ради народних депутатів. IV. Органи громадського управління

1. Українське товариство охорони природи;

2. Українська екологічна академія наук;

3. Українська екологічна асоціація «Зелений світ»;

4. Національний екологічний центр;

5. Український екологічний фонд.

Метою управління в галузі охорони навколишнього середовища є реалізація
законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки,
забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо
використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і
громадських органів.

93. Економічний механізм забезпечення природоохоронної діяльності.

Під час переходу до ринкової економіки важливе значення мають економічні
заходи для забезпечення охорони навколишнього природного середовища, які
передбачають:

— взаємозв’язок усієї управлінської, науково-технічної та господарської
діяльності підприємств, установ та організацій з раціональним
використанням природних ресурсів та ефективною охороною природного
середовища;

— визначення джерел фінансування заходів з охорони навколишнього
природного середовища;

— установлення лімітів використання природних ресурсів, викидів і скидів
забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та захоронення
(складування) відходів;

— установлення порядку оплати та нормативів і розмірів платежів за
використання природних ресурсів, викиди та скиди забруднюючих речовин у
навколишнє природне середовище, захоронення відходів та інші види
шкідливого впливу;

— надання підприємствам, установам та організаціям, а також громадянам
податкових, кредитних та інших пільг за впровадження ними маловідходних
енерго- і ресурсозберігаючих технологій та нетрадиційних видів енергії,
здійснення інших ефективних заходів з охорони навколишнього природного
середовища;

— відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням
законодавства про охорону навколишнього природного середовища

87.Система трудових балансів.

Основним документом для прогнозування трудових ресурсів є зведений
баланс трудових ресурсів, який складається з чотирьох розділів: 1.
Населення; 2. Трудові ресурси; 3. Розподіл трудових ресурсів; 4.
Розподіл зайнятих за сферами і галузями народного господарства (табл).

І. Населення

II. Трудові ресурси — усього

Утому числі:

працездатне населення в працездатному віці

особи старшого віку, шо працюють

підлітки до 16 років, що працюють

III. Розподіл трудових ресурсів

1. Зайнято в народному господарстві — усього; утому числі:

— працівники державних, громадських підприємств, установ та організацій
(ураховуючи споживчу кооперацію)

—колгоспники, зайняті в суспільному господарстві колгоспів

— особи, зайняті в селянському фермерському господарстві

— особи, зайняті в кооперативах та малих підп-вах (без сумісників)

— особи, зайняті індивідуальною трудовою діяльністю

— особи, зайняті в особистому підсобному господарстві

— інші

2. Учні працезд віку, які навчаються з відривом від вир-ва. — усього

з них таких, що проходять профперепідготовку і підвищення кваліф-ї

3. Служителі релігійного культу

4. Працездатне населення у працездатному віці, зайняте б домашньому
господарстві — усього

утому числі: особи, яким потрібна робота

Довідково: чисельність працівників, які працюють у кооперативах та
малих підприємствах за сумісництвом

IV. Розподіл зайнятих за сферами і галузями н\г — усього; у т. ч.:

1. У галузях сфери матеріального виробництва з них:

— у промисловості;— у будівництві;— у с\ г;— у лісовому господарстві; —
на транспорті, у зв’язку і в галузі обслуговування виробництва; — у
торгівлі, громадському харчуванні, заготівлях, матеріально-технічному
постачанні, збуті, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні; в ін
галузях матер-го виробництва

2. У галузях невиробничої сфери з них:

— в освіті, культурі та мистецтві; — у науці й науковому обслуговуванні;

— в охороні здоров’я, фізичній культурі та соціальному забезпеченні

— у житловому та комунальному господарстві й невиробничих видах
побутового обслуговування

— на транспорті, у зв’язку, у галузі обслуговування та невиробничих
галузях

в апараті органів державного управління, органів управління
кооперативних і громадських організацій, у кредитних і страхових
установах.

Робиться звіт, оцінка і прогноз.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter