.

Українська Повстанська Армія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
7 2622
Скачать документ

реферат

на тему:

Українська Повстанська Армія

Українці під угорською окупацією. Після того як у березні 1939 р.
угорська армія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд,
Закарпаття ввійшло до складу Угорщини й протягом усієї війни залишалося
однією з її частин. Через недобру пам’ять про вікове мадярське
панування, кінець якому прийшов у 1918 p., близько 550 тис. українців
краю не зраділи поверненню мадярів. Намагаючись попервах справити добре
враження, угорський уряд пообіцяв надати Закарпаттю автономію. Але
невдовзі стало ясно, що цього зобов’язання він не виконає, готуючи
натомість для населення Закарпаття поступову мадяризацію.

Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів.
Сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько ЗО тис. утекли
до сусідньої Галичини (де більшовики в свою чергу багатьох із них
депортували до Сибіру). Було заборонено всі українські видання та
організації, включаючи «Просвіту». Сповнений рішучості викорінити на
Закарпатті наростаючий український рух, угорський уряд, однак, не був
готовий до проведення повної мадяризації (хоч неухильно посилював свої
культурні впливи, особливо у школі). Натомість він обрав перехідний, або
русинофільський, варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве
населення нібито являє собою окремий русинський народ, який протягом
століть мав органічні

зв’язки з мадярами. Основними провідниками цього підходу стали місцеві
діячі та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан
Фенцик. Головною його соціальною базою виступило змадяризоване
греко-католицьке духовенство. Угорська влада не тільки гнобила українців
політично, а й призвела до занепаду освіти й посилення економічної
експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської
окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацистської
навали, а відтак і від спустошень, завданих великій частині України.
Однак вона не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких
загинули в нацистських таборах смерті.

Розкол в ОУН. З вибухом війни суперечки, що довгий час нуртували в ОУН,
вирвалися назовні. Між ветеранами боротьби 1917—1920 pp. із закордонного
проводу ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до
організації у 30-х роках, виникли гострі суперечності. Група радикалів
вела на теренах Західної України активну боротьбу проти польського
уряду, і її члени часто опинялися у в’язницях. Обидва табори не мали
розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували основні догмати
українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли вікова
різниця, особисті сутички щодо питань тактики. Після вбивства Коновальця
у 1938 р. його наступником бачили його близького соратника Андрія
Мельника, людину культурну й стриману. Молоді радикали зі свого боку
доводили, що для керівництва ОУН у тяжкі часи, які наближалися, більше
підходить їхній діяльний і вольовий товариш Степан Бандера, нещодавно
звільнений із польської в’язниці.

Ще до виходу Бандери та його товаришів з ув’язнення їхні прибічники
спрямували на закордонний провід ОУН справжній шквал критики. Мельника
засуджували за те, що він занадто спирався на підтримку чужоземних
держав і особливо Німеччини, нехтуючи потребою розвивати «органічні»
зв’язки з народом Західної України, за повільність і пасивність дій на
політичній сцені, за дозвіл «політичним спекулянтам і опортуністам»
займати керівні посади. У вересні 1939 р. Бандера зажадав, щоб ОУН
утворила підпільну армію, готову боротися з кожним, хто стоятиме на
шляху до української незалежності,— навіть якщо це будуть німці. Він
вимагав, щоб ОУН зав’язала із західними союзниками такі ж контакти, як з
Німеччиною. Але Мельник та його прибічники вперто боронили свої позиції,
доводячи необхідність збереження пріоритетної орієнтації на Німеччину,
оскільки західні держави не виявили заінтересованості в підтримці
українських прагнень, і тому створення підпільної армії лише призведе до
каральних заходів німців, а не забезпечить якихось військових чи
політичних переваг.

Найсильніші пристрасті розгорілися навколо питання про новий провід ОУН.
У серпні 1939 p., коли багато суперників фракції Мельника ще перебували
в ув’язненні, вона скликала в Римі конференцію, на якій офіційно
проголосила Андрія Мельника вождем ОУН. Проте 10 лютого 1940 р. Степан
Бандера зібрав конференцію в Кракові, на якій його фракція відкинула
рішення Римської конференції. Не в змозі досягти компромісу, кожне
угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Ті, що стали на
бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали називатися
ОУН-Б чи ОУН-Р (революційна), або просто бандерівцями; прибічників
Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів,
називали ОУН-М, або мельниківцями.

Ця схизма в лавах ОУН, без сумніву, завдала великої шкоди справі
інтегрального націоналізму. Ворожнеча між двома фракціями сягала такої
гостроти, що вони нерідко боролися одна проти одної з не меншою
жорстокістю, ніж з ворогами української незалежності. Таким чином,
українські інтегральні націоналісти виявилися глибоко розмежованими
напередодні великих випробувань війни. До того ж запеклі чвари між ними
завдали шкоди всьому рухові українського інтегрального націоналізму й
послабили його моральний авторитет.

Як і в інших частинах окупованої Європи, незабаром після приходу німців
на Україні виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на
політику нацистів. Йому сприяло те, що німцям бракувало війська для
належного контролю над величезними захопленими територіями. До того ж на
Україні вже існували підпільні організаційні мережі ОУН, більшовиків і —
на північному заході — поляків, кожна з яких мала власні партизанські
сили. Рекрутів для партизанської війни з німцями було достатньо — їхні
ряди поповнювали найрізноманітніші особи: колишні червоноармійці,
українські націоналісти, члени комуністичної партії, євреї, перебіглі
поліцаї, утікачі-остарбайтери тощо. До них приєднувалися ті, хто просто
шукав нагоди виступити проти нацистів. Оскільки велика частина України є
степом і тому непридатна для партизанської війни, то партизани в
основному зосереджувалися в північно-західній частині країни — в лісах
Волині, болотах Полісся та Карпатах.

УПА (Українська повстанська армія). Перші партизанські загони
українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не
дивно, не були пов’язані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська
війна, місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до
петлюрівського уряду УНР, що перебував на вигнанні у Варшаві, сформував
нерегулярну частину під назвою «Поліська Січ» (пізніше перейменовану на,
Українську повстанську армію) з метою очищення свого регіону від
залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували
розпустити його частину, він повів своїх бійців «у ліси», щоб воювати як
із німцями, так і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили
на Волині члени ОУН-Б та ОУН-М, що ховалися від переслідувань Коха.

Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили,
поклавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як
вважалося, знадобиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До
цього кроку спонукали й такі нагальні причини: по-перше, з посиленням
німецьких репресій проти місцевого населення селяни вимагали, щоб ОУН
ужила заходів для їхнього захисту, й, по-друге, коли наприкінці 1942 р.
з Білорусії у Північно-Західну Україну почали проникати радянські
партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народної армії»,
перш ніж це зроблять більшовики.

Для об’єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до
своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М, прибравши для них назву
УПА. Головнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу
ОУН-Б, високопоставленого українського офіцера з щойно розформованого
загону «Нахтігаль» Романа Шухевича. Завдяки широкій та ефективній
підпільній мережі ОУН-Б УПА швидко розрослася у велику, добре
організовану партизанську армію, яка захопила контроль над значними
частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч багато українських
еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець 1943 —
початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тис, більш
обґрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30—40 тис. бійців. Порівняно
з іншими підпільними рухами окупованої нацистами Європи УПА являла собою
щось унікальне, оскільки практично не мала чужоземної допомоги. Тому
зростання її сили свідчило про дуже відчутну масову підтримку з боку
українців.

Швидке зростання УПА викликало необхідність розширення її політичної
бази. Хоч провід УПА великою мірою здійснювала ОУН-Б, проте одна фракція
інтегральних націоналістів, звісно, не могла претендувати на роль
представника українців у цілому. Відтак у липні 1944 р. з ініціативи
ОУН-Б неподалік, від Самбора у Галичині таємно зібралися делегати різних
довоєнних політичних партій Західної України (за винятком ОУН-М) та
представники східних українців і утворили Українську Головну Визвольну
Раду (УГВР). Характерно, що платформа нової організації відобразила
зміни у поглядах інтегральних націоналістів, спричинені війною та
контактами з Радянською Україною.

Деякі з цих ідеологічних змін уже проступали в 1943 p., коли конгрес
ОУН-Б оголосив: «Оскільки ОУН бореться проти імперіалізму та імперій…
тому ОУН бореться проти СРСР та німецької «Нової Європи». Наголошуючи на
своїй підтримці антинацистських та антирадянських сил, УГВР водночас
запропонувала ряд важливих доповнень до доктрини інтегрального
націоналізму. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій,
відмінних від інтегрального націоналізму, відкидала расову та етнічну
винятковість і звертала значно більшу увагу на соціально-економічні
питання, що серед радянських українців викликали величезний інтерес.
Крім того, УГВР закликала неросійські народи СРСР об’єднатися проти
Москви. Однак незабаром стало очевидним: хоч як би не пристосовувалися
інтегральні націоналісти, їм буде надзвичайно важко вижити у суворо
контрольованій радянській системі.

Українсько-польська різанина. УПА не лише виступила проти нацистів і
більшовиків, а й ув’язалась в надзвичайно жорстокий конфлікт із поляками
на мішаних україно-польських землях Волині, Полісся та Холмщини.
Безвідносно до того, як мала закінчитися війна, українські інтегральні
націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків (багато з яких були
поселенцями міжвоєнного періоду) з територій, де українці становили
більшість. У свою чергу польська підпільна націоналістична армія — Армія
Крайова (АК) не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що
раніше входили до складу Польської держави. Результатом цього стала
кривава боротьба (яку часто підігрівали німці та провокували радянські
партизани) між українськими і польськими силами за територію та за
зведення давніх рахунків.

Особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне
населення. За польськими джерелами, на Волині за 1943—1944 pp. українці,
й насамперед загони СБ (служби безпеки ОУН), вирізали 60—80 тис.
польських чоловіків, жінок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина
їхнього народу розпочалася раніше, у 1942 p., коли поляки знищили кілька
тисяч українських селян у переважно польських районах Холмщини, а згодом
продовжувалась у 1944—1945 pp. серед безборонної української меншості на
захід від р. Сан. Так чи інакше очевидно, що як українські, так і
польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала
кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від
покоління до покоління.

Радянські партизани на Україні. Незабаром після нападу Німеччини
функціонери комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога
підпільні частини. Протягом усієї війни радянські партизани перебували
під пильним контролем Кремля. Оскільки радянське підпілля розвивалося
повільно й не досягло великих успіхів у 1941 та на початку 1942 р., у
травні 1942 р. Центральний штаб партизанського руху в Москві провів його
реорганізацію. Через місяць було утворено Українське партизанське
командування на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Тимофієм
Строкачем. Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і
активізувалася діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних
багнистих районах Білорусії.

На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не
дорівнялися до Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не
була придатна для ведення партизанської війни. А на Західній Україні, де
міцно закріпилася ОУН, дії радянських партизанів не мали народної
підтримки. Тому більшість їхніх операцій обмежувалася частиною Волині та
Полісся.

Радянські партизани поставили собі завданням руйнувати німецькі
комунікації (особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що
перешкоджала постачанню фронту німецькими підкріпленнями), сковувати
німецькі війська, в яких відчувалася велика потреба на фронті,
поширювати напруженість і безладдя в тилу ворога та забезпечувати
радянську присутність на окупованих територіях. Улюбленою тактикою
радянських партизанів (а також УПА) було проведення далекосяжних рейдів
із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих
недоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто
вступали у сутички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати
базу підтримки.

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак,
Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на
Поліссі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та
поставки зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в
кілька тисяч бійців. Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до
Карпат. Операція ця не здійснила основного свого воєнного завдання —
знищення нафтових промислів у Прикарпатті, а більша частина його
з’єднання загинула. Але цей рейд справив значне психологічне і політичне
враження, продемонструвавши нездатність німців забезпечити свої тили й
нагадавши про можливість повернення більшовиків.

Радянські автори не вагаючись пишуть, що радянське підпілля на Україні
являло собою масовий інтернаціональний рух представників 62
національностей. Але, за їхніми ж даними, українців у лавах радянських
партизанів, без сумніву, було непропорційно мало. Складаючи майже 80 %
населення, українці, проте, становили тільки 46 % бійців п’яти
найбільших з’єднань радянських партизанів на Україні (й лише одну
третину з’єднання Ковпака). Росіяни ж складали непропорційно велику
частку — 37 %. У деяких радянських працях стверджується, що кількість
радянських партизанів на Україні сягала аж 250 чи навіть 500 тис, у той
час як інші називають цифру близько 50 тис. Західні спеціалісти звичайно
тримаються останньої цифри. Так чи інакше, зображення радянськими
істориками партизанського руху як масової патріотичної боротьби
українського народу проти німців не відповідає дійсності, як і
аналогічне твердження націоналістів щодо масштабів діяльності УПА. Під
час війни величезна більшість населення України лишалася політично
нейтральною, більше дбаючи не про організацію опору, а про те, щоб якось
вижити.

Література

Орест Субтельний. Україна історія. Київ “Либіть” 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020