.

Історія запорізьких козаків: історія й топографія восьми Запорізьких Січей (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6993
Скачать документ

Пошукова робота

Історія запорізьких козаків: історія й топографія восьми Запорізьких
Січей

Володіючи широкими степами, що простилалися на величезну відстань на
схід і захід від ріки Дніпра, запорізькі козаки при всьому цьому завжди
вважали центром своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу
Дніпра вони постійно влаштовували свою столицю, Січ. Назва козацької
столиці — «Січа, Січ» — виникла, без сумніву, від слова «сікти»,
«висікати» в розумінні рубати, отже, має однаковий корінь з
великоруським словом «засіка». Доказом цього служать документи минулих
віків, що дійшли до нас, котрі розкривають весь хід поступової
колонізації нових дніпровських степових місць, яка йшла зі старої
Малоросії на Низ. Колонізація ця виявлялася передовсім у тому, що
піонери нової землі, обравши для свого поселення відлюдні лісові нетрі,
мало доступні для набігів степових вершників, висікали серед неї ліс, і
тут, на розчищеній лісовій місцевості, де лишалися лише пні від
вирубаних дерев, заводили своє селище. Природно думати, що таким самим
чином виникла Запорізька Січ, і саме від цього отримала свою назву. Але
ця назва, виникнувши в лісовій місцевості, переносилася й на ті місця,
де взагалі не було лісу й де навіть не виникало необхідності в очищенні
місця від лісової рослинності. Навіть навпаки: траплялося, що обране
місце для влаштування у ньому Січі вимагало штучних укріплень; для цього
висікали десь поблизу наміченого для Січі місця товсті дерева,
загострювали їх згори, осмолювали знизу і вбивали частоколом навколо
якогось острова чи мису правильною підковою, як це можна було бачити при
розкопках Чортомлицької Січі. Таким чином, назва козацької столиці «Січ»
мала подвійний зміст: це було розчищене серед лісу, або укріплене
висіченим лісом місце. Отже, думка про те, що назва Січі виникла від
слова «сікти» в розумінні «рубати», бо запорожці вважали своїм головним
завданням сікти голови ворогів, здається цілком неправдоподібною. У
переносному розумінні слово «Січ» означало столицю усього запорізького
козацтва, центр діяльності й управління всіма військовими справами,
резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво.

Поряд зі словом «січ» ставилося слово «кіш», що часом звався «вельможним
запорізьким Кошем». Це вже слово безсумнівно запозичене ззовні, а саме
взяте у татар, як «козак», «отаман», «осавул», «чауш», «чабан».
Татарською мовою слово «кіш», чи правильніше «кхош», означало десять
тисяч зведених докупи овець. «Для зручності виконання пастуших
обов’язків, — зауважує щодо цього Хартахай, — татари часто
використовували союзи. На чолі союзу стояла людина, яка мала свою власну
отару і яка, крім того, прославилася як добрий розпорядник, що вдало
примножує свою худобу. З такою людиною всі охоче вступають у союз. Цей
союз має таку організацію. На чолі його стояв засновник, а членами
вважалися вкладники. Десять з’єднаних отар, по 1000 овець у кожній,
складають одну зведену під спільною назвою кхош. Оскільки 10000 овець
незручно годувати на одному місці, то весь кхош ділився на малі отари по
тисячі й менше овець. При кожній повній отарі було троє чоловік; вони
відомі під назвою чабанів. Той, хто відзначався особливою моторністю,
ставав безпосереднім начальником чабанів зведеної отари й отримував
титул отамана. Головне управління усіма окремими отарами зосереджувалося
в коші. Там живе начальник союзу й верховний правитель коша». Запорожець
Микита Леонтійович Корж пояснює слово «кіш» наступним чином: кочуючи
взимку й улітку по степах, запорізькі козаки використовували для захисту
пастухів від холодних вітрів і негоди коші; ці коші нагадували намети:
вони були обшиті навколо повстю і для зручності пересування з місця на
місце були на двох колесах; у середині влаштовували кабицю для багаття,
біля якого сушилися і грілися в негоду пастухи. Обидва ці пояснення
погоджує професор Григор’єв. За його словами, «кіш означає всіляке
тимчасове приміщення в пустому місці або на дорозі: окрему кибитку,
кілька кибиток разом і цілий табір… Тому кошем називалася, як у татар,
і головна квартира запорізького війська, що складалося з людей неосілих,
готових завжди переноситися з місця на місце».

Слова «січ» і «кіш» вживалися запорізькими козаками то як синоніми, то з
цілковитим розрізненням одного від іншого: під словом «січ» звичайно
розуміли постійну столицю, постійне ядро козаків, постійний центр усього
козацтва, до того ж у себе, вдома; а під словом «кіш» найчастіше
розуміли уряд, іноді воно мало значення тимчасового місця перебування
козаків, військового табору, ставки, etat major,1 навіть значення
козацького табору. Але найчастіше слова «кіш» і «січ» вживалися з
однаковим значенням постійного місця перебування запорізьких козаків.
Тому в документах запорізького архіву, котрі дійшли до нас,
зустрічаються підписи: «Дано з Коша при Бузі», тобто з тимчасового
табору при Бузі; «Дано з Коша Січі запорізької», «Дано в Коші Січі
запорізької», тобто з постійного місця при Січі запорізькій; «Писано в
Коші», тобто писано у ставці при постійній Січі; «Запорізький Кіш»,
тобто запорізька Січ, при цьому рік, місяць, число й місце постійної,
наприклад Нової Січі.

Протягом свого понад двохсотрічного існування запорізькі козаки
послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську,
Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам’янську й Нову, або
Підпільненську. Причинами перенесення Січей з одного місця на інше були
частково більші зручності для життя в одній місцевості порівняно з
іншою, частково стратегічні міркування, частково суто випадкові явища,
наприклад, брак води, мала площа, шкідливість місцевості для здоров’я,
епідемії, внаслідок яких певна місцевість настільки заражалася, що живим
людям мимоволі доводилося переносити весь центр життя, або Січ, в іншу,
здорову місцевість.

Послідовний перелік запорізьких Січей знаходимо в «Історії» князя Семена
Мишецького, звідки його запозичили літописець Рігельман, а за ним
історики Бантиш-Каменський та Маркевич. Князь Мишецький налічує десять
Січей: у Седневі біля Чернігова; у Каневі нижче Києва; Переволочній
поблизу Кременчука; на Хортиці; на Томаківці; на Микитиному мисі; у
гирлі ріки Чортомлика; в гирлі ріки Кам’янки; в урочищі Олешки, й,
нарешті, на річці Підпільній. У цьому переліку відсутня Базавлуцька Січ,
зате є три інші Січі — у Седневі, Каневі й Переволочній, яких не можна
вважати Січами.

Справа в тому, що запорізькими козаками, на відміну од малоросійських,
українських, черкаських, реєстрових, городових і сімейних, котрі жили у
Старій Малоросії, тобто Київській, Полтавській, Чернігівській і частково
Подільській губерніях, звалися власне ті козаки, котрі жили за порогами
Дніпра; отож запорізькими Січами в точному й буквальному розумінні слова
повинні зватися лише ті, котрі виникли й були влаштовані нижче порогів.
Оскільки Седнів, Канів, Переволочна знаходяться значно вище порогів, до
того ж у Старій Малоросії, вважати їх запорізькими Січами зовсім немає
підстав. У даному випадку свідчення князя Мишецького важливе нам саме
тим, що воно підтверджує лише визнаний в історії України факт поступової
колонізації, що йшла з міст у степи, та тісний зв’язок і близьку
спорідненість запорізьких козаків із українськими. Таким чином, першою
запорізькою Січчю слід вважати Січ на острові Хортиці, нижче порогів.

Острів Хортиця — найбільший і найвеличніший з усіх островів на всьому
Дніпрі. Він був відомим уже багатьом давнім історикам і письменникам. У
грецького імператора Константина Багрянородного (905-959) він має назву
острова св. Григорія, котра, як гадають, походить від імені Григорія,
просвітника Вірменії, який колись приїжджав на Русь по Дніпру, в руських
літописах він називається Хортичем, Кортицьким, Городецьким, Ортинським,
Інтрським островом; у Еріха Лясоти, у Боплана, в «Книге большого
чертежа»2 Хортицею та Хіртицею; у польського хроніста Мартина Бєльського
Хорчикою; у Василя Зуєва й князя Мишецького — Хортиц; на атласі Дніпра
1786 р. адмірала Пущина Хитрицьким; у Рігельмана Хордецьким островом.

Острів Хортиця, за поясненням професора Бруна, отримав свою назву від
слова «хорт», тобто пес, якого наші предки, слов’яни-язичники,
зупиняючись на острові нижче порогів під час плавання по Дніпру на шляху
«з варяг у Царград», могли приносити в жертву своїм богам. «Пройшовши
Крарійський перевіз, вони — руси — пристають до острова, котрий зветься
іменем св. Григорія. На цьому острові вони приносять свої пожертви: там
стоїть величезний дуб. Вони приносять у жертву живих птахів; навколо
встромлюють також свої стріли, а інші кладуть шматки хліба й м’яса, і що
в кого є, за своїм звичаєм. Тут вони кидають жереб — убивати птахів і
їсти, чи залишати в живих». У руських літописах назва Хортиця уперше
згадується під ПОЗ роком, коли великий князь Святополк Ізяславич у союзі
з іншими князями йшов походом проти половців: «И поидоша на конихъ, и в
лодях, и придоша ниже порогъ и сташа въ Протолчехъ и в Хортичимъ
островъ». З тих же руських літописів ми довідуємося, що на острів
Хортицю з’їжджалися усі головні руські князі та їх союзники, коли 1224
року вирушали на першу битву проти татар, до ріки Калки: «Придоша къ
рЪцЪ ДнЪпру и въидоша в море: бъ бо людей тысящи, и воидоша в ДнЪпръ и
возведоша пороги и сташа у рЪки ХорътицЪ на броду, у Протолчи».

Виникнення, влаштування й історія ХОРТИЦЬКОЇ СІЧІ тісно пов’язані з
історією й подвигами знаменитого вождя запорізьких та українських
козаків, князя Дмитра Івановича Вишневецького, відомого в козацьких
народних думах під іменем Байди. Князь Дмитро Вишневецький уперше
з’являється на Хортиці 1556 року.3 Нащадок волинських князів
Гедиміновичів, Вишневецький був людиною православної віри, володів
численними маєтностями у Кременецькому повіті: Підгайцями, Окимнами,
Кумнином, Лопушкою та ін., мав трьох братів — Андрія, Костянтина й
Сигізмунда — і вперше згадується під 1550 роком, коли польський уряд
призначив його на посаду черкаського й канівського старости. На цій
посаді Вишневецький залишався до 1553 року; отримавши від короля
Сигізмунда Августа відмову на прохання про якесь надання, князь Дмитро
Вишневецький, за давнім правом добровільного від’їзду служилих людей,
виїхав із Польщі й став на службу до турецького султана. Тоді польський
король, стурбований тим, що турки отримають в особі Вишневецького
чудового полководця, яким він насправді був, тепер ворога польського
престолу, знову запросив князя до себе, давши йому в управління ті самі
міста Черкаси й Канів. Та керуючи цими містами, князь, хоча й
задоволений цим разом із короля, лишився невдоволеним власним
становищем: душа його жадала воєнної слави й ратних битв. Тоді у князя
виникла велика думка: знищити всю ногайсько-кримську орду татар і, якщо
можна, оволодіти чорноморським узбережжям. Ця смілива думка була першим
кроком на шляху до вигнання турків з Європи, до якого наприкінці XVI ст.
прийшло багато політиків у Західній Європі і який у другій половині
XVIII століття виконував князь Григорій Потьомкін. Свій план Дмитро
Вишневецький послідовно намагався здійснювати й відкрито висловив його
1556 року. Він знайшов собі союзників, російських козаків дяка
Ржевського й запорізьких козаків отаманів Млинського й Михайла
Єськовича, і разом із власними трьома сотнями черкасько-канівських
козаків ходив проти татар і турків під Іслам-Кермен, Волам Кермен і
Очаків. Вдало повоювавши з ворогами християнської віри в їх власній
землі, Дмитро Вишневецький згодом відступив на острів Хортицю,
розраховуючи здійснювати звідси постійні набіги на мусульман. Для цього
він влаштував тут «город». Цей «город» і послужив для запорізьких
козаків прототипом Січі. Невідомо, чи запорізькі козаки справді називали
«город» Вишневецького Січчю, але близька до даної події людина, посол
германського імператора Рудольфа II Еріх Лясота, котрий проїжджав
поблизу Хортиці 1594 р., свідчить, що це був «замок», зруйнований згодом
татарами й турками. Укріпившися «городом» на острові Хортиці, Дмитро
Вишневецький десь у той час знову відійшов від польського короля і в
травні 1557 року писав російському цареві Івану Грозному, що до нього на
острів Хортицю приходив кримський хан Девлет-Гірей із сином і з багатьма
кримцями, затято бився з князем двадцять чотири дні; але божим
милосердям, іменем і щастям царя, володаря й великого князя, він,
Вишневецький, відбився від хана, побив у нього навіть багатьох кращих
людей, отож хан пішов від Вишневецького «с великим соромом», і такий
знесилений цією поразкою, що Вишневецький відібрав у кримчаків багато
кочовищ. У вересні 1557 р. Вишневецький через свого посланця Михайла
Єськовича висловив бажання перейти в підданство до московського царя,
повідомив Івана Грозного про влаштування на Дніпрі, «на Кортицькому
острові города, навпроти Кінських Вод, біля кримських кочовищ». Того ж
року Вишневецький повторно сповіщав царя, що він прийняв від нього на
острові Хортиці боярських дітей Андрія Щепотьєва, Нечая Ртищева й
Михайла Єськовича, отримав охоронну грамоту, царське жалування і згоду
царя прийняти князя у російське підданство, а на закінчення повідомляв,
що він знову задумав похід проти мусульман під Іслам-Кермен. Відправивши
до царя Андрія Щепотьєва, Нечая Ртищева, Семена Жижемського й Михайла
Єськовича, Дмитро Вишневецький просив через своїх посланців дозволити
йому цей новий похід на одвічних ворогів віри Христової. Однак поки від
царя прийшов дозвіл на цей похід, хан сам випередив князя: у жовтні 1558
року Девлет-Гірей несподівано підступив до острова Хортиці з великою
кількістю людей турецького султана й волоського господаря, обліг «город»
Вишневецького та запорізьких козаків, які були з ним. Вишневецький і
цього разу довго відбивався від мусульман, але врешті, не маючи
продовольства для своїх коней і людей, залишив Хортицю й відійшов у
Черкаси й Канів, а звідти подався у Москву.

З Москви у жовтні того ж 1558 року разом із кабардинським мурзою
Канкликом Конуковим, власним братом, отаманами, соцькими й стрільцями
Дмитро Вишневецький відплив на судні в Астрахань, з Астрахані до
черкесів у Кабарду. Тут йому було наказано збирати рать і йти повз Азов
на Дніпро, на Дніпрі стояти й спостерігати за кримським ханом «скільки
бог поможе». Виконуючи царський наказ, Вишневецький спочатку зупинився
під Перекопом; не зустрівши тут жодного ворога, перейшов до Таванської
переправи «на полтретьятцать верст ниже Ислам-Керменя»; простоявши марно
на переправі три дні, Вишневецький піднявся звідси на острів Хортицю і
тут з’єднався з дяком Ржевським і його ратниками.

Зустрівши Ржевського вище порогів, Вишневецький звелів йому залишити всі
коші з припасами на острові Хортиці, відібрав кращих людей з його раті —
невеличку кількість боярських дітей, козаків та стрільців, а решту
відіслав у Москву, і далі з відбірним військом пішов «літувати» в
Іслам-Кермен, звідки хотів захопити турецькі міста Перекоп і Козлів.
Кримський хан, зрозумівши наміри Вишневецького, відійшов углиб
півострова за Перекоп. Довідавшись про відхід хана за Перекоп, цар Іван
Грозний відрядив до Вишневецького посла з жалуванням і через нього ж
наказав князеві залишити на Дніпрі Ширяя Кобякова, дяка Ржевського й
Андрія Щепотьєва з небагатьма боярськими дітьми, стрільцями й козаками
Данила Чулкова і Юрія Булгакова, а самому їхати до Москви. Князь
скорився волі царя; але за два роки він знову опинився на Дніпрі поблизу
острова Хортиці, звідки, зв’язавшися з польським королем, удруге
перейшов до нього на службу; з його від’їздом та наступною вельми
трагічною смертю історія Хортицької Січі надовго припинилася.

1594 року повз острів Хортицю їхав посол германського імператора
Рудольфа II Еріх Лясота до запорізьких козаків; на своєму шляху він
бачив два острови Хортиці: Велику й Малу. Саме з останньою Лясота
пов’язує подвиги князя Вишневецького; тут він вказує на рештки того
«городка», котрий Вишневецький влаштував для захисту від татар:
«Четвертого липня, — пише він, — пройшли ми повз дві річечки, звані
Московками, які впадають у Дніпро з татарського боку. Далі пристали до
берега поблизу острова Малої Хортиці нижче за течією, де років тридцять
тому був збудований замок Вишневецького, зруйнований потім татарами й
турками». Дещо кізніше за Лясоту про острів Хортицю розповідає й
польський хроніст Мартин Бєльський: «Є й інший острів поблизу того —
Коханого — званий Хорчика, на котрому Вишневецький до цього жив і
татарам дуже шкодив, так що вони через нього не сміли так часто
вдиратися до нас». У XVII столітті Боплан писав про Хортицю, що це дуже
високий острів, оточений майже з усіх боків кручами, завдовжки понад дві
милі, а завширшки близько півмилі зі сходу, а з заходу вужчий і нижчий;
його не затоплює; вкритий він дубовим лісом. У XVIII ст. (1736-1740 рр.)
князь Семен Мишецький повідомляв про Хортицю, що за почутими ним
розповідями цей острів колись становив одне ціле зі степом, що його
оточує, а згодом утворився від дії весняних вод на низький берег Дніпра;
що на ньому здавна була запорізька Січ; що під час польсько-російської
війни 1630 року вождь запорізьких козаків Сагайдачний збудував на цьому
острові фортецю або окоп; а 1738 року, під час російсько-турецької
війни, російські війська влаштували на ньому великий ретраншемент з
багатьма редутами й флешами, і що навпроти нього дуже довго стояла
російська армія і флотилія, що відійшла від Очакова. Крім свідоцтва
князя Митецького (зрештою, дуже ненадійного там, де він торкається
зовнішньої історії запорізьких козаків), ми не маємо інших вказівок на
перебування гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного на острові Хортиці.
Здається, на перебування Сагайдачного на Хортиці натякає лише історик
Устрялов, кажучи, що на початку XVII століття запорожці, маючи тут свою
Січ, покинули її, а потім, 1620 року, відновили її на тому ж місці й
знову покинули. Щодо спорудження на острові Хортиці земляних укріплень
російськими військами, то, крім свідоцтва Мишецького, є й інші вказівки,
з котрих видно, що ці споруди було збудовано не 1738 року, як пише автор
«Історії про козаків», а 1736 року: «В минулу росіян з турками війну
1736 року, на острові Хортиці було збудовано чималий ретраншемент з
лініями впоперек острова, де велося і будівництво військових суден, але
ліс для цього доставляли з далеких місць вище по Дніпру через пороги на
Дніпрі, вище цього острова, за 60 верст, біля Кодацького ретраншементу,
які, тягнучись униз, не дійшли до того острова лише десять верст».
Спорудження згаданих укріплень на Дніпрі, на острові Хортиці, як пояснює
очевидець і учасник російсько-турецьких воєн 1736-1738 років,4 Христофор
Манштейн, мало на меті те, що «під час походу й польових дій 1736 року
граф Мініх зберігав вільне сполучення з Україною так: оскільки військо
за кордон російський виступало на певну відстань, він наказував на
деяких відтинках робити невеликі земляні укріплення, отож вони, якщо
місце було забезпечене дровами й водою, були віддалені одне від іншого
на одну чи дві милі… У кожному з цих укріплень залишали одного
чиновника й 10-12 ратників або драгунів та до 30 козаків, а в більших
від 400 до 500 стройового війська й приблизно таку ж кількість козаків
під керівництвом штаб-офіцера. Ці розосереджені війська повинні були
супроводжувати гінців і заготовляти сіно про запас… Фортечки були
досить корисними ще й для обозів, що йшли до війська; тут вони були в
безпеці від будь-якого ворожого нападу і звичайно зупинялися в одній із
них на ночівлю». Чи влаштовував на острові Хортиці, крім Сагайдачного й
Мініха, укріплення козацький ватажок Яків Шах, відомий сподвижник Івана
Підкови, що діяв наприкінці XVI ст., на це у нас немає жодних вказівок,
незважаючи на запевнення автора лубочної «Історії Малоросії» Семенова.

Острів Хортиця у наш час має в обводі 24.5 версти й площу 2547 десятин і
325 квадратних сажнів землі; його найбільша висота у північно-східному
розі при середньому рівні води в Дніпрі досягає 25 сажнів.
Південно-східна половина острова — це низовинні плавні, змережені
річками, озерцями, єриками, лиманами, затоплювані щовесни водою і вкриті
невеликим лісом; ще не так давно тут ріс великий будівельний ліс, тепер
вирубаний дощенту; за планом 1798 року на всьому острові Хортиці
налічувалося «лісу дров’яного, дубового, кленового, березового й
тернового 310 десятин, 150 квадратних сажнів», за планом 1875 року — 222
десятини й 405 сажнів, а за планом 1888 року — 402 десятини; у наш час
тут переважають дерева так званої м’якої породи: осокір, біла верба,
шовковиця, верба, лоза різних порід, серед якої росте висока й густа
трава, в якій ховаються дикі гуси, качки, дупелі, коростілі та інші
птахи. Особливо багаті на птицю озера Лозувате, Прогній, Домаха,
Карасеве, Підкручне, Головківське, Осокорове та ін.; крім того, в озерах
багато риби та досить великих раків. Північно-східна половина острова —
це степова рівнина, розташована врівень з материком, що підходить у
цьому місці до обох берегів Дніпра. У північно східному кінці острова,
званому Вищою Головою, на лівому березі Хортиці є природна печера,
точніше грот, що має назву Змієва. Ця печера здіймається над водою
Дніпра при його середньому рівні більш як на півтора сажні. Всередині це
заглиблення схоже на вузький коридор завдовжки понад три аршини і
заввишки у два сажні при ширині близько двох аршинів. Нижче печери йде
глибока яма в напрямку з півночі на південь, всипана по всій основі
піском і набита колючою травою «якірцями». Назву свою печера, за
переказом, отримала від змія, котрий жив тут за козаків-запорожців. «Він
нікого не чіпав, і козаки не боялися його. Бувало, розповідають, уночі
той змій як засяє — як засяє, то так і освітить Дніпро. Кажуть, він і не
щоночі з’являвся, а так — раз на місяць чи на три тижні, та все біля
печери, яку ми й тепер звемо Змієвою».

Береги острова Хортиці перетинали дванадцять балок, які отримали свої
назви частково ще від запорожців, частково ж від нинішніх його жителів,
німців колоністів, а саме: Музичина, Наумова, Громушина, Генералка,
Широва, Корнетівська, Корнієва, Липова, Сапожникова, Шанцева, Дубова,
Совутина, названа від запорожця Совути, який жив у печері балки й
виходив на світ божий лише по ночах, мов сова. Між балками по берегах
острова є кілька величезних гранітних скель, серед яких особливо
примітна Думна, а також Вошива скеля; переказ пояснює, що на першу
запорожці сходили для своїх самотніх роздумів, а на другу часто вилазили
представники запорізької «голоти», щоб бити на ній воші у своїх штанях.
Крім балок і скель навпроти північно-західної околиці острова Хортиці
примітним було ще урочище Царська пристань: 1739 року тут була збудована
«от россиян запорожская верфь», а 1790 року тут зупинялися «царські»
плоти з різним лісом, переданим російським урядом німцям-колоністам в
час їх переселення на колишні запорізькі землі; 1796 року тут була
заснована адміралом Рібасом Катеринославсько-Дніпровська корабельня для
будівництва суден, які мали перевозити сіль із Криму в Одесу й
Овідіополь, тому-то пристань і отримала назву Царської.

Від перебування на острові Великій Хортиці запорізьких козаків
залишилося, за місцевим переказом, у наш час чотири цвинтарі в
північно-західній частині острова, але чи згадані цвинтарі справді
належать до часів запорізьких козаків, цього без грунтовних розкопок не
можна стверджувати категорично. Крім чотирьох цвинтарів на острові
Великій Хортиці збереглися ще земляні укріплення, звані місцевими
німцями Schanzengraben і також приписувані запорізьким козакам; вони
займають великий простір на півночі і в самому центрі острова й
складаються з 20 траншей та 21 редуту, кожна сторона яких має довжину 6
сажнів. Але кому ж належать ці укріплення? Князеві Дмитру Вишневецькому,
гетьману Петру Сагайдачному чи російським військам минулого століття?
Навряд чи двом першим: Вишневецькому вони були тут непотрібні, бо він
сидів у своєму «городі» чи «замку» на острові Малій Хортиці, як
стверджує Еріх Лясота, а для Сагайдачного, якщо він справді був тут,
вони надто великі. Навряд чи у Сагайдачного могли бути такі значні сили,
щоб зводити на величезному острові 25 верст окружністю цілу мережу
довгих і складних укріплень, що вражають глядача своєю грандіозністю
навіть у наш час: якщо розтягнути в одну лінію всі траншеї північної
половини острова та додати до них довжину траншей середньої частини, то
вийде лінія довша за чотири з половиною верстви, та ще лінія завдовжки
126 сажнів з двадцяти одного редуту, якщо рахувати по 6 сажнів у кожній
стороні редуту. Очевидно, що на спорудження таких укріплень треба було
немало часу та й немалих сил. Отож природніше буде віднести спорудження
укріплень острова Великої Хортиці до російських військ під час
російсько-турецьких воєн 1736-1739 років; деякі з них, як видно з
наведеного свідоцтва, були протягнуті впоперек острова, в такому вигляді
й збереглись.

Паралельно острову Великій Хортиці лежить острів Мала Хортиця, на атласі
Дніпра 1786 року адмірала Пущина — Вирва, а тепер, за належною німцям
колонією Канцерівкою, званий Канцерським островом. З наведеного вище
свідоцтва германського посла Еріха Лясоти ми знаємо, що саме на цьому
острові князь Дмитро Іванович Вишневецький влаштував свій «замок», в
котрому двічі відбивався від кримського хана Девлет-Гірея. Отож природно
гадати, що перша Хортицька Січ у XVI столітті була заснована не на
Великій, а на Малій Хортиці. Але історик XVIII століття князь Семен
Мишецький стверджує, що Хортицька Січ була на тому острові, який ми
звемо Великою Хортицею. Якщо в цьому не вбачати помилки князя
Мишецького, можна припускати, що на острові Великій Хортиці Січ була
влаштована вже у XVII столітті, при другому її відновленні, на що
натякає історик Микола Устрялов.

За розповідями місцевих старожилів, Мала Хортиця кілька років тому була
значно меншою, ніж зараз: це була скеля з укріпленнями; за нею від
правого берега йшов «тиховод», що впадав у гирло балочки навпроти
острова. Цей «тиховод» служив пристанню для запорізьких козаків, куди
вони заводили свої байдаки. Один час тут ставали й царські судна; якщо
покопати землю, то і в наш час тут можна знайти рештки запорізьких і
царських суден, а з води можна дістати рушниці, шаблі, різне залізо.
Мала Хортиця лежить у так званому Річищі, або Старому Дніпрі, на дві з
половиною версти нижче північно-західного рогу Великої Хортиці, за одну
версту від Царської пристані, й відділена від материка невеликою
протокою Вирвою, що, мабуть, дало привід адміралу Пущину назвати 1786 р.
й сам острів Вирвою. За своїм розташуванням він ділиться на дві
половини: низовинну, вкриту лісом порівняно недавнього походження, на
заході, й височинну, порослу травою, на сході. Мала Хортиця має 12
десятин і 1200 кв. сажнів землі; західний і південний краї острова
похилі, східний і північний підвищені, скелясті й прямовисні, до семи
сажнів заввишки при середньому рівні води. Підвищена частина острова має
укріплення уздовж північної, південної і західної окраїн, що складаються
з глибоких ровів з насипаними біля них валами заввишки від двох до трьох
сажнів. Загалом укріплення Малої Хортиці мають вигляд підкови, північний
і південний бік якої мають до сорока сажнів, а західний — 56 сажнів із
припуском у 3 сажні для в’їзду; всередині укріплень викопано 25 ям, у
яких нині ростуть груші. На думку військових фахівців, укріплення Малої
Хортиці є так званим реданом із флангами, закритими горжею і траверсами,
скерованими вгору і вниз проти течії для захисту Дніпра; зовні він
справді нагадує «замок» чи «город», як називають його Еріх Лясота та
російські літописи.

Обидві Хортиці, Велика й Мала, після падіння запорізької Січі були
подаровані 1789 року німецьким колоністам із Данціга, тоді, як і тепер,
їх було 18 господарів, тобто землевласників. Справа в тому, що у
німців-колоністів, за законом майорату, після смерті батька вся земля
переходила старшому синові, а решта дітей вдовольнялася грошима, худобою
та різним рухомим майном, нажитим батьком; якщо ж батько бажає
забезпечити землею й інших своїх синів, то купує її для них в іншому
місці.

В наш час як на самих Великій і Малій Хортицях, так і в ріці Дніпрі біля
них знаходять різні предмети давнини, що лишилися від запорізьких
козаків. Якось у Старому Дніпрі, навпроти колонії Канцерівки, було
знайдено 17 довгих, добре збитих човнів; іншим разом у Новому Дніпрі,
нижче Совутиної скелі, було знайдено ціле судно, навантажене кулями та
ядрами, а навпроти гирла балки Куцої у Старому Дніпрі було знайдено інше
судно з гарматою; там само відкрили третє судно, а в ньому невелику,
криву й заіржавілу шаблю з оправленим сріблом руків’ям; але всі ці судна
як були, так і лишились у воді і в наш час. На самих островах у різний
час знаходили мідні й залізні гармати, ядра, бомби, кулі, свинець,
особливо після дощу й вітру. «Тоді мисливцям не треба було купувати
свинцю, а треба було лише дочекатися, поки пройде дощ і здійметься
вітер, а тоді йти та збирати скільки завгодно». Знаходили також,
рушниці, кинджали, кольчуги, різноманітні металеві стріли, замки,
гудзики, бляхи, глечики, різні монети, людські скелети з рештками одягу
й пробитими стрілами черепами. А на одному острові навпроти Кічкасу,
тепер змитому водою, й на великих скелях Стовпах якось знайшли цілі
склади зброї. «Раніше на Хортиці, — розповідають найстаріші німецькі
діди, — можна було знайти всіляку всячину, а тепер колоністи навчилися
підбирати всілякі дрібниці й продавати євреям, які щодня навідуються для
цього на наш острів. Мідних і чавунних речей, особливо куль, багато
пішло на завод, де їх плавлять, а потім виливають з них різні нові речі.
Ядра й бомби підбирають російські баби: вони використовують їх для
різних домашніх потреб. Тепер багато що підібрали люди, багато винесла
вода. Бачите, в давні роки Дніпро був вужчим, ніж тепер, і йшов ближче
до Вознесенки, ніж до острова; тому Хортиця була ширшою. Але з часом
Дніпро почав залишати свій лівий берег, від Вознесенки, й подаватися
праворуч, ближче до острова, став розмивати його, виносити з нього різні
речі… В давнину, бувало, як підеш різними балками на острові, то чого
тільки не побачиш: там стирчить велика кістка з людської ноги, там
біліють зуби разом із широкими щелепами, там вивернулися з піску ребра,
жовті як віск від часу й повітря, крізь які проросла трава. Надумаєш,
було, викопати яму, щоб щось зварити чи спекти, наткнешся на цвях або
шматок заліза; захочеш зірвати собі квітку, нахиляєшся, дивишся — череп
людський з дірками, крізь які виросла трава, а у траві квіти
зачервоніли; треба тобі сховатися від когось у печері, біжиш туди і
натикаєшся на великий мідний казан, череп’яну чашку чи ще щось подібне».

Існування БАЗАВЛУЦЬКОЇ СІЧІ, котра отримала свою назву від татарського
слова «бузлук» — лід, засвідчене Еріхом Лясотою в XVI столітті й планом
запорізької Січі XVIII ст. Еріх Лясота 1594 року пише у своєму
щоденнику: «Дев’ятого травня прибули ми до острова Базавлука, біля
рукава Дніпра Чортомлика, або, як вони висловлюються, біля
Чортомлицького Дніприща, близько двох миль. Тут була тоді Січ козаків,
котрі послали нам назустріч кількох із головних осіб свого товариства й
вітали наше прибуття великим залпом із гармат. Потім вони провели нас у
Коло, якому ми просили передати, що нам було вельми приємно застати все
тамтешнє лицарське товариство в повному здоров’ї. Та оскільки за кілька
днів до цього, тобто 30 травня, начальник Богдан Мікошинський рушив до
моря з 50 галерами й 1300 чоловіками, то ми побажали відкласти виконання
свого доручення до повернення начальника та його сподвижників, поки все
військо не буде на місці». План запорізької Січі 1773 року, поданий
імператриці Катерині II, вказує також на існування колись Базавлуцької
Січі, як це видно з приписки, зробленої на ньому: «Укріплене поселення
війська козацького на західному березі, при гирлі Базавлука, початок
свій мало, за словами письменників, у часи польського короля Стефана
Баторія, котрий намірився свої межі до Чорного моря й до півострова
Криму поширити… В той же час і кріпость Січ, по Дніпру від Києва за
434 версти, збудована».

Місце Базавлуцької Січі, описане Еріхом Лясотою, видно нам цілком
виразно. Лясота плив по Дніпру, з Дніпра по Чортомлицькому Дніприщу, з
Чортомлицького Дніприща гілкою Підпільною, з Підпільної по гілці
Сандалці, з Сандалки по її рукаву Верхній Лапці, з Верхньої Лапки в ріку
Базавлук, «до острова Базавлука при Чортомлицькому Дніприщі». Це зовсім
не суперечить тому, що у Лясоти острів Базавлук стоїть при
Чортомлицькому Дніприщі, хоч насправді Чортомлицьке Дніприще віддалене
від острова Базавлука на 8-10 верст по прямій. Справа в тому, що
теперішні гілки — Чортомлицьке Дніприще, Підпільна, Сандалка й Верхня
Лапка — становлять, по суті, одну річку, але з різними назвами, від
початку й до кінця її можна прийняти за Чортомлицьке Дніприще, але в
різних місцях вона має різні назви. Прикладом може бути гілка Підпільна
й річка Конка, які в різних місцях мають різні назви. Зрештою, вислів
«при Чортомлицькому Дніприщі» можна розуміти і в тому значенні, як
кажуть зараз: «на недалекій відстані від Чортомлицького Дніприща». Таким
чином, врахувавши цю обставину, можна, здається, без жодного
перебільшення сказати, що Базавлуцька Січ була не там, де Чортомлицька,
й не там, де Підпільненська, тобто не в селі Капулівці і не в селі
Покровському, а біля нинішнього села Грушівки Херсонського повіту, біля
гирла ріки Базавлука. Та даремно стали б ми у наш час шукати острів із
назвою Базавлук на річці Базавлук, навпроти села Грушівки. Щоправда, тут
є два острови, один із яких місцеві жителі називають Дівичим, а другий
узагалі не має ніякої назви. Та саме останній слід прийняти за острів
Базавлук. Справа в тому, що на великому просторі від гирла ріки
Базавлука вгору тільки й є два острови; але нижній, Дівичий, щовесни
заливає водою, і його не можна вважати відповідним для влаштування Січі,
а верхній, безіменний острів, майже ніколи не заливає вода. Саме він,
очевидно, й був місцем другої запорізької Січі, Базавлуцької.

Вибір місця для Січі на острові Базавлуку виявляє великі стратегічні
міркування у запорізьких козаків. Острів Базавлук лежить на чотири
версти вище гирла ріки Базавлука, між лиманами Бейкушем та
Журавлівським, а від Дніпра віддалений на 22 версти по прямій лінії. З
південного боку, тобто від татар, він захищений передовим островом
Дівичим, розташованим на 8 верст нижче Базавлука, островом дуже низьким,
зате вкритим у літній час таким густим лісом, такою густою травою,
особливо чаканом,5 вимелгою, й осокою, що через них не було ніякої
можливості ні проїхати, ні пройти; навіть у наш час цей острів у
багатьох місцях абсолютно недоступний для людини. Нижче Дівичого острова
протягом десяти верст до самого Дніпра йдуть густі плавні, вкриті
великим лісом, порослі високим очеретом і непролазною травою, перетяті
вздовж і впоперек безліччю рік, річок, лиманів і озер. Зі східного боку
острів Базавлук захищає сама ріка та її високий берег, так званий
Красний Кут, який отримав свою назву від червоної оголеної глини; з
північного — лиман Бейкуш,6 із західного — високий, хоча й пологий кряж,
що йде уздовж ріки Базавлука. Своєрідним свідоцтвом перебування
запорізьких козаків січчю на острові Базавлуку до цього часу є вцілілі
на ньому неглибокі ями в кількості 21, розташовані абсолютно правильно в
одну лінію одна біля одної коло східного краю острова. Вони нагадують
залишки січових куренів або кошів, котрі, за свідченням Лясоти, були
виконані на Базавлуку з хмизу і вкриті для захисту від дощу конячими
шкурами.

Коли й ким заснована Базавлуцька Січ і скільки часу вона існувала, цього
ми сказати не можемо,7 оскільки про це немає жодних даних. Знаємо лише,
що Базавлуцька Січ відома з перебування на ній Еріха Лясоти.

Мета поїздки Еріха Лясоти на Базавлуцьку Січ пов’язана була з ідеєю
вигнання турків з Європи. Ця ідея з’явилася у політиків ще в XVI
столітті: Іспанія, Італія й Німеччина уклали союз проти турків, до якого
вони вважали за потрібне залучити Польщу, Молдавію і навіть Росію. До
цього послідовно прагнули Філіпп II, король Іспанії, папа римський
Григорій XIII, Максиміліан II та Рудольф II, германські імператори.
Кожен з них намагався неодмінно залучити до справи й Росію. Було навіть
висловлено думку пообіцяти московському цареві Кримський півострів, а
згодом і саму столицю турків Константинополь, якщо він погодиться взяти
участь у союзі. Оскільки усіх цих союзників здавалося замало для
здійснення ідеї, визнали за потрібне залучити до задуманої справи ще й
запорізьких козаків, постійних ворогів турків, як і інших мусульман.
Особливо енергійно турбувалися про це Рудольф II та Григорій XIII. З
одного і з другого боку до запорожців були послані представники: від
імператора — Еріх Лясота, а від папи — патер дон Александро Комулео.
«Александро Комулео був посланий папою Григорієм XIII до християнських
народів Туреччини з апостольськими цілями, і при цій подорожі, що
тривала три роки, точно довідався про кількість християн, як латинських,
так і грецьких, котрі жили в деяких областях і царствах турецької землі;
дізнався про дух цих народів, бачив ті країни та воєнні проходи для
військ, і довідався, наскільки легко і яким чином можна вигнати турків з
Європи, про що з усією відвертістю й доповідав кардиналу Джорджіо
Романо». Побувавши у Трансільванії, Галичині, Молдавії й Польщі і всюди
отримавши згоду з боку уряду йти проти турків, патер Комулео вирішив
нарешті вибратися й до запорізьких козаків. «Козаки перебувають біля
Великого (тобто Чорного) моря, чекаючи нагоди увійти в гирло Дунаю.
Число цих козаків не доходить і до 2000. Гадаю, вони вирушили туди на
прохання його цісарської величності; інші козаки перебувають на
татарському кордоні. Для особистих переговорів з останніми я поїду в
Кам’яницю й куди знадобиться, 27 квітня 1594 року». Переговори Комулео з
козаками тривали близько півтора місяця, із самого кінця квітня до
середини червня. На той час козаки стояли на п’ять днів дороги від
Кам’яниці в кількості близько 2500 чоловік разом з кошовим
(«начальником») Богданом Мікошинським. Останній письмово запевняв
папського посланця, що він готовий зі своїми козаками послужити папі
проти турків. Отримавши цього листа, Комулео став наполягати, щоб
молдавський господар об’єднався з козаками проти спільного ворога. Та
молдавський господар, котрий раніше давав цілковиту згоду слухати в
усьому папського нунція, тепер відповідав ухильно: почасти боячись
турків, з якими він мусив миритися, щоб залишатися молдавським
господарем, почасти ж боячись самих козаків, котрі могли обернути зброю
проти нього самого.

А в той час, коли тривали ці наради дона Александро Комулео з
молдавським князем і запорізькими козаками, в самій Січі перебував інший
посланець, Еріх Лясота. Він застав тут козаків без начальника, котрі
жили в окремих кошах, і мав чекати повернення кошового з походу,
пробувши в Базавлуцькій Січі з 9 травня по 2 липня. Найближча мета його
поїздки полягала в тому, щоб, залучивши запорізьких козаків до союзу з
германським імператором, змусити їх тримати в страху турків і татар,
котрі готувалися до походу проти Австрії. «Низові або запорізькі козаки,
— пише Лясота, — котрі жили на островах ріки Борисфена, названої
по-польськи Дніпром, пропонували свої послуги його імператорській
величності через одного з посеред них, Станіслава Хлопицького, плануючи,
у разі великих приготувань татар до походу та коли ті наміряться
переправлятися через Борисфенське гирло біля Чорного моря, перешкоджати
цьому їх переходу. Внаслідок цього імператор вирішив надіслати їм у
дарунок прапор і суму грошей (8000 червінців) і побажав довірити мені
передачу їм цих дарів, призначивши мені товаришем Якоба Генкеля, добре
знайомого з місцевістю». Попередній план військових дій проти турків
полягав у тому, щоб перешкодити татарам, котрі вже переправлялися через
Дніпро, вдертися в Угорщину, напасти на імператорські володіння і таким
чином відділити їх від турецького війська.

Прибувши в Базавлуцьку Січ і прочекавши тут 40 днів, Лясота врешті
дочекався повернення кошового з походу. Той прибув з великою здобиччю і
з полоненими, серед яких був один із ханських придворних, Біляк. Від
Біляка Лясота довідався, що хан виступив у похід з 80 000 чоловік і мав
іти просто на Угорщину. Після цього Лясота виклав своє доручення у
козацькому колі, й козаки з приводу його пропозиції розділилися на дві
групи — групу начальницьку й групу черні. Чернь після довгих суперечок
спочатку висловила свою згоду вступити на службу під імператорськими
прапорами й на знак цього почала кидати вгору свої шапки. Вона
висловлювала цілковиту готовність битися з турками за германського
імператора й не відмовлялася навіть вирушити у Волощину, а звідти,
переправившись через Дунай, вдертися у саму Туреччину. Але далекий шлях,
нестача коней і продовольства, віроломність волохів та їхнього
господаря, невизначеність умов самого Лясоти змусили запорожців знову
міркувати й сперечатися з приводу пропозиції, зробленої їм німецьким
послом. Кінцевим підсумком цих нарад і суперечок було те, що запорожці
вирішили відправити разом із Лясотою до Рудольфа II двох своїх
посланців, Сашка Федоровича та якогось Ничипора і ще двох членів
товариства, щоб домовитися з імператором щодо їхньої служби й утримання;
водночас запорожці визнали за потрібне відрядити послів і до
московського царя, захисника християн, із проханням прислати їм допомогу
проти турків, одвічних ворогів російських людей. З того і з іншого боку
було видано грамоти, що закінчувалися словами: «Datum у Базавлуку, при
Чортомлицькому рукаві Дніпра, 3 липня 1594 року».

Цим наші відомості про Базавлуцьку Січ і вичерпуються. Про подальші
результати договорів Лясоти із запорізькими козаками можна довідатися з
донесення патера Комулео від 14 грудня 1594 року. Патеру Комулео
довелося докласти багато зусиль, щоб розвіяти недовіру молдавського
господаря до запорізьких козаків, та врешті йому вдалося звести їх. «Я
влаштував, — каже він, — щоб згадані козаки підійшли до молдавських
кордонів, що вони й зробили, ставши табором поблизу молдавського
війська. Молдавський князь погодився діяти заодно з козаками, частково
внаслідок моїх переконань і наполягань, для чого я два рази спеціально
їздив у Молдавію, частково ж із страху перед турками і з боязні перед
татарами, про котрих я дізнався, що турки хотіли з їх допомогою відняти
у нього князівство. З огляду на це він зібрав військо в 21 000 чоловік,
добре озброїв його артилерією і вийшов до проходу, яким татари звичайно
йшли через Молдавію й Угорщину, вирішивши сміливо захищатися і не
пропустити їх. Коли я потім довідався, що князь молдавський відмовився
об’єднатися з козаками, то послав переконати їх не залишатися далі тут
надаремно, а йти руйнувати якісь найближчі турецькі міста, обіцяючи при
цьому, що молдавський князь не буде перешкоджати їм у цьому. Я потай
запропонував начальнику козаків деякі подарунки, обіцяючи йому більше з
часом. Останній і пішов із згаданими козаками. На цей раз я послав йому
сто флоринів, котрі мав при собі, й обіцяв з’єднати його з дніпровськими
козаками для хорошої здобичі. Начальник козаків не захотів чекати й
пішов під місто Кілію, де й зупинився».

ТОМАКІВСЬКА СІЧ була заснована на острові Томаківці, котрий отримав свою
назву від татарського слова «тумак» — «шапка», а по-іншому звався
Дніпровським островом, Бучками, Буцькою, тепер же відомий як Городище.
Виникнення Томаківської Січі можна віднести до двох моментів: або до
часу, коли вперше була заснована Хортицька Січ, або до часу після
заснування Базавлуцької Січі. В першій думці нас утверджує автор
«Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський, коли каже про князя Дмитра
Івановича Вишневецького, який укріпив не лише острів Хортицю, а й острів
Томаківку. Друге припущення виникає на тій підставі, що коли б
Томаківська Січ була заснована після Хортицької, то про неї мав би
згадати Еріх Лясота; він же, проїжджаючи повз Томаківку, навіть не
згадав, що тут була Січ, тоді як про Хортицю виразно говорить, хто й
коли влаштував на ній укріплення. То коли ж виникла Томаківська Січ? На
це питання ми не можемо дати точної відповіді, бо не маємо про це жодних
достовірних даних.8 Можна лише сказати, спираючись на слова польського
історика Бєльського, що в XVI столітті вона вже існувала. Щоправда,
історик Микола Іванович Костомаров стверджує, що Томаківська Січ виникла
1568 року, але наведений ним на підтвердження цього історичний документ
нічогісінько не говорить про Томаківську Січ. Ось він слово в слово:
«Подданым нашим, козаком тым, которые з замков и мест наших Украйных без
росказаня и ведомости на тое господарское и старост наших Украйных
зъехавши, на Низу, на Днепре, в полю и на иных входах перемешкивают:
маем того ведомость, иж вы на местцах помененых, у входах разных
свовольно живучи, подданым цара турецкого, чабаном и татаром цара
перекопского, на улусы и кочовища их находючи, великие шкоды и лупезства
им чините, а тым граници панств наших от непріятеля в небезпеченство
приводите». В наведеному акті сказано лише про те, що запорізькі козаки
«перемешкивают» на Дніпрі, на Низу й на полях. Але Дніпро великий, а Низ
і поля ще більші: на Дніпрі, крім Томаківського острова, у межах
Запоріжжя було 264 острови. Таким чином акт, наведений М. Костомаровим,
нічого не говорить про Томаківську Січ, тому рік її виникнення та ім’я
засновника залишаються невідомими нам. Так само невиразно говорить про
Томаківську Січ і польський історик Мартин Бєльський: «Є і третій такий
острів на Дніпрі, котрий звався Томаківкою, на якому переважно
проживають низові козаки, оскільки це було для них найкраще укріплення».
У Еріха Лясоти і в Боплана про Томаківську Січ узагалі нема жодних
даних: вони згадують про неї лише як про острів на Дніпрі, причому
Лясота навіть не називає його імені, хоча, без жодного сумніву, говорить
саме про То-маківку. Він розповідає, що, спускаючись униз по Дніпру,
його річкова флотилія проминула три річки Томаківки, що впадають у
Дніпро з правого боку в тому місці, де є значний острів. А навпроти
гирла річки Томаківки є лише один острів, однойменний з річкою. Боплан
узагалі не бачив острова Томаківки й знає про нього лише з розповідей,
що це острів високий, круглий, у вигляді півкулі діаметром не більше
третини милі, весь вкритий лісом, ближчий до російського, як до
татарського берега, й настільки відкритий, що з його вершини буцімто
можна бачити весь Дніпро від самої Хортиці до Тавані. Зрештою, останні
слова Боплана цілком неправдоподібні, адже це значить бачити з одного
боку за 50, а з другого за 150 верст. Виразно про Томаківську Січ
говорить лише князь Мишецький: він стверджує, що в давнину тут була
запорізька Січ, і нині «тут знамените городище».

Але якщо наприкінці XVI століття на острові Томаківці й існувала Січ, то
вже в першій половині XVII століття її перенесли звідси в інше місце, а
острів у цей час був пустельним місцем, на якому часто знаходили собі
притулок різні особи, що шукали в пониззі Дніпра широкого простору й
ховалися від жорстоких переслідувачів своєї батьківщини. На острів
Томаківку, зокрема 1647 року 1 грудня, утік із в’язниці села Вужина
Богдан Хмельницький зі своїм сином Тимофієм, втік від переслідувань
польських властей. Тут відбулося і побачення Богдана Хмельницького з
Іваном Хмелецьким, послом коронного гетьмана Польщі Миколи Потоцького.
Посол переконував Хмельницького не починати війни проти поляків,
облишити всі свої бунтівничі задуми й повернутися на батьківщину:
«Запевняю вас чесним словом, що й волосина не спаде з вашої голови».
Через рік після цього один із польських воєначальників 2 квітня 1648
року доповідав у столицю Польщі, що Хмельницький сидить на острові
Буцька, інакше званому Дніпровським островом, за дві милі від лівого
берега ріки, на котрому стояли поляки, і що його хтозна чи й дістанеш з
доброї гармати.

Втім, що стосується перебування Богдана Хмельницького на острові
Томаківці, то його зустріли тут зовсім не так привітно, як цього слід
було сподіватися. Справа в тому, що ще перед утечею Богдана
Хмельницького з України на Запоріжжя стався бунт нереєстрових козаків,
очолених отаманом Федором Линчаєм, проти реєстрових із полковником
Іваном Барабашем та іншими старшинами: перші стояли за народні права,
другі за інтереси польських панів та особисту вигоду. Але бунт було
придушено; серед старшин, що брали участь у ліквідації заколоту, був і
сотник Богдан Хмельницький як людина, зв’язана обов’язком своєї служби.
Партія невдоволених зазнала невдачі; сам Линчай з однодумцями втік на
Запоріжжя й розташувався тут на острові Томаківці. Сюди, гнаний лихою
долею, прибув Богдан Хмельницький. Та на острові Томаківці його прийняли
недовірливо, тому майбутній гетьман залишив Томаківку й спустився нижче
до Микитиного Рога, де на той час була запорізька Січ, перенесена з
острова Томаківки. Згодом, пробувши якийсь час у Січі й зустрівши тут
повну довіру й співчуття з боку запорізьких козаків, Богдан
Хмельницький, за порадою кошового і всіх курінних отаманів, виїхав з
усім товариством із Січі на той самий острів Томаківку «буцімто для
кращої своєї й кінської вигоди», а насправді щоб вирушити з острова в
Крим і сповістити про себе кримського хана. 1687 року, під час першого
походу князя Василя Голіцина на Крим, на лівому березі Дніпра нижче
острова Томаківки стояв з козацьким обозом син гетьмана Івана
Самойловича Григорій; тут він отримав сумну звістку про скинення його
батька з гетьманства та його заслання. 1697 року, під час Азовського
походу Петра І, на острові Томаківці стояли з обозом, козаками й
стрільцями наказний гетьман, лубенський полковник Леонтій Свічка й
стрілецький полковник Іван Єлчанінов, очікуючи тут повернення гетьмана
Івана Мазепи, котрий ішов знизу, від турецької фортеці Тавані, вгору по
Дніпру. На зворотному шляху від фортеці Тавані й міста Кизикермена
Мазепа дійшов до острова Томаківки, висадився тут на суходіл, звідси
відправив великі й малі судна у Січ, а сам, написавши з острова
Томаківки листа про все до Москви, рушив табором угору до Кодака й далі.

Острів Томаківка, який татари влучно назвали «тумак», себто шапка,
справді нагадує шапку й за розповідями старожилів, у давнину був вкритий
величезним лісом; на його околицях росли високі груші, а на самій
середині «гойдався високий-превисокий дуб». Ці розповіді цілком
збігаються з наведеним вище свідченням Боплана. У стратегічному плані
розташування острова Томаківки дуже зручне: він стоїть серед низовинних
плавнів і з усіх боків охоплений ріками й річками. З півдня й південного
заходу до нього підходить Річище, утворене правою гілкою Дніпра Бугаєм
під Гологрушівкою, яке тече зі сходу на захід десять верст, кінцем своєї
течії торкається острова Томаківки й потім впадає нижче острова у
Чернишівський лиман. Зі сходу через острів звивається ріка Ревун, котра
відділяється від Річища біля південно-східного кута острова, йде над
східним берегом, зліва приймає в себе річку Ревунчу9 завширшки в чотири
сажні; потім, дійшовши до середини острова, сам Ревун розділяється на
дві гілки: головна гілка, зберігаючи ту саму назву, йде далі на північ
попід самим островом, а друга звертає направо у плавні й отримує тут
назву Бистрика, або Ревунця; відійшовши трохи на схід від острова, цей
Бистрик, або Ревунець приймає в себе степову річку Томаківку, котра,
почавшись значно північніше від острова, проходить степом шістдесят
верст через землі селян та різних власників і врешті з’єднується з
Бистриком навпроти північної окраїни острова, під Матнею, виселком с.
Чернишівки, біля самого двору селянина Івана Миколайовича Пшеничного. З
півночі над островом Томаківкою йдуть той самий Бистрик з Томаківкою,
який знову з’єднується з гілкою Ревуном, і той самий Ревун, що виходить
з Річища. З заходу до Томаківки прилягає великий лиман Чернишівка, у
який з одного боку, через Гнилу, впадає гілка Ревун, а з другого — гілка
Річище. Крім цього, між згаданими річками й островом до Томаківки
прилягають ще три великі озера: Соломчине на півдні, Калинувате на
південному сході й Спичине на півночі.

Річки й гілки навколо острова Томаківки, особливо Річище, й достатньо
глибокі, й досить широкі навіть у наш час: по Річищу можуть вільно
ходити невеликі судна, а у водопілля й великі судна. За спостереженнями
старожилів, у минулому всі річки були вужчими, ніж тепер, зате
незрівнянно глибшими й швидшими, ніж у наш час, а тепер вони замулені.
Сам острів з південного боку, там, де до нього підходить Річище, у наш
час пустельний і голий; береги його круті, уривисті, оголені й
складаються з червоної глини, яка щороку на великому просторі
обвалюється в ріку після весняної повені; тут найбільша висота острова —
сім сажнів. Зі східного боку берег острова знижується, поступово стаючи
розлогим, укритим степовою травою; він обрамлений цілою алеєю диких
груш; майже на самій середині східний берег має невеликий згин, схожий
на майстерно вирізаний серп місяця. Грунт тут чорноземний, вельми
вигідний для вирощування хліба. Від середини острова східний берег стає
зовсім голим і лише в самому кінці, на північному сході, поступово
з’являються грушеві дерева, тут же з’являються вапнякові камені. З
північного боку весь берег острова пологий, вкритий степовою й болотяною
травою, місцями обрамлений грушами. З західного боку берег також
пологий, вкритий травою, грушами, вербами, де-не-де є пні тополь, вишень
і терну, а в нижньому кінці є великі поклади вапняку з морськими
черепашками дуже великого розміру. До двох берегів Томаківки, східного й
південного, прилягають розлогі плавні, частково казенні, частково
селянські, що тягнуться сім верст до самого Дніпра, вкриті густою травою
«кукотиною», порослі товстими вербами, осокорами, шовковицею, густою
лозою. Навесні їх повністю заливає водою.

Уся окружність острова Томаківки становить шість верст, а площа — 350
десятин; поверхня острова, крім описаних околиць, позбавлена всілякої
рослинності, як деревної, так і трав’яної, що пояснюється стійкою
звичкою селян Чернишівки вивозити на випас на острів Томаківку свою
худобу — коней, корів, свиней — і залишати їх тут без жодного догляду на
все літо, дозволяючи їм бродити по острову до самої осені й знищувати на
ньому будь-яку рослинність дощенту. Тому тут часто можна зустріти таку
худу свиню, що вона швидше нагадує дві складені докупи дошки; місцеві
діди кажуть про таку свиню, що вона відівчилася їсти: «Киньте їй шматок
хліба, вона з’їсть, але неодмінно здохне, бо відвикла їсти; час від часу
вона лише плямкає, щоб не забути, як їдять». Сліди перебування
запорізьких козаків на острові Томаківці збереглися й до нашого часу у
вигляді невеликого укріплення на його південній окраїні у формі
правильного редуту. Цей редут складається з трьох траншей: східної,
завдовжки 49 сажнів, західної, завдовжки 29 сажнів, і північної,
завдовжки 95 сажнів. В останній на 45-му сажні, рахуючи зі сходу на
захід, є вхід. Південні кінці східної і західної траншей під дією
весняних вод уже перетворилися на глибокі урвища, але верхні кінці цих
траншей цілком збереглися. На них ростуть столітні груші; такі самі
груші ростуть і вздовж усієї північної траншеї. Найбільша висота кожної
з траншей — три з половиною сажні. Центр усього укріплення порушують
невеликі горби і ями; останні — справа рук скарбошукачів, які говорять
про величезний скарб, буцімто закопаний на острові Томаківці. Крім того,
у північно-східному розі укріплення є п’ять невеликих могилок, у котрих
похована сім’я селянина Федора Степановича Заброди, що жив і працював на
острові Томаківці лісовим сторожем казенних плавнів понад 25 років.

Поблизу укріплень знаходять різні запорізькі старожитності — рибальські
гачки, залізні цвяхи, металевий і череп’яний посуд, дрібні срібні
монети, чавунні й олов’яні кулі тощо. Від запорізького укріплення слід
відрізняти незначний земляний квадрат у південно-західній окраїні
острова, зроблений для розсадника та копиць сіна згаданим селянином
Забродою. Крім укріплення від запорізьких козаків на Томаківці
збереглося ще кладовище на східній окраїні за великим курганом, що
стоїть майже в центрі острова. Не так давно, 1872 року один із любителів
старовини, нікопольський протоієрей Іоанн Карелін бачив на острові
цвинтар із піщаниковими надмогильними хрестами, написи на яких
розповідали про похованих під ними запорожців. У наш час жоден з цих
хрестів не вцілів: усі вони розібрані селянами для фундаментів під
будинки й комори. Нарешті, в південному кінці Томаківки, майже навпроти
його середини, показують ще льох, також буцімто викопаний запорізькими
козаками. За словами старожилів, льох мав довжину три сажні, починався
від гілки Річища й тягнувся далеко вгору. У наш час він є серед обвалу,
який займає цілу квадратну десятину землі в південному кінці острова,
утвореного під дією весняних вод. Пролізти в цей льох немає жодної
можливості через силу-силенну змій, котрі тут водяться. Особливо багато
їх тут навесні: одні з них висять над печерою, інші виглядають з боків,
треті повзають по дну. «Тут од цієї погані й не пройдеш: з гадюкою і
їси, з гадюкою і п’єш, з гадюкою і спиш. Оце ляже пастушок чи хто там
інший на острові спати, а вона, підла, вже й підібралась під нього:
скрутиться клубком, підповзе під чоловіка, та й спить, — самій,
проклятій, бачте, холодно лежати; у минулі часи вони кишма кишіли на
острові. Як прийде, було, пора косити траву, то косарі передусім
беруться за дрючки, щоб вибити гадюк, а тоді вже косити траву».

МИКИТИНСЬКА СІЧ була розташована на Микитиному Розі або мисі, біля
правого берега Дніпра, на півтораста сажнів нижче Стукалового чи
Орлового острова, навпроти нинішнього містечка Нікополя
Катеринославського повіту. Свою назву Микитирська Січ, очевидно,
отримала від Микитиного Рога, але чому сам ріг отримав назву Микитиного,
про це ми не маємо жодних історичних даних, є лише більш-менш
правдоподібне пояснення: «Якийсь Микита, заповзятливий малорос,
спокусившися розповідями своїх побратимів, котрі бували в походах проти
кримських татар, наслухавшись про привілля Дніпра, багатого рибою й
різними звірями, від оленя до дикого коня й полохливого зайця, котрі
плодилися на його численних островах, а може й сам брав участь у походах
проти бусурманів, з котрими Україна здавна вела війни, — цей Микита
оселився на мисі біля Дніпра, котрий і отримав назву від його імені —
Микитин Ріг. Передмістя Нікополя й тепер має назву Микитине».

Уперше назву Микитин Ріг ми зустрічаємо у Еріха Лясоти: повертаючись
назад із Базавлуцької Січі, Еріх Лясота залишив Микитин Ріг по лівий бік
і, піднявшись трохи вище Рога, ночував біля невеликого острова. Наступну
звістку про Микитин Ріг і Микитинську Січ знаходимо у українського
літописця Самовидця: під 1647 роком літописець розповідає, як Богдан
Хмельницький «фортельно» дістав королівський лист у свого кума Барабаша,
прочитав його козакам, вказавши їм шлях на Запоріжжя, а сам 1 грудня
втік спочатку на острів Бучки, звідси на Микитин Ріг, де знайшов триста
чоловік козаків, переколов разом з ними польських жовнірів, а потім
вирядив послів до кримського хана Іслам-Гірея просити в нього допомоги
проти поляків, на що хан дав йому свою цілковиту згоду. Існування Січі
на Микитиному Розі підтверджує і польський хроніст Дзєвович: він
говорить, що Микитинська Січ заснована якимось козаком Федором Линчаєм
під час відновлення Кодацької фортеці. Від Боплана ми знаємо, що фортецю
Кодак після зруйнування її козаками польський уряд повторно відновив
1638 року, отже, роком заснування Микитинської Січі слід вважати 1638
рік. У другій половині XVIII ст. про існування Микитинської Січі згадує
і князь Митецький: «Урочище Микитине міститься на правій руці берега
навпроти Кам’яного Затону… При тій ріці (Підпільній, а тепер Орловій)
є урочище Микитине, де в давні часи були запорізькі Січі. При цьому
урочищі є ретраншемент, збудований росіянами в минулий час, під час
турецької війни, де, при тому урочищі, було залишено обоз під командою
гетьманського сина Поповича». Свідчення князя Митецького наводить
літописець Рігельман, а за ним відомі історики Малоросії Бантиш
Каменський і Маркевич.

Микитинська Січ освячена перебуванням у ній знаменитого гетьмана
українських козаків Богдана Хмельницького. Це було на самому початку
його діяльності, 1647 року. Перед цим Хмельницького тримали ув’язненим у
селі Вужині Чигиринського повіту Київської губернії і за наказом
коронного гетьмана Потоцького мали стратити як людину, що напевно стоїть
на чолі народного повстання проти польського уряду. Та тоді, коли в
Бужин прийшов такий грізний наказ, страчувати було вже нікого:
Хмельницький зі своїм сином Тимофієм утік у запорізьку Січ, котра в той
час була на Микитиному Розі, й прибув туди 11 грудня 1647 р. З’явившись
у Січ, Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на раді виголосив
зворушливу промову, котра глибоко запала в серця запорожців і підняла їх
на високий подвиг визволення України від польського ярма: «Віра наша
свята зневажена… Над проханнями нашими сейм глумиться… Немає нічого,
що б не міг вдіяти нам шляхтич. Війська польські ходять селами й часто
цілі містечка винищують дощенту, ніби задумали винищити рід наш!..
Віддали нас у рабство проклятому родові жидівському. Дивіться на мене,
писаря військового запорізького, старого козака, мене гноблять,
переслідують лише тому, що так хочуть тирани. До вас приніс я душу й
тіло; переховайте мене, старого товариша; захистіть самих себе: вам те
саме загрожує». Таким чином, у Микитинській Січі Богдан Хмельницький
знайшов собі притулок у недолі, тут почув він перший відгук на захист
усієї України; тут побачив він щире бажання низових «лицарів» боротися
проти зневаження віри предків, проти осквернення православних храмів,
проти приниження руської народності; тут же він, обраний загальною
військовою запорізькою радою гетьманом усієї України й кошовим отаманом
усього Запоріжжя, започаткував один з найважливіших в історії Росії
актів — злиття Малоросії з Великоросією в одну політичну цілість і
водночас кинув першу зернину панславізму, можливо, сам того не
усвідомлюючи.

Разом із влаштуванням Січі на Микитиному Розі в ній, мабуть, було
збудовано й церкву; літописи минулих століть не зберегли нам вказівок,
була це постійна чи тимчасова, похідна церква, та існування її в
Микитинській Січі не викликає жодних сумнівів: 1648 року в ній молився
Богдан Хмельницький після обрання його козаками гетьманом і кошовим, а
незабаром, розбивши поляків під Жовтими Водами й Корсунем, він прислав
подарунок запорізьким козакам — за один прапор чотири великих, за один
бунчук — два, за одну просту булаву — дві різьблені, за одну пару литавр
— три чудові пари, за три прості гармати — три відбірні, за ласку
війська — тисячу битих талярів, крім того на церкву божу та її
служителів — триста талярів.

Але Микитинська Січ, так само, як і Хортицька, Базавлуцька й
Томаківська, існувала недовго, в усякому разі не далі 1652 року, коли
було засновано наступну за нею Чортомлицьку Січ. 1667 року за договором
поляків з росіянами в Андрусові Микитине вже йменувалося не Січчю, а
перевозом; 1688 року Микитинська Січ називалася «пустою», старою
запорізькою Січчю, котра «була на тому боці». З 1734 року Микитине вже
стало селом; 1753 року в офіційних актах воно звалося Микитинською
заставою. На той час у Микитинській заставі, крім корінних жителів,
перебували й посадові особи Січі: шафар і підшафарій,10 писар і
підписарій, котрі збирали у людей, що приїжджали через Микитинську
заставу, гроші, доставляли їх у загальну військову скарбницю й робили
записи про це у книгах прибутків-видатків. Тут же була митниця,
утримувалися чатові козаки, прикордонний комісар від московського уряду
для розгляду суперечок між запорожцями й татарами. Окрім того, в
Микитині жив товмач, або перекладач, котрий знав, крім російської й
української мов, турецьку й татарську і забезпечував усіх, хто їхав у
Крим і далі за кордон, квитками турецькою й татарською мовами.

Зрештою, якою б не була роль Микитина, але воно на той час було й зовсім
не людним, і зовсім не багатим: у ньому налічувалося лише близько 40 хат
сімейних жителів та до 150 козаків-службовців, окрім залічуваних до
нього 300 зимівників у степу. В такому вигляді Микитине й залишилося до
1775 року, того згубного в історії Запоріжжя року, коли козаки,
припинивши своє політичне існування, почасти пішли до турків, частково ж
лишилися на батьківщині й поповнили собою різні села сімейних
запорожців, котрі жили у віддалених від Січі зимівниках. Саме тоді й
Микитине стало багатолюднішим. 1764 року воно серед інших сіл увійшло до
складу новоутвореної Новоросійської губернії; 1778 року з волі князя
Григорія Потьомкіна, на той час всесильного Новоросійського губернатора,
Микитине було перейменоване з містечка на повітове місто Нікополь (від
гр.: місто перемоги), але через рік з повітового міста знову
перейменоване на містечко, яким лишається і до нашого часу.

У даний момент Нікополь — торгове, промислове й досить багатолюдне
містечко (понад 12000 мешканців), яке має п’ять шкіл, поштове
відділення, телеграфну станцію, аптеку, дві церкви й до сотні великих
крамниць. Воно ділиться на кінці — Микитинку, Довголівку, Лапинку й
середню частину, власне Нікополь. Перша церква в Микитиному, як ми
бачили, існувала вже 1648 року, але це, очевидно, була похідна церква.
1746 року в Микитиному, у запорізьких козаків, існувала вже постійна
дерев’яна церква, але незабаром вона згоріла. Тоді запорожці спорудили
замість знищеної нову церкву Покрови пресвятої Богородиці, також
дерев’яну з однією «банею», тобто куполом, за прикладом «крижової», або
католицької церкви, з іконостасом, «ув’язаним на полотні». Невідомо,
коли в Микитиному була збудована ця друга церква, але 1774 року її
називають «порядною» дерев’яною церквою, а з 1777 року її вже вважають
старою, й «хоча цього 1777 року, січня 23 дня, за визначенням
слов’янської консисторії, преосвященний Євгеній, архієпископ
слов’янський, затвердив священиком Петра Рассевського, але нині згадана
Микит

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020