Сучасна рецензія, як жанр (реферат)

Реферат з журналістики

СУЧАСНА РЕЦЕНЗІЯ, ЯК ЖАНР

Так, мова піде про жанр рецензії в сучасному літературному процесі, але
одразу ж не можемо обійти питання: наскільки важливою та своєчасною є ця
тема? І надто у порівнянні з тим станом, що в ньому опинилось у нас
книговидання. Біда, симптоми здичавіння, деградації: у 2000-му році на
тисячу жителів випущено в Україні книжок у 9,4 раза менше, ніж навіть у
Росії (а саме: 370 проти 3479). Якщо ж брати до уваги лише художню
літературу, то співвідношення це (де вже й примірятися тут до Заходу!)
обертається і ще тривожнішою цифрою — у 12 разів менше. І все це за
обставин, що не менше половини тих видань випущені не українською, а
російською мовою…

Парадоксально, одначе, що, взявши назагал, той книжково-літературний
простір, освоювати який мав би допомагати жанр рецензії, не тільки не
зменшився, а навіть побільшився. Чому? Тому, що руйнівний удар вцілив
більше не в кількість назв видань, а в їх тиражі. Останні — вже
узвичаєно мізерні, причому ми так змирилися з тими мізеріями, що наклад,
скажімо, в тисячу примірників — і то в країні з майже 50-ма мільйонами
населення — вже потрактовуємо як нормальний… Кількісно ж, повторюю,
книговидання навіть наростилося — маємо-бо тепер децентралізацію у
видавничій сфері, замість лише кількох видавництв, що видавали в часи
СРСР художню літературу, нараховуємо тепер їх сотні — у кожному
обласному центрі, здається, вже і в кожному районі. Усі ті видавничі
точки дають якусь свою продукцію, усі прагнуть посісти якесь місце не
тільки на книжковому ринку, а й у духовному, естетичному світі
сучасника, і то цікаво, що відповідно до цього навіть зросла у нас
кількість осіб, котрі домагаються набути статусу «узаконених»
письменників — тобто членів НСПУ. Не конче бо видаватися тепер у якомусь
київському видавництві, чи в Харкові або Львові, а ось знайшов чоловік
змогу видати щось у друкарні свого райцентру — і вже, будь ласка, є у
нього підстава претендувати на членство в НСПУ. Кількість тих, хто цього
домагається («вже дві, вже три книжки у мене вийшло»), повторюю,
побільшується…

Вже і з цього випливає, наскільки повнопотужно мусив би у наш час
працювати жанр рецензії. Елементарне освоєння того, що виходить друком і
про що за обставин зруйнованості системи книгопостачання навіть фахівець
не завжди знає, відвіювання зерна від полови, — ця, сказати б,
безпретензійна, переважно чорнова робота сьогодні украй потрібна. Та ба!
— жанр рецензії опинився тепер не тільки у глибокій кризі, а й зазнає
зневаги та гонінь.

Сказавши коротко, криза жанру пов»язана загалом з кризою літературної
критики як такої. Минув той час, коли, як-от у соцреалістичну добу,
обов»язком критики було відстежувати міру дотримання «канонів» та
ідейної «цноти», бути служницею ідеології і владних структур, як і самої
її — літератури. Ми стали свідками того, як на наших очах відбувається
інтенсивне, поспіхове, в чомусь аж гіпертрофоване надолужування
літературною критикою власної самосвідомості, осягнення нею чесноти
свого суверенітету. Критика згадала, що й сама вона — то не дещо зі
сфери обслуговування, а таки той же повноцінний текст, специфікою якого
є хіба те, що об»єктом, який його породжує, його живильним середовищем є
не стільки «світ» (чи й загалом не «світ»), як у випадкові з прозовим
або поетичним текстом, скільки слово про цей світ, сказане іншим. Тобто
специфікою критики є те, що слово її — то слово про слово чи з приводу
слова.

Вже саме глибоке усвідомлення критикою цієї істини й не могло не
спонукати її до кризового самопочування. Критика зрозуміла, що їй,
знищеній та самознищеній в атмосфері соцреалістичних вимог до неї,
потрібно починати буквально ab ovo — власне, реанімуватись.

Не сказати, звичайно, що цей процес відбувається без надвитрат. Скільки
бо спостерігаємо судомного поспіху, нервозності у прагненні критики
відхреститися від згвалтованої самої себе вчорашньої! На наших очах
критика просто шаліє від усвідомлення того, на множинності яких
філософських теорій (замість отієї ще недавньої «єдино правильної») може
вона ґрунтуватися та розвиватися. Критика екзистенційна,
психоаналітична, герменевтична, структуралістська, семіотична… О, який
це прорив і до якого, дійсно, методологічного багатства! Годі й
сумніватися, що на його пізнання та освоєння потрібно таки немалий час,
як необхідна, з мого погляду, і повна зміна літературно-критичних
поколінь.

Критика, отже, — у процесі переучування та навчання, звільнення від
нашпигованості шаблонами, стереотипами й кліше, долання отруйних
ідеологем, що багатьом критикам старшого покоління, на жаль, вже увійшли
у кров, навіть коли б хтось з них цього й не бажав. Власне, у народженні
нової критики і належить пов’язувати з надії молоддю.

Ну, а те, що надвитрат у ході цього переучування не бракує, то це
правда. Як ось ті непоодинокі випадки, коли у формі рецензій з»являються
«тексти», де рецензійного насправді нема анічогісінько: ані аналізу, ані
оціночних моментів, ані порад для читача (зовсім анахронічної та зайвої
істоти у тих «рецензіях») та висновків. А що ж є? Є безвідносне до
твору, який, власне, тільки названо, просто напівбелетристичне
самовираження того або іншого автора — розсипи його едукованості,
епатажності, дотепності, що до пізнання того чи іншого твору жодного
стосунку не мають. Чи текст це? Так, звичайно. Але чи рецензія? —
стосовно цього щонайбільші сумніви.

Так, криза жанру. Колишньою рецензія (і дякувати Богові) нізащо вже не
хоче бути, бути ж новою здебільшого ще не вміє. Має вона, отже, нерідко
то переходово-еклектичний, то всеядно-методологічний, то іноді просто
смішненький вигляд. У всякому разі виміряна запитами літературного
процесу наших днів позитивна програма жанру, що про нього мова, як слід,
до рецензії ще не доведена. Від емпірики, закликів, що стосуються
кваліфікації , майстерності і рівня об’єктивності рецензентів потрібно
іти далі. До більш детального з’ясування того, чого ж ми сьогодні
прагнемо від рецензії, до віднаходження причин — навпрямки скажу —
невисокого її авторитету, до створення атмосфери підвищеної вимогливості
до цього літературно-критичного жанру.

Про нинішній стан справ на рецензентській дільниці я сказав би коротко:
хоча перенавчання там, дійсно, відбувається, з усіх жанрів літературної
критики вона усе ж оновлюється наймен-ше. Залишається живучим
бозна-колишній стереотип, відповідно до яко-го рецензія «майструється»,
«збивається», далеко ще не в ладі між собою у багатьох авторів
естетичний і соціологічний аспекти оцінки худож-нього твору, як і
раніше, жанр рецензії залишається найбільш «пріс-ним», «сухим».

Було б, між іншим, незайве здійснити соціологічне опитування читачів:
хто і як читає рецензії, для кого конкретно вони друкуються? О, це
пишнослівне: для читача, для його орієнтування і розвитку естетичного
смаку! У принципі, звичайно, має бути так. Та ось свого часу було
обнародуване таке соціологічне спостереження: кількість читачів, котрі
побажали взяти ту або іншу книжку під впливом рекомендацій критики,
склала у бібліотеках п’яти досліджених міст лише … один-два відсотки.
Критика, як знаємо, явище різножанрове; отже, я гадаю, що навряд чи
варто рецензентам припускати, буцімто ці один-два відсотки зробили вибір
переважно після прочитання саме їхніх творів…

Рецензії, таким чином, належить ще йти і йти до читача. Однак втішимося:
жанр цей — специфічний, і критерій масовості не варто без обмовок
висувати на перший план.

Парадоксальним є інше: те, що рецензія у такому вигляді, в якому вона
масово існує, нерідко проходить повз увагу і тих людей, котрі, здавалося
б, повинні були б мати до неї вже чисто професійний інтерес. Зрозуміло,
і в цьому випадку непогано допомогла б соціологія, але і не володіючи її
даними, не будемо мати сумнівів: до жанру рецензії фахівець у
літературно-художній справі підходить більш ніж ди-ференційовано.
Рецензію-думку, розмірковування він, напевне, швидко розпізнає, одначе
як часто, лише кинувши зором на перші рядки абзаців і моментально
зафіксувавши всі ці «з новим твором вийшов на суд чита-ча», «роман
відрізняється епічним розмахом», «сюжет твору розвивається неквапливо»,
«можна поставити в докір авторові», » незва-жаючи на окремі прорахунки»
і т.д., навіть критик, котрий стежить за літературним процесом, не стане
витрачати час задарма. Тим більше так вчинить з «ширпопитівською»
рецензією письменник — якщо, звичайно, мовиться не про його власний
твір.

Чи не перебільшую я кількість рецензій цього гатунку? Не думаю. Так
звана масова, «нормальна» рецензія все ще здобуває у нас — надто часто
не в літературних органах — не лише поблажливість, а й прихильність.
Одначе — навіщо, для кого вона? Хіба що для тих, хто вправляється у
швидкісному читанні.

Прямо пов’язана з читабельністю «масової» рецензії її престижність.
Часом мені здається навіть, що деякі письменницькі органи просто
ос-терігаються рецензії. Через наявність величезної кількості підробок
під рецензію ця законна дитина літературної критики лишається насправді
неголубленою. Рецензію стискають, підрізають, проганяють. Надаючи їй
місце, тут же нерідко виставляють перед нею і запобіжного щита на взір
«ста рядків про нову книгу» або «коротко про книгу». Якщо під подібну
рубрику в ряді журналів потрапляє все ж не кожна рецензія, то деякі
літературно-художні органи демонструють і зовсім відверту неприязнь до
цього жанру, викорчувавши його, як мовиться, на пні..

Те, що престиж і якість рецензії багато в чому залежить від вимогливої
прихильності друкованих органів (вимогливої! — адже хіба невідомо, що,
замовляючи відгук, часто замовляють і саму його тональність), — це
зовсім зрозуміло. Але водночас зрозуміло і те, що головна причина
не-високого авторитету рецензії полягає все ж у рівні вимог, які
традиційно перед нею виставляють.

Рецензія, як роз’яснює словник, від латинського слова rесепsіо —
«розгляд». Поняття це багатозначне, але, на жаль, ми часто
вдовольняємось лише найближчим, верхнім його смислом. Розказати, про що
твір, пройтись сюжетними ходами, відзначити розстановку персонажів,
виставити, зрештою, оцінку — ось, будь ласка, рецензія! І хіба можна не
стривожуватися, що рецензування негласно визнане найлегшим, «ни-жчим»
жанром критики, що так часто буває воно відданим на відкуп людям, котрі
не мають тями в більш «солідних» жанрах літературно-ху-дожньої
творчості. «Написати статтю — це складніше! А рецензія… та тут
впорається майже кожен». Спрощую, можливо, одначе «легких», ремісницьких
рецензій вистачає у нас надміру.

z

Було б невиправдано всю провину за такий стан справ звалювати, як
мовиться, лише на рецензентів (де, мовляв, узяти гарних?) та на
неви-могливих працівників редакцій. Ні, якщо ми вже ведемо цю розмову,
давайте копати глибше. 1 перш за все відзначимо (тут і приховується
головний «винуватець») те, що у нас ще недостатньо з’ясована,
усвідомлена, спопуляризована вимога часу до жанру рецензії.

Хтось із рецензентів, можливо, й не виходив би на шпальти преси з
«розглядами-рекомендаціями». Нерідко він — у цьому я впевнений — здатен
на більше. Одначе своєї здібності він не реалізує: така-бо «нор-ма», так
він розуміє призначення своєї праці, більше, мовляв, від рецен-зії не
вимагається…

Ось і виходить, що, повстаючи проти поверхового рецензування, голо-вний
приціл нам треба спрямувати все ж проти цієї «норми». Вигнати її з
літературної атмосфери, здолати у свідомості — тоді, напевне, вона
зменшиться і на сторінках періодики.

Усі ми нарікаємо, скажімо, з приводу надміру захвалювальних рецензій.
Та, власне, це ж і є один з проявів дії все тієї ж «закоренілої» норми.
Адже як часом усвідомлює своє завдання рецензент, до того ж аж ніяк не
тільки початківець? Він, можна сказати, стає в позу «струнко» перед
автором, розцінює «появу кожної нової книжки вже саму по собі як явище»,
дотримується погляду, згідно з яким — я щойно процитував і ще цитую
відомого німецького романіста Г. Канта — «кожну книгу потрібно стільки
часу крутити і вертіти, доки не знайдеш у ній що-небудь гарне».

Гарне, звичайно, замовчувати не слід — принцип доброзичливості у
рецензентській справі — вкрай важлива заповідь. Але нехай би було
усвідомлено дійсно необхідною, загальновизначеною нормою те, що рецензія
— це все ж не святкове «піднесення» книги читачеві, не зма-гання у
вмінні якомога ліпше «відрекомендувати», що істинна повага до
письменника полягає у мірі серйозності розмови про той чи інший його
твір. Про делікатність оціночних форм треба, звісно, дбати, але
не-обхідно виполювати й критичне лицемірство, яке найчастіше базується
на тому, що немало рецензентів надають перевагу не критиці думки, а
критиці почуття… до автора, про котрого пишуть. Кого ж хвалимо в
такому разі — книгу чи її автора?

Нам треба усіляко акцентувати на поглибленому, найбільш посутньо-му
осмисленні самого поняття «рецензія». Рецензія — роздум — ось якість, що
має виходити на перший план. Роздум про те, чи збагачує твір (і чим
саме?) літературу, про його зв’язки з життям, про творчу ево-люцію
письменника, художню і жанрову специфіку, про міру яскравості нового
твору на тлі літературного процесу. Якщо вже хвалити, то не-одмінно
передбачивш тверезе запитання: чи здатним виявиться твір зацікавити не
тільки сьогоднішнього, але й завтрашнього читача, чи володіє він
потрібними живильними ресурсами? Якщо заперечувати, то обов’язково з
метою видобування уроків, важливих для широкого літера-турного процесу.

Цього роду рецензії-роздуми у нас, звичайно, з’являються, до того ж у
немалій кількості, і тут можна було б назвати більш або менш відомі
імена. Лихо, одначе, полягає у тому, що поряд з високим, справжнім
зразком жанру вперто зберігає свою живучість і та пресловута
невибаг-лива «норма», про яку веду мову. В підсумку переважає те, що
вагою вирізняється, та чи станемо недооцінювати небезпеку
«рекомендувального» рецензування? Воно небезпечне вже хоча б тому, що
«норма», як відомо, засвоюється швидше, аніж зразок істинної творчості,
що, отже, має вона свого роду «заразливі» властивості. З точ-ки зору
перспектив розвитку жанру, наша терпимість до описово-рекомендаційної
рецензії створює свого роду зачароване коло, вирватися з якого не так
просто.

Я навіть сказав би, що для зміцнення свого авторитету нинішня рецензія
мусить «працювати» на межі можливостей цього жанру. До того часу, доки
основне призначення рецензії буде зводитися до вистав-лення оцінки за
той або інший твір, розраховувати на істинну повагу їй не доводиться.
Рецензія оцінювати мусить, та нехай би ця здатність рецензента була
невід’ємною від його вміння збудити думку, порушити важливу проблему в
ході аналізу твору, висловити не тільки судження, й роздум.

Усталеним є пов’язувати ці якості переважно зі статтею проблемного
характеру. Але я не думаю, що вони (і в цьому переконує досвід великих
критиків різних часів) протипоказані жанрові, про який мовиться. Не-хай
це поривання жанру до максимального використання своїх можли-востей
дістане якесь «негласне» визначення — скажімо, рецензія-стаття. Суть
справи не в цьому — в тому, що рецензія повинна пориватися до виходу з
тісних рямців констатації та опису позверхніх прикмет твору (полишмо це
для анотації), має ставати не тільки диктованою тим або іншим
письменницьким текстом, але і самостійною думкою автора. (До речі,
незважаючи на невзаконеність терміну, більшість найцікавіших виступів з
приводу нових книжок якраз і варто б зараховувати до рецензій-статей). У
посиленні мислительної місткості публікацій жанру, про який мова, і
вбачається мені найважливіша запорука його зміцнення та оновлення.

Як окремий різновид працюючих рецензій виділю рецензії-диспути. Їх усе
ще не вистачає у літературному житті сучасності, оскільки не виста-чає
самого уміння сперечатись, не з’ясовані належним чином методичні
принципи, яких варто дотримуватись. Суперечка рецензента з рецензентом
зводиться, як правило, до того, яку оцінку слід виставити за твір, —
тобто зіштовхуються не так глибинні роздуми, як саме оцінки.

Що ж стосується суперечок рецензентів з письменниками, то тут справи ще
гірші, адже дуже часто відбувається не рівноправний діалог, а те, що
нагадує вирок судді звинувачуваному. Усе, звісно, залежить від якості
твору, і я зовсім не закликаю до якогось «жеманничання» стосовно
немічних публікацій. Але ось з автором, незаперечне обдарованим,
су-перечка має бути саме на рівних. Менторство, набридлива повчальність,
зверхність з боку рецензента — все це унеможливлює атмосферу су-перечки.
1 як ще часто така конструктивна націленість розмови просто відсутня!

Особливо недобру послугу жанрові виявляє схильність багатьох
ре-цензентів до жорсткої альтернативності. «Так» або «ні», «позитивно —
негативно», «згоден — не згоден» — так на практиці розставлено полюси у
зразках жанру. Чіткість висновків бажана, однак доки ми не усвідомимо
тієї істини, що альтернативна правота як у житті, так і в літературі
зустрічається дуже і дуже нечасто, вдалих рецензій-суперечок нам не
ви-стачатиме. Однозначність підходів не узгоджується бо з самою природою
художньої творчості.

З цієї ж причини, до речі, треба переборювати погляд, згідно з яким
незгода рецензента з автором конче пов’язується з негативним оцінюванням
даного твору. Як же вміло сортуємо ми всі рецензії на позитивні й
негативні, знову ж таки зводячи сутність будь-якої рецензії виключно до
оцінки! Та ні ж — у деяких випадках (варто лиш пошкоду-вати, що
зустрічаються ті випадки нечасто) вся річ — саме в неоднознач-ності
питань, що їх висуває твір, у відмінності поглядів, концепцій, підходів
письменника і рецензента. Сучасна література, надто проза, надає помітно
зрослі можливості для активнішого звернення до цього роду
рецензій-суперечок. Шкода — використовуються ці можливості слабко.

Можна почути: нехай рецензія живе один день, аби вона виконала своє
призначення. Якщо мати на увазі наявність у літературному процесі
значної кількості рецензій які не потрібні навіть і на один день, я
зго-дився б: нехай! Тільки ж хай живе, а не лише інформує. А в цілому ж
орієнтири треба брати вищі, адже по-справжньому мисляча рецензія
не-помітно підключається до провідних тенденцій літературного процесу
тієї або іншої доби. Отже, має всі можливості не бути забутою і завтра.
Думи про сьогоденне і те, що націлене на перспективу сприймання,
жанровій рецензії потрібні, як і художньому творові.

Часом висловлюються твердження, згідно з якими ледь не закономір-ністю
виставляється той факт, що між оцінками рецензентом поточного
літературного процесу та його оцінками істориком літератури існують
«ножиці». Отже, мовляв, рецензентові нема чого претендувати на
безпомильність — більше він має дбати, скажімо, про публіцистичну
наснаженість свого виступу.

Однак цілковите передоручення оціночних завдань історії літе-ратури — аж
ніяк не плюс літературній критиці, так само, як не є плюс і її цілковите
розчинення в публіцистиці, дарма що публіцистична пристрасність
критичного присуду — річ, що в ряді випадків може ставитися високо.

Що ж до стосунків з історією, то в певному розумінні критиці потрібно не
тільки не відходити від останньої, а й ще наближатися до неї. Маю на
увазі те, що критика повинна знати історію літератури, як і теорію.
Згодьмося: без знання критики досліджуваного ним періоду історик
літератури є немислимим. Тип же рецензента, котрий пише про той чи інший
твір як про закинутий в океані острів, зовсім легковажачи, що десятками
й сотнями ниток він пов’язаний і з сучасною, і з минулою літературою, у
нас поширений. Що вже й говорити тоді про діалектичність критичного
осмислення (хоч би оте — одиничне не існує поза загальним, і
навпаки…)!

До речі, в ідеалі оцінки критика й історика літератури мають збігатися.
Де межа, наприклад, між історико-літературною і суто критичною оцін-кою
у більшості рецензій 1.Франка або М.Зерова? Ось чому висловлюва-ний
іноді подив, що найкваліфікованіші критики відомі у нас як тео-ретики й
історики літератури, особисто мені незрозумілий. Кому ж, як не їм,
озброєним ґрунтовними знаннями як сучасного, так і минулого письменства,
і бути найкваліфікованішими!

Сказаним я ніяк не обстоюю повний мезальянс між критикою та історією
літератури. Однак зауважу: думка про те, що, взявши на себе обов’язок
оцінювати, критика зайве входить у сферу історії літератури, цілком
помилкова. Справді, і перша, й друга неможливі без оцінювання. Але якщо
критикові-рецензентові іноді достатньо цим і обмежитися, то в історика
літератури коло завдань незмірно ширше, і оцінка для нього — важлива,
але далеко не вичерпна частина роботи. Та й, до речі, хіба секрет, що в
основі переважної більшості оцінок істориків літератури лежать присуди
саме проникливих рецензентів літературного потоку того або іншого
періоду.

Отож обстоюю рецензію з думкою — допитливою, пошуковою, жи-вою. Усе, що
позбавлене останньої, відношу, повторюю, до плісені, що вкриває цей
відповідальний, незамінимий жанр.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *