Психологічна реабілітація наркозалежної молоді

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Психологічна реабілітація наркозалежної молоді»

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. ПРИРОДА ТА ПСИХОЛОГІЯ ФОРМУВАННЯ НАРКОТИЧНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ У
МОЛОДІ ……………………………………………………… 5

1.1. Проблеми наркозалежності молоді в сучасній Україні…………………… 5

1.2. Поняття наркотичної залежності, психологічні та соціальні
чинники…… 10

РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ НАРКОЗАЛЕЖНОЇ
МОЛОДІ…………………………………………………… 18

2.1. Поняття психологічної реабілітації, основні психологічні підходи
реабілітації наркозалежної молоді ……………………………………………… 18

2.2. Індивідуальні та групові форми роботи……………………………………. 21

2.3. Використання програм реабілітації………………………………………… 26

2.4. Психокорекційна робота…………………………………………………….. 34

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………. 39

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….41

ВСТУП

Актуальність дослідження. Проблеми наркотичної залежності молоді є
однією з найактуальніших в Україні, особливо гостро стоїть питання
реабілітації наркозалежної молоді як в соціальному, так і в
психологічному аспектах. Сучасна практика показує, що примусове
лікування хворого без його згоди і бажання не приносить позитивних
результатів. У зв’язку з цим виникла потреба іншого підходу до
розв’язання цієї проблеми.

Сучасні тенденції розвитку терапії і реабілітації наркозалежності
полягають у застосуванні різних психотерапевтичних і
непсихотерапевтичних методів; вони характеризуються етапністю і
фазністю, гармонійно доповнюючи один одного, використовуються принципи
системного підходу. Особливого значення набуває робота міждисциплінарних
терапевтичних колективів і обов’язкова участь у процесі реабілітації
найближчого оточення хворого, а також інтенсивність і тривалість впливу.

Лікування хворого з обліком усіх вище викладених принципів досить
дороге, в даний час у нашій країні особливо на сьогодні є очевидним, що
тільки системний підхід подолання наркотичної залежності може
забезпечити досягнення основної мети терапевтичного процесу.
Системність підходу в рішенні проблем наркозалежності досить добре
виявляється в досвіді функціонування терапевтичних співтовариств.
Важливе місце для повернення молоді до здорового та активного життя є
правильна психологічна та соціальна реабілітація наркозалежної молоді.

Чимало праць присвячено проблемам соціальної та психологічної
реабілітації наркотично залежних, серед провідних дослідників слід
згадати: Е.А.Бабаян, Л.Ф.Бурлачук, А.Я.Вілкс, А.А.Габіані,
М.Х.Ганопольського, А.Е.Лічко, В.М.Міхліна та ін.

Метою дослідження є комплексний розгляд психологічних рис молодих людей
з наркотичною залежністю та вивчення особливостей їх психологічного
супроводу на стадії реабілітації.

Завдання дослідження:

проаналізувати хімічну залежність як біосоціальне явище, її природу та
закономірності формування;

охарактеризувати психологічну роботу з особами з наркотичною залежністю;

визначити основні напрямки психологічної реабілітації наркозалежної
молоді.

Об’єкт дослідження: психологічна робота з наркотично залежною молоддю з
метою її реабілітації та позбавлення залежності.

Предмет дослідження: психологічний супровід людей з наркотичною
залежністю.

Методи дослідження: під час виконання дослідження були використані такі
загальнонаукові методи дослідження як літературний, методи аналізу,
синтезу, порівняльний метод, метод класифікацій, узагальнення та
прогнозування тощо.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яка включає два розділи з підрозділами, висновків, списку використаних
джерел.

РОЗДІЛ 1

ПРИРОДА ТА ПСИХОЛОГІЯ ФОРМУВАННЯ НАРКОТИЧНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ У МОЛОДІ

1.1. Проблеми наркозалежності молоді в сучасній Україні

Кількість наркозалежних зростає в усьому світі, в тому числі і в
Україні. Наркоманія в Україні, на думку спеціалістів, давно набула ознак
епідемії. Кількість людей, які вживають наркотики близько 100 тисяч (за
офіційними даними). Реальна цифра людей, що вживають наркотики, за
оцінками МВС, в 10-12 разів більша, і складає 800-900 тисяч, а тенета
наркобізнесу ловлять все нові жертви.

Наркоманія – це насамперед проблема молоді. Дослідження показали, що
середній вік початку прийому наркотиків – 13-15 років, а в деяких містах
нашої країни ще менший – 9-13 років. Наркоманія – це важка хвороба, яка
дуже швидко розвивається. Середня тривалість життя людини після початку
регулярного прийому наркотиків становить 7 років. Наркомани рідко
доживають до 30-річного віку [27]. Як свідчать дослідження соціологів,
часто вживати наркотики починають зовсім випадково, через цікавість.
Молодь “знайомиться” з наркотиками на дискотеках і вечірках, в компанії
з друзями. Існують й інші причини збільшення кількості наркоманів, а
саме: економічна криза, безробіття, проблеми в особистому житті. Все це
змушує людину за допомогою наркотиків шукати “кращого життя”, але це
життя без майбутнього.

Зараз проблему вживання наркотиків жителями України та статистичні
характеристики цього явища вивчають більш системно. Так, за даними МОЗ
України станом на 1 січня поточного року кількість наркозалежних, що
перебували на диспансерному наркологічному обліку, становила 84 325 осіб
(179,03 на 100 тис. населення, 117,73 з яких — чоловіки, 61,3 — жінки).
Ще 32 663 особи (69,35 на 100 тис. населення) перебували на
профілактичному наркологічному обліку. Найбільша кількість наркозалежних
спостерігається у Дніпропетровській області — 13 446 хворих (387,1 на
100 тис. населення), Одеській — 7550 (314 на 100 тис. населення),
Донецькій — 10 163 (218,1 на 100 тис. населення) та в Києві — 9097
(346,5 на 100 тис. населення).

В Україні підліткова наркоманія характерніша для великих міст, проте
років до сімнадцяти частина «освічених» стрімко зростає. Пробували
наркотик 29% юнаків і 12% дівчат. Як правило, це марихуана чи гашиш.

Серед психоактивних речовин, що їх пробують застосовувати молоді люди:
токсини (клей), алкоголь разом із ліками, транквілізатори й седативні
засоби без призначення лікаря, екстазі, ЛСД, амфетаміни, героїн,
галюциногенні гриби, крек, кокаїн.

«Елементи наркокультури» поступово входять у свідомість підлітків —
збільшилася кількість тих, хто про неї чув. Так, про амфетаміни у 1995
році чули 13% опитаних, на сьогодні — 35% молодих людей, з них 0,6% уже
спробували їх. Характерно, що про «модний» кокаїн і героїн найбільше
чули дівчата. Сьогодні спостерігається певна тенденція просування в
тінейджерському середовищі такого наркотику, як екстазі, — про нього
знають 40% опитаних (у 1995 року — близько 11%). До того ж екстазі
вживали 1,2% юнаків і 0,6% дівчат. А серед тих, хто чув про марихуану,
11% вживали цей наркотик бодай один раз у житті.

Шість відсотків «новостворених» наркоманів отримали першу «дозу» в
компанії друзів, котрі часто балансують на грані протиправної поведінки.

До того ж підлітки вважають легкодоступними марихуану, гашиш, інгалянти
(клей, розчини), і доступність ця зростає. 4% хлопців і 2% дівчат як
місце можливої покупки наркотику назвали школу (чи інший навчальний
заклад). Якщо у 1995 році шкідливими для здоров’я марихуану й екстазі
вважали 76,4% підлітків 15—16 років, то зараз — тільки 64%.

Причини — соціальні. Тотальна байдужість, спонукувана економічною
кризою, руйнація соціокультурного середовища та життєвих орієнтирів.

В Україні немає жодного міста або регіону вільного від наркотиків.

З початку 90-х років число наркозалежних щорічно збільшується на 10-12%,
з цього числа на дорослих приходиться тільки 27%, тоді як на підлітків –
60%, а на дітей у віці від 11 до 14 років – 13%. Середній вік
наркоспоживача в Україні щороку знижується на 0,1-0,15 року. За останні
п’ять років кількість споживачів наркотиків серед дітей та підлітків у
віці до 16 років збільшилася на 45%, в тому числі кількість таких
неповнолітніх з діагнозом наркозалежності збільшилася на 25% [27].

За останні роки серед споживачів наркотиків починає домінувати вікова
група від 20 до 30 років, що відповідає загальноєвропейській тенденції.
Особи у віці до 30 років складають у нас приблизно 90% споживачів
наркотиків. Практично всі наркозалежні – люди активної вікової
категорії, особи до 30 років серед них перевищує 79%.

Приблизно 1,7% наркоманів – учні середніх навчальних закладів, 1,9% –
студенти, приблизно 20% – працюючі, решта – непрацюючі асоціальні
елементи. Серед наркозалежних 80% вживають опіати, головним чином
екстракційний опій.

Останнім часом спостерігається диверсифікація ринку наркотиків: якщо на
початку 90-х років єдиним наркотиком, що був представлений на ринку, є
диметилморфин (димитрол) – сурогатна витяжка із макової соломки, – то на
сьогодні в Києві приблизно 20% наркозалежних споживають опіум, 10 % –
стимулятори амфетамінного ряду. Аналогічна тенденція спостерігається і в
деяких інших містах України. В той же час спостерігається зростання
наркоманії в сільській місцевості, де (як і в невеликих містах)
домінуючим наркотиком залишається вже згадуваний екстракційний опій
(споживачі марихуани не входять в цю групу, тому що дуже рідко
звертаються за медичною допомогою в зв’язку із зловживанням
наркотиками).

Наркоманія в Україні має свої характерні особливості. Якщо в більшості
країн споживання наркотиків – справа особиста, то у нашій країні вона
має груповий характер. Це, між іншим, призводить до розповсюдження серед
наркозалежних спільних хвороб, а також до формування окремої
субкультури, до поширення мережі «вторинних» кримінальних стосунків, і в
кінцевому рахунку – до соціальної маргиналізації споживачів наркотиків.
Іншою специфічною рисою є те, що в значній кількості випадків споживач
отримує наркотик не в результаті купівлі-продажу, а як оплату за певні
послуги, переважно кримінального характеру.

Таким чином, наркоманія в Україні, можливо, навіть більшою мірою, ніж в
багатьох інших країнах, пов’язана із злочинністю.

Наркоманія безпосередньо пов’язана з проблемою СНІДу: 73%
ВІЛ-інфікованих в Україні є споживачами ін’єкційних наркотиків. Згідно з
офіційною статистикою, в нашій країні 3,5 тисяч хворих на СНІД. За
неофіційними даними експертів Міністерства охорони здоров’я, число
ВІЛ-інфікованих складає 436 тисяч чоловік (майже 1% населення країни),
причому 70% з них – молодь. Частка хворих СНІДом в загальній чисельності
населення в Україні втроє більше, ніж в Росії. Таким чином, наша країна
займає перше місце серед країн Центральної та Східної Європи за
кількістю ВІЛ-інфікованих [27].

Розповсюдження наркоманів в Україні – один з багатьох симптомів
загального зниження рівня здоров’я її громадян. Правоохоронні органи
України вживають заходів протидії наркоагресії проти нашої держави і
використання території країни, її громадян та економічного потенціалу в
незаконних операціях з наркотиками. За останні роки в Україні завдяки
зусиллям правоохоронних органів намітилися позитивні тенденції, що
сприяють певній стабілізації наркоситуації.

Боротьба з міжнародним наркобізнесом може бути ефективною лише за
політичної волі держави діяти у цьому напрямі, присутність якої
послідовно демонструється Україною як на внутрішньому, так і на
міжнародному рівнях. Діяльність структур міжнародного наркобізнесу
розглядається в Україні як безпосередня загроза національній безпеці,
генофонду української нації, як фінансова основа міжнародного тероризму
і політичного екстремізму.

Наша країна першою серед країн СНД прийняла спрямоване на боротьбу з
незаконним обігом наркотиків законодавство, яке відповідає положенням
норм міжнародного права, зокрема Віденської конвенції ООН 1988 року «Про
боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних
речовин». Верховна Рада України 15 лютого 1995 року прийняла закони «Про
обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і
прекурсорів», «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів і зловживання ними» та цілої
низки інших актуальних законів та правових актів [27]. Таким чином, наша
держава встановила особливий правовий режим обігу наркотичних засобів,
складовими частинами якого став державний контроль над операціями з
такими речовинам, введення обмежень на їх використання, спеціальний
перелік наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів,
контроль над їх обігом.

Україна активно підтримує ініціативи міжнародного співробітництва,
спрямовані на боротьбу з транснаціональним наркобізнесом. Вона виступає
в якості однієї з сторін всіх трьох конвенцій ООН, що регулюють питання
обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. За
ініціативою України Генеральна Асамблея ООН в 1990 році прийняла
політичну декларацію і Всесвітню програму дій, оголосивши 90-ті роки
десятиліттям боротьби з незаконним виробництвом і розповсюдженням
наркотичних засобів та психотропних речовин.

Отже, вивчення джерел та стану проблеми наркотичної залежності в
сучасній Україні показало, що існує значна кількість наркотично залежних
людей. Ринок хімічних та наркотичних препаратів поповнюється та
поширюється з новою силою. В напрямку зниження такої ситуації працюють і
соціальні служби і правоохоронні органи.

1.2. Поняття наркотичної залежності, психологічні та соціальні чинники

Наркотична залежність — це не розбещеність, не безвольність, не
аморальність, не відсутність любові до близьких, не результат
якого-небудь іншого захворювання. Усі перераховані вище пороки — це
результат і прояв первинного захворювання, наркотичної залежності від
речовин, що викликають зміни настрою [25]. Наркотична залежність — це
глобальне захворювання розуму, душі, тіла. Іншими словами, хвороба
уражає людини на багатьох рівнях.

Розглянемо фізичний рівень: людина попадає в хімічну залежність від
речовини. Це своєрідний полон, що згодом перетворюється в рабство.
Наркотична речовина циркулює по організму, впливаючи на обмін речовин,
вражаючи численні органи і системи. Спочатку організм бурхливо реагує,
даючи хазяїнові зрозуміти, що йому погано, але за численними емоційними,
соціальними і психологічними причинами людина не прислухається до цих
сигналів, і тому нічого не залишається, як здатися і пристосуватися до
того, що він не в силах змінити. Всі органи і системи змінюють свою
роботу, щоб справлятися з всіма дозами наркотичних речовин, які
збільшуються, і коли надходження припиняється, організм дуже болісно
реагує, він чекає і вимагає нового надходження речовини. Дискомфорт
досягає такого рівня, що вся енергія, думки, почуття й емоції
спрямовується на те, щоб знайти наркотик, долаючи усі перешкоди на шляху
до жаданої мети. Це фізична тяга, яка керує поведінкою залежної людини
часом на підсвідомому рівні.

Є два аспекти фізіологічних проявів хвороби. Наркотична залежність у
багатьох випадках має генетичну основу. Якщо хто-небудь із членів
родини, навіть не прямих родичів, страждав від цього захворювання, тобто
є підстави припускати, що у вашої близької людини є генетична схильність
до наркотичної залежності [27].

Інший аспект фізичні прояви цього захворювання — це хвороби, які
супроводжують наркотичну залежність. Звичайно ці люди страждають
розладами травної системи: гастрит, виразка шлунка і 12-типалої кишки,
геморой, зміни в печінці, що часто переходять у цироз. Практично жоден
орган не залишається без змін. Нирки, серце і серцево-судинна система,
мозок і центральна нервова система піддаються впливові речовини. Причому
з припиненням його вживання багато яких із соматичних захворювань
зникають. Але в деяких випадках зміни бувають незворотніми.

Наступна сфера, яка значно уражається — це інтелектуальна. У результаті
ушкодження мозку порушуються розумові процеси, пам’ять. Залежна людина
іноді складно співвідносить події в часі, з’являються порушення пам’яті
і загальний стан розумової сфери можна охарактеризувати як наркотичну
залежність. Наркотик завжди присутній у думках людини, яка потрапила до
нього в полон. Залежний завжди знає, коли і що, і скільки він вживав
останній раз (якщо в нього не було порушень пам’яті), і завжди дивиться
в майбутнє у контексті що очікує або не очікує його вживання. Якщо він
вирішує «зав’язати» і «зав’язує», то рахує дні, коли він не вживав
хімічних речовин, і завжди знає, скільки часу не вживає наркотики.
Словом, якщо ви хочете зрозуміти, що таке наркотична залежність,
уважніше придивіться, що і як говорить залежна людина про вживання [22].

Що стосується уражень духовної сфери, потрібно відмітити, що їх важче
відчути і важче діагностувати в силу проблематичності однозначного
трактування поняття «духовність». Духовність нами визначається як якість
взаємин людини з людиною. Духовність пов’язана із системою відносин і
цінностей людини. До найбільш значимих відносин відносяться відносини з
родиною, із суспільством, із собою і Богом. У наркотично залежної людини
в міру розвитку захворювання ці природні відносини і пов’язані з ними
цінності витісняються відносинами з наркотичною речовиною. Відносини з
речовиною стають на верхню сходинку цінностей наркотично залежної
людини, всі інші цінності втрачають значимість, рівень духовності
знижується і може зовсім зійти нанівець. Звичайно близькі до наркотично
залежної людини приймають усе це на свій рахунок. Вони вважають, що якби
він /вона любив /любила, то кинув би /вживати. Але залежна людина — у
полоні в речовини, і зниження значимості у відношенні відбувається не з
його доброї волі. Воно є проявом хвороби.

Розглянемо як наркотична залежність вражає людей на поведінковому рівні.
Насамперед, це поведінка наркотично залежної людини, що усе більше
виходить з-під її контролю, і у зв’язку з утратою контролю, співзалежний
починає контролювати його поведінку і вживання (знищувати алкоголь,
наркотики, забирати гроші), повністю контролювати фінанси родини;
контролювати кількість уживаного, благати, загрожувати, обвинувачувати
себе, виправдувати, підтримувати алібі, зв’язані з уживанням, платити
борги.

Таким чином, діючи і реагуючи нормально на ненормальну ситуацію,
близький наркотично залежній людині стає головним посібником його
хвороби. Рятуючи залежного від болю і відчуттів наслідків цього
вживання, близькі люди затягують протікання його хвороби і момент
звертання за допомогою. Такий стиль поведінки можна назвати потуральним.
Це щира спроба допомогти, уберегти від болю і зберегти родину від
повного розпаду, що не спрацьовує, викликаючи почуття розпачу і
безнадійності і, як результат, без допомоги ззовні, приводить до розпаду
родини, а іноді загибелі її членів. Такого роду поведінка є результатом
простого нерозуміння сутності хвороби. Родина розглядає всі пов’язані з
наркотичною залежністю проблеми як окремі, ізольовані кризи, а не як
ланки в ланцюзі хронічного, прогресуючого захворювання. Вони вірять, що
якщо ця криза мине, все буде добре. Вони не говорять про цьому і не
думаю» про те, що все це буде повторюватися, намагаються не думати, не
говорити, і продовжують перебувати в полоні залежності. Це поведінковий
рівень хвороби спів залежних [60].

Що ж відбувається на соціальному рівні. Життя в родині стає хаотичним,
хворобливим і непередбаченим і як результат цього з’являються нові ролі,
правила і ритуали. Продуктивне спілкування в родині зникає, члени родини
відокремлюються один від одного через хворобливість взаємин і через
страх вияву хвороби. Неписані правила, за якими починає функціонувати
родина, говорять: не говори, не відчувай, не довіряй. Правила стають
ригідними і нелюдськими, а головне, що вони сприяють збереженню
статус-кво за будь-яку ціну.

Таким чином, соціально родина страждає в результаті роз’єднання її
членів і порушення зв’язку з навколишнім суспільством. Вона як би
перетворюється в руїни, що загороджені стіною, за яку ніхто не може
проникнути, щоб реставрувати спорудження.

Стан родини можна охарактеризувати як хронічний. Це означає, що в членів
родини, як і в хронічно залежних, теж бувають зриви, і якщо нічого не
робити з цим станом, то залежність буде наростати, тобто буде
руйнуватися як психічне, так розумове і фізичне здоров’я. Щоб родина
видужувала, треба зосередитися на особистому видужанні кожного члена
родини. Це буде внеском кожного в здоров’я родини в цілому.

Розглянемо стадії розвитку залежності від психостимуляторів. Хімічна
залежність надто рідко формується миттєво. Здавалося б, у людини є час
для того, щоб подумати і відмовитися від наркотику. Розглянемо стадії,
які проходять взаємини людської душі і наркотику.

Стадія 1. Попередники.

У старших класах загальноосвітніх навчальних закладів певна частина
підлітків вже курять і періодично вживають алкоголь.

Світова статистика ще в 60-і роки показала, що діти, що мають досвід
куріння і вживання алкоголю, набагато більш схильні до вживання
наркотичних речовин.

Паління і вживання алкоголю фактично і є першим у житті молодої людини
досвідом використання хімічних речовин для зміни стану власної душі.

Нікотин і алкоголь як би прокладають у людській душі непомітну доріжку
для наркотиків. Їхнє вживання поволі говорить молодій людині:
«Задоволення і розслаблення набагато легше одержувати за допомогою
сторонніх хімічних речовин, чим за допомогою зусиль власної душі» [17].

Як показують проведені в нашій країні соціологічні опитування, середній
вік початку паління і прийому алкоголю, що 10 років тому складав 14 — 15
років, на сьогодні став молодшим 10 — 11 [17].

Такий ранній початок знайомства з психоактивними речовинами означає, що
молода людина входить у підліткову кризу самоусвідомлення вже будучи
упевненим, що власні психологічні труднощі можна переборювати не самому,
а за допомогою сторонньої хімії.

Батьки і зовнішнє середовище вже дозволили йому це.

Стадія 2. Експериментування.

Найчастіше вже у старших класах школи у шкільних туалетах підліткам
наркомани або дорослі постачальники наркотику починають наполегливо
пропонувати спробувати ту або іншу хімічну речовину.

Дуже часто такі пропозиції надходять після прийому алкоголю (як правило,
після випитої банки пива). Найчастіше хлопцям пропонують косячок з
маріхуаною або різнобарвні таблетки екстази або амфітамінів.

Шприц з первитином, як засіб «більш серйозний», перший раз найчастіше
постачальники намагаються підсунути підліткам під час літніх канікул, як
правило теж пропонуючи «підсилити кайф» після невеликої дози алкоголю.
Якщо молода людина погодилася спробувати, то після першого прийому
ніякої залежності у більшості хлопців не виникає. Однак стан підлітка
після прийому наркотику скоріше приємний, ніж неприємний. Тому в голові
відкладається перша думка, що веде до залежності [17].

Стадія 3. Толерантність.

Після дозволу собі повторного прийому психостимулятора включається
механізм, який вже був описаний. З’ясовується, що повторити задоволення
від першого прийому неможливо. Молода людина в пошуках «кайфу» починає
приймати все більшу і більшу дозу наркотику. Прийом наркотику під час
канікул заміняється прийомом наркотику у вихідні дні. Молоді люди
зникають з будинку на усі вихідні, а ранком у понеділок вони не в змозі
прокинутися, щоб піти в школу або в інститут, університет.

Організм починає звикати до постійної дії стимулятора. Інтерес до
наркотику непомітно витісняє інтерес до навчання, спортові, комп’ютерові
і будь-які інші захоплення молодої людини. Не визнаючи цього, вона
починає відкладати усі свої справи на завтра, дозволяючи собі «ще один
день покайфувати». «Як виняток» вона починає вживати наркотик і в будні
дні.

Хімічна залежність може ще і не сформуватися, але організм уже звик до
постійного впливу наркотику. Лікарі говорять, що він став толерантний до
нього.

Стадія 4. Пристрасть.

Непомітно для підлітка пошук «кайфу» стає головною метою його життя.
Обманюючи сам себе, він перестає займатися будь-чим, окрім пошуку і
прийому наркотиків. Неправда стає головним принципом життя молодої
людини. Шантаж батьків, перепродаж наркотиків і дрібне злодійство, тобто
способи добути гроші на чергову дозу, стають чи ледве не єдиними формами
його поведінки.

У молодої людини падає рівень життєвої енергії. Вона перестає цікавитися
власною зовнішністю, може навіть не митися. Занижується рівень
самооцінки. Самолюбство стає хворобливим. Найчастіша фраза, що чують
батьки: «Так, я — нікчема, не хочете — не любіть мене». Юнак починає
конфліктувати із усіма навколо, практично перестає вчитися і з’являтися
у школі.

Проблеми, що виникають в житті молодої людини безкінечні, вона не
пов’язує їх з прийомом наркотику. З наркотиком асоціюється тільки
одержуване задоволення.

Стадія 5. Залежність.

Підліток починає розуміти, що проблеми, які виникають, пов’язані з
прийнятим їм психостимулятором. Але контролювати частоту прийому і дозу
наркотику він уже не може. У молодої людини виникає почуття провини
перед усіма і комплекс самозвинувачення. Він починає спроби самостійно
кинути наркотики, але вже не в змозі це зробити через тяжку депресію, що
виникає під час скасування.

Для того щоб заглушити почуття власної провини і відчуття нездатності
припинити прийом психостимулятора, він приймає усі великі і великі дози
наркотиків. Усякі спроби з боку батьків і друзів домогтися відвертості
або допомогти залишаються безуспішними.

Молода людина всі частіше переносить один або трохи стимуляторных
психозів. Контролювати себе стає практично неможливо [21].

Він залишається на самоті. Йому здається, що довкола нього утворився
вакуум, йому комусь довіритися, крім таких же наркоманів, як він сам.
З’являється ненависть до себе, вона доходить до такого ступеня, що
молоді люди все частіше й частіше задумуються про самогубство.

Вони бояться лікарів і не знають, як одержати допомога. Але якщо не
одержують її, то вмирають.

Залежний – це людина, яка не може свідомо контролювати вживання і, що не
може відповідати за свою поведінку, після того як почне вживати [6].

Хвороба залежності складається з двох елементів: психологічної
залежності, що приводить до того, що наркоман не уявляє собі життя без
вживання і фізіологічної чутливості. Незважаючи на те, що кожне вживання
викликає усе більше проблем зі здоров’ям, близькими, законом залежна
людина вживає знову і знову.

Саме дивне те, що незважаючи на очевидні симптоми сам наркоман майже до
кінця не вірить, що він хворий.

Залежність відноситься до особливої групи захворювань, де заперечення
хвороби, її симптомів, є проявом захворювання.

Причини вживання наркотиків можуть бути різними, вони сугубо
індивідуальні в кожнім окремому випадку. Цей факт необхідно враховувати
при аналізі причин наркотизації для визначення змісту реабілітаційних
заходів [13].

Якщо в родині дитина приховує свій негативний соціальний досвід, то в
школі вона, навпаки, демонструє його. У результаті стала створюватися
атмосфера бездуховності, безкультур’я і моральної розбещеності. А як
наслідок усього цього — залучення до алкоголю, тютюнопаління, вживання
наркотиків.

Одна з вагомих причин вживання наркотиків серед молоді — проблема
проведення вільного часу. По-перше, у наш час молодій людині дуже важко
знайти можливість повноцінно відпочити. Сучасні дискотеки і місця
відпочинку сьогодні недоступні більшості молоді. Сидіти вдома з батьками
також нудно. І коли знайомі пропонують безкоштовно спробувати наркотики
— це виглядає, як правило, дуже спокусливо. По-друге, у повсякденній
культурі українського суспільства сильна традиція пасивного проведення
дозвілля, заснована на вживанні «легального наркотику» — алкоголю. І
дуже часто молода людина ще в родині переймає установку розслаблюватися
за допомогою наркотичної речовини. А тому що алкоголь — це вже «не
модно», тому молодь і втягується у вживання наркотиків.

Отже, в поширенні наркотичної залежності значне місце посідають
соціально-психологічні фактори. Найбільшого поширення ці фактори
набувають серед дітей-підлітків.

Отже, проблема наркотичної залежності на сьогодні стоїть досить гостро.
Наркотична залежність призводить до різких змін в психічній діяльності
людини, змінюється поведінка, ставлення до оточуючого світу, життєві
пріоритети, відношення до близьких людей, порушуються родинні стосунки.
Виділяють кілька стадій розвитку залежності від психостимуляторів:
попередники, експериментування, толерантність, пристрасть, залежність.
До чинників, які сприяють формуванню належать біологічні, соціальні,
психологічні та медичні. Критерії, які визначають хімічну залежність
людини, є наступні: фізіологічні та поведінкові.

РОЗДІЛ 2

МІСЦЕ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ НАРКОЗАЛЕЖНОЇ МОЛОДІ

2.1. Поняття психологічної реабілітації, основні психологічні підходи
реабілітації наркозалежної молоді

Психологі?чна реабіліта?ція — комплекс заходів реабілітаційної
(відновлювальної) медицини спрямованих на відновлення психічних та
фізичних сил в людини, яка перенесла психічне захворювання до
контрольного рівня, тобто здатності працювати.

Реабілітаційні заходи проводять для відновлення позитивного відношення
хворого до родини, суспільства, життя та попередження формування
психічного дефекта у хворого зі схильністю до самоізолювання. Тривале
активне лікування хворого приводить до компенсації психічного стану, що
дає можливість хворому тримати під власним контролем остаточні прояви
своєї хвороби. На цьому етапі проводять стимуляцію соціальної активності
хворого з метою відновлення соціальних зв’язків з оточенням.

Реабілітаційні заходи проводяться у психіатричному стаціонарі та в
амбулаторних умовах.

У здійсненні реабілітації медичний персонал грає важливу роль,
контролюючи систематичне виконання хворим реабілітаційних заходів зі
збільшення трудового навантаження, враховуючи індивідуальну схильність
хворого та його інтереси.

Соціально-психіатрична реабілітація в амбулаторних умовах дозволяє
хворому повернутися на попередню роботу або створює умови для
раціонального працевлаштування, сприяє формуванню в хворих корисних
інтересів, доцільному використанню вільного часу.

Застосування психологічної реабілітації у боротьбі з наркотичною
залежністю видається особливо актуальним з точки зору розгляду
наркоманії як, в першу чергу, психологічної проблеми. Так, наприклад, на
думку директора з науки і технологій АНО «Інститут поведінки»
В.О.Іванова «наркоманія — явище суто психологічне».

Зокрема В.О.Іванов наголошує, що фахівці діагностують наркотичну
залежність по поведінці людини у вигляді дій з придбання та вживання
психоактивних речовин (скорочено – ПАР) . Таким чином, фізіологічні
зміни в організмі наркомана випливають за поведінкою людини і є
результатом цього поводження. Без здійснення поведінки, спрямованої на
вживання наркотику, людина наркоманом не стане ніколи. Будь-яке
здійснюється і спостерігається поведінка, виражене в діях по придбанню й
уживання наркотику, є цілеспрямованим і вивчається фізіологією вищої
нервової діяльності та науковою психологією. Перелічене дає нам наукову
основу для нової парадигми, що пояснює наркоманію не як захворювання, а
як специфічне поведінка людини. Будь-яка поведінка має свою структуру й
будується відповідно до закономірностей, які відкриті і вивчені ще на
початку двадцятого сторіччя великими російськими фізіологами академіками
І.П. Павловим та П.К.Анохіним. Наша поведінка супроводжується й
управляється роботою розуму, яку ми називаємо мисленням.

Зіткнувшись з наркотиком, кожен з нас починає обмірковування, чи
відбувається це свідомо чи ні, яка закінчується прийняттям рішення:
вживати або не вживати наркотик.

Залежно від того, як відбувалося обмірковування і яке було прийнято
рішення, поведінка людини може розвивається у двох напрямках. перше:
вжити і продовжувати вживання наркотику. Друге: повний відмова від
вживання.

Отже, на думку В.О.Іванова, захворювання наркоманією починається з
розумового процесу. Без психічного акту мислення, — ухвалення рішення
про вживання наркотику, — «Хвороба», яку ми називаємо наркоманією,
виникнути не може. При продовженні вживання цей психічний акт
повторюється, при цьому дії розуму стають звичними, не усвідомлюються,
тому сприймаються людиною як «тяга» (Патологічний потяг) до наркотику.

Будь-яка поведінка має мету і викликається мотивом. До моменту прийняття
рішення людина вже точно визначає і мета, і мотив своєї поведінки.
Наркотична поведінка також має свої цілі і мотиви. Мотив — це ті приємні
переживання, які виходять в кінці скоєного поведінки. У наркомана — це
«кайф», або «Прихід». Цілі бувають різні, але переважно це рятування,
захист від неприємних переживань, почуттів та емоцій, таких як
подразнення, горе, неуспіх, самотність і т.п.

Таким чином, саме психіка визначає процес вживання наркотику. І в
результаті ми спостерігаємо наркотичне поводження. Відповідно до теорії
умовно-рефлекторної діяльності Павлова І.П. таке неусвідомлюване стійке
поводження можна вважати рефлекторним, тільки рефлекс у даному випадку
утворюється не в органічних структурах тіла, а в психіці. Коли наркоман
намагається вилікуватися, йому теж необхідно зробити акт мислення —
прийняти рішення про відмову від вживання, іншими словами, рішення про
зміну звичного ходу думки або усунення наркотичного поведінки. Зазначені
акти мислення в домінуючій сьогодні науковій парадигмі до уваги не
беруться, але їх участь в утворенні, перебігу та лікуванні наркотичної
залежності незаперечно. Отже, ми маємо право прийняти психологічну
складову «хвороби» за вихідну точку подальших міркувань.

Визнаючи, що без актів мислення наркотична залежність не утвориться й не
протікає, можна зробити висновок про те, що саме ця робота розуму й
становить суть, основу наркоманії. Отже, сутність наркоманії —
поведінка, джерело — акти мислення.

2.2. Індивідуальні та групові форми роботи

Розрізняють психологічну форми роботи: індивідуальну і групову.

У першому випадку відбувається безпосередній вплив на конкретну людину з
боку психолога, який використовує для цього різні методи роботи.

У другому – вплив здійснюється на групу людей, як правило близьких за
віком і які мають майже подібні проблемами. Тут вплив на конкретного
індивіда здійснюється шляхом організації спеціального процесу взаємодії
учасників групи, у результаті якого і досягається мета корекції.

Незважаючи на розмаїтість формулювань, можна сказати, що психологічна
корекція як вид психологічної практики — діяльність психотерапевта, яка
направлена на усунення людини від різних психологічних і соматичних
проблем за допомогою психологічних методів.

У загальному вигляді можна виділити дві загальні моделі в ділянці
психологічної корекції. Перша з них дотримує медичної моделі взаємодії
психотерапевта і клієнта (пацієнта). Психологічна корекція в цьому
випадку спрямована на допомозі клієнту позбутися хворобливих симптомів,
за допомогою спеціальних процедур. Психотерапевт виступає тут як
авторитетний експерт, якій цілком контролює процес психотерапії і який
несе всю повноту відповідальність за результат своїх дій. Сюди можна
віднести когнітивні і поведінкові моделі психологічної корекції,
наприклад раціонально-емотивну терапію А.Елліса, нейролінгвістичне
програмування, патогенетичну психотерапію й ін [15].

Інша модель припускає збільшення відповідальності пацієнта за процес і
результат психологічної корекції; ціль терапії — не стільки позбавлення
хворого від симптомів, скільки особистісна зміна і розвиток пацієнта під
впливом психотерапевтичного досвіду. Фахівець із психологічної корекції
виступає тут як рівноправний співрозмовник, жива незалежна особистість,
яка допомагає іншої особистості відшукати в собі і своєму найближчому
оточенні ресурси для зміни і розвитку своєї психіки. Відповідальність за
процес і результат психотерапії в більшому ступені тут переходить до
пацієнта. Така модель реалізує себе в рамках клієнт-центрованої терапії
К. Роджерса, гештальт підходу Ф. Перлза, екзистенціальної психотерапії й
ін.

Індивідуальна робота з психокорекції проводиться в самому простому
варіанті в ході психодіагностики: дитина заохочується, якщо вона
правильно виконує завдання, разом з нею виробляється оптимальна
стратегія навчання, робляться спроби корекції самооцінки [17].

Існують наступні показання для індивідуальної (а не групової) роботи з
психокорекції:

• дошкільний вік дитини;

• наявність істотних дефектів зовнішності або важких соматичних
захворювань;

• ситуації “швидкої допомоги” ( якщо в ході обстеження виявляються
інтенсивні агресивні й аутоагресивні тенденції);

• інтимний характер проблеми (потерпілі від сексуального насильства,
дисморфоманія і т.п.);

• кризи втрати сенсу життя;

• шизоїдна акцентуація і психопатія.

gd`qA

»

*

,

°

3/4

\ ? ? \

Ue

$

A

? ?

??$??!?Ue

глибока депресія, немотивована агресія, сексуальні девіації, в умовах
роботи шкільного психолога є неприпустимими. При неврозах і психопатіях
бажане сполучення лікування і спостереження разом з психіатром. Якщо
порушення поведінки, проблеми спілкування, кризи і т.п. виникають у
рамках акцентуації особистості, або повного здоров’я дитини — це пряме
показання для роботи з психокорекції.

Індивідуальна психокорекція може проводитися в рамках різних теоретичних
підходів: ігрової терапії, психодрами, когнітивної терапії, логотерапії,
нейролінгвістичного програмування (НЛП) і т.д. Застосування психоаналізу
і голотропного дихання, а також деяких видів тілесно-орієнтованої
терапії недоцільно в роботі з дітьми і підлітками, тому що вони можуть
привести до дуже негативних психологічних наслідків. Такого роду методи
вимагають високої кваліфікації психолога [20].

Гештальт-терапія розрахована в основному на роботу з групою, але можливо
її застосування в індивідуальному варіанті. Гештальт-терапія —
гуманістичний і цілісний підхід до рішення психологічних проблем, що
зв’язані з минулою життєдіяльністю і досвідом, який заважає в досягненні
цілей. Підхід орієнтований на досвід клієнта, який виявляється в момент
терапії, у безпечній обстановці.

Кінцева мета діяльності психолога і клієнта — здорове, адекватне
самовираження і рішення проблем. Засновником гештальт-терапії є Фріц
Перлині. Основними принципами психолога, який працює в руслі даної
концепції, є:

1. Цілісний підхід.

2. Концентрація уваги за рухом тіла, засобах відбиття почуттів.

3. Інтуїтивне почуття на припинення обговорення теми.

4. Формування здатності задовольнити свої потреби.

5. Здатність визначити межі контакту. Гештальт-терапія застосовується, в
основному, у роботі з підлітками, які страждають неврозами, невротичним
розвитком особистості. Відносним протипоказанням є наявність психотичних
станів, збудливої психопатії. схильність до самогубства або
аутоагрессії.

Особливого устаткування при проведенні в індивідуальному варіанті цей
стиль терапії не вимагає. У гештальт-терапії вимикаються такі механізми
невротичного розвитку особистості, які пов’язані з порушеннями меж між
особистістю і навколишнім середовищем: проекція, інтроекція, злиття,
ретрофлексія, уникнення.

Проекція — процес, при якому властивості однієї особистості,
приписуються навколишнім її людям: осудження інших людей за риси, які є
у клієнта. Проекція виявляється в негативних оцінках навколишніх,
обвинуваченні їх.

Інтроекція — присвоєння собі відносин, думок, зразків поведінки інших
людей. Виявляється в конформної поведінки, житті за законами “інших”.

Злиття — відсутність розмежувань між власним “Я” і “Я” іншої людини,
коли суб’єкт не може допустити, щ о близька їй людина має інші думки і
бажання. У мові такого суб’єкта використовується займенник “ми”; при
виявленні розходжень між собою й іншою людиною він відчуває страх,
оскільки це суперечить його переконанню в інстинктивному розумінні їм
думок і почуттів близьких людей [27].

Ретрофлексія — надлишок самоконтролю, самодисципліни і самообмеження. Це
приводить до м’язової напруги, відчуттю “клубка в горлі”,
психосоматичним захворюванням.

Уникнення — відхід від прямого контакту з іншою особистістю, надмірна
запальність, часта зміна предмету діяльності.

У процесі роботи з психокорекції психолог створює теплу і довірчу
атмосферу, пропонує клієнту згадати і пережити “тут і зараз”
переживання, які травмують. виконати визначені вправи.

Для більш успішного розуміння даного виду роботи з психокорекції
приводиться фрагмент запису спілкування психолога і підлітка.

Групова психокорекція

Для ведення груп з психокорекції бажане приміщення, у якому всі учасники
групи могли б вільно пересуватися, сидіти і бачити один одного. Якщо
передбачається проведення динамічних, тілесно-орієнтованих вправ, то
потрібно м’яке покриття на підлозі. При наявності коштів, бажане
устаткування: магнітофон, відеокамера і відеомагнітофон, що дозволяє
провести запис групового заняття з метою його наступного аналізу [19].

Проведення групових занять з психокорекції може бути успішним при
наступних станах психіки клієнта:

1) страхах,

2) заїкуватості.

3) високої агресивності,

4) порушеннях спілкування,

5) неадекватній самооцінці і соціальної дезадаптації,

6) епізодичному вживанню наркотиків. Протипоказанням для груповий роботи
з психокорекції є:

• наявність важких психічних розладів (марення, галюцинацій,
слабоумстві),

• явне рухове розгальмування,

• проблеми інтимно-особистісного характеру (сексуальні порушення,
пережиті психотравми і т.д.),

• виражена шизоїдна психопатія,

• наркоманія I-II стадії,

• активне небажання підлітка працювати в групі. При деяких станах
індивідуальна робота виявляється значно більш ефективною, чим групова.

До цих станів відносяться: нервова анорексія, нав’язливості. ритуали,
важкі форми раннього дитячого аутизму та і ін.

При проведенні груповий психокоррекційної роботи з дітьми і підлітками
бажано дотримуватися наступних принципів добору групи:

1) відносна однорідність групи за віком (різниця не більш 3 років).

2) максимальна різнорідність по акцентуаціях,

3) у дошкільників і молодших школярів можливе функціонування групи
хлопчиків і дівчаток разом, у підлітків — краще окремо:

4) у залежності від характеру групи її чисельність може бути
різноманітної, але оптимальна -5-10 чоловік;

5) бажана закритість групи (ті самі учасники працюють на всіх заняттях),
але можливі і відкриті групи (зі зміною учасників).

Наскільки добре учасники групи знайомі один з одним до початку занять,
має велике значення при деяких формах роботи, але рідко залежить від
бажань психолога; у групових заняттях можуть брати участь учні
визначеного класу, школи, пацієнти відділення лікарні і т.д. Тільки в
деяких випадках, при роботі в консультативних службах удається досягти
анонімності учасників групи. Перед початком роботи в групі обов’язковим
є проведення ретельного патопсихологічного обстеження дітей,
консультація з лікуючим лікарем даної дитини, згода самої дитини і її
батьків на таку форму роботи [62].

Отже, при роботі з наркотично залежниим людьми можна виділити такі форми
роботи як групова та індивідуальна. Кожна з форм роботи потребують
ретельної підготовки та врахування віково-психологічних особливостей
пацієнтів.

2.3. Використання програм реабілітації

Поняття реабілітації за своїм смислом і походженням означає відновлення
втраченої здатності, повернення певної якості після того, як вона з
якихось причин зазнала негативних змін. Рольова реабілітація — це
реабілітація засобами рольових методів практичної психології. В
звичайному розумінні реабілітація — це прерогатива психокорекції чи
психотерапії. Реабілітаційна педагогіка повинна поєднувати в собі
психотерапевтичні функції з традиційними цілями та завданнями навчання
та виховання, тобто не лише формувати, розвивати, а й усувати ті
перешкоди, які виникають на шляху нормального розвитку особистості.

Особистісно-рольовий підхід не новий для педагогіки. Проте, не зважаючи
на те, що рольова гра вважається одним з важливих методів навчання
(особливо, коли йдеться про вироблення професійних навичок), ще дуже
рано говорити про вичерпне використання ігрових методів в педагогіці.
Традиції застосування гри (зокрема рольової) в психотерапії набагато
солідніші, і можна говорити про рольову психотерапію як окрему галузь
практики психологічної допомоги особистості [51]. На нашу думку методи
рольової гри є дуже підходящими для поєднання терапевтичного і
педагогічного підходів і створення концепції рольової реабілітації.

Одна з найважливіших функцій психологічної ролі це її зв’язок з образом
«Я». Найважливіші ролі людини входять в структуру її особистості, а отже
від їх функціонування залежить особистісне благополуччя. З іншого боку,
через ролі можливий вплив на особистісні механізми з метою психотерапії,
психореабілітації та виховання Я-концепції, адже остання суттєвим чином
залежить від психологічних ролей людини, в першу чергу — від рольових
очікувань оточуючих [19].

Роль це не лише одна з функцій особистості, а й модель можливого «Я»
людини. Ролі можуть бути реальні та уявні, зовнішні та внутрішні.
Найрізноманітніші форми уявлення людини про себе можуть існувати в
рольовій формі, тобто втілюватися в конкретні рольові образи, які не
обов’язково відповідають реальним функціям особистості, а можуть бути
зв’язані з ідеалами, прагненнями, потребами особистості.

Найчастіше рольова реабілітація необхідна тоді, коли має місце втрата чи
порушення рольових функцій людини. Деформація чи руйнування
психологічної ролі призводить до рольової дезадаптації і потребує
психокорекції, спрямованої на відновлення нормальних рольових функцій.
Найкраще це можна зробити в ситуації штучної ролі, в ігровій ситуації.
По-перше, як вважає Г.Л.Лендрет [13], «гра — природна мова дитини, вона
є середовищем для її самовираження, в якій вона почуває себе найбільш
комфортно». По-друге, в грі дитина не боїться помилитися, бо ця помилка
не така фатальна як в реальному житті. Ігрова роль це «чернетка»
життєвої ролі і можна відпрацювати її механізми без серйозних наслідків
для життя людини і взаємин з іншими.

Рольова гра є дієвим засобом реабілітації дитини у випадку, коли та
зазнала психічної травми, переживає кризовий період, або має інші
емоційні психологічні проблеми. Виконання ролі здійснюється на двох
рівнях: поведінковому і почуттєвому. В процесі виконання ролі у дитини
виникає рольове переживання, яке поєднує інтелектуальні, моральні та
інші почуття, зв’язані з рольовим образом. Рольове переживання може
служити засобом реабілітаційного впливу як форма емоційного реагування і
як форма компенсації дисгармоній власної особистості в творчому процесі.

Важливим аспектом рольової реабілітації є зв’язок життєвих ролей людини
з життєвим світом особистості. Життєвий світ людини є певним
співвідношенням зовнішнього світу, в якому живе людина, і внутрішнього
світу її переживань, образів, відношень. Під час життєвої кризи життєвий
світ людини зазнає деформацій, а інколи (в особливо серйозних випадках)
майже повного руйнування): втрати зв’язків, зміни відношень, зникнення
звичних орієнтирів тощо. Очевидно, реабілітаційна допомога повинна
спрямовуватись на відновлення життєвого світу, точніше його внутрішньої
підструктури. Зовнішня підструктура життєвого світу знаходиться за
межами компетентності психотерапії, але навіть у разі її руйнування
(наприклад, у переселенців з Чорнобильської зони, або біженців із зон
військових конфліктів) ці втрати можна частково компенсувати змінами у
внутрішньому світі.

Людина є соціальною істотою, тому важливе місце в її світі належить
значимим іншим людям, з якими вона спілкується. Втрата когось із
близьких (смерть, розлука) це втрата частини життєвого світу, яка також
потребує психореабілітації. Чим може допомогти в цьому випадку рольова
гра? В ігровій формі можна змоделювати будь-яку ситуацію з реального
життя людини, і не просто змоделювати, а пережити всі необхідні почуття,
як це робиться, наприклад у психодрамі [27]. Таким чином відновлюються
втрачені образи, переживання, відношення. Людина компенсує дефіцит
реальних життєвих переживань рольовими переживаннями, які мають значний
терапевтичний ефект.

Рольове переживання виникає не тільки в процесі рольової гри чи
психодраматичної дії. Близький до рольового переживання стан виникає в
багатьох видах творчої діяльності людини, що супроводжується рольовою
децентрацією чи частковим перевтіленням в образи творчості. Дитина не
просто малює, вона уявляє себе на місці того персонажу, якого зображує.

Подібні почуття виникають не тільки в активній творчості, а й при
пасивному сприйнятті творчого матеріалу — читання, перегляд кіно чи
мультфільму, слухання музики тощо. Саме тому, наприклад, дитина так
любить слухати чи читати улюблені казки, переживаючи себе не місці
героїв і занурюючись в казковий світ, що на певний час стає заміною її
реального життєвого світу. Тут можна спостерігати потребу дитини у
рольовому переживанні, а не просто пізнавальну потребу, адже часто
дитина знає улюблену казку чи кінофільм майже напам’ять і нічого нового
в пізнавальному плані вже не отримує. Творчість як засіб психотерапії та
психореабілітації широко застосовується в таких терапевтичних методах,
як арттерапія, терапія творчим самовираженням [11].

Реабілітаційна діяльність дуже складна, вона вимагає зусиль фахівців
різних областей знання (у першу чергу, звичайно, психологів, соціологів,
педагогів), величезних фізичних, моральних і матеріальних витрат з боку
соціуму. Але вона необхідна, тому що усі витрати на лікування будуть
безглуздими без реалізації програми ресоціалізації. Крім того, при
успішному проведенні реабілітаційних заходів скоротяться витрати різних
суспільних ресурсів, зв’язаних із процесом реалізації кримінальної
відповідальності у відношенні споживачів наркотиків.

Метою реалізації програм реабілітації, ресоціалізації наркоманів є
усунення психологічної залежності особи від наркотичного засобу або
психотропної речовини. Для досягнення названої мети необхідно вирішити
ряд задач:

провести курс лікування від наркоманії для усунення фізичної залежності
особи від наркотику;

згладити, а поступово й усунути конфлікт, що виник між наркоманом і
соціумом;

нейтралізувати вплив на хворого з боку девіантного середовища
наркоманів, а надалі — цілком усунути його зв’язку з зазначеним
соціальним утворенням і залежність від нього;

по можливості сприяти відновленню втрачених позитивних соціальних
зв’язків наркомана (сімейних, трудових і т. д.) або надати йому допомогу
у формуванні нових;

сприяти процесові знаходження колишнім наркоманом відповідного
позитивного статусу в суспільстві, а надалі — його закріпленню, а також
процесові сублімації, тобто трансформації потяга до наркотичного або
психотропного засобу в інші інтереси, мети, прагнення.

Питання про зміст реабілітаційної діяльності є найбільш складним із всіх
і вимагає комплексного підходу, тому розглянемо його в тій мері, у який
це доступно для правового дослідження. У дослідженнях міжнародного
характеру в змісті процесу реабілітації виділяють три етапи [13].

Перший — власне реабілітація — «коло виховних, психологічних,
професійних і соціальних мір, спрямованих на те, щоб індивідуум, що
страждає лікарською залежністю, придбав здатність справлятися із
ситуаціями, що виникають у його громаді, а також на те, щоб допомогти
йому скориставшись тими можливостями, що ця громада надає людям його
віку».

Другий — спеціальна реінтеграція (ресоціалізація), що являє «остаточні
стадії процесу, що приводять до досягнення успішного результату, тобто
те, що дана людина знову стає членом громади і бере участь у її житті».

Третій — закріплення результатів, що означає «міри, спрямовані на
стабілізацію за допомогою періодичних дій результатів лікування і
реабілітації».

З запропонованою схемою реабілітації цілком можна погодитися, тим
більше, що її зміст відповідає тим задачам, що були визначені вище і
рішення яких необхідно для досягнення основної мети розглянутої
діяльності.

Однак виділення перерахованих етапів процесу реабілітації — це лише
канва, судина, що вимагає наповнення його конкретним змістом. Для
формування реальної програми реабілітації і ресоціалізації наркоманів
необхідно визначити цілком точний перелік заходів, що відповідають тієї
або інший стадії діяльності.

Переходячи до характеристики змісту деталізованої програми
реабілітаційної діяльності, слід зазначити, що вона повинна бути двох
рівнів. Перший рівень — загальна програма реабілітації, що містить у
собі докладний перелік необхідних заходів без переломлення їх через
«призму» конкретної особистості. Абстрагуючи від індивідуальності, варто
визначити, які міри можуть послужити рішенню тієї або іншої задачі і,
відповідно, скласти зміст того або іншого етапу діяльності. Другий
рівень — персональна програма реабілітації, що повинна формуватися у
відношенні кожного реабилитируемого з урахуванням його індивідуальності.
Спираючи лише на загальну програму, навряд чи можна буде домогтися
бажаних результатів. Персональна програма повинна ґрунтуватися на
усебічному вивченні особистості пацієнта, тому що не можна впливати
ідентичними способами, наприклад, на досвідчену і неосвічену людину, на
особу, що має медичну освіту і технічну і т.д. Тому складанню
персональної програми повинна передувати робота хворого з психологами,
соціологами, педагогами (якщо досліджуваний неповнолітній), медиками.

Крім того, окремо повинна бути сформована загальна програма реабілітації
і ресоціалізації неповнолітніх наркоманів, що виступає основою для
створення персональної програми у відношенні конкретного підлітка. Така
необхідність обумовлена об’єктивними передумовами: особливостями
психології підлітків, несформованістю їх психіки, нестійкістю поглядів,
схильностей, недостатнім життєвим досвідом і ін. Названі специфічні
моменти, безумовно, повинні бути враховані при складанні відповідних
програм. Не ставлячи перед собою задачу детального визначення змісту
програми реабілітації і ресоцiалiзацiї наркоманів (тому що це можливо
тільки спільними зусиллями фахівців різних профілів), назвемо лише
основні групи необхідних, на наш погляд, заходів [8].

1. Пробудження або відродження інтересу до професії, трудовій
діяльності, розвиток наявних трудових, професійних навичок, навчання
професії (якщо наркоман її не має) або нової професії.

Значення цієї групи заходів важко переоцінити. Саме в процесі соціально
корисної діяльності особа починає усвідомлювати свою суспільну
значимість, підвищується особиста самооцінка, зароджується або
відроджується почуття власного достоїнства, з’являється і накопичується
досвід життя в нормальному суспільстві. Крім того, у процесі трудової
діяльності з’являються і розвиваються позитивні соціальні зв’язки,
засновані не на загальній пагубній пристрасті, а на зовсім іншим,
схвалюваним соціумом основі.

2. Підвищення загальноосвітнього й інтелектуального рівнів. Прилучення
особи до досягнень науки, духовним цінностям, безсумнівно, буде сприяти
перетворенню його внутрішнього світу, світогляду, переосмисленню
системи, що сформувалася, ціннісних орієнтації, інтересів, переконань.
Коли ж під вплив наркотиків попадають освічені, інтелектуальні люди,
заходи цієї групи допоможуть їм знову знайти втрачене в результаті
пагубної пристрасті духовний початок.

3. Відродження зруйнованих або ослаблених позитивних соціальних зв’язків
пацієнта з родиною, друзями, трудовим або навчальним колективом, коли це
ще можливо; формування або відновлення комунікативних здібностей,
необхідних для нормального суспільного буття.

4. Творчий розвиток виявлених позитивних похилостей, здібностей,
захоплень.

Усі ці групи заходів спрямовані на рішення задач, що коштують перед
програмою реабілітації і ресоціалізації, на перетворення особистості,
перебудову її психології і переключення енергії негативного потяга особи
до споживання наркотичних засобів на соціально схвалювану діяльність і,
у кінцевому рахунку, на подолання психологічної залежності від наркотику
і психотропної речовини. Проведена на науковій основі і з урахуванням
особливостей конкретної особистості реабілітаційна діяльність не може не
дати позитивних результатів, тим більше що світовий досвід свідчить про
її раціональність і достатній рівень ефективності [3].

Практично значимим є питання про форми реалізації програми реабілітації
і ресоціалізації наркоманів. У світовій практиці найбільш поширені такі
форми, як поселення, наркоманів, що бажають позбутися від наркотичної
залежності, створювані по їхній власній ініціативі, наприклад, що
згадувалося поселення «Синанон-Хаус» у США, а також співтовариства,
комуни, формовані громадськими організаціями, об’єднаннями і
користуються державною підтримкою (наприклад, церковні притулки для
наркоманів в Угорщині). В окремих випадках програми реабілітації
реалізуються в рамках діяльності наркоамбулаторій і лікарень.

Аналізуючи питання про форми проведення реабілітаційної діяльності, не
можна не торкнутися ще одну немаловажну проблему: на яких початках варто
здійснювати реабілітацію наркозалежних – добровільних, примусових,
добровільно-примусових? Більшість реабілітаційних установ у світі діють
на основі добровільності. Наркоман, у силу певних причин звільнення, що
прийшов до висновку про необхідність, від наркозалежності, по власній
волі надходить у центр, вступає в громаду для проходження відповідної
програми. Такий варіант, безперечно, є переважаючим оскільки в даній
ситуації особа вже хоча б у якийсь мірі психологічно готова до корінної
перебудови свого існування, до зміни своєї особистості. Працювати з
таким пацієнтом буде набагато простіше, і шанси на успіх значно
підвищуються.

Фахівці Дніпропетровського обласного наркологічного диспансеру підбили
підсумки трирічного експерименту по впровадженню так називаної
«сімейної» терапії наркотичної залежності. Дніпропетровські лікарі
відзначають ефективність нового методу і рекомендують застосовувати його
колегам з інших регіонів України.

Дніпропетровські наркологи затверджують, що наркоманія часто пов’язана з
проблемами в родині, тому в терапії повинні брати участь не тільки
хворий, але і члени родини. Реабілітація триває 4-6 місяців, і виглядає
як щоденне багатогодинне спілкування з психотерапевтами. А ще з хворими
працюють такі ж наркомани, яким удалося досягти стійкої ремісії. Такі
зустрічі дають пацієнтам можливість повірити у власні сили. За три роки
проведення експерименту родинну методику випробували на собі 350 людей,
третина з них кинула наркотики.

Процес рятування від наркотичної залежності — тривалий, і не можна
проводити його так – щоб просто помістити дитину в будь-яку клініку.
Протягом усього процесу лікування вашій дитині потрібна психологічна
підтримка, у тому числі і батьківська. Навіть скоріше не тільки моральна
підтримка, а стимул — стати дорослим і цінувати свій інтелект, своє
життя. Адже якщо з вашою допомогою ваша дитина знайде своє місце в
реальному житті — вона сама буде сторонитися наркотиків, тому що тоді
вони їй будуть заважати, а не допомагати.

Отже, використання програм реабілітації сприяє усвідомленню дитиною
необхідності позбавитися від наркотичної залежності та скорішому
одужанню, поверненню до нормального життя.

2.4. Психокорекційна робота

Психологічна корекція базується на консультуванні і припускає
цілеспрямований психологічний вплив на клієнта або пацієнта з метою
приведення його психічного стану до норми у випадках діагностики в нього
яких-небудь характерологічних девіацій або особистісних аномалій, а
також для освоєння їм якої-небудь діяльності. Психологічна корекція в
клінічній психології спрямована на активне зовнішнє втручання у
формування адекватного і шуканого психічного стану людини, його
активності і щиросердечного комфорту, гармонізації його відносин із
соціальним оточенням [7].

Цілями застосування психологічної корекції (психокорекції) є
оптимізація, виправлення і приведення в норму яких-небудь психічних
функцій людини, відхилень від оптимального рівня його
індивідуально-психологічних особливостей і здібностей. Виділяється п’ять
видів стратегій психокорекції (Ю.С.Шевченко):

— психокорекція окремих психічних функцій і компонентів психіки (увага,
пам’ять, конструктивне і вербальне мислення, фонематичне сприйняття,
ручна вмілість, пізнавальна діяльність і т.д.), або корекція
особистості.

— директивна або недирективна стратегія психокорекційного впливу.

— корекція, спрямована на індивіда або сконцентрована на родині.

— психокорекція у формі індивідуальних або групових занять.

— психокорекція як компонент клінічної психотерапії в комплексному
лікуванні нервово-психічних захворювань, або як основної і ведучої метод
психологічного впливу на людину з відхиленнями в поводженні і соціальній
адаптації.

На відміну від психологічного консультування при психокорекції роль
клієнта або пацієнта виявляється не настільки активної і навіть частіше
пасивної. Корекція має на увазі вироблення нових психологічно адекватних
і вигідних навичок у процесі спеціально розроблених тренінгових програм.
Активність клієнта або пацієнта полягає лише в бажанні змінитися, але аж
ніяк не в екзистенціальній роботі над собою. Людина готова «вручити
себе» клінічному психологові або психотерапевтові для того, щоб той
заповнив наявні недоліки, виправив відхилення, прищепив нові уміння і
навички. Навіть, якщо мова йде про психокорекції особистісних або
характерологічних властивостей, то мається через, що основним способом
змін і психологічної допомоги повинний бути процес научення ефективному
прийняттю себе і реальності, а не філософське осмислення свого місця у
світі, своїх можливостей і здібностей [12].

Психокорекція на відміну від психологічного консультування використовує
як основні методи маніпулювання, формування і керування людиною, маючи
чіткі представлення про шуканий стан, рівень розвитку психічних функцій
або індивідуально-особистісних якостей. Заданими виявляються еталони й
ідеали. Людина виступає в ролі матеріалу, з якого «ліпиться» оптимальний
для нього або ідеальний для суспільства образ. Відповідальність за
психологічні зміни лягає винятково на психолога. Класичним є спектр
маніпулятивних методик: від порад Карнегі до нейролінгвістичного
програмування і різноманітних тренінгів (жіночої чарівності,
особистісного росту, сексуальний тренінг і ін.).

У клінічній психології психокорекція використовується при психологічних
проблемах, що виявляються в клієнта, що виникають у зв’язку з
характерологіченими девіаціями й особистісними аномаліями, а також при
невротичних психосоматичних розладах. Вироблення оптимальних навичок
відбувається у процесі тренінгів, серед яких найбільш відомими є:
аутотренінг, поведінкова (біхевіоральна) терапія, нейролингвістичне
програмування, психодрама, трансактний аналіз (E.Bern) [10].

Аутогенне тренування (аутотренінг) є методикою, що спрямована на
оволодіння навичками психічної саморегуляції за допомогою релаксаційних
способів. Під релаксацією (розслабленням) розуміється стан пильнування,
що характеризується зниженою психофізіологічною активністю, що
відчувається або у всьому організмі, або в будь-якій його системі. У
клінічній психології, особливо при психосоматичних розладах і
захворюваннях використовуються такі різновиди як власне аутогенне
тренування з нервово-м’язовою релаксацією і методика біологічно
зворотного зв’язку.

При прогресивній м’язовій релаксації відбувається навчання людини
контролюванню стану м’язів і введенню в стан релаксації (розслаблення) у
визначених групах м’язів з метою зняття вторинної емоційної напруги.
Аутогенне тренування проводиться в кілька етапів, спрямованим на
освоєння вправ по ослабленню нервово-м’язової напруги до конкретного
м’яза або групи м’язів, з наступним становленням «звички відпочивати».

Методика біологічно зворотного зв’язку побудована за принципом
умовно-рефлекторного закріплення навички змінювати свій соматичний стан
при контролюванні його за допомогою різних приладів [10].

У процесі тренінгу пацієнт самостійно контролює за допомогою приладу
біологічне функціонування його організму (від швидкості протікання
елементарних біохімічних реакцій до складних видів діяльності) і
навчається змінювати його, застосовуючи різні способи саморегуляції.
Виділяють наступні типи біологічного зворотного зв’язку (Александров):

електроміографічний бізворотній зв’язок

температурний бізворотній зв’язок

електрошкірний бізворотній зв’язок

електроенцефалографічний бізворотній зв’язок

При електроміографичному бізворотньому зв’язку відбувається научіння
процесу розслаблення конкретного м’яза або груп м’язів, а також
загальної релаксації. Методика температурного біологічного зворотного
зв’язку дозволяє знайти навички розширення і звуження периферичних
судин, що приводить до зміни температури кінцівок і тіла. Електрошкірний
бізворотній зв’язок дає можливість навчитися контролювати
шкірно-гальванічні реакції, впливаючи на симпатичну нервову активність.
При електроенцефалографічному бізворотньому зв’язку відбувається
формування навичок зміни біоелектричної активності головного мозку за
допомогою зміни співвідношення хвиль різної частоти і, у першу чергу,
збільшення альфа-активності для зниження рівня збудливості і заспокоєння
[12].

Поведінкова психотерапія буяє методиками, заснованими на виробленні
умовно-рефлекторної діяльності з метою купірування психопатологічної
симптоматики або навичок адекватних звичок замість неадекватним,
невротичним. Найбільш відомими методиками є методики «систематичної
десенсибілізації» і «парадоксальної інтенції», застосовувані для
лікування нав’язливих страхів. При «систематичній десенсибілізації»
відбувається занурення людини в ситуацію, що викликає страх (уявлюваним
або реальне) з формуванням нової адекватної реакції на ситуацію і
загасанням старої хворобливої. Методика, названа «парадоксальною
інтенцією», спрямована на зміну відношення пацієнта до фобій за рахунок
«перекидання» цього відношення і доведення ситуації до абсурду. Задача
парадоксальної інтенції – позбавити емоційно негативного підкріплення
страхів, замінивши них на іронію і гумор.

Нейролінгвістичне програмування являє собою систему психологічних
маніпуляцій на підставі вивчення лінгвістичної позначки-моделі людини,
суть якого укладена у визнанні шаблонності для кожної групи людей або
однієї людини лінгвістичної системи пізнання світу і самого себе,
вираження почуттів і рішення проблем. Для цього в нейролінгвістичному
програмуванні (НЛП) існує поняття модальності — найбільш типового і
характерному для індивіда способі сприйняття і відображення навколишньої
реальності. Виділяють три різновиди модальності: візуальна, аудіальна і
кінестетична. Після виявлення домінуючої модальності людини
передбачається корекція його поводження, що може самою людиною
усвідомлюватися або не усвідомлюватися. У першому випадку можна говорити
про керування індивідом, у другому — про маніпулювання їм за допомогою
вербальних і невербальних методів. Метою програмування є вироблення
визначеної стратегії поводженні, бажаної для людини або оточення [13].

Отже, при роботі з наркотично залежниим людьми можна виділити такі форми
роботи як групова та індивідуальна. Кожна з форм роботи потребують
ретельної підготовки та врахування віково-психологічних особливостей
пацієнтів. Використання програм реабілітації сприяє усвідомленню дитиною
необхідності позбавитися від наркотичної залежності та скорішому
одужанню, поверненню до нормального життя. Психокорекційна робота
базується перш за все на консультуванні та передбачає цілеспрямований
психологічний вплив на пацієнта. Психологічна корекція спрямована на
адекватне втручання психічного стану людини.

ВИСНОВКИ

Зі сказаного вище можна зробити наступні узагальнення:

До чинників наркотичної залежності можна віднести: соціальні,
біологічні, психологічні та медичні. Важливим у розумінні причин
залежності є відносний внесок кожного фактора в залежності від
соціального настрою суспільства, особливостей культурних традицій і
звичаїв, етнічної своєрідності населення, характеру і властивостей
наркотику і, нарешті, етапу розвитку пристрасті. Таким чином, провідними
можуть ставати то одна, то інша група факторів.

Соціальна робота з наркотично зележними передбачає використання методів
психологічної роботи.

Психологі?чна реабіліта?ція — комплекс заходів реабілітаційної
(відновлювальної) медицини спрямованих на відновлення психічних та
фізичних сил в людини, яка перенесла психічне захворювання до
контрольного рівня, тобто здатності працювати.

Реабілітаційні заходи проводять для відновлення позитивного відношення
хворого до родини, суспільства, життя та попередження формування
психічного дефекта у хворого зі схильністю до самоізолювання. Тривале
активне лікування хворого приводить до компенсації психічного стану, що
дає можливість хворому тримати під власним контролем остаточні прояви
своєї хвороби. На цьому етапі проводять стимуляцію соціальної активності
хворого з метою відновлення соціальних зв’язків з оточенням.

Реабілітаційна діяльність дуже складна, вона вимагає зусиль фахівців
різних областей знання (у першу чергу, звичайно, психологів, соціологів,
педагогів), величезних фізичних, моральних і матеріальних витрат з боку
соціуму. Але вона необхідна, тому що усі витрати на лікування будуть
безглуздими без реалізації програми ресоціалізації. Крім того, при
успішному проведенні реабілітаційних заходів скоротяться витрати різних
суспільних ресурсів, зв’язаних із процесом реалізації кримінальної
відповідальності у відношенні споживачів наркотиків.

На сучасному етапі розвитку суспільства та медицини значного поширення
набуває напрямок лікування – психотерапія. Актуальними завданням
сучасної психотерапії є подальший розвиток і узагальнення результатів
теоретичного дослідження та накопичення емпіричних матеріалів
досліджень.

Основними формами роботи психолога в психоневрологічних закладах є:
групова та індивідуальна. При виявленні захворювання певної групи
використовуються специфічні та загальні методи психотерапії. В
організації психотерапевтичної допомоги важливого значення набувають
особливості пацієнта, психологічні фактори захворювання, нозологічна
приналежність хвороби та її етапи, організаційні рамки психотерапії.
Однією з прогресивних тенденцій розвитку клінічної психотерапії
являється поєднання її з іншими видами лікування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Бабаян Э. А., Гонопольский М. Х. Учебное пособие по наркологии. — М.:
Медицина, 1981. — 304 с.

Блейхер В.М., Крук И.В. Патопсихологическая диагностика. — К.: Здоров’я,
1986. — 280 с.

Бурлачук Л.Ф. Исследование личности в клинической психологии. – К.:
Здоров’я, 1979. – 183 с.

Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика: Учебник. – СПб.: Питер, 2002. – 352 с.

Вилкс А.Я. Наркотизм среди молодёжи. // За здоровый образ жизни (борьба
с социальными болезнями). — М.: Институт социологии АН СССР, 1991. — Кн.
1. — С. 73–85.

Габиани А. А. Кто такие наркоманы? // Социологические исследования. —
1992. — № 2. — С. 78–83.

Габиани А. А. На краю пропасти: наркомания и наркоманы. — М.: Мысль,
1990. — 220 с.

Гилинский Я.И. Наркотизм: мифы и реальность. // Молодёжь. Цифры, факты,
мнения. — 1996. — № 1. — С. 80 – 84.

Зешарник Б.В., Братусь Б.С. Очерки по психологии аномального развития
личности. – Г.,1980. – 242 с.

Карпенко З.С. Аксіопсихологія особистості. — К.: ТОВ «Міжнародна
фінансова агенція», 1998 – 216 с.

Кесельман Л.Е. Социальные координаты наркотизма. — СПб: СПбФ ИС РАН,
1998. — 120 с.

Козаченко А.В., Мирошниченко Н.А. Предмет наркотизма. — Николаев–Одесса:
Тетра, 1999. — 64 с.

Колесов Д. В., Турцевич С.В. Наркотизм: сущность и профилактика. — М.:
Знание, 1988. — 48 с.

Колесов Д.В. Эволюция психики и природа наркотизма. — М.: Педагогика,
1991. — 312 с.

Короленко Ц.П., Донских Т.А. Семь путей к катастрофе. — Новосибирск:
Наука, 1990. — 154 с.

Личко А. Е. Наркотизм (употребление наркотиков) и подростковая
наркомания. // Психопатии и акцентуации характера у подростков. —
С.-Пб.: Медицина, 2003. — С. 61–70.

Личко А. Е., Битенский В. С. Подростковая наркология: Руководство. — Л.:
Медицина, 1991. — 304 с.

Михлин В.М., Дюбин Е.А. Осторожно: белая смерть. — Кишинёв: Штиица,
1989. — 53 с.

Молодёжь и наркотики (социология наркотизма). / Под ред. В.А. Соболева,
И.П. Рущенко. — Харьков: Торсинг, 2000. — 432 с.

Немов Р.С. Психология. Кн. 3. Экспериментальная педагогическая
психология и психодиагностика. – М.: Просвещение, 1995. – 508 с.

Общая психодиагностика. / Под ред. Бодалева А.А., Столина В.В. – М.:
Речь, 2001. – 261 с.

Организационные и тактические вопросы профилактики наркотизма:
Методические рекомендации. / Под ред. В.К. Панкина — М.: ГУ УР МВД СССР,
1988. — 55 с.

Патяева Е.Ю. Ситуативное развитие и уровни мотивации. // Вест. Моск.
ун-та. — Сер. 14: Психология. – 1983. — № 4. – С. 100 – 117.

Петрий П.В. Духовные ценности. – М.: Академия, 1998. – 114 с.

Полуэктова Н.М., Яковлева И.В. Проблемы диагностирования
профессиональной пригодности к социальной работе. // Вести СПбГУ. – 1999
– № 3. – С. 47-58.

Проективная психология / Пер. с англ. – М.: ЭКСМО, 2000. – 528 с.

Рущенко І.П. Соціологія злочинності. — Харків: Національний університет
внутрішніх справ, 2006. — 370 с.

Соколова Е.Т. Проективные методы исследования личности. – М.: МГУ, 1980.
– 301 с.

Фридман Л. С., Флеминг Н. Ф., Робертс Д. Г., Хайман С. Е. Наркология /
Пер. с англ. — М.–СПб: Бином–Невский Диалект, 1998. — 318 с.

Харабед К. В. Преступность и наркотизм. — М.: Юридическая литература,
1996. — 44 с.

Шабанов П.Д., Штакельберг О.Ю. Наркомании: патопсихология, клиника,
реабилитация. / Под ред. А. Я. Гриненко. — СПб: Лань, 2000. — 368 с.

PAGE

PAGE 43

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *