Поняття про морфологічні та синтаксичні мовні норми

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Поняття про морфологічні та синтаксичні

мовні норми”

ПЛАН

Вступ

1. Історія розвитку поняття норми

2. Ознаки літературної норми

3. Типологія мовних норм

4. Синтаксичні норми, їх кодифікація

5. Морфологічні мовні норми

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Українська мова- нормована.

Норми (від лат. norma- правило, взірець) — це сукупність визначених
правил, яким підпорядковуються вимова і вибір слів в мові, використання
граматичних форм, складання речень та ін.

Норми сучасної літературної мови поділяються на фонетичні, лексико-
фразеологічні, словоскладальні, морфологічні, синтаксичні і стилістичні.

Вони устанавлюють:

• фонетичні — правила вимовляння звуків і ставлення наголосу (вивчаються
в фонетиці і орфіоепії);

• лексико-фразеологічні — норми вживання слів і фразеологізмів у
властивих їм значеннях (вивчаються в лексиці і фразеології);

• слово-складальні- правила складання слів і способів їх творення
(вивчаються в словотворенні);

• морфологічні — норми вживання слів у випадку їх видозмінювання
(відмінювання іменних частин мови, займенника, дієприкметника і дієслова
— вивчаються в морфології);

• синтаксичні — правила побудування так званих синтаксичних конструкцій
— словосполучень і речень (вивчаються в синтаксисі);

• стилістичні — норми використання різними мовними стилями властивих їм
мовних засобів (вивчаються в стилістиці).

1. Історія розвитку поняття норми

Центральне поняття теорії культури мови — норма лiтературної мови в її
конкретно-iсторичному виявi. Це одна з найскладніших проблем,
багатовимірність якої визначається фактами iсторичними,
культурно-соціологічними і власне лінгвістичними.

У переважній більшості мовознавчих досліджень природа й обсяг поняття
норми не розглядаються, автори користуються цим терміном як чимось
наперед даним, очевидно, вважаючи, що поняття норми всім відоме,
принаймні інтуїтивно, і найчастіше його ніяк не диференціюють. Коли ж
узяти праці, де наводиться визначення, що таке «норма», то одразу бачимо
досить значні відмінності в наукових дефініціях цього поняття. Ці
відмінності залежать від різного підходу до проблеми нормативності: чи з
погляду загальної теорії мови, чи з погляду теорії культури мови, чи із
практичних міркувань мовної культури. Таким чином, у поняття «норма»
часто вкладається неоднаковий зміст. Проте різні визначення норми
потребують узгодження, що сприятиме уточненню обсягу поняття «норми» і
розробці його змісту.

Заслугою представників Празького лінгвістичного гуртка є вивчення норми
як поняття лінгвосоціологічного і конкретноісторичного. Норма
визначалась як сукупність структурних засобів, регулярно уживаних певним
мовним колективом. Спостереження над змінами норми в часі і в її
функціональній варіативності дало змогу осмислити її діалектичну суть і
власне мовну природу. Чеська (а почасти і словацька) теорія виходить з
основних ідей, понять, визначених ще Б. Гавранеком. Значний вплив має
теорія норми Л. Єльмслева і Е. Косеріу, вперше представлена у 1952 році,
знову поглиблена й уточнена у 1969 році.

Ще в середині 50-х років російський мовознавець С. Ожегов сформулював
досить поширену дефініцію норми: «Норма — це сукупність найбільш
придатних («правильних», «кращих») для обслуговування суспільства
засобів мови, які складаються як результат добору мовних елементів… з
існуючих, наявних, утворюваних знову чи добутих з пасивного запасу
минулого в процесі соціальної, в широкому розумінні, оцінки цих
елементів» (Ожегов, 1955, 15).

В. Іцкович дає своє визначення норми: «Норма — це об’єктивно існуючі в
даний час у даному мовному колективі значення слів, їх фонетична
структура, моделі словотворення і словозміни і їх реальне наповнення,
моделі синтаксичних одиниць — словосполучень, речень — в їх ідеальному
наповненні»(Ицкович, 1968, 5). Тут, природно, виникає запитання: чим же,
у такому випадку, норма відрізняється від самої структури мови? Правда,
далі В. Іцкович пропонує цікавий поділ норм на два типи. Перший тип —
норми, які визначаються системою російської мови на відміну від систем
інших мов. Ці норми обов’язкові, не знають винятків. Їх порушення
означає вихід за межі можливостей, які надає система, тобто не тільки за
межі того, що реально існує у мові, але й за межі того, що в ній може
бути. Інакше кажучи, порушення цих норм означає вживання утворень не
тільки неіснуючих, але й неможливих у даній мові.

Другий тип норм — це норми, які визначаються структурою мови, норми, які
накладають обмеження на можливості, що надає система. Ці норми також є
обов’язковими, але відхилення від них інколи не таке очевидне, як
порушення норм першого типу: у тих випадках, коли мовець вживає форму чи
конструкцію, яка допускається системою мови, але відсутню в її
структурі, він користується утворенням, що врешті теоретично не
суперечить основним законам даної мови, він вживає те, чого немає в
мові, але що могло б у ній бути. Ці два типи норм ототожнюються з
внутрішнім «об’єктивним» аспектом норми, на відміну від зовнішнього,
«аксіологічного» аспекту норми, пов’язаного з прийняттям тих чи інших
засобів мовного вираження як правильного, зразкового.

Пізніші формулювання більшою чи меншою мірою ґрунтувалися на визначенні
норми С. Ожеговим. Детальний аналіз висловлювань про норму міститься у
збірнику Інституту російської мови «Актуальные проблемы культуры речи»
(АПКР, 1970). У ньому простежується еволюція поглядів на норму за
останні 60-70 років і поряд зі зведенням існуючих визначень пропонуються
нові, уточнені визначення.

Сьогодні теоретичні проблеми мовної норми досліджуються у різних
лінгвістичних центрах (ПНСЛЯ, 1976; Абрэмбска-Яблонска, 1972; Падлужны,
1973; Cienkowski, 1978; НЗЛ, 1988).

Незалежно від різниці у поглядах окремих мовознавців і цілих
лінгвістичних шкіл (української, російської, празької, польської та ін.)
усі дефініції норми так чи інакше неодмінно вказують на її суспільний
характер. Суспільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж
суспільний характер мови. Мовна норма нерозривно пов’язана з якимось
колективом мовців, а на вищому щаблі — як норма літературної мови — з
певним людським суспільством, з усіма його інституціями аж до держави
включно. З цього насамперед випливає, що кожна мова може мати не одну, а
кілька норм, або кілька територіальних чи соціально-групових варіантів
норми, а це дуже важливо для розуміння процесу формування літературної
мови та її функціонування у певному соціумі.

Ще більшу залежність від суспільно-історичних факторів виявляє
літературна норма як відібрана і соціально закріплена частина
«загальномовної» норми. На основі формулювань С.Ожегова, Ю.Бєльчикова та
французького вченого Ж.Марузо М.Пилинський виводить найбільш прийнятне
для нас визначення літературної норми. «Норма літературної мови — це
реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що
відповідає системі і нормі мови і становить єдину можливість або
найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний
суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів
загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування» (Пилинський,
19761, 94).

Імпліцитно норма виступає у вигляді зразка, чи, точніше, текстів, які
вважаються зразковими. У цій своїй іпостасі норма виявляється у неявній,
несформульованій, неописаній формі, становить, так би мовити, річ у
собі. При цьому вплив подібних текстів підтримується загальним
вживанням. Експліцитно, у явному вигляді, сформульованою, норма постає
перед носіями мови в кодифікації.

 

2. Ознаки літературної норми

Визначальною ознакою літературної норми у порівнянні з нормою
нелітературного утворення (наприклад, діалекту), що відзначав ще Б.
Гавранек у 1938 році, є з мовного погляду її впорядкована структура і
внутрішня диференціація (відповідність системі мови), а з соціального
погляду — більш високий ступінь її загальнообов’язковості. Сучасна
лінгвістика висунула на перший план співвідношення понять «норми» і
«системи» (чи «структури» мови). Найбільш яскраво це виявилося в
теоретичних побудовах Л. Єльмслева і Е. Косеріу.

У мовознавчій літературі обговорення проблем норми весь час пов’язується
з трьома основними поняттями — «система мови», «норма мови» і
«літературна норма». На підставі залученої ним наукової літератури М.
Пилинський у вигляді схем визначає спiввідношення між цими поняттями
(Пилинський, 19761, 90).

Норма, за Е. Косеріу, з певного погляду є вужчою, ніж система. Адже
система — це «система можливостей», а далеко не всі можливості
реалізуються в нормі. Літературна норма відповідно є ще вужчою і
розглядається як певна частина мовних норм, «деяка сукупність
колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному
етапі його розвитку, що усвідомлюється ним як правильні і зразкові».
Така схема відношень є цілком логічною, хоча і трохи спрощеною. Тут не
враховано, наприклад, співвідношення з мовленням.

Культура мови має справу з конкретними мовними фактами. Серед них є
найістотніші для даної мови, які відбивають основні її характерні риси.
Це, зокрема, звучання фонем у їх сильних позиціях, основні граматичні
морфеми, основний лексичний склад мови та ін. Такі факти розглядають як
найбільш незмінну і суттєву частину норми. Це обов’язкові «системні»
норми, які часто становлять «єдину можливість» і не мають або майже не
мають винятків. Сукупність цих норм не тотожна системі мови, але дає
найповніше і найточніше уявлення про неї. Отже, умовно системні норми
можна вважати системою мови. Це відповідає і наведеним вище словам Е.
Косеріу про те, що норма з певного погляду ширша за систему, оскільки
вона містить більшу кількість ознак. Цілком природно, що система в
такому розумінні повністю входить і в поняття літературної норми, бо всі
основні «системні» ознаки в першу чергу будуть відібрані як правильні і
зразкові. При такому підході до термінів «система», «норма» і
«літературна норма» взаємовідношення між цими поняттями будуть уже інші,
ніж у попередній схемі.

Ця схема добре відбиває залежність літературної норми насамперед від
мовної системи, цілком відповідає тим основним завданням, які ставить
перед собою культура мови: додержання насамперед системних норм, а вже
потім і всіх інших.

Недолік визначення норми в Е. Косеріу як обов’язкової реалізації системи
деякі мовознавці вбачають у її статичності. Таке розуміння виключає з
норми потенційність, яка таким чином приписується тільки системі. Л.
Скворцов розширює поняття норми, розрізняючи норму реалізовану (втілену)
(вона ототожнюється з нормою в розумінні Е. Косеріу) і потенційну (яка
може бути реалізована, невтілену). Реалізована норма складається з двох
частин: 1) актуалізована частина (сучасна, продуктивна, активно-діюча,
добре усвідомлювана і практично кодифікована) і 2) неактуалізована
частина (до неї включаються архаїзми, варіанти норми, що старіють, а
також рідко вживані варіанти, дублети і т. ін.). Норма, яка може бути
реалізована, в свою чергу також розпадається на дві частини: 1)
неологізми і новоутворення, які стають нормою, на різних рівнях мови і
2) принципово некодифікована сфера мовленнєвої діяльності
(індивідуальні, оказіональні, створювані на випадок і т. ін., але
необхідні у процесі спілкування утворення (Скворцов, 1980, 28). Таке
розуміння перешкоджає ототожненню норми літературної мови з уявленням
про ідеальний недосяжний зразок, воно перебуває також у відповідності з
динамічністю норми.

Народження тексту визначається, як бачимо, системою мови і нормою та
узусом, що накладаються на неї, а з іншого боку, зовсім незалежною від
мови і неконтрольованою нею ситуацією.

Практично майже кожен текст містить лінгвістичні одиниці (надфразові
елементи, реченнєві структури, словосполучення, а інколи й
слова-неологізми), які не передбачені ні системою, ні нормою, ні узусом
мови. Якщо ці одиниці і зв’язки з’являються систематично у мовленні, то
вони врешті-решт проникають в узус, звідки переміщаються в норму, що, в
свою чергу, може привести до перебудови системи. Отже, змінам в узусі,
нормі і системі мови завжди передує факт мовлення.

Норма виконує роль фільтра не тільки при рухові від системи мови до
мовлення, тобто при реалізації системи. Вона фільтрує також накопичені у
мовленнєвих актах (і текстах) й узагальнені узусом зміни, перш ніж ті
зміни потраплять у систему.

Стосовно мовної системи літературна норма характеризується стабільністю,
відносною єдністю, що забезпечує функціонування літературної мови.
Ознака і вимога єдності літературної норми випливає з надтериторіального
характеру літературної мови, що особливо важливо для української мови.
«Нормальний хід розвитку кожної мови такий, що старі, давно вживані
слова, звороти й конструкції відмирають не враз, а живуть часто сотні
літ, помалу гублять своє первісне значення, відмінюють його й стають
привичними шаблонами, тими відомими з дитячих літ образами, що
полегшують нам процес сприймання нового й заощаджують тим психічну
енергію» (Гладкий, 1927, 70). Отже, вимогу стабільності слід узгодити з
природною мінливістю, яка властива мові як соціальному явищу історичного
характеру. Цьому відповідає принцип еластичної (гнучкої) стабільності
(pruzna stabilita), сформульований ще В. Матезіусом у 1932 році
(Матезиус, 1967, 381), а також принцип динамічності, яким послуговуються
в українському мовознавстві.

Залежні від численних суспільних і мовних причин, процеси становлення
літературної норми, вияви варіантних норм, «старіння» і зміни в нормах
все ще видаються з першого погляду значною мірою стихійними. Це
пояснюється складністю цих процесів, про що свідчать окремі ґрунтовні
дослідження норм окремих періодів розвитку української літературної мови
або окремих її стилів.

Конкретні мовні норми мають різну стійкість, міцність. Є норми, які в
принципі не порушуються носіями мови. Наприклад, ніхто не помиляється у
відмінюванні значної частини лексем, при визначенні родової належності
багатьох іменників, в узгодженні прикметника з іменником і т. д. Стійкі
норми зберігають стійкість мови. Однак мова живе і розвивається. Її
життя здійснюється як у діахронії (одні норми відходять у минуле, інші
народжуються), так і в синхронії (змагаються між собою різні варіанти,
які претендують стати одною нормою).

Дуже активно під безпосереднім впливом живомовної стихії відбувається
проникнення в літературну мову нових наголосів, які починають вживатися
паралельно зі старими нормативними, а інколи й повністю їх витісняють.

Найбільш стійкою літературна норма є на синтаксичному рівні. Її
еволюційний розвиток зумовлений перш за все потребами суспільної
комунікації, причому значні зміни відбуваються не в самому наборі
синтаксичних засобів, а в способі й частоті вживання цих засобів.

Лексика, як найрухливіша складова частина (рівень) мовної системи, тісно
пов’язана із суспільно-історичним розвитком народу. Слова з’являються
услід за новими предметами і явищами, коли виникає потреба їх номінації,
і поступово зникають разом з ними або набувають нових значень.

3. Типологія мовних норм

Норми літературної мови регулюють функціональне варіювання, вибір
парадигматичних і синтагматичних варіантів на різних рівнях мовної
структури. Широко розповсюджена (і теоретично й практично необхідна)
класифікація норм за співвіднесеністю їх з різними рівнями мовної
ієрархії (Пор.: Бабич, 1990, 70-71; КУМ, 1990, 8; Доленко, Дацюк,
Кващук, 1987, 6-7; Головин, 1988, 48 — 49). Вiдповiдно розрiзняємо такі
структурно-мовні типи норм: 1) орфоепічні норми (вимова); 2)
акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); 3)
лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків,
закономірності лексичної сполучуваності); 4) словотвірні норми
(регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);
5) морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми
слова і варіантів її поєднання з іншими словами); 6) синтаксичні норми
(регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень); 7)
стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у
конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування); 8)
орфографічні норми (написання слів); 9) пунктуаційні норми (вживання
розділових знаків).

Кожен із названих структурно-мовних типів норм знайшов відображення у
правилах, зафіксованих у правописних кодексах літературної мови,
словниках. Звичайно, правила літературної мови вужчі за її норми. При
ототожненні норми з правилами значною мірою втрачається об’єктивний
характер норми. Адже правила, які залежать від ступеня нашого знання про
мову і цілого ряду позамовних факторів, є досить змінними. Правила, або
регламентації, — це відбиття в нашій свідомості реальних мовних норм, а
не сама норма. Мовці, які вільно володі- ють тією чи іншою мовою,
«впорядковують» своє мовлення не за правилами, а за реальною нормою як
зразком (що й лежить в основі так званого «чуття мови», властивого всім
мовцям без винятку.

Запропонована класифікація стосовно норми є не внутрішньою, а
зовнішньою. Типологія, яка є для норм внутрішньою, ґрунтується на
суттєвій для норм ознаці — «міцності» норм, «ступені обов’язковості і
широті дії» (Виноградов В.В., 1955, 57–58). Інша класифікація
співвідносить різні норми з різноманітними формами існування мови. У
цьому випадку встановлюється епінорма (норма кодифікованої літературної
мови) та різні алонорми (Виноградов В.А., 1983).

Iснують інші типології мовної норми. В.Кодухов називає типами мовної
норми узус, літературну мову і стиль. Узус визначається як елементарна
форма існування й функціонування мови, що її можна спостерігати при
будь-якому спілкуванні. Літературна мова — це оброблена і зразкова форма
мови етнічного колективу, якій належить центральне місце серед усіх форм
існування й функціонування мови, її називають головною нормою. Стиль
мови — це комунікативний і функціональний різновид мовної норми.

У лінгвістичній літературі розрізняють ще імперативні та диспозитивні
норми. Імперативні (тобто строго обов’язкові) норми — це такі, порушення
яких розцінюється як слабке володіння мовою (наприклад, порушення норм
відмінювання, дієвідмінювання чи належності до граматичного роду). Такі
норми не допускають варіантів, а будь-які інші реалізації розцінюються
як неправильні. Норми диспозитивні (не строго обов’язкові) допускають
варіанти — стилістично марковані або цілком нейтральні (варіативні
норми). Л.Скворцов дає таку дефініцію диспозитивним нормам:
«Диспозитивні норми у мові — це ті рекомендації, які даються з огляду на
структуру чи виступають як наслідок тих чи інших теоретичних передумов
(часто із свідомими допусками і схематизаціями). Імперативні норми
змінюються разом з мовою; диспозитивні — уточнюються, видозмінюються чи
відміняються при чергових акціях нормалізації (кодифікації)».

4. Синтаксичні норми, їх кодифікація

Синтаксичні мовні норми — правила побудування так званих синтаксичних
конструкцій — словосполучень і речень (вивчаються в синтаксисі);

Синтаксичні норми залишаються однією із найменш досліджених ділянок
граматичної системи української мови. Це частково зумовлено тим, що для
вивірених і обґрунтованих рекомендацій дослідник повинен мати в своєму
розпорядженні значний фактичний матеріал, який би репрезентував
синтаксичну структуру текстів різної функціональної спрямованості,
різних авторів і на різних синхронних зрізах.

Процес нормування синтаксичної сполучуваності ускладнюється й тим, що у
сфері синтаксичних зв’язків між словами надзвичайно розвинена
варіантність.

Надати перевагу одній структурі над іншою або ж виявити її нормативний
чи ненормативний характер можна лише на основі комплексного аналізу
значного фактичного матеріалу. Це допоможе об’єктивізувати характер
синтаксичної норми і вбереже дослідника від поспішних висновків та
рекомендацій.

Розвиток синтаксичної варіантності зумовлений як внутрішньосистемними
чинниками (дія структурно-семантичної аналогії), так і зовнішніми (вплив
граматичної системи іншої мови).

Для тих мов, що розвиваються природно, без нав’язливого диктату чужої
граматичної структури, основні причини змін і хитань у виборі керованого
слова кореняться всередині самої системи мови. Тому все, що є в мові,
має свої об’єктивні причини, і завдання лінгвіста ( відібрати ті факти
мовної реалізації, які на даному етапі свого розвитку суспільство вважає
правильними і зразковими. Зовнішні чинники, що можуть розхитувати
усталені норми, є “тимчасовими, минущими”, що “лише активізують
можливості, запрограмовані системою мови”1. Інакше виглядає справа в
українській мові, яка в умовах бездержавності була насильницьки
приречена функціонувати упродовж віків у силовому полі чужої граматичної
системи. Саме тривалий вплив російської мови спричинив помітну
деформацію української синтаксичної системи.

В українській лексикографії відсутні поки що спеціальні видання, які б
кодифікували синтаксичну сполучуваність лексем, тому найважливішим
джерелом синтаксичних норм виступають тлумачні та перекладні словники.
Наприклад, у передмові до “Словника української мови“ зазначено, що він
залишається тлумачно-нормативним виданням, і це досягнуто ілюстраціями,
які “дають живі приклади правильного вживання слів та підтверджують їх
стилістичну характеристику”. Очевидно, це стосується і синтаксичних
характеристик, що супроводжують ту чи іншу лексему.

Дослідники неодноразово вже вказували на те, що в словниках синтаксичні
норми відображені лише принагідно. Наприклад, особливості керування
вказано здебільшого при дієсловах, а синтаксичні властивості іменних
частин мови відображені слабо, синтаксичні позначки часто є неповними,
подані непослідовно, внаслідок чого слова з однаковими синтаксичними
властивостями часто мають різні синтаксичні характеристики. Але
найважливіше, що вимагає з’ясування, ? наскільки об’єктивними є
відображені в словнику синтаксичні норми.

$

|

a

»

$

\

E a

|

/, твори О. Грибоєдова, О. Пушкіна, В. Бєлінського, М. Чернишевського,
М. Горького, В. Маяковського, М. Шолохова, перекладені з російської
мови підручники, посібники і науково-популярні видання. Українську
джерельну базу засвідчують твори, мовно-стильова якість яких не завжди
висока. Ілюстративний матеріал насичений конструкціями, які копіюють
керування співвідносних російських дієслів і нівелюють синтаксичну
специфіку української мови. Порівняй: День за днем і вона потроху
опанувала тією премудрістю (треба: ту премудрість) ( (В. Речмедін ( V,
702). Він звик здавна радіти кожному слову Гоголька і не зраджував цій
звичці (треба: цю звичку); уважно вслухався в зміст написаного,
милувався своїм молодим другом (О. Полторацький ? ІІІ, 696). Магда
зрозуміла, що над нею (треба: з неї) покепкували (Ю.Збанацький). Над
Шмалієнком (треба: зі Шмалієнка) Цимбал завжди глузує (І. Багмут ( ІІ,
87) та ін.

Свого часу Б. Антоненко-Давидович, порушивши питання про потребу
спільної боротьби письменників і лінгвістів за високу культуру
української мови, не без підстав критикував тих мовознавців, які
виправдовувалися, що “письменники пишуть твори, а укладачі словників
беруть із цих творів слова, записують їх у картотеку, потім переносять у
словники”. “Тут само собою виникає питання, ( писав він, ( а хто й коли
змушував чи змушує укладачів безоглядно тягти до словників усякий
непотріб? Та працівники, що записують до картотеки слова, ( не збирачі
утилю, яким байдуже, що збирати й як, аби збирати, а ( науковці, яким
рекомендується не тільки добре знати основні лексичні, синтаксичні й
фразеологічні норми тої мови, над якою вони працюють, а й визначатися
чуттям мови, вміти елементарно розрізняти, що в тому чи іншому тексті є
природне, органічне для мови, а що ( штучне або скальковане. Не можна-бо
приглухуватому або й зовсім глухому доручати перевіряти нотний запис
щойно проспіваної пісні!”.

Низька мовна якість літературного джерела спотворює наші уявленя про
характер синтаксичного ладу української мови. Влучно про це писав М.
Рильський у своїй “Розмові про мову”: “Синтакса наших письменників
збивається раз у раз на просте калькування, механічне відтворення (
слово по слову ( російських зворотів. Ми глибоко шануємо мову Пушкіна і
Толстого, […] але ж хіба це дає нам підставу заперечувати, що мова
Шевченка і Лесі Українки має свій запах, свій колорит і що секрет того
запаху й колориту полягає передовсім у синтаксі, у своєрідному
комбінуванні, розкладі, керуванні, погодженні слів”. І наводив серед
інших і такий приклад: “Сміятися над ким” теж звило собі тепленьке
кубельце в нашім письменстві, і хоча тут хтось би міг послатись на
приклад Шевченка (“а над нею, молодою, поганець сміється”), але ж уся
мовна і літературна практика промовляють за конструкцію “сміятися з
кого”.

Тлумачний словник української мови подає при дієсловах сміятися,
насміятися, посміятися, насміхатися, глумитися, знущатися, кепкувати,
кпити паралельні керовані форми ( з кого і над ким, причому в одних
випадках зазначено, що форма над ким уживається рідше або рідко, а в
інших ( обидві форми подано як рівноправні (порівн.: насміхатися ( з
кого, рідше над ким, але глумитися ( з кого, над ким). Дехто з
мовознавців поспішає зробити з цього відповідні висновки. Так, М.
Кобилянська, аналізуючи особливості дієслівного керування, розглядає і
сполучуваність дієслів глузування. Авторка стверджує, що в мові творів
українських письменників першої половини ХІХ ст. надзвичайно поширеними
є конструкції з прийменником з (74,1%), а структури з прийменником над
займають незначне місце (15,8%). Далі дослідниця зауважує: „У сучасній
українській літературній мові, як свідчить „Словник української мови”,
конструкції з + родовий та над + орудний відмінки є рівноправними. Тому
можна зробити висновок, що для сучасної української літературної мови
типовими є керування при дієсловах глузування як з родовим відмінком з
прийменником з, так і з орудним з прийменником над”. Але чи можна дані
тлумачного словника беззастережно вважати фактом кодифікації
синтаксичної норми, навіть якщо при цьому є посилання на мову
авторитетного класика? Адже, як зазначав польський дослідник В.
Дорошевський, “факту вживання якоїсь форми великим письменником ще не
досить для визнання її зразковою”. Подібні думи висловлюють й інші
вчені. “Було б помилкою, ( наголошує Р. Гельгардт, ( применшувати роль
письменників у становленні мовних норм, але не можна вважати мовну
практику художників слова позбавленою всяких недоліків і ставитися до
лінгвістичних переконань письменників як до незаперечної догми […].
Якість джерела може бути високою, проте ця обставина, як легко
переконатися, ще не робить цю мовну форму ні загальновживаною, ні
універсально-зразковою в тих випадках, коли вона типова лише для одного
різновиду мовної діяльності” .

У мовознавстві існує думка, що стосовно тлумачних словників
“лексикографічний пуризм” не виправдовує себе, бо вони поєднують у собі
завдання і нормативного, і об’єктивно-історичного опису лексики на
великому часовому проміжку розвитку мови. Ця суперечність і є причиною
того, що від тлумачних словників не можна вимагати категоричної
кваліфікації “правильно“ чи “неправильно” стосовно нинішньої норми,
оскільки вони виступають скарбницею мови, в якій відображені як сучасні
мовні факти, так і ті, що вживалися в ній раніше.

Якщо погодитися з тим, що тлумачний словник фіксує не тільки нормативну
сполучуваність слів, а й відображає ті зв’язки між словами, що з позицій
сучасної норми треба кваліфікувати як застарілі, не характерні для
сучасного стану розвитку мови, то в інших типах словників, зокрема
перекладних, потрібно відображати тільки нормативну сполучуваність слів.
На практиці спостерігається великий різнобій у нормативних
рекомендаціях, що відображені в наших лексикографічних джерелах. На
дані тлумачного словника орієнтуються укладачі інших словників, зокрема
перекладних, орфографічних тощо. Внаслідок некритичного підходу до
оцінки синтаксичних варіантів вони узаконюють і такі синтаксичні
структури, які на сьогодні треба вважати ненормативними. Прикладів такої
“кодифікації” можна знайти безліч. Наприклад, тритомний
російсько-український словник рекомендує: насмехаться (над кем-чем) (
насміхатися, глузувати (з кого-чого, реже над ким-чим); разг. кепкувати,
кпитися (з кого-чого, над ким-чим); глумитися (з кого-чого, реже над
ким-чим); смеяться (над кем-чем) ( сміятися (з кого-чого, реже над
ким-чим); кепкувати, кпити, кпитися (з кого-чого, над ким-чим); болеть
(чем) ( хворіти (на що, чим) і т. ін. Застереження укладачів словника
про те, що вони “прагнули відбити […] нові якості, вироблені українською
мовою в радянський період свого розвитку”, тільки засвідчує, що упродовж
майже всього ХХ ст. розвиток української мови офіційно трактували лише в
плані українсько-російських мовних зв’язків, причому російській мові
було відведено роль “могутнього засобу збагачення” лексико-граматичної
системи української мови. Не зрозуміло тільки, у яких ситуаціях
перекладач може послуговуватися тим лексичним відповідником, що
супроводжується рубрикою реже.

Якщо словник Д.Ганича та І.Олійника пропонував до російських
конструкцій ходить за грибами, учиться чему, обучаться чему
відповідники ходити по гриби, учитися чого, навчатися чого, то тритомний
узаконював уже паралельні форми ходити по гриби (за грибами); учитися
чого, рідко чому; навчатися чого, рідко чому.

Ще у “Словарі української мови” за редакцією Б. Грінченка при дієсловах
женити, женитися, оженитися вказано керовану форму ( з ким, і таку
сполучуваність підтверджує наведений ілюстративний матеріал. Тільки таку
керовану форму рекомендують словники І.Огієнка і Г. Голоскевича. Але
тлумачний “Словник української мови” узаконює “женитися на кому, рідко з
ким” і підтверджує таке вживання ілюстрацією з Т. Шевченка “Не женися на
багатій, Бо вижене з хати, Не женися на убогій, Бо не будеш спати”, хоча
ще О. Курило зауважувала, що в Шевченка це “вплив російської складні”.
Аналогічно подано і керування дієслова оженитися ( на кому, рідко з ким,
тобто питомо українську форму знову супроводжує, як говорив Б.
Антоненко-Давидович, ота “фатальна рубрика рідко”.

Чужі впливи особливо небезпечні в царині синтаксису. Небажані
запозичення, наприклад, у словниковому складі не руйнують глибинних
основ мовного механізму, бо вони відбуваються немовби на поверхні мовної
системи і згодом їх можна безболісно позбутися. Але всякі зміни в
синтаксисі зачіпають підвалини цілої мовної будівлі. Синтаксична
структура, на відміну від лексичної, є постійною основою мови. Як влучно
зауважував М. Гладкий, “яким би мінливим не був матеріал нашої поточної
лексики, він є тільки потік, що біжить у певних берегах мовних
синтаксичних норм, може, таких же тривких і довговічних, як річища
великих водяних мас, що змінюються тільки на протязі геологічних
періодів”. Деформація синтаксичної системи з першого погляду менш
помітна, зате наслідки її далеко глибші й шкідливіші, бо структура
речення, зв’язки між словами, вся ота “мовна архітектура” становить ту
“найважнішу основу кожної мови, що без неї зостається рабське копіювання
з чужої мови”.

Наявність у словниках, які повинні стояти на сторожі літературної мови,
здеформованих структур переконує, що синтаксичні норми української мови
потребують найпильнішого вивчення і системного впорядкування. Необхідно
обережно реставрувати синтаксичний лад української фрази, позбувшись тих
численних нашарувань, що нівелюють її національне тло, і створити якісно
нові словники, які б регламентували синтаксичну сполучуваність слів.

Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання
прийменників), наприклад:

      Правильно:                                              
    Неправильно:

згідно з наказом                                          згідно наказу

відповідно до інструкції                             у відповідності з
інструкцією

проректор з наукової роботи                      проректор по науковій
роботі        

лекція з математики                                    лекція по
математиці 

повідомити факсом                                      повідомити по
факсу

робота за сумісництвом                           робота по сумісництву

після розгляду заяви                          по розгляді заяви

незважаючи на це                                        не дивлячись на
це

досвід (щодо) розроблення                         досвід по розробці

комісія з питань                                    комісія по питанням

на замовлення                                             по замовленню

за формою                                               по формі

за допомогою                                         при допомозі

за наявності, у разі                                       при
наявності

тому що, оскільки                               так як

деякою мірою                                             в деякій мірі

завод, що виробляє                               завод по виробництву

залежно від                                        в залежності від

5. Морфологічні мовні норми

Морфологічні мовні норми — норми вживання слів у випадку їх
видозмінювання (відмінювання іменних частин мови, займенника,
дієприкметника і дієслова — вивчаються в морфології).

Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів,
чисел, ступенів порівняння і под.), наприклад:

— вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію
Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;

— вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку:
декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому,
називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням -ові, -еві,
наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу
тощо. У випадку, коли кілька іменників-назв осіб підряд стоять у
давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному
директорові Науково-дослідного інституту нафти і газу панові Титаренку
Сергію Олександровичу;

— вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією
або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений
учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук
(слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються лише в
розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка,
авторка – і в професійному мовленні);

— чоловічі прізвища на -ко, — ук відмінюються: Олегові Ткачуку (але
Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар’яни Марченко), Максимові
Брикайлу (але Тетяні Брикайло);

— форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий,
найдорожчий (а не більш дорожчий, самий дорогий); швидше, найшвидше,
якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше
і т.д.);

— визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ,
нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок — чоловічого роду; слова
бандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер – жіночого; євро, Тбілісі,
табло – середнього;

— використання іменників, прикметників тощо замість активних
дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач
обов’язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий),
відпочивальники (замість відпочиваючі) і т.д.

Морфологічні помилки – це такі ненормативні утворення, що не
відповідають формальному вираженню хоча б однієї з граматичних категорій
роду, числа, відмінка, ступеня, особи, часу, способу, стану, виду [3,с.
24].

На підставі аналізу мовлення учнів 11 кл. СШ №1 м. Луганська та
студентів 1-2 курсів психолого-педагогічного факультету ЛНУ ім.Тараса
Шевченка нами зафіксовано такі різновиди морфологічних помилок:

а) Анормативи в межах лексико-граматичного класу іменників:

 — порушення категорії роду, наприклад, «головна біль» замість «головний
біль» (ч.р.); «найефективніша шампунь» замість «найефективніший шампунь»
(ч.р); «багато статтів написано, багато прочитано доповідів, бракує ще
знаннів, література з різних галузів» замість «статей, доповідей,
галузей, знань»; «слов’янів» замість «слов’ян» (у родовому відмінку
множини); «рахує по пальцям», а треба «по пальцях», «читає по складам»,
а треба «по складах»;

— порушення категорії числа, наприклад, «заслухано інформації» замість
«заслухано інформацію» (в однині); «консерва «Шпроти» -замість «консерви
«Шпроти» (множина);

— порушення категорії відмінка: «на чолі з Віктором Ющенко», але вірно
буде «на чолі з Віктором Ющенком», «по дорогам», але правильно «по
дорозі» (імен. І відм. у місцевому відмінку однини г, к, х, ґ перед
закінченням і чергуються із з, ц, с, дз). «Історія є вчителькою життя»
замість «Історія є вчителька життя»; «Петро був першим учнем у класі»
замість «Петро був перший учень у класі»; «писати (читати) лист» замість
«писати листа»; «пришити ґудзик» замість «пришити ґудзика»; «купити
хліб» замість «купити хліба»; «тут була хата Шевченка», треба
«Шевченкова хата» (родовий відмінок належності); «треба берегти гнізда
птахів» замість «пташині гнізда» (родовий відм. належності); «у той день
з ним не сталося ніяких пригод», треба «того дня» (родовий відмінок
часу); «двері відчиняються водієм» замість «двері відчиняє водій»;
«нарубані Пилипом дрова» замість «дрова, що нарубав Пилип» (орудний
відмінок дійової особи й знаряддя).

б)  У системі прикметника:

 — порушення норм утворення ступенів порівняння прикметників, наприклад:
«один з найпередовіших районів»; «більш складніша ситуація»; «самі
справжні гоніння»; «у зайця задні ноги довше передніх», краще сказати
«задні ноги довші, ніж (або за) передні» або «довші проти передніх»;
«він розумніше свого брата» замість «розумніший за (від або проти) свого
брата» або «розумніший, ніж його брат»;

 — помилки при словозміні  прикметників (як-от: «на природних угіддях»;
«на слабком вогні»).

в)  Ненормативні утворення форм числівника:

Труднощі введення числівників у текст пов’язані насамперед з незнанням
системи відмінювання числівників. Слід користуватися такими правилами:

 — складені числівники, що закінчуються одиницею (21; 101; 341; 2051)
поєднуються з іменником в однині. Наприклад: п’ятдесят один учень, план
виконано на сто один процент, пік висотою три тисячі чотириста один
метр;

 — неправильна словозміна числівників: (від пятидесяти до шестидесяти
відсотків). У числівниках п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят у
непрямих відмінках, на відміну від російської мови, основа не
змінюється: Род. відм. п’ятдесяти, шістдесяти, сімдесяти, вісімдесяти;

 — ненормативне поєднання числівників з іменниками (чотири
пікетувальника).

 — порушення закономірностей сполучуваності дробових числівників з
іменниками ( «землетрус силою 4,3 бали»). Числівники, що виражають
десяткові дроби (4,3; 8,7;105,2) поєднуються з іменником у Р.в. в
однині: «землетрус силою 4,3 бала», вісім і сім десятих процента, сто
п’ять і дві десятих кіловата.

г)   Відхилення від морфологічних норм у межах лексико-граматичного
класу займенників (саме завдяки ньому) замість йому.

ґ) Помилки в системі дієслівних форм:

— порушення категорії виду (наприклад, «воду звільнюють», «купляйте
продукти»);

 — порушення категорії стану. Природними й нормативними вважаються
моделі: «Вибачайте (мені), пробачте (мені), даруйте (мені), перепрошую».

 — порушення категорії особи («викличіть лікаря», «хотять»).

д)  Помилки в системі прислівників (наприклад, «більш вдаліше»,
«найбільш зрозуміліше»). Прислівники міри і ступеня уточнюють значення
дієслів, прикметників та прислівників, указуючи на різний якісний і
кількісний вияв або ознаки. Сюди слід віднести й прислівники, вжиті у
формі вищого й найвищого ступенів порівняння, та прислівники із
значенням безвідносної міри ознаки. Слід казати: краще, найкраще, дужче,
найдужче, пречудово, страшенно тощо. «Олена Іванівна стояла в
нерішучості в коридорі» замість «стояла нерішуче в коридорі», «із
заздрістю сказав Ігор» замість «заздрісно сказав Ігор».

е) Багато допускається помилок при вживанні прийменників: «при умові»
замість «за умови», «згідно інструкції» замість «згідно з інструкцією»
або «відповідно до інструкції», «по технології» замість «за
технологією», «цього року», а не «в цьому році».

Таким чином, основними причинами породження ненормативних слів є
незнання норм сучасної літературної мови, потужний вплив російської
мови, що позначився на всіх рівнях мовної системи. Проблема порушення
норм сучасної української літературної мови залишається відкритою й
невичерпною і потребує подальшої розробки.

Висновки

Отже, мовна норма – це система обов’язкових реалізацій, прийнятих у
мовленнєвій практиці даного суспільства на даному етапі його історичного
(культурного) розвитку, або іншими словами, це сукупність найбільш
стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, відібраних і
закріплених суспільною мовною практикою, це сукупність найбільш
придатних для комунікативних цілей мовних засобів, що ним користується
мовне суспільство.

Морфологічні мовні норми — норми вживання слів у випадку їх
видозмінювання (відмінювання іменних частин мови, займенника,
дієприкметника і дієслова — вивчаються в морфології);

Синтаксичні мовні норми — правила побудування так званих синтаксичних
конструкцій — словосполучень і речень (вивчаються в синтаксисі).

Синтаксичні норми залишаються однією із найменш досліджених ділянок
граматичної системи української мови. Це частково зумовлено тим, що для
вивірених і обґрунтованих рекомендацій дослідник повинен мати в своєму
розпорядженні значний фактичний матеріал, який би репрезентував
синтаксичну структуру текстів різної функціональної спрямованості,
різних авторів і на різних синхронних зрізах.

Процес нормування синтаксичної сполучуваності ускладнюється й тим, що у
сфері синтаксичних зв’язків між словами надзвичайно розвинена
варіантність.

Список використаної літератури

1. Культура української мови: Довідник / За ред. В. М. Русанівського. –
К., 1990.

2. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.

3. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. – К., 1976.

4. Струганець Л. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль, 2000.

5. Струганець Л. В. Теоретичні основи культури мови. – Тернопіль, 1997.

6. Новое в зарубежной лингвистике: Выпуск 20. – М., 1988.

7. Актуальные проблемы культуры речи. – М., 1970.

8. Головин Б. Н. Основы культуры речи. – М., 1988.

1Словник української мови: В 11 т. ( К., 1970-1980. ( Т. 1. ( С. V.

Див: Апресян Ю., Жолковский А., Мельничук И. Об одном способе изучения
сочетаемости слов. ? Русск. язык в национ. шк. ? 1969. ? №6. ? С. 61-71.

Багмут Й.А. Проблеми перекладу суспільно-політичної літератури
українською мовою. ( К., 1968. ( С. 289.

Тут і далі римська цифра позначає том “Словника української мови”,
арабська ( сторінку.

Див.: Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. ( К. 1991. ( С. 191.

Там само. ( С. 192.

Рильський М. Як парость виноградної лози. ( К., 1973. ( С. 46.

Там само. ( С. 45.

Кобилянська М.Ф. Із спостережень над дієслівним керуванням. ? Укр.
мовознавство. ? Вип. 3. ? К., 1975. ? С. 44.

Цит. за: Пилинський М.М. Мовна нрма і стиль. ( К., 1976. ( С. 108.

Гельгардт Р.Р. О языковой норме // Вопросы культуры речи. ( Вып. 3. (
М., 1961. ( С. 28 (31.

Див.: Скворцов Л.И. Культура языка ( достояние социалистической
культуры. ( М. 1981. ( С. 166-168.

Русско-украинский словарь: У 3 т. ( К. 1980-1981. ( Т. 1. ( С. XVII.

Див.: Словарь української мови / Упорядкував, з додатком власного
матеріалу, Б. Грінченко. ( Т. ІІІ. ( К., 1909. ( С.44.

Див.: Огієнко І. Український стилістичний словник. ( Львів, 1924;
Голоскевич Г. Правописний словник. ( Нью-Йорк, 1962.

Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. (
Краків(Львів, 1942. ( С. 81.

Гладкий М. Мова сучасного українського письменства // Життя й
революція. ( 1929. ( Кн. 1. ( С. 159.

Гладкий М. Синтакса нашої газетної мови // Червона преса. ( 1927. ( №
8-9. ( С. 60.

PAGE

PAGE 18

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *