Організація роботи з соціально незахищеними дітьми (курсова робота)

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Організація роботи

з соціально незахищеними дітьми»

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Нормативно-правове забезпечення охорони здоров’я та деякі
аспекти соціального захисту дітей і підлітків в Україні

Розділ 2. Робота з соціально незахищеними дітьми в Україні, особливості
організації та правове забезпечення

2.1. Вітчизняний досвід вирішення проблем утримання дітей-сиріт і дітей,
позбавлених батьківського піклування

2.2. Особливості роботи соціального педагога в соціальному гуртожтку

2.3. Робота з дітьми-інвалідами

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Аналіз стану справ щодо захисту прав та інтересів дітей в Україні
свідчить про загострення низки проблем. Сирітство та дитяча
безпритульність, бездоглядність, жебрацтво — це наслідок недостатньої
уваги суспільства до соціальних проблем сімей з дітьми. Невчасне
виявлення проблемних сімей, недостатній контроль суспільства за
вихованням дітей у неблагополучних сім’ях призводять до того, що дедалі
більше дітей не мають належного захисту.

Все більше і більше дітей втягуються в життя на вулиці. Серед негативних
явищ у житті молоді є зростання кількості суїцидів, вживання наркотиків,
алкогольна залежність, інфекційні захворювання, загострення кримінальної
ситуації.

Тенденція до зростання стала настільки вражаючою, що був підписаний
Президентом України Указ «Про соціальну підтримку послідовних програм
для попередження бездоглядності і правопорушень серед дітей, їх
соціальної реабілітації у суспільстві». Ці програми створені для
підтримки проектів попередження бездоглядності і правопорушень та для
навчання спеціалістів, які допомагатимуть дітям психологічно,
інтелектуально та духовно розвиватися, підготуватися до сімейного життя.

Складна соціально-економічна ситуація в українському суспільстві
безпосередньо впливає на один з найбільш важливих його елементів –
українські сім’ї (їх норми, цінності), відображається на загальному
соціальному контексті, формуючи середовище, в якому ці сім’ї існують.
Один з висновків Національного звіту про стан сімей в Україні стверджує,
що, на жаль, “сім’я і шлюб все більше втрачають свої соціальні функції”.
Саме сімейні проблеми та конфлікти спричиняють значну кількість
негативних явищ, з яких найшвидше зростає явище біологічного і
соціального сирітства.

Виходячи з цього, випливає актуальність дослідження організації роботи з
соціально незахищеними дітьми.

Якщо діти та молодь України буде витиснута на узбіччя виробничого,
соціального, духовного життя, то майбутнього в нашої молодої держави
немає. У дітей та молоді, як і всієї нашої країни, чимало проблем, тому
сьогодні як ніколи важливо консолідувати зусилля всіх, кому не байдуже
власне майбутнє і майбутнє всієї України, хто зацікавлений у
послідовному вирішенні невідкладних питань суспільства.

В даній роботі плануємо розглянути організацію роботи з соціально
незахищеними дітьми.

Структура роботи: вступ, основна частина, яка складається з 4 розділів,
висновків та списку використаної літератури.

Загальний обсяг роботи — 35 сторінок.

РОЗДІЛ 1

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

ТА ДЕЯКІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДІТЕЙ І ПІДЛІТКІВ

В УКРАЇНІ

В Україні значна увага приділяється становищу дітей, їхньому
соціальному та правовому захисту, а також створенню умов для фізичного,
інтелектуального й духовного розвитку, майбутньої повноцінної
життєдіяльності. Для координації дій, пов’язаних із виконанням Конвенції
ООН про права дитини і Всесвітньої декларації про виживання, захист і
розвиток дітей , видано Указ Президента України “Про національну
програму “Діти України”. Основною метою цієї програми є забезпечення
права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови для
всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеною.
Програма розрахована на період до 2000 р., вона стала орієнтиром для
регіональних дій стосовно поліпшення становища дітей і відповідних
територіальних програм на підставі інтеграції діяльності державних
установ із громадськими та іншими організаціями.

На виконання означеної програми з питань охорони дитинства в державі
проводяться багатопланові заходи та акції. Зокрема, Міністерство юстиції
України за участю Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства
освіти України та інших міністерств і відомств у 1998 р. видало Збірник
міжнародних правових документів законодавчих актів і нормативних
документів України з питань соціально-правового захисту дітей. У 1997 р.
до Всесвітнього Дня захисту дітей Всеукраїнський комітет з прав людини
разом із зазначеними міністерствами та Національною академією наук
України провели науково-практичну конференцію на тему “Правові аспекти
захисту дітей в Україні: національне законодавство та міжнародні угоди”.

Після вступу України до Ради Європи державне законодавство має бути
приведене у відповідність до міжнародних вимог і стандартів прав людини.
Перед фахівцями постає конкретне завдання – створити таке
нормативно-правове поле захисту здоров’я, прав і свобод дитини, яке
відповідало б міжнародним вимогам, гарантувало реалізацію прав кожної
дитини і забезпечувало контроль за виконанням законодавства. Однак права
не можна імпортувати; в кожній країні міжнародні стандарти мають
національне, економічне та культурне забарвлення. Так, Конвенція про
права дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.89, набула
чинності в Україні лише з 27.09.91. Незважаючи на деяку декларативність
її положень, Конвенція визначила стратегію корекції національного
законодавства щодо захисту дітей і підлітків.

Про захист прав і здоров’я громадян України, в тому числі й дітей,
йдеться насамперед у статтях 49 і 51 Конституції України. В Основах
законодавства про охорону здоров’я низкою статтей (57 — 66) встановлені
гарантії охорони здоров’я матері та дитини. У розділі ХІІІ Кодексу
законів про працю зазначено, що особи віком до 18 років у трудових
правовідносинах користуються певними пільгами стосовно збереження
їхнього здоров’я.

У Законі України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21.11.92
встановлено гарантований рівень державної підтримки сімей з дітьми з
урахуванням складу сім’ї, її доходів, стану здоров’я та віку дітей. На
виконання цього закону Кабінет Міністрів України прийняв такі Постанови:
“Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та
матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без
піклування батьків” (№ 226 від 05.04.94); ”Про розмір державної допомоги
дітям, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД” (№
365 від 23.05.95); “Про затвердження Положення про центр
медико-соціальної реабілітації неповнолітніх” (№ 1072 від 06.09.96);
“Про організаційне і фінансове забезпечення відпочинку та оздоровлення
дітей в Україні” (№ 323 від 14.04.97) та ін.

Співробітники Українського інституту громадського здоров’я упорядкували
та проаналізували нормативно-правові акти уряду України (постанови
Кабінету Міністрів України та накази МОЗ України) з питань охорони
здоров’я, соціального захисту дітей, підлітків і жінок-матерів. Так, за
останні роки Кабінетом Міністрів України за 1990 — 1997 рр. було
прийнято десятки постанов з питань охорони здоров’я, зокрема про охорону
материнства й дитинства, організацію оздоровлення та літнього
відпочинку, додаткові заходи щодо контролю якості харчування та безпеки
життя дітей в умовах несприятливої екології, порядок направлення на
лікування за кордон тощо.

Згідно з вказівкою МОЗ України №283 від 12.12.94 “Про стан перегляду
відомчих нормативних актів” і програмою роботи Комісії МОЗ України з
удосконалення правового регулювання управління охороною здоров’я нами
були відібрані відомчі нормативно-правові акти щодо забезпечення захисту
здоров’я та деяких аспектів соціального захисту дітей, підлітків і
жінок-матерів. До цієї групи документів ввійшли 120 наказів, із яких 60
наказів колишніх МОЗ УРСР і СРСР та 60, прийнятих після здобуття
Україною незалежності. Вони здебільшого стосуються регламентації
діяльності дитячих закладів охорони здоров’я, лікувально-діагностичних
центрів, шкіл-санаторіїв тощо. З них головними спеціалістами МОЗ України
відібрані ті нормативно-правові акти, що підлягають повній або частковій
переробці. Це накази про: затвердження списку захворювань, що дають
право особам з цими захворюваннями на першочергове одержання житла,
затвердження положення про головного позаштатного спеціаліста з
профілактичної роботи з дітьми, заходи щодо усунення серйозних недоліків
у роботі родопомічних закладів та організації допомоги новонародженим
дітям, удосконалення консультативної допомоги дітям і матерям в Україні
тощо.

Частковій переробці підлягають накази про: подальше поліпшення
кардіоревматологічної допомоги дитячому населенню, затвердження
міжвідомчої Інструкції про організацію роботи та комплектування
дошкільних виховних закладів компенсуючого типу, затвердження Інструкції
про медичне обстеження дітей і підлітків, які направляються до
спеціальних загальноосвітніх шкіл і професійних училищ для дітей і
підлітків, які потребують особливих умов виховання, тощо.

Накази МОЗ України, що не підлягають переробці, стосуються
вдосконалення роботи дитячих лікувальних закладів, організації дитячих
спеціалізованих лікувально-діагностичних центрів, поліпшення якості
медичної допомоги дітям, удосконалення медико-соціальної допомоги
дітям-інвалідам, дітям-сиротам, дітям з малозабезпечених сімей,
направлення на лікування за кордон тощо.

Отже, в Україні відбуваються перманентні процеси нормотворчості. Замість
колишніх нормативно-правових урядових і відомчих актів розробляються
сучасні, що відповідають європейській політиці охорони здоров’я.
Останнім часом у МОЗ України напрацювані документи, спрямовані на
поліпшення стану здоров’я та демографічної ситуації, підтримку здорового
способу життя, а саме: “Довгострокову програма поліпшення становища
жінок, сім’ї, охорони материнства та дитинства”, “Планування сім’ї”,
“Імунопрофілактика населення України”, “Комплексна програма розв’язання
проблем інвалідності”, що відповідає Основним напрямам соціальної
політики на майбутні п’ять років.

РОЗДІЛ 2

РОБОТА З СОЦІАЛЬНО НЕЗАХИЩЕНИМИ ДІТЬМИ В УКРАЇНІ, ОСОБЛИВОСТІ
ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

2.1. Вітчизняний досвід вирішення проблем утримання дітей-сиріт

і дітей, позбавлених батьківського піклування

Законодавчу базу щодо вирішення в Україні проблем дітей-сиріт і дітей,
позбавлених батьківського піклування, складають положення Конституції
України, Кодексу про шлюб і сім’ю України, Житлового, Цивільного,
Кримінального, Адміністративного кодексів України, а також норми Законів
України «Про освіту», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» та «Про
охорону дитинства». Останніми роками прийнято низку Указів Президента
України, постанов Кабінету Міністрів України, а саме:

Закон України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і
безпритульних дітей. – ВВР, 2005, №26, ст.354 (набуття чинності
01.01.2006 р.);

Закон України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального
захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» 2005
р. №6 ст. 147;

Указ Президента України «Про проведення в Україні у 2006 році Року
захисту прав дитини»;

Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав
дітей» . – 2005 від 11.07 №1086;

Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 року № 267 «Про
затвердження положення про дитячий будинок сімейного типу.»//Право
України. — 1997. -№ 7-8.;

Постанова Кабінету Міністрів України від 28.01 2004 року Про
затвердження Типового положення про центр соціально-психологічної
реабілітації дітей.

Положення статті 52 Конституції України вказує, що діти рівні у своїх
правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у
шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація

переслідуються законом.

Утримання та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує
благодійницьку діяльність щодо дітей.

Цивільний та Житловий кодекси України регулюють деякі майнові інтереси
дітей, їх правонаступництво, а також питання дієздатності та
правоздатності. Норми Кримінального та Адміністративного кодексів
України визначають підстави кримінальної чи адміністративної
відповідальності за правопорушення та злочини стосовно дітей.

Основні положення щодо влаштування дітей, які за певних обставин не
можуть виховуватись у власній родині (смерть батьків, позбавлення
батьківських прав або засудження батьків, асоціальні умови виховання у
рідній родині тощо), містяться у Кодексі про шлюб та сім’ю України та в
Законі України «Про охорону дитинства». Стаття 61 КпК і стаття 12
означеного Закону визначають права та зобов’язання батьків, які вони не
можуть здійснювати в суперечності з інтересами дітей. Кодекс про шлюб та
сім’ю України, Закон України «Про охорону дитинства» передбачають
декілька форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених
батьківського піклування: усиновлення (удочеріння), передача їх під
опіку (піклування), на виховання в сім’ї громадян України та на повне
державне утримання до навчально-виховних закладів (рис. 1.1.).

В Україні здійснюється централізований облік дітей-сиріт та дітей,
позбавлених батьківського піклування. Законодавчо визначено обов’язок
керівників закладів, де перебувають або виховуються такі діти, щодо
надання інформації про вихованців, ш залишилися без піклування батьків,
до місцевих органів з опіки га піклування з метою усиновлення даної
категорії дітей, передачі іх під опіку чи на виховання у сім’ї громадян.

Рис.1.1. Державна система опіки та виховання дітей, позбавлених
батьківського піклування

Окрему групу дітей-сиріт становлять діти, від яких батьки відмовились ще
в пологових будинках, або, народивши, покинули чи «підкинули» дитину
будь-кому або залишили будь-де. Нерідко такі факти, на думку
спеціалістів, спричинені соціально-фізіологічною незрілістю матері, що
народжує дитину, легковажним ставленням до вагітності та її наслідків,
намаганням приховати від близьких факт народження дитини, а іноді й
глибоким порушенням стану психіки та світосприйняття тощо. Однак
найчастіше це пов’язано все ж таки з асоціальною поведінкою матері.
Перерахувати всі можливі причини важко, оскільки вони є надто
чисельними. В багатьох випадках відмова від дитини у заявах на ім’я
головного лікаря полового будинку чи відділення, де дитина народжена,
пояснюється поганим матеріальним становищем породіллі та її сім’ї. Часто
відмовляються від вочевидь хворої новонародженої дитини.

З метою допомогти таким матерям усвідомити важливість не тільки самого
факту народження дитини, але й її виховання у 1996 році були внесені
зміни до Кодексу про шлюб та сім’ю України, згідно з якими батькам, які
відмовились від дитини в пологовому будинку, надається для прийняття
остаточного рішення щодо долі дитини термін до двох місяців.

Стаття 101-1 Кодексу встановлює: «діти, від яких відмовились батьки в
пологовому будинку, можуть бути усиновлені за наявності письмової згоди
батьків на усиновлення після досягнення ними двомісячного віку».

Виявлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, а також
неповнолітніх, які перебувають у неблагополучних умовах життя, є одним
із основних завдань і обов’язків органів опіки та піклування. Стаття 134
Кодексу про шлюб та сім’ю України та стаття 24 Закону України «Про
охорону дитинства» поширюють такий обов’язок на всіх громадян. Вони
встановлюють, що заклади та особи, яким стане відомо про неповнолітніх
сиріт та тих, хто залишився без батьківського піклування, або про
зловживання батьківськими правами, зобов’язані сповістити про це органи
опіки та піклування за фактичним місцезнаходженням осіб, які підлягають
опіці та піклуванню. У свою чергу органи опіки та піклування це завдання
повинні виконувати в координації з іншими зацікавленими органами та
службами, тобто кримінальною міліцією у справах неповнолітніх, службою у
справах неповнолітніх, закладами освіти, охорони здоров’я,
житлово-комунальними органами тощо (рис 1.2.).

Сьогодні завдяки появі кримінальної міліції у справах неповнолітніх
серйозних змін зазнає і ситуація з профілактичною роботою серед
неповнолітніх. Школа та органи освіти фактично відійшли від роботи із
неблагополучними сім’ями, зокрема щодо оздоровлення мікроклімату даної
категорії сімей, збору та підготовці матеріалів на відібрання дитини у
батьків, які зловживають батьківськими правами, та позбавлення їх
батьківських прав. Послабили свої функції у цьому відношенні і дільничні
інспектори районних відділів внутрішніх справ. Кримінальна міліція у
справах неповнолітніх основну увагу зосереджує на роботі з дітьми та
підлітками, які вже скоїли правопорушення, злочини, тобто на фактах
протиправної діяльності, а повноваження щодо виявлення функціонально
неспроможних сімей перекладено на служби у справах неповнолітніх. Стаття
102-1 Кодексу про шлюб та сім’ю України щодо централізованого обліку
дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків,
передбачає, що керівники закладів, у яких перебувають, утримуються або
виховуються діти, зобов’язані в тижневий термін від того дня, коли їм
стало відомо, що дитина залишилася без опіки (піклування) батьків,
повідомити про це відділи і управління державних органів виконавчої
влади, на які покладається безпосереднє ведення справ по опіці і
піклуванню. Ці органи у місячний термін з дня надходження інформації
щодо зазначених дітей та в разі неможливості їх усиновлення, передачі
під опіку (піклування) чи на виховання в сім’ї громадян на території
даної або будь-якої іншої області України зобов’язані передати цю
інформацію до Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти
України для централізованого обліку.

При виявленні підкинутої дитини, покинутої, заблукалої і, таким чином,
залишеної без батьківської опіки, кримінальна міліція спільно зі службою
у справах неповнолітніх зобов’язані скласти акт у трьох екземплярах,
провести реєстрацію даного випадку у спеціальному журналі про
доставлених дітей. При цьому повинні бути вжиті усі заходи щодо розшуку
батьків дитини або її близьких родичів, а також щодо тимчасового
влаштування дитини (притулок, лікувальний заклад). Один екземпляр акту і
повідомлення направляється в орган опіки та піклування для вирішення
питань щодо опіки, піклування, усиновлення, направлення у дитячі
установи на повне державне утримання.

Рис.1.2. Механізм звертання дитини та

її законних представників з приводу порушення прав дитини

Орган опіки та піклування після отримання акту і повідомлення повинні
відразу ж приступити до влаштування дитини. Передусім дитина має бути
зареєстрована в органах реєстрації актів громадського стану, для чого
необхідно визначити вік дитини.

Вік дитини визначається лікувально-контрольною комісією лікувального
закладу, куди направляється дитина, або ж судово-медичною експертизою.
При реєстрації дитини органами реєстрації актів громадського стану їй
присвоюється прізвище, ім’я, по-батькові, запропоновані заявником, дані
щодо її батьків записуються також у довільній формі. Вік дитини медична
комісія визначає приблизно, виходячи із розумового та фізичного розвитку
дитини. Згідно із законом, дитина повинна бути направлена до дитячої
установи із свідоцтвом про народження. Реєстрація народження проводиться
до закінчення шестимісячного терміну, встановленого законом (стаття 106
Кодексу про шлюб та сім’ю України).

Нерідко батьки розшукують дитину і пошук їх значно ускладнюється через
те, що дитина направляється до дитячих будинків під вигаданим прізвищем
та з приблизно встановленим віком. При виявленні батьками дитини у
дитячій установі знову ж таки необхідно провести експертизу на
ототожнення дитини та звернення до суду з приводу анулювання акту запису
про народження, бо дані про вік, який він встановлює, і свідчення
батьків розходяться. У таких випадках, звичайно виникають складнощі і
навіть непорозуміння.

Усиновлення (удочеріння) є найбільш прийнятною і сприятливою формою
виховання дітей, залишених без піклування батьків, за якої дитина в
правовому відношенні повністю прирівнюється до рідних дітей, набуває в
особі усиновителів батьків та сім’ю.

Іншою формою влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування, є передача їх під опіку, піклування. Це одна з найбільш
вдалих для розвитку та виховання дитини форм влаштування через те, що
дитина проживає у сім’ї, ходить у звичайний дитячий дошкільний заклад,
загальноосвітню школу, знає свій родовід. Вона оточена турботою та
увагою близьких людей. Практика свідчить, що досить часто родичі дітей,
чиї батьки померли, позбавленні батьківських прав, знаходяться у місцях
позбавлення волі тощо, мають бажання залишити дитину в сім’ї. Але не всі
родичі (переважно це бабусі, дідусі, дяді та тьоті) мають можливість
матеріально утримувати таку дитину. Тому багато людей відмовляються від
призначення їх опікунами, піклувальниками і дитина відправляється до
державних установ.

Коли дитину направлено в дитячу установу із сім’ї, як правило, особливих
ускладнень з оформленням документів не буває, бо є медична документація,
дитина зареєстрована в органах реєстрації актів громадянського стану, є
відомості про її батьків. Ускладнення з влаштуванням дітей виникають
тоді, коли дитина покинута, батьки її невідомі, або й якщо відомі, то
місце їх проживання не встановлено. Необхідно зробити запити у пологові
будинки, органи реєстрації актів громадського стану, органи внутрішніх
справ, адресні бюро, тобто проводити роботу щодо встановлення батьків
дитини та реєстрації її народження. Процес цей тривалий. На час його
проведення дитину потрібно помістити в дитячу установу. Зараз єдиною
формою тимчасового влаштування маленької дитини є направлення її до
лікувального закладу.

За правилами, перебування дитини у лікувальному закладі не може бути
довшим, ніж один тиждень. Однак за цей термін неможливо зібрати усіх
документів про неї і про її батьків, тому дитина може досить довго (до 3
місяців, а інколи до року) перебувати у лікувальному закладі. Тривале
перебування дитини у лікарні може негативно вплинути на стан її здоров
‘я, вона наражається на ризик бути інфікованою від хворих дітей, умови
утримання та раціон харчування не відповідають потребам дитини, а про
виховання в таких умовах і говорити зайве.

Тому кращим варіантом тимчасового влаштування дитини до направлення її
до дитячого закладу була б, звичайно, передача її під тимчасову опіку в
сім’ю, яка прийняла б її, зігріла душу, зняла нервове напруження, яке,
безумовно, вона переживає, втративши близьких людей. Така сім’я морально
підготувала б дитину до того, що їй доведеться жити в дитячій установі
(дитячому будинку; школі-інтернаті). Можна було б розповісти їй про цю
установу, щоб дитина не боялася дитячого будинку, школи-інтернату і
сприймала його як звичайний дитячий заклад, де живуть і виховуються
діти, такі ж, як і вона.

При неможливості передати дитину у сім’ю опікунів, під тимчасову опіку,
її необхідно направити у дитячий притулок. Існування таких притулків
необхідне, і це доведено практикою. Дитина туди може бути направлена
органами опіки, піклування, органами внутрішніх справ і просто
доставлена громадянами, якщо перебувала на вулиці чи будь-де без
піклування дорослих. Дуже важливо, коли б кожна дитина знала, що у
випадку, якщо з нею станеться лихо, у будь-який час можна прийти до
притулку, де її нагодують, нададуть необхідну медичну допомогу,
поставляться до неї з турботою, добротою та увагою.

Дитина може перебувати у притулку до трьох місяців, тобто увесь
«перехідний період» до направлення до дитячої установи. У притулку
повинен бути обов’язково лікар, медична сестра, а також психолог.

Згідно із статтею 139 Кодексу про шлюб та сім’ю України, якщо над
дітьми, які знаходяться у дитячих державних закладах, не встановлено
опіку чи піклування, то функції опікуна, піклувальника виконує дитячий
заклад. Існуюча в Україні система державної опіки над дітьми-сиротами та
дітьми, які лишились без батьківського піклування, функціонує понад 80
років. Створювалась вона за часів комуністичної ідеології і, звичайно,
була зорієнтована на колективні форми виховання дітей. Головний принцип
такої виховної концепції полягав у наявності розгалуженої структури
інтернатних закладів, що фінансувалися державою. Кількість дітей в
одному такому інтернаті налічувалася від 100 до 400 осіб, колективи
вихованців формувалися за віком і принципом. За часів планової економіки
інтернатні заклади мали достатнє фінансування для утримання дітей.

Поряд із загальноосвітньою програмою навчання вихованцям шкіл-інтернатів
надавалися професійні навички, що дозволяло їм після завершення навчання
у професійно-технічному училищі отримати професію робітника і знайти
роботу на підприємстві. Так влаштовувалась у дорослому житті більшість
дітей-сиріт. Діти ж, які мали більші успіхи у навчанні, вступали до
вузів, могли бути зарахованими поза конкурсом у вищі навчальні заклади.
Після отримання вищої освіти їм мали гарантувати робоче місце, заробітну
плату, і за пільговою чергою (як молодий спеціаліст та дитина-сирота)
отримували державне житло.

З початком в Україні процесу трансформації політичної, соціальної та
економічної систем суспільства становище дітей в інтернатних закладах
принципово змінилося. Перш за все, значно погіршились матеріальні умови
утримання дітей. Держава через великий дефіцит бюджету не може виділяти
достатньо коштів на потреби дітей, які утримуються та виховуються в
інтернатних закладах.

Сьогодні інтернатні заклади функціонують на підставі Положення про
навчально-виховні заклади для дітей-сиріт і дітей, які залишались без
піклування батьків, затвердженого Наказом Міністра освіти України від 13
травня 1993 року за № 137.

Аналіз наявних умов утримання та виховання дітей-сиріт і дітей,
позбавлених батьківського піклування, в інтернатних закладах свідчить
про порушення цілої низки вимог положень Конвенції ООН про права дитини,
зокрема з питань:

якнайкращого забезпечення інтересів дитини (стаття 3);

обов’язків батьків і у відповідних випадках опікунів, які за Законом
відповідають за дитину, належним чином управляти та керувати дитиною
відповідно до її здібностей (стаття 5);

забезпечення максимально можливою мірою виживання та здорового розвитку
дитини (стаття 6);

здійснення реєстрації дитини відразу ж після її народження і реалізації
права дитини з моменту народження знати своїх батьків і їхні права на
піклування (стаття 7);

права дитини на збереження індивідуальності (стаття 8);

надання дитині на її прохання необхідної інформації щодо місця
перебування членів її сім’ї, якщо надання цієї інформації не завдасть
шкоди дитині (стаття 9);

забезпечення дитині, здатній сформулювати власні погляди, права вільно
висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому
поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю
(стаття 12);

надання дитині можливості бути заслуханою в ході будь-якого судового чи
адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або
через представника чи відповідний орган (стаття 12);

гарантій того, що дитина не може бути об’єктом свавільного або
незаконного втручання в здійснення її права на особисте та сімейне
життя, незаконного посягання на її честь і гідність, недоторканість
житла, таємницю кореспонденції (стаття 16);

надання батькам і законним опікунам належної допомоги у виконанні ними
обов’язків по вихованню дітей, забезпечення розвитку мережі дитячих
установ (стаття 18) тощо.

В Україні поширюється позитивний досвід організації різних форм
родинного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування, реалізації їх прав на проживання в сім’ї.

Останнім часом з метою надати захист дітям, позбавленим батьківського
піклування, створюються притулки для неповнолітніх служб у справах
неповнолітніх, основним завданням яких є соціальний захист дітей,
створення належних житлово-побутових та психолого-педагогічних умов для
їхнього життя на період визначення місця постійного влаштування.

Контроль за умовами проживання і виховання у сім’ях усиновителів
встановлюється Кабінетом Міністрів України. Нагляд за станом виховання
та утримання дітей, усиновлених іноземними громадянами, здійснюється за
дорученням Міністерства закордонних справ України відповідною
консульською установою, в якій діти перебувають на обліку до досягнення
ними 18-річного віку.

Контроль за діяльністю опікунів та піклувальників здійснюється органами
опіки і піклування за місцем проживання підопічного.

З метою забезпечення права дитини на сімейне виховання в Україні
провадиться робота по створенню інституту прийомної сім’ї. Згідно із
постановою Кабінету Міністрів України «Про проведення експерименту з
утворення прийомних сімей в Запорізькій області та затвердження
Положення про прийомну сім’ю» (1998 р.) Державними комітетом України у
справах сім’ї та молоді опрацьовується механізм функціонування прийомних
сімей як нової форми утримання та виховання дітей, позбавлених
батьківського піклування.

Український інститут соціальних досліджень за підтримки Представництва
ЮНІСЕФ в Україні реалізує проект «Трансформація системи державної опіки
в Україні», головною метою якого є поліпшення умов утримання дітей,
позбавлених батьківського піклування, в державних інтернатних закладах
та створення інституту прийомної сім’ї в Україні.

f

B I

\

\

j

UeoccccccccccccccccUeUeUeUeUeUeUeUe

&

ooeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeaO

&

Влаштуванням дітей, позбавлених батьківського піклування, займаються
виключно органи опіки та піклування.

При визначенні осіб, які мають право на усиновлення дитини, перевага
надається родичам дитини, особам, у сім’ї яких проживає дитина, котра
всиновлюється, особам, які всиновлюють дітей, не розриваючи родинних
зв’язків. При призначенні опікуна чи піклувальника перевага надається
особам, близьким до підопічного. У разі направлення дітей до
навчально-виховного закладу діти однієї сім’ї (брати і сестри)
направляються в один заклад, за винятком, коли за медичними показниками
або з інших причин вони мають виховуватися окремо.

Особи, в офіційному порядку визначені опікунами чи піклувальниками
дитини, згідно із законодавством мають право отримувати допомогу на
дітей. Проте ці виплати у деяких областях України проводяться
нерегулярно, а їх розмір не забезпечує необхідних реальних витрат на
утримання дитини опікунами (піклувальниками).

Спостерігається збільшення кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування, а існуючі державні заклади по утриманню таких
дітей не завжди можуть забезпечити дітям умови повноцінного розвитку та
виховання через нестачу коштів на ремонт будівель, закупівлю меблів та
обладнання. Вирішенню цих питань сприяють заходи щодо поліпшення
становища дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків,
затверджені Президентом України у 1997 році.

Усиновлення (стаття 21). В Україні переважаючою формою утримання
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є
усиновлення. Усиновлення (удочеріння) є оформлене спеціальним юридичним
актом прийняття в сім’ю неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки.
Законодавчо процедура усиновлення регламентується Кодексом про шлюб та
сім’ю України і Порядком передачі дітей, які є громадянами України, на
усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення
контролю за умовами проживання у сім’ях усиновителів, затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України у 1996 році.

Усиновлення здійснюється виключно в інтересах дитини, якщо єдиний або
обидва її батьки: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав,
визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи
оголошені померлими, дали згоду на усиновлення в письмовій формі, понад
шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не
беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини
батьківської уваги і турботи. Підкинуті (залишені) діти можуть бути
передані на усиновлення у разі наявності відповідного акта, складеного
органами внутрішніх справ у встановленому порядку. Хворі діти можуть
бути усиновлені, якщо за характером (перебігом) захворювання вони не
потребують постійного (довічного) перебування і лікування в
спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах.

Усиновителем може бути кожний повнолітній дієздатний громадянин. Не
можуть бути усиновителями особи, позбавлені батьківських прав, які
подали завідомо неправдиві документи щодо усиновлення, бажають оформити
усиновлення з метою отримання матеріальної чи іншої вигоди, раніше були
усиновителями, якщо з їх вини усиновлення було скасоване або визнане
недійсним, перебувають на обліку в психоневрологічних та наркологічних
диспансерах чи лікуються у зазначених закладах, на час усиновлення не
мають постійного заробітку або інших установлених законом видів доходу.

Справи з питань усиновлення дітей ведуться відділами освіти. Кандидати в
усиновителі до винесення рішення про усиновлення зобов’язані особисто
ознайомитися з документами усиновлюваної ними дитини, в тому числі з
довідкою про стан здоров’я, та познайомитися і встановити контакт з
дитиною.

У разі усиновлення дитини, яка досягла десятирічного віку, необхідна її
згода. Якщо до подачі заяви про усиновлення дитина проживала в сім’ї
усиновителя і вважає його своїм батьком (матір’ю), усиновлення, як
виняток, може бути проведене без одержання згоди усиновлюваного.

Якщо немає можливості віддати дитину на усиновлення або під опіку,
органи опіки і піклування у місячний термін зобов’язані подати
інформацію про таких Дітей до обласних та міських відділів. Ті, у свою
чергу, якщо усиновлення і встановлення опіки неможливе, передають
інформацію про дітей для централізованого обліку до Центру по
усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.

З метою запобігання одержанню невиправданих фінансових вигод при
усиновленні статтею 102-3 Кодексу про шлюб та сім’ю України і статтею
115-2 Кримінального кодексу України заборонено посередницьку комерційну
діяльність щодо усиновлення дітей, передачі їх під опіку і піклування чи
на виховання в сім’ї громадян України або іноземних громадян,
встановлено кримінальну відповідальність за зазначені неправомірні дії.

Шостий рік в Україні проводиться робота щодо запррвадження інституту
прийомної сім’ї як альтернативної форми сімейного виховання дітей-сиріт
та дітей, позбавлених батьківського піклування. Альтернатива полягає в
тому, що ті з дітей, які не були усиновленні чи взяті під опіку і які до
недавна направлялися до інтернатних закладів, мають можливість бути
влаштованими у сім’ю. Переваги сімейного виховання, порівняно з
інституційним, безперечні, оскільки тільки сім’я була і залишається для
дитини природним, необхідним і всеохоплюючим середовищем, орієнтованим
на розвиток індивідуальних особливостей вихованця. В той час як в
державних установах виховний процес орієнтується на колективні форми, а
вони нівелюють особистісні запити і потреби дитини, не сприяють розвитку
соціально адаптованої особистості.

Особливість прийомної сім’ї перед існуючими формами сімейного виховання
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, проявляється
в забезпеченні соціального супроводу такої родини, яка передбачає
надання допомоги соціальним працівником прийомній сім’ї на всіх етапах
її функціонування. Соціальний працівник є довіреною особою прийомних
батьків, надійним партнером у вирішенні щоденних проблем і питань. Поряд
із функцією підтримки прийомних батьків, прийомних дітей і родини в
цілому соціальний супровід передбачає контроль за умовами розвитку і
виховання дитини, виявлення недоліків і проблемних моментів. Але
контроль з боку соціального працівника спрямований не тільки на
висвітлення негараздів у прийомній родині, перше і основне його завдання
— виявлення проблеми і вироблення методик та підходів, що допоможуть
забезпечити нормальні умови розвитку прийомної дитини.

Інша особливість прийомної сім’ї — забезпечення матеріального утримання
прийомної дитини з боку держави, розраховане за нормами утримання
вихованців інтернатних закладів. Досить часто люди, які не можуть
визначити для себе, заради чого можна взяти на виховання дитину,
обтяжену спадковістю, психічними розладами, медичними та соціальними
проблемами, визнають матеріальну зацікавленість прийомних батьків
першорядною причиною створення прийомної сім’ї. Безперечно, до
соціальних служб звертаються люди, які мають намір взяти дитину,
розраховуючи на грошові виплати. Але ті громадяни, які розглядають
прийомну сім’ю як форму заробітку, ознайомившись з проблемами і
завданнями, що покладаються на прийомних батьків, особливостями
вихованців, які прийдуть до них, відступаються від намірів, ще до
проходження курсу підготовки. Досвід створення прийомних сімей в Україні
засвідчує, що формування альтернативних форм опіки над дітьми-сиротами є
закономірним явищем, що стимулюється вимогами розвитку нашого
суспільства. Зроблено лише перший крок — створено прецедент щодо
можливості і необхідності запровадження такої форми влаштування
дітей-сиріт в Україні. Ще рано робити прогнози, скільки часу потрібно
для того, щоб прийомна сім’я посіла таке ж місце у сприйнятті наших
громадян, як усиновлення чи опіка.

2.2. Особливості роботи соціального педагога в соціальному гуртожтку

Одним із пріоритетних напрямів сучасної соціальної політики є покращення
становища дітей та соціально незахищених верств населення, забезпечення
їх прав. На жаль, у останні роки спостерігається тенденція до збільшення
кількості дітей, які залишилися без батьківського піклування, а також
соціально незахищених верств населення.

За останні десять років на 60% збільшилася кількість дітей, влаштованих
до закладів усіх форм власності для дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування. Тільки протягом 2005 року до будинків дитини
влаштовано 3606 дітей, до дитячих будинків 5090 дітей, до інтернатних
закладів — 3210 дітей. Перевантаженість інтернатних закладів не дає
можливості створити сприятливі умови для повноцінного виховання дітей та
їх підготовки до самостійного життя.

На сьогодні у 281 інтернатному закладі навчається 28 390 дітей-сиріт та
дітей, позбавлених батьківського піклування. За результатами
моніторингового дослідження щодо стану дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування, з числа вихованців інтернатних закладів
з’ясовано, що типовими проблемами випускників інтернатних закладів діти
визначають матеріальні, юридичні, майбутнє навчання, працевлаштування та
пошук житла, а також труднощі і створення власної сім’ї .

Ці факти свідчать про необхідність розвитку нових форм влаштування
дітей-сиріт. В Україні такими інноваційними формами є соціальні
гуртожитки. Необхідність у подальшому влаштуванні випускників
інтернатних закладів до соціальних гуртожитків дуже актуальна.

Особливістю соціальних гуртожитків є те, що вони забезпечать потребу
випускників не тільки у тимчасовому влаштуванні, а й виконуватимуть роль
соціального центра, у якому випускників інтернатних закладів будуть
адаптувати до подальшого самостійного життя.

Соціальний гуртожиток – заклад для тимчасового проживання дітей-сиріт та
дітей, позбавлених батьківського піклування, віком від 15 до 18 років, а
також осіб з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування, віком від 18 до 23 років, метою діяльності якого є створення
умов для соціальної адаптації осіб, що в ньому проживають, та їх
підготовка до самостійного життя [1, с.45].

Заклади соціального спрямування – це установи (цілодобові та денні
стаціонари), що надають на безоплатній основі соціальні послуги та
підтримку сім(ям, дітям та молоді, які опинилися в складних життєвих
обставинах [5, с.720].

Діяльність соціальних гуртожитків спрямована на соціальну роботу з
дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування віком
від 15 до 18 років, а також із дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими
батьківського піклування віком від 18 до 23 років.

До завдань, які ставить перед собою соціальний гуртожиток належать:

Сприяння у вирішенні психологічних проблем молоді шляхом індивідуальних
і групових корекційних заходів.

Надання допомоги молоді, яка проживає у соціальному гуртожитку, в
подоланні соціальної та психологічної дезадаптації.

Формування у молоді навичок самостійного життя.

Захист прав та інтересів молоді, яка проживає у соціальному гуртожитку.

Підвищення інформованості осіб із психологічних, соціально-педагогічних,
соціально-економічних, соціально-медичних та юридичних питаннь.

Формування навичок безпечної сексуальної поведінки, зміцнення
репродуктивного здоров’я, просвіта з питань усвідомленого батьківства,

Розвиток комунікативних навичок молодих людей, організація іншого
змістовного дозвілля.

Перераховані завдання в роботі безпосередньо є завданнями роботи
соціального педагога, який працює в соціальному гуртожитку.

Робота спеціалістів соціального гуртожитку, у тому числі й соціального
педагога, ґрунтується на принципах захисту прав людини, гуманізму,
доступності, конфіденційності, поваги до особистості, індивідуального
підходу, деференційності, системності.

До завданнь та обов’язків соціального педагога у соціальному гуртожитку
належить: здійснення посередництво між установами, трудовими
колективами, громадськістю; організація їх взаємодії, об’єднання зусиль
із метою створення у соціальному середовищі умов для всебічного розвитку
особистості, їх благополуччя в мікросоціумі; проведення
соціально-необхідної роботи з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими
батьківського піклування, віко від 15 до 18 років, а також, з особами з
числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком
від 18 до 23 років; спілкування у громаді за місцем проживання,
мікрорайоні, сімейно-суспільних спільнотах, організація та здійснення
соціального супроводу; залучення до співпраці щодо вирішення проблем
зазначеної категорії клієнтів різних установ, громадських організацій,
творчіх спілок, окремих громадян; вплив на подолання особистих,
міжособистих конфліктів; дотримання педагогічної етики, повага гідності
особистості , захист її від будь-яких форм фізичного або психологічного
насильства, пропаганда здорового способу життя; постійне підвищення
свого професійного рівня, педагогічної майстерності, загальної культури.

Соціальноий педагог соціального гуртожитку повинен мати вищу освіту зі
спеціальності “Соціальна педагогіка”, “Соціальна робота”, як виняток,
іншу вищу педагогічну, гуманітарну освіту, достатній рівень
професіоналізму, використовувати сучасні форми, методи виховання, мати
високий рівень загальної культури, моральних якостей, працювати згідно
етичних вимог до соціально-педагогічних працівників.

Робота соціального педагога із мешканцями соціального гуртожитку
здійснюється у кілька етапів.

І. Підготовчий етап. Визначення проблеми клієнта, шляхом її вирішення,
вивчення потенціалу особистості клієнта і ресурсів соціального оточення,
розробка індивідуального плану роботи з клієнтами.

ІІ. Початковий етап. Адаптація клієнтів до умов проживання у соціальному
гуртожитку. Обговорення планових адаптаційних заходів з клієнтом,
допомога у підвищенні мотивації і особистої відповідальності.

ІІІ. Основний етап. Надання різних видів соціальних послуг.

ІV. Заключний етап. Закріплення навичок, які були засвоєні. Проведення
соціального інспектування умов проживання клієнтів після виписки їх із
соціального гуртожитку.

До послуг, що надаються у соціальному гуртожитку належать:
cоціально-педагогічна адаптація, метою якої є формування активної
життєвої позиції шляхом корекції самооцінки, виявлення інтересів, потреб
у різних сферах діяльності, виявлення особистих проблем клієнтів,
формування позитивного ставлення до здорового способу життя, формування
навичок самостійного життя, виховання у клієнтів навичок усвідомленого
батьківства. Трудова адаптація, метою якої є знайомство з основами
підприємницької діяльності, формування професійних навичок з урахуванням
особистих інтересів. Правова адаптація, метою якої є формування правової
культури, правової освіти [1, с.46].

Соціально-педагогічна адаптація ставить педед собою такі завдання:
розвиток комунікативних навичок; стабілізація емоційного стану,
формування стресостійкості; підвищення рівня саморозкриття та творчого
самовираження; формування навичок здорового способу життя; підвищення
рівня суб’єктивного ставлення до виходу в доросле життя; формування
навичок усвідомленого батьківства. Це завдання соціальний педагог
вирішує через індивідуальне консультування, групові заняття, бесіди,
тестуваття тощо.

Соціальний педагог, психолог працюючи з мешканцями соціального
гуртожитку, проводять роботу по оволодінню мещканцями трудових навичок,
вибору професії. Це включає такий вид послуг як трудова адаптація, яка
ставить собі за мету: формування навичок певних професійних навичок,
підвищення занань із питання трудової діяльності, організація
професійної підготовки, сприяння працевлаштуванню. Ці завдання можуть
вирішуватися через такі форми роботи як: бесіди, проведення
психологічних методик на виявлення схильності до певної сфери трудової
діяльності,тренінгові заняття, опитування, проведення семінарів тощо.

Щодо правової адаптації мешканців соціального гуртожитку можна
визначити такі завдання: вивчення законодавства різних галузей права,
Конвенції ООН про права дитини, створення умов для виконання правових
норм тощо.

Тобто, соціальним педагогом разом із іншими співробітниками має
проводитися така робота, щоб по закінченні граничного терміну
перебування дитини у соціальному гуртожитку вона мала навички
самостійного самообслуговування та самостійного життя, мала установки на
відповідальне батьківство, набула професійних навичок і була
працевлаштована, знала свої право і обов’язки.

Створення соціальних закладів дозволяє забезпечувати виконання державних
завдань щодо подолання наслідків сімейного неблагополуччя
безпритульності, бездоглядності, жебрацтва, соціального сирітства,
насильства в сім’ї та жорстокого поводження з дітьми, поширення
правопорушень та злочинності серед неповнолітніх та молоді, руйнації
моральних та духовних цінностей, алкогольної та наркотичної залежності.

2.3. Робота з дітьми-інвалідами

Довгий час проблеми дітей-інвалідів були вузькою прерогативою соціальних
служб. До 1991 року статистика фактично не велася. Після введення нового
порядку призначення соціальних пенсій кількість зареєстрованих
дітей-інвалідів різко зросла.

За останні роки вдвічі зросла кількість вроджених вад розвитку, з 8,2 до
16,7 на 10 тис. дітей. Перше місце серед причин інвалідності займають
захворювання нервової системи та органів чуття (43%), друге — психічні
розлади (24% у 1994 році), третє — вроджені вади розвитку (14%).

Важливою та кропіткою справою був і залишається соціальний захист
дітей-інвалідів, особливо тих, котрі мають обмежену здатність до
самообслуговування та виховуються вдома. У суспільстві поки що мало
змінилися психологічні стереотипи у ставленні до інвалідів, так само
мало змінилося ставлення до проблем інвалідів з боку фахівців.

У нашій країні ідея рівних прав та надання рівних можливостей
дитині-інвалідові ще не є загально визнаною, багато дітей позбавлені
права на навчання, бракує сучасних підходів до питань соціального
захисту та допомоги родинам, що виховують дитину-інваліда за умов
мінімальної підтримки з боку держави.

Україні слід орієнтуватися на вже наявні європейські моделі допомоги
дитині-інвалідові: схеми тимчасового догляду, допомога у громаді,
програми захисту прав, моделі, що сприяють інтеграції дітей-інвалідів у
сіспільстві. Обговорено роль недержавних організацій у вирішенні проблем
дітей-інвалідів, обговорено ідею деінституалізації.

Серед програм соцiального захисту заслуговують на увагу програми
«Соцiальний захист дiтей-сирiт, дiтей, позбавлених опiкунства батькiв»,
«Соцiальна допомога сиротам-студентам вищих учбових закладiв»,
«Соцiальний захист самiтнiм матерям, якi виховують дiтей до 3-х рокiв»,
«Соцiальна пiдтримка малозабезпечених сiмей з дiтьми-iнвалiдами до 16
рокiв».

Спецiальна програма «Лiкування i оздоровлення дiтей» впроваджується в
життя кожного лiта. За кошти цiєї програми оздоровлюються дiти з
малозабезпечених сiмей, якi знаходяться на диспансерному облiку в
дитячих полiклiнiках мiста.

Також впроваджуються новi програми. Одна з них — «Обдарованi дiти», що
спрямована на пiдтримку талановитих дiтей, якi виховуються в
малозабезпечених сiм’ях.

ВИСНОВКИ

Зі сказаного вище можна зробити наступні висновки:

В Україні значна увага приділяється становищу дітей, їхньому соціальному
та правовому захисту, а також створенню умов для фізичного,
інтелектуального й духовного розвитку, майбутньої повноцінної
життєдіяльності. В Україні здійснюється централізований облік
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Законодавчо
визначено обов’язок керівників закладів, де перебувають або виховуються
такі діти, щодо надання інформації про вихованців, ш залишилися без
піклування батьків, до місцевих органів з опіки га піклування з метою
усиновлення даної категорії дітей, передачі іх під опіку чи на виховання
у сім’ї громадян.

Усиновлення (удочеріння) є найбільш прийнятною і сприятливою формою
виховання дітей, залишених без піклування батьків, за якої дитина в
правовому відношенні повністю прирівнюється до рідних дітей, набуває в
особі усиновителів батьків та сім’ю.

Іншою формою влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування, є передача їх під опіку, піклування. Коли дитину направлено
в дитячу установу із сім’ї, як правило, особливих ускладнень з
оформленням документів не буває, бо є медична документація, дитина
зареєстрована в органах реєстрації актів громадянського стану, є
відомості про її батьків. Ускладнення з влаштуванням дітей виникають
тоді, коли дитина покинута, батьки її невідомі, або й якщо відомі, то
місце їх проживання не встановлено. Необхідно зробити запити у пологові
будинки, органи реєстрації актів громадського стану, органи внутрішніх
справ, адресні бюро, тобто проводити роботу щодо встановлення батьків
дитини та реєстрації її народження. Процес цей тривалий. На час його
проведення дитину потрібно помістити в дитячу установу. Зараз єдиною
формою тимчасового влаштування маленької дитини є направлення її до
лікувального закладу.

кращим варіантом тимчасового влаштування дитини до направлення її до
дитячого закладу була б, звичайно, передача її під тимчасову опіку в
сім’ю, яка прийняла б її, зігріла душу, зняла нервове напруження, яке,
безумовно, вона переживає, втративши близьких людей. Така сім’я морально
підготувала б дитину до того, що їй доведеться жити в дитячій установі
(дитячому будинку; школі-інтернаті). Можна було б розповісти їй про цю
установу, щоб дитина не боялася дитячого будинку, школи-інтернату і
сприймала його як звичайний дитячий заклад, де живуть і виховуються
діти, такі ж, як і вона.

З початком в Україні процесу трансформації політичної, соціальної та
економічної систем суспільства становище дітей в інтернатних закладах
принципово змінилося. Перш за все, значно погіршились матеріальні умови
утримання дітей. Держава через великий дефіцит бюджету не може виділяти
достатньо коштів на потреби дітей, які утримуються та виховуються в
інтернатних закладах.

В Україні поширюється позитивний досвід організації різних форм
родинного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування, реалізації їх прав на проживання в сім’ї.

Останнім часом з метою надати захист дітям, позбавленим батьківського
піклування, створюються притулки для неповнолітніх служб у справах
неповнолітніх, основним завданням яких є соціальний захист дітей,
створення належних житлово-побутових та психолого-педагогічних умов для
їхнього життя на період визначення місця постійного влаштування.

Контроль за умовами проживання і виховання у сім’ях усиновителів
встановлюється Кабінетом Міністрів України. Нагляд за станом виховання
та утримання дітей, усиновлених іноземними громадянами, здійснюється за
дорученням Міністерства закордонних справ України відповідною
консульською установою, в якій діти перебувають на обліку до досягнення
ними 18-річного віку.

Особливість прийомної сім’ї перед існуючими формами сімейного виховання
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, проявляється
в забезпеченні соціального супроводу такої родини, яка передбачає
надання допомоги соціальним працівником прийомній сім’ї на всіх етапах
її функціонування. Соціальний працівник є довіреною особою прийомних
батьків, надійним партнером у вирішенні щоденних проблем і питань. Поряд
із функцією підтримки прийомних батьків, прийомних дітей і родини в
цілому соціальний супровід передбачає контроль за умовами розвитку і
виховання дитини, виявлення недоліків і проблемних моментів. Але
контроль з боку соціального працівника спрямований не тільки на
висвітлення негараздів у прийомній родині, перше і основне його завдання
— виявлення проблеми і вироблення методик та підходів, що допоможуть
забезпечити нормальні умови розвитку прийомної дитини.

Одним із пріоритетних напрямів сучасної соціальної політики є покращення
становища дітей та соціально незахищених верств населення, забезпечення
їх прав.

Факти свідчать про необхідність розвитку нових форм влаштування
дітей-сиріт. В Україні такими інноваційними формами є соціальні
гуртожитки. Необхідність у подальшому влаштуванні випускників
інтернатних закладів до соціальних гуртожитків дуже актуальна.

Діяльність соціальних гуртожитків спрямована на соціальну роботу з
дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування віком
від 15 до 18 років, а також із дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими
батьківського піклування віком від 18 до 23 років.

До завдань та обов’язків соціального педагога у соціальному гуртожитку
належить: здійснення посередництво між установами, трудовими
колективами, громадськістю; організація їх взаємодії, об’єднання зусиль
із метою створення у соціальному середовищі умов для всебічного розвитку
особистості, їх благополуччя в мікросоціумі; проведення
соціально-необхідної роботи з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими
батьківського піклування, віко від 15 до 18 років, а також, з особами з
числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком
від 18 до 23 років; спілкування у громаді за місцем проживання,
мікрорайоні, сімейно-суспільних спільнотах, організація та здійснення
соціального супроводу; залучення до співпраці щодо вирішення проблем
зазначеної категорії клієнтів різних установ, громадських організацій,
творчіх спілок, окремих громадян; вплив на подолання особистих,
міжособистих конфліктів; дотримання педагогічної етики, повага гідності
особистості , захист її від будь-яких форм фізичного або психологічного
насильства, пропаганда здорового способу життя; постійне підвищення
свого професійного рівня, педагогічної майстерності, загальної культури.

Важливою та кропіткою справою був і залишається соціальний захист
дітей-інвалідів, особливо тих, котрі мають обмежену здатність до
самообслуговування та виховуються вдома. У нашій країні ідея рівних прав
та надання рівних можливостей дитині-інвалідові ще не є загально
визнаною, багато дітей позбавлені права на навчання, бракує сучасних
підходів до питань соціального захисту та допомоги родинам, що виховують
дитину-інваліда за умов мінімальної підтримки з боку держави.

Україні слід орієнтуватися на вже наявні європейські моделі допомоги
дитині-інвалідові: схеми тимчасового догляду, допомога у громаді,
програми захисту прав, моделі, що сприяють інтеграції дітей-інвалідів у
сіспільстві. Обговорено роль недержавних організацій у вирішенні проблем
дітей-інвалідів, обговорено ідею деінституалізації.

Список використаної літератури

Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Типового
положення про соціальний гуртожиток” від 8.09.2005 р. № 878 // Відомості
Верховної Ради України. – 2005. — № 16. — С. 44 – 47.

Постанова “Про внесення змін до закону України “Про соціальне становище
та розвиток молоді в Україні ” // Урядовий кур’єр. – 2004. — 2 грудня. –
С. 4 – 7.

Закон України “Про соціальні послуги” від 19.06.2003 № 966-ІV //
Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 45 – С. 25 – 28.

Рудик В. Щодо питань про конституційні права людини на соціальний захист
// Підприємство, господарство і права. – 2005. — № 6 (червень). – С.
25 – 28.

Закон України “Про житловий фонд соціального призначення” від 12.01.2006
року № 3334-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. — № 19-20. –
С.720 – 735.

Законодавство України про соціальне забезпечення // Бюлетень
законодавства і юридичної практики в Україні. – 2004.- № 10. – 432с.

Проведення комплексної оцінки потреб дитини в інтернатному закладі / За
заг. ред.О.Карагоніної. – К., 2006. -131с.

Соляник М.Г. Особливості роботи соціального педагога в соціальному
гуртожитку / Науковий часопис НПУ ім.М.П.Драгоманова.Серія №11
Соціологія. Соціальна робота.Соціальна педагогіка. Управління: Зб.
Наукови праць. – К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2007. – Випуск 5.
(Частина ІІ) – С.223-226.

Конституція України. — К. Юрінком інтер, 1999.

Кодекс про шлюб та сім’ю України. — К.: Атіка, 2001. — 56 с.

Закон України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і
безпритульних дітей. – ВВР, 2005, №26, ст.354

Указ Президента України «Про проведення в Україні у 2006 році Року
захисту прав дитини»

Актуальні проблеми теорії та практики соціальної роботи на межі
тисячоліть: Монографія. // Соціальна робота. Книга 1.- К.: УДЦССМ,
2001.-344 с.

Артюшкіна Л.М., Поляничко А.О. Сирітство в Україні як
соціально-педагогічна проблема (соціально-правовий аспект). – Суми:
СумДПУ, 2002. – 268 с.

Бевз Г.М. Дитина в прийомній сім’ї . – К, 2001. – 101 с.

Буянов М.И. Ребенок из неблагополучной семьи. — М., 2005.-208 с.

Варывдин В.А., Клемантович И.П. Управление системой социальной защиты
детства. Учебное пособие. – М.: Педагогическое общество России,
2004.–192с.

Василькова Ю.В., Василькова Т.А. Социальная педагогика. -М.,1999.

Медико-психологічні та соціальні проблеми дітей-сиріт /Під ред.
М.М.Коренєва, І.С.Лебець, Р.О.Моісеєнко. – К, 2003. – 239 с.

Робота з дитиною у прийомній сім’ї. Методичний посібник. – К.: Державний
інститут проблем сім’ї та молоді, 2003. – 188 с.

Рожкова Г.С., Супрун М.О. Планування виховної роботи в школах
-інтернатах // Рідна школа. — 1995. — № 5.

Соціальна педагогіка. Підручник. – Київ: Центр навчальної літератури,
2004. -352 с.

Соціальна робота: технологічний аспект. Навчальний посібник /За ред.
проф.А.Й.Капської. – К.: Центр навчальної літератури, 2004 . – 352 с.

Шость Н.В. Правове становище дітей-сиріт і дітей, які залишились без
піклування батьків (В питаннях та відповідях для практичних
працівників). Харків, 1995. – 63 с.

PAGE

PAGE 4

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *