Культура епохи барокко

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Культура епохи барокко”

ПЛАН

Вступ

1. Особливості світогляду бароко

2. Основні прояви бароко в мистецтві

3. Національні особливості літератури бароко, основні представники

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Перехід від Відродження до бароко являв собою тривалий і неоднозначний
процес, і багато рис бароко уже визрівали в маньєризмі (стильовій течії
пізнього Ренесансу).

Походження терміна не цілком ясно. Іноді його зводять до португальського
терміну, що означає «перлина неправильної форми», іноді до поняття, що
означає один з видів логічного силогізму. Немає єдиної думки про зміст
даного поняття, зберігається неоднозначність трактування: його
визначають як культурну епоху, але нерідко й обмежують поняттям
«художній стиль». У вітчизняній науці стверджується трактування бароко
як культурного напрямку, що характеризується наявністю визначеного
світогляду і художньої системи.

Барвисте, емоційне мистецтво бароко створювалося головним чином для
служіння релігії. Воно прагнуло приголомшити глядача, розбудити в ньому
піднесені почуття, але вищою його метою було ввести віруючого у світ
чудес, екстатичних одкровень і митей тріумфу християнської віри.

У XVII столітті Італія зберігало своє провідне положення як джерело
нових художніх ідей і прийомів, і в Рим все так само стікалися майстри
кисті і різця з усього континенту. Зароджені в Італії художні стилі
незмінно ставали зразком для наслідування далеко за її межами. У XVI ст.
на зміну епосі Відродження прийшов вигадливий маньєризм, якому було
призначене недовге життя. А його динамічний спадкоємець — стиль бароко —
панував у мистецтві протягом XVII і частини XVIII сторіччя, охопивши всю
Європу і Латинську Америку.

1. Особливості світогляду бароко

Виникнення бароко визначалося новим світовідчуванням, кризою
ренесансного світогляду, відмовленням від його великої ідеї гармонічної
і грандіозної універсальної особистості. Вже в силу цього виникнення
бароко не могло бути зв’язане тільки з формами релігії чихарактером
влади.

В основі ж нових представлень, що визначили суть бароко, лежало
розуміння багатоскладності світу, його глибокої суперечливості,
драматизму буття і призначення людини, якоюсь мірою на ці представлення
впливало і посилення релігійних шукань епохи.

Особливості бароко визначали розходження у світовідчуванні і художній
діяльності цілого ряду його представників, а усередині сформованої
художньої системи співіснували дуже мало схожі один з одним художні
течії.

Не будучи суто релігійним, мистецтво бароко все-таки було виразником
духу контрреформації — руху за реформування і відновлення католицької
церкви, що відродило її сили в боротьбі з протестантизмом.

Майстра бароко повернулися до кращих взірців Високого Відродження з їх
класичною простотою сюжетів і емоцій. У той же час бароко підняло
мистецтво минулих епох на нову ступінь. Там, де класичний елемент
Відродження тяжів до стриманої рівноваги, зберігаючи емоційну дистанцію
між твором і глядачем, бароко з неприборканим напором прагнуло захопити
і потрясти його душу.

Обновлений класицизм став головним у творчості Аннібале Карраччі
(1560-1609), чиї плафони в римській галереї Фарнезі натхненні фресками
Мікеланджело в Сікстинській капелі, але позбавлені властивого їм
похмурого розжарення пристрастей.

Мистецтву бароко був характерний глибокий драматизм, а шляхом сполучення
скульптури, архітектури і музики в єдине видовище досягалися разючі
ефекти. З особливою силою риси театральної патетики виявляються у
величному соборі св.Петра в Римі, і не випадково саме в епоху бароко
зародився новий вид мистецтва — опера.

Перейнявши елементи класицизму — колони, трикутні фронтони й арки, —
архітектура бароко відрізнялася неспокійним динамізмом плавно вигнутих
поверхонь і активним протиборством форми і простори.

Література бароко, як і весь рух, відрізняється тенденцією до складності
форм і прагненням до величавості і пишності. У барочній літературі
осмислюється дизгармонія світу і людини, їх трагічне протистояння, як і
внутрішні боріння в душі окремої людини. У силу цього бачення світу і
людини найчастіше песимістичне. Разом з тим бароко в цілому і його
літературі зокрема пронизує віра в реальність духовного початку, велич
Бога.

Сумнів у міцності і непохитності світу приводило до його переосмислення,
і в культурі бароко середньовічне вчення про тлінність світу і людини
вигадливо сполучалося з досягненнями нової науки. Представлення про
нескінченність простору привели до корінної зміни бачення картини світу,
що здобуває грандіозні космічні масштаби.

У бароко світ розуміється як вічна і велична природа, а людина –
незначна піщина – одночасно злита з нею і яка протистоїть їй. Вона немов
розчиняється у світі і стає часткою, підлеглою законам світу і
суспільства. Разом з тим, людина в представленні діячів бароко піддана
неприборканим пристрастям, що ведуть її до зла.

Перебільшена афективність, крайня екзальтація почуттів, прагнення
пізнати позамежне, елементи фантастики – усе це вигадливо сплітається у
світовідчуванні і художній практиці. Світ у розумінні художників епохи –
розірваний і безладний, людина – всього лише жалюгідна іграшка в руках
недоступних сил, його життя – ланцюг випадків і вже в силу цього являє
собою хаос. А тому світ перебуває в стані нестійкості, йому характерний
іманентний стан змін, а закономірності його важковловимі, якщо взагалі
збагненні.

Бароко як би розколює світ: у ньому поруч з небесним співіснує земне,
поруч з піднесеним – низинне. Для цього динамічного, стрімко мінливого
світу характерні не тільки мінливість і швидкоплинність, але і
надзвичайна інтенсивність буття і розжарення тривожних пристрастей,
з’єднання полярних явищ – грандіозності зла і величі добра.

Для бароко була характерна й інша риса – воно прагнуло виявити й
узагальнити закономірності буття. Крім визнання трагічності і
суперечливості життя, представники бароко думали, що існує деяка вища
божественна розумність і в усьому є прихований зміст.

2. Основні прояви бароко в мистецтві

В культурі бароко, і особливо в літературі, крім концентрації на
проблемі зла і тлінності світу виникало також прагнення перебороти
кризу, осмислити вищу розумність, яка сполучає добрий і злий початок.
Тим самим робилася спроба зняти протиріччя, місце людини в неосяжних
просторах світобудови визначалося творчою міццю її думки і можливістю
дива. Бог при подібному підході з’являвся як втілення ідеї
справедливості, милосердя і вищого розуму.

Чіткіше ці риси проявилися в літературі й образотворчому мистецтві.
Художня творчість тяжіла до монументальності, у ній сильно виражений не
тільки трагічний початок, але також релігійні мотиви, теми смерті і
приреченості. Багатьом художникам були характерні сумніви, відчуття
тлінності буття і скепсис. Характерні міркування про те, що загробне
буття переважніше стражданням на грішній землі. Ці риси літератури (та й
усієї культури бароко) протягом тривалого часу дозволяли трактувати дане
явище як прояв контрреформації, зв’язувати з феодально-католицькою
реакцією. Тепер таке трактування рішуче відкинуте.

Разом з тим у бароко, і насамперед у літературі, чітко проявилися різні
стильові тенденції, і окремі течії досить далеко розходилися.
Переосмислення в новітньому літературознавстві характеру літератури
бароко (як і самої культури бароко) привело до того, що в ньому
виділяється дві основних стильових лінії. Насамперед, у літературі
виникає аристократичне бароко, у якому проявилася тенденція до
елітарності, до створення творів для «обраних». Було й інше,
демократичне, так зване «низове» бароко, у якому відбилося щиросердечне
потрясіння широких мас населення в розглянуту епоху. Саме в низовому
бароко життя малюється у всьому її трагічному протиріччі, для даної
течії характерні грубуватість і нерідко обігравання низинних сюжетів і
мотивів, що нерідко приводило до пародії.

Особливого значення набуває описовість: художники прагнули детально
зобразити і викласти не тільки протиріччя світу і людини, але і
суперечливість самої людської природи і навіть абстрактні ідеї.

Представлення про мінливість світу породило надзвичайну експресивність
художніх засобів. Характерною рисою барочної літератури стає змішання
жанрів. Внутрішня суперечливість визначила характер зображення світу:
розкривалися його контрасти, замість ренесансної гармонії з’явилася
асиметрія. Підкреслена уважність до щиросердечного ладу людини виявила
таку рису, як екзальтація почуттів, підкреслена виразність, показ
найглибшого страждання. Для мистецтва і літератури бароко характерна
гранична емоційна напруженість. Іншим важливим прийомом стає динаміка,
що випливала з розуміння мінливості світу. Література бароко не знає
спокою і статики, світ і весь його елементи міняються постійно. Для неї
бароко стає типовий страждаючий герой, що перебуває в стані дисгармонії,
мученик чи боргу честі, страждання виявляється навряд чи не основною
його властивістю, з’являється відчуття даремності земної боротьби і
відчуття приреченості: людина стає іграшкою в руках невідомих і
недоступних його розумінню сил.

Перший великий італійський живописець епохи бароко, Караваджо
(1573-1610), був людиною неспокійної вдачі.

До 1606 р. він працював у Римі, але, ударивши кинджалом супротивника під
час гри в м’яч, був змушений залишити місто.

Добравшись до Мальти, вступив в орден іоаннітів (госпітальєрів), однак і
там викликав на себе неприємності, вплутавшись в чергову бійку.

Був узятий під варту, але зумів втекти, і агенти ордена гналися за ним
через усю Сицилію й Італію. У віці 37 років Караваджо умер від
лихоманки, все ще знаходячись у бігах.

Не дивно, що людина такого складу писала картини, повні напруженого
драматизму, підкреслюючи в них поворотні моменти в житті своїх героїв,
як, наприклад, у «Покликанні св. Матфея» чи «Звертанні Савла». Куди
більш несподіваної виявилася для сучасників приземлена правдивість його
полотнин.

Караваджо відмовився від властивого релігійного живопису символічних
елементів, поміщаючи надзвичайні явища в саму повсякденну обстановку.
Точно так само він відмовився від ідеалізації своїх персонажів,
настільки характерної для традицій антигностики і Високе Відродження.
Його кепської особистої репутації багато в чому сприяли слухи, що він
підбирає натурщиків у середовищі простих селян і повій. Так, зображений
у «Покликанні св. Матфея» митар Матфей виглядає як пересічний городянин,
що підраховує зібрані гроші саме в той момент, коли Ісус призиває його
до себе в учні. А в «Звертанні Савла» свідками гласу Божого, що повалив
на коліна відомого гонителя християн і Павла, що звернув його в
апостола, виявилися селянин з виснаженим обличчям і сіра конячка.

Караваджо писав прямо з натури, приводячи в здивування сучасників, що
звикли до ретельного пророблення попередніх начерків. Але більше всього
в його живописі вражало використання світлотіні. Виділяючи фігури
потоками яскравого світла на фоні темного антуражу, майстер створював
картини, повні небаченого досі драматизму.

Караваджизм (створена ним система) одержав широке поширення ще при житті
художника. Але, як не дивно, у самій Італії він не укоренився, хоча по
стопах Караваджо пішла перша гідна згадування жінка-художник — Артемізія
Джентилеські (1593-1652). Проте серед французьких і іспанських
караваджистів було чимало видатних живописців, і навіть великий
голландець Рембрандт випробував сильний вплив своїх співвітчизників, які
перейняли новаторський стиль італійського майстра.

Найбільш талановитим сучасником Караваджо в Італії був Гвідо Рені
(1575-1642), але справжнім титаном епохи бароко був, безсумнівно,
фламандець Пітер Пауел Рубенс (1577-1640), що майже весь третій десяток
років свого життя присвятило навчанню в Італії.

Представники наступного покоління — Гверчино (1591-1666) і Пьетро да
Кортона (1596-1669) — не знали собі рівних у техніку, типової для стилю
бароко, — ілюзіонізмі. Їхнього утвору створювали в глядача повну ілюзію
реальності. І справа тут була не в приміщенні в рамку мистецьки
зробленої «фотографії». Ілюзіонізм бароко розчиняв самі рамки
зображення.

Найпростіша форма ілюзіонізму — це майстерно написана на глухій стіні чи
дверях вид з розкритого вікна. Цей прийом називається французьким
терміном trompe d’оеіl («обман зору»). До кращих зразків живопису бароко
відносяться плафони, створені з такою майстерністю, що неможливо
розглянути границі стін, і над залом немов розорюється бездонне небо, де
в оточенні фантастичних крилатих істот сидить який-небудь великий
монарх, вельможа чи біблійний персонаж. Яскрава блакить небес і ширяючі
в хмарах фігури породжують у глядача почуття оптимізму і радості життя,
до чого завжди прагнуло бароко.

????????Найбільшим і різнобічно обдарованим генієм бароко був
прославлений скульптор, блискучий архітектор, живописець і поет Джованні
Лоренцо Берніні (1598-1680). Розповідають, що він поставив оперу, до
якої написав лібрето і музику, створив декорації, ескізи костюмів і
навіть винайшов сценічні механізми! Він народився в Неаполі, але
батько-скульптор відвіз талановитого підлітка в Рим. Там він досить
швидко набув популярність під заступництвом кардинала Сіпіоне Боргезе.
До 26 років його патроном став папа Урбан VII, і в 1629 р. молодий
Берніні був призначений архітектором найбільшого в християнському світі
собору св Петра, будівництво якого тяглося вже добру сотню років. Перед
майстром відкрилася пряма дорога до слави. Він майже безвиїзно працював
у Римі, і багато великих пам’ятників і визначна пам’ятки древнього міста
зобов’язані йому своїм народженням.

Берніні-скульптор був віртуозом у яскравому дусі бароко. Вийшов з-під
його різця холодний мармур оживає то м’якою теплотою шкіри, то блиском і
плинністю тканин, а складки драпірувань немов колишуться на легкому
вітрі. На відміну від ранніх скульптур, його зрілі твори дивлятьс з
однієї єдиної точки і, як правило, поміщені в створений спеціально для
них архітектурний інтер’єр, з якого як би випливають назустріч глядачу.
Цей ретельно продуманий художній прийом дуже характерний для мистецтва
бароко. Майстер часто прагне втягнути глядача в чарівництво, яке
відкривається його погляду.

З усієї титанічної роботи Берніні над інтер’єрами собору св.Петра
найбільше вражає уяву Балдахін — величний (висотою 29 м) навіс над
престолом з позолоченої бронзи, зведений над тим місцем, де, по
переказу, минулому поховані св. Петро і св. Павло. Його кручені колони
символізують наступність християнства, що походять через Константинополь
до древнього храму Соломона в Єрусалимі. У той же час вони дуже
характерні для естетики бароко, що вільно обходилася з класичним
представленням колони заради видовищності і новизни. Скульптурні
прикраси каркасу і бронзовий, багато прикрашений кистями навіс, що
створює ілюзію важкої оксамитної тканини, роблять Балдахін одним із
самих чудових пам’ятників мистецтва бароко.

Однак навряд знайдуться у світі пам’ятники, здатні суперничати величчю з
могутніми колонадами, які Берніні звів на площі св. Петра. Як говорив
сам майстер, вони, немов турботливі руки матері-церкви, поєднують і
зміцнюють усіх католиків у святій вірі. До числа інших його римських
шедеврів належить і Фонтан чотирьох рік на пьяцца Навона. Чотири
головних фігури в цій скульптурній групі символізують великі ріки різних
континентів — Дунай, Ніл, Ганг і Ла-Плату. Усі вони згруповані навколо
домінуючого над усією композицією справді античного обеліска.

3. Національні особливості літератури бароко, основні представники

Література бароко мала свою національну специфіку. Вона багато в чому
визначила виникнення окремих літературних шкіл і течій – маринізм в
Італії, консепсьонізм і культизм в Іспанії, метафізична школа в Англії,
преціозність, лібертінаж у Франції.

Насамперед бароко виникло в тих країнах, де найбільше підсилилася міць
католицької церкви: Італії й Іспанії.

Стосовно до літератури Італії можна говорити про зародження і
становлення літератури бароко. Італійське бароко знайшло своє вираження
в першу чергу в поезії. Його родоначальником в Італії став Джанбатіста
Маріно (1569–1625). Уродженець Неаполя, він прожив бурхливе, авантюрне
життя і придбав європейську славу. Його світовідчуванню було характерне
принципово інше в порівнянні з Ренесансом бачення світу: він був досить
індиферентний у питаннях релігії, думав, що світ складається з протиріч,
що і створюють єдність. Людина ж породжена і приречений на страждання і
загибель. Маріно використовував звичні літературні форми Ренесансу,
насамперед, сонет, але наповняв його іншим змістом, одночасно вів пошук
нових мовних засобів з метою вразити і приголомшити читача. Його поезія
використовувала несподівані метафори, порівняння й образи. Особливий
прийом – сполучення суперечливих понять типу «учений невіглас» чи
«багатий жебрак», присуща Маріно і така риса бароко, як розуміння
грандіозності світу природи, прагнення з’єднати космічний початок з
людським (збірник Ліра). Найбільш великі його твори – поема Адоніс
(1623) і Побиття дитини. І міфологічні, і біблійні сюжети трактувалися
автором підкреслено динамічно, були ускладнені психологічними колізіями
і драматичні. Як теоретик бароко Маріно пропагував ідею єдності й

Єдиносущність усіх мистецтв. Його поезія викликала до життя школу
маринізму й одержала широкий відгук за Альпами. Марино зв’язував
італійську і французьку культури, і його вплив на французьку літературу
таке, що його випробували не тільки послідовники бароко у Франції, але
навіть один з основоположників французького класицизму Ф.Малерб.

Особливе значення бароко здобуває в Іспанії, де барочна культура
проявилася практично у всіх сферах художньої творчості і торкнулася всіх
художників. Іспанія, у 17 ст. переживша занепад, який перебував під
владою не стільки короля, скільки церкви, дала особливий настрой
барочній літературі: тут бароко придбало не тільки релігійний, але і
фанатичний характер, активно виявлялося прагнення до потойбічного,
підкреслений аскетизм. Однак саме тут відчувається вплив народної
культури.

Іспанське бароко виявилося надзвичайно могутнім напрямком в іспанській
культурі в силу особливих художніх і культурних зв’язків Італії й
Іспанії, специфічних внутрішніх умов, особливостей історичного шляху в
16–17 ст. Золоте століття іспанської культури було зв’язано, насамперед,
з бароко, і в максимальній мері воно проявилося в літературі,
орієнтувалося на інтелектуальну еліту. Деякі прийоми використовувалися
вже художниками пізнього Ренесансу. В іспанській літературі бароко
знайшло своє вираження й у поезії, і в прозі, і в драматургії. В
іспанській поезії 17 в. бароко породило два плини, боровшиеся між собою
– культизм і консептизм. Прихильники першого протиставляли огидний і
неприйнятний реальний світ зробленому і прекрасного світу, створеному
людською уявою, що осягти дано тільки деяким. Прихильники культизму
звернулися до італійського, т.зв. «темному стилю», для якого характерні
складні метафори і синтаксис, звертався до міфологічної системи.
Послідовники консептизма використовували настільки ж складну мову, і в
цю форму наділялася складна думка, звідси багатозначність кожного слова,
звідси характерна для консептистів гра слів і використання каламбурів.
Якщо до першого належав Гонгора, то до другого – Кеведо.

Раніш усього бароко проявилося у творчості Луїса де Гонгора-і-Арготе,
чиї твори були надруковані тільки після його смерті (Твору у віршах
іспанського Гомера, 1627) і принесли йому славу найбільшого поета
Іспанії. Найбільший майстер іспанського бароко, він – засновник
«культизма» з його ученими латинськими словами і складністю форм при
дуже простих сюжетах. Поетика Гонгорі відрізнялася прагненням до
багатомислення, стиль його буяє метафорами і гіперболами. Він досягає
виняткової віртуозності, і теми його звичайно прості, але розкриті
гранично ускладнено, складність, по думці поета, є художнім засобом
посилення впливу поезії на читача, причому не тільки на його почуття,
але і на інтелект. У своїх творах (Сказання про Поліфему і Галатею) він
створив стиль іспанського бароко. Поезія Гонгорі швидко придбала нових
прихильників, хоча в опозиції до неї знаходилася Лопе де Вега. Не менш
значно для розвитку іспанського бароко прозаїчна спадщина Ф.Кеведо
(1580–1645), що оставили велика кількість сатиричних добутків, де
показаний огидний потворний світ, що здобуває перекручений характер
завдяки використанню гротеску. Світ цей знаходиться в стані руху,
фантастичний, ірреальний і убогий. Особливе значення в іспанському
бароко здобуває драматургія.

У Нідерландах бароко стверджується майже безроздільно, але тут майже
відсутня риса, характерна для Італії й Іспанії: спрямованість до Бога,
релігійна несамовитість. Фламандське бароко більш тілесно і грубувато,
пронизано враженнями навколишнього побутового речового чи світу ж
звернено до суперечливого і складного духовного світу людини.

Набагато більш глибоко бароко торкнулося німецької культури і
літературу. Художні прийоми, світовідчування бароко поширилися в
Німеччині під впливом двох факторів. 1) Атмосфера князівських дворів 17
ст., в усьому следовавших елітарній моді Італії. Бароко було обумовлено
смаками, потребами і настроями німецького дворянства. 2) На німецьке
бароко вплинула трагічна ситуація Тридцятирічної війни. У силу цього в
Німеччині існувало аристократичне бароко поряд з народним бароко (поети
Логау і Грифиус, прозаїк Гриммельсгаузен). Найбільшим поетом Німеччини
стали Мартін Опиц (1597–1639), поезія якого достатня близька до
віршованих форм бароко, і Андреас Грифиус (1616–1664), у творчості якого
відбилися і трагічні пертурбації війни, і типова для літератури бароко
тема тлінності і даремності всіх земних радостей. Його поезія була
багатозначна, використовувала метафори, у ній відбилася глибока
релігійність автора. З бароко зв’язаний найбільший німецький роман 17 в.
Симплициссимус Х.Гриммельсгаузена, де з приголомшливою силою і трагізмом
були відбиті страждання народу в роки війни. Барочні риси в ньому
відбилися повною мірою. Світ у романі – не просте царство зла, він
безладний і мінливий, причому зміни відбуваються тільки до гіршого. Хаос
світу визначає і призначення людини. Доля людини трагична, людина –
утілення мінливості світу і буття. Ще в більшій мері світовідчування
бароко проявилося в німецькій драматургії, де трагедія кривава і
зображує самі дикі злочини. Життя і тут бачиться як юдоль скорботи і
страждання, де марні будь-які людські починання.

Набагато менше бароко було характерне літературі Англії, Франції,
Голландської республіки. У Франції елементи бароко чітко проявилися в
першій половині 17 ст., але після Фронди бароко у французькій літературі
витісняється класицизмом, а в підсумку створюється так називаний
«великий стиль».

В Франції бароко знайшло своє вираження у творчості одного з найбільших
філософів 17 ст., мислителя і стиліста Б.Паскаля. Він виразив у Франції
весь трагізм світогляду бароко і його піднесений пафос. Паскаль –
геніальний учений-натураліст – у 1646 звернувся до янсенізму (течії в
католицизмі, засудженому церквою) і видав серію памфлетів Листа
провінціала. Світовідчування Паскаля трагічно, він говорить про безмежні
простори світу, твердо вірить у доцільність світопорядку і протиставляє
величі світу слабість людини. Саме йому належить знаменитий барочний
образ – «Людина – очерет, але цей очерет мислячий».

Висновок

Незважаючи на свої католицькі «південні» джерела, стиль бароко вплинув
на мистецтво Фландрії, Німеччині й Австрії. В Франції пишність і пишнота
бароко служили прославлянню абсолютної монархії Людовіка XIV. До того ж,
там були дуже сильні традиції стриманого класицизму, і навіть
грандіозний палац Людовіка у Версалеві до чистого бароко віднести не
можна.

Стиль бароко домінував у Європі до середини XVIII століття. Найвідоміший
зразок його в Росії — Зимовий палац — побудований В.В.Растрелли в
1754-62 р.

На Україні XVII-XVIII століття — розквіт культури бароко, що з’єдналася
з православною традицією в дивному синтезі, що відбив духовні і
філософські шукання бурхливої, суперечливої і героїчної епохи. Майстри
тієї пори, продовжуючи і немов надолужуючи упущене вслід
західноєвропейському Ренесансу, малювали свого героя сильним, розумним,
енергійним і жагучим. Але це вже не богоподібний титан Відродження, а
людина, що усвідомила швидкоплинність і ілюзорність «радостей земних».
Звідси меланхолійність і внутрішня зосередженість персонажів як
церковної, так і світського живопису серед пишного цвітіння життя.
Мораль епохи не звеличує відмовлення від земного і людського, а
затверджує необхідність розумного самообмеження. Людина бароко увесь час
стоїть перед вибором — бути щасливим тут і зараз (тобто на землі) чи
потім і там (на небі). Постійно зіставляючи земну твердінь з небесною,
художники дають волю фантазії, звільняючи себе і глядача від умовностей,
як формальної релігії, так і повсякденної логіки. Звідси
фантасмагоричність образів як характерний елемент бароко й одна із самих
яскравих рис його українського різновиду.

Список використаної літератури

Виппер Б. Р. Статті про мистецтво. — М., 1990.

Історія мистецтва закордонних країн. — Том 2. Видавництво «Академія
художників». – М., 1990.

Історія світової культури. – К., 1993,

Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997.

Історія світової та української культури. – К., 2000.

Історія української та зарубіжної культури. – Енциклопедія мистецтва. –
М., 2000.

Українська та зарубіжна культура. – К., 2001.

PAGE

PAGE 10

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *