Християнство та інститут освіти в епоху Середніх віків

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

«Християнство та інститут освіти в епоху Середніх віків»

ПЛАН

Вступ

1. Умови розвитку освіти в середні віки

2. Зародження шкіл в епоху середньовіччя

3. Виникнення університетів в середньовіччі

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Оцінки культури Середньовіччя як своєрідного етапу людства традиційно
суперечливі. Тривалий час такі оцінки, як темні часи, провалля, перерва
в поступальному розвитку цивілізації, визначили характер підходу до цієї
історичної епохи, а сам термін “Середньовіччя” став синонімом
відсталості та безкультур’я. Вважалося, що вона є втіленням догматизму,
релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. З іншого боку:
саме середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалося
їх суспільне та культурне життя, формувалася література на національних
мовах, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної
свободи й протиставляли їх раціоналізму класики, у певному розумінні
закладався фундамент сучасної цивілізації.

Діячі церкви намагалися суспільні відносини пояснювати за зразком
відносин людини і Бога. Підпорядкування, смиренність, покірність було
проголошено головними цінностями громадського життя. Християнське
духівництво ідейно виправдовувало станову організацію життя суспільства,
його ієрархічність, коли кожна людина мала знати своє місце у світі і
жити в суворій відповідності до цього порядку розташування соціальних
груп від вищих (духівництво, дворянство) до нижчих (селянство, ремісники
та ін.). Релігія та її суспільний інститут – церква, були найважливішими
факторами середньовічної культури. Люди виховувались і жили в дусі
релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися
до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала
покаяння, молитви, пости. Релігійний світогляд мав панівні позиції
завдяки тому, що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не
були відомі природничі науки, а сама природа вважалася грізним явищем
вищої сили. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе
відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер.

1. Умови розвитку освіти в середні віки

Осередком світської культури були міста. Вже в останній чверті ХІ ст.
тут концентруються ремесла й торгівля, воно набуває ознак політичного
центру. Місто як осередок ремісничого виробництва дедалі більше
унезалежнюється від землеробства, а отже, дедалі менше залежить від
класичних феодальних відносин. Цей процес прискорював перехід до зв’язку
зі споживачем через ринок і є початком формування міжнародного ринку.
Фактично місто було ембріоном буржуазної республіки. Досить швидко місто
починає формувати свою культуру.

Міське життя породило університети й нецерковні, часто приватні школи,
які виникали навколо того чи іншого вчителя (магістра). З’являються
фахівці нового типу – юристи, лікарі, вчені, відносно незалежні від
монастирської культури. У результаті раціоналізації теології виникає
своєрідне світське Богослов’я, а разом з ним і новий тип єресей, що
живилися соціальними негараздами середньовічного міста. Зазначимо, що
світська культура в майбутньому приведе до культури Відродження.

Отже, у період Середньовіччя склалася певна “модель світобачення”,
сприймання і розуміння світу, яка істотно відрізнялася від античної. Ця
модель середньовічної людини відповідала її обмеженій діяльності на
відносно вузькому просторі, у спілкуванні з порівняно невеликим числом
інших членів суспільства, з якими вона знаходилась в особистих
відношеннях.

2. Зародження шкіл в епоху середньовіччя

Спочатку школи існували тільки при монастирях; у них елементи античних
знань зводилися воєдино з метою пристосувати їх до потреб християнської
церкви. Наприкінці 7-го – початку 9-го ст. при Карлі Великому в імперії
франків спостерігався деякий підйом феодально-церковної культури, що
одержав назву «Каролінгське відродження».

Для управління великою державою потрібні були кадри чиновників, суддів,
хоча б з мінімальною освітньою підготовкою. У той час її можна було
отримати тільки в середовищі духівництва. Тому виданий Карлом Великим
«Капітулярій про науки» 787 р. наказував відкривати при кожнім монастирі
і єпископській кафедрі школи для ченців і кліриків; у ці школи стали
допускатися і миряни.

Ці заходи оживили культурне життя Франкської держави, поширилося на
сусідні держави, розширилося коло освічених людей, у скрипторіях поряд
із християнською літературою стали публікуватися твори античних авторів.

Позацерковні школи починають виникати на початку 12 ст., у той час, коли
міста починають відчувати потребу в грамотних, освічених людях, для
оформлення торгово-ремеслярських операцій, працювати в органах міського
управління, складати документи, що виходили від міст, починаючи від
усіляких прохань, адресованих монархам, і кінчаючи докладними, ретельно
складеними комунальними хартіями.

Ці школи відрізнялися від церковних, що готували насамперед кліриків,
але не могти відразу ж позбутися від їхнього впливу. Більшість
викладачів розглядали свою роботу в позацерковних міських школах як
тимчасову, до одержання приходу і подальшого просування по церковній
ієрархії.

Специфічною рисою нецерковних шкіл було те, що вони були частками, а
їхні викладачі – магістри – жили за рахунок плати, стягнутої з учнів
(іноді це приносило пристойний доход). Це засуджувалося церквою, а папа
Олександр ІІІ заявляв, що знання є дарунок божий, тому їм не можна
торгувати. Матеріальна незалежність від церкви робила їх відносно
вільними. У Парижеві було кілька таких шкіл (прийшли в занепад після
виникнення паризького університету, що виник на їхній основі.)

Видатний вчений і педагог П’єр Абеляр, будучи змушеним на той час
переїжджати з місця на місце, супроводжувався частиною своїх учнів.
Очевидно, так і зародилися бродячі школярі, згодом які отримали ім’я
вагантів.

У прагненні знищити нецерковні школи церква насамперед протиставляла їм
школи церковні, а також завзято відстоювала своє «право» давати дозволу
на викладацьку діяльність. Вона підкуповувала магістрів «вільних
мистецтв» церковними бенефіціями, борола за збереження церковної
юрисдикції над всіма учнями і жорстоко переслідувала тих магістрів і
школярів, що порушували церковну монополію в області освіти і підривали
церковний авторитет.

На початку 12-13 ст. церковні школи, з бажаним для церкви складом
магістрів і учнів, були засновані в ряді великих монастирів і в багатьох
єпископальних містах – єпископальні школи. Багато хто з них згодом були
перетворені в богословські семінарії.

3. Виникнення університетів в середньовіччі

Поряд із зростанням матеріальної культури відбувалося бурхливе духовне
життя, жвавий розвиток освіти, шкіл та університетів.

У Ранньому Середньовіччі у більшості країн Західної Європи ще
зберігаються традиції античної духовної культури. Перший систематичний
виклад різних галузей знань здійснив римський вчений-енциклопедист,
автор майже 600 наукових праць Марк Теренцій Варрон. У дев’ятитомній
енциклопедії “Дисципліни” він розглядає “сім вільних мистецтв” –
граматику, риторику, діалектику, музику, арифметику, геометрію,
астрономію і додає до них медицину й архітектуру, підкреслюючи їх
практичне значення. Грецька освіта знайшла себе у середньовічних галузях
знань, що було безпосередньо заслугою Варрона.

У 12-13 ст. у західній Європі починає формуватися вища школа –
університет (від лат. universitas– сукупність). Так називалося
об’єднання викладачів і учнів (universitas magistrorum et scholarium).
Наприклад, Паризький університет, що одержав у 1200 р. королівську
грамоту, включав учнів, викладачів, переписувачів, посильних, аптекарів
і навіть трактирників, що обслуговують університет.

Як правило, в університетах було чотири факультети: молодший,
«артистичний», на якому вивчали «сім вільних мистецтв», а також
медичний, юридичний і богословський, на яких училися ті, хто закінчив
артистичний. Богословський факультет вважався найвищі, але до 1400 р. з
46 західних університетів богослов’я викладалося лише в 18, а інші
університети богословських факультетів узагалі не мали.

Наприкінці 14 ст. з 700 із зайвим студентів Лейпцігського університету
600 чол. були артистами (студентами артистичного факультету), 100-
юридичного, 4-5 чол. медицину і всього 6-7 богослов’я. 1/3 поступавших в
університет ішла зі ступенем бакалавра вільних мистецтв, а 1/16 – зі
ступенем магістра.

Більшість школярів йшла в університети і школи лише для того, щоб
одержати мінімум знань, що забезпечив би їх заробітком. До закінчення
богословського факультету прагнули лише ті, хто належав до духовного
звання. Диплом, отриманий у кожнім з університетів, визнавався в кожнім
іншому; утворення, почате в одному університеті, можна було продовжити в
будь-якому іншому.

h

h

h

h

h

h

gd?_o

????H?H????????????? ??H?H?????безкоштовних, увечері – платних); при
недоліку приміщень заняття могли відбуватися просто на вулиці: студенти
розташовувалися на оберемках соломи, кинутих просто на землю. Частими
були диспути – дискусії по заздалегідь запропонованому питанню (нерідко
закінчувалися бійками).

Зазначимо, що європейські народи в цей час були малоосвіченими. Шкіл
було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та
церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа
зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним
поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні,
вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осію – кліриків. Тому
основна увага приділялася вивченню латині, молитов, процесу
Богослужіння. Середні школи тут здебільшого існували при єпископських
кафедрах, вивчали сім “вільних мистецтв”. У початкових класах – тривіум,
три науки про слово (граматика, риторика, діалектика), у старших –
квадріум, чотири науки про числа ( арифметика, геометрія, астрономія,
музика). Вищі школи в ХІ-ХІУ ст. також  передбачали вивчення “вільних
мистецтв”, де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших
факультетах.

Проти монополії церкви у духовній сфері вперше виступила нова міська
культура. На початку ХІІ ст. почали створюватися латинські школи, на
противагу соборним та монастирським. Латинські школи дали початок
гуманітарним гімназіям, де в основу навчання було покладено вивчення
грецької та латинської мови і літератури. До другої половини ХІХ ст.
гуманітарні гімназії були домінуючим середнім навчальним закладам,
закінчення якого давало змогу вступити до університету.

Разом з ускладненням економіки й громадського життя зростала потреба в
правових знаннях. Відроджувався інтерес до римського права. Центрами
розвитку правових знань стали італійські міста Равенна та Болонья. Саме
у Болоньї вже наприкінці ХІ ст.. на основі правової школи було відкрито
один  із перших європейських університетів. Першу медичну школу
засновано в ХІ ст. в південноіталійському місті Салерно завдяки зв’язкам
Італії з Візантією, що на той час мала порівняно вищий рівень медичних
знань.

Деякі з міських нецерковних шкіл ще у ХІІ ст. перетворилися на
сукупність корпорацій учителів ( магістрів) та учнів (школярів). Такі
школи давали освіту вихідцям їз різних регіонів Європи й тому їх
називали загальними школами. Пізніше їх почали називати університетами.
Інколи в університетах переважало вивчення якої-небудь однієї дисципліни
( як це було в Болонії та Салерно). Права університетів були узаконені
королівськими хартіями, їх створення  санкціонували римські папи.

Найтиповішим став Паризький університет, заснований у 1200 році. Він
об’єднував у своєму складі викладачів і учнів, а також тих, хто його
обслуговував, навіть аптекарів і власників трактирів, де університетська
братія проводила чимало часу. Навчальний процес здійснювався на чотирьох
факультетах. Найбільшим з яких був факультет мистецтв. Це був перший
щабель університетської освіти, де студенти оволодівали “вільними
мистецтвами” й готувалися продовжити навчання на трьох інших факультетах
– медичному, юридичному і теологічному, котрий, згідно із
західноєвропейськими уявленнями про цінність знання, в ієрархії
факультетів посідав чільне місце. Тут студенти вчилися найдовше, та й
віку були відповідного.

Навчання в університетах велося латиною-міжнародною мовою тогочасної
науки. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Аристотеля на
філософському факультеті, трактати Гіппократа й Галена – на медичному.
Студенти конспектували лекції, брали участь у диспутах. Диспутант
повинен був викласти свій погляд, вислухати заперечення та спростувати
їх. Участь у публічному диспуті була обов’язковою умовою присвоєння
вченого ступеня.

Після закінчення факультету мистецтв надавався вчений ступінь бакалавра
мистецтв з правом викладати. Опанувати середньовічну вченість було
досить важко, тому тільки третина студентів закінчувала підготовчий
факультет зі ступенем бакалавра й тільки один із шістнадцяти студентів
ставав магістром.

Студенти об’єднувалися в організації – “земляцтва”, “провінції”,
“науки”. У Паризькому університеті  було чотири  “науки” – норманська,
англійська, пекардійська та галльська. Кожну “науку” очолювала виборна
особа – прокуратор. Ректора – голову всього університету – обрали всі
“науки”.

Така внутрішня організація Паризького університету стала зразком для
інших університетів Західної Європи. У ХІІІ ст.. було засновано
університети в Саламанці, Падуї, Палермо, Тулузі, Оксфорді, Кембріджі та
в інших містах. У ХУ ст. їх було вже понад 60. Що стосується науки, то в
середні віки вона була в основному книжною справою, спиралася певною
мірою на абстрактне мислення. Як правило, користувалися методами
спостереження, дуже рідко – експерименту. Тобто, вона вбачала свою мету
не в тому, щоб сприяти перетворенню природи,  а, навпаки, прагнула
зрозуміти світ таким, яким він є в процесі споглядання.

Висновок

Отже, піднесення Європи, що почалося у X ст., спричинило потяг до знань
і потребу в освічених людях. Освіта почала виходити за межі монастирів.

У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл. Нижчі школи
існували при церквах, монастирях, даючи елементарні знання тим, хто
бажав присвятити себе служінню Богові. Тут вивчали латинську мову, якою
велося богослужіння, молитви і сам порядок богослужіння. Середні школи
найчастіше виникали біля резиденцій єпископів. У них вивчали сім
«вільних наук» — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію.
Остання містила географію, астрологію, музику. Перші три науки складали
«тривіум», наступні чотири — «квадривіум».

Починаючи з XI ст., в Європі зароджуються вищі школи, що їх згодом
назвали університетами (від лат. universitas — сукупність). Така назва
пояснюється тим, що перші університети були громадами, які об’єднували
учителів і учнів (учні називали університет «альма матер» — ласкава
мати). Такі об’єднання мали свої чіткі правила поведінки, свою структуру
і претендували на незалежність від влади міста, в якому знаходилися.

Перші подібні об’єднання виникли в італійських містах Саперно і Болонья,
де вивчали медицину і римське право. Упродовж XII—XIII ст. кількість
університетів постійно зростала. Найвідомішими були Паризький
(Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в Англії), Саламанкський (в
Іспанії) тощо. У 1500 р. в Європі нараховувалося 65 університетів.

Викладання в університетах велося латинською мовою. Це давало змогу
студентам почати навчання в одному, а закінчувати в іншому закладі.
Чіткого терміну навчання не було, тому окремі студенти вчилися досить
довго. Студентів, які подорожували з одного університету до іншого,
називали вагантами (бродягами). Основними формами навчання були лекції
та диспути між професорами. Вивчення лише Святого Письма не задовольняло
людей, які прагнули пізнати навколишній світ.

Одним із перших цікавість до природничих наук виявив професор
Оксфордського університету, монах францисканського ордену Роджер Бекон.
Він доводив, що знання можна отримати не в богословських суперечках, а
тільки під час вивчення природи за допомогою дослідів. Бекон зробив
чимало відкриттів. Особливого значення він надавав математиці, фізиці,
хімії, намагався створити мікроскоп і телескоп, пояснив походження
веселки. Вчений був переконаний, що можна побудувати саморухомі судна й
візки, зробити апарати, які літали б у повітрі або рухалися морським
дном.

Слава про його досягнення ширилася усією Європою. Заздрісники
звинуватили дослідника у зв’язках із дияволом. Монаха кинули до
в’язниці, де він провів 14 років і вийшов на волю лише перед смертю.

Але жага пізнання охоплювала чимраз ширші верстви суспільства. У
Сицилійському королівстві, де тісно переплелися західноєвропейська та
арабська культури, було перекладено численні природничі твори арабських
і грецьких авторів. У славнозвісній медичній школі в Салерно
розроблялися описи лікувальних якостей рослин, практичні рекомендації з
протидій отруті, корисні настанови щодо підтримання здоров’я тощо.

Важливі практичні знання накопичували алхіміки та астрологи. Перші
переймалися пошуками «філософського каменя», за допомогою якого звичайні
метали можна було б перетворити на золото. Ці зусилля виявилися марними,
але побіжно алхіміки вивчили властивості різних речовин, створили чимало
приладів для дослідів тощо. Астрологи, які віщували долі людей за
розташуванням небесних тіл, зробили багато відкриттів у царині
астрономії.

Збагатилися й географічні знання європейців. Венеціанський купець Марко
Поло здійснив подорож у Китай і Центральну Азію. Свої враження він
описав у «Книзі», яка впродовж усього середньовіччя залишалася
найулюбленішим чтивом європейців.

Список використаної літератури

Земерова Т.Ю. Всесвітня історія. Практичний довідник. — Харків: ФОП
Співак Т. К., 2009.

История Древнего мира. Расцвет древних обществ. – М., 2002.

Історія світової та української культури. – К., 2000.

Культурология. Учебное пособие для вузов. – М., 1995.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – С.-Пб., 1994.

Хейзинга И. Осень Средневековья. – М., 2005.

PAGE

PAGE 13

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *