Психологічна характеристика фізичних вправ (реферат)

Реферат на тему:

Психологічна характеристика фізичних вправ

ПЛАН

1 Загальна психологічна характеристика фізичних вправ

2 Психологічна характеристика фізичних вправ шкільної програми

3 Автоматизовані і усвідомлені компоненти фізичних вправ

4 Рухові уявлення під час виконання фізичних вправ

1 Загальна психологічна характеристика фізичних вправ

Фізичні вправи — це основний засіб фізичного виховання дітей шкільного
віку, з допомогою якого забезпечується потрібний фізичний розвиток і
формується високий рівень фізичної досконалості.

За своєю психологічною суттю фізичні вправи — вид навчальної діяльності
в школі, який охоплює сукупність логічно побудованих, змістовних дій та
рухів, спрямованих на розвиток фізичних і розумових здібностей школярів.
Водночас фізичні вправи — це процес відомого, багаторазового виконання
спеціально підібраних дій та рухів з метою зміцнення здоров’я, набуття
потрібних фізичних якостей, рухових навичок і умінь.

Кожний вид фізичних вправ ставить до психіки школяра, до його
особистості певні вимоги, визначення яких є основним завданням
психологічного аналізу вправ. На підставі аналізу складають поглиблену
психологічну характеристику фізичних вправ. Основою для складання
психологічної характеристики фізичних вправ є вивчення структурних
особливостей певного виду спорту і з’ясування особливостей формування
рухових навичок, з враховуючи закономірні зміни психіки школярів. Беручи
за основу структурні особливості, П.А. Рудик усі фізичні вправи поділяє
на 6 груп.

До першої групи належать вправи найзагальнішого призначення, які
потребують високої активності пропріоцептивних м’язово-рухових
відчуттів. Це елементарні рухи руками, ногами, тулубом, головою, а також
їх різноманітні поєднання. На їх основі створюють вправи ранкової
гімнастики, вільні, вправи спортивної гімнастики тощо.

Друга група — це вправи на приладах, які ставлять високі вимоги до
м’язово-рухової, зорової та дотикової орієнтації. Складні поєднання
рухів на приладах є основою спортивної гімнастики. Ризиковані рухи,
характерні для цієї групи вправ, викликають загострені емоційні
переживання.

До третьої групи віднесені всілякі пересування в умовах боротьби за
збільшення швидкості проходження заданої дистанції: спортивна ходьба,
біг, стрибки, ходьба на лижах, їзда на велосипеді, ковзанярський спорт
та ін. Психологічно ці вправи ґрунтуються на точності сприймання
простору та високій орієнтації щодо темпу і ритму рухів. Важливим
структурним елементом третьої групи є необхідність постійно стимулювати
вольові зусилля для боротьби з об’єктивними та суб’єктивними труднощами,
що виникають під час виконання вправ.

Четверту групу становлять вправи з спортивними приладами, психологічна
структура яких значною мірою зумовлена будовою приладу. У спорті
використовують різні спортивні прилади, такі як гімнастичні палиці,
булави, легкоатлетичні диски, списи, ядро, молот, гирі й штанги для
важкої атлетики багато інших. Вправи з гімнастичними палицями і булавами
потребують чітко спрямованих диференційованих зусиль, що розвиваються
під час переміщення приладу. Використання легкоатлетичних приладів
передбачає розвиток максимальних м’язових зусиль для досягнення високого
результату в їх метанні та штовханні. Граничним загостренням
м’язово-рухових відчуттів характеризуються вправи з штангою та гирями.
Загальними критеріями психологічної суті цих вправ є точність сприймання
форми, величини і ваги приладу, а також вільне свідоме керування власною
вибуховою силою.

П’ята група — це вправи з єдиноборства. Найспецифічнішими представниками
цієї групи є фехтування і бокс. Психологічні вимоги до вправ цієї групи
ґрунтуються на частій імпровізації, не очікуваних діях партнера і шляхах
вибору власних дій для перемоги.

До шостої групи фізичних вправ належать рухливі та спортивні ігри, де
обов’язкові колективні зусилля усієї команди, спрямовані на досягнення
перемоги.

Характеризуючи фізичні вправи за структурними особливостями навичок, П.
А. Рудик встановлює істотні відмінності, а саме:

а) різну кількість необхідних рухових навичок кожної групи фізичних
вправ;

б) неоднаковий ступінь складності рухових навичок;

в) специфічний характер зусиль, що розвиваються в процесі виконання
кожної групи фізичних вправ;

г) неоднаковий ступінь варіабельності рухових навичок.

Знання цих особливостей дає можливість творчо підходити до добору
необхідних фізичних вправ.

2 Психологічна характеристика фізичних вправ шкільної програми

Найбільшу питому вагу в програмі має гімнастика, яка є основним засобом
фізичного виховання дітей шкільного віку. З допомогою гімнастичних вправ
забезпечується різнобічний вплив на особистість школяра, на його рухову
діяльність для загального фізичного розвитку, а також удосконалювання
рухової координації. На заняттях з гімнастики в школі ефективно
виробляються моральні та вольові якості. Регулярні заняття гімнастикою
сприяють формуванню міцних і стійких спортивних інтересів З допомогою
гімнастичних вправ ефективно розвивається і збагачується рухова пам’ять,
яка є основою створення в дітей шкільного віку сприятливих умов для
успішного оволодіння різноманітними трудовими операціями.

Заняття з гімнастики в школі включають стройові та порядкові вправи,
прикладні, загальнорозвивальні, акробатичні вправи, окремі вправи
спортивної та художньої гімнастики.

Під час вивчення стройових вправ школярі ознайомлюються з правилами
виконання стройових команд і набувають спеціальних знань умінь та
навичок. Це дисциплінує учнів, організовує їх поведінку і закладає
міцний фундамент для формування позитивних якостей особистості
спортсмена. Виконуючи стройові вправи, діти привчаються стримувати свої
дії та рухи, підпорядковувати їх колективним вимогам.

Значне місце в розділі гімнастики займають порядкові вправи з елементами
фігурного марширування, гімнастичні шикування і перешиковування. Метою
цієї групи вправ є формування в дітей умінь і навичок узгоджених дій у
строю.

Загальнорозвивальні вправи — це система спеціальних рухів руками,
ногами, тулубом і головою, які можна виконувати без предметів, з
предметами і на спеціальних гімнастичних приладах. Психологічна суть цих
вправ полягає насамперед у тому, що вони підвищують розумову активність
школярів для глибшого усвідомлення техніки рухів власних частин тіла. На
цій основі формується уміння керувати своєю поставою. У процесі
виконання загальнорозвивальних вправ школярі навчаються розчленовувати
складні дії на окремі рухи з наступним синтезом їх у нових поєднаннях; з
допомогою цих вправ у дітей формується певна культура руху, розвивається
рухова ініціатива тощо. Дітям шкільного віку нелегко оволодіти
загальнорозвивальними вправами. Ці труднощі можна значно зменшити, якщо
застосовувати спеціальні методичні прийоми.

Встановлено, якщо перед виконанням вправ учні не дістали конкретного
завдання запам’ятати рухи, то вони погано запам’ятовують весь комплекс;
повнота і точність створених уявлень будуть на низькому ріні. Усе це
якісно змінюється, коли перед учнями поставити завдання активно
запам’ятати виконуваний комплекс вправ.

Вивчаючи акробатичні вправи, учні ознайомлюються з особливостями
обертових рухів під час переміщення тіла в просторі. Під час
самостійного виконання акробатичних вправ виникають внутрішні перешкоди,
що звичайно проявляються у вигляді страху та побоюваннях. Усе це
свідчить про складність психологічної структури цих вправ. Оволодіння
акробатичними вправами значно розширює руховий досвід спеціального
спрямування і сприяє формуванню позитивних якостей особистості школяра.

Особливу групу в шкільній програмі становлять вправи з спортивної
гімнастики — найпростіші вільні вправи і ряд вправ на гімнастичних
приладах. Психологічною основою вільних вправ є свідоме керування як
окремими частинами тіла, так і їх поєднаннями залежно від композиційних
завдань. Це можливе при підвищеній активності всіх психічних процесів і,
насамперед, сприймання простору. Вправи з художньої гімнастики
призначені переважно для естетичного виховання учнів.

Значне місце в шкільній програмі відводиться рухливим іграм для учнів
молодшого та спортивним іграм для середнього шкільного віку і
старшокласників. Ігри виховують колективізм, взаємодопомогу,
згуртованість, повагу і коректність, сприяють розвиткові інтелектуальних
здібностей дітей. У процесі гри в школярів формуються інтереси до
фізичної праці, розширюється руховий досвід.

Найбільш насиченим видом рухової активності школярів є спортивні ігри.
Рухові дії в іграх характеризуються такими особливостями:1) велика
різноманітність здійснюваних гравцями рухів у вигляді ходьби, бігу,
стрибків, ударів;2) висока інтенсивність рухових дій кожного гравця;3)
колективність дій, підпорядкованих загальним інтересам команди;4) велика
різноманітність рухових дій гравців.

Крім того, ігрові моменти в усіх спортивних іграх викликають
різноманітні емоційні ситуації. Спортивні ігри потребують широкого
діапазону рухових навичок, що дає можливість вільно змінювати структуру
рухів залежно від конкретних умов гри. Регулярні заняття спортивними
іграми позитивно впливають на розвиток багатьох психологічних якостей
спортсмена, наприклад, його уваги, оперативного мислення. Зорові
сприймання мають велике значення для забезпечення швидкого і правильного
орієнтування спортсменів у ігровій обстановці. Точно оцінити відстань
між гравцями, м’ячем і межами майданчика можна лише при високому рівні
сприймання простору.

У процесі занять спортивними іграми інтенсивно розвивається глибинний
зір, значно збільшується обсяг поля зору. Завдяки цьому спортсмен може
дуже точно оцінювати відстань і помічати досить велику кількість
об’єктів під час гри. Встановлено, що глибинний зір і обсяг поля зору
можуть знижуватися, якщо регулярно не проводяться тренування, і навпаки.
Під впливом систематичних занять значно зростає швидкість сприймання, що
є основою формування спеціалізованих зорово-рухових сприйнять, які
насамперед виступають у вигляді «відчуття м’яча». Це дає можливість
гравцям легко, вільно, невимушено і результативно виконувати всі ігрові
елементи з м’ячем.

Під впливом регулярних занять спортивними іграми удосконалюються такі
якості уваги, як інтенсивність, обсяг і переключення, чим досягається
повне зосередження уваги спортсмена на грі.

Заняття спортивними іграми, насиченість їх найрізноманітнішими
тактичними діями позитивно впливають на розвиток тактичного мислення
гравців. Процеси мислення досягають максимальної швидкості, воно набуває
дійового характеру, стає дуже гнучким і рухливим.

Важливим розділом шкільної програми є легкоатлетичні вправи. З цих вправ
використовуються ходьба, біг, стрибки та метання. Більшість цих рухових
дій засвоюється з раннього дитинства, але є група рухових дій, засвоєння
яких можливе лише в процесі спеціально організованих занять. До них слід
віднести метання диска і молота, штовхання ядра, стрибки з жердиною та
інші рухові вправи.

Треба мати на увазі, що рухові навички в легкій атлетиці з самого
початку навчально-тренувальної роботи в основному удосконалюються, бо
більшість специфічних легкоатлетичних вправ є вже відомими руховими
актами (ходьба, біг, стрибки), взятими з повсякденного життя людини.

Поліпшення спортивних результатів потребує не тільки високої
майстерності у виконанні специфічних вправ, а й підвищення
функціональних можливостей організму школярів та вироблення в них сили,
витривалості, швидкості й спритності. Водночас важливою умовою
підвищення результатів у легкій атлетиці є формування нових рухових
структур, що забезпечують найефективніше подолання дистанції в ходьбі та
бігу, висоти в стрибках тощо. Створення нових рухових структур
передбачає наявність багатого досвіду і пов’язане з розвитком творчої
уяви легкоатлетів. Вирішення цього завдання потребує від спортсменів
відповідної інтелектуальної та вольової активності.

Інтелектуальна активність легкоатлетів на цьому етапі формування рухових
навичок сприяє підвищенню ефективності пізнавальних психічних процесів
(відчуття, сприймання, мислення тощо), з допомогою яких найповніше і
найглибше засвоюється техніка виконання легкоатлетичних вправ.

Вольова активність дає можливість легкоатлетам ефективно долати як
зовнішні, так і внутрішні труднощі і на цій основі досягати найкращих
результатів.

Підготовка до успішного подолання зовнішніх і специфічних труднощів
(висота бар’єра, планки, вага і форма приладу) і внутрішніх у вигляді
«мертвої точки» є однією з найважливіших особливостей процесу формування
рухових навичок у легкій атлетиці. На певному етапі оволодіння навичками
з’являються спеціалізовані сприймання у вигляді «відчуття планки»,
«відчуття приладу» тощо. Це проявляється в тому, що під час виконання
вправ легкоатлет диференційовано сприймає як свої рухи, так і перешкоди,
які долає. У легкій атлетиці спеціалізовані сприймання виробляються на
основі високого ступеня розвитку рухової чутливості і точного
розрізнювання просторових відносин. Ці сприймання дають змогу
легкоатлетам активно і оптимально пристосовуватися до конкретних умов
виконання вправ.

Успішне виконання легкоатлетичних вправ багато в чому залежить від
попередньої психологічної підготовки. Для цього використовують різні
методичні прийоми. Так, при підготовці легкоатлетів-стрибунів іноді
наближають стояки, не змінюючи висоти планки, для того, щоб викликати
ілюзію прямокутника, утвореного землею, стояками та планкою і
витягнутого вгору. Неодноразово долаючи ніби більшу висоту, спортсмен
звикає до неї і потім, коли нормально розставлені стояки, цю висоту бере
без особливого напруження.

Деякі стрибуни у висоту встановлюють планку на бажану висоту вдома і,
отже, звикають до неї. Цей вид психологічного «настроювання» також
сприяє успішному подоланню великих висот.

У практиці підготовки легкоатлетів-метальників дуже часто
використовується ілюзія ваги. Без відома спортсмена, зберігаючи
попередню форму полегшеного приладу, поступово збільшують його вагу,
доводячи до потрібної. Унаслідок такої підготовки більшість метальників
далеко кидають як полегшений прилад, так і той, вагу якого непомітно
збільшували.

Рухові навички в легкій атлетиці дуже часто взаємодіють одна з одною.
Здебільшого це має характер перенесення навичок, коли вироблені навички
позитивно впливають на формування нових, і навпаки, вироблення нових
навичок сприяє закріпленню наявних. Наприклад, взаємно позитивно
впливають навички в метанні гранати і в метанні списа. У цьому разі
навички переносяться завдяки тому, що у вправах є багато спільних
елементів.

У легкій атлетиці можна спостерігати і негативний вплив одних рухових
навичок на вироблення інших. Так, якщо метальник диска починає
оволодівати метанням списа, то спочатку він робить кидок збоку, а не
із-за голови, тобто переносить навичку з метання диска, яка тут
сприймається як помилка.

Так само негативно впливає навичка в стрибках у довжину, якщо перейти до
потрійного стрибка. У цьому випадку допускається помилка під час
виконання початкового поштовху і спотворюється перша частина потрійного
стрибка (високий стрибок).

При формуванні в легкоатлетів рухових навичок у ходьбі, бігу та стрибках
дуже часто доводиться переробляти, змінювати вже складені навички, бо
незалежно від бажання відтворюються окремі компоненти завчених рухів.

Вироблені рухові навички легкоатлетів характеризуються міцністю і
стійкістю, бо більшість із них постійно підкріплюється в повсякденному
житті.

Основною особливістю плавання є пересування у воді. Як правило, до
плавальних видів зараховують також стрибки у воду з вежі. Проте за
своїми психологічним особливостями стрибки у воду ближче до «сухопутних»
видів спорту, ніж до плавання: основна діяльність стрибуна відбувається
у повітрі; момент зіткнення з водою є в основному закінченням даного
виду вправи; у зв’язку з цим за особливостями техніки виконання стрибки
у воду більш схожі з легкоатлетичними і гімнастичними вправами, ніж з
плаванням. Спостереження показують, що видатні стрибуни у воду не
відрізняються особливими досягненнями у плаванні, а майстри плавання
рідко бувають водночас відмінними стрибунами у воду. Основні особливості
моторики при плаванні обумовлені саме тим, що воно відбувається у
водному середовищі.

Пересування у воді при плаванні відрізняється наступними характерними
рисами.

1. Воно здійснюється за допомогою рухів рук та ніг при опорі не на
тверде, а на рідке середовище.

2. Тіло плавця майже повністю занурено у воду, завдяки цьому його вага
різко знижується (майже до 2-3 кг).

3. При плаванні відсутні статичні зусилля (які потрібні на суші для
утримання пози або рівноваги) і полегшуються рухи кінцівками.

4. Пересування у воді відбувається при значно більшому опорі зовнішнього
середовища, ніж у повітрі. При плаванні із швидкістю 1,8 м за секунду
опір води, який долає плавець, досягає 13,3 кг, а при аналогічному
пересуванні (у положенні лежачи) на суші опір повітря становить всього
97 г.5. У зв’язку з цим швидкісне плавання вимагає великих м’язових
зусиль і значних витрат енергії: плавець на 1 м шляху затрачає в 3-4
рази більше енергії, ніж пішохід.

Рухи, які забезпечують пересування плавця у воді, за своєю структурою
різко відрізняються від звичних координацій при ходьбі. Техніка стильних
видів плавання підпорядковується завданню забезпечити максимально швидке
пересування при мінімальній затраті сил. Це досягається за допомогою
своєрідної координації рухів рук і ніг. Плавання має циклічний характер.
Проте в плавальному циклі при стильному плаванні рухи рук і ніг не
виконуються шляхом звичайної при ходьбі перехресної координації: при
плаванні способом брас вони виконуються одночасно, а при плаванні кролем
на один рух руками припадає від двох і до десяти рухів ногами. Засвоєння
цих нових видів координацій створює значні труднощі в навчанні плаванню.

Досягнення високих спортивних результатів у плаванні неможливе без
вироблення спеціалізованого сприймання, яке називається «відчуттям
води». При відсутності «відчуття води» губиться відчуття її опору, руки
ніби провалюються скрізь воду.

«Відчуття води» це складна система якісно різних відчуттів — дотикових,
м’язових, температурних та ін. Виробляється «відчуття води» важко і
тільки в процесі тривалого тренування при плаванні на середні і довгі
дистанції. Воно не вдосконалюється при роботі над стилем і при
тренуванні на короткі дистанції, коли плавець вимушений застосовувати
максимальні за інтенсивністю і швидкістю м’язові зусилля.

Гострота «відчуття води» послаблюється при втомі, перетренуванні,
значному пониженні температури води, а також при перервах в заняттях.
Відома втрата «відчуття води» спостерігається вже при перерві в один-два
тижні. Для того щоб підтримувати «відчуття води» на високому рівні,
потрібні систематичні тренування.

При навчанні плаванню найбільшу трудність має правильне орієнтування в
просторі. Виявлено, що до 40% плавців на початковому етапі навчання не
бачать, куди пливуть, а 14,3% розрізняють напрям руху неточно.

У лижників характерною рисою формування рухових навичок є те, що до їх
складу включаються образи не тільки техніки способів пересування на
лижах, а й навколишнього середовища, в якому виконуються рухові дії. Це
сприяє появі «відчуття снігу».

У боротьбі сприймання суперника і його дій здійснюється не тільки зором,
але і за допомогою м’язово-рухових і дотикових відчуттів. Протягом
усього поєдинку борець безпосередньо стикається із суперником, завдяки
чому відповідні дотикові відчуття при захватах, утримуванні, підніманні
суперника, при власному опорі йому (наприклад, у положенні моста)
дозволяють судити про положення і рухи суперника. Дотикова чутливість у
борців дуже розвинена.

М’язово-рухові відчуття дозволяють борцеві точно сприймати детальні
особливості рухів суперника, ступінь і характер затрачуваних ним
м’язових зусиль, розгадати його тактичні задуми і розуміти технічні
прийоми, які він застосовує. Разом з тим за допомогою м’язово-рухових
зусиль борець дуже точно сприймає ступінь напруги або розслаблення
власних м’язів.

Окремі прийоми боротьби (міст, кидки) мають сильний вплив на
вестибулярний апарат. Водночас боротьба пов’язана з розвитком здатності
зберігати стійку увагу при різних умовах опори. Завдяки цьому
систематичні тренування в боротьбі зміцнюють органи рівноваги і
понижують чутливість до різких подразників вестибулярного апарату.

«Відчуття килиму» є складним сприйманням. У нього входять як зорові, так
і м’язово-рухові відчуття в їх органічному поєднанні: спортсмен оцінює
відстань від краю килима не просто у сприйнятих зором просторових
величинах, але в амплітуді тих рухів, які можуть поміститись на цьому
просторі. При цьому велике значення у «відчуттях килиму» має уява про
площу різних ділянок килима в тому чи іншому положенні на ньому тих, що
борються. Ця уява утворюється шляхом зіставлення відстані, яку бачать,
до краю килима і до його центра. Якщо в даний момент поєдинку борець
бачить попереду і справа від себе меншу частину килима, він чітко уявляє
собі, що зліва і позаду буде відповідно більша частина. Таким чином,
важливою умовою точності просторових сприймань борця є можливість бачити
в даний момент відстань до краю килима. Навіть незначне зорове
сприймання цієї відстані допомагає борцеві точно визначити своє
положення на килимі. Ось чому борці завжди намагаються стояти спиною до
центра і обличчям до краю килима.

Під час поєдинку від борця вимагається стійка інтенсивна увага, яка
повністю зосереджена на суперникові і його діях. Втрата стійкої уваги,
її відволікання сторонніми подразниками завжди негативно відбивається на
діях борця, призводить до зниження її активності і до втрати ініціативи.
Борець повинен відрізнятися статичною увагою, здатністю раптово доводити
її до потрібної інтенсивності.

Мислення борця спрямоване на розгадування тактики суперника і водночас
на вирішення власних тактичних завдань, здійснення яких також залежить
від правильного врахування дій суперника. Аналізуючи дії суперника,
борець повинен слідкувати за його рухами, звертати увагу на його стійку,
положення рук, ніг, темп боротьби, особливості дихання, тобто
враховувати різноманітність умов ведення боротьби і найдрібніші деталі
рухів суперника. Як і в інших видах спорту, мислення борця носить
наочно-дійовий характер, опирається на глибоке знання техніки і тактики
боротьби, вимагає швидкого орієнтування і своєчасного прийняття
потрібних рішень, реалізується і перевіряється в практичних діях.
Боротьба сприяє розвитку спостережливості, винахідливості, умінню швидко
приймати рішення і одразу ж приводити їх у виконання.

Боротьба викликає у спортсмена яскраві і різноманітні емоційні стани,
які часто коливаються в процесі поєдинку залежно від «протікання»
боротьби. Проте в процесі тривалого спортивного досвіду у борця
виробляється здатність керувати своїми емоціями і підтримувати їх
стійкий позитивний характер.

3 Автоматизовані і усвідомлені компоненти фізичних вправ

Кожна фізична вправа, як суцільний руховий акт, включає ряд самостійних
рухів. Ці рухи, як правило, здійснюються під постійним контролем
свідомості. Але окремі компоненти фізичних вправ можуть виконуватися
автоматично, тобто без будь-якої участі свідомості. Так, для кидання
малого м’яча в ціль треба стати і вихідне положення, тримати м’яч у
руці, зробити рух рукою з м’ячем у бік цілі, рух тулубом, перемістити
тіло за ходом кидка і т.д.

Усі ці структурні елементи вправи підвладні нашій свідомості. Але такі
її компоненти, як форма згинання пальців під час захоплювання м’яча,
швидкість руху руки, якою кидають, переставлення ніг і переміщення тіла
за ходом кидка та ряд інших виконуються без участі свідомості, хоч
можливість контролю їх з боку свідомості зберігається.

Природа автоматизованих компонентів у діях людини і роль свідомості в
них досить повно розкриті в працях І.М. Сєченова. Вивчаючи механізми
керування завченими рухами та діями, він показав, що ряд елементів
здійснюється автоматично, незалежно від волі людини. Цю групу рухів
людини він назвав мимовільними, під якими розумів тільки ті рухи, де
немає місця ні міркуванню, ні волі. Ці рухи здійснюються через чуттєву
нервову регуляцію, механізм якої є природженим, а контроль свідомості за
всіма рухами людини відбувається завдяки диференційованій роботі вищих
відділів нервової системи. Основу цієї диференціації становить
багатоплановість чуттєвої нервової регуляції.

У найзагальніших рисах усю різноманітність чуттєвої нервової регуляції
І.М. Сєченов зводить до трьох рівнів. Механізм першого рівня включає
функції найпростіших нервових процесів, які забезпечують цілісність
організму. На цьому рівні забезпечується керування рухом, напруженням і
розслабленням м’язів та ін. Більш складний механізм другого рівня, де
регулюється життєдіяльність окремих систем організму. Тут народжуються
системні відчуття голоду, спраги, втоми тощо. І.М. Сєченов підкреслив,
що системне відчуття спричинює доцільну діяльність не інакше як через
посередництво психіки, через що діяльність набирає свідомо довільного
характеру.

Механізм третього рівня нервової регуляції забезпечує керування рухом на
основі зорової, слухової, дотикової, смакової та нюхової орієнтації,
завдяки цьому рухи набирають глибокого усвідомленого характеру.

Пізнання закономірностей автоматизованих і усвідомлених компонентів
фізичних вправ має велике значення для практики фізичного виховання. На
цій основі відшукуються можливості активізації методів навчання фізичних
вправ. Учитель фізичної культури заздалегідь планує використання
автоматизованих рухів, які становлять основу для побудови нових рухових
структур.

4 Рухові уявлення під час виконання фізичних вправ

Процес формування рухових уявлень під час оволодіння фізичними вправами
є фазовим. У ньому розрізняють фазу створення і фазу уточнення рухових
уявлень. Фаза створення рухових уявлень ґрунтується на фізіологічних
механізмах виникнення і розвитку рухового динамічного стереотипу і
охоплює період ознайомлення з новими фізичними вправами та період
оволодіння руховими діями.

Спочатку для ознайомлення з новими фізичними вправами їх показують і
пояснюють, як вони виконуються, що сприяє створенню зорових уявлень про
дію в цілому і забезпечує осмислювання техніки її виконання. На цій
основі з’ясовуються загальні ознаки фізичної вправи. Водночас
створюється руховий образ на базі наявного рухового досвіду, з якого
використовуються ті компоненти, які входять до складу вправи що
вивчається. Так, наприклад, під час оволодіння новими акробатичними
стрибками спортсмени включають як готові компоненти присідання,
опускання рук в упор на підлозі, нахили корпуса, стрибок з ноги на ногу
під час виконання переворотів уперед тощо.

Оволодінню складними фізичними вправами на практиці звичайно передує
виконання підготовчих вправ, що допомагають спортсменам усвідомити
окремі компоненти рухового акту. Цілісний руховий образ створюється під
час виконання самої вправи. Відомо, що руховий образ виникає і
запам’ятовується в нашій свідомості завдяки процесам аналізу і синтезу,
у здійсненні яких провідна роль належить руховому аналізаторові. При
початковому самостійному виконанні нової фізичної вправи він забезпечує
найзагальнішу, грубу роботу, внаслідок чого багато рухів здійснюється
хаотично, неосмислено. У міру неодноразового виконання вправи,
поглибленого ознайомлення з нею, робота рухового аналізатора поступово
уточнюється, диференціюється. Поступово накопичується матеріал для
побудови нового рухового образу, який дасть можливість спортсменові
самостійно виконувати рухову дію в цілому.

Фаза уточнення рухових уявлень охоплює період удосконалення в техніці
виконання вже засвоєних фізичних вправ, коли відбувається
диференціювання часових зв’язків рухового динамічного стереотипу. У цей
час найповніше усвідомлюються всі ознаки і елементи рухів, що
вивчаються, чому сприяють різні методичні прийоми активізації сенсорних
процесів і процесів мислення. Найкращі результати дає метод завдань,
коли спортсмен має визначити конкретне завдання дії. Завдяки цьому і
забезпечується найповніше усвідомлення форми, амплітуди, напряму,
швидкості руху та величини зусиль, які розвиваються.

Процес уточнення уявлень потребує постійної активізації розумової
діяльності. Завдяки цьому не тільки поглиблено усвідомлюється структура
вправи в цілому, а й далі з’ясовується структура кожного елементу
зокрема. Таким чином, розкривається внутрішня суть фізичної вправи, яка
є ядром удосконаленого рухового образу. Вироблений образ — це основа для
досягнення високої майстерності в техніці виконання фізичних вправ.
Висока майстерність у техніці створює передумови для дальшого формування
повних, правильних і стійких рухових уявлень.

Література

Гуменюк Н.П., Клименко В.В. Психология физического воспитания и спорта.
— К.: Вища школа, 1985.

Данилина Л.Н., Плахтиенко В.А. Проблемы психической надежности в спорте.
— М.: ГЦОЛИФК, 1980.

Джамгаров Т.Т. Психологическая систематика видов спорта и
соревновательных упражнений / В сб. Психология и современный спорт. —
М.: ФиС, 1982.

Джамгаров Т.Т., Пуни А.Ц. Психология физического воспитания и спорта. —
М.: ФиС, 1979.

Дойзер Э. Здоровье спортсмена. — М.: ФиС, 1980.

Допинговый монстр. — Р.Д. Сейфулла, И.А Анкундинова. — М., 1996.

Ильин Е.П. Психология физического воспитания. — М.: Просвещение,1987.

Коломейцев Ю.А. Взаимоотношения в спортивной команде. — М.: ФиС, 1984.

Кретти Б. Дж. Психология в современном спорте. — М.: ФиС, 1978.

Марищук В.Л. и др. Методики психодиагностики в спорте. — М.:
Просвещение, 1990.

Мартенс Р. Социальная психология и спорт. — М.: ФиС, 1979.

Мельников В.М. Психология.Учебник для ИФК. — М.: ФиС, 1987.

Найдиффер Р.М. Психология соревнующегося спортсмена. — М.: ФиС, 1979.

Некрасов В.П., Худадов Н.А. и др. Психорегуляция в подготовке
спортсменов. — М.: ФиС, 1985.

Озеров В.П. Психомоторное развитие спортсменов. — Кишинев: Штиинца,
1983.

Онищенко І.М. Психологія фізичного виховання і спорту. К.: Вища школа,
1975.

О. Сильвия. Избранные лекции по психологии спорта. — Тарту, 1973.

Пилоян Р.А. Мотивация спортивной деятельности. — М.: ФиС, 1984.

Попов А.Л. Спортивная психология. — М.: Московский психолого-социальный
институт. Флинта, 1998.

Психология и современный спорт /Сб. научных работ психологов спорта. —
М.: ФиС, 1973.

Психология спорта высших достижений. Под ред. А.В. Родионова. — М.: ФиС,
1979.

Пуни А.Ц. Очерки психологии спорта, — М.: ФиС, 1959.

Пуни А.Ц. Психология. — М.: ФиС, 1974.

Родионов А.В. Психодиагностика спортивных способностей. — М.: ФиС, 1973.

Родионов А.В. Психофизическая тренировка. — М.: ТОО «Дар», 1995.

Рудик П.А. Психология. — М.: ФиС, 1958.

Рудик П.А. Психология. — М.: ФиС, 1974.

Семиченко В.А. Психология общения. — К.: «Магистр-S», 1997.

Синайский М.М., Попов А.Л. Систематика соревновательных действий
спортсменов по критериям результатов. — М.: Теория и практика ФК, № 2,
1996

Спиридонов Н.И. Самовнушение, движение, сон, здоровье. М.: ФиС , 1976.

Справочник по психиатрии. //Под ред. А.В. Снежевского. — М.: Медицина,
1985.

Станкин М.И. Психолого-педагогические основы физического воспитания. —
М.: Просвещение, 1987.

Станкин М.И. Этика спортивного педагога. — М.: Знание, 1983.

Сурков Е.Н. Психология спорта в терминах, понятиях, междисциплинарных
связях // Словарь-справочник /. — СПб.: ГАФК им. П.Ф. Лесгафта, 1996.

Уэйнберг Р.С., Гоулд Д. — Основы психологии спорта и физической
культуры. К.: Олимпийская литература, 1998.

Фридман Л.М., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. — М.:
Просвещение, 1991.

Ханин Ю.Л. Психология общения в спорте. — М.: ФиС, 1980.

Цзен Н.В., Пахомов Ю.В. Психотренинг игры и упражнения. — М.: ФиС, 1988.

Шапошникова В.И. Индивидуализация и прогноз в спорте. — М.: ФиС, 1984
(Наука — спорту).

Швальбе Б. Швальбе Х. Личность, карьера, успех. — М.: Прогресс-интер,
1993.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *