РЕФЕРАТ
На тему:
Післядія (рефлексія) як реакція на вчинкову дію та формування
смисложиттєвих настановлень (інтеріоризація — катарсис — переображення)
Принцип, на основі якого розвивається психологія у XX ст., пов’язується
насамперед з осягненням вчинкової дії. Цей акт самоогляду завершеної дії
по суті є її рефлексією, і цим поняттям слід визначити завершальну,
четверту частину повного вчинкового акту. Мова йде про рефлексію,
термін, що в перекладі з латини означає “повернення назад” з метою
заглиблення у те, що відбулось, а на основі цього — пізнання
найпотаємніших глибин буття через активність людини. У рефлексії
здійснюється поворот духу до “Я” (як до центру дії) та його мікрокосму,
стає можливим освоєння звершеного. В результаті цього відбувається
формування внутрішнього світу людини, вона дістає можливість усвідомити
себе, здійснити самопізнання як акт, через який розкривається не просто
суб’єкт, що є знаряддям самопізнання світу. Навіть чисто природничі
настановлення у психології XX ст. були виражені в різноманітних теоріях
.рефлекторних основ психічного. 1 в цьому слід бачити єдність і
цілісність творчих пошуків психологів, хоч би з яких, ніби протилежних,
позицій вони підходили до таємниць психічного. Тому рефлексія передбачає
інтеріоризацію, катарсис і екстаз (переображеним) як свої основні
визначення, і цим покладається характер аналізу постання психологічних
концепцій.
Рефлексія, як вона виступає в історії філософи та психології, є певна
акція, спрямована на усвідомлення власних дій людини, розкриття їхніх
канонів, а також законів, що постають в об’єктивній дійсності. Зважаючи
на це, рефлексія має досягти ясності у ставленні людини до себе і світу
— визначити стратегію своєї поведінки. Саме психологія поряд із
філософією, а може, більш цілісно і повно, ніж остання, займається і має
займатися далі долею людини у світі, яка сама, крім того, визначає свою
долю. В той час як філософія, втративши свою споконвічну цілісність у
постановці проблем людського буття, розпадається на частини і стає
лжефілософією, психологія у XX ст. поступово врятовує цю філософську
цілісність і виходить до рівня дисциплін, які займаються світоглядними
проблемами.
Варто обійти ту “європоцентристську” позицію, згідно з якою “проблема
рефлексії” виникла вперше у філософському вченні Сократа. Рефлексія
існує стільки ж часу, скільки людина ставить перед собою світоглядні
питання з людськими проблемами в їхньому центрі. Рефлексія не може бути
предметом знання того, що вже освоєно, і, мабуть, Сократова думка була
протилежною. Адже освоєння світу і людини, їхніх відношень є вже
результатом рефлексії. Оскільки людину найбільше цікавить діяльність її
душі, то самопізнання дійсно виступає результатом або однією з форм
рефлексивної активності людини. Рефлексія людини, за Арістотелем. є
рисою божественного розуму, який продукує свій предмет, відображається в
ньому і пізнає на цій основі свою сутність. За Плотіном, рефлексія
протилежна практиці, вона є заглибленням у внутрішню сутність предмета
суб’єктивності. Тут через рефлексію і досягається глибина суб’єктивності
як об’єкта споглядання. Людська душа зливається з божеством.
Рефлексія насамперед є поверненням суб’єкта до самого себе після виходу
із себе — у свою протилежність. За Августином, осягнення в рефлексії
своєї сутності є разом із цим наближенням до Бога, оскільки душа людини
має божественні атрибути. В епоху Відродження рефлексія була спрямована
на мікрокосмос у його зв’язку з макрокосмосом.
У Декарта рефлексія спрямована насамперед на власне існування людини, її
мислення, щодо якого досягається істинне пізнання, а вже виходячи з
нього людина може досягти знання про Бога, світ тощо. За Локком,
рефлексія є спостереженням (внутрішнім досвідом), якому розум піддає
свою діяльність та способи її вияву, внаслідок чого в розумі виникають
ідеї цієї діяльності. У Лейбніца рефлексія — це діяльність, здатність
монад до апперцепції, усвідомлення уявленням його власного змісту.
За Кантом, рефлексія утворює поняття. Вона не має справи з самими
предметами, щоб отримати поняття прямо від них. вона є усвідомленням
відношень даних уявлень, і тільки завдяки їй відношення їх одне до
одного може бути правильно визначено. Лише трансцендентальна рефлексія
“містить основу можливості об’єктивного порівняння уявлень одного з
одним”. Трансцендентальна рефлексія пов’язує погляди з апріорними
формами чуттєвості та розсудку і науки, що конструює об’єкт. За Фіхте,
рефлексія є наукове знання про самого себе. За Шелпіпгом, рефлексія,
користуючись інтелектуальною інтуїцією, продукує різні категорії.
Рефлексія, за Гегелем, є рушійною силою духу. У “Феноменологи духу”
рефлексія постає формою саморозгортання духу. В предметі втілюється дух,
який виявляє в ньому самого себе (сам предмет рефлексує в самого себе).
У вченні про сутність, зокрема, фіксується взаємовідношення парних
категорій, кожна з яких рефлексується одна в одній,
взаємовідображуючись.
Гегель виділяє рефлексії: ту, що покладає і відповідає описовим наукам;
зовнішню, або порівнюючу; та визначаючу, яка фіксує моменти сутності в
їхній самостійності та відокремленості один від одного. Рефлексія
встановлює як метод пізнання тотожність, відмінність і протилежність,
але не осягає суперечності: суб’єкту не протиставляється річ як його
предмет і не розкривається їхня єдність. За допомогою рефлексії
освоюються світ культури, творчі здатності людини. Мова йде про
необхідність опосередкованого відношення суб’єкта до самого себе — через
його інобуття.
У XIX і XX ст. рефлексія стає предметом уважного і прискіпливого
вивчення. Філософія має намір відокремити себе від предметно-чуттєвої
діяльності, обмежити свій предмет самосвідомістю знання. Найбільше в
цьому плані зробили неокантіанці (Коен, Наторп, Нельсон та ін.).
Рефлексія як самоспостереження стала головним методом інтроспективної
психології. Більш точно, рефлексія як предмет психології XX ст.
виступила безпосередньо в когнітивній психології, що протиставила себе
поведінкознавчим напрямам.
Е.Гуссерль відносить рефлексію до “всезагальних сутнісних особливостей
чистої сфери переживання”. Рефлексія має універсальну методологічну
функцію. Сама феноменологія має свої засади в рефлексії, в її
“продуктивній здатності”. За Гуссерлем, рефлексія є назвою для актів, в
яких потік переживання з усіма його різноманітними подіями стає ясно
осягненим і таким, що аналізується. Тобто рефлексія є методом пізнання
свідомості. Феноменологія виділяє види рефлексій. У зв’язку з цим
Гуссерль розрізняє три форми рефлексії як атрибути трансцендентального,
а не емпіричного суб’єкта. Це: 1) осягнення акту сприймання; 2)
спрямовуючись до трансцендентального досвіду, рефлексія стає рефлексією
про рефлексію; 3) трансцендентально-ейдетична рефлексія, що обґрунтовує
феноменологію в її чистоті та відкриває сутність речей.
Екзистенціалізм інтенсифікує рефлексію: він звертає увагу на інквізицію
совісті (інквізиція і є проникнення в сутність). Усе має бути пропущене
через совість, афіційоване почуттям вини, кероване моральною позицією у
світі (Mard G. “Homo viator”, 1944; Heidegger M. “Sein imd Zeit”, 1927).
”
Неотомізм розрізняє психологічну і трансцендентальну рефлексію. Перша
стосується сфери потягів і почуттів і є предметом антропології та
психології. Друга поділяється на логічну (абстрактно-дискурсивне
пізнання) та онтологічну (спрямованість на буття).
В неопозитивізмі термін “рефлексія” не використовується. У психології
св. Томи мова йде про операції рефлексії (Marc ?. “Psychology
reflexive”, 1948).
Література.
Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.
Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.
Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
