Ідея сигналу в поведінкознавстві. Поведінка як вища нервова діяльність і "муки свідомості". І. П. Павлов (1849 — 1936) (реферат)

РЕФЕРАТ

На тему:

Ідея сигналу в поведінкознавстві. Поведінка як вища нервова діяльність і
«муки свідомості».

І. П. Павлов (1849 — 1936)

Вивчення психології поведінки по суті започатковує І.П.Павлов. Після
серії досліджень функції травлення він звергається до фізіології вищої
нервової діяльності і створює вчення про умовні рефлекси. В уявленні
самого Павлова це — чисто фізіологічне вчення, яке має зовнішні для себе
психологічні цілі. «Муки свідомості» складають, зрештою, головний
предмет психології і взагалі найважливіший предмет науки про людину —
так вважав Павлов.

Розкриття механізму цих «мук свідомості», як внутрішнього світу людини
стало основним життєвим завданням багатьох видатних учених, адже це
найвеличніша мета людини — пізнати саму себе. Проте досягти цієї мети
прямим шляхом, тобто через самоспостереження, поки ще нікому не вдалось.
Треба почати з іншого. У справу пізнання психічного як суб’єктивного має
втрутитися фізіологія вищої нервової діяльності — наука, що використовує
об’єктивний метод дослідження. Те, що доступне методу, є поведінковий
аспект психічного. І Павлов ставить знак рівності між фізіологією вищої
нервової діяльності та поведінкою. Суб’єктивне, свідомість прямому
вивченню не підлягає. Фізіолог повинен уникати тлумачення фактів
поведінки тварини в суб’єктивних термінах, вважає Павлов. Таке
тлумачення не має статусу наукового і заводить предмет психології у
безвихідь суб’єктивізму.

Проте Павлов використав лише фізіологічний індикатор для дослідження
поведінки. Наукове мислення Павлова залишається
поведінково-психологічним. Про це свідчить ідея досліджувати не
ізольовані функції організму, що робить здебільшого фізіологія, а
цілісний організм. Здійснення такого підходу було гордістю самого
Павлова та його школи. Експериментальна тварина після відносно
нескладної операції зі встановлення фістули для слиновиділення працювала
в лабораторії, даючи показники як здорова істота. Спостережувані факти
стосувалися поведінкових аспектів діяльності. Інтерпретація участі
мозкових механізмів у цій діяльності стосувалася макроструктурних
особливостей, що було лише доповненням до інтерпретації поведінкового
плану. Поведінка цілого організму в його відношеннях до різних проявів
середовища є вже предмет психології.

Мета вивчення фізіології вищої нервової діяльності, за Павловим, полягає
в тому, щоб розкрити найтонші механізми поведінки тварини. Це дасть
можливість такою мірою розробити фізіологічну канву, що на ній зможе
вільно розміститися і бути поясненим складний психологічний візерунок. У
зв’язку з цим Павлов твердив про можливість і необхідність злиття
фізіологічного та психологічного, але так, що інтерпретація поведінки
залишиться суворо науковою і насамперед об’єктивною. Правда, стало ясно,
що таке уявлюване злиття реально не відбувається. Здійснити будь-яке
зведення психічного до фізіологічного буде лише частиною (і при тому
меншою) процесу наукового дослідження поведінки. Головне завдання
залишається ще не вирішеним: як можливе суб’єктивно-психічне і в чому
смисл його життєвого призначення, якщо тільки не мислити його як простий
епіфеномен фізіологічних процесів.

Ідея «злиття» раціонально може бути тлумачена не в методологічному
плані, а в чисто методичному: можна припустити, що, досліджуючи
фізіологію, ми тим самим розкриваємо і психологічні закономірності. Це
положення Павлова стало Інструментом його «фізіологічного мислення».
Якщо предмети фізіології та психології збігаються, це означає, що можна
злити основні поняття цих наук (при оперті на поняття фізіологічні) та
користуватися ними як термінами, що в дусі детермінізму розкривають
особливості поведінки.

Вихідне поняття павловської «фізіологічної» системи — сигнал, умовний
рефлекс. Його антагоністом є рефлекс безумовний. Для утворення
тимчасового зв’язку має відбутися збіг у часі та структурі умовного та
безумовного подразників. Виникає те, що психологи називають асоціацією.
Безумовний рефлекс було прирівняно до інстинктивної поведінки, тобто він
мислився як ланцюг безумовних рефлексів, в якому кінець одного рефлексу
стає початком наступного. Таким чином, зникає багатовікова містика, що
затьмарювати явища інстинктивного життя тварин і насамперед — його
несвідомо здійснювану доцільність.

Система понять павловського вчення про вищу нервову діяльність не є ні
суто фізіологічною, ні психологічною, ні навіть загальнобіологічною.
Вона стосується ряду дисциплін природничого характеру і навіть охоплює
поведінкові поняття кібернетики. Корифеями останньої визнавалася думка,
що центральним поняттям кібернетики слід вважати сигнал. Він містить
певний зміст, має свою динаміку, і, зрештою, всі інші поняття
кібернетики можуть бути зведені до нього або з нього виведені. Вихід
павловської «фізіологічної» системи до психології і відбувався саме
через загальнонаукове поняття сигналу, що дало змогу відчути й
спорідненість творчих продуктів у психології та фізіології.

Отже, усі враження, які отримує організм від середовища, виконують
сигнальну функцію. Сигнал — це подразнення, що має своєрідний зміст і
викликає тому певну реакцію. У роботі мозку сигнали фізичні (світло,
електрика, звук тощо) перетворюються, зокрема, на сигнали хімічні, ці
останні — на фізіологічні і, зрештою, на психологічні, коли в зоровій
системі організму виникає образ предметного світу, який оточує організм.

Оскільки сигнали можуть бути різних ступенів та змістових рівнів, вони
безпосередньо та опосередковано повідомляють про характеристики
предметів оточуючого організм світу, і це все пов’язується з різними
рівнями відображення.

Павлов установлює сигнали першої та другої систем. До першої належать
сигнали, пов’язані з чуттєвим відображенням предметного світу, до другої
— сигнали, що здійснюють опосередковане, абстрактне відображення, яке
Павлов пов’язував з виникненням мовної здатності людини. Отже, така
провідна здатність, як мовна, також була визначена як сигнальна функція,
і, таким чином, два рівні відображення світу — чуттєво-безпосередній та
абстрактно-опосередкований — дали першу сферу визначень сигнальної
функції. Правда, саму мову можна теж сигналізувати певними позначеннями,
наприклад літерами, складами, словами (написаними), а ці сигнали вважати
такими, що також можуть бути репрезентовані певними позначками, і т. д.,
тоді, принципово кажучи, кількість сигнальних систем теоретично може йти
у безконечність. Виходячи із практичних міркувань, Павлов запропонував
лише дві сигнальні системи — першу й другу.

Сигнали, таким чином, виступають у кількох іпостасях і разом із тим вони
систематизуються на основі різних принципів, унаслідок чого й виникають
сигнальні системи. Таке поєднання, зафіксоване як результат
життєдіяльності та її певного впорядкування, було названо динамічною
стереотипією в роботі головного мозку.

Вчення про стереотипність в роботі півкуль головного мозку показує, за
Павловим, повний збіг таких психологічних понять, як навичка, звичка, зі
стереотипною реакцією організму. Оскільки стереотип поведінки має
динамічний характер, Павлов уводить для пояснення два взаємопов’язаних
поняття: інертність і лабільність у протіканні нервових процесів.
«Динамічна стереотипія» — термін, що відображає глибоку діалектику,
суперечливе відношення організму і середовища. Щоб вижити, організм
повинен фіксувати певні постійні фактори середовища та послідовність
їхнього впливу на організм. Але оскільки він увесь час перебуває в стані
зміни і така зміна відбувається і в середовищі (в якому активно діє
організм), то, всупереч першій тенденції, має діяти тенденція
протилежна, в результаті чого послідовність реакцій організму
змінюється. Підтримка, зміна, установка такого мозкового стереотипу є
роботою досить важкою. Вона пов’язана з певною групою почуттів (емоцій).
Більше того, почуття є індикатором, показником цієї зміни, її змістом.

Установлений стереотип реагування на систему сигналів середовища щораз
піддасться випробуванню через те, що самі сигнали, залишаючись у своїй
певній послідовності, все ж змінюють свій порядок. Особа має змінювати
свій спосіб життя, свої відношення до світових явищ. А це викликає
необхідність серйозної напруги для організму. Чи впорається він з такою
напругою? Так постають значні переживання, пов’язані зі зміною
стереотипу, тобто чітко закарбованого способу життя. Тут мають значення
індивідуальні особливості особи. Одні люди з честю переносять зміну в
порядку життєвих настановлень, в інших відбувається серйозний зрив, що
може призвести до серйозних захворювань, навіть до спроб самогубства.
Отже, будь-яке формування стереотипу, його динамізм, зміна,
перетворення, особливо його руйнування викликають посилення емоцій, і
тут Павлов дійсно віднайшов одне із джерел поведінки.

Інтелектуальна та емоційна діяльність були витлумачені Павловим з
первинної та основоположної ідеї сигналізації, що привело до
послідовного тлумачення інтелектуальних (чуттєвих та раціональних) і
емоційних реакцій. Третьою особливістю психіки за установленою схемою є
вольові особливості поведінки.

Як суворий детермініст, Павлов відкидає ідею волі як психологічний
феномен і називає цей предмет обговорення фіктивним. Детермінованість
волі означає хибність у припущенні її існування. Павлов пропонує своє
тлумачення механіцизму так званих вольових дій. Перед тим як собака за
словами «дай лапу» почне дійсно її давати, керівник експерименту має
одночасно піднімати лапу собаки з тим, щоб утворився тимчасовий зв’язок
між підняттям лапи і словами «дай лапу». Коли цей зв’язок утворився, вже
одні слова без торкання лапи дадуть відповідний ефект. Довільні дії як
суто вольові якості психіки спростовано чіткою натуралістичною думкою.

Павлов уперше дав ясну картину типології вищої нервової діяльності,
поклавши в основу її класифікації такі риси нервових процесів, як сила,
врівноваженість і рухливість. Різні комбінації цих характеристик
функціонування нервової системи дають те, що у психології ще з
давніх-давен визначалось як темперамент людини.

Поряд із темпераментальним поділом Павлов у своїх «клінічних» працях
визначив можливість дати людству типологію, саме будуючи її на характері
переважання першої або другої сигнальної системи. Так можна виділити
чисто людські типи, які мають форми — мислительну, художню (чуттєву) та
об’єднуючу, або середню. Художньому типу властиве домінування першої
системи, у мислительного домінує друга. Люди, в яких урівноважено
взаємодіють обидві сигнальні системи, належать до типу середнього. Таким
був поет-філософ Гете, який, зокрема, викладав власні філософські
відношення до світу у класичних віршуваннях (образній формі).
Домінування тієї або іншої системи складає особливості і людської
індивідуальності, особистості, розкриває певний характер співвідношення
елементів її життєвого досвіду.

Всі зазначені риси сигнальних систем ґрунтуються на безумовних та
умовних рефлексах, відтак можна сказати, що система умовних та
безумовних рефлексів визначає всі основні риси поведінки тварин і людей.
Адже сигнали теж поділяють на умовні та безумовні. Хоч безумовних
сигналів порівняно з умовними безконечна кількість, але саме це дає
можливість організму тварини і людини здійснювати адекватне
пристосування до середовища, а це означає безконечно варіювати і
вдосконалювати сигнальні функції.

Певна суперечність у класифікації темпераментів полягає в тому, що
психологічна картина тут пов’язується головним чином з гуморальним
компонентом темпераменту, в той час як Павлов основний наголос робить на
нервовому факторі. Якщо Павлов дійсно намагався розглядати цілий
організм, а не роботу ізольованих функцій, він так чи інакше повинен був
включити у тлумачення темпераменту гуморальний фактор. Чистий нервізм,
як показав О.О.Богомолець, не може підвести до розуміння динамічного
аспекту людської діяльності. Зауваження Павлова про те, що його школа
досліджує цілий живий організм, слід сприймати із певними
застереженнями. Це стосується не тільки проблем темпераменту, але також
сну й неспання та інших проблем. На практиці ідея чистого нервізму
коригувалась і в наступних теоретичних дослідженнях.

Павлов визначив сон як внутрішнє гальмування за своїм механізмом. Тут є
певна тавтологія. Ось чому ідея гальмування в післяпавловський час дещо
змінилася. Саме гальмування стали розуміти як активний процес
(П.К.Анохін та ін.). Разом із тим виникнення внутрішнього гальмування
треба було ще пояснити, щоб вийти за межі тавтології. Остання
відчувається у тлумаченні поведінки тварин і людини.

Ідея першої і другої сигнальних систем як немовної та мовної поведінки
становить інтерес, але не в тому, в чому його інколи бачать. Ототожнення
другої сигнальної системи і мови має надзвичайно умовний характер, як і
виділення чисто людських типів. Мова в її буденному тлумаченні включає
сигнальну функцію, проте має ще декілька інших: виражальну,
зображувальну, повідомлюючу, комунікативну, які до сигнальної зведені
бути не можуть. Більш точно, фактор сигнальності присутній в усіх
функціях мови, саме тому він не може розкрити їхніх специфічних
особливостей. Те, що, на перший погляд, досить легко «зливається»,
виявляє згодом такі незводимі риси, які потребують спеціального
пояснення.

Таким чином, «фізіологічне» мислення саме окреслює свою межу, де воно
може пояснювати і де воно вже виявляється безсилим. Ідея «злиття»
фізіологічного та психологічного, так чітко проголошена павловською
школою, виявилася лише позанауковим побажанням, спробою яким-небудь
одним моментом пояснити безконечно складну структуру, хоч цей момент і
входить в неї як складник. Так, чисто людські типи становлять досить
умовну конструкцію, тому що саме в людині, в тому, чим вона по суті
відрізняється від тварини, так звана друга сигнальна система завжди бере
гору над першою ще з того часу, як дитина починає оволодівати мовою. В
художньому, мислительному та середньому типі мова завжди залишається
домінуючою здатністю, якщо тільки людина нормально володіє мовною
функцією. Слід говорити не про спосіб переважання систем, коли мається
на увазі художнє або наукове освоєння дійсності, а в способі її
пояснення, в характері доказовості, об’єктивності або суб’єктивності, в
узагальненні, яке виражається в цих двох випадках протилежним способом.

Справжня велич павловської фізіологічної або психологічної системи
полягає в тому, що її основні поняття є не тільки не психологічними, а й
навіть не фізіологічними. Повторимо, що за своєю узагальненістю вони
нагадують поняття кібернетики. В якій мірі вони є такими, треба ще
дослідити. «Аналітико-синтетична» діяльність, «зрівноваження» організму
та середовища, «динамічна стереотипія» в роботі головного мозку,
«сигнальні системи», «іррадіація», нервове «збудження» та «гальмування»,
«індукція» (позитивна або негативна), «тимчасовий зв’язок» та цілий ряд
інших термінів, важливих для розуміння павловського вчення, є поняттями
високого узагальнення. Через ці поняття здійснюється екстраполяція
змісту і структур з однієї науки в іншу і навпаки, в результаті чого
відбувається їхнє взаємне збагачення. Крім цього, в такому перенесенні
єдино можливе злиття різних сфер знання. Ця творча, продуктивна
екстраполяція (а не так зване зведення) —г найважливіший результат
павловського вчення як колоритної віхи в історії психології.

Отже, Павлов, залишаючи спочатку за психологією вивчення «так званого»
внутрішнього світу, суб’єктивності, прагне звести це суб’єктивне та
об’єктивно спостережувані мозкові функціональні структури і приходить до
паралелізму — накладання психологічного візерунка на фізіологічну канву.
Застосовані ним поняття мають високий рівень узагальнення, що дає змогу
зв’язати їх у рамках поведінкової проблеми. Таким чином, Павлов, сам
того не помічаючи, здійснює еволюцію від фізіології до психології, але,
врешті-решт, не подолавши своєрідності психічного, залишається з певною
тенденцією дуалізму фізіологічного та психологічного — саме тому, що він
хотів перебувати тільки в рамках об’єктивного фізіологічного мислення.
Цей дуалізм, немовби сидіння на двох стільцях, був підданий гострій
критиці з боку більш послідовного напряму поведінкознавства —
рефлексології В.М.Бехтерева.

Якщо у І.П.Павлова існують і психологія, і фізіологія вищої нервової
діяльності, то у В.М.Бехтерева психологію трансформовано в рефлексологію
та повністю розчинено в останній. Те, що можна піддати об’єктивному
спостереженню і дослідженню, є поведінкові реакції, які зумовлюються
біологічною природою людини, організму в цілому і соціальним
середовищем. Це і становить два головних фактори поведінки, що були
об’єднані своєрідною формулою — «біосоціо».

При цьому психічне мислилося тільки як суб’єктивне і тому відкидалося з
порогу як удаваний предмет психологічної науки. По суті воно
кваліфікувалося Бєхтерєвим як епіфеноменальне, а як психофізичну теорію,
епіфеноменалізм він заперечував принципово. Звісно, якщо поведінку в
такому її тлумаченні можна звести до двох факторів («біо» та «соціо»),
то роль суб’єктивного моменту виявляється повністю дискредитованою.
Більше того, психічне як суб’єктивне випаровується, і зовсім байдуже, чи
існує воно, чи ні. Якщо воно визнається як існуюче, то в якій формі і з
якою доцільністю воно існує? Чи несе воно яке-небудь функціональне
навантаження? Без сумніву, Бехтерев допускав існування суб’єктивного,
але позбавляв його функціонального значення. Проте оскільки «чисте»
поведінкознавство не може бути реалізовано в якій-небудь послідовній
теорії, Бехтерев неодноразово враховує суб’єктивне у своїй
рефлексологічній теорії і навіть показує його антагонізм до зовнішніх
поведінкових реакцій,

Бехтерев визначає свій рефлексологічний метод дослідження як
об’єктивно-біологічний і поширює його також на вивчення суспільних явищ.
Якщо Павлов не намагався пояснити законами рефлективної діяльності
соціальне життя, експериментуючи насамперед із тваринами, то Бехтерев
створює «‘колективну рефлексологію», яка мала замінити принаймні
соціальну психологію.

У своїх намірах Бехтерев іде ще далі. Він кваліфікує рефлексологію як
«науку про людську особистість, яка вивчається з суворо об’єктивної
біосоціальної точки зору». Це — феноменальний факт. Психологію XX
століття можна визначити як психологію особистості та особистісних форм
поведінки. Бехтерев приймає цю тенденцію, але не помічає, що разом із
зникненням психічного у нього зникає будь-який зміст особистості. У
кращому разі рефлексологія може претендувати на вивчення індивідуальних
особливостей людини, але ніяк не особистості. Бехтерев відчуває, що цей
предмет охопити чисто об’єктивним спостереженням не можна, і здійснює
еволюцію від заперечення психічно-суб’єктивного до визнання можливості й
навіть необхідності вивчати суб’єктивні процеси «на собі самому», що
«повинно доповнювати вивчення об’єктивних проявів особистості, щоб можна
було збагнути взаємовідношення між тими та іншими». Цим зауваженням
Бехтерев сам ліквідує принципову чистоту рефлексології та формулює її
завдання більш усебічно. Така еволюція підходів свідчить про серйозні
труднощі методології, коли психолог намагається на основі єдиного
принципу вивести багатоманітність психологічного досвіду. Аналогічну
еволюцію, але в іншому плані, здійснив В.Джемс, коли на початку своїх
«Основ психології» визначив психологію як науку про «потік свідомості»,
а завершив несподіваною постановкою питання, чи існує свідомість
узагалі.

Бехтерев щоразу ставить перед собою методологічні бар’єри і намагається
їх долати, але здебільшого — і це зрозуміло — залишає ці проблеми в
гострих внутрішніх контроверсіях. Так, він проголошує наявність
психічного в усій природі, навіть неживій, але при цьому пропонує
вивчати тільки зовнішні вияви поведінкових актів. Аби довести, що
свідомість «не є необхідним елементом у поведінкових актах», Бехтерев
використовує аргументи суто емпіричного характеру: існує творчість уві
сні, існує несвідоме взагалі (тут залучається З.Фрейд для «боротьби зі
свідомістю»). Бехтерев ніби не помічає, що несвідоме, за Фрейдом, — це
насамперед психологічний, а зрештою — суб’єктивний феномен.

«Психічна реальність» не заперечується, але прив’язується до процесів
мозку. «Вивчаючи мозок у його вищих проявах, ми вивчаємо разом із тим і
розвиток самого психічного процесу». В такому паралелізмі психічне
зводиться до мозкових процесів і перестає бути «реальністю». Критикуючи
суб’єктивізм у психології, Бехтерев бачить труднощі інтроспекції в тому,
що внутрішнє переживання дуже індивідуалізоване, а словом, яким людина
намагається виразити таке переживання, не можна це адекватно здійснити.
За таких умов слово піддається критиці в плані об’єктивного методу, адже
його природа залишається тією ж у будь-якому випадку. Зрештою, недоліки
суб’єктивної психології, що виявляються Бехтерєвим, повністю стосуються
і недоліків методу об’єктивного, як його було запропоновано у
рефлексології. Будь-яке серйозне дослідження психології, якщо воно не
хоче перетворитися на вигадку-гру, так чи інакше використовує
суб’єктивний корелят психічного, тому що воно як фактор визначає
поведінку і найбільше той феномен, який насамперед цікавить Бехтерева, —
особистість.

Включаючи свідомість у структуру мозкової діяльності, Бехтерев заявляє,
що вивести свідомість із процесів матеріального порядку… неможливо.
Бехтерев ігнорує зовнішнє джерело свідомості, у зв’язку з яким вона
визначається як усвідомлене буття, як відображення об’єктивного світу,
як пізнання і переживання. Бехтерев зводить свідомість до
епіфеноменального стану, не бачачи великої інтегративної функції
свідомості у відображенні світу. Згодом Бехтерев зауважує, мислячи в
сеченовському ключі: «Думку і взагалі суб’єктивне переживання слід
тлумачити як затримані рефлекси, які, рано чи пізно звільнившись від
гальмування, перейдуть в об’єктивний світ у формі або переказу, або у
формі дії та інших реакціях. Таким чином, протягом відомого часу
досягається бажана повнота об’єктивного вивчення особистості».

Прагнучи створити вищі, особистісні моделі поведінки, Бехтерев фактично
йде назад — до моделей фізичних, структуруючи систему психології
(рефлексології) за допомогою понять фізики — «енергетизм», “фізична
енергія» і т. п. Якщо «матерія є функцією, а реальністю є одна енергія,
то вже немає підстави протиставляти психічне матеріальному і навпаки, і
нам залишається спитати себе, чи не є можливість і психічну діяльність
звести до фізичної енергії. Ця енергія, досягаючи відомої напруги в
центрах при зростанні перешкоди до її руху, супроводжується
суб’єктивними проявами, не перестаючи бути нервовим струмом; у
подальшому ж, повертаючись за допомогою відцентрових волокон у вигляді
нервового струму на периферію до м’язів і залоз, та ж енергія переходить
у молекулярну енергію м’язів, з одного боку, і молекулярну енергію залоз
— з іншого». Цей фізикалізм мислення як критерій науковості домінує у
психологічних системах, що розвиваються паралельно з рефлексологією, —
біхевіоризмі, гештальтпсихології, навіть психоаналізі, особливо в таких
випадках, коли Фрейд шукає першоджерело лібідо і танатос (потяги до
життя і смерті), включаючи в свої міркування фізичні теорії ентропії,
неентропії та ін.

Бехтерев відбиває певну тенденцію часу, коли оголошує рефлекс «творчим
фактором індивідуальності», що пов’язується з «торуванням» нових шляхів.
Адже брак діяльності та відсутність рефлексів у свою чергу призводять до
запустіння або згладжування торованих шляхів, наближення їх до загальної
структури речовини і до внутрішнього гальмування рефлексів. Посилаючись
на статтю Метальпикова «Рефлекс як творчий акт» («Русская мысль»,
листопад, 1916), Бехтерев зазначає, що рефлекс, як і будь-яка інша
реакція, дає дещо нове. Змінюючи структуру тканин і форму органів,
рефлекс становить творчий акт, породжує, зокрема, індивідуальність з
усіма особливостями її організації. Так виникає індивідуальний досвід,
який виступає фактором еволюції. Бехтерев прямо розгортає принцип
індивідуації як принцип психології. Це відверто виявляється і у Павлова:
умовний рефлекс у цьому сенсі також є механізмом створення
індивідуального досвіду, чим сприяє еволюції; проте не рефлекс узагалі,
як у Бехтерева, а саме умовний рефлекс. Змикання рефлексології з
проблемами творчості є лише науковим вираженням пошуку основоположних
сил, які спрямовують людську поведінку, що, зокрема, було представлено в
екзистенціальній психології особистості й творчості.

Покинувши сферу фізіології, що має свою чітку наукову визначеність,
Бехтерев переходить у світ метафоричних образів, коли розширює зміст
терміна «рефлекс» так, що робить того чи не принципом світоглядного
порядку. Природа рефлексу розглядається ним у двох напрямках. З одного
боку, це вже не тільки такі машиноподібні акти, як писання, читання та
інші, але й тропізми у світі рослин, наприклад обертання рослини та її
квітки до сонця, і реагування бактерій на зміну подразника. З іншого
боку, всі найскладніші співвідношення організму й середовища Бехтерев
тлумачить як вищі рефлекси і називає їх сполучними. В галузі біології до
рефлексу, таким чином, зводяться морфогенез і розмноження, а в галузі
соціології — суспільні відносини між людьми. Рефлексологія стає якоюсь
наднаукою, а рефлексолог — творцем загальної систематичної енциклопедії.
Тлумачачи сферу ідеології (право, релігія, мистецтво і т. п.), Бехтерев
намагається показати, що в будь-яких її формах відображаються керівні
комплекси «символічних рефлексів».

У цілому рефлексологія уникає, в міру можливості, вивчення таких
суб’єктивних станів, як почуття, відчуття, уявлення, що не вкладаються у
схему рефлексу. Інші поняття традиційної психології (увага, пам’ять,
уява, воля) зневажливо відкидаються як «метафізичні». Людська культура
ось-ось буде зведена до символічного рефлексу сполучної природи.
Врешті-решт, за Бехтерєвим, «індивідуальний та соціальний досвіди
створюють ряд сполучно-рефлекторних комплексів, які утворюють в
загальній сукупності цілісну особистість».

Рефлексологія у своєму позитивному здобутку вдало розкрила елементарний
осередок поведінки — просту дію, абстрактну дію, точніше, реакцію в його
фізіологічній структурі. Спроби висунути низку принципів, які
характеризували б діяльність організму, виявилися лише їх безконечним
набором. Ось ці принципи: періодичності, або ритму, історичної
послідовності, сигналізації, диференціювання, заміщення, відносності,
індивідуальності та ін. Як Бехтерев тлумачить ці принципи, можна
побачити на його аналізі індивідуації. Так пояснюються особливості
будови і функціонування електрона, атома, молекули, кристалів, окремих
організмів, планетного світу і навіть всесвіту. Гармонія частин слугує
основою індивідуальності. Всі реакції мають індивідуальний характер,
тому що індивідуальними є спадковість, конституція, умови виховання,
соціальний досвід. Принцип, який розглядається останнім, дійсно, дуже
змістовний психологічно, хоча саме психологічний його аспект залишився
майже не розкритим. Його, правда, слід пов’язати з принципом творчим
тією мірою, якою Бехтерев наділяє рефлекс творчою силою еволюції.

Проблема особистості й творчості виступає у рефлексології в
натуралістичних (або натурфілософських) термінах — на протилежність
екзистенціальній психології. Не виключено, що справжня проблема
особистості розкрита Бехтеревим в його «Колективній рефлексології», де
певну історичну форму особистості представлено також в екзистенціальних
умовах, насамперед пов’язаних з часом Першої світової війни. Проте
особистість підмінено «особистісним комплексом». «Я» — це соматичний
комплекс сполучних рефлексів. «Усю сукупність соматичних та
м’язово-суглобових сполучних рефлексів., що розвиваються в тісному
зв’язку з ними, можна визнати особистісним комплексом, який складається
з рефлексів, яким у суб’єктивній психології відповідають «вольові рухи»,
спрямовані здебільшого до активного вияву свого «Я».

Бехтерев завершує «Загальні основи рефлексології людини» сподіванням, що
рефлексологія підведе науковий базис під патологію особистості, працю і
професійні особливості особистості, соціологію та всі інші гуманітарні
науки, в тому числі естетику. Це — рефлексологічне перевернута думка
В.Дільтея, який намагався уявити психологію як основоположну для всіх
наук про дух, подібно до того, як математика стала основою природничих
наук.

Наприкінці своєї основної рефлексологічної праці Бехтерев знову порушує
питання про співвідношення між об’єктивними даними і суб’єктивними
переживаннями, рефлексологією та суб’єктивною психологією. При цьому він
виходить із того, що в майбутньому рефлексологія піддасть особливому
розглядові суб’єктивні явища як невиявлені сполучні рефлекси, котрі
піддягають словесному звітові. Бехтерев не розкриває філософський бік
цього питання, проводить його осторонь проблеми «від дії до думки»,
вказуючи, що ніякі відчуття і сприймання неможливі без рухової реакції
організму. Якщо повернути літери або фотографії «вниз головою», нам
складно їх розбирати. Справа тут не в сітківці, а в рухових рефлекторних
процесах, які сполучаються з подразненням на сітківці. Відправлення всіх
сприймальних органів (зору, слуху і т. п.) основані на рефлекторних
процесах. Активність зорова, слухова, дотикова тощо являє собою ряд
орієнтованих сполучних рефлексів. Узагальнюючи ці факти, Бехтерев
висуває «емпіричну теорію зовнішніх вражень». Ця теорія має велику
передісторію, але саме в рефлексології Бехтерева вона дістала солідну
наукову опору.

Однак виявляються розбіжності в ідеях розділів, де Бехтерев показує, що
«будь-яка затримка або гальмування сполучних рефлексів у їхніх зовнішніх
проявах супроводжується посиленням суб’єктивного стану, тоді як
безперешкодний вияв сполучних рефлексів приводить до послаблення і
навіть усунення свідомих, суб’єктивних явищ». Ця суперечність (з одного
боку, затримка рефлекторного вияву стимулює свідоме, суб’єктивне, з
іншого боку — саме розвиненість рефлекторних рухів здійснює сенсорний
досвід) виходить з двох цих закономірностей, взятих як усезагальні, які
повинні пояснити співвідношення психіки і соми. В дійсності ці
закономірності мають окремий характер і пояснюють певні сторони
психічних процесів: інтенсивність свідомості при затримці і сприйняття
форми при оббіганні «мацаками» (Сеченов) зовнішнього предмета. Ці окремі
закономірності не є принциповими, вони пояснюють не походження
психічного, свідомості, а лише деякі його допоміжні механізми. Це
стосується також абсолютизації сучасних варіантів теорії
«інтеріоризації». Якщо навіть допустити існування антагоністичного
відношення між зовнішнім вираженням рефлексу і свідомістю, то хіба цим
розкривається смисл психічного, свідомості, мислення, уяви і т. д. в
їхньому функціональному, смисловому і змістовому значенні?

Бехтерев не залишився на послідовних позиціях об’єктивного дослідження,
прийшовши, врешті-решт, до необхідності з’ясувати відношення між
зовнішнім і внутрішнім у поведінці. Бехтерев неухильно шукає смисл
психічного, його функціональне навантаження і т. п. У цьому можна бачити
крок уперед порівняно з рефлекторною теорією психіки Павлова, який всюди
бачив паралелізм, відповідність тілесного і суб’єктивно-психічного,
підмінював психічне умовно фізіологічним. Бехтерев сходить з
послідовного шляху рефлексології і прагне натуралістично вирішити
питання про відношення внутрішнього і зовнішнього. Це вже не
співвідношення “біо» та “соціо» як відношення послідовно поведінкове.
Таку послідовність в умовах поглиблення ідейної кризи поведінкознавства
виявив американський біхевіоризм, насамперед в особі його засновника
—Дж. Вотсони.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *