Зміст і тлумачення договору (реферат)

Реферат на тему:

Зміст і тлумачення договору

Зміст договору як спільного юридичного акта сторін становлять,
по-перше, умови, щодо яких вони дійшли згоди і, по-друге, ті умови, які
приймаються ними як обов’язкові на основі чинного законодавства. Іншими
словами, зміст договору— це ті умови, на яких укладена відповідна угода
сторін. Якщо договір оформлено письмово у вигляді одного документа,
підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, то відповідні умови
фіксуються в пунктах договору, в яких можуть міститися і посилання на
норми чинного у цій сфері законодавства. Оскільки договір є підставою
виникнення цивільно-правового зобов’язання, то зміст цього зобов’язання
розкривається через права та обов’язки його учасників, визначені умовами
договору.

Відповідно до ст. 153 ЦК України договір вважається укладеним, коли між
сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма
істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за
законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови,
щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Отже, істотними вважаються насамперед ті умови договору, які названі
такими за законом. Коло таких умов можна визначити, проаналізувавши
норми ЦК України і спеціальних нормативних актів, що регулюють даний вид
договірних відносин. Так, за ст. 10 Закону України «Про оренду
державного і комунального майна» істотними умовами договору оренди є
об’єкт бренди (склад і вартість майна); строк дії договору; орендна
плата з урахуванням її індексації, порядок використання амортизаційних
відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення;
виконання зобов’язань; відповідальність сторін.

Істотними є й ті умови договору, які прямо не названі такими у
нормативних актах, але конче потрібні для договору даного виду
(наприклад, умова про ціну є необхідною для будь-якого сплатного
договору). Бажано, щоб у законі була закріплена презумпція, що договір
вважається сплатним, якщо інше не випливає із законодавчих актів, угоди
сторін або суті договору.

Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані
такими законом або необхідні для договорів даного виду, то договір
вважається укладеним і набуває обов’язкової сили для сторін. Проте кожна
із сторін може наполягати на узгодженні й таких умов, які в законі прямо
не названі істотними і за своїм характером не є необхідними для даного
виду договору. Було б нерозумно ігнорувати ці умови, бо за ними іноді
криються важливі інтереси суб’єктів цивільних правовідносин. Тому в ч.-2
ст. 153 ЦК України до істотних віднесено й усі ті умови, щодо яких за
заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та
випадкові умови. Звичайні— це ті умови, які передбачаються у законі чи
іншому нормативному акті і стають обов’язковими для сторін внаслідок
факту укладення договору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим,
що вони не потребують окремого погодження і про них не обов’язково
застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового
найму сторони не обумовили, хто з них — наймодавець чи наймач —
провадитиме поточний ремонт зданого в найом майна, то діятиме
диспозитивне правило, зазначене в п. 4 ст. 265 ЦК України, а саме:
обов’язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на
наймача.

Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені
сторонами у відступ від положень диспозитивних норм або з метою
вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Тому
випадкові умови можна виявити при порівнянні їх «із звичайними умовами:
якщо якусь умову включено у договір на зміну чи доповнення до правил,
викладених у законодавчому акті, то порівняно із звичайно прийнятими в
договорах даного виду умовами вона виявиться випадковою. Наприклад, якщо
за договором майнового найму обов’язок проводити поточний ремонт майна
покладено на наймодавця, то ця умова для даного конкретного договору
вважатиметься випадковою. Всі умови — істотні, звичайні, випадкові —
після укладення договору стають однаково обов’язковими і мають
додержуватися сторонами.

Нерідко буває так, що після укладення договору приймається законодавчий
акт, який передбачає інші правила, ніж ті, що ними керувалися сторони
при укладенні договору, і ці нові правила погіршують становище однієї чи
обох сторін договору. В Законі України «Про оренду майна державних
підприємств та організацій» (п. З ст. 11) на цей випадок передбачено, що
умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору і
тоді, коли після його укладення законодавством установлено правила, які
погіршують становище орендаря. Але це положення стосується лише орендних
відносин і не поширюється на інші види договорів. Доцільно було б мати
норму загального характеру про те, що коли після укладення договору
новий законодавчий акт передбачає інші правила, ніж ті, що ними
керувалися сторони при укладенні договору, умови раніше укладеного
договору зберігають чинність.

Зміст договору, тобто сукупність передбачених у ньому умов, завжди
визначається угодою сторін. Проте воля і волевиявлення учасників
договору формуються насамперед під впливом приписів норм права, які
містять абстрактну модель взаємовідносин сторін. Договір же є
індивідуальним правовим актом, у якому абстрактна модель стосунків осіб,
окреслена в загальних рисах у законі, наповнюється конкретним змістом,
набирає своєї плоті і крові. Ось чому в договорі немає потреби дублювати
положення, які є звичайними і передбачені у відповідних нормативних
актах (наприклад, про відповідальність за порушення умов договору),
оскільки сторони повинні керуватися ними незалежно від того, включені
вони в договір чи ні.

kJmoooooooeeeeeeeeeeeeeeeeee

ії для задоволення державних потреб видаються держзамовлення, відповідно
до яких укладаються договори контрактації або поставки (держконтракти).
Оскільки держзамовлення є обов’язковими для державних підприємств
(товаровиробників), то й зміст договорів, що укладаються на їх основі,
має відповідати цим замовленням. Обов’язкову силу мають також акти
прикріплення покупців до постачальників при укладенні ними договорів на
поставку товарів за міждержавними (у межах СНД) економічними зв’язками.

У визначенні змісту договорів, які укладаються між організаціями або між
організаціями і громадянами, важлива роль належить типовим або зразковим
договорам. Зазначені у цих договорах умови вважаються зразковими. Типові
або зразкові договори є передусім уніфікованим засобом (взірцем), що
забезпечує однакове оформлення конкретних договірних відносин. Крім
того, типовий договір — це своєрідний нормативно-правовий акт, який
заповнює правове регулювання певної сфери господарських відносин через
недостатнє врегулювання їх актами вищої юридичної сили.

Типові або зразкові договори часто використовують при укладенні так
званих публічних договорів та договорів про приєднання. Публічний
договір є узагальненим поняттям договорів, що укладаються у різних
сферах обслуговування громадян і юридичних осіб (роздрібна торгівля,
перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку,
медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Публічним визнається договір, у якому однією із сторін є підприємець, що
взяв на себе обов’язок здійснювати продаж, виконання робіт або надання
послуг кожному, хто до нього звертається. При цьому ціна товарів (робіт,
послуг) та інші умови публічного договору встановлюються однакові для
всіх споживачів, крім випадків, коли законодавчими актами допускається
надання пільг для окремих категорій споживачів. Підприємець не повинен
надавати переваги одній особі перед іншою щодо укладення публічного
договору, крім випадків, передбачених законодавчими актами. Відмова
підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього
можливостей надати споживачеві відповідні товари або послуги не
допускається. Затверджуючи правила, що є обов’язковими або
рекомендуються сторонам при укладенні та виконанні публічних договорів
(типові або зразкові договори, положення тощо), відповідні державні
органи певною мірою забезпечують відповідність змісту конкретних
договорів чинному законодавству (ст. 665 проекту ЦК).

Договором про приєднання визнається договір, умови якого визначені
однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і можуть бути
прийняті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання до
запропонованого договору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору,
може вимагати розірвання або зміни договору і відшкодування заподіяних
їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить
законодавчим актам, але позбавляє цю сторону звично надаваних їй прав,
виключає або обмежує відповідальність другої сторони за порушення
зобов’язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони, яка
приєдналася до договору. При цьому вважається, що сторона, яка
приєдналася, виходячи із своїх розумних інтересів, не прийняла б цих
умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов
договору. Якщо вимоги щодо зміни або розірвання договору пред’явила
сторона, що приєдналася до договору у зв’язку із здійсненням своєї
підприємницької діяльності, сторона, яка надала договір для приєднання,
може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка
приєдналася, знала або повинна була знати, на яких умовах укладає
договір (ст. 666 проекту ЦК).

При укладенні договорів, а найчастіше при їх виконанні і вирішенні
спорів, пов’язаних з порушенням договірних зобов’язань, виникає потреба
у з’ясуванні змісту договору в цілому або окремих його умов, тобто в
тлумаченні договору. Дореволюційне російське цивільне законодавство
передбачало можливість буквального тлумачення договору, коли його зміст
визначався із словесного значення термінів, навіть якщо із всіх обставин
було видно, що зміст договору не відповідає справжнім намірам
контрагентів. І лише в разі важливого сумніву, викликаного словесним
розумінням, законодавство давало право суду з’ясувати зміст договору,
виходячи з намірів сторін та їх доброї совісті. На відміну від
російського, французьке законодавство встановило головне правило
тлумачення договорів — виходячи із загального наміру сторін1.

У чинному цивільному законодавстві немає положень, які б визначали
підходи до тлумачення договорів. Зокрема, суди, розглядаючи спори,
виходять з норм Цивільно-процесуального кодексу, які зобов’язують їх до
всебічного з’ясування дійсних прав і відносин сторін, до встановлення
справжнього змісту тексту договору, поданого сторонами до розгляду.

Оскільки договір набирає щораз більшої ваги в регулюванні відносин
ринкової економіки і потреба у тлумаченні договорів самими сторонами або
органами, які покликані вирішувати цивільно-правові спори, виникає
дедалі частіше, доцільно помістити в новому ЦК України норму про
тлумачення угод (договорів). Відповідно до ст. 204 проекту ЦК України
зміст правочину можуть тлумачити самі сторони. На вимогу однієї або обох
сторін суд може винести рішення про тлумачення правочину. При цьому
береться до уваги пряме тлумачення спів, що їх використовують сторони.
Якщо буквальне значення слів не дає змоги з’ясувати зміст окремих частин
право-чину, цей зміст встановлюється порівнянням відповідної частини
правочину з усім його змістом. Якщо за такими правилами немає можливості
встановити справжню волю особи, що вчинила правочин, до уваги береться
мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин
між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та
інші обставини, що мають істотне значення.

Умови договору тлумачать за тими самими правилами, що й угоди, але при
цьому можуть враховуватися взірцеві умови (зразкові договори), якщо
навіть у конкретному договорі і немає посилання на ці умови (ст. 669
проекту ЦК).

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *