Юридико-технічні методи регулювання відносин у міжнародному приватному праві

Юридико-технічні методи регулювання відносин у міжнародному приватному
праві

1. Колізійний метод регулювання

Правовий метод регулювання — це сукупність узгоджених між собою способів
впливу на певну групу відносин. У міжнародному приватному праві це
питання чи не найменш вивчене. Для міжнародного приватного права
характерним є цивільно-правовий метод, що виражає правову природу цієї
галузі. Крім нього, для врегулювання відносин з «іноземним елементом»
застосовуються два юридико-технічні методи:

колізійний та матеріально-правовий. Вони характеризують і зовнішню форму
джерел міжнародного приватного права, тобто національно-правових і
міжнародно-правових.

Колізійний метод є необхідним для регулювання цивільно-правових
відносин, регламентація яких не узгоджена, а також у разі потреби
зробити вибір між нормами права. Виникнувши наприкінці середніх віків,
колізійний метод став похідним від колізії статутів, які діяли на певних
територіях. Згодом виникло колізійне право.

Проблеми, пов’язані з вирішенням колізій, давно досліджувались у
науковій літературі не тільки в загальнотеоретичному аспекті, а й
стосовно міжнародного приватного права. Адже застосування цього методу
саме в цій галузі права відбувається частіше, ніж у інших. Тому стає
зрозумілим, що у деяких правових системах колізійне право вважається
значною частиною міжнародного приватного права чи повністю ототожнюється
з ним. Водночас навряд чи правильно вважати, що колізійний метод є
специфічним і притаманним саме цій галузі права. Адже колізії можуть
виникати й поза її сферою. їх вирішення хоч і залежить від застосування
колізійних норм, проте вони не матимуть міжнародного приватно-правового
характеру.

Отже, потреба в застосуванні колізійного методу може виникати як у
випадку неідентичності законодавства різних правових систем з одного і
того ж питання, так і у випадку їх абсолютної схожості. Тобто, для
винесення рішення на основі законодавства певної держави суд повинен,
насамперед, зробити вибір між законодавством цих держав, тобто
звернутися до колізійної норми. Власне, існування правових систем, між
нормами правових джерел яких необхідно зробити вибір, породжує потребу в
застосуванні колізійного методу. Останній застосовується також за
відсутності міжнародної уніфікації матеріально-правових норм із певного
питання. Вказаний метод покликаний вирішити колізійну проблему, яка
виникає у міжнародному приватному праві. Її вирішення здійснюється
різними способами. Наприклад, через застосування уніфікованих
матеріально-правових норм міжнародних договорів чи звичаїв;
«переборення» колізії, тобто тимчасовим її вирішенням стосовно
конкретних випадків. Останнє є наслідком пра-возастосовної діяльності та
може виявлятися в офіційному чи неофіційному тлумаченні права. Але
найчастіше для вирішення колізійної проблеми застосовують саме колізійні
норми, тобто норми права (національного чи міжнародного), які визначають
законодавство правової системи, що необхідно застосувати до певного
правовідношення. Тому метод, з допомогою якого врегульовуються колізії
через застосування колізійної норми, отримав назву колізійного.

Для міжнародного приватного права значення мають не будь-які колізії, а
тільки такі, що виникають між іноземними правовими системами (міжнародні
колізії). Внутрішні (міжобласні) колізії, наприклад, такі, що виникають
в одній правовій системі між різними її правовими джерелами чи галузями,
не входять до сфери міжнародного приватного права. Вони регулюються
правовими джерелами тієї держави, де й виникли. Іноді важко
кваліфікувати колізію як міжнародну чи внутрішню, як, приміром, колізію
між правом Англії та Гонконгу. Наслідки кваліфікації часто можуть не
збігатися за змістом, оскільки використовуються різні колізійні правила.

Водночас, як показала правозастосовна практика, у деяких правових
системах застосування того чи іншого колізійного правила до різних видів
колізій не має значення. Так, американські юристи використовують одні
принципи для вирішення як міжнародних, так і міжобласних (міжштатних)
колізій, хоча правові системи американських штатів не вважаються одна
стосовно одної гетерогенними. Такий підхід частково обумовлений тим, що
колізійне право США почало розвиватися саме з огляду на необхідність
вирішення внутрішніх колізій між законами штатів. Ситуація залишається
такою й досі. Правники США стверджують, що в системі американського
права колізійні проблеми розглядаються, насамперед, як міжнародні. Такий
погляд покладено в основу одного з неофіційних джерел колізійного права
США — Другого Зводу колізійного права 1971 p.

Практика правотворчості та правозастосування свідчить і про те, що за
певних умов один вид колізій може переходити в інший. Так, міжобласні
(міжреспубліканські) колізії можуть набувати статусу міжнародних. У
цьому випадку доводиться вирішувати питання, яким колізійним нормам слід
надати перевагу за такої зміни. В іноземній правовій доктрині
висловлювалась думка про те, що немає необхідності розмежовувати види
колізій (І.-К. Кан-Фройд, Бар, Л. Раапе, Нуссбаум, М. Вольф та ін.).
Навряд чи така позиція є правильною. Адже поділ колізій на міжнародні,
міжгалузеві і т. д. часто потребує різного правового вирішення.

В останні роки чимраз частіше дебатується проблема міжнародних
інтерперсональних (міжперсональних) колізій, їх виникнення викликане
різним правовим статусом громадян однієї країни на її ж території.
Вказані колізії найчастіше виявляються у сфері особистих правовідносин,
скажімо, з питань відшкодування моральних збитків за завдану шкоду,
спадкування, сімейних відносин тощо. Ці колізії виникають у державах, де
поряд із територіальним правом діє право персональне, де нації та
етнічні групи сповідують різні релігії (Ліван, держави Північної Африки,
Нігерія, Індонезія, Індія та ін.). Мабуть, ці колізії близькі до
міжнародних, оскільки персональне право має такі ж властивості, як і
право територіальне, крім особливості щодо його дії на певне коло осіб.

Попри зазначені та інші спірні питання, які стосуються колізійного
методу, все ж його наявність і потрібність учені під сумнів не беруть.

2. Колізійні норми: загальна характеристика, структура, види

Передумовами виникнення колізійної норми є посилення процесів міграції
населення за кордон, розширення господарських зв’язків між державами
тощо. Змістом, колізійної норми є відсилання до компетентного
законодавства, визначення умов та меж його застосування до певних
правовідносин. Іноді до змісту колізійної норми включається й вимога
належного застосування іноземного закону. Проте навряд чи слід звертати
особливу увагу на цю вимогу, адже вона є обов’язковою для застосування
будь-якого нормативного припису.

У правничій літературі стверджують, що колізійна норма може відсилати до
компетентного правопорядку або ж до права держави. Хоча термін
«компетентний правопорядок» чимраз частіше вживається в доктрині (А. С.
Довгерт, В. І. Кисіль), проте він, а також термін «право» за змістом є
ширшим від терміна «законодавство».

Колізійні норми як юридико-технічні утворення за структурою є складними
нормами. Стверджують, що вони, як і інші норми, мають у своєму складі
гіпотезу, диспозицію та санкцію. Але в міжнародному приватному праві
утвердилася позиція, відповідно до якої кожна колізійна норма
складається з двох частин: обсягу та прив’язки. У першій частині норми
(в обсязі) вказується правовідношення, яке потребує законодавчого
врегулювання (наприклад, здатність до укладення цивільно-правових угод;
визначення права власності на річ; відносини спадкоємності). У другій
частині норми (в прив’язці; колізійному принципі; формулі прикріплення)
міститься відсилання до законодавства держави, яке повинно врегулювати
певне правовідношення (за законодавством держави, де створено
підприємство чи організацію; за законом країни, де знаходиться майно; за
законом останнього постійного місця проживання спадкодавця).

За змістом обсягу це можуть бути норми, спрямовані на вирішення певних
питань, пов’язаних із правосуб’єктністю осіб, правом власності та ін. За
змістом прив’язки вони поділяються на односторонні та двосторонні.
Односторонні колізійні норми (та прив’язки) вказують на застосування до
правовідносин законодавства конкретної держави. Наприклад, за законом
України визначається спадкоємство будівель, що знаходяться в Україні (ч.
З ст. 570 Цивільного кодексу України);

цивільна дієздатність іноземних громадян і осіб без громадянства щодо
угод, які укладаються в Україні, та зобов’язань, які виникають внаслідок
заподіяння шкоди в Україні (ч. З ст. 5661 Цивільного кодексу).

Двосторонні колізійні норми мають загальне правило — прив’язку, що
дозволяє визначити, закон якої держави слід застосувати до правовідносин
з «іноземним елементом». Так, більшість договорів про правову допомогу,
укладених з участю України, містять норму, за якою форма реєстрації
шлюбу визначається за законодавством Договірної Сторони, на території
якої реєструється шлюб (ч. 1 ст. 24 Договору за участю Республіки
Молдови; ч. 1 ст. 25 — Республіки Грузія; ч. 1 ст. 24 — Республіки
Польща). Взагалі, в абсолютній більшості випадків у законодавстві
застосовуються двосторонні прив’язки. Більшість колізійних прив’язок у
нормах Книги восьмої проекту Цивільного кодексу України є також
двосторонніми.

Загалом, колізійна норма може санкціонувати дію норм іноземного права у
сфері функціонування «свого» права. Це становить особливість колізійної
норми.

Колізійні прив’язки можуть застосовуватися до: 1) особистого статусу
фізичних та юридичних осіб; 2) правового становища майна; 3) угод та
юридичних фактів. У доктрині колізійні прив’язки позначаються стислими
латинськими виразами.

1. Особистий статус фізичних та юридичних осіб визначається особистим
законом та законом національності, які мають різновиди.

Щодо особистого статусу фізичних осіб застосовується особистий закон
(lex personalis), в одному з двох його варіантів: як закон громадянства
(lex patriae) чи закон місця проживання (lex domicilii). Перша прив’язка
використовується переважно в державах «сім’ї континентального права»,
зокрема у Франції, ФРН, у Східній Європі. Друга прив’язка (вона є
давнішою) найбільш широко застосовується у країнах «сім’ї загального
права», зокрема у США та Великобританії. Часто у правових системах
застосовують обидва варіанти прив’язок.

Прикладом застосування lex personalis у законодавстві України є норма ч.
1 ст. 5661 Цивільного кодексу, відповідно до якої цивільна дієздатність
іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої
він є. Тобто тут застосовується прив’язка lex patriae.

Частина 2 цієї ж статті встановлює, що цивільна дієздатність особи без
громадянства визначається за законом країни, де вона має постійне місце
проживання. Тобто застосовується прив’язка lex аотісиіі.

Щодо юридичних осіб (правосуб’єктності підприємств, установ, фірм тощо)
використовується закон національності (lex societatis). Вказана
прив’язка має декілька видів. По-перше, особистий статус може
визначатися за законом знаходження адміністративного центру (Франція,
Німеччина, Італія, Швейцарія і т. д.). По-друге, за законом місця
заснування (реєстрації) статуту фірми, підприємства тощо (держави СНД,
Чехія, Угорщина, США, Великобританія). Так, ч. 2 ст. 567 Цивільного
кодексу України вказує, що цивільна правоздатність іноземних підприємств
і організацій під час укладення угод у сфері зовнішньої торгівлі й
пов’язаних із нею розрахункових, страхових та інших операцій
визначається за законом країни, де створено підприємство чи організацію.
По-третє, за законом місця здійснення основної діяльності. Ця колізійна
прив’язка переважно використовується в законодавстві країн, що

розвиваються.

2. Правове положення майна регламентується законом місцезнаходження речі
(lex rei sitae). За цією колізійною прив’язкою вирішуються питання,
належні до права власності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 5693 Цивільного
кодексу України право власності на річ визначається за законом країни,
де ця річ знаходиться.

У законодавстві багатьох держав розрізняють статус рухомого та
нерухомого майна. Здебільшого статус нерухомого майна визначається за
законом країни, на території якої воно знаходиться. Такою є, наприклад,
ч. 1 ст. 31 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову
допомогу та правовідносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах
1994 p., відповідно до якої правовий статус нерухомого майна
визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої
воно знаходиться.

Стосовно рухомого майна може застосовуватися особистий закон володільця.
Так, ч. 1 ст. 570 Цивільного кодексу України вказує, що відносини
спадкоємства визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав
останнє постійне місце проживання. У цьому випадку законодавець
використав прив’язку lex domicilii.

3. До угод та юридичних фактів застосовуються різноманітні колізійні
правила. Так, до угод з «іноземним елементом» застосовується здебільшого
закон автономії волі (lex voluntatis). Він означає, що сторони самі
обирають закон для регламентації своїх прав та обов’язків. Наприклад, у
ч. 1 ст. 569 Цивільного кодексу України встановлено, що права та
обов’язки сторін щодо зовнішньоторговельної угоди можуть визначатися за
погодженням сторін.

Чинне колізійне право України надає можливість вибору права країни
сторонами в основному у сфері зовнішньоекономічних угод. Проект
Цивільного кодексу надає принципові автономії волі особливе значення, що
повністю відповідає засадам приватного права з його свободою волі
приватних осіб. Так, у проекті значно розширено сферу правовідносин, де
допускається вибір права країни. Крім договірного права, автономія волі
передбачена для всіх правочинів, деяких питань права власності, а в
обмеженому вигляді — для деліктів, сімейного права (загальні юридичні
наслідки шлюбу, майнові наслідки шлюбу) та спадкового права. Новим для
вітчизняної правової системи є те, що в проекті вперше визначені основні
правила щодо самої автономії волі, зокрема: вибір права країни має бути
явно виражений або прямо випливати з умов правочину чи обставин справи;
вибір права країни зазвичай не обмежується колом правопорядків країн,
з-поміж яких можливий вибір; вибір права країни або зміна раніше
обраного права можуть бути здійснені сторонами у будь-який час; явно
виражений вибір права країни може бути здійснений як щодо правочину в
цілому, так і щодо його окремих частин. Отже, застосування правила
автономії волі є одним із правових механізмів, який забезпечує широке,
повне і точне застосування іноземного права.

У зазначеній вище ст. 569 Цивільного кодексу України зафіксоване
відсилання до закону місця вчинення угоди, що визначає і? форму (lex
locus regit actum). Проте застосування таких засобів зв’язку, як
телеграф, телефон, факс не завжди сприяє встановленню місця вчинення
угоди. У таких випадках в арбітражній практиці (зокрема в Україні)
місцем укладення контракту визнається місцезнаходження постачальника чи
підрядника. Зазначення в угоді міста, де її укладено, значно полегшує
застосування цієї колізійної прив’язки. Колізійний принцип — закон місця
вчинення угоди, що визначає її форму, використовується зокрема, у ч. 1
ст. 568 Цивільного кодексу України, де вказано, що форма угоди, яка
укладається за кордоном, підпорядковується законові місця її укладення.
У договорах про правову допомогу також вказується таке правило
(наприклад, п. 1 ст. 34 Договору з Республікою Молдова).

Закон країни продавця (lex venditoris) найчастіше застосовується за
відсутності явно вираженого волевиявлення сторін у зовнішньоторговельній
угоді. Цю колізійну прив’язку часто містить законодавство держав Європи.

Колізійна прив’язка — закон валюти боргу (lex monetal) застосовується
щодо угод, які укладаються у певній валюті. Вказаний принцип означає, що
укладення договору в певній валюті підпорядковує таку угоду з питань
валюти праву держави, якій належить валюта.

Регулюванню трудових відносин притаманною є, зокрема, колізійна
прив’язка — закон місця виконання роботи (lex loci laboris). Вона
передбачається, законодавством багатьох держав «сім’ї континентального
права», прецедентним правом Бразилії, Нідерландів, інших держав та
означає, що до правовідносин застосовується законодавство держави, у
якій звичайно, постійно виконуються роботи.

Колізійна формула — закон прапора (lex flagi) регулює вибір
законодавства до правовідносин, що виникають у сфері торговельного
мореплавства.

Закон місця вчинення правопорушення (lex loci delicti com-missi)
застосовується до зобов’язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди
з делікту. Цей принцип передбачено здебільшого у законодавстві держав
«сім’ї континентального права». Він закріплений, зокрема, у ч. 1 ст.
5694 Цивільного кодексу України, де вказано, що права та обов’язки
сторін за зобов’язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди,
визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що
послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Закон держави, з яким певне правовідношення найбільш тісно пов’язане
(the proper law of the contract), застосовується переважно у державах
«сім’ї загального права». Цей універсальний принцип може застосовуватися
до будь-яких правовідносин з «іноземним елементом». Відсилання до такої
колізійної прив’язки дозволяє уникнути прогалин у колізійному
регулюванні відносин з «іноземним елементом».

Колізійна прив’язка — закон суду (lex fori) означає, що до спору
застосовується закон тієї держави, в якій він розглядається. Тобто суд
(арбітраж чи інший орган держави) повинен керуватися законодавством
своєї держави, не зважаючи на наявність «іноземного елементу» у
правовідношенні. Загальновизнано, що з питань процесу суд (арбітраж,
інший орган) кожної держави застосовує власні норми права. Свідченням
цього є, наприклад, ч. 2 ст. 22 Закону України «Про правовий статус
іноземців» від 4 лютого 1994 p., яка вказує, що в судочинстві іноземці
як учасники процесу користуються процесуальними правами нарівні з
громадянами України. Аналогічні положення стосовно користування
цивільними процесуальними правами іноземних осіб, осіб без громадянства
та іноземних організацій містяться відповідно у ч. 1 ст. 423, ст. 424,
ч. 2 ст. 423 Цивільного процесуального кодексу України.

Законодавству та правозастосовній практиці держав відомі й інші
колізійні прив’язки. Виклад тих самих колізійних прив’язок може
відрізнятись у різних правових системах. Скажімо, колізійне правило lex
loci laboris сформульоване як «закон країни, в якій працівник звичайно
виконує свою роботу», в законах із міжнародного приватного права Австрії
1978 p. (ст. 44 (1)); Швейцарії 1987 р. (ст. 121), у Європейській
конвенції 1980 р. про право, яке застосовується до договірних
зобов’язань (ст. 6 (2)). У Законі Албанії 1964 р. про користування
цивільними правами іноземцями та застосування іноземного права (ст. 20);
Законі Угорщини 1979 p. з міжнародного приватного права (ст. 5 (1)), в
законодавстві деяких інших держав вказану прив’язку сформульовано як
«закон країни, в якій виконується робота».

Більшість із перелічених вище прив’язок не є універсальними, тобто
такими, що застосовуються до всіх правовідносин одного інституту
(наприклад, спадкування, укладення зовнішньоторговельних угод тощо). З
огляду на це вони поділяються на основні та додаткові.

Колізійна прив’язка вважається основною, якщо вона спрямована на
регулювання певного виду правовідносин з «іноземним елементом». Проте
іноді необхідно уточнити застосування цього основного правила. Одним із
способів такого уточнення є використання додаткових колізійних
прив’язок. Приміром, із змісту ч. 1 ст. 569 Цивільного кодексу України
випливає, що основною колізійною прив’язкою до визначення прав і
обов’язків сторін за зобов’язаннями, які виникають внаслідок заподіяння
шкоди, є закон країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила
підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Але випадки виникнення
зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди за кордоном, якщо сторони є
громадянами або організаціями України, вважаються приватними (окремими)
щодо зазначеного вище загального правила виникнення зобов’язань з
деліктів. До цих окремих випадків виникнення зобов’язань застосовується
додаткова прив’язка — закон України (ч. 2 ст. 5694).

У процесі правозастосування іноді є можливою вказівка на одночасне
застосування законодавства кількох правових сис» тем. Це явище отримало
назву кумуляції колізійних прив’язок. Часто воно ускладнює регулювання
правовідносин, а тому є не завжди бажаним.

Застосування до правовідносин колізійних прив’язок привело до створення
в кожній правовій системі власної упорядкованої сукупності колізійних
норм, які становлять її колізійне право. Має таку систему права й
Україна. Аналізуючи норми чинного колізійного права України: Цивільного
кодексу, Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», інших
актів, можна стверджувати, що воно є досить обмеженим порівняно з
запропонованим у проекті Цивільного кодексу України, а також грунтується
на дещо інших засадах. Книга восьма проекту Цивільного Кодексу України
пропонує побудувати систему колізійних норм на загальновизнаних у світі
принципах міжнародного приватного права, таких як автономія волі сторін
правовідношення, можливість широкого та повного застосування іноземного
права, максимально повного урахування інтересів фізичної особи щодо її
особистого та сімейного статусу, застосування до правовідносин права
країни, що має з ними найбільш тісний зв’язок, надання судові чи іншому
органові можливості творчо застосувати колізійне право.

3. Місце колізійних норм у джерелах права

Колізійні норми можуть міститись у різних джерелах права, зокрема в
законах з міжнародного приватного права: Австрії 1978 p., Угорщини 1979
p., Польщі 1965 p., Швейцарії 1987 p., Румунії 1992 p., Законі Албанії
1964 р. про користування цивільними правами іноземцями та застосування
іноземного права. Зазначені нормативно-правові акти містять систему
колізійних норм, призначених для врегулювання правосуб’єкт-ності осіб у
цивільних, шлюбно-сімейних, трудових відносинах, визнання та виконання
рішень іноземних судів тощо. У державах, де немає єдиного закону з
питань міжнародного приватного права, колізійні норми можуть бути в
окремих юридичних актах. Так, у Болгарії колізійні норми містяться в
Декреті про економічне, промислове, наукове й технічне співробітництво з
іноземними юридичними та фізичними особами від 12 червня 1974 p. тощо.

Правові системи колишніх союзних республік свого часу опинилися в
неоднаковому становищі стосовно наявності колізійних норм, покликаних
урегулювати відносини з «іноземним елементом». У найбільш вигідному
становищі знаходилася правова система України та Білорусі з їх порівняно
розвиненими системами колізійних норм. Водночас зміст цих норм був
недосконалим.

Колізійні норми України сьогодні систематизовані в її окремих актах
(Цивільному кодексі, Кодексі про шлюб та сім’ю України; Законі України
«Про заставу» від 2 жовтня 1992 p. та ін.). У національних
нормативно-правових актах України можуть міститися й окремі колізійні
норми, як, наприклад, у ст. 8 Кодексу законів про працю України
(«Регулювання трудових відносин громадян, які працюють за межами своїх
держав»).

Колізійні норми є і в міжнародних угодах, наприклад, у Гаазькій
конвенції про колізію законів стосовно форми заповідальних розпоряджень
від 5 жовтня 1961 p.; Гаазькій конвенції про право, що застосовується до
аліментних зобов’язань від 2 жовтня 1973 p.; Мінській конвенції про
правову допомогу 1993 p.

4. Матеріально-правовий метод і матеріально-правові норми

Колізійна норма, відсилаючи до законодавства певної держави, самостійно
не врегульовує правовідносини з «іноземним елементом», її існування має
сенс за умови використання й матеріально-правової норми, тобто такої, що
по суті регулює правовідносини у міжнародному приватному праві.
Наявність матеріально-правових норм свідчить про існування поряд із
колізійним матеріально-правового методу регулювання вказаних
правовідносин.

Зміст цього методу полягає в тому, що правовідносини регулюються
безпосередньо юридичними нормами, без відсилання до іноземної правової
системи. В доктрині та практиці держав існують розходження у розумінні
змісту матеріально-правового методу. Вони виникають через
неоднозначність того, які саме матеріально-правові норми належать до
сфери міжнародного приватного права. Так, уважається, що до складу
вказаної галузі права, крім колізійних норм, належать уніфіковані
матеріально-правові норми міжнародних договорів. Скажімо, Л. А. Лунц
включає до складу міжнародного приватного права уніфіковані
матеріально-правові норми міжнародних угод і міжнародних звичаїв.
Внутрішні матеріально-правові норми, призначені для регулювання відносин
з «іноземним елементом», вчений не вважає такими, що належать до
міжнародного приватного права1.

На думку М. М. Богуславського, матеріально-правовими є уніфіковані та
внутрішні матеріальні норми. Причому останні повинні бути спрямовані
виключно на регулювання відносин із «зовнішнім елементом». Іншими
словами, це спеціальне регулювання нормами в межах внутрішнього
законодавства, розрахованого саме на регулювання «міжнародного
фактичного складу».

Л. Н. Галенська вказує на використання у міжнародному приватному праві
«прямого» методу регулювання відносин. На П думку, змістом цього методу
є безпосереднє регулювання відносин із допомогою матеріальних та
процесуальних норм, встановлених як внутрішнім законодавством, так і
міжнародними договорами1. Мабуть, поняття Л. Н. Галенської «прямий
метод» за змістом близьке до поняття М. М. Богуславського
«матеріально-правовий метод».

А. С. Довгерт уважає, що матеріально-правовий метод регулювання з
використанням договірних уніфікованих норм нині визначає розвиток та
основний зміст багатьох інститутів міжнародного приватного права. На
його думку, до матеріально-правового методу належать також міжнародні
звичаї та матеріальні норми національного права, спеціально призначені
для регулювання відносин з «іноземним елементом»».

Вочевидь, визначаючи коло матеріально-правових норм, які входять до
складу міжнародного приватного права, слід враховувати: а) характер
відносин, що регулюють ці норми;

б) специфіку правового регулювання у сфері міжнародного приватного
права. Тому до матеріально-правових норм у міжнародному приватному праві
належать: 1) уніфіковані норми міжнародних договорів; 2) норми
національного законодавства, які регулюють правовідносини з «іноземним
елементом»;

3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика (в
державах, де вона визнається джерелом права).

Матеріально-правові норми міжнародних угод є уніфікованими правилами,
створеними кількома суб’єктами права для безпосереднього регулювання
правовідносин, що часто виникають у практиці міжнародного приватного
права. Міжнародні угоди можуть повністю або частково містити такі норми.
Здебільшого матеріально-правовий метод застосовується за укладення угод
із питань авторського права, регулювання праці, відшкодування шкоди,
зовнішньоекономічних відносин, деяких інших. Його використано,
наприклад, у Бернській конвенції з охорони літературних і художніх
творів від 9 вересня 1886 p.; Конвенції № 154 МОП про сприяння
колективним переговорам 1981 p.; Брюссельській конвенції про
відповідальність операторів ядерних суден 1962 p.; Віденській конвенції
ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 p.

Норми національного законодавства, які регулюють правовідносини з
«іноземним елементом», можуть міститися в конституціях держав та іншому
законодавстві, прийнятому на основі конституцій. Так, ст. 13 і розділ IX
Кодексу України «Про надра» від 27 липня 1994 p.* присвячені питанням
визначення кола користувачів надр України та міжнародним відносинам із
приводу використання надр України іноземними особами. Норми цього
Кодексу конкретизує, зокрема. Положення про порядок організації та
проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на
користування надрами від 8 червня 1998 p.

У багатьох державах приймаються нормативно-правові акти, присвячені
питанням зовнішньоекономічної діяльності, скажімо, законодавство з
питань іноземного інвестування.

Поряд із вказаними існують матеріально-правові норми, які не створюються
спеціально для врегулювання правовідносин з «іноземним елементом». Проте
вони застосовуються внаслідок відсилання до них створених для
регулювання відносин у міжнародному приватному праві
матеріально-правових норм-відсилань. Так, наприклад, у податковому
законодавстві держав (як це є у Декреті Кабінету Міністрів України «Про
прибутковий податок з громадян» від 26 грудня 1992 p.2) може
зазначатися, що пільги в оподаткуванні громадян певної держави
поширюються і на оподаткування іноземних громадян. Питання про те, чи
вважати ці норми такими, що входять до складу міжнародного приватного
права, не отримало однозначного вирішення у доктрині правових систем, в
т. ч. й у вітчизняній.

Неоднозначно вирішується також питання про те, чи належать норми
конституції щодо правового статусу іноземних громадян, громадянства тощо
до матеріально-правових норм сфери міжнародного права. Вважають,
зокрема, що ці норми мають тільки преюдиціальне значення для визначення,
чи належать певні правовідносини до міжнародного приватного права. У
деяких правових системах цією галуззю права не охоплюються не тільки
зазначені конституційні матеріально-правові норми, а й
матеріально-правові норми іншого законодавства. Йдеться про норми щодо
громадянства, про правовий статус іноземців, норми міжнародного
цивільного процесуального права», а саме: правила, що регулюють
судочинство у справах з «іноземним елементом», правове положення
іноземних учасників судового розгляду, визнання та виконання рішень
іноземних судів та інші питання. Так, німецькі вчені вважають, що
вказані норми не входять до міжнародного приватного права, оскільки не
складають його предмета1.

Часто норми національного права є результатом трансформації міжнародних
угод у внутрішнє законодавство. Причому вони можуть визначати не тільки
правовий статус іноземних суб’єктів права в певній державі, а й права та
обов’язки таких суб’єктів за кордоном. Внутрішні за походженням,
цивільно-правові за змістом, ці норми звичайно є матеріально-правовими
нормами міжнародного приватного права.

Міжнародні й торговельні звичаї, судова та арбітражна практика є
джерелами матеріально-правових норм у державах тією мірою, якою вони їх
визнають.

Використання матеріально-правового методу в регулюванні відносин у
міжнародному приватному праві має переваги перед колізійним. Вони
полягають у тому, що, по-перше, цей метод створює значно більшу
визначеність для учасників правовідносин, оскільки для них ці норми
можуть бути відомими заздалегідь. По-друге, уніфіковані
матеріально-правові норми дозволяють уникнути односторонності у
правовому регулюванні. Своєю чергою, колізійний метод регулювання сприяє
усуненню прогалин, які утворюються з використанням виключно
матеріально-правових норм. Поєднання вказаних методів дозволяє врахувати
конкретні умови виникнення й реалізації прав та обов’язків суб’єктів
правовідносин.

У правовій літературі іноді береться під сумнів потреба в
матеріально-правовому методі регулювання правовідносин у міжнародному
приватному праві. Тобто, твердиться про достатність колізійного методу в
зазначеній галузі права. Така позиція визначається певним розумінням
суті міжнародного приватного права. Так, на думку Г. К. Матвеева,
міжнародному приватному праву притаманний лише колізійний метод
регулювання. Аргументуючи свою позицію, вчений зауважував, що
уніфіковані матеріальні норми немовби «розмивають» міжнародне приватне
право як галузь і авужують сферу його Дії. Вчений відносив ці норми не
до міжнародно-правових, а до внутрідержавних галузей права: цивільного,
цивільного процесуального. Цю думку поділяють А. Б. Левітін2, Ж.
Ста-лев3, деякі інші правники. Проте навряд чи цей та інші аргументи є
достатніми для заперечення існування матеріально-правового методу та
матеріально-правових норм у міжнародному приватному праві.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *