Свобода на пересування та вибір місця проживання як суб\’єктивне цивільне право громадян (реферат)

Свобода на пересування та вибір місця проживання як суб’єктивне цивільне
право громадян

Питання про свободу на пересування та вибір місця проживання
розглядається дуже стисло в науці цивільного права України взагалі.
Місце проживання виступає однією з індивідуалізуючих ознак особи, а
право на його вибір забезпечується більш широким правом — правом на
пересування. Необхідність більш детального розгляду цих особистих
немайнових прав людини обумовлена переходом до побудови правового
цивілізованого суспільства в нашій країні, в якій значно підвищується
роль саме цих прав. Особисте немайнове право, пов’язане з пересуванням
та вибором місця постійного проживання визначає соціально-правове
становище особистості в суспільстві та закріплено у Всезагальній
декларації прав людини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10
грудня 1948 року і Конституцією України.

Виступаючи одним із особистих немайнових прав особи, свобода у
пересуванні та виборі постійного місця проживання володіє специфічними,
характерними рисами. По-перше, дані цивільні правовідносини є
особистими, що вказує на їх приналежність до конкретного суб’єкта
правовідношення і існування нематеріальних благ не у зв’язку із їх
носієм неможливо. Тому вони не можуть бути відчужені. По-друге, вказані
правовідносини не мають майнового (матеріального) змісту, що відображає
їх особливості існування у нематеріальному середовищі суспільства.
Однак, треба зазначити, що з реалізацією особою цих прав можуть
виникнути і відносини, що мають майновий характер (наприклад, при зміні
місця проживання особа може вступити у відносини купівлі — продажу
будинку). І, по-третє, право на пересування та вибір місця проживання
належить до абсолютних прав, так як їх носію протистоїть невизначена
кількість зобов’язаних осіб, кожна з яких зобов’язана утримуватися від
порушення цього права.

Свобода на пересування і вибір місця проживання не є лише вольовим
феноменом особи. Вона об’єктивується, тобто знаходить свій реальний
вираз у практичній дії, вчинку, так як вона по своїй природі є активною.
Свобода, взагалі, визначається як усвідомлена необхідність і дії людини
згідно її знань, можливість і здатність вибору в своїх діях.1 Оцінка
людиною своїх спонукальних мотивів має значення тільки як передумова
практичного діяння. Свобода в кінцевому результаті виступає як акт
поведінки індивіда. В даному сенсі область свободи ототожнюється зі
сферою практичної життєдіяльності особи.

Згідно з чинним законодавством України під місцем проживання особи слід
розуміти місце, де вона постійно або переважно проживає, тобто більше,
ніж в інших місцях, наприклад, під час перебування у відрядженні (ст.17
ЦК).

Крім цього, слід зауважити, що за чинним цивільним кодексом України
кожен громадянин має тільки одне місце проживання, а в проекті нового
кодексу вказано, що він може мати їх декілька. Особа сама обирає його,
як правило, добровільно, а також може змінити його при здійсненні права
вільно пересуватися по території країни.

Чітке визначення місця проживання має велике значення для забезпечення
стійкості цивільних правовідносин. З місцем проживання пов’язано
припущення, що певна особа присутня завжди в певному місці, хоча в той
чи інший проміжок часу цього і не було.

Треба також вказати на значення визначеності місця проживання в області
майнового цивільного та цивільно-процесуального права. Наприклад, місцем
відкриття спадщини визнається постійне місце проживання спадкодавця (ст.
529 ЦК), а місцем виконання грошового зобов’язання виступає місце
проживання кредитора в момент виникнення зобов’язання (ст. 174 ЦК).

вний строк обмеженим в правоздатності (ст. 10 ЦК). Дане обмеження
застосовується тільки судом і вважається засобом покарання за вчинення
суспільно небезпечного діяння.

Обмеження права громадян на вільне пересування та вибір місця проживання
виражається в формі державного примусу. Система і види покарань чітко
визначені у Кримінальному кодексі України.

Одним із видів основних покарань є позбавлення волі особи (ст. 63 КК),
яке полягає в примусовій ізоляції засудженого та поміщенні його на
певний строк до кримінально-виконавчої установи. Це покарання може
застосовуватися лише тоді, коли воно вказане в санкції статті (частині
статті) Кримінального кодексу, а також при заміні довічного позбавлення
волі позбавленням волі на певний строк у порядку амністії чи помилування
(ст.ст. 86, 87 КК). При застосуванні даного виду покарання засуджений
обмежується в праві вільного пересування і вибору місця проживання та в
деяких інших правах (право на відпочинок, користування своїм часом,
вибір місця і часу праці тощо). Його життя і діяльність підпорядковані
установленому режиму відбування цього покарання. Стаття 64 КК встановлює
строки позбавлення волі — від одного до п’ятнадцяти років. Суд,
керуючись загальними засадами призначення покарання, визначає такий
строк позбавлення волі, який необхідний і достатній для досягнення мети
покарання. Важливою юридичною гарантією недопущення незаконного
позбавлення свободи у пересуванні є кримінально-правова відповідальність
особи, що провадила дізнання чи попереднє слідство.

Норми адміністративного права України також регламентують обмеження осіб
у пересуванні у вигляді адміністративного арешту до 15 діб.

Чинне законодавство передбачає можливість обмеження свободи особам, які
скоїли злочини в стані неосудності, з метою застосування до них
примусових заходів медичного характеру. Такі ж заходи можуть бути
застосовані щодо алкоголіків та наркоманів. Примусові заходи виховного
характеру можуть бути застосовані щодо неповнолітніх.

Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є
ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного
обов’язку неухильно додержуватися Конституції України та законів
України. Не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а
крайнім засобом боротьби зі злочинністю та правопорушеннями.

Треба зазначити, що у випадку обмеження правоздатності громадянина
одночасно обмежується в відповідних елементах і його дієздатність.

Таким чином, можна зробити висновки, що розгляд, аналіз і вивчення норм,
які регулюють правовідносини в сфері пересування і вибору місця
проживання повинні переслідувати дві цілі: досягнення безумовного
дотримання вимог закону та виробітку й пропозицій щодо розвитку
останнього. Цього потребує Конституція України. Свобода на пересування
та вибір місця проживання віднесені до основних (конституційних) прав
людини. Зазначені умови, а також розширення, розвиток сфери духовного
спілкування потребують вдосконалення цивільно-правового регулювання
даних правовідносин.

Використана література

1. Агарков М.М., Братусь С.Н. и др. Гражданское право: Учебник. В 2-х
томах. Т.1. -М.: Юр издат. НКЮ СССР, 1944. — 419с.

2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України: за станом
законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 січня
1997р. / За редакцією В.Ф. Бойка, Я.Ю. Кондратьева, С.С. Яценка. -К:
Юрінком, 1997. — 960 с

3. Научно-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу
України: за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду
України на 15 серпня 1997р. -К: Юрінком Інтер, 1997. — 624с.

4. Пушкин А.А., Самойленко В.М., Шишка Р.Б. и др. Гражданское право
Украины: Учебник для вузов системы МВД Украины. В 2-х частях. Часть 1.
-Х. : Ун-т внутр.дел: Основа, 1996 — 440с.

5. Философская энциклопедия, Т.4 -М.: 1967. — 632с.

6 Цивільний кодекс УРСР: Науково-практичний коментар. -К, 1981. — 639с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *