Право на зібрання: теоретико-правові аспекти вітчизняного та зарубіжного досвіду (реферат)

Реферат

на тему:

Право на зібрання: теоретико-правові аспекти вітчизняного та зарубіжного
досвіду

Українська держава переживає період демократичних перетворень у різних
сферах суспільного життя. А саме: динамічно змінюється законодавство,
прозорішою стає діяльність органів влади та управління, розширюються
можливості громадян у реалізації своїх прав та свобод, множаться форми
та засоби волевиявлення людей, міцнішими стають гарантії правового
статусу людини і громадянина. Йдеться також про відкритість виборів до
представницьких органів, реальну можливість звернення громадян до різних
державних та міжнародних інституцій щодо захисту чи поновлення їх прав і
свобод, наявність в Україні розгалуженої системи державних органів та
громадських організацій по контролю за дотриманням прав та свобод людини
і громадянина.

Звичайно, основи забезпечення прав і свобод людини та громадянина в
Україні передбачені Конституцією. Саме Основний Закон закріплює
можливості громадян держави задовольняти широкий спектр політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів [1, ст. 36]. Це
здійснюється в різноманітних формах. Але за роки незалежності в Україні
небувалих дотепер масштабів волевиявлення громадян набули різноманітні
зібрання на площах, вулицях, які отримали назву “мітингова демократія”.
В більшості випадків вони проводяться відповідно до ст. 39 Конституції
України, в якій зазначено: “… Громадяни мають право збиратися мирно,
без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про
проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи
місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може
встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах
національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання
заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту
прав і свобод інших людей” [1, ст. 39]. Разом з тим, подібні зібрання
мають різновекторну спрямованість. Досить часто за допомогою таких
зібрань окремі політичні сили, економічні структури, які їх ініціюють,
намагаються вирішити питання стосовно зміни влади, форми правління,
тиску на правоохоронні структури. Характерним є те, що для організації
таких зібрань використовувалися різні обставини. Відомі, наприклад,
порушення правопорядку під час поховання духовної особи у м. Києві. Мали
місце демонстрації, ініційовані певними економічними структурами у м.
Дніпропетровську, коли демонстрації на захист агрофірми, яка здійснювала
свою діяльність з численними правопорушеннями, супроводжувалися
залученням великої кількості сільськогосподарської техніки, перекриттям
транспортних магістралей.

Тобто, при проведенні таких масових зібрань мають місце негативні
наслідки, що впливають на економіку регіонів, правопорядок та суспільний
спокій.

Разом з тим, йдеться не про негативну оцінку такого виду волевиявлення,
як різноманітні зібрання громадян загалом. Міжнародні правові акти,
законодавство демократичних держав, світова суспільна практика
сприймають зібрання громадян як одну з найважливіших форм волевиявлення
членів суспільства. У той самий час, практика організації та проведення
масових зібрань в Україні свідчить про те, що при їх проведенні нерідко
мають місце не лише правопорушення, а й злочини. Багато в чому це
пояснюється відсутністю чіткого правового регулювання організації та
проведення різноманітних зібрань, що викликане дуже мізерним досвідом у
цій галузі.

Було б неправильним твердження, що за радянських часів масові зібрання,
мітинги, маніфестації та демонстрації не проводилися. Але їх організація
та проведення ініціювалися державою здебільшого в дні загальнодержавних
свят чи інших важливих подій. Учасники цих заходів ретельно відбиралися
в колективах, отримували чіткі інструкції щодо поведінки, місця
проведення зібрань та їх цілей; порядок встановлювався та контролювався
відповідними державними органами; гасла, вимоги та пропозиції
затверджувалися партійно-політичними структурами. Тому проведення таких
заходів, як правило, не мало протиправних наслідків. Інші зібрання, що
ініціювалися стихійно, або придушувалися або локалізувалися на ранніх
стадіях, і майже завжди визнавалися протизаконними.

Для співробітників органів внутрішніх справ питання забезпечення
належного проведення зібрань громадян є дуже актуальними. Тому проблеми
забезпечення прав і свобод людини та громадянина все частіше стають
предметом наукового аналізу в роботах юристів, які працюють в системі
Міністерства внутрішніх справ України [2]. Більше того, непорушення прав
людини розглядається як принцип діяльності міліції [3]. У сучасних
умовах розроблена і поетапно реалізовується Програма розвитку
партнерських відносин між міліцією і населенням на 2000–2005 pp.
Науковцями Національної академії внутрішніх справ України розроблена
Концепція програми “Народ і міліція – партнери” [4].

Разом з тим, обмаль досвіду в організації та проведенні зібрань під
відкритим небом, великі прогалини в їх правовому регулюванні потребують
наукового опрацювання цих проблем з урахуванням досвіду інших країн. З
огляду на це, доцільно проаналізувати законодавство Австрії з питань
організації та проведення зібрань громадян.

Питання права на свободу зібрань державними діячами, політиками та
громадськими об’єднаннями Австрії ставилися давно. Є свідчення про те,
що, починаючи з 1848 р., в Австрії мали місце суспільні прояви щодо
необхідності законодавчого встановлення права на свободу зібрань.
Ліберальні тенденції у законодавстві сприяли прийняттю у 1867 p. доволі
демократичного Закону про порядок проведення зібрань [5]. Слід сказати,
що основні положення цього Закону і досі, майже через півтора століття
після його ухвалення, залишаються без змін і не втратили своєї чинності.
До того ж, ст. 12 Основного Закону держави щодо загальних прав громадян
[6], яка визнає за австрійськими громадянами, зокрема, й право на
зібрання, була ухвалена майже через місяць після прийняття Закону про
порядок проведення зібрань. Основний Закон держави залишив без змін
нормативний зміст Закону про порядок проведення зібрань.

Аналіз змісту Закону про порядок проведення зібрань свідчить про те, що
при його формуванні законодавці врахували низку політичних положень,
серед яких основними можна назвати такі:

свобода зібрань має надзвичайно важливе значення для функціонування
справжньої демократії;

суспільна воля людей формується та знаходить свій прояв найчастіше в
рамках зібрання;

посягання на свободу зібрань нищить саму демократію;

користування свободою зібрань поза певними правовими межами може
призвести до громадянської війни або вщент зруйнувати господарство
держави.

Виходячи з цього, в Законі конкретно і логічно викладені основні
положення, застосування яких створює належні умови для проведення
зібрань громадян.

У першу чергу, це стосується організації проведення зібрань. У § 2
Закону щодо цього зазначається, що кожен, хто має намір організувати
народне зібрання або взагалі будь-яке загальнодоступне зібрання, повинен
у письмовій формі повідомити про це орган управління не пізніше ніж за
24 години до запланованого початку його проведення, зазначивши при цьому
мету, місце та час проведення зібрання. На вимогу заявників орган
управління зобов’язаний негайно видати відповідне посвідчення про
надання можливості проведення зібрання, яке не обкладається гербовим
збором.

Одночасно Законом встановлюються види та форми зібрань, які не
регулюються його нормами. Так, у § 4 виписано, що його положення не
поширюються на зібрання виборців з метою обговорення виборчих питань або
ж на зустрічі виборців з обраними депутатами, якщо ці зібрання
проводяться в період призначених виборів і не під відкритим небом. Крім
того, у § 5 закріплено, що положення цього Закону не поширюються на
громадські розважальні заходи, весільні процесії, народні свята або
походи, похорони, паломництва або інші зібрання чи процесії з метою
здійснення дозволеного законом культу і якщо вони відбуваються у
традиційний спосіб.

Логічним продовженням правового регулювання зібрань є певні обмеження
щодо спрямованості, місця, часу та ініціаторів їх проведення. Зокрема, у
§ 6 підкреслюється, що зібрання, мета яких суперечить кримінальному
законодавству або проведення яких загрожує громадській безпеці чи
суспільному благу, повинні бути заборонені органом управління, а у § 7
зазначається, що під час засідань Національної ради, Федеральної ради,
Федеральних зборів або ландтагу в радіусі 300 м від місця їх знаходження
не повинно проводитись ніяких зібрань під відкритим небом.

Законом також чітко встановлюються обмеження стосовно осіб, які можуть
ініціювати зібрання чи брати в них участь. Відповідно до вимог § 8
іноземцям забороняється виступати організаторами, особами, що
відповідають за дотримання порядку, чи керівниками зібрання з метою
розгляду суспільних питань, озброєні особи також не можуть брати участь
у зібраннях.

Цікавим, з нашої точки зору, є обмеження кількості осіб, які можуть
передавати петиції, звернення, вимоги та інші документи до відповідних
інституцій. Ці обмеження встановлені у § 10, в якому зазначається, що
звернення та петиції, ухвалені зібраннями, не можуть передаватися більше
ніж десятьма особами. Це обмеження, на нашу думку, є дуже доречним, адже
воно унеможливлює вплив натовпу на посадових осіб та перешкоджає
можливим неконтрольованим проявам натовпу. Це з одного боку. З іншого, –
зазначене дає підстави поліції та силам охорони громадського порядку для
відповідних дій по відношенню до натовпу.

При проведенні зібрань завжди є ризик порушення громадського порядку, а
то і вчинення злочинів. Закон дотримання його положень під час зібрання
покладає в першу чергу на його керівників та осіб, що відповідають за
порядком (§ 11). Відповідальні особи зобов’язані негайно протидіяти
протизаконним висловлюванням або діям з боку учасників зібрання. В разі
невиконання їх розпоряджень керівник повинен розпустити зібрання.
Звертає на себе увагу те, що керівник чи особа, яка відповідає за
дотримання порядку, зобов’язані припиняти не тільки протиправні дії, а й
протидіяти незаконним висловлюванням. Тут чітко проглядається позиція
законодавця щодо ролі підбурювальних вигуків та гасел, що можуть
спровокувати натовп на неконтрольовані дії.

Демократичні засади проведення зібрань, поряд з тим, не означають
безконтрольного проведення таких заходів. У Законі передбачені конкретні
форми нагляду і контролю за проведенням подібних заходів та визначені
відповідні посадові особи, що можуть це здійснювати. Як зазначається у §
12, орган управління може на свій розсуд направити на будь-яке зібрання
одного або, залежно від обставин, більше представників, яким на зібранні
має бути надане відповідне місце з урахуванням їх вибору, а в разі
вимоги йому має бути надана довідка про особи заявників та промовців.
Тобто, орган управління не просто має повноваження щодо врегулювання
питань стосовно місця, часу, спрямованості та учасників зібрання, а й
має право отримати відповідні відомості про ініціаторів зібрання та тих,
хто виголошує промови. Таке положення викликає зацікавленість,
принаймні, за двох причин. По-перше, воно створює умови для певного
контролю за поведінкою ініціаторів зібрання та найбільш активних його
учасників з боку органу управління. По-друге, – це, певним чином,
організовує учасників зібрання, спонукає їх до відповідального ставлення
щодо власної поведінки під час проведення заходу.

З метою створення безпечних умов проведення зібрання Законом
передбачається певна відповідальність за порушення порядку проведення
зібрань та надаються досить значні повноваження органу управління щодо
їх припинення. Зокрема, у § 13 виписано, якщо зібрання проводиться з
порушенням положень цього Закону, то воно повинно бути заборонене і, за
певних обставин, розпущене органом управління. У таких випадках
представник органу управління віддає розпорядження про розпуск зібрання,
хоча й організованого відповідно до вимог Закону, але якщо під час його
проведення матимуть місце протизаконні дії або воно набуде характеру,
який становитиме загрозу для громадського порядку.

Зазначене положення не є декларативним. У разі необхідності та у певних
випадках можуть бути застосовані силові заходи. На цьому наголошується у
§ 14, яким передбачено, що в разі оголошення зібрання розпущеним усі
присутні зобов’язані негайно покинути місце зібрання і розійтися. При
невиконанні розпорядження розпустити зібрання можна із застосуванням
засобів примусу. Ці розпорядження поширюються також щодо громадських
процесій.

Заборона проведення зібрання може бути здійснена й в інших випадках за
ініціативи інших органів. Так, відповідно до § 17 у разі виникнення
безпосередньої загрози для громадського порядку і безпеки будь-який
інший орган, що відповідає за їх підтримання, має право заборонити або
розпустити зібрання, яке організоване або проводиться з порушенням норм
Закону, про що він негайно повідомляє компетентний орган управління.

У Законі про зібрання не визначаються ті чи інші категорії та терміни,
які використовує законодавець. Але для одного зроблено виняток. Йдеться
про визначення органу управління. Очевидно, визначення в Законі поняття
органу управління викликане наданням йому широких повноважень щодо
дозволу на зібрання, контролю за його проведенням, права отримання
відомостей про ініціаторів проведення зібрань та активних їх учасників
і, врешті-решт, повноважень щодо припинення зібрання. Все це, природно,
потребує однозначного розуміння органу з такими повноваженнями. Тому у §
16 говориться, що під органом управління, зазначеним у Законі, як
правило, слід розуміти: 1) в населених пунктах, що належать до сфери
компетенції органу федеральної поліції, – орган федеральної поліції; 2)
за місцем знаходження губернатора (голови уряду) землі, якщо там немає
органу федеральної поліції, – управління громадської безпеки; 3) в усіх
інших місцях – орган районного управління.

У разі неузгодженостей, спорів, конфліктів, що можуть виникнути при
організації, проведенні та припиненні зібрань, встановлено певний
порядок вирішення спірних питань. Так, Законом передбачена можливість
подання апеляційних скарг та визначені органи, які їх можуть розглядати.
Йдеться про § 18, в якому зазначено, що апеляційні скарги на
розпорядження органів районного управління та управлінь федеральної
поліції розглядаються в останній інстанції управлінням громадської
безпеки. Апеляційні скарги на розпорядження управлінь громадської
безпеки, що діють за місцем знаходження губернатора чи голови уряду
землі, розглядає федеральний міністр внутрішніх справ.

Порушення положень, встановлених Законом про зібрання, передбачають
відповідні стягнення. Параграф 19 Закону в редакції 1996 p. передбачає,
що порушення цього Закону, якщо до них не застосовується загальний
кримінальний закон, караються органом районного управління, а у сфері
компетенції органу федеральної поліції – цим органом у вигляді арешту
строком до 6 тижнів або грошовим штрафом у розмірі до 5000 шилінгів.

Зауважимо, що зазначений Закон окреслює відповідальність лише за
порушення положень самого Закону. Крім того, вказана норма містить
посилання на можливе кримінальне покарання за порушення порядку
проведення зібрань, що, безпосередньо, підвищує відповідальність їх
організаторів та учасників.

Звертає на себе увагу й те, що саме у Законі зазначено орган виконання
його положень. Відповідно до § 20 виконання цього Закону покладено на
Федеральне міністерство внутрішніх справ.

Таким чином, у Законі про порядок проведення зібрань визначено основні
положення, які стосуються принципових складових проведення зібрань, а
саме: а) основні моменти механізму ініціювання зібрання; б) процедура
надання дозволу на зібрання; в) компетенція органу, який уповноважений
надавати дозвіл на зібрання; г) обмеження щодо часу, місця проведення
зібрання та їх учасників; д) умови та підстави припинення зібрання; е)
наслідки порушень порядку зібрання та порядок оскарження дій органів
управління та посадових осіб, що припинили зібрання. Тобто, Законом
окреслено повний, так би мовити, цикл можливих ситуацій, які можуть
виникнути при організації та проведенні зібрання, та визначено шляхи їх
вирішення.

Це лише стислий огляд Закону Австрії, що регулює таку форму
волевиявлення людей, як зібрання під відкритим небом. Його положення
мають певну цінність для формування та вдосконалення вітчизняного
законодавства, нормативної бази щодо забезпечення демократичного і
безпечного проведення різноманітних зібрань наших співгромадян.

 

Список використаних джерел

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Кондратьєв Я.Ю. Конституційні основи забезпечення прав і свобод
людини та громадянин в діяльності міліції // Науковий вісник
Національної академії внутрішніх справ України. – 2001. – № 3. – С. 3–5;
Бородін І.Л. Заходи щодо забезпечення прав і свобод громадян на стадії
попередження масових заворушень // Науковий вісник Національної академії
внутрішніх справ України. – 2002. – № 1. – С. 156–161.

3 Іщенко А.В., Гуренко М.М. Непорушення прав людини як принцип
діяльності міліції // Науковий вісник національної академії внутрішніх
справ України. – 2002. – № 3. – С. 135–140.

4. Концепція програми “Народ і міліція – партнери”. – К., 1999.

5. Закон Австрії про порядок проведення зібрань від 15 листопада 1867 р.
(повторно був опублікований 19 травня 1953 р.) зі змінами та
доповненнями від 6 квітня 1965 р., 23 вересня 1968 р.

6. Імперський вісник. – 1847. – № 142.

Я.Ю. Кондратьєв, П.Я. Кондратьєв. Право на зібрання: теоретико-правові
аспекти вітчизняного та зарубіжного досвіду. “Боротьба з організованою
злочинністю і корупцією (теорія і практика)” 6’2002

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *