Поширення неправдивих відомостей як підстава виникнення права на захист від недобросовісної інформації (реферат)

Реферат на тему:

Поширення неправдивих відомостей як підстава виникнення права на захист
від недобросовісної інформації

У практиці розгляду судами позовів про захист честі, гідності і ділової
репутації постала проблема, яка, на нашу думку, має значне теоретичне і
практичне значення, а саме: проблема тлумачення і практичного
застосування судами поняття «поширення відомостей, що не відповідають
дійсності», яке вжите в ст.7 ЦК України. Ця норма фактично містить опис
складу цивільного правопорушення, яке тягне відповідальність у вигляді
обов’язку спростування таких відомостей і відшкодування майнової і
моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням, якщо такі
відомості ганьблять честь і гідність громадянина чи ділову репутацію
громадянина або організації.

Згідно з ст.7 ЦК України, «громадяни або організації, відносно яких
поширені відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їхнім
інтересам, честі, гідності або діловій репутації, вправі поряд із
спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування майнової і
моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням».

Відтак, у вжитому в цьому випадку законодавцем формулюванні термін
«відомості» пов’язаний з громадянином та організацією як потенційними
позивачами та словосполученням «відносно яких поширені». Звідси маємо
поняття «відомості, поширені відносно громадянина або організації».

Практика судового розгляду відповідної категорії справ свідчить, що суди
досить часто тлумачать це поняття максимально широко в контексті ст.7
ЦК, і під відомостями, поширеними відносно позивачів, розуміють будь-яку
інформацію, яка так чи інакше торкається позивача або зачіпає його
інтереси.

Цьому сприяє частково і те, що ні в постанові Пленуму Верховного Суду №7
від 28 вересня 1990 р. з наступними змінами і доповненнями «Про
застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і
ділової репутації громадян та організацій» [1], ні в узагальненнях
практики Верховного Суду щодо розгляду справ за позовами до засобів
масової інформації про захист честі, гідності і ділової репутації саме
цей аспект застосування ст.7 ЦК не висвітлено. Постанова Пленуму
Верховного Суду досить детально роз’яснює, що саме слід вважати
«поширенням» відомостей, які саме ознаки дають підставу говорити про
«приниження відомостями честі і гідності» особи; кого можна вважати
належними позивачами і відповідачами за цими позовами тощо. Проте
питання, яке коло відомостей підпадає під формулювання «відомості
відносно громадянина або організації» залишається відкритим [2].

Утім, таке формулювання несе в собі велике функціональне навантаження,
оскільки поряд з іншими згаданими поняттями саме воно формує об’єктивну
сторону цивільного правопорушення, передбаченого ст.7 ЦК України.

Видається, що розширене тлумачення в контексті ст.7 ЦК України поняття
«відомостей відносно особи» є неправильним у суто правовому розумінні.
Саме до такого висновку приводить системний порівняльний аналіз різних
законів, які підлягають застосуванню в таких випадках. У ст.7 ЦК
відповідне поняття викладене як «відомості відносно громадянина або
організації». У ч.4 ст.32 Конституції України норма, що подібна за
змістом до норми ч.3 ст.7 ЦК, сформульована з використанням вже дещо
іншої термінологічної формули: «Кожному гарантується судовий захист
права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї
та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на
відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням,
зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної
інформації».

Тобто тут предмет правопорушення, що обговорюється, визначено більш
вузько – як «інформація про особу». Аналогічне формулювання вжите в
ст.37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації в
Україні», яка визначає підстави виникнення у громадян, юридичних осіб і
державних органів права вимоги від редакції друкованого засобу масової
інформації публікації відповідного спростування. Згідно з текстом цієї
норми, таке саме право виникає у перелічених осіб щодо спростування
«поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або
принижують їх честь і гідність». Тут знову-таки можна вичленити формулу
«відомості, поширені про особу». При цьому дозволимо собі нагадати зміст
п.2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 1 листопада 1996 р. №9
«Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» [3], де
котрий раз підкреслюється, що Конституція є нормативним актом найвищої
юридичної сили і прямої дії і «суди при розгляді конкретних справ мають
оцінювати зміст будь-якого закону… з точки зору його відповідності
Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як
акт прямої дії».

Відтак маємо два розбіжних визначення одного і того ж поняття у
Конституції України та Цивільному кодексі України. Притім суди,
розглядаючи відповідні спори, мають виходити з визначення, даного
Конституцією України. Отже, у даному разі слід вважати, що підставою
відповідальності засобів масової інформації (в складі інших підстав) є
поширення відомостей безпосередньо «про особу», а не відомостей
«відносно громадянина або організації».

На перший погляд, видається, що це лише незначна термінологічна
розбіжність. Однак ця розбіжність має принциповий характер. Це стає
зрозуміло, якщо звернутись до Закону України «Про інформацію», який у
ст.18 дає класифікацію видів інформації, де, зокрема, виділяється як
самостійний вид інформації «інформація про особу» [4]. А в наступних
статтях цей закон дає окремі визначення кожного із згаданих у ст.18
видів інформації. Класифікація ця далека від довершеності, проте вона є
чинною, і в ній інформація про особу посідає відокремлене місце і,
відповідно, визначається певним правовим поняттям, що має самостійне
змістове навантаження.

Інформація інших видів, зокрема правова, соціологічна, так, як вона
визначена в Законі «Про інформацію», також може стосуватись особи і тому
підпадати під формулу «інформація відносно особи». Але вона, за
наведеною в законі класифікацією, не належить до такого виду інформації,
як «інформація про особу».

Якщо дотримуватись ст.32 Конституції, то поширення інформації, що не є
«інформацією про особу» в точному правовому значенні цього поняття, не
може слугувати підставою для позову про відшкодування шкоди.

Ця ситуація є конкретним прикладом того, як штучно може бути обмежена
судова практика завдяки перебуванню в полоні солідної за віком ст.7
Цивільного кодексу України.

Новий тлумачний словник української мови визначає відомості як «певні
факти, дані про кого–, що – небудь, інформація».

Змістом цих відомостей має бути протиправна, аморальна поведінка (дія чи
бездіяльність) особи: вкрав, привласнив, вчинив замах, використав у
своїх інтересах, вчинив службовий підлог, відмовився від дитини, написав
анонімку тощо.

Ставлення журналіста до певних обставин, вживання епітетів на зразок
«некваліфікований адвокат», «жорстокий батько», «недбалий господар» – не
може спростовуватись у суді. Проте подібні епітети можуть трактуватись
як образа, тобто кримінально-каране діяння.

Як зазначає Верховний Суд України у Правових позиціях щодо розгляду
судами окремих категорій цивільних справ, «до відомостей, що порочать
особу і можуть спростовуватись в передбаченому ст.7 ЦК порядку, слід
відносити ті, які принижують честь, гідність і ділову репутацію
громадянина або організації перед громадськістю чи окремими громадянами
з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття,
принципів людської моралі і не відповідають дійсності або неправдиво
викладені» [5].

У практиці українських судів значною проблемою є визначення
достовірності та вірогідності інформації як категорій, що впливають на
встановлення факту правопорушення чи його відсутності. Судам необхідно
враховувати, що для задоволення позову до засобу масової інформації про
захист честі, гідності та ділової репутації має бути доведено наявність
неправдивої інформації, а також відомостей, що порочать честь і гідність
позивача. Досить показовою є справа, що була предметом судового розгляду
в Франківському суді м.Львова. Так, Б. звернувся з позовом до редакції
газети «Молода Галичина» і Д. про спростування неправдивих відомостей та
стягнення моральної шкоди, посилаючись на те, що Д. дав газеті інтерв’ю,
в якому навів неправдиві, принижуючі його честь, гідність і ділову
репутацію як керівника підприємства та кандидата в депутати міської
Ради, відомості напередодні виборів у депутати місцевих Рад.

Згідно з п.2 ст.37 Закону України «Про вибори депутатів місцевих Рад та
сільських, селищних, міських голів», передвиборні плакати («агітки») не
повинні містити неправдивих даних щодо особи кандидата в депутати і не
повинні носити елементи комерційної реклами.

????{???????¤?$????{?ені в прийнятній формі, суд підставно відмовив у
позовних вимогах, з чим погодилась судова колегія, залишаючи рішення
Франківського райсуду без зміни, а касаційну скаргу позивача без
задоволення [6].

Розглядаючи окремі справи суди часто не враховують згаданих вище
положень закону, а в постановлених рішеннях не завжди зазначають, у чому
саме полягало опорочення честі і гідності позивача, якими саме
неправомірними діями воно було здійснене.

Так Радянський районний суд м.Києва частково задовольнив позов КП
«Київський метрополітен» до АТЗТ «Видавництво «Київські відомості»,
визнавши таким, що не відповідає дійсності, завдає шкоди інтересам
позивача та принижує честь і його ділову репутацію надруковане
повідомлення про те, що багато станцій столичного метрополітену,
всупереч усім світовим канонам побудовані без урахування пасажиропотоку
на перспективу а саме: мають лише один вихід, недостатній розмір
вестибюлів глибинних станцій та невелику кількість ескалаторів.

Судова колегія Київського міського суду підставно не погодилася з
висновком районного суду, оскільки поширена про Київський метрополітен
інформація не містить у собі відомостей, які ганьблять позивача. Якщо
погодитись із висновком районного суду, то в подібних випадках будь-яку
критику технічних рішень народногосподарських об’єктів слід визнати
протиправною [7]. Поняття «недостовірна інформація» застосовується в
частині 3 ст. 32 Конституції України: «Кожному гарантується судовий
захист права спростовувати недостовірну інформацію…». В той же час, в
інших законодавчих актах такого поняття немає.

Допускається іноді й досить широке трактування судами поняття
«неправдива інформація», коли в рішеннях не наводяться переконливі дані,
в чому саме полягає неправдива інформація, яку моральну шкоду заподіяно
позивачеві, в якому розмірі вона підлягає компенсації.

Наприклад, Нікопольський міський суд Дніпропетровської області
задовольнив позов Л. до газети «Нікопольська правда» про захист честі,
гідності та ділової репутації, зобов’язав редакцію газети вибачитись
перед ним за публікацію статті «За вибір зі здоровим глуздом» та
постановив рішення про стягнення з редакції на користь позивача 3 тис.
грн. в якості компенсації моральної шкоди. Цей спір виник у зв’язку з
публікацією у газеті повідомлення про те, що: «…у Верховну Раду від
нашого округу реально претендують Д., Л. та Б. Як не важко виборцю, а
вибір робити треба. Саме від цього вибору залежить припинення
приватизації (в її нинішньому розгнузданому вигляді) до повного
економічного обґрунтування. Це головне питання, з яким не справився Л.»
(автор. – він був депутатом ще до проведення цих виборів). У цитованому
повідомленні не вбачається провини редакції газети або кореспондента. В
рішенні суду не наведено і переконливих доказів того, що повідомлення
порочить честь та гідність позивача і що йому заподіяно моральну шкоду в
розмірі 3 тис. грн.

Судова колегія Дніпропетровського обласного суду скасувала зазначене
рішення і направила справу на новий розгляд, після чого Нікопольський
міський суд постановив ухвалу про залишення позову без розгляду [8].

Закони України, що регулюють інформаційні відносини і право на
інформацію, використовують поняття «інформація, що не відповідає
дійсності» та «інформація, що викладена неправдиво». За своїм
філологічним змістом ці поняття близькі. Однак поняття «недостовірна
інформація» за змістовим навантаженням є ширшим, ніж поняття
«інформація, що не відповідає дійсності», бо не має елементу
категоричності й вміщує в себе приховане посилання на її суб’єктивну
оцінку з боку розповсюджувача. Законодавчо визнано, що інтенсивність
інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість за умови жорсткої
регламентації редакційного і технологічного циклу підготовки та випуску
видань та програм, постійне морально-психологічне навантаження і
напруженість, виконання службових обов’язків і реалізація творчих планів
у стресових ситуаціях, професійна творча діяльність в екстремальних
умовах, наявність об’єктивних і суб’єктивних труднощів та перешкод у
добуванні інформації тощо, є специфічними рисами та умовами діяльності
журналістів (ч.1 ст.12 Закону України «Про державну підтримку засобів
масової інформації та соціальний захист журналістів» [9]). Зазначені
умови праці створюють реальну можливість помилки в формулюванні та
поданні інформації ЗМІ про органи влади, самоврядування, публічних і
посадових осіб. Тому, видається, що під час розгляду справ за позовами
до засобів масової інформації у зв’язку з їхньою діяльністю суди мають
застосовувати конституційну термінологію як таку, що найбільш вдало
враховує об’єктивні особливості інформаційної діяльності засобів масової
інформації та журналістів.

Термін «вірогідність» застосовується в ч.1 ст.5 Закону України «Про
інформацію», де вказано, що «Основними принципами інформаційних відносин
є:… об’єктивність, вірогідність інформації…».

За своїм семантичним значенням поняття «достовірний», «вірогідний»
виражають оцінку факту з погляду суб’єкта, в даному випадку журналіста
чи засобу масової інформації. Оцінка будь-якого факту як достовірного
або недостовірного залежить від багатьох чинників, у тому числі від
фахової підготовки, досвіду, компетенції редактора, журналіста, від
наявності часу для обробки інформації, пошуку додаткових джерел тощо.
Тому інформація, яку журналіст чи редактор сприймали та оцінювали на час
виходу засобу масової інформації як достовірну, може згодом виявитися
частково або повністю неправдивою, оманливою [10]. Це, безумовно, рішуче
впливає на визначення судом міри вини і, відповідно,– на рівень
відповідальності журналіста та засобу масової інформації. Поняття
«достовірність» і «вірогідність» дуже близькі за змістом і можуть
тлумачитися як «достойний віри», «віри гідний». Однак, на думку
фахівців, поняття «вірогідність» має в собі приховане значення
«можливість», тоді як «достовірність» такого значення не має, тобто є
більш категоричним.

Щодо поняття «об’єктивність», то воно характеризується поданням засобами
масової інформації максимальної кількості суджень про певну подію або
факт. У той же час, зрозуміло, що можливість такого подання суттєво
обмежена умовами роботи журналістів.

Характерним прикладом оцінки достовірності, вірогідності та
об’єктивності інформації журналіста щодо дій органу влади є рішення
Європейського суду у справі «Торгейрсон проти Ісландії». Європейський
суд, зокрема, зазначив у своєму рішенні: «Можна використовувати те, що
говорять люди. Або навіть чутки. Аби були ці чутки настільки схожі та
численні, щоб їх не можна було вважати брехнею» [11].

Практичне значення викладеного полягає в можливості визначення таких
особливостей, що повинні враховуватись під час розгляду такої категорії
справ:

специфіка та умови діяльності журналістів, визначені ст.12 Закону
України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний
захист журналістів», передбачають допустимість підготовки ними
матеріалів щодо діяльності органів влади, місцевого самоврядування,
їхніх посадових та службових осіб у межах «достовірності», а не
«відповідності дійсності»;

зазначені чинники зумовлюють також і міру об’єктивності інформації, межі
якої в подібних випадках значно ширші, ніж у звичайному її розумінні;

із змісту норм ст.29 (ч.1, п.10) Закону України «Про друковані засоби
масової інформації (пресу) в Україні», ст.38 (ч.1, п.»ж») Закону України
«Про телебачення і радіомовлення» випливає, що ЗМІ можуть публікувати
зазначений вище авторський матеріал журналіста, оцінюючи його в межах
«вірогідності».

Література

Матеріали науково – практичної конференції «Судова практика у справах за
позовами до ЗМІ». – К – 1999. – 13-14 трав.-с.-46 (Виступ
О. Жуковської.)

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції
України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р.№9. –
Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995-1998). Правові позиції
щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ. -К.: Юрінком
Інтер, 1998.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992року. – ВВР. –1992-№48 –
ст.650.

Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ..
– Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995-1998). Правові позиції
щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ. -К. – Юрінком
Інтер, 1998.

Узагальнення практики розгляду судами Львівської області цивільних справ
за позовами до ЗМІ (журналістів) та за позовами останніх в 1999р.

Вирішення судами справ за позовами до засобів масової інформації. –
Вісник Верховного Суду України – 2000р. – 34(20).-с.-16.

Вирішення судами справ за позовами до засобів масової інформації. –
Вісник Верховного Суду України – 2000р. – 34(20).-с.-17.

Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації і
соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 року. ВВР – 1997 –
№50, ст.302.

М. Полудьонний, О. Терлецький. Цивільно – правова відповідальність ЗМІ і
журналістів у зв’язку з їхньою професійною діяльністю// Українське
право. – №2. – 1999. – С.108.

Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі -К.-1999.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *