Порядок відчуження частки у праві спільної часткової власності (реферат)

Реферат на тему:

Порядок відчуження частки у праві спільної часткової власності

Спільна часткова власність може виникнути між громадянами,
організаціями, а також між громадянами та організаціями. Юридичними
підставами для цього можуть бути договори про сумісну, в тому числі і
підприємницьку діяльність, придбання майна у спільну власність внаслідок
спадкування тощо.

У ЦК України правовому регулюванню відносин між учасниками права
спільної часткової власності безпосередньо присвячено статті 112—119.
При цьому дія розрахована переважно на спільну часткову власність
громадян, у зв’язку з чим застосування цих норм до спільної власності
організацій можливе лише тією мірою, що не суперечить .спеціальному
закону, статутній діяльності останніх. Окремо у ЦК України врегульовано
сумісну діяльність (статті 430—434), для здійснення якої учасники
створюють спільну власність.

Правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси усіх її
учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю
здійснюється за згодою всіх учасників, а за відсутності згоди спір
вирішує суд (ч. 1 ст. 113 ЦК). При цьому вони мають рівне право голосу у
здійсненні цих правомочностей незалежно від розміру часток кожного.
Співвласники мають право залежно від призначення майна встановити
порядок володіння, користування ним або його частинами у натурі,
визначити черговість та інші умови користування конкретною річчю.

Встановлення співвласниками порядку користування з виділенням частини
майна у натурі не припиняє спільної власності, оскільки такі частини не
перетворюються на об’єкт самостійної власності кожного з них. У практиці
найчастіше укладаються угоди про розподіл користування реальними
частинами спільного майна щодо неподільних об’єктів (автомашин, жилих
будинків, інших споруд).

Учасникові спільної часткової власності надається право на сплатне чи
безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні
(шляхом укладення угод купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту).
Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші
співвласники. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки
відчужується не конкретна частина майна, а частка у праві спільної
власності, тобто відбувається лише заміна суб’єкта цивільних
правовідносин.

У законодавстві встановлено також деякі гарантії захисту прав
співвласників, які не заінтересовані у відчужені частки у спільній
власності стороннім особам. Відповідно до ст. 114 ЦК України при продажу
частки у спільній власності сторонній особі решта її учасників має право
привілеєвої купівлі частки, що продається, за ціною, за якою вона
продається, і на інших рівних умовах, крім продажу-з прилюдних торгів.

Надання співвласникам права привілеєвої купівлі зумовлено рядом
обставин. Насамперед вони можуть бути самі заінтересовані у придбанні
відчужуваної частки для задоволення своїх матеріальних і культурних
потреб. Крім того, їм далеко не байдуже, хто стане новим учасником права
спільної часткової власності, як виконуватиме обов’язки з отримання
спільного майна, користування ним. Право привілеєвої купівлі не
застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів
дарування, довічного утримання, міни.

Законом встановлено також умови здійснення співвласниками права
привілеєвої купівлі та наслідки їх недодержання. Так,
співвласник-продавець зобов’язаний письмово повідомити решту
співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши
ціну та інщі умови продажу. Якщо вони відмовляються від здійснення права
привілеєвої купівлі або не здійснять свого права щодо будинків протягом
місяця, а щодо іншого майна протягом 10 днів з дня одержання
повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі.
Може статися так, що кілька співвласників виявить бажання придбати
частку у спільній власності. Тоді продавець має право вибору покупця з
числа цих співвласників (ч. 2 ст. 114 ЦК). Незгода співвласників із
запропонованими продавцем умовами має прирівнюватися до відмови
реалізувати своє право привілеєвої купівлі. Співвласники можуть
відмовитися від придбання відчужуваної частки і раніше вказаних строків.
Відповідно співвласник-продавець має право реалізувати свою частку у
спільному майні стороннім особам з моменту такої відмови.

При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі
заінтересований співвласник протягом трьох місяців може звернутися до
суду з позовом про переведення на нього прав та обов’язків покупця (ч. 3
ст. 114 ЦК). Вказаний 3-мі-сячний строк є строком позовної давності і
обчислюється з дня, коли позивач дізнався чи повинен був дізнатися про
укладення угоди1. Переведення на співвласника прав та обов’язків
покупця, як випливає із змісту закону, здійснюється без попереднього
визнання угоди про відчуження частки у спільному майні сторонній особі
недійсною. Під порушенням права привілеєвої купівлі слід розуміти також
випадки продажу частки сторонній особі на пільгових умовах, зокрема за
нижчою ціною, ніж це було запропоновано співвласникам. Інакше продавець
мав би можливість легко обійти закон, пропонуючи їм явно неприйнятні
умови.

Вирішуючи питання про можливе переведення прав та обов’язків покупця на
співвласника, який виявив бажання придбати продану з порушенням закону
частку у спільному майні, суд має переконатися у серйозності і
реальності намірів такого співвласника. Доказом цього є внесення
позивачем на депозитний рахунок суду сум, які за договором зобов’язаний
сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою
для відмови у позові про переведення на нього прав та обов’язків покупця
(п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику
застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян
на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 p. (з наступними змінами); п. 11
Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах
про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 p.)’

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України оскільки з
виділенням учаснику спільної власності на будинок його частки у натурі
спільна власність на неї припиняється, решта учасників спільної
власності втрачає право привілеєвої купівлі цієї частки. Це, очевидно,
має стосуватися й іншого спільного майна, щодо якого можливе реальне
виділення частки.

Кожен з учасників спільної часткової власності має право вимагати
виділення своєї частки із спільного майна (ч. 1 ст. 115 ЦК). Співвласник
має таке право без наведення мотивів. При реалізації права на виділення
така особа отримує свою частку у майні і вибуває із складу учасників.
Спосіб і порядок виділення встановлюються угодою всіх учасників права
спільної часткової власності. Проте вони можуть і не дійти такої згоди,
особливо щодо виділення частки у натурі з неподільного майна. Якщо згоди
про спосіб виділення не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників
майно поділяється у натурі, якщо це можливо без шкоди для його
господарського призначення. Інакше власник, що виділяється, одержує
грошову компенсацію (ч. 2 ст. 115 ЦК).

Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виділення частки в
натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне
виділення частки у майні є неможливим, зокрема у зв’язку з його
неподільністю (наприклад, щодо автомашини, холодильника, телевізора).
При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в
юридичному розумінні. Так, неподільними з юридичної точки зору є
тематичні колекції картин, цілісні майнові виробничі комплекси, зібрання
творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів. У судовій практиці
подільним за певних умов визнається жилий будинок. Проте навіть за умови
можливості виділення частки у жилому будинку певні його конструкції
мають перебувати у спільній власності (наприклад, покрівля).

У разі порушення питання про виділення усіма співвласниками фактично
відбувається ліквідація права спільної часткової власності (поділ). Якщо
неможливо виділити кожному з них частку в натурі та за відсутності з
цього приводу згоди між ними, суд має право присудити все майно одному
із співвласників, а решті — відповідну грошову компенсацію.

Питання про виділення може поставити також кредитор співвласника з метою
звернути стягнення на його частку у спільному майні (ст. 116 ЦК).

Відповідно до ст. 362 ЦК у випадку продажу частки у праві спільної
часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами
на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних
умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Із змісту вказаної правової норми випливає, що переважне право, будучи
умовою оплатного відчуження частки у спільній частковій власності,
належить виключно співвласнику, однак виникає в останнього лише у
випадку купівлі-продажу такої частки іншим особам, які не є
співвласниками. Сутність цього права полягає у наданні можливості
придбання частки у праві спільної часткової власності переважно перед
аналогічними можливостями інших, тобто третіх осіб. Переважне право,
передбачене ст. 362 ЦК, є невідчужуваним (таким, що не може бути
передане іншій особі) суб’єктивним правом, яким наділяються у рівній
мірі усі співвласники відносно частки, що продається.Із переважним
правом співвласника на купівлю частки у праві спільної часткової
власності безпосередньо пов’язується закріплений ч. 2 ст. 362 ЦК
обов’язок продавця повідомити усіх носіїв переважного права купівлі про
намір продати свою частку сторонній (третій) особі.Враховуючи, що за
смислом ч. 1. ст. 362 ЦК та ч. 3 ст. 362 ЦК переважне право виникає у
співвласника лише при сплатній передачі частки у праві спільної
власності іншим (стороннім) особам, юридично некоректно вести мову про
наявність переважного права купівлі частки у випадку її відчуження
іншому співвласнику. Цивільне законодавство наділяє співвласника
переважним правом лише перед третіми особами, але не перед іншими
співвласниками. Тому відповідно до ч. 3 ст. 362 ЦК при визначенні
покупця серед декількох співвласників право вибору покупця належить
продавцеві, без надання будь-яких юридичних переваг кожному з цих
співвласників.

Висновки

Як і будь-яке суб’єктивне цивільне право, право власності може виникати
за наявності певних юридичних фактів, зазначених у ЦК України.

Всі юридичні факти, які утворюють правовідносини власності (і відповідно
суб’єктивне право власності), можна поділити на первісні і похідні.

За первісних фактів право власності виникає на річ вперше або незалежно
від попередніх власників, за похідних — право власності виникає у
суб’єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника.

До первісних способів набуття права власності належать: створення нової
речі внаслідок виробничої діяльності (виробництва), переробки речі
(специфікації), володіння плодами і доходами, націоналізація,
реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного будинку,
вилучення безгосподарно утримуваних пам’яток історії і культури,
безхазяйне майно, знахідка, скарб, бездоглядна худоба.

Відповідно до ч.1 ст. 328 ЦК право власності набувається на підставах,
що не заборонені законом.

Презумпція „правомірності набуття права власності” (якщо інше прямо не
випливає із закону або незаконність набуття права власності не
встановлена судом – ч.2 ст. 328 ЦК).

Способи набуття права власності прийнято поділяти на первісні і похідні.

В основу поділу в юридичній літературі покладаються різні критерії :

— за черговістю виникнення (вперше виникає чи вже існувало);

— в залежності від волі попереднього власнока (з його волі чи без
такої);

— за правонаступництвом (з переходм прав та обов’язків чи без такого).

До первісних способів набуття права власності належать:

1) набуття добросовісним набувачем права власності на майно відчужене
особою, яка не мала на це права;

2) набуття права власності на новостворене майно;

3) набуття права власності на переробл ену річ;

4) привласнення загальнодоступних дарів природи;

5) набуття права власності на безхазяйну річ;

6) набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився;

7) набутя права власності на знахідку;

8) набуття права власності на бездоглядну домашню тварину;

9) набуття права власності на скарб;

10) набувальна давність.

У ЦК України правовому регулюванню відносин між учасниками права
спільної часткової власності безпосередньо присвячено статті 112—119.
Правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси усіх її
учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю
здійснюється за згодою всіх учасників, а за відсутності згоди спір
вирішує суд (ч. 1 ст. 113 ЦК). При цьому вони мають рівне право голосу у
здійсненні цих правомочностей незалежно від розміру часток кожного.
Учасникові спільної часткової власності надається право на сплатне чи
безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні
(шляхом укладення угод купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту).
Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші
співвласники. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки
відчужується не конкретна частина майна, а частка у праві спільної
власності, тобто відбувається лише заміна суб’єкта цивільних
правовідносин.

Законом встановлено також умови здійснення співвласниками права
привілеєвої купівлі та наслідки їх недодержання. При продажу частки з
порушенням права привілеєвої купівлі заінтересований співвласник
протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення
на нього прав та обов’язків покупця (ч. 3 ст. 114 ЦК). Відповідно до ст.
362 ЦК у випадку продажу частки у праві спільної часткової власності
співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за
ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку
продажу з публічних торгів.

Список використаної літератури

Конституція України. — К.: Українська Правнича Фундація, 1998.

Цивільний кодекс України. — К.: Атіка, 2003. — 416 с.

Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. із змінами та
доповненнями / Матеріали сайту ВР України: www.rada.kiev.ua.

Цивільне право. Загальна частина: Навчальний посібник для студентів
юрид. вузів та факультетів / За ред. Професорів О.А.Підопригори і
Д.В.Бобрової. — К.: Вен турі, 1995. — 416 с.

Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. — К.: Вентури,
1995. — 328 с.

Право власності в Україні / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.,
2000. — С.137-157, 472-499.

Рубаник В.Є. Інститут права власності в Україні: історико-правове
дослідження. — Харків, 2002.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *