Порівняльний аналіз сучасних концептуальних ідей у кримінальному процесі
України та федеративної республіки Німеччина
В умовах розбудови в Україні правової держави і реформи правової системи
потребує змін та приведення у відповідність із загальновизнаними
принципами та стандартами вся побудова й зміст кримінального
судочинства. Однак при цьому переході до якісно нового не треба
відмовлятися від того найкращого, що вироблено наукою вітчизняного
кримінально-процесуального права за попередні роки; це найкраще
необхідно врахувати, щоб воно і надалі та ще з більшою ефективністю
служило інтересам українського суспільства. До того ж на етапі
кардинальної реформи кримінального процесу в нашій країні не варто
повністю і безумовно копіювати законодавство інших держав, які прийнято
вважати правовими (передусім мова йде про країни так званої “західної
демократії” – США, Великобританія, ФРН тощо), тим більш, якщо
концептуальні ідеї їх кримінального процесу неприйнятні в наших умовах.
Реформування кримінального процесу багато в чому залежить від
концептуальної (керівної) ідеї, засвоєної законодавцем та реалізованої в
правових нормах. Усвідомлення цієї концептуальної ідеї залежить від
багатьох причин: розвиток правової думки в державі, національний
правотворчий досвід, методологічні основи праворозуміння, національний
менталітет тощо. Зовнішній вираз цієї концептуальної ідеї проявляється
передусім у постановці загальної мети кримінально-процесуальної
діяльності, якою в Україні є встановлення істини у кримінальній справі.
І хоч у ст. 2 КПК України не міститься самого терміну “істина”, її зміст
вказує на те, що встановлення істини у справі -безумовна вимога закону
та загальна мета всієї кримінально-процесуальної діяльності та її
центральної частини – процесу доказування. Мета встановлення істини у
справі виявляється у постановці завдань кримінального судочинства,
випливає з них. Справа не в тому чи застосовує законодавець слово
“істина” (хоча на нашу думку і ця обставина має певне, передусім
організуюче, значення): головне полягає в сутності питання, а не в формі
його вираження, тому що з позицій діалектики зміст є первинним, а форма
– вторинною.
Мета кримінально-процесуальної діяльності – це, насамперед, встановлення
фактичних обставин справи в повній і точній відповідності з дійсністю,
тобто встановлення в справі істини. Причому встановленню підлягають не
будь-які, а лише юридично значимі обставини.
Теорія пізнання (гносеологія) встановлює, що оточуюча дійсність є
пізнаваною, не існує недоступних для людської свідомості, мислення речей
та подій, немає нічого такого, що не може бути пізнаним. Людина,
досліджуючи явища оточуючої дійсності, пізнає їх сутність. Причому
знання, яке здобуває людина в процесі цього пізнання, об’єктивно
відображують дійсність, вони є достовірними знаннями. Приведені
принципові гносеологічні положення про можливість пізнання оточуючої
дійсності відносяться до всіх сфер пізнавальної діяльності людини, а
отже, і до встановлення органами розслідування і судом фактів і обставин
конкретної кримінальної справи. Якщо у світі немає непізнаваних речей та
подій, якщо людському мисленню доступна об’єктивна істина, то, виходить,
вона доступна особі, яка провадить дізнання, слідчому, прокурору і суду.
допомогою яких можна встановити з повною достовірністю ті факти, що
складають предмет доказування у кримінальній справі.
Тому з повною підставою можна стверджувати, що сумлінний, юридично
грамотний суб’єкт доказування, який володіє діалектичним методом і має
можливість використовувати всі досягнення криміналістичної техніки і
тактики, допомогу фахівців, у змозі розкрити найбільш складний,
заплутаний, замаскований злочин і встановити істину у кримінальній
справі.
Дещо інші погляди на концепцію істини панують у німецькому кримінальному
процесі. Мета доказування у кримінальному процесі ФРН також визначається
законом – це істина. Але ж сутність концепції істини у німецькому
кримінальному процесі є діаметрально протилежною вітчизняній; вона
виявляється у запереченні можливості досягнення у справі об’єктивної
істини, виходячи з відвічної, всезагальної недосконалості людського
пізнання. Все, на що здатний суддя, – це відшукати у справі істину
суб’єктивну. Суддя лише намагається наблизитися до об’єктивної істини,
але більше ніж суб’єктивного переконання в істині він досягнути не може.
Проте більшого від нього і не вимагається. Необхідне лише суддівське
переконання, не затьмарене сумнівами. Причому враховуються лише так
звані “розумні” сумніви, а “абстрактно-теоретичні”, “філософські”
сумніви просто відкидаються. На формування суддівського переконання
суттєвий вплив здійснюють емоційні, ірраціональні елементи психіки, які
є недосяжними для людського пізнання. Процес формування суддівського
переконання протікає нижче рівня свідомого, раціонального. В даній
концепції істини проявляються абсолютизація суб’єктивної форми пізнання,
доведення до абсолюту фактору внесення суб’єктивного в об’єктивне,
ігнорування складної діалектичної взаємодії суб’єктивного і
об’єктивного. Така концепція істини знаходить свій вираз і в керівних
роз’ясненнях Верховного суду ФРН та визначає судову практику.
З приведеного розуміння змісту об’єктивної істини у вітчизняній науковій
думці відзначається, що встановленню підлягають всі юридично значимі
обставини, передусім ті з них, що складають предмет доказування у справі
(ст. 64 КПК України). На відміну від нашого, кримінально-процесуальний
кодекс ФРН не містить спеціальної норми, яка б регулювала предмет
доказування у кримінальній справі. Його елементи вироблені в теорії і на
практиці, але не закріплені в законодавчому порядку, отже допускається
як безпідставне їх звуження, так і невиправдане їх розширення в кожному
окремому випадку провадження у кримінальній справі.
З приведеного порівняльного аналізу вітчизняної та німецької концепцій
істини у кримінальному судочинстві виявляються істотні розбіжності у
розумінні цієї проблеми. Не можна сказати, що німецька концепція є
хибною, адже досвід боротьби зі злочинністю та стан охорони законних
прав та інтересів особи у Німеччині нині всіма визнаються такими, що
цілком відповідають рівню правової держави. Але з огляду на вітчизняний
правотворчий досвід та з позицій вітчизняної науки
кримінально-процесуального права дана концепція є цілком неприйнятною
для України, адже лише відшукавши у справі об’єктивну істину можна
визнати особу винною у вчиненні інкримінованого їй
суспільно-небезпечного діяння, передбаченого Кримінальним Законом. І
навпаки, будь-який відступ від об’єктивної істини, мотивований
недосконалістю людського мислення, тенденційність при розслідуванні і
судовому розгляді справи призводять до серйозних помилок, порушення
законних прав та інтересів громадян, наносять велику шкоду інтересам
правосуддя.
Література
1. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Атіка, 2001.
2. Михеєнко MM., Hop B.T., Шибіко В.П. Кримінальний процес України:
Підручник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К: Либідь, 1999.
3. Филимонов Б.А. Основы теории доказательств в германском уголовном
процессе. – М.: Спарк, 1994.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
