Особливості забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина працівниками міліції (науковий реферат)

Науковий реферат

Особливості забезпечення конституційних прав і свобод людини та
громадянина працівниками міліції

План :

Особливості захисту громадянських прав людини у правоохоронній
діяльності міліції.

Забезпечення окремих соціально-економічних, політичних і культурних прав
людини у правоохоронній діяльності міліції.

Права людини захищені міжнародним правом і національним законодавством.
Такого роду юридичний захист впливає на всі без винятку аспекти
правоохоронної діяльності. По суті, конституційні права і свободи людини
і громадянина являють собою ключовий елемент функціонування
правоохоронних органів, оскільки від них вимагається не лише повага до
прав людини при виконанні своїх службових обов’язків, але й активний
захист вказаних прав. Більш того, ефективність правоохоронної діяльності
в демократичній державі, де панує верховенство закону, права, залежить
від того, як у цій державі додержують і забезпечують права людини.

На практиці наслідки порушення громадянських, політичних, економічних
прав людини працівниками міліції можуть бути різними. Але незаперечним є
те, що такі порушення підривають довіру до міліції з боку населення,
ведуть до загострення напруги в суспільстві, перешкоджають ефективній
діяльності судової влади, призводять до ізоляції органів внутрішніх
справ від народу, викликають критику з боку громадськості і засобів
масової інформації, а також сприяють політичному тиску на органи
виконавчої влади.

Вивчення теми щодо забезпечення конкретних видів прав людини спрямовано
на засвоєння змісту конституційних прав і свобод громадян, а також
формуванню навичок недопущення порушення вказаних прав співробітниками
ОВС та уміння ефективно забезпечувати права людини при виконанні
службових обов’язків.

Особливості захисту громадянських прав у правоохоронній діяльності.

У теорії прав людини існує наступна умовна класифікація прав і свобод
людини та громадянина: громадянські (особисті), політичні, економічні,
соціальні, культурні, екологічні тощо. Історично і за змістом найбільш
важливими вважаються громадянські (особисті) права. Їх відносять ще до
прав першого покоління. В Конституції України вони закріплені в 2
розділі у ст.. 27 – 33.

Особливості вказаних прав характеризуються наступним :

вони є найбільш цінними із благ людини, є природними за суттю; належать
всім людям;

окремі з них (ст. 27-29) не можуть бути обмежені навіть в умовах
воєнного або надзвичайного стану;

деякі з вказаних прав (ст. 27-29) не можливо поновити в у споконвічному
своєму виді у разі порушення або відшкодувати (компенсувати) адекватно;

частина з них ( ст. 29-31 ) захищається судовою владою від свавілля
посадових осіб ( в т. ч. й міліції), тобто будь які дії останніх, що
обмежують здійснення цих прав, можуть бути вчинені лише за наявним
вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку,
встановлених законом.

Розглянемо громадянські прав і свободи в контексті забезпечення прав
людини у правоохоронній діяльності.

У ст. 27 Конституції закріплено, що “ кожна людина має невід’ємне право
на життя . Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок
держави – захищати життя людини”. (див. : ЦК України – ст. 281 “ Право
на життя “).

За змістом право на життя означає, що держава захищає право народитися;
мати безпечні умови для свого життя; право на самозахист від реальної
небезпеки для життя; право звернутись за охороною і захистом свого життя
до державних та інших органів і організацій, право розпоряджатись життям
на власний розсуд, в тому числі піддавати його ризику тощо.

Держава повинна захищати людину від будь-якого свавільного позбавлення
життя, прийняти законодавство, за яким навмисне

(свавільне) позбавлення життя кваліфікується як кримінальний злочин ( у
КК України –це ст.. 115 – 119), а також заборонити певні види страти
людини.

Водночас слід зауважити, що право на життя не означає, що держава
безпосередньо забезпечує умови самого життя чи певний його рівень.

Стосовно задач (функцій) міліції по забезпеченню прав людини на життя у
правоохоронній діяльності слід зазначити :

1) на міліцію, як державний озброєний орган виконавчої влади, покладені
завдання захищати життя здоров’я від протиправних посягань інших осіб
(ст. 1-2 Закону “Про міліцію”); попереджати вбивства (та інші форми
протизаконного позбавлення життя) та розслідувати такі злочини;

2) не перешкоджати чи обмежувати право людини на самозахист свого життя,
здоров’я, а також право розпоряджатись життям на власний розсуд або
піддавати його ризику;

3) підтримувати громадський порядок чи правопорядок ненасильницькими
засобами, а у разі необхідності захисту людського життя і здоров’я від
неминучої небезпеки, вдаватися до застосування заходів фізичного впливу,
спеціальних засобів і вогнепальної зброї лише у випадках крайньої
необхідності і відповідно до обставин, а також ефективного виконання
своїх обов’язків та зменшення ризику власним життям ( див.: Закон “ Про
міліцію” ст. 12 –15 – 151); “ Статути ППМС“ – ст. 219, 220).

4) Обставини, за яких допускається застосування заходів фізичного
впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї, що може призвести
ненавмисно до загибелі людини визначені у ст.2 ЄКПЛ. Позбавлення життя,
якщо воно є наслідком вкрай необхідного застосування сили, не є
порушенням права на життя людини за обставин:

а) під час захисту будь-якої особи від незаконного насильства,
виникнення безпосередньої загрози життю або здоров’ю громадян чи
працівників міліції.

б)під час здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи,
яку законно тримають під вартою ;

в) під час вчинення правомірних дій для придушення заворушення або
повстання (див.: Закон “ Про міліцію” – ст. 14. “Застосування
спеціальних засобів”)

5) міліція повинна мати навички виконувати свої обов’язки без
застосування сили і мати чіткі інструкції щодо застосування спеціальних
засобів і вогнепальної зброї.

У статті 28 Конституції визначено, що “кожен має право на повагу до
його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи
покаранню (див. також : ЦК України – ст.. 297 “ Право на повагу до
гідності та честі “ )

За змістом повага гідності людини означає, що держава не допускає жодних
винятків і забороняє катування людини, жорстоке нелюдське або таке, що
принижує гідність, поводження з людиною; медичні, наукові чи інші
досліди щодо людини без її вільної згоди.

Катування – це умисне, нелюдське поводження (ставлення ) за обтяжливих
обставин. застосованих з метою отримання інформації чи зізнання, або ж
покарання особи (наприклад, застосування заходів фізичного впливу,
залякування, дискримінація будь-якого характеру тощо.)

Нелюдське жорстоке поводження – це дія, якою особі навмисне причиняється
сильне фізичне, психічне чи моральне страждання (позбавлення людських
відчуттів).

Принизливе для гідності людини поводження або покарання є таким, якщо
через нього людина зазнає сильного приниження перед іншими, або ж
повинна діяти всупереч властивій волі чи сумлінню (позбавлення сну,
харчування і води; стояння голим біля стіни; одягання мішка на голову,
утримання у підвалах, де є щур тощо)

Катування, жорстоке нелюдське поводження тощо має місце тоді, коли біль
і страждання спричиняється державними посадовими особами чи іншими
особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх
відома, чи з їх мовчазної згоди.

Покарання визначається загалом як спричинення болю і страждань не
спрямованих в основному на приниження честі і гідності людини й
призначене судом за скоєні злочини ( див. ст. 50-51 КК України)

Оцінка акту як жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність людини
поводження є досить складною і залежить від:

а) сукупності таких обставин, як тривалість та інтенсивність
відповідного поводження, його наслідків для здоров’я, психічного стану
та інших індивідуальних особливостей (вік, стать тощо)

б) власної самостійної оцінки кожної особи, яка оцінює, чи є те чи інше
поводження з нею таким, що принижує її честь і гідність (слід пам’ятати,
що факти в оцінках можна довести, а самі оціночні судження, їх
правдивість довести неможливо).

Забезпечення поваги до гідності людини, недопущення катування чи
нелюдського поводження з підозрюваним у скоєнні злочинів і правопорушень
у правоохоронній діяльності обумовлено наступним:

правоохоронці зобов’язані не виконувати і не брати до уваги будь –які
накази або вказівки, якими передбачається катування або інші форми
нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання (у
більш широкому контексті це визначено у ст. 5 Закону “Про міліцію”)

зміст терміну “катування” не включає біль або страждання, що виникли
внаслідок застосування законних санкцій (наприклад, визначених, ст.
12-15 Закону “ Про міліцію”) і які, власне, невіддільні від цих санкцій
чи викликані внаслідок застосування санкцій випадково.

з метою дотримання законності, процесуального законодавства, підвищення
власного професіоналізму необхідно розвивати і вдосконалювати на
практиці технічні навички допитування підозрюваних, методи
розслідування, збирання доказів законними та ефективними методами

У ст. 29 Конституції закріплено, що “кожна людина має право на свободу
та особисту недоторканість. Ніхто не може бути заарештований або
триматись під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на
підставах та в порядку , встановлених законом”

Зміст вказаного права складають право людини на тілесну, статеву і
психологічну захищеність від неправомірного посягання на її свободу;
право не бути свавільно позбавленим волі взагалі шляхом незаконного
затримання чи арешту , зокрема.

Сутність цього права означає, що держава чи посадова особа органів
державної влади не може свавільно обмежувати свободу людини та особисту
недоторканість. Затримання і арешт (тримання під вартою) можливе лише за
вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку,
встановлених законом.

Відомо, що види взяття під варту (арешт) та затримання особи бувають
кримінально-процесуальні, адміністративні та дисциплінарні. Всі вони
пов’язані з обмеженням волі, свободи людини, на строк, який визначений
Конституцією України, Кримінальним чи Адміністративним Кодексом,
процесуальним законодавством та Дисциплінарним статутом ЗС.

Крім наведених вище існують інші види обмеження волі і свободи людини,
які передбачені чинним законодавством України ( КК і КПК України,
Законодавством про охорону здоров’я , Законами“ Про міліцію (ст. 11)“
Про органи і служби у справах неповнолітніх“; “ Про забезпечення
санітарного та епідемічного благополуччя населення” тощо.) Наприклад, це
можуть бути: тримання у психіатричній лікарні, примусова госпіталізація,
тримання у приймальнику-розподільнику для неповнолітніх тощо.

Загалом, згідно ст. 5 ЄКПЛ існує шість допустимих підстав для обмеження
( позбавлення ) волі (свободи)

арешт або затримання особи, здійснене з метою припровадження її до
компетентного правового органу на підставі обґрунтованої підозри у
вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за
необхідно запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його
вчинення.

законне ув’язнення особи після допущення судом;

законний арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги суду
або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку , передбаченого
законом;

затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою
застосування наглядових заходів виховного характеру.;

законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних
захворювань, законне затримання психічно хворих, алкоголіків або
наркоманів чи бродяг;

законний арешт або затримання особи, здійсненні з метою запобігання її
незаконному в’їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з
метою депортації або екстрадиції.

Згідно Закону ”Про міліцію” ст.11/5 – працівники міліції мають
повноваження затримувати і тримати у спеціально відведених для цього
приміщеннях певну категорію осіб, тобто обмежувати їх волю і свободу на
законних підставах.

З метою забезпечення прав особи, яка затримана чи взята під варту на
законних підставах, правоохоронці зобов’язані виконувати наступні
вимоги:

обґрунтованість затримання підозрюваних повинна бути перевірена судом
(кримінально- процесуальне затримання-протягом 72 годин);

забезпечити право затриманому у будь-який час оскаржити в суді своє
затримання;

негайно звільнити затриманого чи заарештованого, якщо суд протягом 72
годин з моменту затримання не прийняв і не вручив особі вмотивоване
рішення про тримання під вартою;

надати можливість захищати себе особисто та користуватись правовою
допомогою захисника відразу після затримання (а не після висунення
звинувачення тощо);

відразу після арешту чи затримання надати відомості про їх мотиви;

невідкладно роз’яснити права затриманих;

про арешт (затримання) негайно повідомити родичів (близьких) (за Законом
“ Про міліцію – ст. 5- це не пізніше ніж 24 години)

Окрему групу прав в Конституції складають право на недоторканість
житла; право на таємницю листування і телефонних розмов; право на
таємницю особистого і сімейного життя . Ці права за міжнародним правом є
справою приватного життя , тому загалом їх називають “ право на повагу
до приватного життя” Розглянемо конкретно складові цього права.

У ст. 30 Конституції закріплено, що кожному гарантується недоторканість
житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння
особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим
рішенням суду. ( див. ЦК України – ст. 311).

Право на недоторканість житла (будинки та приміщення, де приживають
постійно чи тимчасово, та їх складові частини) та іншого володіння
земельні (володіння, гаражі, автомобілі, сумки тощо ) означає, що
держава захищає житло та інші володіння від незаконних проникнень до них
та будь-яких інших посягань, свавільного проведення в них огляду і
обшуку. За порушення приватного права передбачена кримінальна
відповідальність за ст. 162 КК України.

Проте це право може бути обмежене у невідкладних випадках : а) з метою
врятування житла людей та майна; б) безпосереднього переслідування осіб,
які підозрюються у вчиненні злочину; в) в умовах воєнного або
надзвичайного стану. У цих випадках законом встановлюється інший порядок
проникнення до житла чи до іншого володіння, проведення в них огляду і
обшуку ( див.: Закон “ Про міліцію”, ст11. п.( 15- 16).

Чинним законодавством України (“Про міліцію”, “ Про адміністративний
нагляд за особами звільненими з місць позбавлення волі” ,“Про СБУ”,“Про
внутрішні війська МВС України, “Про ДПС в Україні” тощо) надається право
проникати до володіння особи із зазначеною вище метою, визначається
перелік відповідних посадових і службових осіб держави.

Загалом, забезпечення право на недоторканість житла чи іншого володіння
у правоохоронній діяльності ґрунтується на дотриманні наступних
положень:

1) поважати вказане право приватного життя особи, входити безперешкодно
у будь –який час доби на територію і в приміщеннях підприємств, установ
і організацій, на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення і
володіння громадян ( особи) для виконання своїх завдань згідно вимог
ст. 11, п. 15-16 закону “ Про міліцію“, та інших законодавчих актів;

2) входити у житло та інші володіння особи тільки за згодою тих
дієздатних осіб, які в ньому проживають;

3) поважати недоторканість житла не тільки осіб, які мають постійне
житлове приміщення а й всіх, які тимчасово проживають у приміщеннях
(казарми, палати в лікарнях, кімнати в готелях, дитячих будинках та
інтернатах, гуртожитках, келії в монастирях тощо), а також
недоторканість інших об’єктів, щодо яких особа здійснює право володіння
(наприклад, транспортні засоби).

Ст. 31 Конституції визначає, що “кожному гарантується таємниця
листування, телефонних розмов, телефонної та іншої кореспонденції. “
(див. ЦК України – ст.302, 306, 307.)

Зміст цього права означає, що держава забороняє службовим особам
знайомитись (переглядати, прослуховувати тощо) з листуванням чи іншою
кореспонденцією, прослуховувати телефонні розмови, розголошувати зміст
телеграфної та іншої кореспонденції будь-якої особи.

Винятки з цього права : а) можуть бути встановлені судом у випадках,
передбачених законом; б) винятки мають бути обумовлені лише метою
запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування
кримінальної справи і є законними, тоді коли іншими способами одержати
інформацію неможливо; в) право тимчасово обмежується в умовах воєнного
чи надзвичайного стану. (див. підстави ОРД в законі “ Про ОРД”

Чинним законодавством України передбачена також певна кількість випадків
коли вказане право може бути порушено.

Так закон “Про міліцію “ (ст. 11 п. 10, 11,12) дозволяє порушувати це
право: 1) з метою розкриття злочинів; 2) право осіб, які затримані за
підозрою у вчиненні злочину або за бродяжництво, взятих під варту за
вчинення злочину, а також осіб, підданих адмінарешту; 3) як допоміжний
засіб попередження протиправних дій та розкриття правопорушень.

Закон “ Про ОРД “ ( ст. 8, п. 9, 10,11) дозволяє порушувати це право в
ході оперативно – розшукової діяльності .

КПК України дозволяє порушувати це здійснювати за постановою слідчого,
погодженою з прокурором, з дозволу суду.

Закон “Про попереднє ув’язнення “ дозволяє це здійснювати без
будь-якого дозволу чи санкції. Винятки стосуються лише заяв і листів,
адресованих прокуророві та ім’я Уповноваженого ВР з прав людини.

Загалом забезпечення цього права працівниками міліції у правоохоронній
діяльності буде дієвим лише у разі виконання наступних положень:

кореспонденція стосовно особистого життя іншої особи може бути
розголошена (опублікована) за згодою останньої, а до кримінальної справи
долучена лише у разі, якщо в ній містяться відомості, що допоможуть
правильному вирішенні справи.

Використовувати технічні засоби контролю, прослуховування тощо як засіб
забезпечення безпеки певних осіб за їх письмової заявою або письмовою
згодою (Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь
у кримінальному судочинстві”, Закон України “Про державний захист
працівників суду і правоохоронних органів”)

З метою недопущення порушення таємниці листування та іншої
кореспонденції, телефонних розмов, діяльність правоохоронних органів
повинна здійснюватись з дотриманням вимог законів “Про міліцію” (ст.5) ;
“Про службу безпеки (ст. 6), “ Про ОРД”( ст. 8 ) тощо.

Ст. 32 Конституції визначає що “ ніхто не може зазнавати вручання в його
особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією
України” (див.: ЦК України – ст. 300, 301)

Зміст цього права означає, що держава забороняє будь-кому втручатись в
особисте та сімейне життя особи, розголошувати таємницю обставин свого
особистого життя та сімейних стосунків..

Держава гарантує законодавчо :

а) право на збереження в таємниці певних категорій відомостей, які
стосуються її особистого чи сімейного життя (лікарську таємницю,
таємницю усиновлення, адвокатська таємниця, таємниця вчинюваних
нотаріальних дій, банківська таємниця, таємниця сповіді);

б) право знайомитись з відомостями про себе в органах державної влади,
місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо вона не є
державною або іншою захищеною законом таємницею.

Забезпечення вказаного права у правоохоронній діяльності буде ефективним
у разі дотримання працівниками ОВС наступних вимог :

розголошувати обставини особистого життя особи за умови, що вони містять
ознаки правопорушень, що підтверджено рішенням суду;

втручання в особисте і сімейне життя може здійснюватись лише : а) з
метою запобігання злочинові чи припинення злочину, або безпосереднім
переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину; б) в
інтересах захисту національної безпеки, незалежності і суверенітету
України, економічного добробуту, безпечного довкілля тощо; в) задля
захисту здоров’я чи моральності; г) з метою захисту прав і свобод інших
осіб та інші.

Збирати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну
інформацію про особу лише за її згодою.

Нарешті, ст. 33 Конституції визначає, що “ кожному, хто на законних
підставах перебуває на території України, гарантується свобода
пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати
територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом “(
див.: ЦК України – ст. 310, 313)

В інтересах забезпечення вказаного права у правоохоронній діяльності
працівником ОВС слід дотримуватись наступних вимог:

на свободу пересування та вільний вибір місця проживання перебування)
мають право особи, які досягли 14 – річного віку. Особа, яка не досягла
14 –ти років, має право пересуватись по території України лише за згодою
батьків (опікунів) та в їхньому супроводі .

Особа, яка досягла 16-ти років, має право на вільний самостійний виїзд
за межі України.

Особа може бути обмежена у здійсненні права на вільне пересування лише
у випадках, встановлених законом (наприклад: “Про адміністративний
нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”, “Про
альтернативну (невійськову службу)”, ”Про загальний військовий
обов’язок.” КПК України та інше.

Особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до
якого не заборонений законом.

Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі
території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони
громадського порядку, життя, та здоров’я людей (наприклад : “Про
державний кордон України”, “Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення “)

Закон “Про міліцію “ надає право обмежувати доступ на окремі території
тимчасово.

Такі загалом особливості забезпечення громадянських прав особи у
правоохоронній діяльності.

Забезпечення окремих політичних, соціально – політичних і культурних
прав людини у правоохоронній діяльності.

У Конституції України закріплено широкий спектр політичних, економічних,
соціальних, культурних прав людини і громадянина, які є основними
підвалинами демократичного суспільства і головними умовами прогресу і
розвитку кожної людини, розбудови правової держави.

Так, право на свободу думки, світогляду, віросповідання, вільне
вираження своїх поглядів і переконань тощо безперечно є виразником
плюралізму, терпимості та широкості поглядів в будь-якому демократичному
суспільстві. А право на свободу зібрань і об’єднань є важливим
складником політичного і суспільного життя країни і суттєвим складником
діяльності політичних партій.

Розглянемо загалом вказані прав і свободи людини та громадянина та роль
працівників ОВС в їх захисті.

Блок політичних прав в Конституції складають такі права і свободи:

право людини на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх
поглядів і переконань, на збір, зберігання, використання і поширення
інформації (ст. 34 ) ;

право людини на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35)

право на свободу об’єднання громадян у політичні партії та громадські
організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення
політичних та інших інтересів (ст. 36)

право громадян брати участь в управлінні державними справами, вільно
обирати і бути обраними до органів державної влади ( ст. 38 )

право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги,
походи і демонстрації(ст. 39)

право усіх направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або
особисто звертатись до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та посадових і службових осіб ( ст. 40)

Не вдаючись в ретельний аналіз вказаних прав, оскільки їх з’ясували в
процесі вивчення теорії прав і свобод людини та громадянина, зауважимо,
що з метою забезпечення наведених прав у правоохоронній діяльності слід
дотримуватись наступних вимог:

втручатись (обмежувати) у здійснення цих прав неможливо інакше, ніж
згідно закону і з метою: а) запобігти заворушенням чи злочину; б)
захисту громадського порядку, здоров’я чи моралі; в) захисту прав і
свобод інших осіб; г) для підтримання авторитету і не упередження
правосуддя; д) захисту інтересів національної безпеки, територіальної
цілісності України; є) у разі, якщо вони здійснюються із застосуванням
силових засобів чи зброї, мають на меті захоплення приміщень державних
органів тощо.

Не допускати і припиняти будь-які акти і дії партій та громадянських
організацій спрямованих на ліквідацію незалежності України, зміну
конституційного ладу насильницьким шляхом, незаконне захоплення
державної влади, пропаганди війни, насильства, на розпалювання
міжетнічної , расової , релігійної ворожнечі тощо.;

Оскільки більшість політичних прав належить безпосередньо лише
громадянам України (за винятком прав, гарантованих ст. 34, 35, 40
Конституції), не допускати чи припиняти чи припиняти протиправну
політичну діяльність іноземців, особливо проведення ними зборів і
мітингів, пікетування або інших мирних акцій протестного чи не
протестного характеру;

в контексті політичних прав, для більш ефективного виконання покладених
на міліцію завдань, в структурах ОВС (див. ст. 18 Закону) а) не
допускається створення і діяльність організаційних об’єднань політичних
партій та не підлягають легалізації об’єднання громадян (працівників
міліції), якщо вони є структурними осередками політичних партій,
працівниками ОВС не можуть бути членами політичних партій (ст. 3 Закону
“ Про міліцію”)

б) законодавство України про правоохоронні органи не визначає утворення
професійних спілок в міліції;

в) працівники ОВС обмежені в окремих виявах права на мирні, без зброї,
збори, мітинги, демонстрації, а також на пікетування, голодування та
інші акції протесаного характеру;

г) для працівників ОВС встановлені певні вимоги щодо подання звернень.
До органів державної влади, посадових і службових осіб цих органів
співробітники можуть звертатись лише з питань, які не стосуються їх
службової діяльності (службові звернення подаються у порядку,
встановленому дисциплінарним статутом);

5)щодо права на свободу думки, слова, віросповідання, працівники ОВС:

а) не можуть розголошувати будь-яку інформацію, яка може призвести до
вказівки на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди чи згоди
його представників.

б) не можуть використовувати окремі релігійні ритуали для отримання
відомостей відомостей про правопорушника чи підозрюваного (“тайна
сповіді”) захищена законом про свободу совісті ст. 3);

в) не можуть залучати до виконання оперативно-розшукових завдань
священнослужителів (ст. 11 Закону “Про ОРД “)

Блок економічних прав складають наступні права:

право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю,
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом
( ст. 42);

право на вільну працю ( ст. 43);

право тих , хто працює , на страйк для захисту своїх економічних і
соціальних інтересів ( ст. 44)

право на відпочинок для працюючих ( ст. 45)

Стосовно діяльності міліції, слід зазначити, що права, визначені в ст.
42 та ст. 44 Конституції, не поширюються на працівників міліції,
оскільки за законом “ Про міліцію” ( ст. 18) “працівникам міліції
забороняється займатись будь-якими видами підприємницької діяльності,
а так само організовувати страйки або брати в них участь”. Проте, не
заборонено займатися науковою та педагогічною діяльністю (але
заборонено надавати правову допомогу).

Щодо забезпечення економічних прав людини у правоохоронній діяльності ,
то на міліцію покладається важливе завдання захищати право людини
мирно володіти майном і власністю, вживати заходи з метою відвернення
крадіжок власності чи завдання йому шкоди, розслідувати злочини, що
стались в цій галузі.

Негайно вдаватися до дій на захист власності, завжди діяти згідно
законів і правових норм стосовно власності ( див.: КК України, Розділ
6. “Злочини проти власності. “).

Водночас, забезпечуючи економічні права громадян, працівники
міліції повинні враховувати наступне :

не вважається порушенням права на власність співробітниками міліції
предметів і майна , які заборонені Постановою ВР України від 17.06.
1992 р. “Про право власності на окремі види майна “ ( розділ “Перелік
видів майна, яке, не може знаходитись у власності громадян”)

Зокрема, це стосується зброї, бойових запасів, військової техніки,
вибухових речовин та засобів підривання, бойових отруйних речовин,
наркотичних засобів тощо.

2)не вважається порушенням з боку міліції права на власність вилучення
предметів і майна, які не можуть знаходитися у власності , користуванні
, розпорядженні внаслідок заборони встановленої КК України (ст. 59) та
КУпАП ( ст. 28, 29).

Це стосується майна, яке за відомо здобуте злочинним шляхом,
радіоактивні матеріали, підроблена валюта ( навіть якщо вона
потрапила внаслідок грошового обігу ) тощо.

3) не є порушенням права власності вилучення працівниками ОВС у
громадян об’єктів права власності, встановлені ЦК України (див. : ЦК
України; Гл. 25. Припинення права власності), Законом “ Про власність“
(наприклад при зверненні стягнення на майно кредиторів тощо), а також у
випадках : ревізії майна у разі стихійного лиха чи іншого надзвичайного
стану, оплатного вилучення майна за цивільним законом; безоплатного
вилучення майна (конфіскація) за рішенням суду як санкція за вчинення
правопорушення.

4) не вважається втручанням правоохоронних органів у підприємницьку
діяльність, якщо вона здійснюється з метою: захисту від посягань на
політичні, трудові та інші права і свободи громадян, честь і гідність
людей; неухильного додержання кожним чинного законодавства України,
шанування державних символів України, охорони природи і культурної
спадщини тощо; здійснюється з порушенням закону “ Про підприємницьку
діяльність “ та ст. 42 Конституції України.(наприклад: використання
примусової праці, рабство тощо).

Блок соціальних прав громадян України включає наступні права:

право на соціальний захист ( ст. 46)

право на житло ( ст. 47)

право на достатній життєвий рівень ( ст. 48)

право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст.
49)

Крам того, наведені вище конституційні права громадян знайшли свій
розвиток у відповідних законах України. Це група законів, які конкретно
визначають зміст права на спеціальний захист, та група законів, які
визначають механізми соціального страхування, відповідно вимогам ч.2
ст. 46 Основного Закону.

Блок культурних прав особи включає :

право на освіту (ст. 53)

право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості
(ст. 54)

Загалом, вказані права міліція безпосередньо ефективним виконанням
основних завдань, які держава покладає на ОВС ( див.: ст. 2 Закону “ Про
міліцію”)

Окрім того, щодо соціальних прав працівників міліції, то вони чітко
визначені в законах “ Про міліцію” (ст. 22, 23); “ Про пенсійне
забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу
ОВС та деяких інших осіб; “Про статус ветеранів військової служби і
ветеранів ОВС та їх соціальний захист”, а також постанови КМ України від
1991 р. № 59 “ Порядок і умови державного обов’язкового особистого
страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу
органів і підрозділів внутрішніх справ республіки” та інше.

Література:

Довідник працівника міліції: У 2 – х кн.–Кн. 1: Законодавчі та інші
нормативно-правові акти з питань діяльності ОВС-К., 2003.

Конституція України: Коментар законодавства України про права та свободи
людини і громадянина: Навчальна посібник. К.,2003.

Международные акты о правах человека: Сб. док.-’’’ М., 2002 .

Збірка договорів Ради Європи – Рада Європи, 2000

Негодченко О. В. Забезпечення прав та свобод людини ОВС України. –
Дніпропетровських 2002

Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних
органів в документах міжнародних організацій. – К, 2002.

Права человека и поддержание правопорядка: Пособие по правам человека
для сотрудников полиции. – ООН. 2002

Права людини і правоохоронні органи: Посібник для практичного навчання
– Страсбург., 1998.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *