Конституційний статус глави держави в Україні згідно політичної реформи 2005 року (курсова робота)

Курсова робота

Конституційний статус глави держави в Україні згідно політичної реформи
2005 року.

План:

Вступ

Поняття, види і статус глави держави

Конституційний статус Президента України

Порядок обрання та зміщення Президента України

Взаємовідносини Президента України з законодавчою, виконавчою та судовою
владами

Акти Президента України

Література

Вступ

Конституція сучасної правової держави має бути основним і дієвим
інструментом регулювання суспільних відносин. Конституція повинна
об’єднувати правову систему держави, надавати їй стабільності та
впорядкованості. Тому таким важливим і важким був для України
конституційний процес, адже створення власної конституції проходило (та
власне й проходить зараз) в умовах економічної та політичної кризи.
Проте слід зазначити, що під час розгляду всіх правових документів на
різних етапах вітчизняної конституційної реформи помітна еволюція
правових ідей, становлення принципів правової держави в конституційних
актах.

Досить часто можна почути два терміни, які вживаються, коли йдеться про
реформування Конституції України: конституційна реформа; політична
реформа. Обидва вони підходять для означення процесу, що відбувається в
Україні.

Конституційна реформа — це зміна положень Основного Закону держави,
головна ідея її полягає в заміні правил формування виконавчої гілки
влади – уряду.

Термін „політична реформа„ якраз і розкриває головну ідею внесення змін:
ідеться про перехід від змішаної форми республіки, де превалюють
повноваження Президента щодо формування уряду, до фактичного
парламентської республіки, за якої Президент тільки пропонує для
затвердження парламентом кандидатуру Прем’єр-міністра, узгодивши її з
переможцями парламентських виборів, і двох міністрів.

Термін „політична реформа” не обмежується лише внесенням змін до
Конституції України. Адже набрання чинності оновленою Конституцією
логічно потягне за собою прийняття законів „Про Кабінет Міністрів
України”, „Про Президента України”, „Про Регламент Верховної Ради
України„ тощо, котрі, до речі, на 15-му році незалежності України так і
не прийнято.

Конституційна реформа як вона є:

Прийшла черга зупинитися на положеннях закону, що вже в найближчому
майбутньому – в частині з 1 січня 2006 року, а в повному обсязі після
парламентських виборів – визначатиме правила гри у великій політиці.

Головна ідея змін полягає в порядку формування виконавчої гілки влади.
Відповідно до нових реалій формування уряду відбуватиметься за такою
схемою:

після парламентських виборів, що проводитимуться раз на
5 років, у Верховній Раді України формуються коаліція депутатських
фракцій, тобто більшість;

коаліція пропонує Президентові кандидатуру Прем’єр-міністра;

Президент подає на затвердження парламентом кандидатуру
Прем’єр-міністра, яка вже узгоджена з більшістю, а також міністра
оборони й міністра закордонних справ;

за поданням Прем’єр-міністра Верховна Рада призначає персональний склад
уряду.

Об’єктивно критерієм успіху-неуспіху реформи, що відбувається нині в
Україні, має стати не ступінь перерозподілу влади, а рівень прогресу в
напрямі побудови реально діючих демократичних інститутів, що керуються
принципами верховенства права. Ключовим завданням політичної реформи в
Україні є надання політичному процесові більшої прозорості,
підконтрольності та зорієнтованості на національні інтереси.

В цій роботі я хочу розкрити тему, порівнюючи Конституцію України
прийняту у 1996 році з прийнятим законом „Про внесення змін до
Конституції України” № 4180, висвітлити позитивні та негативні сторони
політичної реформи 2005 року, та показати як змінився конституційний
статус та повноваження Президента України у зв’язку з провадженням
закону „Про внесення змін до Конституції України” № 4180.

1. Поняття, види і статус глави держави

Інститут президентства як один із найважливіших інститутів сучасних
політичних систем багатьох країн світу має свою давню історію виникнення
та довгий шлях розвитку. Термін “президент” походить з латинської мови
praesidens і означає: Верховний голова виконавчої влади в республіці.

У світовій конституційній практиці статус президента визначається по
різному. В одних країнах (Італія, Росія, Угорщина) Президент, як і в
Україні, визнається главою держави, що підтверджено статтею 102
Конституції України: “Президент України є главою держави і виступає від
її імені, в інших – Мексика , США – главою виконавчої влади.

Президент уособлює державу і державну владу в цілому, а не певну її
гілку. Як глава держави він виступає як у вирішенні внутрішніх проблем,
так і від її імені у міжнародних відносинах. На практиці це означає, що
Президент не потребує додаткового засвідчення своїх повноважень, це
випливає з його статусу.

Перша держава, в якій було запроваджено посаду президента як глави
держави і виконавчої влади – це США, де Конституцією 1787 р. Затверджено
цей пост. У Європі пост президента вперше було запроваджено у Франції та
Швейцарії у 1848 р. У XX ст. поширилося запровадження цього поста у
багатьох країнах. Остання фаза зазначеного процесу мала місце наприкінці
80-х — на початку 90-х років, коли пост президента було запроваджено
майже в усіх незалежних державах, які утворилися після розпаду СРСР, та
у країнах Східної Європи. На сьогодні у світі з більш як 180 країн –
членів ООН понад 130 мають президентів.

Значне поширення інституту президентства обумовлене низкою чинників, які
визначають його значення і роль у державному та суспільному житті тієї
або іншої країни. Насамперед, президент уособлює державу, представляє її
у міжнародних відносинах.

Треба мати на увазі, що відповідно до порядку обрання президента та
обсягу його повноважень розрізняють президентські та парламентські
республіки. Головна відмінність між ними полягає в тому, що у
президентській республіці ( США, Ірак, Корея ) президент обирається
народом і має широкі повноваження, зокрема незалежно від парламенту
формує уряд і забезпечує здійснення виконавчої влади. У парламентській
республіці ( Австрія, Індія, ФРН ) президент обирається парламентом,
практично не має виконавчих повноважень, виконує виключно представницькі
функції. Останнім часом набуває поширення напівпрезидентська республіка
( Франція, Португалія, Болгарія ). В ній президент обирається народом,
але парламенту надаються певні повноваження, пов’язані з контролем за
його діяльністю під час формування уряду і здійснення виконавчої влади.

Інститут Президента України як глави держави є порівняно новим явищем у
політичному житті і державному будівництві України. Спочатку президент
був найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави і
виконавчої влади, а нині за чинною Конституцією є главою держави.

Теоретичною основою встановлення інституту президентства на даному етапі
була насамперед Концепція нової Конституції України, схвалена верховною
радою ще 19 червня 1991 р..

1 грудня відбулись вибори Президента, під час яких було вперше на
конституційній основі шляхом прямих виборів обрано Президента України.
Однак остаточно статус Президента України був визначений Конституцією
України 1996 р.

Характер виборів Президента зумовлюється в кожній країні насамперед його
статусом глави держави, глави держави і виконавчої влади. Якщо Президент
є лише главою держави, він обирається її парламентом. Якщо ж він є
главою держави і главою виконавчої влади то він обирається народом.

2. Конституційний статус Президента України

Статус Президента, його повноваження та місце, яке він посідає в
політичній системі держави, визначається передусім конституційними
нормами. Введення конституційного інституту Президентства було пов‘язане
з необхідністю зміцнення системи центральних органів влади, забезпечення
їх цілеспрямованої діяльності в складний період набуття Україною
незалежності. Перший Президент незалежної України був обраний всенародно
1 грудня 1991 р. одночасно із проведенням всенародного Референдуму, що
підтвердив Постанову Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. про
проголошення України незалежною суверенною державою.

За роки з часу впровадження в Україні поста Президента його правовий
статус змінювався. Спочатку Президент України був визначений, як найвища
посадова особа Української держави і глава виконавчої влади. Пізнішими
змінами до Конституції України Президент визначався за статусом як глава
держави та глава виконавчої влади. Цей статус було підтверджено
Конституційним договором 1995 р.

З 1 січня 2006 року в нашій країні змінився статус, за ухвалою Верховної
Ради законопроекту „Про внесення змін до Конституції України” вона стала
парламентсько-президентською. Це означає перерозподіл владних
повноважень між Президентом, Кабінетом Міністрів та Верховною Радою.

Основні функції і повноваження Президента визначаються Конституцією
України. За Конституцією України Президент є главою держави і виступає
від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної
цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і
громадянина. Президент забезпечує державну незалежність, національну
безпеку і правонаступництво держави (ст. 102, 106 Конституції України).

Як представник держави в своїй країні, Президент має право звертатися з
посланням до народу та із щорічними (позачерговими) посланнями до
Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. Він також
представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає
міжнародні договори. Як представник України у міжнародних відносинах і
керівник її зовнішньої політики, Президент приймає рішення про визнання
іноземних держав, призначає та звільнює глав дипломатичних представництв
України в інших державах і при міжнародних організаціях, а також приймає
вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представництв іноземних держав.

Як глава держави, Президент має ряд повноважень щодо призначення і
оголошення виборів і референдумів як форм безпосередньої демократії та
щодо формування і функціонування органів державної влади. Зокрема,
Президент призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції
України (ст. 156), проголошує всеукраїнський референдум за народною
ініціативою; призначає позачергові вибори до Верховної Ради у строки,
встановлені Конституцією України.

Особливе місце серед повноважень Президента кожної країни посідають його
повноваження щодо парламенту, зокрема право розпуску парламенту, яке
мають глави держав в парламентських і змішаних республіках. Це право є
вагомим важелем у системі отримань і противаг у їх відносинах з
парламентом.

Найважливішими повноваженнями Президента є його установчі повноваження
щодо Кабінету Міністрів, міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

Повноваження Президента України за оновленою Конституцією, здається, що
вони досить істотно урізані. Але разом з тим Президент отримує натомість
додаткові важелі впливу на парламент, тобто розширені можливості
достроково розпустити законодавчий орган. До цього Президент міг
розпустити парламент лише в разі, якщо протягом 30 днів однієї чергової
сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. За нових умов він може
це зробити ще у двох випадках:

якщо протягом одного місяця в парламенті не сформовано коаліцію
депутатських фракцій, тобто більшість;

якщо протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано
персональний склад нового уряду.

Ці два додаткові важелі впливу на парламент дещо зменшують удар по
президентських повноваженнях.

Також зміни до Конституції передбачають, у разі дострокового припинення
повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111
цієї Конституції виконання обов’язків Президента України на період до
обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на
Голову Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України в період
виконання ним обов’язків Президента України не може здійснювати
повноваження, передбачені пунктами 2, 6 – 8, 10 — 13, 22, 24, 25, 27, 28
статті 106 Конституції України»;

Депутати залишили за Президентом право призначати голів обласних
державних адміністрацій. Також Президент матиме право зупиняти дію актів
уряду з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до
Конституційного суду.

Президент призначає половину складу Ради Національної Безпеки України,
половину Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення.
Ряд повноважень має президент і щодо формування органів судової влади та
контрольно-наглядових органів: призначає третину складу Конституційного
Суду України; призначає перші призначення на посаду професійного судді
(на перші п’ять років); призначає Генерального Прокурора; здійснює
помилування.

Відповідно до закону „Про внесення змін до Конституції України”
№ 4180 Міністр оборони, Міністр закордонних справ та Голова Служби
безпеки України призначаються Верховною Радою за поданням Президента
(новий п. 12 ч. 1 ст. 85 Конституції України). Натомість у Конституції
1996 року зазначено, що цих посадовців призначає виключно Президент.

Нетиповою для глави держави є визначена Законом участь Президента у
процедурі призначення Міністра оборони та Міністра закордонних справ. У
будь-якій країні, зокрема й з класичною парламентською формою правління,
члени уряду отримують легітимацію (формальне призначення на посаду або
звільнення з посади відповідним правовим актом) від глави держави.
Звільнити цих міністрів, як і інших членів уряду, Верховна Рада України
за законом взагалі зможе без будь-якого погодження з Прем’єр-міністром
чи з главою держави, простою більшістю від конституційного складу. Це
одне з найнебезпечніших та найдеструктивніших положень даного Закону,
яке суттєво послаблює Кабінет Міністрів (всупереч деклараціям авторів
реформи), особливо зважаючи на рівень політико-правової культури нашого
політикуму та лобістську діяльність окремих народних депутатів. Загроза
одноосібного звільнення (без потреби отримання згоди від іншого
політичного суб’єкта), яка раніше робила членів уряду “слухняними
слугами президента”, тепер змушуватиме членів Кабінету Міністрів бути
“лояльними” до окремих лобістських груп народних депутатів. За такого
підходу важко очікувати від міністрів принциповості у питаннях реформ.

Зважаючи ж, що кадрові повноваження щодо призначення на посади та
звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій залишаються у
компетенції Президента, зміни до Конституції “розривають” виконавчу
владу між главою держави та парламентом, залишаючи дуже мало
управлінських інструментів для уряду. Голови Служби безпеки України, для
якого Законом передбачено можливість звільнення лише за згодою
парламенту, ситуація мала би бути зворотною. Президент України
відповідно до Конституції забезпечує національну безпеку. СБУ є основним
органом, який повинен забезпечувати виконання цієї функції Президента, і
тому насамперед главі держави має підпорядковуватись дана спецслужба.
Звичайно, при цьому з компетенції СБУ необхідно було б виключити
повноваження щодо ведення досудового слідства, крім злочинів проти основ
національної безпеки України, і т.д. Але політичний вплив парламенту на
цей орган мав би бути зведений до мінімуму.

До прийняття законопроекту № 4180 Президент мав право відкладального
вето, але з впровадженням цього законопроекту знімається проблема
саботування Президентом підписання законів України, якщо Верховна Рада
подолала президентське вето. У разі, якщо під час повторного розгляду
законопроекту він буде знову схвалений парламентом більш як 300 голосами
народних обранців і Президент протягом 10 днів його не підписав, такий
закон невідкладно офіційно оприлюднює Голова Верховної Ради, документ
публікується за його підписом і, відповідно, набирає чинності.

Президент також має право звернення до Конституційного Суду з питань
конституційності законів, актів, правових актів (ст. 150). На випадок,
коли вичерпані інші можливості гарантування додержання Конституції
Президент може звернутись по допомогу народу. Зокрема, він має право
призначати всеукраїнський референдум щодо зміни Конституції (ст. 156) та
проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Як глава держави Президент приймає рішення про прийняття до громадянства
України про надання притулку в Україні; нагороджує державними нагородами
і т. п.

Президент України видає укази і розпорядження. Для здійснення своїх
повноважень при ньому діють дорадчі, консультативні служби, що
називаються Адміністрацією Президента.

3. Порядок обрання та зміщення Президента України

Характер виборів Президента зумовлюється в кожній країні насамперед його
статусом глави держави, глави держави і виконавчої влади. Якщо Президент
є лише главою держави, він обирається її парламентом. Якщо ж він є
главою держави і главою виконавчої влади то він обирається народом.

З прийняттям Закону „Про внесення змін до Конституції України”
№ 4180, який спрямовано на реформування політичної системи в
Україні, з 1 січня 2006 року Україна стає
парламентсько-президентською республікою, звідси Президент України на
наступних президентських виборах, обиратиметься не шляхом народних
виборів, а лише двома третинами голосів депутатів Верховної Ради.

Відповідно до нового закону чергові вибори Президента України
проводяться в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень
Президента України. У разі дострокового припинення повноважень
Президента України вибори Президента України проводяться в період
дев’яноста днів з дня припинення повноважень” (ч. 5стаття 103).

Згідно з конституцією України 1996 року, коли Україна була
президентсько-парламентською республікою, Президент обирався всенародним
голосуванням. Принцип загальності виборів Президента передусім означав,
що всі громадяни України, які на день голосування досягли вісімнадцяти
років, мали право брати участь у його виборах. Не мали права голосу лише
громадяни, що визнані судом не дієздатними.

Разом з тим конституція передбачає ряд умов (цензів), яким має
відповідати кандидат на пост Президента зокрема, щодо віку, місця
проживання, володіння державною мовою і т. п.

Президентом може бути громадянин України, що досяг 35 років, має право
голосу, проживає на Україні протягом 10 останніх перед днем виборів
років та володіє державною мовою.

Одна і таж особа не може бути Президентом більш ніж два строки підряд.
Поряд з вимогами до кандидата на пост Президента існують обмеження і
щодо особи президента. Відповідно до ст. 103 Президент не може мати
іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної
влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною чи
підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або
наглядової ради підприємств, що має на меті одержання прибутку.

Право висування кандидатів у Президенти належить громадянам України, що
мають право голосу. Це право реалізується через політичні партії та їх
виборчі блоки, зареєстровані відповідно до законодавства України. Для
проведення виборів ЦВК утворює 27 округів: по одному в АРК, в 24
областях України та містах Києві та Севастополі. Список виборчих округів
із зазначенням їх найменувань, номерів, центрів округів публікується ЦВК
у пресі і оголошується в інших ЗМІ не пізніше як за 100 днів до дня
виборів.

Для проведення голосування і підрахунку голосів виборі округи по виборах
Президента поділялися на виборчі дільниці. Виборчі дільниці утворювалися
окружними виборчими комісіями за поданням місцевих органів державної
влади (виконавчої) або виконавчих органів самоврядування розташовувались
в межах території виборчих округів. Виборчі дільниці утворювались з
кількістю від 20 до 3 тис. виборців, а у виняткових випадках – з меншою
або більшою кількістю виборців. Виборчі дільниці утворювалися не пізніше
як за 60 днів, а в окремих випадках – не пізніше як за п’ять днів до дня
виборів.

Організацію і проведення виборів Президента здійснювали ЦВК, окружні та
дільничні виборчі комісії.

ЦВК, що забезпечує організацію підготовки і проведення виборів, є
постійно діючим державним органом. До її складу входять 15 осіб. Голова
комісії, його заступник, секретар, а також третина повинна мати вищу
юридичну освіту.

Окружна — за 95 днів до дня проведення виборів. Кількісний склад ОВК
визначається органом, що утворює комісію у межах 11–30 осіб.

Дільнична — утворюється сільськими, селищними, міськими радами народних
депутатів або виконавчим комітетом у складі голови, заступника,
секретаря і 5–11 членів комісії не пізніше як за 45 днів до виборів.

Партії (виборчі блоки), що нараховують не менше 1000 членів, мають право
висувати кандидатів у Президенти після їх реєстрації ЦВК, як таких що
беруть участь у виборах. Висування кандидатів відбувається за 90 днів, а
закінчується за 60 днів до дня виборів.

Крім того мають право висувати кандидатів і збори виборців, якщо в них
беруть участь не менше 300 громадян України.

Реєстрація претендентів здійснюється ЦВК не пізніше ніж на п’ятий день
після подання всіх необхідних документів. Особа що була зареєстрована
має право здійснювати передвиборну агітацію. ЦВК виділяє кошти для друку
передвиборних плакатів, надає право безплатного користування ЗМІ.
Конкретний обсяг і час радіо — і телепередач, визначених для
передвиборної агітації, на загальнодержавному рівні встановлюється ЦВК,
у виборах округах — відповідними виборчими комітетами за погодженням з
керівниками ЗМІ. Кандидати мають право на безоплатне виготовлення тексту
своєї передвиборної програми (обсяг не більше двох сторінок
машинописного тексту).

Кожний кандидат може мати особистий виборчий фонд, що не має
перевищувати 10 тис. мінімальних заробітних плат.

Результати виборів Президента встановлює ЦВК на підставі протоколів ОВК
не пізніше тижневого терміну після виборів.

Вибори вважалися такими, що відбулись, якщо в них взяли участь більше
половини виборців внесених до списків. Обраним вважався кандидат, що
одержав більше половини голосів виборців, що взяли участь у виборах.
Вибори можуть бути визнані недійсними, якщо в ході їх чи при підрахунку
голосів мали місце порушення.

Повідомлення про результати виборів публікується ЦВК не пізніше як через
три дні з моменту підписання протоколу про результати виборів.

Новообраний Президент вступає на свій пост не пізніше як через 30 днів
після офіційного проголошення виборів, з моменту складання присяги на
урочистому засіданні Верховної Ради. Приведення Президента до присяги
здійснюється головою Конституційного Суду України.

Якщо ж Президента обирають на позачергових виборах він складає присягу у
5 денний термін.

Президент України обирається строком на п’ять років. Його повноваження,
як правило, припиняються по закінченню цього терміну. Президент виконує
свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента.

Разом з тим можливе дострокове припинення повноважень Президента при
наявності передбачених Конституцією підстав і додержання конституційного
визначеної процедури.

Відповідно до ст. 108 Конституції України підставами дострокового
припинення повноважень Президента є:

1) відставка;

2) неможливість виконання своїх повноважень за станом здоров’я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерть;

Відставка Президента — добровільне припинення ним своїх повноважень.
Заява Президента оголошується ним особисто на засіданні Верховної Ради
України. Відставка набуває чинності з моменту її проголошення.

Юридичний факт неможливості виконання Президентом своїх повноважень за
станом здоров’я, як підстава дострокового припинення його повноважень,
має встановлюватись на засіданні Верховної Ради в умовах гласності і
відкритості.

Підставою для прийняття такого рішення Верховною Радою є письмове
подання Верховного Суду за зверненням Верховної Ради і медичний
висновок. Тобто сам медичний висновок не є ще підставою припинення
повноважень. Необхідне ще й письмове звернення Верховного Суду, що
містить юридичну оцінку.

Однією з найскладніших процедур дострокового припинення повноважень
Президента є процедура усунення його з поста в порядку імпічменту (тобто
відсторонення від посади).

Ініціювання питання про усунення Президента з поста у порядку імпічменту
здійснюється більшістю конституційного складу Верховної Ради. Вирішенню
цього питання має передувати парламентське розслідування. При Верховній
Раді створюється спеціальна тимчасова слідча комісія, до складу якої
входять спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Висновки і пропозиції
тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради. За
наявністю підстав Верховної Ради України не менш як 2/3 від її
конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента.

Рішення про початок процедури імпічменту приймається не менш як 3/4 від
її конституційного складу. Розгляду цього питання має передувати
перевірка справи Конституційним Судом і отримання його висновку щодо
додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про
імпічмент, та отримання висновку Верховного Суду про те, що діяння, в
якому звинувачується Президент, містить елементи злочину.

В разі дострокового припинення повноважень Президента його повноваження
протягом 90 днів виконує Прем’єр-міністр. Повноваження його є обмеженими
(п. 2,6,8,10,11,12,14,15,16,22,25,27 ст. 106 Конституції України). Таке
положення суперечить одному із засадничих принципів конституційного ладу
в Україні – поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6
Конституції України).

4. Взаємовідносини Президента України з законодавчою, виконавчою та
судовою владами,

Конституція визначає Президента як главу держави. Це дає підставу
говорити про нього як про уособлення держави і державної влади в цілому,
а не якоїсь її гілки, і обумовлює його повноваження і статус у
політичному житті суспільства. Як глава держави Президент виступає як у
вирішенні внутрішніх проблем країни, так і від її імені у міжнародник
відносинах. Як глава держави Президент України виступає в ролі арбітра у
разі виникнення непорозумінь між законодавчою і виконавчою гілками
влади, забезпечує єдність держави.

До основних напрямів діяльності Президента України як глави держави
належить забезпечення:

державного суверенітету, тобто неподільності, верховенства, незалежності
державної влади в Україні;

територіальної цілісності України, тобто недоторканності її кордонів із
зовні, а також покладення краю спробам будь-яких сил всередині країни
розчленити територію України або відділити якусь її частину;

відповідності внутрішньої і зовнішньої політики держави визначеним у
Конституції засадам; чіткого й своєчасного реагування відповідних
державних органів на будь-які порушення конституційних приписів;

праві свобод людини, відповідності міжнародноправовим актам і реальності
правового статусу людини і громадянина.

Взаємодія з органами законодавчої влади

Згідно із змінами в Конституції взаємовідносини Президента з органами
законодавчої влади, тобто Верховною Радою, здійснюються за статтями:

Стаття 87. Верховна Рада України за пропозицією Президента України або
не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного
складу Верховної Ради України може розглянути питання про
відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію
недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу
Верховної Ради України.

Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може
розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї
чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми
діяльності Кабінету Міністрів України або протягом останньої сесії
Верховної Ради України”;

Стаття 90. Президент України має право достроково припинити повноваження
Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано
коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України
не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не
можуть розпочатися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України
приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної
Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у
Верховній Раді України.

Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені
Президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної
Ради України або Президента України”;

Стаття 93. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України
належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету
Міністрів України”;

Верховна Рада, крім затвердження відповідних кандидатур, поданих
Президентом, тепер без участі Президента призначатиме за поданням
прем’єр-міністра інших членів Кабміну, голів Антимонопольного комітету,
Державного комітету телебачення та радіомовлення, Фонду державного майна
і звільнятиме зазначених осіб з посад. Винятково ВР вирішуватиме питання
про відставку прем’єр-міністра (за власною ініціативою або ініціативою
глави держави), членів Кабміну України.

Взаємодія з органами виконавчої влади

Кабінет міністрів, як вищій орган виконавчої влади забезпечує виконання
законів та актів Президента України, систематичний контроль за їх
виконанням іншими органами виконавчої влади усіх рівнів та усунення
виявлених порушень.

До прийняття закону „Про внесення змін до Конституції України”
№ 4180 Кабінет Міністрів формувався наступним чином. Глава уряду —
Прем‘єр-Міністр України призначається Президентом за згодою більше ніж
половини від конституційного складу Верховної Ради України , а
персональний склад Кабінету Міністрів призначається главою держави за
поданням Прем‘єр-міністра. Останнє положення є аналогічним і щодо
призначення керівників інших структур виконавчої влади – центральних
органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій. Таким
чином, очевидною є визначальна роль Президента України в цих процесах.

Що стосується порядку звільнення названих керівників адміністративних
структур, то роль глави держави є ще значнішою. Президент на свій
розсуд, без згоди українського парламенту мав право прийняти рішення про
відставку Прем‘єр-міністра (що тягне відставку уряду в цілому), а також
звільнити із займаних посад керівників усіх інших названих органів
виконавчої влади. При тому Верховна Рада мала можливість впливу в цьому
контексті лише щодо уряду, по суті незалежно від Президента – прийняття
українським парламентом резолюції недовіри Кабінетові Міністрів має
наслідком його відставку.

Особлива роль глави держави щодо діяльності уряду підкреслювалась також
іншим положенням Конституції 1996 року – згідно з частиною першою статті
115 Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним
Президентом.

Відповідно до закону „Про внесення змін до Конституції України” порядок
призначення та звільнення керівників органів виконавчої влади
відрізняється значною мірою. На відміну від попередньої редакції
Основного Закону, Прем‘єр-Міністр України призначається не главою
держави, а парламентом. Кандидатуру для призначення на посаду
Прем‘єр-Міністра вносить Президент за пропозицією коаліції депутатських
фракцій або однієї депутатської фракції, до якої входить більшість
народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України. Після цього глава уряду, у разі прийняття рішення парламентом,
призначається на свою посаду. В цій ситуації роль Президента у
призначенні Прем‘єр-міністра може бути вагомою в конкретній політичній
ситуації, у разі його належності до політичних сил, що становлять
більшість у парламенті, проте очевидно формальною, якщо більшість
становить конкуруюча з главою держави політична сила. Адже Президент
буде просто зобов‘язаний за цією нормою представити на схвалення ту
кандидатуру, яку запропонує парламентська більшість.

Крім того, уряд був відповідальний лише перед Президентом, за нових умов
– перед Президентом і Верховною Радою. До цього Кабінет Міністрів
складав повноваження перед новообраним Президентом, за нового порядку –
перед новообраною Верховною Радою.

Цим законом запроваджується внутрішньо суперечливий порядок формування
Кабінету Міністрів, адже одні члени уряду (Міністр оборони, Міністр
закордонних справ) мають призначатися Верховною Радою за поданням
Президента (нарівні з Прем’єр-міністром), а інші — за поданням
Прем’єр-міністра. Такий підхід остаточно підриває основи діяльності
уряду як “єдиної команди”, легалізує мінімальний вплив Кабінету
Міністрів на сферу оборони та закордонних справ, і в принципі стане
“унікальним” у світовій конституційній практиці.

Повноваження утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати міністерства
та інші центральні органи виконавчої влади вилучено з компетенції
Президента та передано Кабінету Міністрів України.

Взаємодія Президента з органами судової влади

Відповідно до законопроекту №4180, змінюється порядок формування
Конституційного Суду України. Його судді призначатимуться Президентом
України і Верховною Радою України на паритетних засадах – по 9 суддів.

Акти Президента України

Указ в Україні і в інших країнах — це власна назва найбільш важливих
актів, які видаються главою держави (президентом).

У західних країнах акти, аналогічні указу, іменуються декретами (у США —
виконавчими декретами ).

Розрізняють нормативні і ненормативні укази.

В Україні при виданні указів згідно з ч. 4 ст. 106 Конституції частково
застосовувалась контрасигнатура, тобто скріплення акта глави держави
підписом міністра; це означає, що юридичну і політичну відповідальність
за даний акт несе міністр, який його скріпив. Формально це пояснюється
тим, що глава держави не несе відповідальність за свої дії (за вийнятком
зради або іншого злочину).

Зміни до Конституції України законопроектом № 4180 передбачають, що
акти Президента, видані в межах повноважень цієї Конституції,
скріплюються підписами Прем’єр-міністра України і міністра,
відповідального за акт та його виконання.

Відтепер більшість документів Президента потребуватимуть процедури
контрасигнації, тобто скріплення акта Президента підписами прем’єра й
міністра, відповідального за акт та його виконання. Водночас, для низки
випадків таку процедуру скасовано. Дане нововведення дозволяє чіткіше
розмежувати сфери повноважень Президента, з одного боку, та парламенту і
уряду, – з іншого. Тепер глава держави не залежатиме від прем’єра та
відповідного міністра в питаннях керівництва зовнішньополітичною
діяльністю, визнання іноземних держав, припинення повноважень Верховної
Ради, призначення та звільнення з посад вищого командування Збройних Сил
України, керівництва у сферах національної безпеки та оборони,
призначення суддів КСУ, а також присвоєння вищих військових звань, вищих
дипломатичних рангів та інші вищих спеціальних звань і класних чинів.

До актів Президента України, відносяться акти які стосуються таких
питань його повноважень: представлення держави в міжнародних відносинах,
здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення
переговорів та укладення міжнародних договорів України; прийняття рішень
про визнання іноземних держав; приймання вірчих і відкличних грамот
дипломатичних представників іноземних держав; прийняття у разі
необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях
надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих
місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним
затвердженням цих рішень Верховною Радою України; призначення третини
складу Конституційного Суду України; утворення судів у визначеному
законом порядку; присвоєння вищих військових звань, вищих дипломатичних
рангів та інших вищих спеціальних звань і класних чинів.

Поряд з указами, Президент України відповідно до ст. 106 видає
розпорядження, яке являє собою один з видів підзаконних актів: владний
акт державного органу, виданий у межах його компетенції, який має
обов’язкову силу для фізичних і юридичних осіб, яким його адресовано.

Розпорядження можуть бути тривалої дії, а можуть мати разові наслідки
для конкретного виконавця.

Висновок

Із набуттям чинності закону „Про внесення змін до Конституції України” у
квітні 2006 року на авансцену українського політикуму виходять два
основні гравці – Прем’єр-міністр і Голова Верховної Ради, який,
найпевніше, і буде неформальним лідером більшості в парламенті.
Зростатиме також роль партійних вождів парламентських партій, котрі
зможуть впливати на своїх партійців-депутатів перспективою втрати
депутатського мандата, якщо їхні дії не відповідатимуть „ генеральні
лінії „ партії.

Щодо Президента, то не слід поспішати списувати його з рахунків. Не
забуваймо, що за Президентом, окрім додаткових повноважень розпустити
парламент, залишають також кілька важливих важелів.

По-перше, Президент і надалі матиме право вето стосовно законів,
прийнятих парламентом.

По-друге, одноосібно призначатиме голів адміністрацій – як обласних, так
і районних. А це, немало.

Позитивним моментом в законі „Про внесення змін до Конституції України”
№4180 є, те що знімається питання стосовно сумісників у парламенті.
Відповідно до нових правил, якщо протягом 20 днів з дня виникнення
обставин, які призводять до порушення вимог щодо несуміщення
депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини не
усунуто, повноваження народного депутата припиняються достроково й уже
без будь-яких затяжних судів.

Щодо негативів конституційної реформи, то, головний протокол„ полягає у
введенні так званого імперативного мандата. Це означає, що у випадку,
якщо народний депутат не ввійшов до фракції політичної партії
(блоку), за списком якої його обрали до парламенту, або вийшов з
такої фракції, за рішенням вищого керівного органу партії його
повноваження достроково припиняються з дня прийняття відповідного
рішення. З одного боку, особливо враховуючи українські реалії, це
положення здається досить справедливим. Але водночас депутат, який є
представником українського народу, стає заручником внутріпартійних
перипетій. Адже депутата нині можуть без його волі виключити із фракції,
скажімо, за принциповість і чесність. А виключення з фракції автоматично
потягне за собою втрату депутатського мандата. Тож сподівання отримати
принципових обранців у парламенті розвіюють з набуттям чинності нормою
про „імперативний мандат„.

Особливо слід відзначити повноваження президента. Складається враження,
що автори проекту не змогли зважитися на те, щоб привести їх у
відповідність з перевіреними часом нормами. У результаті вийшла ще
заплутаніша і нелогічніша система, ніж та, що була до реформи. Президент
позбавлений головного елементу моделі 1996 року — можливості відправляти
у відставку Кабінет у будь-який момент часу. І водночас у нього
залишилося багато інших повноважень, які тепер є абсолютно нелогічними.
Він чомусь має право законодавчої ініціативи, може запропонувати
парламенту відправити у відставку прем’єра, за ним збереглося право
подання при призначеннях на багато посад.

Найдивнішим у цьому наборі нелогічностей є право президента на вето на
ухвалені парламентом закони. Якщо наша модель, як стверджують автори
закону № 4180, прагне до парламентської, то вето в ньому просто
непотрібне. Адже вето — це елемент президентської моделі, це право
виконавчої влади, що обирається, — президента — відмовлятися від рішень
законодавчої влади в тому випадку, якщо вони суперечать його політиці,
схваленій виборцем на виборах. Оскільки наш президент начебто не має
стосунку до виконавчої влади, понад те, вона не обирається окремо, а
формується парламентською більшістю, вето втрачає будь-який сенс.
Наявність права вето означає, що за президентом зберігається функція
контролю, так само як і те, що нікуди не зникає спокуса, оминувши
відкритий політичний процес, звернутися безпосередньо до глави держави і
переконати його скасувати рішення, які не вдається скасувати у відкритій
боротьбі. Це означає, що системних підстав для збереження закритої
політичної практики, як і раніше, дуже багато.

Є припущення, що навіть після політичної реформи вплив Президента на
політичну систему залежатиме не тільки і не стільки від його
повноважень, як від особистих характеристик. Якщо він матиме авторитет
серед українських громад та у вищих ешелонах влади, то здійснюватиме
найбільший вплив в українській політиці, незважаючи навіть на урізані
повноваження.

Література:

Конституционное право // Под ред. А.Е. Козлова. М.: “БЕК”, 1996

Конституція України.

Основи конституційного права України: Підручник. Видання друге, дповнене
/ За ред. В.В. Копєйчикова – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 288 с.

“Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та
доповнень до Конституції (Основного закону) Української РСР; Закон
України // Відомості Верховної Ради України. – 1991. — № 33

Про внесення змін та доповнень до Закону Української РСР “Про вибори
Президента Української РСР”; Відомості Верховної Ради України. – 1994. —
№ 8

“Про Президента Української РСР: Закон України // Відомості Верховної
Ради України. – 1991. — № 33

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.:
АртЕк, Вища шк., 1997.-264 с.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.

Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун»,

2003. – 416 с.

Журнал „Віче” 2005 р. №11 с. 48

Юридичний вісник України, 2006 р. 7-13 січня

Урядовий кур’єр, 2005 р. № 188 с. 5

Журнал „Віче” 2005 р. №12 с. 34-36

«Юридична газета» №2(62) 2 лютого 2006

PAGE

PAGE 28

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *