До питання про розробку, прийняття та суть першої конституції Польщі від 3 травня 1791 р. (реферат)

Реферат на тему:

До питання про розробку, прийняття та суть першої конституції Польщі від
3 травня 1791 р.

Щодо хронології появи конституцій взагалі – то вона була третьою
писаною діючою конституцією у світі: раніше від неї були лише
конституція США 1787 р. і Швеції 1789 р. Цього ж року (1791 р.), але
пізніше (у вересні) прийнято першу конституцію Франції. Правда,
український читач може зауважити автору, що була ж і українська
конституція гетьмана Пилипа Орлика, причому набагато раніше, ніж
вищеназвані, бо у 1710 р. Але ми маємо на увазі конституції діючі,
існуючих держав, а української незалежної держави у той час не було –
її, козацько-гетьманську державу епохи Богдана Хмельницького,
ліквідували вороги – царська Росія, панська Польща, султанська
Туреччина.

Перед першим поділом Польщі (1772 р.), до складу якої входила значна
частина українських земель (вся правобережна Україна, Галичина) її
територія становила понад 730 тис. км?, а населення 11,5 млн. осіб.
Більше 70 % населення складали селяни, до 20 % – міщани, 6-7 % –
дворянство, 2-3 % – духовенство [3, с. 227].

Виробничо-технологічний характер економіки зазнав у XVIII ст. певних
якісних змін, деякі з яких свідчили про розвиток країни по
капіталістичному шляху. Впроваджувалися нові культури (напр. картопля),
у фільварках крупного дворянства використовували завезену із Заходу
техніку, продуктивнішу худобу, переходили на чотирипілля тощо. Але
продовжувала залишатись панщина, посилювався соціальний визиск
сільського населення, хоч, з іншого боку, дещо зросла чисельно заможна
частина селян. Селянство платило дворянам, духовенству і державі
численні податі, виконувало різні повинності.

У промисловості ставало помітним значення мануфактурного виробництва –
як у містах (кількість яких і населення яких зростали), так і у
володіннях магнатів. Правда, їх загальне число і якість продукції
поступались західним країнам. Виникали акціонерні спілки, товариства
тощо. Особливо активно розвивалася промисловість у Верхній Сілезії –
чорна металургія, видобуток вугілля, виплавка чавуну, сталі і ін.
Спостерігалося піднесення внутрішньої і зовнішньої торгівлі,
поліпшувалась комунікація, виникали банки, зокрема, кредитні.

Польща активно вивозила за кордон зерно, ліс, лісові вироби, полотно,
пряжу, метали, вугілля, але, водночас, ще більше різних товарів і
сировини довозила, так що баланс зовнішньої торгівлі країни майже
постійно був у XVIII ст. від’ємним [3, с. 227-230].

Друга половина XVIII ст. була переломною в історії польської
державності. У 1763 р. помер король Август III. На престол 1764 р.,
після завзятої боротьби між ворогуючими магнатськими угрупуваннями, був
обраний на сеймі Станіслав Август Понятовський. Країна в цей час
перебувала у стані політичного хаосу. Великі магнати та їх блоки вели
поміж собою завзяту політичну боротьбу за владу, за політичні впливи у
країні та за рубежем. У процесі цієї боротьби вони не гребували жодними
засобами, залучаючи до неї правлячі кола і правителів сусідніх держав.
Останні ж, звичайно, не пропускали жодної нагоди втрутитись у внутрішні
справи Польщі. Особливо активно діяла у цьому плані Росія. Власне й
Понятовського на польський престол було обрано під тиском російської
цариці Катерини II у присутності у Польщі російських військ.
С. Понятовський був фаворитом у цариці і в його особі вона сподівалася
мати податливого і вдячного їй за підтримку польського монарха.

На цей час припадають перші спроби проведення у Речі Посполитій
державних реформ. За необхідність проведення цих реформ виступало
політичне угрупування на чолі з відомим державним діячем
А. Чарторийським. Навколо нього згуртувалися ті, хто вважав, що країну
можна врятувати від загибелі, до якої вона прямувала, шляхом
впровадження у її державний устрій змін, але таких, які б не порушували
його фундаментальних засад. Це угруповання спиралося на підтримку
царської Росії. У розробці програми реформ активну участь взяв потомок
канцлера і великого коронного гетьмана Яна Замойського Анджей
Замойський.

Реформи були проголошені на так званому конвокаційному сеймі у
травні-червні 1764 р., якому надано статус конфедерації – тобто для
прийняття рішень не вимагалось одноголосності, достатньою була більшість
голосів.

Отож, у першу чергу прийнято рішення обмежити вкрай шкідливе для
держави, “патологічне”, за висловом самих же польських
науковців-дослідників, застосування liberum veto [2, с. 477]. Зовсім,
правда, цей принцип не ліквідували: він і надалі повинен був
застосовуватись тільки при вирішенні питань державного устрою,
компетенції державних структур, шляхетських привілеїв, податків.

З інших питань, зокрема економічного характеру, достатньою була
більшість голосів на сеймі. Посли сейму були звільнені від обов’язку
безумовно дотримуватись інструкцій своїх сеймиків, якщо ті розходилися з
думкою сеймової більшості.

Велике значення мало утворення нових загальнодержавних колегіальних
органів – коронної і литовської скарбових (фінансових) комісій,
військових комісій і ін., які повинні були дбати не тільки про суто
фінансові чи (відповідно), військові справи, а й про розвиток
комунікацій, транспорту, промисловості, торгівлі тощо.

Згодом сейм вперше уклав (на 1768 р.) бюджет країни, передбачивши статті
доходів і видатків. Далі ліквідовано внутрішні мита, впорядковано єдину
систему мір і ваг, проведено (у 1766 р.) монетарну реформу [4, с. 136].

У релігійному питанні теж наступили певні демократичні переміни. В
1768 р. настав період, правда дуже короткотривалий, рівноправ’я у
публічно-правовому аспекті і особистих відносинах іновірців з
католиками.

Іновірців – лютеран, кальвіністів, православних (але не євреїв і
магометан) допущено до зайняття державних посад (урядів), депутатських
функцій та ін. Але, після Барської конфедерації (1768–1772 рр.) знову
настав період всіляких обмежень прав іновірців.

Реакція щодо проведення реформ як у самій Польщі, так і у сусідніх
державах, які пильно стежили за розвитком подій у цій країні, була
неоднозначною. Далеко не усі політичні кола Польщі, угруповання і діячі
підтримали реформи, вважаючи їх наступом на давні демократичні,
“республіканські” традиції і права шляхти.

Не бажали зміцнення Польщі і її сусіди, у першу чергу царська Росія. З
приводу дискримінації православних російський посол М. Репнін погрожував
війною. Власне під тиском Росії і реакційних магнатсько-шляхетських кіл
у 1768 р. сейм прийняв так звані Кардинальні закони, якими підтверджено
основні права і привілеї польського дворянства, зафіксовані у попередніх
законодавчих актах, починаючи з Генріхівських артикулів 1573 р.
Зазначено, що цих прав і привілеїв ні тепер, ні у майбутньому не можна
зменшувати, ущімлювати і змінювати – “хіба що у бік їх розширення”
[2, с. 480-481].

Закони зберегли й “золоту шляхетську вольність” – liberum veto, правда,
зазначивши, що воно може не застосовуватись щодо господарсько-фінансових
питань. Це означало крах реформ конвокаційного сейму. Правда, шляхті
заборонено карати своїх підданих смертю та ін. Власне цими законами
іновірцям надано певні громадянсько-політичні права.

Росія виступила гарантом Кардинальних законів, як і спокою, стабільності
та неподільності Речі Посполитої. Стабільності і спокою, однак не
встановлено, бо частина магнатів і шляхти під гаслом необхідності
захисту католицької віри і давніх звичаїв створила у місті Барі на
Поділлі конфедерацію, скеровану проти короля і Росії. Її підтримала
Франція і Туреччина. Деякі польські дослідники вважають її “масовим
патріотичним і релігійним рухом”, що позитивно вплинув на “зростання
політичної свідомості шляхти, що боролась за незалежність” [4, с. 139].

Але Барська конфедерація призвела до громадянської війни у Польщі,
великого хаосу, до масових актів насильства і грабунку, зокрема над
українським населенням Правобережної України, що викликали народне
повстання – Коліївщину. Конфедерати проголосили детронізацію короля
С. Понятовського і спочатку добились певних військових успіхів. Але на
прохання польських властей у Польщу були надіслані російські війська під
командуванням генералів П. Апраксіна і О. Суворова. До серпня 1772 р.
конфедерати зазнали поразки. Багато шляхти загинуло в боях, понад 10
тис. заслано в Сибір, маєтності повстанців конфісковано [3, с. 234].

Політичні результати конфедерації були сумні. Посилився вплив Росії на
Польщу, а у Росії – позиції тих правлячих кіл, які вважали, що Річ
Посполиту, як розсадник самоволі і хаосу у Європі, слід як державу
ліквідувати.

У 1772 р. могутні сусіди Польщі – Росія, Пруссія і Австрія здійснили
анексію частини польської території – відбувся перший поділ Польщі. Вона
втратила близько третини території і населення. До Австрії, до речі,
відійшла уся Галичина, а згодом (у 1774 р.) – ще й Буковина (відібрана
від Туреччини). Скликаний 19 квітня 1773 р. у Варшаві надзвичайний сейм
при присутності у столиці російських, австрійських і пруських військ
більшістю голосів схвалив умови поділу.

У подальшому у відповідності з постановами Варшавського сейму, який
працював (з перервами) з квітня 1773 р. по квітень 1775 р., було
проведено ще кілька важливих реформ. Зокрема, створену так звану
Едукаційну комісію, яка виконувала функції міністерства освіти
(1773 р.), а на 1775 р. припадає початок діяльності Постійної ради –
вищого виконавчого органу держави, тобто фактично уряду, у складі
короля, який її очолював, і 36 послів парламенту, обраних по-половині
кожною з палат (посольською палатою та сенатом). Рада поділялася на
функціонально подібні до міністерств департаменти (скарбу, військовий,
поліції, юстиції,зовнішніх справ і ін.) [2, с. 482].

Хоч рада в цілому робила для держави корисні справи, централізувала
систему управління, але залежність від царських властей призвела до її
непопулярності серед патріотичних кіл населення.

У 1775 р., під кінець своєї діяльності, сейм постановив доповнити
Кардинальні закони. Обмежено права так званих дисидентів (іновірців),
які втратили, зокрема, можливість бути сенаторами і міністрами, а у
посольській палаті їх число обмежено до трьох осіб; на королівський
престол не можна було обирати іноземця, а тільки особу з “династії
Пястів, родовитого шляхтича і землевласника”. З метою ліквідувати
можливість встановлення спадковості трону синів і внуків попереднього
короля обирати королем не належало, хіба що перед цим пройшло панування
двох інших правителів.

У 1780-х роках у Речі Посполитій відбувались докорінні зміни у
суспільно-політичних настроях. Появилось значне коло діячів, які рішуче
виступали за проведення нових державно-політичних реформ. Серед них
можемо виділити Станіслава Сташіца і Гуго Коллонтая, кількох публіцистів
– Ф. Єзерського, Ю. Вибіцького і ін.

Ідея проведення державних реформ набирала все більшої популярності.
Правда, проти них виступила Росія. На зустрічі з польським королем, яка
відбулася у травні 1787 р. у Каневі, Катерина II прямо заявила, що “для
Росії немає ні потреби, ні користі, щоб Польща стала дієздатною”
[3, с. 238].

6 жовтня 1788 р. у Варшаві відкрився сейм, згодом названий Великим або
Чотирирічним. Він справді став історичним. Скликаний як звичайний, тобто
на два роки (з шеститижневим терміном засідань), він фактично,
враховуючи складність завдань і проблем, які йому довелось вирішувати,
діяв протягом чотирьох років. Вийшла цікава і нестандартна ситуація:
оскільки восени 1790 р. строк повноважень цього сейму минув, але чимало
винесених на його розгляд питань розглянено не було, то новообрані
місцевими сеймиками посли до посольської палати об’єднались з
попередніми, і надалі засідали разом. Це було зроблено для того, щоб
довести до кінця реформаторський курс, узятий сеймом 1788 р. У
подвоєному складі посольської палати сейм діяв до кінця травня 1792 р.

Щоб забезпечити прийняття рішень більшістю голосів, сейм функціонував як
конфедерація. На ньому протистояли одне одному два угруповання –
реформаторське (“патріотичне”) і консервативне (“старошляхетське”).
Перше з них чисельно поступалося другому, але перевершувало його
активністю. У своїй діяльності “патріоти” спиралися на підтримку
реформаторського курсу Пруссією, яка штовхала поляків проти Росії, що, у
свою чергу, противилась реформам і налаштовувала проти них
“старошляхетське” угруповання [3, с. 239].

У складі сейму після його поповнення налічувалось 509 осіб – 354 послів
у посольській палаті і 155 сенаторів.

Сейм ще у 1788 р. утворив комісії для опрацювання проектів законів щодо
реформи системи управління країною, про місцеві сеймики, міське
управління і ін. Проекти цих законів на тривалий час стали предметом
обговорення на сеймі. Відповідні закони були прийняті тільки у
травні-жовтні 1791 р.

Одним з найважливіших став конституційний закон від 20 жовтня 1791 р.
“Про державний устрій обох народів” (польською і литовською). Цим
законом ліквідовано федеративний устрій Речі Посполитої, встановлений
Люблінською унією 1569 р. Польща стала унітарною державою. Окремі
(паралельні) державні органи Корони Польської і Литви оголошено
ліквідованими, належало утворити єдині, центральні.

Вирішено утворити 100-тисячну армію, керівництво якою відібрано у
проросійськи налаштованих гетьманів і передано створеній сеймом
Військовій комісії (такої чисельної армії, зазначимо, Польщі через брак
коштів не вдалось створити).

Сейм ухвалив щорічно збирати з землевласників так звану “вічисту офіру”
(пожертву) у вигляді п’яти- та десятивідсоткового податку з доходів,
відповідно, духовних і дворянських землеволодінь, а також створити на
місцях цивільно-військові “комісії порядку” у складі представників від
шляхетського стану, обраних на сеймиках [3, с. 240].

Проте, найважливішим законодавчим актом, прийнятим після довгого
обговорення Чотирирічним сеймом 3 травня 1791 р. був “Закон про
управління” (Ustawa Rz?dowa), тобто перша Конституція Польської держави.
Прийнята вона була доволі специфічно. Отож, остаточне обговорення
проекту Конституції було призначене на 5 травня. Вона мала б замінити
Генрихівські артикули, Кардинальні права та інші, видані у різний час,
конституційні закони. Правда, консервативні посли сейму завзято
виступали проти прийняття будь-яких кардинальних нововведень.
“Патріоти”, становлячи у посольській палаті меншість, скористалися з
того, що більшість “старошляхетців” роз’їхались на пасхальні канікули,
перенесли засідання на 3 травня. Вони вирішили домогтися схвалення
проекту Конституції, в чому їх підтримав багатотисячний натовп, що
оточив королівський замок у Варшаві, в одному з залів якого проходили
засідання сейму, та навіть частково розмістився на галереях залу.

В цей історичний день у сенаторському залі зібралось 185 послів і
сенаторів, у тому числі 6 (з 14-ти) єпископів. Після підсумкового
обговорення (було кілька виступів “проти”) переважною більшістю голосів
присутніх послів і сенаторів (засідання палат проходило спільно) проект
Конституції в цей же день – 3 травня 1791 р. – було схвалено. Король тут
же склав присягу на вірність Конституції. Потім усі посли і сенатори
відправились на чолі з королем у придворний костел Св. Яна, де всі знову
склали присягу. Тим самим, Конституція була санкціонована ще й
католицьким Костелом [4, с. 147].

Правда, опозиційні депутати 4 травня склали на руки голови посольської
палати Ст. Малаховського протест щодо правомірності прийняття
Конституції. Його підписало 28 осіб. Але 5 травня, коли знову зібрався
увесь парламент, більшість присутніх депутатів не приєдналася до
опозиціонерів, тобто схвалила Конституцію, і з 5-го травня вона вступила
у дію. Цього ж дня парламент прийняв Декларацію представницьких станів,
у якій зазначалось, що “всі давні і теперішні права, які суперечать
нинішній Конституції, відміняються”. Впертих противників Конституції
оголошено бунтівниками і зрадниками вітчизни, яких належить судити на
сеймовому суді. Сейм зобов’язав органи виконавчої влади організувати
приведення до присяги “суди і військо”. З нагоди прийняття Конституції
привітав і благословив короля і польський народ Римський Папа Пій VI
[4, с. 148].

Конституція 1791 р. складається з вступу, 11 статей (артикулів) і трьох
додатків, з яких два були зазначеними вище законами про сеймики і міста.

У вступі після перерахування усіх титулів польського короля,
зазначається, що як він сам, так і посли сейму та сенатори, “цінуючи
понад життя і особисте щастя… зовнішню незалежність і внутрішню свободу
народу”, бажаючи “заслужити благословення та вдячність поколінь
теперішніх і майбутніх… ухвалюємо, теперішню конституцію і декларуємо її
як святу і непорушну, аж до часу, коли народ з власної волі та у рамках,
передбачених правом, не захоче визнати потребу зміни будь-якої статті”
[7, с. 55].

Стаття I зветься “Панівна релігія”. Нею проголошена “свята
римо-католицька віра з усіма її правами”. Перехід від панівної релігії
до будь-якого іншого віросповідання категорично заборонявся –
загрожувало суворе покарання за віровідступництво. Разом з тим у країні
проголошувалась і гарантувалась “свобода віри” та “урядова опіка у
проведенні обрядів”, але на підставі відповідного законодавства.

Наступні три статті стосувались суспільного ладу країни і врегульовували
правове становище шляхти, міщан і селян.

Отож, стаття II “Шляхта” підтверджувала домінуюче становище і політичну
гегемонію у країні шляхти. Всі попередні привілеї, свободи і прерогативи
шляхти, її домінанта в суспільному і приватному житті, отримані у
попередні часи – “від Казимира Великого … до Зигмунда Августа,
останнього з ягеллонської лінії”, у Конституції урочисто підтверджено,
забезпечено і визнано непорушними. Усю шляхту визнано між собою рівною,
притому “не лише стосовно клопотань про посаду та про виконання послуг
Батьківщині…, а й стосовно однакового використання привілеїв та
виключних прав, що служать шляхетському стану, понад усе ж права
особистої безпеки, особистої свободи та земельної і рухомої власності…
. Шляхту визнаємо першими охоронцями свободи та теперішньої Конституції.
Честь і гідність кожного шляхтича, його громадянський стан є єдиною
твердинею Вітчизни і наших свобод” [7, с. 57].

Однак, мусимо зазначити, що положення ст. II. про повну
соціально-політичну рівноправність усієї шляхти насправді не відповідало
реаліям. Так, у законі про місцеві сеймики, що був прийнятий сеймом 24
березня 1791 р. і який став складовою частиною Конституції, зазначалось,
що політичні права, зокрема, право голосу на виборах до місцевих
сеймиків (які, у свою чергу, обирали послів в посольську палату
загальнодержавного сейму) мали тільки шляхтичі-землевласники з річним
прибутком не менше 100 злотих, з 18 річного віку. Для пасивного
виборчого права віковий ценз встановлено у 23 роки, а кандидат у посли
повинен був виконувати якісь “публічні” обов’язки (громадські чи
державні) [6, с. 13].

Отож, безземельна і малоземельна шляхта (голота) була усунена від
політичного життя. Тим самим зменшився і вплив магнатів, які на сеймиках
використовували у своїх цілях численні голоси залежної від них
шляхти-голоти (“клієнтури”).

Стаття III Конституції називається “Міста і міщани”. Вона дуже коротка і
стосується тільки королівських міст. У ній підтверджується устремління
забезпечити міські права “для цілісності спільної Батьківщини”, а також
основні засади прийнятого сеймом 17 квітня 1791 р. закону “Наші вільні
королівські міста у державах Речі Посполитої”. Нагадаємо, він теж став
складовою частиною Конституції.

Отож, власникам і володільцям нерухомостей у цих містах надано привілеї,
якими до цього часу користувались тільки дворяни. А саме, право:
1) особистої недоторканності (тобто заборона затримання чи ув’язнення
без рішення суду); 2) набуття землі; 3) зайняття нижчих адміністративних
і судових посад в усіх органах державного управління і судах, доступу до
адвокатури, отримання нижчих офіцерських звань в усіх родах військ, крім
шляхетської кавалерії; 4) можливість отримання багатими міщанами і
міською інтелігенцією, що зароджувалась, дворянських звань (що вказувало
на спроби залучити верхівку міщан у ряди дворянства) [2, с. 291].

????¤?$????k?жно іноземного походження – купці, багаті ремісники,
лікарі, адвокати – яких таким чином власті намагались заохотити обрати
Польщу своїм постійним місцем проживання.

Положення Міського закону 1791 р. могли поширюватися і на
приватновласницькі міста, якщо цього забажали їх власники. Деякі магнати
це справді зробили, зокрема, маршалок (голова) посольської палати Ст.
Малаховський, який надав своєму містечку Бялачову статус вільного міста
[2, с. 291].

Стаття IV – “Селяни”. Вони увесь час за часів Речі Посполитої були
підданими короля, дворянства, духовенства – тобто залежними від своїх
панів людьми, кріпаками. З ними, з їхніми інтересами, гідністю, правами
(таких майже не існувало, або ж вони були надзвичайно обмеженими)
привілейовані стани не рахувалися. Проте часи змінилися, бо Європа, а з
нею і Польща вступили в добу конституціоналізму. До того ж американська
Декларація незалежності 1776 р., а вслід за нею французька Декларація
прав людини і громадянина (1789 р.) проголосили невід’ємні, належні
людині від природи, Бога права: на життя, свободу, рівність, прагнення
до щастя, власність і ін.

Ці засади знайшли певний, хоча й дуже обмежений відбиток і у польській
Конституції. Ось як у ній пишеться про селян: “Люд селянський, який є
джерелом найбільших багатств країни і який становить найчисельнішу
частину народу, і є також найдійовішою силою, із справедливості,
людяності та християнського обов’язку, а також із наших інтересів…
приймаємо під опіку права та влади” [7, с. 58]. Правда, усі попередні
угоди, укладені поміщиками з “громадою чи з кожним мешканцем села
окремо” зберігали свою чинність і надалі становили “спільний та взаємний
обов’язок”, що підпадав під захист державної влади. Тобто особиста
залежність селян від поміщиків, їх численні повинності залишалися.
“Селяни, – писалося у Конституції, – не можуть усувати жодних
маєтностей, повинностей, обов’язків, аніж це було передбачено угодами,
укладеними чи довічно, чи тимчасово, і ці угоди підлягатимуть строгим
зобов’язанням. Таким чином намагаємося забезпечити нащадків з усіма їх
маєтностями та селянами… ” [7, с. 58-59].

Разом з тим проголошувалася “цілковита свобода” для прибулих з-за
кордону іммігрантів, а також тих осіб, які попередньо виїхали (чи
втекли) з країни, а тепер бажали повернутися. Їм гарантувалася й свобода
у виборі місця проживання й господарської діяльності.

Отож, становище польського селянства й далі залишалося важким, певну
користь йому приніс хіба що виданий у квітні 1792 р. закон про продажу
королівських помість. Він забезпечував селянам, що проживали на цих
землях, права вічного спадкового землекористування і особисту свободу
[1, с. 292].

Хоч поділ на стани Конституція й зберегла, але, разом з тим, у ній, як і
в інших законах, появилося нове поняття “народ”, яким стали визначати не
тільки шляхту, як це було раніше, але також міщан та селян. Відступ від
попередньої формули “шляхетський народ” повинен був, за задумом авторів
Конституції, наблизити до шляхетства інші суспільні верстви,
сконсолідувати їх усіх. Це положення достатньо чітко зафіксоване в XI-ій
статті Конституції (вона стосується збройних сил країни): “Народ повинен
сам себе охороняти від нападів та зазіхань на цілісність. Тому усі
громадяни є охоронцями національної суверенності та свобод. Армія – це
ніщо інше, як упорядкована сила, зібрана з загальної сили народу”
[7, с. 71].

Що стосується засад державно-політичного устрою, то тут, як вважають
польські дослідники, відбулися кардинальні зміни. Вони обумовлювались
очевидними на той час для прогресивних державних діячів Польщі
недоліками в організації і діяльності державний властей. Щонайменше від
середини XVII ст., коли у 1652 р. вперше голосом одного посла було
зірвано результати праці всього Вального сейму, щораз частіше наступав
параліч парламенту шляхетської Речі Посполитої. Сейм, наділений
надзвичайно широкою компетенцією, через відоме liberum veto фактично
часто був позбавлений можливості приймати потрібні і важливі для країни
рішення. До того ж посольська палата, складена з послів від місцевих
сеймиків, які представляли інтереси регіональної шляхти і були зв’язані
посольськими інструкціями з боку цієї шляхти, теж доволі часто не могла
добитись одностайності у прийнятті рішень. Крім того, з приводу не
результативної роботи сейму стало зростати значення земських і повітових
сеймиків, до компетенції яких переходили питання правотворчості. Все це
аж ніяк не сприяло зміцненню Польської держави, а навпаки – її
послабленню.

Отож, у статті V дається визначення публічної влади, що було, з одного
боку, оригінальним витвором польської політичної думки того часу, а з
другого – використано досвід європейських політичних вчень.

У Конституції декларувалось, що “всяка влада у людському суспільстві
витікає з волі народу”. Таке формулювання відповідало теорії Ж.Ж. Руссо
про суверенітет народу. Правда, у польських політичних умовах це
означало не більше, ніж домінанту дворянського сейму. При визначенні
засад державного устрою країни в основу його побудови взято теорію
розподілу властей Ш. Монтеск’є – так як вона була сформульована у його
праці “Дух законів” – на законодавчу, виконавчу і судову.

Законодавча влада (стаття VI), як і попередньо, вручалась становому
представницькому органу – сеймові. Правда, впроваджено суттєві
модифікації (у порівнянні з попередніми) у форми діяльності цього сейму.

Збережено двопалатну структуру сейму, який продовжував діяти у складі
посольської ізби (на чолі з виборним маршалком) і сенату (очолював
король). Посольська ізба мала налічувати 204 послів, обраних місцевими
сеймиками. Крім того, в цій палаті повинні були засідати 24 представники
від міст, що обиралися на окружних зборах міст. Це був крок вперед у
порівнянні з попереднім часом, коли міста свого представництва у сеймі
взагалі не мали, але крок дуже несміливий, половинчастий. Твердити це
дають нам такі підстави: представники міст не мали статусу рівноправних
з шляхетством послів; вони не мали права вирішального голосу, а лише
голос дорадчий, та й то лише у справах стосовно міст, торгівлі й
виробництва.

Другою палатою сейму був сенат. Він налічував 132 особи і традиційно
складався з усіх воєвод, каштелянів, міністрів і єпархіальних єпископів.
Всі вони входили до складу сенату за посадою. Сенат, у порівнянні з
посольською ізбою, відігравав другорядну роль. Очолював його король.

Сейм повинен був збиратися раз на два роки. У разі потреби скликалися
надзвичайні його засідання. Засідання сейму (звичайні і надзвичайні)
скликав король. Сейм міг збиратися і без короля, якщо останній не
скликав його. Тоді сейм міг бути скликаний маршалком посольської ізби.
Це мало місце й тоді, коли виникала потреба у надзвичайній сесії, а
король цього не робив.

Компетенції сейму були дуже широкі, причому основною ланкою щодо
прийняття законів і рішень, “святинею законодавства” була посольська
ізба.

Конституція називає (ст. VI) дві основні сфери законодавчої діяльності,
в яких домінували думка і рішення посольської ізби.

Перша сфера охоплювала “загальні питання”, до яких Конституція відносила
“права конституційні, цивільні, кримінальні і стосовно встановлення
вічних податків”. Пропозиції щодо вирішення цих питань надходили від
імені короля до воєводств, земель та повітів для розгляду і через
інструкції місцевим послам повідомлялись посольській ізбі. Ці інструкції
остання брала до уваги “у першу чергу”, але приймала рішення самостійно,
більшістю голосів. Далі проект надходив до вищої палати – сенату, де теж
приймалось рішення більшістю голосів. Якщо позитивного рішення сенат не
приймав, то проект повертався у посольську ізбу, де проходило повторне
голосування. Воно було остаточним, завершальним і схвалення сенату уже
не вимагало [7, с. 60-61].

До другої сфери компетенції сейму належали справи війни і миру, питання
тимчасових податків, грошового обігу, отримання публічних позик,
присвоєння дворянських титулів та різних нагород, визначення державних
витрат – постійних та надзвичайних, остаточної ретифікації торговельних
та союзних угод, різних дипломатичних актів та документів, схвалення
виконавчих посад та інших питань, що стосуються національних потреб.
Пропозиції щодо необхідності прийняття рішень по цих питаннях надходили
від короля до посольської ізби і їх належало розглянути першочергово.
Після обговорення, питання ставилось на голосування, у якому спільно
приймали участь посли і сенатори. Рішення приймалося більшістю голосів.

Як зазначалось, сейм збирався на сесії звичайні (сейм ординарийний) раз
у два роки, але, згідно Конституції, він “завжди мусить бути
напоготові”. Раз на 25 років скликався ще так званий “конституційний
сейм” – для можливих змін, доповнень Конституції чи прийняття важливих,
конституційного характеру, рішень. Але і тут думка сенату не зв’язувала
посольську ізбу. Коли питання стосувалось не надто важливих проблем, а
також стосовно контролю над урядом, то їх обговорення і голосування по
них проводились спільно, тобто обома палатами разом. Сенатори, крім
того, не мали права законодавчої ініціативи. Отже, можемо зробити
висновок, що політична роль польської магнатерії впала, відступила на
другий план. Це одна з характерних рис Конституції.

В останніх абзацах цієї статті міститься рішуче засудження інституту
liberum veto і конфедерацій, які “суперечать духові цієї Конституції,
призводять до падіння уряду і нищать суспільство”, а також
підкреслюється дуже важливе положення про те, що посли, хоч і обрані на
місцевих сеймиках “законним шляхом та за потребами народу… вважаються
представниками усього народу, відображаючи всезагальну довіру”
[7, с. 62].

Доволі серйозні зміни Конституція внесла в правове положення монарха
(ст. 7-ма, яка називається “Король, виконавча влада”) і уряду.

До найважливіших змін належить віднести ліквідацію вільних виборів
короля, що мало згубні наслідки для країни, підтверджені багатовіковою
історією, призводило до гострої конфронтації між різними магнатськими
угрупуваннями і підтримуючою їх шляхтою. Отож, встановлено засаду
спадковості трону у межах династії. У випадку вигаснення правлячої
династії належало обрати родоначальника наступної династії.

Далі. Конституція увела засаду невідповідальності монарха, переклавши її
на уряд. Тому кожен акт короля повинен був скріпити своїм підписом
відповідний міністр, який і відповідав за даний акт (система
контрасигнатури). У зв’язку з тим, як висловились законодавці, що
“король сам нічого не вирішує”, тому й не може “за ніщо перед народом
відповідати” [7, с. 64].

І ще одне нововведення стосовно короля мало місце. Він був виведений зі
складу сейму як окрема структура (сейм з часу свого виникнення мав три
структурні частини – король, сенат і посольська ізба).

Король тепер очолював виконавчу владу – уряд, що отримав назву Сторожа
законів. До його складу, отже, входили король – як голова уряду; примас
– глава католицького духовенства; голова комісії народної освіти і пять
міністрів – поліції, два канцлери – один як міністр внутрішніх справ,
другий – як міністр закордонних справ, один з гетьманів – як військовий
міністр, і один з підскарбіїв – як міністр фінансів. Кандидатури
міністрів підбирав і пропонував сеймові на затвердження король.
Затверджував їх і звільняв з посади сейм. Встановлено термін діяльності
Сторожі законів – два роки. До складу уряду входили ще двоє осіб з
дорадчим голосом – спадкоємець трону (для ознайомлення з державними
справами) і маршалок посольської ізби (для забезпечення зв’язку сейму з
урядом).

Сейм міг відправити у будь-який момент у відставку як увесь уряд, так і
окремого міністра – для цього потрібно було 2/3 голосів на об’єднаному
засіданні обох палат сейму.

Отож, конституція увела форму парламентарної монархії, яка полягала у
встановленні відповідальності уряду і міністрів за свою діяльність перед
парламентом.

Конституція встановила завдання та основні засади діяльності уряду. У
ній записано: “Жодна форма правління без дієвої виконавчої влади не може
існувати. Добробут народу залежить від справедливих законів, результат –
від їх виконання. З досвіду відомо, що занедбування цієї суті правління
наповнило Польщу нещастями. Тому забезпечуємо вільному польському
народові право встановлення законів (сеймом – автор) та право нагляду
над усією виконавчою владою, а також право вибору урядовців до
магістратур…” [7, с. 62-63].

Уряд був зобов’язаний “строго наглядати за законами і їх виконанням”,
йому “мають підкорятися усі магістратури”, до його компетенції належало
також “спонукання магістратур, що не виконують наказів та таких, що
забувають свої обов’язки” [7, с. 63].

Але виконавча влада не могла встановлювати, ані тлумачити закони,
накладати податки та стягнення, брати державні позики, міняти порядок
розподілу доходів державної скарбниці, оголошувати війну та укладати
мир, укладати дипломатичні акти. Їй дозволялось лише вести тимчасові
переговори з іншими державами, вирішувати певні тимчасові й поточні
справи у потребах безпеки та спокою в державі, про які вона мусила
прозвітувати на найближчому засіданні сейму.

Повертаючись до особи короля, Конституція встановила, що “у Польщі
королюватиме обранець саксонський Фридерик Август…, наступником якого
на польському троні буде його нащадок чоловічої статі – старший син”.
Якщо б потомства чоловічої статі у короля не було, то “лінію, яка
продовжує династію, мав би почати чоловік, обраний для дочки нинішнього
короля за згодою об’єднаних станів” [7, с. 64].

Таким чином, уведення у Конституцію чіткого порядку спадкування престолу
ліквідовувала нищівну для країни боротьбу за трон, яка неодноразово мала
місце у минулому. Зазначалось, що король “не повинен бути самодержцем, а
головою та батьком народові”.

Усі законодавчі та інші правові акти, рішення трибуналів, судів,
магістратури монети й печатки “мусять іти з королівським ім’ям”. Король
мав право помилування щодо засуджених до смертної кари, крім засуджених
за державну зраду. До компетенції короля належало також, крім
керівництва діяльністю уряду, “вище розпорядження збройними
національними силами під час війни, призначення військових
командирів…, патентування офіцерів та призначення урядовців,
призначати єпископів і сенаторів згідно правил, як і міністрів”.

На засіданнях уряду “рішення короля, після вислуховування усіх думок,
повинно бути вирішальним, аби єдина воля була у виконанні закону”. Тому
й кожне рішення. Сторожі законів приймалося від імені короля і ним же
підписувалося.

“Як доповнення для ефективнішого функціонування виконавчої влади, –
зазначалось у Конституції, – виділяємо окремі комісії, що мають зв’язок
із Сторожею законів і повинні їй підкорятися. Комісари до цих комісій
будуть обиратись сеймом”, але не з числа його послів. Комісій було
чотири – освіти, поліції, армії, фінансів. На місцях належало утворити й
аналогічні воєводські комісії. Утворення і діяльність цих комісій, на
чолі яких стояли обрані сеймом міністри (але не ті, що входили до складу
Сторожі законів), згодом призвело до різних колізій між ними і урядом
[4, с. 489].

Що стосується місцевих органів адміністрації і самоуправління, то
Конституція докладно цього питання не регламентувала.

Отож, територіальна (місцева) адміністрація традиційно базувалася на
засадах земського і міського самоуправління. Від 1789 р. у воєводствах,
землях і повітах місцеве управління здійснювали відповідні
цивільно-військові комісії. Вони складались з обраних на два роки
місцевими сеймиками комісарів (з середовища землевласницької шляхти). У
1791 р. склад цих комісій був доповнений представниками міст. Вони,
згідно Конституції, повинні були діяти у тісному звязку і у
підпорядкуванні відповідних центральних виконавчих комісій. Продовжували
діяти й місцеві сеймики – воєводські, земські і повітові.

Королівські міста мали своє самоуправління. Його обирали міщани, що
володіли нерухомістю, терміном на два роки (міські ради і їх виконавчі
органи на чолі з бургомістром).

Стаття VIII Конституції присвячена судовій владі. Судову владу оголошено
відокремленою від законодавчої і виконавчої, а виконуватись вона мала
окремими органами, “що призначаються та обираються з цією метою”.
Зазначено, що “вона повинна бути настільки близькою до потреб на місцях,
аби кожна людина могла знайти для себе справедливість, а злочинець
відчував над собою грізну силу державних властей” [7, с. 68].

Судовими органами були:

1) Суди першої інстанції для кожного воєводства, землі і повіту, що
обиралися на відповідних сеймиках. Вони розглядали цивільні і
кримінальні справи усіх вільних людей, у тому числі шляхти та усіх інших
землевласників. Апелювати на їх рішення і вироки можна було до головних
трибуналів, “які будуть у кожній провінції і складені з числа осіб,
обраних на сеймиках” [7, с. 68].

2) Конституція забезпечувала усім містам “судові юрисдикції згідно
закону нинішнього сейму про вільні королівські міста”.

3) Для кожної провінції зберігалися референдарські суди у справах
вільних селян.

4) Збережено й надвірні, асесорські, реляційні та курляндські суди.

5) Цивільно-військові (або виконавчі) комісії “матимуть свої суди з
питань, що належать до їхньої компетенції”.

6) Крім судів у цивільних та кримінальних справах для усіх станів,
“існуватиме найвищий суд – сеймовий, до якого при відкритті кожного
сейму обиратимуться особи”. До компетенції цього суду “належатимуть усі
виступи проти народу та короля”.

У кінці цієї статті сейм записав, що „даємо розпорядження скласти нові
кодекси права цивільного і кримінального” [7, с. 69].

Стаття IX Конституції була присвячена питанням регентства, стаття X –
вихованню королівських дітей (вони для нас не представляють особливого
інтересу), а стаття XI – “Національним збройним силам”. У ній, як ми
зазначали вище, стверджувалося, що в армії повинні служити всі вільні
громадяни, “які є охоронцями національної суверенності та свобод…, а
“військо повинне стерегти кордони та спокій у державі, бути головним її
щитом” [7, с. 71].

Ось такою була, в загальних рисах, польська Конституція 3 травня 1791 р.
Ця дата стала однією з найважливіших дат у польській державно-політичній
історії. В умовах 90-х років XVIII ст. діяльність і рішення
Чотирирічного сейму означали перелом в політичному устрої держави і
початок періоду історичних державних реформ. Польща стала конституційною
парламентарною монархією, створено засади нового правопорядку, недарма
цей період в державницькій історії країни названо у польській літературі
“устроєм Третього травня”.

Не дивлячись на певну обмеженість Конституції (збереження прав і
привілеїв шляхти, особистої залежності селян та ін.), вона істотно
вплинула на розвиток польського суспільства, надихала патріотичні кола
на боротьбу за незалежність, закарбувалася в його пам’яті, виявом чого є
щорічне відзначення 3 травня як національного свята, назви вулиць майже
в усіх містах країни та інше.

Література

Бардах Ю., Леснодорский Б., Пистрчак М. История государства и права
Польши. – М.: «Юрид. лит-ра», 1980.

Gorski G., Salmonowicz S. Historia ustrojow Pa?stw. – Warszawa: WP Lexis
Nexis, 2001.

Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. – Львів: Льв. нац. ун-т ім. Ів.
Франка, 2002.

Kallas M. Historia ustroju Polski X-XX w. – Warszawa: Wyd. Naukowe PWN,
2003.

Korobowicz A., Witkowski W. Historia ustroju i prawa polskiego
(1772–1918). – Zakamycze, 2002.

Korobowicz A., Mojak R., Skrzyd?o W. Zarys dziejow konstytucjonalizmu
polskiego. – Lublin: Wyd. Uniw. Marii Curie Sk?odowskiej, 1996.

Konstytucja 3 maja 1791 roku. – Warszawa: Wyd-wo sejmowe, 2001.

Конвокаційний сейм – такий, що міг приймати конституційні закони, що не
вимагали санкції короля. Такі сейми скликалися переважно в часи
безкоролів’я, встановлювали засади і час вибору короля та ін.

Один з противників Конституції, посол Я. Сухожевський, наприклад,
заявив, що він сам Конституції не читав, але зі слів інших знає, що вона
суперечить польським вольностям і свідчить, що Польща стає на шлях
революції, як і Швеція (де 1789 р. теж була прийнята Конституція), чого
не слід допустити.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *