Актуальні питання формування української моделі відновного правосуддя (реферат)

Реферат на тему:

Актуальні питання формування української моделі відновного правосуддя

Історія відновного правосуддя в Україні бере свій початок з 2003 року,
якщо, звичайно, не брати до уваги традиційні форми розв’язання
конфліктів у дорадянський період часу.

Саме в 2003 році вперше в Україні почала розвиватися практика реалізації
програм відновного правосуддя: спочатку Українським Центром Порозуміння
на базі Дарницького районного суду, а потім і іншими організаціями, які
приєдналися до руху за відновне правосуддя, як у Києві, так і в регіонах
України. Це такі організації, як Дитячий Християнський Фонд, “Віра в
майбутнє”, м. Івано-Франківськ, Агентство регіонального розвитку
«Гармонія», Червоногвардійський район, АР Крим, Луганська обласна група
медіації, м. Луганськ, Молодь за демократію, м. Харків, Львівська міська
асоціація посередників у справах родини, Одеська обласна група медіації.

Під програмою відновного правосуддя ми маємо на увазі будь-яку програму,
що використовує відновний процес або націлена на досягнення відновного
результату, як це позначено в резолюції Економічної й Соціальної Ради
ООН від 24 липня 2002 року про основні принципи застосування програм
відновного правосуддя. «Відновний процес», у свою чергу, означає
будь-який процес, при якому потерпілий, правопорушник і інші члени
громади, на яких вплинув злочин, активно спільно беруть участь у
вирішенні проблем, що виникли через злочин, за допомогою нейтральної й
незацікавленої третьої сторони. Такий процес може включати медіацію,
сімейні конференції, винесення рішення й кола правосуддя.

«Відновний результат» означає угоду, яка досягнута в результаті
відновного процесу, що, як правило, включає відшкодування збитків,
суспільні програми або інші програми, відповідні дії, призначені для
відновлення потерпілого і громади та реінтеграції потерпілого і
правопорушника.

На початковому етапі подібні програми в Україні ставили перед собою
завдання формування довіри з боку системи правосуддя, встановлення
партнерських відносин, розробки механізмів взаємодії та, в остаточному
підсумку, відповіді на питання: чи реальні програми відновного
правосуддя в Україні? Звичайно, ще дуже рано судити про те, якими можуть
і повинні бути ті моделі програм ВП, які будуть рекомендовані до
подальшого розвитку й впровадження в практику на Україні. Відповідь на
це питання дасть детальна оцінка експериментальних моделей. Однак, як
можна судити з виступів, що пролунали із цієї трибуни, відповідь на
основне питання початкового етапу вже є: програми відновного правосуддя
в Україні реальні, вони задовольняють потреби потерпілих і
правопорушників і вимагають подальшого розвитку і впровадження.

Якщо ми приймаємо цю точку зору, то наступним етапом має бути пошук
відповідей на питання, що дозволять представити остаточний вигляд
української моделі відновного правосуддя. Як би не хотілося деяким
громадським організаціям назавжди залишитися в експериментальному полі,
що допускає розмаїття форм, механізмів і процедур, робота в правовому
полі вимагає конкретного й чіткого їхнього закріплення в законодавстві.
Без цього подальший розвиток відновного правосуддя буде суттєво обмежено
експериментальними площадками та залежати переважно від особистої
мужності суддів і прокурорів, ініціативи громадських організацій і
донорських грошей.

Основне коло актуальних завдань, що потребують рішення, для подальшої
інституціоналізації ВП в Україні обкреслено темами секційних засідань
конференції: 1) зміст програм відновного правосуддя; 2) можливі форми
їхньої реалізації і 3) необхідна нормативно-правова база.

Безумовно, кожна із трьох вищезгаданих тем гідна проведення окремої
конференції і виділення достатньої кількості часу для обговорення. Ми
сподіваємося, що наша конференція, як мінімум, ініціює цей процес і
дасть поштовх подальшим обговоренням даної проблематики в наукових і
професійних колах.

I. Яке ж коло питань постає для обговорення теми “зміст програм
відновного правосуддя”?

У різних країнах програми відновного правосуддя по-різному враховують
інтереси потерпілих і правопорушників. Це дає можливість говорити про те
на кого в першу чергу орієнтована програма відновного правосуддя. У
деяких випадках (як, наприклад, в Австрії й Данії) програми більше
орієнтовані на захист інтересів потерпілої сторони, в інших випадках
(особливо, якщо мова йде про неповнолітніх) на правопорушника. Є такі
програми, які прагнуть зберегти баланс і дотримати, на скільки це
можливо, принцип рівноваги, з огляду на інтереси всіх учасників процесу.
Якщо прогнозувати перспективи в Україні, то в єдиній статті
кримінального кодексу, де мова йде про примирення між потерпілим і
правопорушником (№46, КК) зазначені наслідки для правопорушника, але не
для потерпілого. Ось досить показова думка одного із суддів, з ким нам
довелося обговорювати цю тему:

«Судова система [України] сьогодні більше захищає державу, ніж
потерпілого, займаючись відновленням порушених прав чи звичаєвих норм
суспільства. Органи дізнання й слідства, прокуратура, суди, адвокати —
усі займаються правопорушником. І часто здається, що правопорушник
найбільше постраждав, його починають жаліти. У той же час усі забувають
про потерпілого, він часто не відчуває, що його захищають, хоча він
дійсно потребує підтримки».

На наш погляд було б доцільно спробувати відновити порушений баланс,
обговоривши перспективи офіційного закріплення програм ВП у
нормативно-правовій базі України.

Наступне, не менш важливе питання: статус програми ВП у системі
правосуддя. Чи є програма ВП альтернативою, доповненням або частиною
офіційної системи?

Багато в чому відповідь на це питання залежить від того, наскільки
кардинальним є зміна парадигми, висловлюючись мовою Говарда Зера, —
тобто наскільки серйозно ми готові змінити наш погляд на завдання
правосуддя і відповідно змінити характер цього правосуддя: з карального
на відновний. У тих країнах, де відбулися досить серйозні зміни уявлень
про завдання й підходи системи правосуддя до злочину, ми можемо
спостерігати такі приклади, як Форуми Громадського правосуддя (Community
Justice Forums) у Канаді або сімейні конференції в Новій Зеландії.
Основною ознакою таких програм є факт передачі повноважень по винесенню
рішення про наслідки злочину самим учасникам злочину, а також родині і
громаді. Прийняте ними рішення потім затверджується суддею. Правда, у
Канаді судді нам розповідали, що іноді вони трохи зм’якшують рішення,
винесені громадою, які, на їхній погляд, мають тенденцію до зайвої
суворості. Хоча в багатьох випадках, особливо в сімейних конференціях,
результат програми залишається без змін і втілюється в життя без змін.
Також важливо відзначити, що варіант, коли ВП є частиною системи, що
реагує на злочини, також передбачає й можливість поновлення слухання
справи в суді у випадку невиконання домовленостей. Це ж стосується й тих
випадків, коли програма ВП починає діяти з ініціативи поліції або
прокурора й справа може бути закрита після примирення сторін
(потерпілого, правопорушника, членів громади).

Є, однак, приклади й протилежної ситуації, коли програми відновного
правосуддя співіснують паралельно з офіційним кримінальним покаранням.
Нерідко трапляються ситуації, коли досягнувши угоди з потерпілою
стороною, покаявшись і відшкодувавши збитки, правопорушник на довершення
одержує вирок, що нічим не відрізняється від того, який би він одержав і
не взявши на себе реальну відповідальність за скоєне, як відзначав у
своїй доповіді «Відновне правосуддя — гігантський стрибок чи лише ще
один інструмент системи карного правосуддя?» дослідник з Норвегії Стурла
Фалк (Sturla Falk). Доповідь пролунала на третій міжнародній конференції
Європейського Форуму Медіації Жертв і Кривдників і Відновного
Правосуддя, що проходила у Будапешті 14 — 16 жовтня 2004 р. На думку
доповідача, подібна ситуація, коли правопорушник, начебто б двічі
відповідає за вчинене, спочатку перед потерпілим і громадою, а потім
перед державою, може мати негативні наслідки з погляду виправлення
правопорушника.

У нашій ситуації ми скоріше ближче до другого варіанта, ніж до першого,
хоча вже зараз ніщо не заважає програмам примирення в деяких випадках
стати альтернативою карному правосуддю в справах стосовно неповнолітніх.
Так, наприклад в 105 статті передбачений такій захід виховного
характеру, як відшкодування нанесеного матеріального збитку, а також
багато інших, які часто можна зустріти в угодах, укладених на медіації.

До змістовної складової моделі відновного правосуддя відноситься також і
питання “На які види правопорушень (і правопорушників) орієнтована
програма?” Іншими словами: хто і з якими статтями обвинувачення може
бути скерований на програму примирення? На жаль, наш кримінальний кодекс
передбачає наслідки примирення сторін переважно в тих справах, які вкрай
рідко зустрічалися в нашій практиці експериментальних моделей. Як
правило, неповнолітні, на яких, на думку суддів і координатора програми,
процедура медіації може вплинути, обвинувачуються по статтях, що не
мають відношення до правопорушень невеликого ступеня тяжкості. При цьому
суд у даному випадку може врахувати наслідки примирення сторін тільки
враховуючи статтю 66, ч.2, як обставину що зм’якшує покарання.

Дуже важливим, безумовно, є питання відмінностей у підходах і
можливостях програми стосовно повнолітніх і неповнолітніх
правопорушників.

Закордонний досвід свідчить, що сенс у законодавчому закріпленні
можливості передачі справи в програму відновного правосуддя на будь-якій
стадії карного процесу є. Практика показує, що більша частина справ у
таких країнах як Польща, Бельгія, Канада та ін. попадає до медіатора з
ініціативи прокурора або поліції. Таким чином, питання про стадії
карного процесу та наслідки програм відновного правосуддя також вимагає
обговорення й нормативного закріплення.

Цей перелік питань, напевно, не є вичерпним, але він дозволить почати
обговорення змістовної частини програм ВП, що, по великому рахунку, вся
зводиться до відповіді на основне питання: для чого програми відновного
правосуддя?

II. Продовжуючи тему актуальних питань, ми неминуче приходимо до питання
про форми, які можуть приймати такі програми. По-перше, відразу хочу
обмовитися, що в цьому випадку нам здається передчасним ухвалювати
рішення щодо якогось конкретного різновиду програм ВП, а саме медіації
(прямої чи непрямої), сімейної конференції або кіл правосуддя. Вже зараз
наш досвід показує (і ми знаходимо тому підтвердження в закордонній
практиці), що зазвичай різні ситуації вимагають різного підходу й
найбільш ефективною буде та програма, що зможе запропонувати
диференційований підхід до злочину, залежно від особистості
правопорушника й потерпілого. Відразу варто помітити, що ефект програми
значно збільшується при наявності гарного зв’язку процедури примирення з
реабілітаційними програмами, особливо тими, які максимально втягують у
процес громаду, родину, школу, так зване найближче соціальне оточення.

Питання, безпосередньо пов’язане з попереднім, це — які агентства,
організації можуть надавати такого роду послуги (проведення програм
примирення)? З одного боку, в нас існує досить розвинена мережа центрів
соціальних служб для молоді, які, здавалося б, можна зобов’язати
«займатися відновним правосуддям», або, наприклад, створити спеціальні
відділення при Службах по справам сім’ї та молоді, як це зробили при
комісії у справах неповнолітніх у місті Ураї, що в Росії. Але в такого
рішення крім очевидних переваг будуть і серйозні недоліки. Перший –
програми відновного правосуддя неможливо проводити в силу обов’язку або
з примусу, оскільки формальне відношення ведучого до процесу губить його
докорінно, перетворюючи всі добрі наміри в цинічний і марний фарс.
Другий – коли програму відновного правосуддя проводить державний
чиновник, губиться живий зв’язок з громадою, що є таким важливим для
реабілітації правопорушника. Саме тому в Канаді та в Англії, наприклад,
функції проведення програм покладають на громадські організації. Також
перспективними можуть бути приналежність таких програм до служби
пробації (якої поки що теж не існує в Україні офіційно, а тільки у
вигляді, знову таки, експериментальних програм) і, можливо, судовим
структурам, наприклад інституту судових вихователів, що теж поки існує
скоріш тільки на папері.

Безпосередньо пов’язане з вищезазначеним і таке питання: чи повинні
ведучі програм примирення (медіатори) бути професіоналами? Тобто
отримувати регулярну зарплату, як наприклад шкільні психологи, або бути
добровольцями і одержувати разові винагороди за кожну проведену справу,
як, наприклад, у Польщі та США.

В обох випадках негайно виникає наступне питання: хто має оплачувати
послуги посередників? Закордонний досвід свідчить, що й тут
відзначається велике розмаїття. Фінансування програм ВП беруть на себе
такі інституції: держава; місцеві органи влади; система правосуддя;
донорські й благодійні організації. Відповідь на це питання, вочевидь,
тісно пов’язана з тим, які організації надають послуги, але дуже
важливо, щоб при ухваленні рішення фінансові міркування не переважили
здоровий глузд і питання змістовного характеру. Нам здається, що
заслуговує на увагу ще не дуже розповсюджений російський досвід, де
офіційне існування таких програм у тому ж Ураї стало можливим завдяки
фінансуванню з міського бюджету. За твердженням Болкової С.Л.,
заступника голови Комісії у справах неповнолітніх і з захисту їхніх прав
м. Урая, це стало можливим завдяки тому, що місцева адміністрація
зацікавлена в профілактиці молодіжної злочинності й змогла побачити
прямий зв’язок між діяльністю Ювенальної служби, яка проводить програми
відновного правосуддя, і зниженням числа повторних правопорушень.

У даний момент нам вбачається можливим закріпити положенням основні
вимоги до професійної підготовки й кваліфікації посередників/ведучих
програм і до організацій/ програм (у випадку їхнього незалежного
існування, наприклад, при судах). Питання ж щодо самих організацій, які
безпосередньо будуть надавати такі послуги, варто залишити відкритим,
дозволивши практиці самій внести корективи й підказати розумне рішення.
Однак, це не означає, що ми не бачимо необхідності обговорювати ці
питання й шукати найкращі варіанти відповідей…

III. Нарешті, не останнє значення має питання необхідної
нормативно-правової бази і багато хто схильний ставити це на перше місце
(мовляв, коли в законі буде написано, тоді й з’явиться реальна
практика). На нашу думку, такий підхід є неправильним, хоча б з тієї
причини, що для того щоб щось закріплювати в законі, треба добре уявляти
собі, що і як працює. Є достатньо прикладів, коли закон прийнятий
Верховною Радою не проходить перевірки практикою й стає мертвим законом,
що не має шляхів і засобів реалізації. Однак на даному етапі видається
можливим, і навіть необхідним, формальне закріплення самої можливості
існування таких програм і практики примирення потерпілого й
правопорушника (за участі незалежного й нейтрального посередника) у
Кримінальному-Процесуальному Кодексі.

Подальша розробка нормативних документів і положень (або окремого
закону), які будуть регламентувати діяльність програм відновного
правосуддя повинна здійснюватися паралельно з оцінкою й аналізом
реалізації експериментальних моделей впровадження програм ВП на базі
декількох модельних судів, прокуратури й відділень міліції. Таким чином,
група експертів мала б можливість порівняти декілька найбільш
перспективних моделей і, зробивши необхідні висновки, запропонувати вже
перевірені практикою рекомендації до подальшого застосування програм ВП
і їхньому нормативному закріпленню.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *