Правове регулювання міжнародних автомобільних перевезень (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

Правове регулювання міжнародних автомобільних перевезень

ПЛАН

1. Основні документи, які регулюють міжнародні автомобільні перевезення

1.2. Міжнародні договори про міжнародні автомобільні перевезення

3. Митна конвенція про міжнародне перевезення вантажів

4. Особливості правового регулювання міжнародних автомобільних
перевезень в межах України

Список використаної літератури

1. Основні документи,

які регулюють міжнародні автомобільні перевезення

Основним документом в автомобільних перевезеннях є товаротранспортна
накладна (Road Way Bill), що виконує функції: договору перевезення;
товаророзпорядчого документа; розписки перевізника. Зміст відомостей, що
вказуються в накладній, визначається Конвенцією про договір міжнародного
перевезення вантажів автомобільним транспортом (КДПВ) від 1956 p.,
учасником якої був СРСР.

Накладна складається відправником у чотирьох примірниках (два — для
перевізника і по одному — для продавця і покупця), підписується
відправником і перевізником. Після прибуття вантажу для розвантаження до
покупця останній повинен зазначити час прибуття автомобіля під
розвантаження та відбуття з розвантаження, підписати накладну і
поставити свою печатку.

Автотранспортом можуть здійснюватися збірні перевезення від різних
вантажовідправників різних товарів або партій товарів. Якщо вантаж має
бути завантажений на кілька транспортних засобів або потрібно перевезти
різні вантажі чи партії вантажів, складається стільки накладних, скільки
транспортних засобів використовується або скільки вантажів або партій
вантажів перевозиться.

Автомобільні тарифи встановлюються в розрахунку за перевезення однієї
тонни вантажу залежно від відстані і можуть передбачати певні надбавки,
знижки і штрафи з установленої суми.

Крім автотранспортної накладної, із вантажем відправляють
товаророзпорядчі документи: пакувальний лист, відвантажувальні
специфікації, сертифікати якості й інші документи, необхідні для ввозу
товару в країну покупця та перетинання транзитних країн.

1.2. Міжнародні договори

про міжнародні автомобільні перевезення

На початку XX століття міжнародні автомобільні перевезення
регламентувала Конвенція про врегулювання авторуху між країнами,
встановлення технічних вимог до автомашин у міжнародному сполученні,
прав управління автомобілем, уніфікації сигналів на автошляхах (Париж,
1926). Поширення міжнародних автомобільних перевезень призвело до
розробки Конвенції про шляховий рух та до Протоколу про дорожні знаки і
сигнали (Женева, 19 вересня 1949 р.)- До них приєдналися відповідно
майже 100 та 50 держав. Колишній СРСР також був їх учасником з 1959 p.
Вказані акти чинні у редакції від 8 листопада 1968 p. Сьогодні вони
відомі за назвами: Конвенція про шляховий рух та Конвенція про дорожні
знаки і сигнали. Підписані від імені України 8 листопада 1968 р. та
схвалені 25 квітня 1974 p., вони стали чинними для України відповідно з
21 травня 1977 р. та б червня 1978 p.

Умови договору міжнародного автомобільного перевезення вантажів між
європейськими державами визначає Конвенція про договір міжнародного
перевезення вантажів (інакше: КДПВ або ЦМР), підписана у Женеві 19
травня 1956 p. Вона стала чинною з 2 липня 1961 p., а сьогодні діє у
редакції від 5 липня 1978 р. До певної міри норми цієї Конвенції мають
риси наступності щодо норм Конвенції про шляховий рух від 19 вересня
1949 p. Конвенція про договір міжнародного перевезення вантажів була
прийнята з метою уніфікації умов, що регулюють міжнародне перевезення
вантажів автотранспортом, зокрема щодо документів, які застосовують для
перевезення, а також відповідальності перевізника.

Згідно з вказаною Конвенцією для здійснення автотранспортного
перевезення укладається єдиний договір навіть у випадку його реалізації
кількома перевізниками. Послідовні перевізники мають право укладати
угоди між собою. Але умови цих угод не повинні відхилятися від положень
єдиного договору та зазначеної Конвенції. Інакше вони вважатимуться
недійсними. Наприклад, недійсною вважається зміна умов страхування на
користь перевізника.

Кожен з перевізників відповідає за здійснення усієї операції
перевезення. Другий і наступні перевізники стають сторонами у договорі
перевезення на умовах, зазначених у відвантажувальній накладній. У цьому
випадку позов у зв’язку з втратою, пошкодженням чи затриманням доставки
вантажу може бути пред’явлений тільки до першого перевізника,
останнього, або до того, який здійснював контроль над вантажем, коли
сталася його втрата, пошкодження чи затримання у доставці. Винятки
становлять випадки пред’явлення зустрічного позову чи, застосування
заліку. Можна пред’явити позов одночасно до кількох перевізників.
Відповідальність, згідно з вимогами Конвенції, ґрунтується на принципі
вини. У разі неможливості встановити винну особу збитки відшкодовують
усі перевізники пропорційно. Якщо один з перевізників є
неплатіжоздатним, його частку повинні сплатити інші перевізники.

Конвенція передбачає, що договір перевезення вантажу автотранспортом
підтверджується накладною на перевезення вантажу, яка засвідчує
прийняття вантажу перевізником. Накладна не вважається оборотним чи
товаророзпорядчим документом. Відсутність накладної чи її дефект не
повинні впливати на дійсність договору. Накладна складається у трьох
екземплярах. Перший вручається відправнику, другий додається до товару,
третій залишається у перевізника. Іноді накладну складають у чотирьох
екземплярах, два з яких залишаються у перевізника. Накладну підписують
відправник та перевізник. При доставці для розвантаження покупцю, він
вказує час прибуття автомашини для розвантаження і вибуття після
розвантаження, підписує накладну і засвідчує підпис печаткою. Вантаж
видається зазначеному в ній отримувачу.

Якщо до перевезення подається різноманітний або поділений на партії
вантаж, чи перевезення здійснюють різні транспортні засоби, як
продавець, так і перевізник мають право вимагати окрему накладну на
кожний транспортний засіб, кожен вид чи партію вантажу. У накладній на
міжнародне перевезення зокрема вказують: місце і дату її складання;
назву та адресу відправника й перевізника; місце і дату прийняття
вантажу до перевезення; місце його передачі отримувачу; назву та адресу
отримувача; прийняте позначення характеру вантажу і спосіб його
упаковки, а у випадку перевезення небезпечних вантажів — їх звичайно
визнане позначення; кількість вантажних місць, їх маркування та номери;
вагу вантажу брутто або кількість вантажу, виражену в інших одиницях
виміру;

витрати, пов’язані з перевезенням (провізна плата, митні збори,
додаткові та інші витрати, зроблені з моменту укладення договору до
здачі вантажу); відомості, необхідні для виконання митних та інших
формальностей. У випадку необхідності накладна може містити вказівки про
заборону перевантаження; витрати відправника; суму накладного платежу,
що підлягає відшкодуванню при здачі вантажу; оголошену вартість вантажу
та суму, що відповідає особливій зацікавленості у своєчасній доставці
вантажу; інструкції відправника перевізнику стосовно страхування
вантажу; узгоджений сторонами строк виконання перевезення; перелік
документів, переданих перевізнику. Сторони договору перевезення можуть
передбачити у накладній й інші вказівки, якщо визнають їх необхідними.

До автотранспорту накладної відправник додає необхідні документи.
Наприклад, пакувальні листи, відвантажувальні специфікації, сертифікати
якості, інші документи, необхідні для проходження товаром митного
контролю. Відправник повідомляє й іншу інформацію на вимогу перевізника.

Відправник має право розпоряджатися вантажем, зокрема, вимагати від
перевізника призупинити транзит, змінити місце призначення вантажу чи
передати його іншій особі, не вказаній у накладній. Ця інша особа не має
права призначати іншого вантажоодержувача. Але відправник не може
здійснювати зазначеного права, якщо другий екземпляр накладної вже
вручено конкретному вантажоодержувачу чи одержувач вимагає від
перевізника на підставі своєї квитанції надати йому другий екземпляр
накладної та вантаж. Одержувач має право розпоряджатися вантажем з
моменту оформлення накладної, якщо відправник застеріг про це у
накладній.

Якщо обставини перешкоджають доставці вантажу після його прибуття до
пункту призначення, перевізник зобов’язаний запитати у відправника
інструкції щодо наступних дій. У разі відмови одержувача прийняти
вантаж, відправник має право розпорядитися ним без надання першого
екземпляра накладної, однак, незалежно від відмови вантажоодержувач може
вимагати видати вантаж до моменту отримання перевізником протилежних
інструкцій від продавця.

Відповідно до норм Конвенції перевізник відповідає, якщо вантаж втрачено
повністю або частково чи заподіяно шкоду в період з моменту прийняття
вантажу до перевезення і до моменту його доставки, а також у результаті
затримання доставки. Перевізник завжди відповідає, якщо: втрата,
пошкодження чи затримання в доставці викликані несправністю
транспортного засобу; мала місце неправомірна поведінка чи недбалість
особи, у якої транспортний засіб було орендовано, або службовців
транспортної організації.

Перевізник звільняється від відповідальності, якщо доведе, що втрата,
збитки чи затримання доставки вантажу виникли у результаті:
неправомірних дій чи недбалості позивача; вказівок позивача, які не
пов’язані з неправомірними діями чи недбалістю перевізника; недоліків
вантажу, що зумовлені його специфічними властивостями; настання
обставин, яких перевізник не міг уникнути, і наслідків, яких він не міг
відвернути. В останньому випадку перевізник повинен довести
розсудливість своїх дій та неможливість уникнення шкоди.

Прикладом, який засвідчує винність перевізника є такий. Перевізник, який
поставляв партію взуття з Мілана в Англію, припаркував вантажний
автомобіль на стоянці для вантажних автомобілів у Мілані, котра не мала
охорони, щоб пообідати із своїм напарником. До єдиної стоянки з охороною
треба було діставатись автомобілем 2 години. Здійснення такої поїздки
означало б порушення інструкцій, отриманих перевізником. Незважаючи на
увімкнену охоронну сигналізацію, машину з вантажем викрали. Суд визнав
перевізника винним, оскільки збитків, на його думку, можна було
уникнути, встановивши почергову охорону автомашини на неохоронюваній
стоянці.

Втратою вантажу вважається, зокрема, його доставка протягом 30 днів з
моменту спливу узгодженого строку доставки, а якщо такий строк не
встановлений, — протягом 60 днів з моменту прийняття вантажу
перевізником. Часткова втрата, пошкодження або затримання вантажу не
означає, що його безумовно слід доставити.

Про втрату чи пошкодження вантажу одержувач повинен повідомити
перевізника. Факт приймання вантажу є доказом того, що вантажоодержувач
отримав вантаж у стані, описаному в накладній. Якщо у накладній не
зазначено умов, який стан повинен мати вантаж при його отриманні
перевізником, то, як правило, презюмується його належний стан, а також
непошкодженість упаковки, відповідність маркування й номерів вантажу
відомостям, вказаним у накладній.

Компенсація перевізником збитків, завданих повною чи частковою втратою
вантажу, обмежена максимальним розміром. За незбереження вантажу
максимальна відповідальність перевізника сягає 25 золотих франків за 1
кг ваги брутто (ст. 23 КДПВ). Крім того, перевізник повністю відшкодовує
витрати, пов’язані з перевезенням, мито тощо. У випадку затримання
доставки вантажу розмір відшкодування збитків обмежується витратами на
перевезення, якщо позивач може довести, що йому заподіяно таку шкоду.
Норми Конвенції передбачають умови компенсації за затримання в доставці
вантажу.

Конвенція містить перелік спеціальних ризиків, які звільняють
перевізника від відповідальності. Наприклад, використання відкритих (без
брезентового покриття) вантажних машин, якщо це було узгоджено у
накладній. Відповідальність перевізника усувається або обмежується, якщо
позовні вимоги випливають з цивільного позадоговірного правопорушення
(делікту), а не з порушення договору.

Строк позовної давності з договору перевезення складає 1 рік. При
умисному заподіянні шкоди або при такому невиконанні обов’язків, яке
відповідно до законодавства, діючого в місці знаходження суду чи
арбітражу, прирівнюється до делікту, вчиненого з умислом, позовна
давність складає 3 роки. Цей строк починається: а) у випадку часткової
втрати, пошкодження або затримання доставки вантажу — з дати доставки;

б) у випадку повної втрати — з тридцятого дня після спливу узгодженого
строку чи якщо максимальний строк не встановлений — із шестидесятого дня
з дати прийняття вантажу перевізником; в) у всіх інших випадках — після
спливу 3 місяців з моменту укладення договору. Позовному порядку передує
пред’явлення письмової претензії до перевізника. Якщо перевізників
декілька, позивач повинен повідомити того з них, до якого він має намір
заявити позов.

У Женеві 5 лютого 1978 p. держави-учасниці згаданої Женевської КДПВ 1956
p. уклали Протокол до цієї Конвенції. У ньому по-іншому трактується
розмір відповідальності, зазначений у згадуваній ст. 23 КДПВ.
Встановлено, що розмір відповідальності не може перевищувати 8,33
розрахункових одиниці за 1 кг відсутньої ваги брутто. Вказана стаття
доповнена нормами, у яких роз’яснено поняття та застосування
розрахункової одиниці. Нею вважають одиницю спеціальних прав
запозичення, яка визначається Міжнародним валютним фондом (далі — МВФ).
Вказаний розмір розрахункової одиниці перераховують у національну валюту
держави, суд якої розглядає справу на підставі вартості цієї валюти у
день винесення рішення або у день, визначений домовленістю сторін.
Виражена у одиницях спеціальних прав запозичення, вартість національної
валюти держави, що є членом МВФ, обчислюється у відповідності з методом
оцінки, який використовує МВФ для своїх операцій та угод на час їх
вчинення. Якщо держава не є учасницею вказаної організації, для
обчислення застосовують метод, встановлений державою, у якій
відбувається таке обчислення.

Якщо національне законодавство держави, що не є членом МВФ, унеможливлює
обчислення, держава у момент ратифікації чи приєднання до Протоколу до
КДПВ або згодом може заявити про застосування на своїй території
максимальної межі відповідальності, яка складає 25 розрахункових
одиниць. У такому випадку розрахункова одиниця відповідатиме 10/31 г
золота 0,900 проби. Перерахунок зазначеної суми у національну валюту
відбувається відповідно до національного законодавства зацікавленої
держави.

Прагнучи розвивати співробітництво у сфері міжнародних пасажирських
перевезень, за ініціативою європейських держав 5 грудня 1970 р. у
Берліні укладено Угоду про загальні умови виконання міжнародних
пасажирських перевезень автобусами. її норми застосовуються до
перевезень територіями хоча б двох договірних держав чи транзитом.
Домовлено, що питання, не врегульовані в Угоді, регламентуються
законодавством держави, територією якої здійснюється перевезення.
Питання, що виникають з договору перевезення і не врегульовані Угодою,
вирішуються відповідно до законодавства країни перевізника. Додаток до
Угоди за назвою: «Загальні умови виконання міжнародних пасажирських
перевезень автобусами (Загальні умови)» визначає порядок: здійснення
регулярних, маятникових та нерегулярних перевезень; видачі дозволів на
такі перевезення; заповнення заявки для видачі дозволу на перевезення
багажу та ручної поклажі, предметів, заборонених до перевезення;
передбачає норми стосовно автобусів та їх службового персоналу.

Перевізник відповідає за повну чи часткову втрату багажу, переданого
йому пасажиром до перевезення відповідно до норм Загальних умов. Розмір
відшкодування визначають згідно з оголошеною пасажиром цінністю багажу,
яка повинна бути виражена у валюті держави відправника і вказана у
багажному квитку (квитанції). Якщо цінність багажу не оголошена, розмір
відшкодування визначають за законодавством держави перевізника. Втрата
чи пошкодження грошей, коштовностей, цінних паперів чи інших особливо
цінних речей, наприклад, творів мистецтва, антикваріату, які є у багажі,
переданому до перевезення, відшкодовуються за тарифом, якщо пасажир
оголосив їх цінність.

За пошкоджений багаж перевізник зобов’язаний сплатити суму, на яку
зменшилася оголошена чи іншим обґрунтованим способом встановлена
вартість багажу. Проте відшкодування не може перевищувати суми, яку
належало б виплатити у разі втрати багажу.

Втраченим багаж вважається у випадку, якщо пасажир не отримав його
протягом 14 днів після дати витребування. Якщо втрачений багаж знайшовся
протягом одного року з дати його втрати, перевізник повинен докласти
зусиль для повідомлення про це пасажира. Протягом 30 днів після дати
отримання повідомлення пасажир має право вимагати видачі багажу у місці
його відправлення або у місці призначення перевезення за умови
повернення відшкодування, отриманого за цей багаж.

За втрату ручної поклажі перевізник відповідає тільки у випадку
доведення його вини. Відповідальність перевізника за втрату чи
пошкодження ручної поклажі, що сталися внаслідок експлуатації
транспортного засобу, настає згідно з законодавством його держави.

Серед міжнародних договорів є такі, що регулюють перевезення специфічних
вантажів, або таких, що вимагають спеціальних застережних заходів і
особливих умов при транспортуванні. Такою є, наприклад, Європейська
конвенція про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів від ЗО
вересня 1957 p., яка набула чинності 29 січня 1968 p. її учасницями є,
зокрема, Австрія, Англія, Бельгія, Іспанія, Італія, Люксембург,
Нідерланди, Польща, Португалія, ФРН, Франція, Швейцарія, Швеція.
Колишній СРСР у згаданій Конвенції участі не брав. Україна теж не бере у
ній участі.

До зазначених міжнародних договорів належить також Угода про міжнародні
перевезення харчових продуктів, що швидко псуються, і про спеціальні
транспортні засоби, призначені для цих перевезень від 1 вересня 1970 p.,
яка стала чинною 21 листопада 1976 p. До Угоди приєдналися Франція,
Іспанія, ФРН, колишній СРСР та деякі інші держави.

3. Митна конвенція

про міжнародне перевезення вантажів

Певною мірою особливості міжнародних автоперевезень регулюють міжнародні
договори, основний зміст яких спрямований на регламентацію митного
проходження вантажів. Наприклад, митний режим при перетині кордонів
європейських держав автотранспортом регулює Митна конвенція про
міжнародне перевезення вантажів із застосуванням книжки МДП від 14
листопада 1975 p. Вона є обов’язковою для України як однієї з
правонаступниць колишнього Союзу РСР, що було підтверджено у 1994 p.
Відповідно до її норм міжнародним документом, який застосовують для
автомобільних перевезень вантажів через митні кордони кількох держав без
їх перевантаження є Книжка Міжнародного Дорожнього Перевезення (далі —
Книжка МДП). Зазначений документ видає Асоціація, яка входить до складу
Міжнародного Союзу автомобільного транспорту, а в Україні — уповноважені
на це митні органи. Книжка МДП оформляється на кожен транспортний засіб
чи контейнер. Вона є дійсною для виконання одного перевезення.
Складається з 1 жовтого і 6,14 (при перетині більше двох кордонів) чи 20
(при перетині більше 6 кордонів) парних, що мають парні і непарні
номери, білих відривних листів. Кожен відривний лист теж складається з
2-х частин: першої —вантажного маніфесту, де описується вантаж, що
перевозиться, та другої — свідоцтва-сертифіката, де вказуються умови й
маршрут перевезення, накладені пломби чи розпізнавальні знаки.
Транспортні засоби пломбують на митниці, тому вони не підлягають митному
догляду на транзитних митницях. У разі тимчасового ввезення
транспортного засобу з застосуванням Книжки МДП та з позначенням «TIR»
не вимагається декларування на митниці цього транспортного засобу як
ввезеного майна.

4. Особливості правового регулювання міжнародних автомобільних
перевезень в межах України

Щодо міжнародних автомобільних перевезень в Україні використовуються:

— Європейська угода, що доповнює Віденську конвенцію про шляховий рух
1968 p., схвалена Україною 16 грудня 1974 p., чинна з 7 червня 1979 p.;

— Європейська угода, що доповнює Віденську конвенцію про дорожні знаки і
сигнали 1968 p., схвалена Україною 16 грудня 1974 p., чинна з 3 серпня
1979 p.;

— Європейська угода про міжнародні автомагістралі від 15 листопада 1975
p., схвалена Україною 9 листопада 1982 p., чинна для неї з 29 березня
1983 p.;

— Протокол про розмітку доріг від 1 березня 1973 р. до Європейської
угоди, що доповнює Конвенцію про дорожні знаки і сигнали 1968 p.,
схвалений Україною 15 березня 1984 p., чинний з 9 травня 1985 p.

Восьмого квітня 1999 p. Україна ратифікувала Конвенцію про міжнародні
автомобільні перевезення пасажирів і багажу, підписану 9 жовтня 1997 р.
у м. Бішкеку.

З багатьма державами Україна уклала двосторонні договори. Це, зокрема:

— Угода між Урядом України і Урядом Республіки Польща про міжнародні
автомобільні перевезення від 18 травня 1992 p.;

— Угода між Урядом України і Урядом Франції про міжнародні автомобільні
перевезення вантажів від 11 листопада 1992 p.;

— Угода між Урядом України і Урядом Республіки Білорусь про міжнародне
автомобільне сполучення від 17 грудня 1992 р. та Виконавчий протокол до
цієї Угоди від 16 грудня 1994 p.;

— Угода між Урядом України і Урядом Республіки Грузія про міжнародне
автомобільне сполучення від 13 квітня 1993 p.;

— Угода між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про міжнародне
автомобільне сполучення від 20 березня 1993 p.;

— Угода між Урядом Республіки Казахстан і Урядом України про міжнародні
перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом від 22 лютого
1993 p.;

— Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про міжнародне
автомобільне сполучення та Протокол до цієї Угоди від 20 березня 1995
p.;

— Угода між Урядом України та Урядом Королівства Іспанія про міжнародні
автомобільні перевезення від 16 червня 1995 p.;

— Угода між Урядом України та Урядом Румунії про міжнародне автомобільне
сполучення від 29 березня 1996 p.;

— Угода між Урядом України та Урядом Грецької Республіки про міжнародні
автомобільні перевезення пасажирів і вантажів від 11 листопада 1996 p.;

— Угода між Урядом України та Урядом Чеської Республіки про міжнародні
автомобільні перевезення від 1 липня

1997 p.;

— Угода між Урядом України та Урядом Республіки Вірменія про міжнародне
автомобільне сполучення від 1 липня

1998 p.

Схвалено й подано на ратифікацію Верховною Радою України Угоду між
Урядом України та Урядом Королівства Бельгія про міжнародне автомобільне
сполучення.

У двосторонніх угодах про міжнародні автомобільні перевезення за участю
України, як правило, визначено поняття:

«перевізник», «транспортний засіб», «перевезення за зачиненими дверима»
(«туристичні перевезення»), «регулярність» та «нерегулярність»
перевезень, «дозвіл» (документ на проїзд), «транзитні перевезення» тощо.
В угодах застережено сферу їх застосування (перевезення пасажирів,
вантажів, їх транзит тощо); порядок здійснення регулярних перевезень (за
визначеними маршрутами, згідно з розкладом руху, на підставі узгоджених
тарифів) та нерегулярних перевезень; обов’язкове страхування
транспортних засобів; завчасне обов’язкове страхування цивільної
відповідальності кожного автотранспортного засобу, який виконує
міжнародні перевезення; заборону певних видів перевезень, наприклад,
здійснюваних перевізником однієї з договірних держав між двома пунктами
у другій договірній державі чи деяких предметів, матеріалів, речовин.

Регулярні перевезення здійснюються на підставі дозволу-документа на
проїзд, що дозволяє в’їзд/виїзд автотранспортного засобу однієї
договірної держави на/з територію(ї) іншої держави або надає право на
проїзд транзитом через територію іноземної договірної держави. Дозволи
видаються на підставі встановлених квот. Для нерегулярних перевезень
дозвіл не є обов’язковим. У міжнародних договорах можуть передбачатися
випадки перевезень, на виконання яких дозвіл не потрібен. Наприклад,
рухомого майна при переселенні; матеріалів і предметів, творів
мистецтва, призначених для ярмарок, виставок, видовищ неторгового
характеру; обладнання, предметів, тварин, призначених для театральних,
музичних, спортивних, циркових та кіно- заходів і ярмарок; обладнання
для радіо, кіно-, фото- й телезйомок; покійних чи праху; пошти;
пошкоджених транспортних засобів; медичного обладнання та медикаментів
для надання допомоги при стихійних лихах та ін. Для виконання таких
перевезень достатньо перевізного документа країни, де зареєстровано
транспортний засіб.

Перевезення окремих видів вантажів, зокрема загальна вага або розміри
яких разом з транспортним засобом перевищують допустимі норми;
небезпечних тощо дозволяється за наявності спеціального дозволу. Його
отримання усуває необхідність у дозволі на звичайне перевезення.

Міжнародні договори можуть містити застереження про заборону перевезення
між державами, що домовляються, або транзит їх територіями окремих
вантажів, наприклад, зброї, боєприпасів, військового спорядження,
вибухових матеріалів та інших небезпечних чи шкідливих речовин.

Договори встановлюють вимоги до перевізних документів та їх
відповідності загальноприйнятим міжнародним зразкам, а також вимоги до
прав водія та реєстраційних документів на автотранспортний засіб. Норми
міжнародних договорів можуть визначати порядок здійснення платежів чи
умови звільнення від них або відсилати з цих питань до національного
законодавства держав. Наприклад, у договорах зазначено, що не
сплачуються мито та інші платежі за паливо, яке знаходиться в ємкостях,
встановлених на транспортних засобах згідно з інструкцією
заводу-виробника; мастильні матеріали у кількості, необхідній для
використання під час перевезення; запасні частини та інструменти,
тимчасово ввезені з метою ремонту пошкодженого транспортного засобу та
ін.

В угодах може зазначатися, що перевізники та екіпажі транспортних
засобів під час перебування на території іншої договірної держави
зобов’язані дотримуватися законів і правил, які діють на цій території,
у т. ч. правил перевезень та дорожнього руху. У разі порушення норм
національного законодавства чи міжнародних договорів до перевізника
застосовують заходи покарання, передбачені договорами. Водночас можна
застосовувати й санкції, встановлені законодавством держави, на
території якої сталося правопорушення.

Норми міжнародних договорів про автомобільні перевезення доповнюють
міжнародні угоди, які регулюють питання прикордонного, митного та
санітарного контролю. Для вирішення питань, не урегульованих цими
договорами, застосовується національне законодавство.

З метою виконання двосторонніх угод про міжнародні автотранспортні
перевезення договірні держави можуть приймати Виконавчі Протоколи,
створювати Спільні Комісії чи відкривати представництва на території
іноземної держави. Так, поруч з підписанням зазначеної міжурядової Угоди
за участю Казахстану та України було підписано Виконавчий Протокол про
застосування Угоди між Урядом Республіки Казахстан і Урядом України про
міжнародне автомобільне сполучення від 22 лютого 1993 р. У ньому
вказано, зокрема, центральні виконавчі органи (відповідні міністерства),
тлумачення термінів, використаних у міжнародній угоді, способи та умови
надання дозволів, строки їх дії.

Національне законодавство. Як зазначалося. Закон України «Про
підприємництво» вказує на необхідність отримання суб’єктами
підприємницької діяльності ліцензії на здійснення міжнародних, в т. ч.
автомобільних, перевезень. Метою ліцензування є, зокрема, дотримання
правил руху та екологічних вимог під час експлуатації автомобільного
транспорту. Згадуваною Інструкцією Міністерства транспорту України «Про
порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій

на здійснення внутрішніх й міжнародних перевезень пасажирів і вантажів
автомобільним транспортом» від 14 липня 1993 p. за № 178 встановлено,
зокрема, порядок видачі суб’єктам підприємництва згаданих ліцензій.
Наявність ліцензійної картки вимагається й Правилами дорожнього руху,
які затверджені постановою Кабінету Міністрів від 31 грудня 1993р.

Міністерство транспорту може делегувати функції щодо видачі документів
на право здійснення внутрішніх та міжнародних перевезень пасажирів і
вантажів автомобільним транспортом державним госпрозрахунковим
підприємствам — обласним та Автономної Республіки Крим бюро ліцензування
автомобільних перевезень (в країни СНД та Балтіі), а також Українському
бюро ліцензування автомобільних перевезень (в країни Європи та Азії). За
видачу ліцензій на здійснення міжнародних перевезень пасажирів і
вантажів автомобільним транспортом з громадян та юридичних осіб
стягується плата. Встановлено також плату за видачу ліцензійної картки
на кожний транспортний засіб.

З метою більш повного задоволення потреб населення у перевезеннях,
обмеження монополізму на ринку пасажирських автотранспортних послуг,
розвитку конкуренції між перевізниками усіх форм власності постановою
Кабінету Міністрів 2 листопада 1996 p. було затверджено «Порядок
проведення конкурсу на перевезення пасажирів автомобільним транспортом».
Відповідно до Порядку юридичні чи фізичні особи, які мають ліцензію на
право виконання пасажирських перевезень, у т. ч. міжнародних, можуть
взяти участь у конкурсі. Переможці конкурсу забезпечують виконання
необхідних обсягів та якість перевезень пасажирів на постійних
автобусних маршрутах. Конкурс щодо міжнародних перевізників готує
замовнику Мінтранс. Він може передати свої функції іншій організації з
видачею їй Свідоцтва на право проведення конкурсу на перевезення
пасажирів автомобільним транспортом. З переможцем конкурсу укладається
договір відповідно до Типового договору на перевезення пасажирів
автомобільним транспортом, який є додатком до вказаного Порядку. В
договорі зазначають сторони, предмет домовленості, права та обов’язки
замовника й перевізника, юридичні адреси сторін. Якщо автотранспортні
послуги здійснюються автобусами, то однією з умов договору є обов’язок
перевізника виконувати затверджений замовником розклад руху автобусів з
регулярністю не нижче 97 відсотків на міжнародних рейсах. У разі
невиконання зазначеної умови замовник зменшує дотацію перевізнику за
кожний відсоток зниження регулярності руху на певну кількість відсотків,
встановлену домовленістю сторін.

Як зазначалося, на регулювання питань, пов’язаних з міжнародними
перевезеннями, спрямовані й норми Статуту автомобільного транспорту
України 1969р. У ньому визначено, що до міжнародних належать перевезення
за кордон або з-за кордону. Статут встановлює основні умови перевезень
автомобільним транспортом вантажів, пасажирів, багажу і пошти, а також
взаємовідносини автотранспортних підприємств і організацій в Україні з
підприємствами і організаціями, що здійснюють перевезення іншими видами
транспорту, в частині їх здійснення (п. 2,5).

Національне законодавство України регулює питання отримання спеціального
дозволу на ввезення в Україну окремих видів речовин, матеріалів.
Наприклад, Порядок надання дозволу на ввезення пестицидів і
агрохімікатів іноземного виробництва, затверджений постановою Кабінету
Міністрів України від 4 березня 1996 p. встановлює умови, за яких
надається дозвіл, а також перелік документів, необхідних для вирішення
питання про його отримання.

Міжнародні автомобільні перевезення пасажирів територією України
здійснюють відповідно до Правил надання послуг пасажирського
автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів
України від 18 лютого 1997 р. У цьому акті встановлено, зокрема,
необхідність дотримання:

правил дорожнього руху; визначеного порядку організації перевезень;
особливих умов і правил, зазначених в ліцензії; прав та обов’язків
перевізника й пасажирів; порядку страхування та проведення прикордонного
і митного контролю, організації праці й відпочинку водіїв.

Законодавство України регулює питання спрощеного перетину митних
кордонів кількох держав міжнародним автотранспортом. Це, зокрема,
Положення про порядок допущення дорожніх транспортних засобів до
перевезень вантажів під митними печатками і пломбами із застосуванням
книжки МДП та Інструкція про порядок митного оформлення книжки МДП на
товари й інші предмети, котрі перевозяться між митницями з дотриманням
процедури МДП, що затверджені наказами Державного митного комітету
України від 6 березня 1995 p. Зазначені документи розроблені відповідно
до норм Митної конвенції про міжнародне перевезення вантажів із
застосуванням книжки МДП 1975 p.

Серед значної кількості національних актів, які регулюють митне
проходження вантажів, можна зазначити такі. З 1 лютого 1997 р. в Україні
почала діяти Інструкція про порядок застосування механізму фінансових
гарантій при транзитних перевезеннях підакцизних товарів, затверджена
наказом Держмиткому, Укрстрахнагляду, Мінтрансу і Мінфіну від 25 липня
1996р. за № 342/82/244/154-Б. Інструкція визначає, зокрема, перелік
документів, які власник вантажу або уповноважена ним особа надають
митниці на митному кордоні; порядок внесення грошової застави —
готівкової та безготівкової для резидентів та нерезидентів України;
умови та термін дії фінансових гарантій; встановлюється режим транзиту
вантажу при оформленні фінансових гарантій.

Норми постанов Кабінету Міністрів України, якими встановлюються митні
збори, а також Положення про надання митним органам України фінансових
гарантій щодо обов’язкової доставки товарів до митниць призначення,
затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1996 p.
сприяють, зокрема, дотриманню перевізниками умов транзиту, встановлених
українським законодавством.

Список використаної літератури

Международные перевозки грузов: нормативная база. — М., 1996.

Новиков Д. С. Транспорт в международных экономических отношениях. — М.,
1984.

Плушников К. И. Транспортно-экспедиторские операции. — М., 1997.

Саркисов С. В. Транспорт и его использование в условиях рынка. — М.,
1993.

Условия международных перевозок. — К., 1993.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *