Поняття і сутність менеджменту (реферат)

Поняття і сутність менеджменту.

План лекції

Поняття «менеджмент» і необхідність управління організаціями.

Менеджмент як вид професійної діяльності.

Еволюція управлінської думки.

Вступна частина.

Важко дати єдине абсолютно чітке та повне визначення поняття
«менеджмент». Функції, сфери, рівні менеджменту та ситуації у яких вони
реалізуються значно різняться між собою. Аби з’ясувати сутність
менеджменту на нього треба подивитись з різних точок зору:

— з філологічної;

— з емпіричної (практичної), тобто як виду професійної діяльності;

— з точки зору системи знань, тобто виникнення та розвитку науки
управління.

Все це визначає логіку викладання матеріалу в першій темі. Спочатку
з’ясуємо причини, які обумовлюють необхідність управління будь-якою
організацією. Далі розглянемо сучасні підходи до визначення поняття
«менеджмент». З’ясуємо, хто такі менеджери і чим їх діяльність
відрізняється від діяльності інших категорій робітників. І, нарешті,
розглянемо, як виникла і розвивалася наука управління.

Поняття “менеджмент” і необхідність управління організаціями

Для визначення діяльності з координації роботи людей на практиці
використовують різні поняття:

“управління”;

“менеджмент”;

“адміністрування”;

“керування” тощо.

“Управління” – найбільш загальне поняття. Воно поширюється на велике
коло різноманітних об’єктів, явищ і процесів, наприклад:

технічні системи;

господарські системи;

суспільні системи;

державні системи тощо.

“Менеджмент” – це поняття, яке використовують переважно для
характеристики процесів управління господарськими організаціями
(підприємствами).

“Адміністрування” – поширюється на управління державними установами або
для позначення процесів керування діяльністю апарата управління
підприємства.

“Керування” – поширюється на мистецтво тієї або іншої особи (менеджера)
впливати на поведінку і мотиви діяльності підлеглих з метою досягнення
цілей організації.

Отже, аби усвідомити сутність категорії “менеджемнт”, перш за все слід
з’ясувати, що таке організація, які цілі її діяльності і чому будь-якою
організацією потрібно управляти.

За визначенням Ч.Бернарда: “Організація — це група людей, діяльність
яких свідомо координується для досягнення загальної мети або спільних
цілей”.

Всі організації мають загальні для них характеристики.

1) всі організації використовують чотири основних види ресурсів:

— людські ресурси;

— фінансові ресурси;

фізичні ресурси (сировина, устаткування тощо);

інформаційні ресурси.

будь-яка організація є відкритою системою. Ресурси, які організація
використовує для виробництва продукції (надання послуг) вона забирає із
зовнішнього середовища. В свою чергу продукція, що виробляється
організацією також реалізується у зовнішньому середовищі. Отже
організація може існувати лише у взаємодії з оточуючим середовищем. Це
означає, що будь-яка реально існуюча організація є відкритою системою.

розподіл праці в організації. Якщо навіть дві людини працюють спільно
для досягнення єдиної мети, вони повинні розподілити роботу поміж собою.

Розподіл загальної роботи в організації на її складові частини
називається горизонтальним розподіленням праці. Результатом
горизонтального розподілення праці є формування окремих підрозділів
організації (відділів, цехів, виробництв, ділянок тощо).

Оскільки робота в організації розподіляється між окремими підрозділами
та виконавцями, хтось має координувати їх діяльність. Внаслідок цього
об’єктивно виникає необхідність у так званому вертикальному розподілі
праці, тобто в діяльності з координації роботи підрозділів та окремих
виконавців у середині підрозділів.

Діяльність з координації роботи інших людей в широкому розумінні і
становить сутність управління організацією.

Таким чином, необхідність управління об’єктивно виникає внаслідок
горизонтального та вертикального розподілу праці в організації. Оскільки
розподілення праці є загальною характеристикою діяльності будь-якої
організації, то всі організації потребують управління.

Глобальною метою діяльності будь-якої організації — є досягнення успіху.
Що ж таке успіх?

Організація вважається успішною, коли вона досягає поставлених перед
собою цілей. Складовими успіху при цьому виступають:

а) виживання, тобто можливість існування якомога довше;

б) результативність та ефективність.

Аби бути успішною впродовж тривалого часу, аби вижити та досягти своїх
цілей, організація має бути як ефективною, так і результативною.

За словами П. Дракера результативність є наслідком того, що робляться
потрібні слушні речі; а ефективність є наслідком того, що вірно
(правильно) створюються ці самі речі. Перше і друге є однаково важливим.

Якщо мета організації обрана правильно, це означає, що діяльність
організації задовольняє певну важливу, реально існуючу потребу
(створюються речі, на які є попит). Результативність у такому розуміння
— це щось невідчутне (на дотик), непомітне. Ефективність, навпаки, можна
вимірювати, передати кількісно. Відносна ефективність організації має
назву продуктивності і вимірюється як співвідношення вартісної оцінки
усіх виходів з організації та вартісної оцінки усіх входів в
організацію.

“Менеджмент” – це надзвичайно широке та багатомірне поняття. Для того,
аби краще усвідомити його сутність, на нього слід подивитись з різних
боків.

Етимологічно менеджмент походить від латинського слова “manus” – рука.
Початково це слово означало вміння дбайливо вести домашнє господарство,
майстерно володіти засобами праці, вправно працювати. З появою багатьох
видів роботи, з поглибленням спеціалізації виникла потреба в діяльності,
яка пов’язувала в єдине ціле роботу багатьох окремих виконавців.
Відповідно до цього трансформувався і зміст поняття “менеджмент”. Це
слово увібрало у себе всі чисельні вимоги до управління як до науки,
мистецтва ведення справ і стилю роботи.

Сучасний Оксфордський словник англійської мови тлумачить поняття
«менеджмент» не однозначно, а саме:

менеджмент — це спосіб, манера спілкування з людьми;

менеджмент — це вміння та адміністративні навички організовувати
ефективну роботу апарату організації;

менеджмент — це влада та мистецтво керування;

менеджмент — це органи управління, адміністративні одиниці, підрозділи.

Поміж менеджерів-практиків та вчених ще й досі не існує єдності поглядів
щодо сутності менеджменту:

перші вважають, що менеджмент — це професія орієнтована на практичне
використання. Головне тут — реальний результат, який забезпечується
накопиченим досвідом менеджера;

другі вважають, що менеджмент — це процес досягнення мети організації за
допомогою інших людей. Тому, головне для менеджера — це мистецтво
спілкування з людьми та керування ними;

треті вважають, що менеджмент — процес прийняття раціональних рішень.
Тому, головне завдання менеджера — це пошук оптимальних управлінських
рішень за допомогою математичних моделей та на основі використання
системи наукових знань.

В останні роки спостерігається певна конвергенція поглядів на те, що
ж таке менеджмент. У широкому розумінні менеджмент — це одночасно
система наукових знань, мистецтва та досвіду, втілених у діяльності
професійних управлінців для досягнення цілей організації шляхом
використання праці, інтелекту та мотивів поведінки інших людей
(див.рис.1.1.).

В діяльності всіх менеджерів, незалежно від функції, яку вони виконують,
посади, яку вони обіймають, галузі, у якій вони працюють, є дещо
спільне. Саме це спільне, загальне для діяльності всіх менеджерів і
становить фундамент науки менеджменту, складає її основи, які і є
предметом вивчення курсу “Менеджмент” як навчальної дисципліни.

При цьому слід зауважити, що знань теоретичних основ управління замало
для забезпечення ефективного функціонування тієї або іншої організації.
“Той, хто ставить діагноз за книгою, або намагається управляти, вивчивши
на пам’ять принципи менеджменту, рідко коли досягає успіху”.

Рис.1.1. Основні складові та сфери менеджменту присутнє дещо таке, яке
не піддається кількісному аналізу і яке прийнято називати мистецтвом
управління. Проте, це не означає, що управління здійснюється спонтанно,
стихійно, що менеджер покладається тільки на вдачу, інуіцію, власний
досвід. Мистецтво управління саме і є вмінням менеджера-практика
пристосувати досягнення науки управління до:

особливостей власного характеру;

особливостей підлеглих;

особливостей відповідної сфери бізнесу.

Таким чином, наука та мистецтво менеджменту не виключають, а доповнюють
одне одного. Мистецтво менеджменту завжди спирається на наукові знання,
які покладено в його основу.

У вузькому прагматичному плані сутність менеджменту краще за все
сприймається з позицій системного підходу.

Згідно теорії систем будь-яку організацію схематично можна представити
так (рис.1.2).

Рис. 1.2. Загальна системна модель організації

Робота менеджерів саме і полягає у тому, аби поєднати та скоординувати
використання зазначених ресурсів для досягнення цілей (елементів
виходу) організації. Як менеджери досягають цього? Вони це роблять у
процесі виконання чотирьох основних функцій менеджменту:

1) планування; 2) організацієїя; 3) керування; 4) контролю.

Отже, у вузькому розумінні менеджмент — це процес планування,
організації, керування та контролю організаційних ресурсів для
результативного та ефективного досягнення цілей організації.

Зазначені функції менеджменту виконуються у певній послідовності, яка й
утворює поняття «цикл менеджменту» (див.рис.1.3).

Рис.1.3. Цикл менеджменту

Слід зауважити, що такий підхід до розуміння циклу менеджменту зовсім не
означає, що процес управління носить дискретний характер (в понеділок —
планування, у вівторок — організація і т. д.). Реально у роботі
менеджера постійно сполучаються усі перелічені функції менеджменту.

2 . Менеджмент як вид професійної діяльності

Менеджмент часто розглядають і як вид професійної діяльності. З цієї
точки зору для розуміння сутності менеджменту важливо знати, хто такі
менеджери і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших
категорій робітників. Для цього потрібно знати відповідь на декілька
конкретних запитань, а саме:

Які ознаки діяльності менеджера?

На які об’єкти спрямована діяльність менеджера?

Які ролі виконують менеджери в організації?

Які особисті якості необхідні менеджерові?

Директор, керівник групи, начальник, завідувач тощо — всі ці слова
позначають посади. Люди, які обіймають ці посади можуть бути об’єднані
загальним поняттям «менеджер», оскільки можна визначити наступні спільні
для них ознаки діяльності:

менеджер керує роботою одного або кількох співробітників організації;

менеджер управляє частиною або всією організацією, в якій він працює;

менеджер отримує певні повноваження та приймає в межах цих повноважень
рішення, які будуть мати наслідки для інших співробітників організації.

Тобто, менеджер – це людина, яка займає постійну керуючу посаду,
наділена повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами
діяльності організації.

Будь-яку організацію можна розглядати як систему, тобто сукупність
взаємозв’язаних у єдине ціле окремих елементів. Будь-яка організація
одночасно є і відкритою системою. Це означає, що вона може існувати
лише за умови обміну речовиною, енергією та інформацією з її зовнішнім
середовищем.

До основних компонентів внутрішнього середовища організації
відносяться: виробництво, дослідження та розробки, технологія, сировина,
матеріали, фінанси, робітники тощо.

Зовнішнє середовище прямого впливу включає постачальників, споживачів,
конкурентів та інших економічних партнерів (наприклад банки).

Зовнішнє середовище опосередкованого впливу включає: економічну,
соціальну, політико-правову, технологічну, екологічну, міжнародну, тощо
компоненти.

Все це і є тими компонентами, з якими доводиться мати справу менеджеру.
У відповідності до цього розрізняють наступні сфери менеджменту:

виробничий менеджмент;

фінансовий менеджмент;

управління персоналом;

управління дослідженнями та розробками;

фінансовий облік;

маркетинг;

загальна адміністрація.

Менеджер може: 1) керувати будь-якою з них (або її частиною);
2) керувати кількома одразу; 3) керувати всією організацією в
цілому.

В залежності від того, скількома компонентами (сферами) організації
управляє менеджер розрізняють три рівні менеджменту:

Вищий

Середній

Нижчий

Співвідношення сфер та рівнів менеджменту схематично відображено на
рис.1.4.

До вищого рівня відноситься невелика група основних керівників
організації. Це президент (директор), віце-президенти (заступники),
головний виконавчий директор.

На вищому рівні менеджменту формулюється місія та встановлюються
організаційні цілі, визначається загальнокорпоративна стратегія та
основні задачі щодо її реалізації, приймаються рішення щодо виходу на
нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків
досліджень та розробок тощо.

Середній рівень менеджменту є відповідальним за розробку та реалізацію
оперативних планів та процедур впровадження тих рішень, які були
прийняті вищим керівництвом організації. Менеджери середнього рівня
мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад,
самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке
нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації
для реклами тощо. До цього прошарку належать менеджери-керівники
виробничих та функціональних

Рис.1.4. Співвідношення сфер і рівнів менеджменту

підрозділів організації.

Менеджери нижчого рівня координують діяльність операційних виконавців.
До цієї категорії, зокрема, відносять керівників секторів, груп,
майстрів, бригадирів тощо.

Вищі керівники організації опрацьовують стратегію, середні розробляють
плани її реалізації, а нижчі — відповідають за конкретну роботу, яка
виконується у відповідності до цих планів.

Формальні повноваження, які отримують менеджери в організації визначають
відповідний статус менеджера. Цей статус у свою чергу визначає характер
міжособових відносин даного менеджера: з його начальниками; з
робітниками рівного рангу; з підлеглими.Такі міжособові відносини з
іншого боку забезпечують менеджеру отримання інформації, яка йому
необхідна для прийняття рішень.

Дослідження, проведені у 70-рр. Г.Мінцбергом, дозволили визначити ролі,
які виконують менеджери в організації та класифікувати їх за трьома
групами (див. рис.1.5.).

Рис.1.5. Ролі менеджера в організації

Головний керівник – символічний голова, в обов’язки якого входить
виконання звичайних дій керівника (прийом відвідувачів, участь у
церемоніях тощо). Лідер – відповідає за наймання, навчання та мотивацію
робітників. Пов’язуюча ланка – забезпечує зовнішні контакти (переписка,
участь в нарадах на стороні тощо). Той, хто приймає інформацію –
розшукує і отримує різну інформацію (обробка пошти, особисті контакти,
поїздки тощо). Той, хто розподіляє інформацію – передає отриману
інформацію членам організації. Представник – передає інформацію для
зовнішніх контактів організації, діє як експерт. Підприємець – шукає
можливості для удосконалень, ініціює нове, забезпечує його реалізацію.
Той, хто усуває порушення – забезпечує коригування курсу дій у випадку
виникнення відхилень від планів. Той, хто розподіляє ресурси –
розподіляє в межах своєї компетенції ресурси організації (розробка
бюджетів). Той, хто проводить переговори – представляє організацію на
зовнішніх переговорах.

Численні дослідження у західних країнах стосовно якостей, необхідних
успішному менеджеру, дозволяють лише приблизно виділити наступні основні
з них:

1) технічні здібності ( здатність кваліфіковано, професійно, зі знанням
справи виконувати роботу на своїй ділянці, технічні прийоми конкретної
діяльності);

аналітичні здібності ( здатність ідентифікувати ключові фактори тієї або
іншої ситуації, визначати як вони взаємодіють і які з них вимагають
найбільшої уваги);

діагностичні здібності ( здатність ставити діагноз проблем організації,
тобто визначати їх симптоми та причини виникнення);

здатність взаємодіяти з людьми ( здатність налагоджувати контакти та
будувати стосунки із співробітниками організації);

концептуальні здібності ( здатність усвідомлювати причинно-наслідкові
зв’язки в організації, бачити, яким чином можна скоординувати діяльність
окремих частин організації, аби досягти поставлених цілей найбільш
продуктивним способом).

3. Еволюція управлінської думки

Впродовж однієї лекції можна лише стисло охарактеризувати основні етапи
та досягнення у процесі розвитку науки управління. Тим, хто цікавиться
менеджментом має бути корисним ознайомитися з його еволюцією більш
докладно, оскільки:

навіть обмежені відомості можуть допомогти оцінити чисельні ідеї та
підходи у розвитку управління;

знайомство з історією управлінської думки дозволяє глибше усвідомити
сутність категорії «менеджмент».

Хоча організації як форма об’єднання людей для досягнення спільної мети
існують не одне тисячоліття, але до середини 19 століття практично ніхто
не замислювався над тим, як управляти нею системно. Ідея про те, що
організацією можна управляти на науковій основі почала формуватися саме
у середині 19 століття. Причиною тому були зміни, які внесла промислова
революція у виробничий процес та середовище функціонування організацій.

Остаточно ідея управління як наукової дисципліни, професії та галузі
досліджень сформувалася у США. Це пояснюється такими обставинами:

досягнення успіхів у бізнесі в США визначалося компетентністю та
здібностями будь-якого громадянина, незалежно від його походження,
національності, статусу тощо;

підтримка урядом США системи освіти сприяла зростанню кількості людей,
здатних виконувати різні ролі в бізнесі, в тому числі й в управлінні;

незначне регулювання бізнесу з боку уряду США у ті роки дозволяло швидко
збільшувати обсяги виробництва та сприяло виникненню великих компаній,
управляти якими без формалізованих засобів було неможливо.

На відміну від інших наук розвиток управлінської думки не був системою
знань, які накопичувалися послідовно. Навпаки, на першому етапі (до
середини 20 століття) наука управління розвивалася одразу за кількома
відносно самостійним напрямкам (або, як кажуть, підходам до управління),
кожний з яких концентрував увагу на різних аспектах менеджменту (див.
рис.1.6.).

Виділяють три ранні підходи до менеджменту: класичний підхід;
поведінковий підхід; кількісний підхід.

Класична теорія (підхід) менеджменту включає дві школи:

а) школу наукового управління;

Рис.1.6. Еволюція управлінської думки

б) адміністративну школу (класичну теорію організації).

Засновниками школи наукового управління були Ф. Тейлор («Принципи
наукового управління»,1911р.), Френк та Ліліан Гілбрейт, Генрі Форд,
Генрі Гант.

Концепцію наукового управління сформулював Ф. Тейлор як необхідність
послідовної реалізації наступних чотирьох кроків управління:

аналіз робочої ситуації (у будь-якій робочій ситуації можна виділити три
основні елементи — загальне завдання, робітники-виконавці, менеджер.

аналіз змісту загального завдання: розподіл загального завдання на більш
дрібні задачі; визначення якостей та навиків, необхідних для їх
виконання; визначення необхідної кількості робітників-виконавців;

3) підбір робітників для виконання окремих задач;

4) продовження управління — встановлення взаємозв’язків, планування,
координація та узгодження дій усієї робочої групи.

Адміністративна школа (класична теорія організації) опрацьовувала
підходи до удосконалення управління організацією в цілому. Представники
цієї школи (А. Файоль, М. Вебер, Л. Урвік, Ч. Бернард) намагалися
виділити загальні характеристики та закономірності управління
організацією в цілому. Метою їх досліджень було виділення «універсальних
принципів» управління, дотримуючись яких організація досягатиме успіху.

Набільш чітко “універсальні принципи управління” сформулював А.Файоль
(див.рис.1.7.). М.Вебер сформулював “концепцію ідеальної бюрократії”
(див. рис.1.8.).

Поведінкова (неокласична) теорія (підхід) менеджменту.

Класична школа менеджменту визнавала значення людського фактора в
управлінні, проте приділяла йому незначну увагу (оплата та стимулювання
праці, встановлення формальних відносин між керівниками та підлеглими
тощо).

Поведінкові теорії менеджменту виникли як реакція на недоліки класичних
теорії. Тому їх часто об’єднують загальною назвою «неокласична теорія
менеджменту». Виникненню поведінкових теорій багато в чому сприяли
досягнення промислової психології (Х.Мюнстерберг «Психологія та
промислова ефективність», 1912; Л.Гілберт «Психологія управління», 1914;
результати Хоторнських експериментів Елтона Мейо).

Рис.1.7. “Універсальні принципи управління” А.Файоля

Поведінкові теорії менеджменту опрацьовували Мері Паркер Фоллет,
Р.Лайкерт, Д. МакГрегорі, Ф. Герцберг та інші.

Поведінковий підхід до менеджменту включають в себе дві школи:

а) школа людських відносин. Представники цієї школи досліджували
переважно проблеми індивідуальної психології робітників організації. Їх
зусилля були зосереджені переважно на вивченні поведінки індивідуума в
організації, на його мотивації.

б) школа організаційної поведінки. Її представники концентрували увагу
на вивченні типів групової поведінки, на розумінні організації як
складного соціального організму, який знаходиться під впливом певних
уявлень, звичок, конфліктів, культурного оточення тощо.

Кількісний підхід (школа науки управління). Теоретики цієї школи
розглядали управління як систему математичних моделей та процесів.

В основу кількісної школи покладено ідею про те, що управління є певним
логічним процесом, який можна відобразити за допомогою математичних
символів та залежностей. В центрі уваги цієї школи знаходиться
математична модель, тому що саме за її допомогою управлінську проблему
можна відобразити (передати) у вигляді основних її цілей та
взаємозв’язків.

Інтереси представників кількісної школи практично повністю пов’язані з
застосуванням математики в управлінні.

Основний внесок цієї школи в теорію управління — це ідея про спрощення
управлінської реальності за допомогою математичних моделей.

Загальним для усіх ранніх теорій менеджменту було те, що вони
пропонували кожна свій єдиний «рецепт» підвищення ефективності
управління. Кожна з них не була помилковою та зробила важливий внесок у
розуміння сутності менеджменту. Проте кожна з них одночасно обмежена з
точки зору вузького погляду на багатомірність управління.

Наприкінці 1961р. Гарольд Кунц опублікував статтю, у якій
охарактеризував диверсифікацію підходів до вивчення менеджменту та
назвав цей стан «джунглями теорій менеджменту». Він зробив висновок, що
диверсифікація теорій управління є наслідком намагань кожної школи,
кожного напрямку створити якусь завершену теорію менеджменту.
Поведінковий та кількісний підходи не еквівалентні усьому полю
менеджменту. Це скоріше інструменти, які має використовувати менеджер.

Зазначені недоліки ранніх теорій менеджменту певною мірою долаються
інтегрованими підходами до управління (процесний, системний,
ситуаційний).

Процесний підхід розглядає управління як серію взаємопов’язаних дій
(функцій управління), які реалізуються у такій послідовності:

планування організація
керування контроль

Кожна функція управління, в свою чергу, складається з взаємопов’язаних
підфункцій. Таким чином, процес управління є загальною сумою усіх
функцій та підфункцій.

Системний підхід. Його представники стверджують, що організацію слід
розглядати як систему у єдності частин, з яких вона складається та
зв’язків з її зовнішнім середовищем. Тільки такий підхід дозволяє
отримати цілісне уявлення про сутність управління. Схематично системний
підхід до управління можна представити так:

Входи Трансформаційний
Виходи

до організації процес
з організації

Організація

Зовнішнє середовище

Ситуаційний підхід визнає, що хоча загальний процес управління і є
однаковим, специфічні прийоми, які використовує керівник повинні
змінюватися залежно від ситуації.

Сутність ситуаційного підходу можна краще усвідомити у процесі
співставлення принципового та ситуаційного мислення.

Принциповий підхід

Ситуаційний підхід

Об’єктом досліджень ситуаційного підходу виступають найбільш значущі в
управлінні ситуаційні зміни, зокрема у сферах лідерування, побудови
організаційних структур, кількісних оцінок тощо.

PAGE

PAGE

PAGE

1 2 3
4

людські ресурси
продукція (послуги)

фінансові ресурси
прибуток

фізичні ресурси
поведінка робітників

інформаційні ресурси
інформація

Школа науки управління (кількісний підхід)

Школа організаційної поведінки

Школа людських відносин

Адміністративна школа

Школа наукового управління

Залежить від Z

Якщо Х

Тоді Y

Ролі, пов’язані з прийняттям рішень

підприємець

той, хто усуває порушення

той, хто розподіляє ресурси

той, хто проводить переговори

Інформаційні ролі

той, хто приймає інформайцію

той, хто розподіляє інформацію

представник

Міжособисті ролі

головний керівник

лідер

пов’язуюча ланка

Ролі менеджера в організації

Статус керівника

Формальна влада

Виходи з організації

Процес менеджменту

Входи до організації

галузі (сфери), де працює менеджер:

банківський менеджмент;

аграрний менеджмент;

транспортний менеджмент тощо.

рівня відповідальності менеджера:

стратегічне управління;

операційний менеджмент.

функції, які виконує менеджер:

фінансовий менеджмент;

маркетинг;

управління персоналом;

еккаунтинг;

інноваційний менеджмент;

міжнародний менеджмент тощо.

Оптимальна комбінація зазначених складових менеджменту змінюється
стосовно:

особливих особистих якостей (мистецтва)

здобутих на практиці навичок та досвіду

система наукових знань

У широкому розумінні менеджмент – це одночасно:

Ситуаційний підхід до управління

Якщо Х

Системний підхід до управління

Процесний підхід до управління

Вищий

Рівні

менедж- Середній

менту

Нижчий

Керуван- Керу- Керу- Марке- Еккаун- Інші

ня
вироб- вання вання тинг тінг сфери

ництвом фінан- персо-

сами налом

Сфери менеджменту

Тоді Y

Ранні теорії менеджменту

Сучасні напрямки розвитку науки управління

Інтернаціоналізація менеджменту

Об’єднання інтересів бізнесу, суспільства і людини

Гуманізація управління

Посилення технократичного аспекту

Інтегровані підходи до управління

Принципи управління Анрі Файоля

Розподіл загальної роботи в організації на складові її частини.

Повноваження та відповідальність. Ці категорії «тримають одна одну». «Де
надаються повноваження, там виникає і відповідальність».

Дисципліна. Дотримання досягнутих угод між організацією та її
робітниками.

Єдиноначальність. Кожний робітник в організації повинен мати одного і
тільки одного начальника.

Єдність керівництва. Всі операції в організації, які мають одну мету,
повинні виконуватись під керівництвом одного начальника.

Підпорядкованість індивідуальних інтересів спільним. Цілі організації
повинні домінувати над цілями окремих робітників або груп.

Винагорода. Система оплати повинна бути справедливою, такою, що стимулює
діяльність, а її розміри не повинні опускатися нижче розумного рівня.

Централізація. Ступінь концентрації влади на вищому рівні управління.

Ієрархія (скалярний ланцюг). «Ланцюг» начальників від вищого до нижчого
рівня.

Порядог. «Усьому своє місце і все на своєму місці».

Справедливість. Відданість персоналу організації повинна поєднуватися з
правосуддям керівництва організації.

Стабільність перебування на посаді. Організація повинна сприяти
довгостроковим стосункам зі своїми робітниками.

Ініціатива. «Здатність самостійно обмірковувати та виконувати план».

Корпоративний дух. Результат гармонії та єдності персоналу організації.

Характеристика моделі ідеальної бюрократії Макса Вебера

Високий ступінь розподілу праці.

Чітка управлінська ієрархія.

Численні правила, стандарти та показники оцінки роботи.

Дух формальної знеособленості (відсутність симпатій та переваги до
окремих робітників).

Підбір кадрів в організації за їх діловими та професійними якостями.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *