Особливості менеджменту в економічно розвинутих країнах (реферат)

Реферат з менеджменту

Особливості менеджменту в економічно розвинутих країнах

Менеджмент як діяльність зародився у Сполучених Штатах Америки в
останній чверті XIX ст. На той час це була єдина країна, де
підприємницька діяльність людини не залежала від її походження,
національності, стану чи віросповідання. Мільйони емігрантів із Європи
створили величезний ринок робочої сили, на якому працелюбна людина могла
досягти значного успіху. Уряд СІЛА матеріально підтримував одержання
освіти, що сприяло збільшенню кількості людей, інтелектуально здатних
працювати на різних ділянках у бізнесі, включаючи управління. Виявилося,
що кращих результатів досягали ті, хто генерував нові ідеї, в тому числі
у сфері управління організаціями. Вони і сформували практичні засади
менеджменту. Дещо пізніше аналогічні процеси почалися в країнах Європи.

Формування світової практики менеджменту відбувалося передусім під
впливом практики управління корпораціями США. Це було наслідком того, що
менеджмент зародився саме тут, не менш відчутно позначилося і провідне
економічне становище США в сучасному світі. Нині у більшості країн світу
відбувається процес творчого осмислення та адаптації американського
менеджменту до національних особливостей, на цій основі виникають
регіонально-національні моделі менеджменту.

Північноамериканська модель менеджменту

Розвиток американського менеджменту свідчить про значні якісні зміни
методів, форм і засобів організації спільної праці людей і впливу на
них. їх ілюструє запропонова-

на групою консультативної фірми «Мак-Кінзі» модель «78» (рис. 1.8).
Будь-яка американська компанія протягом XX ст. змінювала власну
організацію й управління в наведеній послідовності.

Організаційні структури управління фірмами більш ніж за 100 років
існування пережили відчутні модифікації. Перша відбулася у 20-ті роки XX
ст. внаслідок відокремлення управління від власності на капітал, що
знаменувало революційні зміни в практиці управління
виробничо-господарською діяльністю.

Наступна модифікація була пов’язана з формуванням організацій
командно-контрольного типу із сконцентрованим у верхньому ешелоні фірми
централізованим штабним управлінським апаратом.

Основою організаційної структури американської корпорації в 50—70-ті
роки XX ст. стало децентралізоване управління виробничим процесом, за
якого на верхньому рівні керівництва вирішували проблеми загальної
політики (маркетингової, фінансової, технічної і т. п.), вибору
стратегії управління, формулювали принципи кадрової політики фірми і т.
п., на нижньому функціонували відносно самостійні виробничі підрозділи,
їхніми завданнями була реалізація політики, розробленої вищим ешелоном

керівництва, підвищення ефективності своєї діяльності, в тому числі
шляхом власних науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок
(НДДКР) і т. п.

У 80-ті роки XX ст. виявилися недоліки традиційних
лінійно-функціональних організаційних структур. Найго-стрішими були
проблеми розподілу повноважень і відповідальності в науково-технічній і
дослідницькій роботі. Використання розробок центральних
науково-дослідних служб нерідко спричиняло значну перебудову виробництва
у структурних підрозділах, тоді як розробки децентралізованих
підрозділів НДДКР впроваджували без суттєвої шкоди для реалізації
поточних виробничо-збутових програм. Крім того, інтенсивна інноваційна
діяльність суперечила орієнтації на оперативні економічні показники, що
зумовило негативну реакцію багатьох менеджерів, які відповідали за
поточне виробництво. Це спонукало корпорації до пошуку ефективніших
організаційних структур — гнучких, цілеспрямованих, різноманітних.

Тому корпорації США наприкінці 80-х років XX ст. з метою вдосконалення
організаційних структур управління почали перехід від
командно-контрольної організації до децентралізованого управління шляхом
організації самоврядних управлінських підрозділів на виробництві, що
передусім було зумовлено динамічністю американського ринку, який вимагав
високої диверсифікації виробництва. Це позначилося на структурі
управління компаній: були створені спеціалізовані виробничі підрозділи
чи їх групи із різних видів продукції і сфер діяльності. Запровадження
так званих «плоских структур» зумовлювало скорочення або ліквідацію
окремих підрозділів функціональних служб при штаб-квартирах корпорацій.
Відповідні функції передавали низовим ланкам, що сприяло розширенню їх
участі у визначенні політики корпорацій. Змінювалися не просто структури
управління, а система управління корпораціями. Більшість великих
компаній США перейшла до мультидивізіональних (лат. пшіііит — багато)
структур — складних, горизонтально розгорнутих структур управління,
елементами яких є спеціалізовані у межах корпорації за окремими
продуктами виробничі структурні підрозділи з автономним управлінням.

Ці зміни зумовлені новою роллю людини у виробництві й управлінні.
Попередні методи американського менеджменту, сформовані під впливом
тейлоризму, ґрунтува-

лися на поділі виробничого процесу на окремі завдання, виконання яких
залежало від уміння працівників. За комп’ютеризованого виробництва ці
методи вичерпали себе. Наприкінці 60-х років XX ст. у США зросла роль
інтелектуальної частки робочої сили і, відповідно, знизилося значення
фізичної.

З нагромадженням у фірмах професійно-кваліфікаційного потенціалу нової
формації перед менеджментом постала потреба активізації людського
чинника, тобто свідомого і ефективного застосування нагромаджених знань,
умінь, досвіду, поєднаних з природними якостями — прагненням до
пізнання, аналітичним мисленням, творчою діяльністю. Людський чинник,
визнаний головною продуктивною силою суспільства, є основою концепцій
удосконалення систем і методів управління в американському менеджменті.
Знання, уміння, трудові навички, ініціатива, заповзятливість персоналу
фірми — це важливіші стратегічні ресурси, ніж фінансовий чи виробничий
капітал. Тому для більшості корпорацій основним завданням було подолання
розбіжності між розвитком інноваційних стратегій, нових організаційних
структур і способами управління людськими ресурсами.

Особливу роль у використанні людського потенціалу відіграють кадрові
служби корпорацій — спеціалізовані підрозділи фірм, оснащені сучасною
технікою, де працюють компетентні працівники, які володіють специфічним
методичним інструментарієм для вирішення соціальних проблем виробництва.
Основним змістом діяльності кадрових служб фірм стало забезпечення
виробництва високоякісною робочою силою шляхом поповнення, планування,
відбору і найму, вивільнення, аналізу плинності і т. д. Важливе завдання
цих служб — розвиток потенціалу працюючих: профорієнтація і
перепідготовка, атестація та оцінювання рівня кваліфікації, організація
службового просування. Органічні їх функції — вдосконалення організації
і стимулювання праці, забезпечення дотримання техніки безпеки,
соціальних виплат. Ці служби беруть участь у переговорах із профспілками
при укладанні колективних договорів, у розгляді скарг та претензій, у
контролі за дисципліною і т. п.

Великі корпорації з децентралізованою (дивізіональ-ною) структурою
управління кадрову роботу розподіляють між головною кадровою службою при
штаб-квартирі корпорації і кадровими службами виробничих підрозді-

лів. Головна координує діяльність відділень, здійснює єдину
науково-технічну, а отже і кадрову політику, добір лінійних менеджерів,
здатних очолити відділення. Фахівці головної кадрової служби визначають
кадрову політику і стратегію корпорації, консультують служби відділень
щодо атестації працівників, добору керівників, трудового законодавства і
т. д. Оскільки виробничий підрозділ як основна господарська ланка е
самостійним у фінансово-виробничому відношенні, його кадрова служба
планує кількість і структуру працівників, займається добором, оцінкою і
атестацією, вирішує всі інші питання, безпосередньо пов’язані з
організацією виробничо-господарських процесів.

Кардинальні зміни в управлінні персоналом американських корпорацій
зумовлені новою роллю людських ресурсів у виробництві. Більшість
процвітаючих фірм послідовно впроваджує принцип «продуктивність від
людини». Відповідно до нього акцентують успіхи кожного працівника, щоб
він міг з гордістю заявити: «Я зробив це сам».

Сучасний американський кадровий менеджмент потребує специфічних форм і
методів роботи. Одним із найважливіших його інструментів є атестація
працівників з метою зіставлення фактичного виконання ними робіт з
нормативними критеріями їх трудових функцій. Атестація тісно пов’язана з
відбором персоналу, перепідготовкою, службовим просуванням, організацією
оплати праці. Від результатів атестації працівника залежить його
становище, матеріальна забезпеченість, задоволеність роботою і т. п. Як
правило, робітників і молодших службовців атестують через кожні шість
місяців, спеціалістів і молодших лінійних керівників — щорічно. Методи
оцінювання та атестації диференційовані для конкретних категорій
працівників.

Важливим аспектом роботи з кадрами є вдосконалення формальних та
встановлення неформальних стосунків між співробітниками у межах
технологічного ланцюжка «проектування — реалізація виробу». Такі
стосунки слугують основою пошуку нових, нетрадиційних рішень, які дають
найбільший ефект.

Особливе значення має вдосконалення організації та стимулювання праці.
Нинішня організаційна структура підприємств передбачає відсутність
вертикальних управлінських ланок, розширення кола осіб, відповідальних
за виконання виробничих завдань, переміщення повноважень менеджерів
низового і середнього рівнів до рівня робочо-

го місця. Логічне продовження такої перебудови — відмова від організації
праці, що відповідала потребам конвеєрного виробництва (фрагментизації
робочих завдань, вузької спеціалізації працівників). Основною стає така
форма організації праці, як робочі групи, бригади, наділені певною
виробничою самостійністю. Нині у напівавтоном-них виробничих бригадах
працює до 50% робітників.

Бригадна праця, як і горизонтальні структури на підприємстві, є
організаційною основою мотивації робітників, що забезпечується передусім
гнучким матеріальним стимулюванням особистих здібностей і досягнень у
праці й передбачає, крім зарплати, різні доплати і премії (за оволодіння
новими професіями, раціоналізаторські пропозиції і т. п.). До них слід
приплюсувати доходи від участі в прибутках і в акціонерному капіталі
компанії, що сприяють взаємозв’язку доходів працівників і цінностей, які
вони створюють. Основне положення нової філософії управління —
мотивування працівників залученням їх до управлінської діяльності, що
радикально вирішує проблему відчуження. Внаслідок децентралізації рішень
робітників і службовців залучають до обговорення проблем удосконалення
виробництва, розширюють сферу і зміст їхньої участі в управлінні.
Децентралізація стає головним чинником добровільного й активного
співробітництва персоналу і адміністрації щодо спільного досягнення
життєво важливих цілей підприємства.

У практиці американського менеджменту набули поширення «супербригади» —
бригади робітників, керівників низового рівня, наділені повноваженнями
щодо участі в управлінні компаніями. Вони мають право приймати
оперативні рішення, замовляти матеріали, набирати працівників, брати
участь у стратегічному плануванні. Такі бригади, будучи ефективною
формою участі робітників в управлінні виробництвом, примушують
менеджерів ділитися владою. Розвиток автономних форм виробничої
діяльності на засадах самоврядування зумовив виникнення внутріфірмо-вого
підприємництва, особливо в інноваційній діяльності. Його суть — імітація
ринкових відносин між структурними підрозділами.

Усе це дає змогу сформувати на підприємствах відносини, за яких наймач
(менеджер) і наймані працівники є партнерами. Людина, яка поділяє цілі й
цінності своєї фірми, здатна сама знаходити шляхи їх вирішення і
контролювати себе.

В американському менеджменті тривалий час пропагувалися матеріальний
успіх, рішучість, схильність до ризику, індивідуалізм. Ідеалом
корпоративного розвитку був одинокий, сильний, винахідливий герой,
наприклад підприємець Генрі Форд (1863—1947). Основа цього — особливість
американського національного характеру — «романтичний практицизм».
Людина самостійно обирає конкретну практичну мету (наприклад, досягти
досконалості в менеджерській діяльності), негайно приступає до справи,
не заспокоюючись доти, доки не досягне поставленого завдання. В оцінці
особистих якостей людини, її цілей і досягнень переважає індивідуалізм.
Неможливо зійти на вершину корпоративного світу, не маючи здорового
глузду і чітких, несхибних суджень про все на світі.

Такий образ американського менеджера є типовим і нині. Однак
переосмислюються цінності, засоби і форми впливу на працівників,
пов’язані з технологічними, організаційними, економічними і соціальними
змінами, зумовленими науково-технічним прогресом у виробництві, а
лідерство набуває нових рис — ґрунтується на особистому прикладі
керівника, відмові від адміністрування, переході до «м’якого» стилю
керівництва, спрямованого на створення «управлінської автономії» окремих
структурних одиниць і «природну дифузію», поширення нових методів
управління.

У сучасному американському менеджменті велику увагу приділяють культурі
та розвитку організації. Кожна солідна фірма має свій особливий «дух»,
загальну атмосферу, яка визначає етичні принципи, стиль відносин, девізи
праці.

Нинішній американський менеджмент позначається якісним переходом від
стратегічного планування до стратегічного менеджменту. Стратегічний план
тепер розглядають як перепону на шляху стратегічного мислення, оскільки
він робить організацію «заручницею» прийнятих нагорі рішень, позбавляє
її інтелектуальної свободи, необхідної для розвитку власної ініціативи.
Стратегічне планування сприяє посиленню позицій бухгалтерів, тобто
людей, які порівнюють результати з поставленими цілями. Стратегічний
менеджмент слугує виконавцям, тобто тим, хто виявляє ініціативу не
тільки на етапі розумової роботи, а й на етапі практичних дій.

Складовими стратегічного менеджменту є:

— визначення корпоративної місії;

— конкретизація бачення корпорації і постановка цілей;

— формулювання і реалізація стратегії, спрямованої на їх досягнення.

В умовах суперконкуренції, швидкого економічного і технологічного
розвитку вирішального значення для існування великих фірм СІЛА набули
правильне визначення головних орієнтирів і напрямів змін у господарській
і науково-технічній політиці, вибір стратегії та відповідна концентрація
ресурсів, удосконалення внутріфірмової системи організації й управління
шляхом автономізації виробничих підрозділів, розвиток колективних засад
управління, підвищення ролі людського чинника, застосування системи
відносин, побудованих на відносинах лідерства, а не жорсткого
адміністративного управління.

Західноєвропейська модель менеджменту

Практика сучасного управління в країнах Західної Європи значною мірою
формувалася під впливом американського менеджменту. Однак сучасний
західноєвропейський менеджмент має певні особливості, зумовлені реаліями
нинішньої економічної ситуації в цих країнах. До них належать:

— перехід від диктату продавця до диктату споживача;

— усунення міждержавних перепон для руху товарів і грошей;

— проникнення на ринки європейських країн товарів компаній США і
Японії.

За цих умов успішна виробнича діяльність можлива тільки за ефективного
менеджменту. Суто технічні проблеми поступаються проблемам
комерціоналізації товарів, освоєння фінансових потоків, ефективного
використання людських ресурсів. Це спричинило трансформацію виробничих
фірм у соціально-економічні осередки, які прагнуть найефективніше
використовувати власні ресурси, враховуючи інтереси власника, персоналу,
клієнтів.

У нинішній практиці європейського менеджменту важливе значення має
вдосконалення організаційних структур управління. До 50-х років XX ст. в
управлінні фірмами переважали традиційні лінійно-функціональні
структури. З початку 60-х років розпочалося запровадження
дивізіональних, а пізніше — мультидивізіональних структур управління,
тобто відбувся перехід від виробництва і управління, спеціалізованого за
групами споріднених товарів, до глибокої спеціалізації виробництва і
управління за окремими товарами.

Хоч принципи дивізіональної структури управління були запозичені з
американського менеджменту, організаційна побудова європейських компаній
дещо інакша, суттєві відмінності спостерігаються й у стилі
організаційної поведінки. У ФРН, наприклад, особливу роль відіграють
колегіальна управлінська відповідальність і система оплати праці.
Керівник відділу підзвітний не генеральному керівнику, як у фірмах США,
а комітету керівників, у складі якого від 3 до 15 осіб. Ця система діє
ефективно, оскільки до комітету належать різні функціональні керівники,
які не допускають перекосів на користь певних функцій. Якщо американські
фірми, орієнтуючись на індивідуальність і відповідальність, пов’язують
оплату праці керівництва підрозділу з результатами його роботи, то в
німецьких та французьких фірмах такої залежності нема. Це зумовлено
побоюванням щодо її негативного впливу на психологічний клімат в
організації.

Мультидивізіональним структурам західноєвропейських фірм, на відміну від
американських, властивий вищий ступінь самостійності відділень. З
переходом на децентралізовану форму управління вони координують
діяльність дочірніх компаній, мають оперативно-господарську, фінансову
та юридичну самостійність. Дочірні компанії є не тільки центрами
прибутку, а й центрами відповідальності, оскільки самостійно розробляють
стратегічні напрями виробничої діяльності в межах закріпленої за ними
товарної номенклатури, проводять наукові дослідження і розроблення,
виявляють можливих споживачів продукції, здійснюють її виробництво і
збут, забезпечують необхідні капітальні вкладення у модернізацію
виробництва, організовують матеріально-технічне постачання своїх
підприємств. Як центри прибутку, вони несуть повну відповідальність за
норму прибутку, ведуть самостійні баланси, мають окремі рахунки
прибутків і збитків, які складають за єдиною формою і включають до
зведеного балансу фірми.

Дивізіональна структура орієнтована на сучасну концепцію європейського
менеджменту, основою якого є робота з людьми. Втілення в життя принципу
добрих людських взаємин вимагає розподілу обов’язків, визначення змісту
конкретних робіт, окреслення функцій, сфер відповідальності і т. д.
Організаційні структури вибудовують з розрахунком на мінімізацію
кількості рівнів ієрархії, забезпечення особистих контактів і вільного,
двостороннього обміну думками між представниками різних

щаблів службової ієрархії; максимальну горизонтальну інтеграцію і
взаємне збагачення змісту всіх однорівневих функцій, обов’язків і робіт
та ефективне керівництво всією організацією, координацію всіх її функцій
і напрямів діяльності.

Орієнтована на людський ресурс виробництва і управління і матрична
структура, її створюють із фахівців функціональних управлінських
підрозділів організації для налагодження випуску певного продукту або
розроблення й реалізації певного проекту. Ці фахівці одночасно
підпорядковуються своєму функціональному керівнику і керівнику продукту
(проекту). Після виконання завдання відповідну матричну структуру
ліквідовують. Для європейського менеджменту типовою є концентрація
зусиль на роботі з персоналом фірми. Нині вартість підприємства все
частіше визначається за допомогою правила «5М»: «Меп» (люди), «Мопеу»
(гроші), «Маспіпез» (обладнання), «Маїегіаіз» (сировина), «Магісеі;»
(ринок), що доводить винятковість людського фактора порівняно з іншими
факторами виробництва.

В американських фірмах із персоналом працюють спеціалізовані кадрові
служби. Лінійні менеджери зобов’язані чітко дотримуватися їх
рекомендацій. У європейському менеджменті відповідальність за людську
складову виробництва і управління розподіляють між кадровими службами та
лінійними і функціональними менеджерами всіх рівнів. Це зумовлює
відносини патерналізму (лат. раіег — батько), за яких менеджер не тільки
організовує спільну працю підлеглих, а й виступає вищим авторитетом у
вирішенні особистих проблем працівника.

???????$??$??????У зв’язку зі зростанням значення людського фактора
підвищилася роль кадрової служби в загальному організмі європейських
підприємств, на яку покладається вирішення таких завдань:

— управління людьми (набір, прийом, перепідготовка, звільнення і т.
п.);

— управління умовами праці (оплата праці, дисципліна, інформація,
захист, гігієна і безпека);

— соціальне управління (стосунки всередині і поза межами колективу);

— документаційне кадрове обслуговування потреб працівника і
адміністрації;

— управління службами забезпечення (охорона, транспорт,
санітарно-медична і ремонтна служби, служба соціального житла і т. п.);

— управління програмами (оплати праці, службового просування, підвищення
кваліфікації і т. п.).

Посилення ролі кадрових служб у європейському менеджменті засвідчує
високий службовий статус керуючих людськими ресурсами. На багатьох
підприємствах Німеччини, Іспанії, Франції, Великобританії та Італії вони
входять до комітетів управління.

Між європейським і американським менеджментом існують певні відмінності
в методах і способах організації використання людських ресурсів
виробництва й управління. Суттєвою особливістю західноєвропейського
менеджменту є колективна робота команди на чолі з лідером (менеджером).
Якщо в американському менеджменті завдання лідера полягають у генерації
ідей та організації процесу їх реалізації, то в європейському — в умінні
активізувати творчу активність співробітників. Під час одного із
соціологічних опитувань у Франції серед професійно-ділових якостей
менеджера найголовнішою було визнано «дар Божий», тобто наявність
вроджених здібностей до керівництва і «неординарність», яку можна
трактувати як здатність бачити проблеми і вирішувати їх нестандартним
шляхом.

Американський менеджмент в основному концентрується на проблемах
управління виробництвом •— створенні та забезпеченні ефективного
функціонування операційних систем. Йому властива значна відстань між
вищим ешелоном керівництва, яке визначає концептуальні основи діяльності
корпорації, і менеджерами середнього та низового рівнів, які втілюють ці
ідеї в життя. Це зумовлено передусім крупномасштабністю американських
фірм. Європейський менеджмент функції менеджера розглядає ширше,
охоплюючи, поряд з управлінням операційною системою підприємства,
організацію обліку, фінансів, маркетингу, матеріально-технічного
забезпечення тощо. Масштаби європейських фірм значно менші порівняно з
американськими, внаслідок чого діяльність пересічного європейського
менеджера є універсальнішою.

Оригінальна модель менеджменту, що ґрунтується на активізації людського
фактора, яка одержала назву «управління за результатами», сформувалася у
Фінляндії. Сутністю її є реалізація системи кінцевих цілей діяльності
організації, їх визначає вище керівництво спільно з виконавською ланкою
менеджерів та робітниками. Після цього аналізують способи їх досягнення,
а шляхи і методи в межах цих способів виконавці обирають самостійно.
Тому фінська модель менеджменту є унікальною в кожній кон-

кретній організації як щодо визначення результатів, так і шляхів їх
досягнення. Для правильного вибору очікуваних результатів здійснюють їх
кількісне та якісне оцінювання. Після цього розробляють прогноз на 10—15
років і відповідно до наявних можливостей визначають цілі на З—5 років.
Результатом є вибір стратегії, тобто метолів підвищення
конкурентоспроможності й основних шляхів досягнення цілей. Щорічно на
основі ситуаційного аналізу складають план, у якому визначають ключові
результати і цілі, а також способи їх оцінювання. На основі визначених
цілей затверджують тимчасовий бюджет, в якому фіксують потребу в машинах
і обладнанні, трудових ресурсах і інвестиціях. Розробляють також графіки
роботи структурних підрозділів і окремих виконавців. У процесі виконання
програми здійснюють проміжний контроль результатів, а також передбачених
планом заходів і графіків робіт. Ступінь досягнення кожного ключового
результату оцінюють двічі на рік як у робочих виробничих групах, так і
на рівні вищого керівництва фірми. Нерідко для цього залучають зовнішніх
консультантів. Цю систему управління широко застосовують і в інших
європейських країнах.

Отже, західноєвропейський менеджмент розвивається у руслі загальних
тенденцій, характерних для менеджменту як загальносвітового явища:
створення мультидивізіо-нальних структур управління, підвищення ролі
людського фактора в управлінні та виробництві, реалізація відносин
лідерства в колективі, застосування «м’яких» способів впливу на людей.

Японська модель менеджменту

Японський менеджмент вивчають і наслідують не тільки в країнах Азії, а й
Америки та Європи. Причиною цього є швидка відбудова і динамічний
розвиток економіки Японії після Другої світової війні, вихід країни на
передові економічні позиції в світі. Динамічний розвиток японської
економіки завдячує застосуванню специфічної системи менеджменту.

Особливості системи управління виробництвом в Японії зумовлені
специфікою її природних умов та економічної системи, історичними,
поведінковими та культурними традиціями.

На феномені японського управління позначилися обмеженість, а то і
відсутність деяких найважливіших при-

родних сировинних ресурсів: вугілля, залізної руди, нафти та ін. За
останнє століття японський народ зумів створити суспільні інститути і
норми соціальної поведінки, покликані нейтралізувати дію несприятливих
економічних чинників. У зв’язку з обмеженістю сировинних ресурсів
нинішня економічна система Японії орієнтована передусім на виробництво
послуг і знань на основі мік-роелектроніки, біотехнології і технології
нових матеріалів. Для такого виробництва потрібні висококваліфіковані
робітники, підготовці яких тут приділяють надзвичайно велику увагу.
Закінчивши обов’язкове дев’ятирічне навчання, 90% учнів продовжують
учитися у трирічній середній школі, після чого 40% випускників
поступають до університетів. Отже, типові працівники японських компаній
є досить однорідною групою з високим рівнем кваліфікації.

Наступною передумовою стали особливості загальнонаціонального механізму
регулювання економіки. В Японії неможливе превалювання приватного
бізнесу чи держави у відносинах взаємного регулювання: держава і
приватний бізнес — партнери, які послідовно виконують свої функції. Роль
держави в розвитку економіки Японії настільки велика, що у вжиток
увійшло поняття «^арап ІпсогрогаіесІ», яке відображає погляд на японську
економіку як на єдину виробничу корпорацію, очолювану державою.

Специфічними особливостями механізму державного регулювання економіки в
Японії є:

— відносно невелика (порівняно з розвинутими країнами Заходу) частка
державного сектору в економіці;

— розвинута система державного програмування економіки, яка охоплює
довготермінове прогнозування, серед-ньотермінове планування
соціально-економічного розвитку країни та річне планування державного
бюджету;

— наявність різноманітних важелів фінансового й адміністративного
впливу;

— розвинута структура впливових дорадчих органів з питань економіки, в
яких співпрацюють представники державних структур, приватного бізнесу та
науки.

Державне регулювання економіки здійснюється в трьох напрямах:

1) визначення державою пріоритетних галузей промисловості, надання їм
пільг і прямої фінансової підтримки;

2) створення сприятливих умов для розвитку національної економіки;

••<•-• ~ 3) розвиток і підтримка організаційних структур і відносин, які сприяють підвищенню ефективності виробництва та конкурентоспроможності японських товарів. Ефективним є механізм поєднання загальнонаціональних інтересів та інтересів приватного бізнесу на макро-економічному рівні. Організація управління в японських фірмах суттєво відрізняється від американської та європейської моделей. Відмінності стосуються організаційної побудови фірм, визначення стратегічних напрямів управлінської діяльності, вирішення кадрових питань, уваги до якості продукції, системи соціальних відносин на виробництві та в управлінні. Управління виробництвом більшості японських фірм основане, як і в інших економічно розвинутих країнах, на дивізіональній організації. Однак у японських компаніях управління більш централізоване, внаслідок чого виробничі відділення на перший погляд менш самостійні при вирішенні виробничих питань. Але централізованість тут поєднують з особливим стилем управління, суттєвими елементами якого є погодженість і координація дій усіх ієрархічних ланок, розроблення і прийняття рішень після їх детального обговорення та схвалення виконавчою ланкою. Внаслідок цього сформувався специфічний японський симбіоз ініціативи виконавців і твердої лінії вищого керівництва фірми, який ґрунтується на груповому прийнятті рішень і передбачає: — участь середнього рівня у розробленні рішень шляхом погодження і обговорення проектів з керівниками і з персоналом відповідних відділень; — дотримання принципу одностайності у прийнятті рішень; — відсутність чітких посадових інструкцій, які визначають обов'язки працівників, оскільки зміст їх діяльності може змінюватися і вони зобов'язані вміти виконувати будь-яку роботу в межах своєї компетенції. Пересічна японська фірма постійно адаптується до навколишнього середовища, враховуючи всі можливості для виживання в перспективі, переважно за рахунок запровадження передових техніки і технології. Отже, в основі японської моделі менеджменту — орієнтація на активізацію колективу, індивідуальний успіх, що спирається на колективні зусилля (рис. 1.9). Особливе місце в японському менеджменті посідає стратегічне управління. Сформувалося воно тут набагато раніше, ніж в Америці чи Західній Європі, і застосовується значно ширше. Основним у системі стратегічного управління є визначення цілей, на підставі яких здійснюють довгострокове планування. Серед них виокремлюють: — базові цілі (обсяг продажів, прибуток і темпи їх зростання, частка на ринку, структура капіталу, дивіденди, ціна акцій, компенсація працівникам (заробітна плата), рівень якості продукції); —• базова політика (зростання, стійкість, одержання прибутку, соціальна відповідальність); — оперативні цілі (завдання з доданої вартості, продуктивність праці, інвестиції на одного працюючого, коефіцієнт оборотності капіталу, політика щодо зниження витрат). Довгостроковий план японської компанії (на період більше 5-ти років) досить деталізований і, як правило, передбачає: цілі компанії загалом; прогнозування середовища й аналіз конкуренції; аналіз сильних і слабких позицій компанії; прогнозування майбутнього компанії; проблеми і можливості компанії; цілі та стратегію компанії загалом; вертикальну інтеграцію; розроблення нового продукту; проектування нового ринку; закордонну діяльність; посилення ринкової конкурентоспроможності; план зниження витрат; інформаційну систему; придбання; дослідження і розроблення; план виробництва; капітальні вкладення; інвестиції в дочірні підприємства; план матеріально-технічного забезпечення; планування праці; навчання працівників і розвиток системи управління; соціальне забезпечення зайнятих; ставлення до галузі; планування або організацію; виявлення можливих втрат І вигод; оцінку фінансових потоків; оцінку платіжного балансу; ситуаційні плани для несприятливих ситуацій. Довгостроковий план є основою «триєдиного» плану, до якого належать середньостроковий (на 3 роки) та річний плани. Середньостроковий план містить такі показники: цілі торгівлі, прибутку і капіталу; найважливіші пункти діяльності; план якісних змін. Річний план — це конкретизація дій фірми та її підрозділів на кожен рік у межах трирічного планового горизонту. Особливістю ув'язування середньострокового і річного планів є щорічне ланцюгове пересування планового горизонту — уточнення показників наступного трирічного плану за результатами виконання річного плану у звітному періоді. У сучасному японському менеджменті простежується загальносвітова тенденція посилення ролі людського чинника як запоруки ефективності виробництва і управління. Водночас відчутною є і національна специфіка кадрової політики: довічне наймання працівників; підвищення заробітної плати за вислугою років; участь працівників у профспілках, які діють у межах фірми, а не галузі, як у США, Європі. У світі панує думка про взірцеву дисциплінованість японських працівників. Насправді це є наслідком грамотної кадрової політики японських менеджерів, яка ґрунтується на продуманій системі добору кадрів. Домінуючою особливістю японського управління кадрами є система довічного найманння, яка охоплює приблизно 35% робочої сили країни, в основному працівників великих компаній. Сутність її полягає в тому, що фірма наймає працівників один раз на рік, навесні, коли молодь закінчує середні та вищі навчальні заклади. Як правило, молоді спеціалісти проходять стажування терміном до 6 місяців у різних підрозділах компанії під керівництвом менеджерів середнього і вищого рівнів управління. Наставник повинен пробудити в них інтерес до духовних цінностей, сконцентрованих в ідеях «сейсен», які спрямовані проти егоїзму та егоцентризму, вимагають жертвувати своїми особистими інтересами, якщо вони суперечать груповим цілям. З урахуванням цих принципів засновник японської школи управління Каносуке Мацусіта (1894—1989) розробив у 1933 р. духовний кодекс компанії: служіння народу, справедливість і чесність, погодженість і співробітництво, боротьба за прогрес, ввічливість і скромність, узгодженість із законами природи, вдячність. Ці принципи визнаються японським менеджментом і тепер. Будучи прийнятим на роботу, працівник трудиться у фірмі до офіційного виходу на пенсію у віці 55 років. Звільнення є суворим покаранням, оскільки таку кандидатуру навіть не розглядатимуть в інших компаніях, які приймають на роботу тільки випускників навчальних закладів, здійснюють службове просування і нові призначення серед працівників фірми. Службове зростання працівника залежить від його особистих якостей та існуючої в організації системи службового просування. Так, при комплектуванні вищої адміністрації корпорації, як правило, керуються стажем роботи на фірмі і рівнем освіти. До 85% керівників досягають високого становища внаслідок пожиттєвого служіння фірмі. У складі вищого керівництва великих корпорацій дуже мало осіб, які перейшли з інших фірм чи призначені за принципом родинних зв'язків. У Японії майже не практикують переманювання здібних керівників (як у країнах Заходу), зате охоче беруть на керівну роботу державних чиновників пенсійного віку для використання їхніх зв'язків із колишніми колегами. Середній вік президентів фірм — приблизно 60 років, тоді як у Європі та США в такому віці керівники виходять на пенсію. В європейських країнах, США і Канаді віддають перевагу керівникам, які мають досвід роботи в різних фірмах і на різних посадах, вважаючи, що завдяки цьому вони успішніше справлятимуться з обов'язками. Досить складною є система матеріального стимулювання в японських фірмах. Щоб набути рівня кваліфікації, який, дає змогу претендувати на вищу оплату праці, потрібно відпрацювати певний час на підприємстві, вивчити його проблеми і навчитися долати їх або пропонувати можливі варіанти вирішення. Освітній рівень працівника при цьому не настільки суттєвий. Робітник із середньою освітою, який давно працює на підприємстві, може одержувати вищу заробітну плату, ніж молодий спеціаліст з вищою освітою. Але вища освіта дає значно більше можливостей для успішної участі у розв'язанні виробничих проблем, підвищення кваліфікації, оволодіння ширшим колом професій і трудових навичок. Тому працівники з вищою освітою набагато швидше просуваються по службі, виходять на нові рівні оплати праці, ніж працівники без освіти. Отже, оплата праці в японських фірмах залежить від фактичної кваліфікації, яка полягає у здатності працівни- ка не тільки виконувати безпосередні службові обов'язки, а й брати участь у вирішенні виробничих проблем підприємства, бути компетентним у всіх аспектах господарської діяльності. Це забезпечує гнучка система оплати праці, заснована на участі працівників у прибутках фірми або в розподілі доходів. Система участі працівників у прибутках фірми передбачає: — створення за рахунок прибутків пенсійного фонду; — оплату за рахунок прибутку праці менеджерів; —- разові преміальні виплати за підсумками року залежно від обсягу одержаного компанією прибутку. Система розподілу доходів є механізмом розподілу додаткових доходів, одержаних тим підрозділом, де працює конкретний працівник. Розмір преміальних виплат залежить від продуктивності праці, якості продукції, економії матеріалів, задоволення вимог споживачів, надійності роботи. Нині більше 30% японців одержують премії за такою гнучкою системою. Специфічна особливість японського менеджменту — комплексний підхід до управління якістю продукції. Сучасна система управління якістю зародилася в Японії після Другої світової війни. Вона передбачає: — випуск деяких видів продукції відповідно до стандартів Л8 щодо статистичного контролю і забезпечення якості; — статистичні методи контролю якості; — організацію контролю якості на виробництві; — функціонування гуртків контролю якості. Маркування продукції престижним знаком «Л8» здійснюється згідно з Законом про промислову стандартизацію (1950 р.). Участь у цій системі добровільна, а право на знак мають фірми, продукція яких пройшла перевірку відповідності стандартам. Статистичні методи контролю якості товарів тут почали застосовувати з 1949 р., відколи Японська спілка вчених та інженерів створила дослідницьку групу контролю якості. Сутністю статистичного контролю якості товарів у японській практиці є вибіркове статистичне спостереження, яке передбачає: репрезентативність вибірки, чітку відповідність між вибірковими характеристиками і характеристиками генеральної сукупності, застосування суворого математичного апарату оброблення резуль- татів статистичного спостереження якісних параметрів продукції. У японській практиці контролю якості товарів відсутній тотальний контроль, але досить надійний вибірковий, забезпечений досконалістю статистичних методів. Організаційні методи управління якістю товарів японських фірм полягають у залученні до цього процесу всіх виробничо-управлінських ланок — від проектування продукції до збуту. В діяльності з управління якістю беруть участь усі працівники: ті, що займаються плануванням, дослідно-конструкторськими роботами і дослідженнями, пов'язаними з виробництвом нових видів продукції, безпосередньо зайняті у виробництві, в бухгалтерії, відділі кадрів і відділі трудових відносин. Важливою складовою механізму управління якістю є гуртки контролю якості (ГКЯ) — організаційна форма спільного пошуку вирішення проблем виробництва і якості безпосередніми виконавцями. Як правило, ГКЯ формують з 6—12 працівників виробничої дільниці чи цеху: робітників, ІТП, керівників низового рівня. Робота ГКЯ відбувається у формі засідань здебільшого у неробочий час відповідно до затвердженого адміністрацією плану 2—4 рази на місяць. Для ведення засідань обирають керівника, нерідко змінного, а інколи роботою ГКЯ керує запрошений консультант. За результатами обговорення ГКЯ формулюють найважливіші проблеми (3—4 на рік) і розробляють детальні плани їх вирішення. Учасники регулярно виступають із самозвітами і готують щорічні звіти про роботу в ГКЯ. На підсумковій нараді наприкінці року присутні керівники компанії, її президент. Кращим ГКЯ надається право маркувати свою продукцію власним клеймом. Адміністрація матеріально і морально стимулює гуртківців, вони проходять спеціальне навчання методів визначення якості товарів. Гуртки належать до загального організаційного механізму фірми, їх роботою керує спеціальний комітет на чолі з віце-президентом. Основним принципом японського менеджменту є групова робота, яка пронизує всю фірму зверху донизу. Якщо джерелом життєстійкості американського бізнесу є протестантська етика, то японського — синтоїзм як зрозумілий і прийнятний для всіх ідеал. Як правило, його формулюють у вигляді девізу. Наприклад, девіз компанії «Омрон»: «Працювати в ім'я кращого життя, кращого світу для всіх». Таке формулювання місії організації дещо відрізняється від розуміння її американськими та західноєвропейськими компаніями.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *