Організація як функція управління (реферат)

Організація як функція управління.

План лекції

Сутність функції організації.

Основи теорії організації.

Основи організаційного проектування.

Типи організаційних структур управління.

Управління організаційними змінами.

Сутність функції організації

В процесі вивчення цієї теми важливо, насамперед, усвідомити сутність
трьох ключових категорій: «організація», «організаційний процес
(діяльність)», «організаційна структура». Всі вони тісно пов’язані між
собою, але не є синонімами.

Організація – це функція управління, в межах якої здійснюється розподіл
робіт поміж окремими робітниками та їх групами та узгодження їх
діяльності. Реалізація функції організації здійснюється у процесі
організаційної діяльності.

Організаційна діяльність – це процес, за допомогою якого керівник
усуває невизначеність, безладдя, плутанину та конфлікти поміж людьми
щодо роботи або повноважень і створює середовище придатне для їх
спільної діяльності.

Основними складовими організаційного процесу (організаційної діяльності)
є (докладніше вони розглядаються у третьому питанні лекції):

а) розподіл праці — розподіл загальної роботи в організації на окремі
складові частини, достатні для виконання окремим робітником відповідно
до його кваліфікації та здібностей;

б) групування робіт та видів діяльності у певні блоки (групи, відділи,
сектори, цехи, виробництва тощо) — департаменталізація;

в) підпорядкування кожної такої групи керівникові, який отримує
необхідні повноваження (делегування повноважень);

г) визначення кількості робітників, безпосередньо підлеглих даному
менеджерові (встановлення діапазону контролю);

д) забезпечення вертикальної та горизонтальної координації робіт та
видів діяльності (створення механізмів координації).

Організаційний процес – це достатньо складний вид діяльності. Його
складність полягає у необхідності вибору рішення з безлічі можливих
альтернатив, кожна з яких не поступається решті з точки зору
раціональності прийняття організаційного рішення. Це наочно підтверджує
рис.4.1., на якому представлено континууми можливих рішень в межах
організаційної діяльності. (Континуум – це безперервна сукупність,
наприклад, в математиці – це сукупність всіх точок прямої, яка
еквівалентна сукуності всіх дійсних чисел). Кінцевим

Рис.4.1. Континууми можливих рішень в процесі організаційної діяльності

результатом організаційної діяльності є вибір певної позиції на всіх
континуумах складових організаційної діяльності. Такий вибір у підсумку
і формує організаційну структуру.

Організаційна структура в теорії управління визначається як абстрактна
категорія, що характеризується трьома організаційними параметрами: 1)
ступенем складності; 2) ступенем формалізації; 3) ступенем централізації
(рис.4.2.).

Рис.4.2. Основні складові категорії «організаційна структура»

Під складністю розуміється те, як багато виразних ознак має організація.
Чим глибше розподіл праці, чим більше вертикальних рівнів в ієрархії
управління, тим більше структурних підрозділів, тим складніше
координувати діяльність людей в організації.

Ступінь, у якому організація покладається на правила та процедури,
спрямовуючи поведінку своїх робітників і є ступенем формалізації. Чим
більше правил та регуляторів в організації, які вказують, що можуть
робити співробітники, а що — ні, тим більш формалізованою є структура
організації.

Централізація визначає місце, де переважно зосереджено право прийняття
рішень. Якщо всі рішення (або їх більшість) приймаються вищими
керівниками, тоді організація є централізованою. Децентралізація
означає, що право прийняття певних рішень передається з вищих рівнів
управління на нижчі.

2. Основи теорії організації

За критерієм часу в розвитку теорії організації виділяють :

1) класичну (ієрархічну) теорію організації;

2) неокласичну ( поведінкову) теорію організації;

3) сучасну ( ситуаційну) теорію організації.

Класична теорія організації сформувалася як загальний теоретичний підхід
до визначення організаційних параметрів, який грунтується на:

вивчені анатомії організації;

її формальній структурі;

розподілі праці та спеціалізації;

використанні ієрархії у побудові організації.

В центрі уваги неокласичної (поведінкової) теорії організацій
знаходиться людина в організації, більш конкретно – соціо-психологічні
відношення, індивідуальні та групові взаємозв’язки, децентралізація
повноважень тощо.

Сучасна теорія розглядає організацію як відкриту систему, яка
знаходиться у постійній взаємодії зі своїм зовнішнім середовищем, до
якого вона має пристосуватися. Сучасна теорія організації спрямована на
вивчення механізмів адаптації організації до свого середовища.

В основу класичної теорії організації покладено результати досліджень
А.Файоля та М.Вебера. Вони намагалися виділити загальні характеристики
та закономірності управління будь-якою організацією. За мету своїх
досліджень вони ставили виділення «універсальних принципів управління»,
дотримуючись яких можна забезпечити успіх організації.

Найбільш чітко 14 таких універсальних принципів сформулював А.Файоль
(див. рис.1.7. (Тема 1. “Поняття і сутність менеджменту”)) у книзі
«Загальна промислова адміністрація» (Париж, 1916).

Іншим відомим теоретиком класичної школи теорії організацій був М.Вебер
(«Теорія соціальних та економічних організацій», 1947). Він в
результаті емпіричного аналізу церковних, урядових, військових та
комерційних організацій сформулював концепцію ідеальної бюрократії.
Вебер розглядав бюрократію як нормативну модель, як ідеал, досягнення
якого мають прагнути всі організації.

За Вебером ідеальна бюрократія має 5 наступних основних характеристик:

високий ступінь розподілу праці — кожна операція повинна виконуватися
спеціалістом;

чітка управлінська ієрархія — кожний нижчий рівень контролюється вищим і
підпорядковується йому;

численні правила, стандарти та показники оцінки роботи — організація
повинна розробити та встановити певний набір правил та стандартів, аби
гарантувати певну єдність виконання робіт;

«дух формальної безособовості» — менеджери повинні управляти бізнесом за
відсутності симпатій та переваг щодо окремих робітників;

підбір кадрів в організації має здійснюватися виключно за діловими та
професійними якостями кожного співробітника.

Таблиця 4.1.

Сильні та слабкі сторони ідеальної бюрократії

Сильні Слабкі

Такі елементи, як:

— розподіл праці

— ієрархія повноважень

— використання правил

— підбір кадрів за їх діловими

якостями

звичайно підвищують ефективність

Бюрократична модель є основою для розуміння сутності процесу організації
Бюрократична модель є жорсткою, стабільною та негнучкою

У кожній моделі не приймаються до уваги людські та соціальні процеси в
організації

Тезис щодо управління в дусі формальної безособовості не є реалістичним

Найбільш чітко поведінковий підхід в теорії організації був
сформульований у працях професора Мічіганського університету Р.Лайкерта.
Вивчаючи результати діяльності багатьох великих комерційних організацій
з метою з’ясування питань, що робить їх роботу більш ефективною, він
дійшов висновку, що організації, які орієнтувалися на бюрократичну
модель були менш ефективними проти організацій, які приділяли більше
уваги створенню робочих груп, поведінковим та соціальним аспектам
діяльності організацій.

Лайкерт запропонував характеризувати організації за допомогою таких 8
ключових характеристик:

процеси лідерування;

процеси мотивації;

процеси комунікацій (формальної і неформальної);

процеси взаємодії (керівник підлеглий);

процеси прийняття рішень( зверху, знизу);

процеси встановлення цілей (залучення підлеглих);

процеси контролю (жорсткий, частий і навпаки);

процеси досягнення цілей (оцінка роботи по досягненню цілей).

Відповідні значення кожного з цих параметрів дозволяють віднести ту або
іншу організацію до однієї з 4 запропонованих Лайкертом систем
управління (рис.4.3.).

Базисну бюрократичну форму організації Р.Лайкерт назвав «Система 1».
Іншою крайньою формою є «Система 4».

Лайкерт вважав, що до «системи 4» як найбільш ефективної з точки зору
організаційних параметрів мають прагнути всі організації.

Таким чином, поведінковий підхід (так само як і бюрократичний) є
уіверсальноорієнтованим, тобто з позицій цих двох підходів існує лише
один найкращий варіант організаційного рішення. В цьому і полягає
основний недолік як класичної,так і поведінкової теорій організації.

Система1 Система2 Система3 Система4

“Експлуататорсько- авторитарна” “Прихильно-авторитарна”
“Консультативно-демократична” “Партисипативно-демократична”

( ( ( (

Керівники автократичні, не довіряють підлеглим, мотивують працівників
погрозою покарання, застосовують заохочення, інформацію допускають
тільки зверху вниз, обмежують прийняття рішень тільки вищою ланкою
Керівники поблажливо впевнені і собі і вірять у підлеглих, мотивують їх
заохоченнями та в якійсь мірі страхом і покаранням, допускають деяку
інформацію знизу, отримують ідеї від підлеглих, дозволяють приймати
рішення з деяких питань, але під суворим контролем Керівники надають
значну, але не повну довіру підлеглим, прагнуть конструктивно
використати їх ідеї і точки зору, вико-ристовують для мотивації
заохочення з рідким покаранням, організовують потік інформації в обох
напрямках, консультуються з підлеглими Керівники виявляють повну довіру
до підлеглих з усіх питань, завжди вислуховують їх думки та
конструктивно їх використовують, заохочують підлеглих, залучають їх до
постанов ки цілей і оцінки роботи по їх досягненню, органі зовують
широкий обмін інформацією, діють як рівні у складі груп

Рис.4.3. Системи управління організацією за Р.Лайкертом

Сучасна теорія організації (ситуаційний підхід в теорії організації)
розглядає організацію як відкриту систему, яка постійно взаємодіє із
зовнішнім середовищем, до якого вовна має пристосуватися. На відміну
від класичного та неокласичного підходів сучасна теорія грунтується на
тому, що не існує найкращої, ідеальної структури або моделі до якої
мають прагнути всі організації. Кращою структурою організації буде така,
яка найбільш повно враховує вплив ситуаційних факторів, які характерні
для даної організації.

До основних ситуаційних факторів, які впливають на формування
організаційної структури сучасна теорія організації відносить такі:

технологію;

розміри організації;

середовище;

стратегію.

При цьому слід зауважити, що кожний із зазначених факторів впливає на
формування організаційної структури не тільки прямо, але і непрямо
(опосередковано), тобто шляхом їх взаємного впливу один на одного.

Технологія. У широкому розумінні технологія – це процес конверсії
(перетворення) входів в організацію ( людських, фінансових, фізичних та
інформаційних ресурсів) у виходи з організації (продукція, послуги,
прибутки/збитки). Таке розуміння технології дозволяє використовувати цю
категорію для характеристики будь-якої організації, а не лише
виробничої.

Дослідження пов’язані з вивченням взаємозв’язків «технологія-структура»
проводилися Джоан Вудворд і Чарльзом Перроу.

На початку 60-х років група науковців під керівництвом Дж. Вудворд
досліджувала діяльність малих підприємств з метою встановити
взаємозв’язки між розмірами організації та її структурою. Але такі
взаємозв’язки не виявилися доти, доки всі фірми не класифікували за
типами технологій. Були визначені 3 типи технологій:

одиничне виробництво,

масове виробництво,

процесне (безперервне) виробництво.

Результати подальших досліджень дозволили зробити такі висновки:

Що існує тісний зв’язок між типом технології і організаційною
структурою.

Що ефективність діяльності організації залежить від того, наскільки
структура фірми відповідає використовуваній технології. Отже, не існує
«ідеальної» організаційної структури фірми. Органічний принцип побудови
організаційної структури сприяє ефективній роботі організацій, які
використовують технології одиничного та процесного виробництва, а
бюрократичний (механістичний) принцип підходить для організацій з
технологією масового виробництва (див. табл.4.2.).

Таблиця 4.2.

Вплив типу використовуваної технології на
вибір організаційної структури за Дж.Вудворд

Типи технологій

Одиничне виробництво Масове виробництво Процесне виробництво

Структурні характеристики підприємств а) низька вертикальна

диференціація

б) низька горизонтальна

диференціація

в) низька формалізація а) середня вертикальна

диференціація

б) висока горизонтальна

диференціація

в) висока формалізація а) висока вертикальна

диференціація

б) низька горизонтальна

диференціація

в) низька формалізація

Найефективніша структура органічна механістична органічна

Недоліком класифікації технологій, запропонованої Дж.Вудворд є те, що її
можна застосувати переважно для виробничих організацій.

Більш широку основу для класифікації технологій запропонував Ч. Перроу.
Він розглядав технології крізь призму двох таких критеріів:

ступінь мінливості завдань у роботі індивідуума;

тип дослідних процедур для пошуку методів реагування на ці зміни (або
ступінь, у якому проблема піддається аналізу).

Відповідно до цього (див. рис.4.4.) Ч.Перроу виділив наступні
технології: рутинну, інженерну, нерутинну, ремісничу.

Ступінь
мінливості завдань

низький
високий

Рис.4.4. Класифікація технологій за Ч.Перроу

Рутинна технологія – за такої технології робітники мають відносно
постійні (усталені) завдання, а проблеми, які при цьому виникають легко
піддаються аналізу і вирішенню (виробництво сталі, автомобілів).

Інженерна технологія – для такої технології характерні часті зміни
завдань, проте проблеми, які при цьому виникають, вирішуються
відпрацьованими, раціональними та системними методами (будівництво
мостів).

Нерутинна технологія – має справу з частими змінами завдань робітникам
та багатьма проблемами, які важко піддаються вирішенню (аерокосмічна
промисловість).

Реміснича технологія – за такої технології завдання не змінюються часто,
проте проблеми, які при цьому виникають досить складні для аналізу
(ремонт машин та устаткування).

На закладі такої класифікації Ч. Перроу зробив такі висновки:

якщо проблеми, які виникають в організації можна вивчити на системній
основі з використанням логічного та раціонального аналізу, то слід
використовувати рутинну та інженерну технологію;

якщо проблеми, які виникають в організації не можуть бути вирішені
раціональними методами, а вимагають використання інтуіції, передбачень,
досвіду, то слід використовувати ремісничу та нерутинну технологію;

якщо нові, незвичайні проблеми з’являються досить часто, для їх
вирішення доцільно використовувати інженерну або нерутинну технології;

якщо нові проблеми виникають порівняно рідко , то перевагу слід надавати
рутинній або ремісничий технології.

Що ж це все означає з точки зору взаємозв’язку технології та структури?
На думку Ч. Перроу, технологія – це процес або методи трансформації
входів у виходи, які відрізняються за ступенем їх рутинності. Чим більш
рутинну технологію використовує організація, тим більш стандартизованою
має бути її структура. Рутинна технологія асоціюється з бюрократичною
структурою. Чим більш нерутинною є технологія, тим більше підстав для
застосування органічної організаційної структури.

Розміри організації. Вчені Астонського університету з Бірмінгему
вивчали широке коло організацій з метою визначення впливу технології та
розмірів фірми на її структуру. За результатами своїх досліджень вони
прийшли до таких висновків:

Технологія чинила сильний вплив на структурні характеристики тільки в
малих фірмах.

В крупних фірмах тісний зв’язок між технологією та структурою зникає.
Сильніший вплив на структуру в цьому випадку чинили розміри організації.

Ключові аспекти впливу розміру організації на її структуру схематично
можна представити так (див. рис.4.5.):

Малі розміри
організації.

(
( (

Великі розміри
організації.

(
( (

Дійсно, з точки зору теорії, збільшення розмірів організації означає
поглиблення процесів розподілу праці (спеціалізація). Отже для
забезпечення необхідного рівня координації діяльності робітників
потрібна більша кількість менеджерів.

Ускладнення організацій збільшує кількість проблем для вищої ланки
керівників. Виникає потреба у використанні формалізованих регуляторів
(правил, стандартних операційних процедур тощо). Більше того, вищі
менеджери мають передавати все більше і більше своїх функцій менеджерам
нижчого рівня. Прийняття рішень стає все і більш децентралізованим.

Але чи є цей сценарій завжди реалістичним? Чи можемо ми сказати, що
збільшення розмірів організації завжди призводить до більшої
формалізації і децентралізації? Чи існує між ними функціональна
залежність?

Середовище. Вплив середовища на організаційну структуру залежить від
його наступних характеристик:

складність середовища — визначається кількістю його компонент, які
впливають на функціонування організації та інтенсивністю взаємодії між
ними;

динамічність середовища — характеризується кількістю змін середовища в
одиницю часу та подібністю змін;

невизначеність середовища — визначається кількістю інформації про
компоненти та зміни в середовищі, а також якістю та визначеністю такої
інформації.

Перше достатньо глибоке дослідження взаємозв’язків між середовищем і
структурою було проведено Т.Барнсом і Дж.Сталкером. Вони ідентифікували
два крайніх типа середовища: стабільне (яке залишається відносно
постійним у часі) і нестабільне (для якого характерні невизначеність та
швидкі зміни).

Далі вони встановили, що організації, які функціонують в стабільному
середовищі звичайно мають структуру, яка відрізняється від структури, що
мають організації в нестабільному середовищі. Такі типи організаційних
структур дістали назву відповідно механістичної та органічної (див.
табл.4.3.).

Таблиця 4.3.

Порівняльна характеристика механістичної та
органічної структур Т.Барнса і Дж.Сталкера

Параметри Характеристики організаційних систем

механістична (закрита, стабільна) органічна (відкрита, адаптивна)

1. Загальне середовище спокійна турбулентна

2. Передбачення змін середовища добра недостатня

3. Технологія стабільна динамічна

4. Вплив середовища на організацію слабкий сильний

5. Наголос в діяльності організації на виконання робіт на вирішення
проблем

6. Процес прийняття рішень піддається програмуванню не піддається
програмуванню

7. Загальноорганізаційні цінності ефективність, передбаченість, безпека,
запобігання ризику результативність, адаптивність, сприйняття ризику

8. Процедури та правила багато, часто формалізовані, письмові мало,
часто неформальні

9. Кількість ієрархічних рівнів багато мало

10. Джерело влади позиція в організаційній ієрархії рівень знань
індивідуума

11. Відповідальність визначена посадою приймається самим індивідуумом

12. Міжособові взаємовідношення формальні неформальні

13. Мотиваційні фактори нижчі рівні споживачів вищі рівні споживачів

14. Стиль керівництва автократичний демократичний

15. Зміст комунікаційних процесів безособова передача рішень та
інструкцій поради та неформальне спілкування

16. Процеси контролю використання правил і регуляторів міжособові
контакти, переконання та підтримка

Механістична структура — дуже схожа на бюрократичну модель М. Вебера.
Функціонуючи в умовах стабільного середовища, організації структурують
свою діяльність передбачуваними шляхами — через правила, спеціалізацію
робіт та централізацію влади.

Органічна структура більш придатна для нестабільного середовища.
Постійні зміни у середовищі вимагають і більш високого рівня її
рухливості (гнучкості).

Концепцію Барнса і Сталкера розвинули професори Гарвардського
університету Лоуренс і Лорш. Вони погоджувалися з тим, що фактори
середовища впливають на структуру, але вважали, що такий вплив не може
бути однаковим на різні структурні одиниці однієї і тієї самої
організації. Вони висунули гіпотезу, а потім і довели, що кожний
структурний підрозділ організації має своє власне унікальне середовище,
відповідно до якого і повинна здійснюватися його організаційна побудова.
Їх дослідження дозволяють зробити такі висновки:

Середовище організації не є однозначно стабільним або нестабільним.
Організація, як правило, має справу з багатьма середовищами (у кожного
структурного підрозділу є своє середовище) з різним ступенем
невизначеності. Внаслідок цього структурні підрозділи повинні
враховувати вимоги свого власного середовища.

Успішна організація вирішує проблему побудови раціональної
організаційної структури шляхом пристосування структури своїх окремих
підрозділів до вимог їх власного унікального середовища (див. рис.4.6.).

Рис.4.6. Графічна інтерпретація концепції Лоуренса-Лорша

Стратегія. Вплив стратегії на організаційну структуру досліджувався
багатьма вченими і перш за все Альфредом Чандлер та Генрі Мінцбергом.
Вивчаючи діяльність великих корпорацій А.Чандлер дійшов висновку, що
вибраний компанією напрямок стратегії впливає на структуру, але такий
вплив, як правило, не можна назвати прямим. Стратегія визначає такі
параметри як місію організації, її цілі і спосіб їх досягнення, засоби
пристосування до зовнішнього середовища, і вже через них впливає на
структуру.

Більш докладно такі взаємозв’язки вивчав Г.Мінцберг. Він погоджувався з
Чандлером, але дійшов висновку, що темпи зростання організації та
розподіл повноважень, як фактори, що визначаються стратегією, також
впливають на організаційну структуру.

Мінцберг класифікував організації за трьома основними критеріями:

Основний механізм координації або основний підхід, який використовується
для координації різних видів організаційної діяльності.

Ключова частина організації (та її частина, яка відіграє головну роль в
досягненні успіху або невдачі організації).

Тип децентралізації (спосіб, який застосовується для розподілу влади в
організації).

Кожний з цих критеріїв має декілька параметрів (див. табл.4.4.).

Таблиця 4.4.

Принципи класифікації організацій за Г.Мінцбергом

Критерії класифікації організації Параметри критеріїв

1. Основний механізм координації (підхід, який використовується для
координації організаційної діяльності) 1.1. Пряме управління (одна
людина несе відповідальність за роботу інших)

1.2. Стандартизація робочих процесів (зміст роботи специфіковано або
запрограмовано)

1.3. Стандартизація виходу (координація шляхом визначення кінцевих
результатів роботи)

1.4. Стандартизація знань (необхідний визначений рівень освіти для
виконання даної роботи)

1.5. Взаємна узгодженість (робота координується через неформальні
комунікації)

2. Ключова частина організації (частина організації, яка грає основну
роль в досягненні успіху (або провалу) в діяльності організації 2.1.
Стратегічна верхівка (вищий менеджмент)

2.2. Оперативна база (робітники, які реально виконують завдання
організації)

2.3. Середня лінія (середній та нижчий менеджмент)

2.4. Техноструктура (інженерний персонал і працівники функціональних
підрозділів)

2.5. Штат, що обслуговує (підрозділи, які забезпечують операційну
діяльність)

3. Тип децентралізації (спосіб розподілення влади в організації) 3.1.
Вертикальна децентралізація (розподіл влади в ланцюгу команд зверху вниз
або делегування начальниками повноважень своїм підлеглим)

3.2. Горизонтальна децентралізація (міра, в якій влада розподіляється
між лінійними та штабними працівниками)

3.3. Селективна децентралізація (міра, в якій влада розподіляється між
різними підрозділами організації)

Використовуючи таку класифікацію, Г.Мінцберг виділив п’ять основних
форм організаційних рішень (див. табл.4.5.).

Таблиця 4.5.

Типи організаційних структур за класифікацією Г.Мінцберга

Структурна конфігурація (тип структури) Основний механізм координації
Ключова частина організації Тип децентралізації

1. Проста структура Пряме управління Стратегічна верхівка Вертикальна та
горизонтальна централізація

2. Машинна бюрократія Стандартизація робочих процесів Техноструктура
Обмежена горизонтальна децентралізація

3. професійна бюрократія Стандартизація знань Оперативна база
Вертикальна та горизонтальна децентралізація

4. Дивізіональна форма Стандартизація виходів Середня лінія Обмежена
вертикальна децентралізація

5. Адхократія Взаємне узгодження Штат, що забезпечує Вибіркова
децентралізація

1. Проста структура. Такий тип структури використовують малі за
розмірами організації, які контролюються агресивними підприємцями, а
також організації, які тільки-но розпочинають свою діяльність. Влада
прийняття рішень тут узурпована керівником. Організація здебільшого не є
спеціалізованою.

2. Машинна бюрократія – цей тип структури нагадує механістичну структуру
Барнса-Сталкера. Це організації зрілого віку, зі стабільним
передбачуваним середовищем. Для таких організацій типові високий рівень
спеціалізації, жорстка модель влади, вузький діапазон контролю.

3. Професійна бюрократія (державні університети, лікарні). Такі
організації мають відносно мало функціональних менеджерів. Для членів
такої організації характерна концепція об’єднання у підрозділи за
професійними інтересами.

4. Дивізіональна форма. Характерна для більшості великих компаній
(особливо з продуктовою департаменталізацією). Повноваження передаються
на рівень дивізіонів, але в межах дивізіону вони централізовані.
Виникнення такого типу структури пов’язане з необхідністю ринкової
диверсифікації.

5. Адхократія. У широкому розумінні адхократія схожа на органічну
структуру. Адхократія “уникає” спеціалізації, формалізації, жорстких
наказів тощо. Характерна для великих науково-дослідних центрів та
установ.

3. Основи організаційного проектування

З практичної точки зору реалізація функції організації, тобто процес
організаційного проектування, складається з взаємопов’язаних етапів.
Розглянемо кожен з них більш докладно.

1. Розподіл праці – це процес розподілення загальної роботи в
організації на окремі завдання, достатні для виконання окремим
робітником відповідно до його кваліфікації та здібностей. Фактично це є
спеціалізацією.

З практичної точки зору спеціалізація означає з’ясування сутності та
змісту кожної роботи в організації. Цей процес називається проектуванням
робіт в організації та має такі конкретні результати:

специфікації робіт;

посадові інструкції;

кваліфікаційні характеристики.

Процес проектування робіт складається з двох стадій:

а) аналіз робіт (аналіз виробничих операцій);

б) власне проектування робіт.

В процесі аналізу робіт необхідно отримати інформацію про такі три
основні аспекти роботи:

1) про зміст роботи, тобто про задачі та види діяльності, які мають
виконуватися в її межах;

2) про вимоги, які ставляться до роботи (освіта, досвід, стаж роботи,
наявність відповідного ступеня, ліцензії, навичок, здібностей тощо);

3) про середовище, у якому вона здійснюється (умови праці, ступінь
відповідальності, ступінь контролю за виконанням з боку начальника,
ступінь припустимої помилки тощо).

Проектування робіт – це процес визначення обсягів та змісту кожного виду
робіт в організації.

В процесі проектування потрібно визначити дві ключові характеристики
роботи:

а) обсяг роботи (кількість різних операцій та/або задач, які
виконуються одним робітником та частота їх повторення);

б) змістовність роботи – це відносний ступінь того впливу, який робітник
може здійснити на саму роботу або на її середовище, а саме на:

самостійність в плануванні та виконанні роботи;

самостійність у визначенні ритму роботи;

участь у прийнятті рішень тощо.

Термін “проектування робіт “ з’явився в надрах класичної школи
менеджменту. Багато з ранніх ідей науки управління оберталися навколо
проектування робіт з точки зору максимального використання переваг
спеціалізації.

З розвитком та удосконаленням виробництва все більш почали виявлятися
негативні сторони спеціалізації. Виникла потреба змінити традиційну
спрямованість проектування робіт. Разом з тим з’явився і новий термін
“перепроектування робіт” або “реорганізація робіт”.

До основних методів перепроектування робіт належать (див. рис.4.7.):

1) Ротація робіт – переміщення робітників через певні проміжки часу з
однієї роботи на іншу. Ротація робіт може бути як горизонтальною так і
вертикальною.

Переваги:

накопичується досвід у суміжних сферах;

усувається одноманітність та монотонність;

покращується розуміння інших видів діяльності.

2) Формування робочих модулів – ротація у відносно короткі проміжки
часу, наприклад, впродовж одного робочого дня.

Рис. 4.7. Методи перепроектування робіт в організації

3) Розширення роботи (JOB ENLARGEMENT) — означає горизонтальне
розширення даної роботи за рахунок збільшення кількості операцій, які
виконуються в її межах, та частоти повторення циклу роботи. Розширення
робіт означає їх диверсифікацію.

4) Збагачення роботи (JOB ENRICHMENT) — це процес поглиблення роботи,
підвищення її змістовності. Процес збагачення роботи розширює її
вертикально шляхом:

встановлення безпосереднього зворотнього зв’язку;

надання можливості навчатися (підвищувати кваліфікацію);

надання можливості самостійно опрацьовувати графік роботи;

зменшення ступеня контролю.

5) Використання альтернативних графіків роботи. Найчастіше тут
використовуються такі варіанти:

а) “стиснутий робочий тиждень” (програма 4-40, тобто 4-добовий
40-годинний робочий тиждень);

б) “гнучкий час” (робітник має відпрацювати певну кількість годин в
тиждень, але він має можливість в певних межах змінювати години початку
та закінчення робочого дня).

В практиці західних фірм поширені також методи проектування роботи груп:

а) створення інтегрованих робочих команд (за типом бригад);

б) створення автономних робочих команд (завдання доводиться як кінцевий
результат діяльності, а решту – вирішує команда).;

в) гуртки якості.

На практиці в процесі перепроектування робіт досить часто
використовується інструмент, який отримав назву “Модель характеристик
роботи” Р. Хекмана (МХР).

Згідно з МХР, будь-яку роботу в організації можна охарактеризувати за
допомогою 5 базових параметрів (див. рис.4.8.).

Рис.4.8. Модель характеристик роботи Р.Хекмана

сполучання навичок – це ступінь, у якому робота вимагає варіювання
різних дій так, аби робітник мав можливість використовувати декілька
своїх різних навичок та здібностей;

визначеність завдання – це ступінь, у якому робота в цілому вимагає
завершеності, та ступінь, у якому можна ідентифікувати окремі частини
роботи;

значущість завдання – це ступінь, у якому дана робота впливає на роботу
інших співробітників організації;

самостійність (автономність) – це ступінь, у якому робота забезпечує
реальну свободу дій (незалежність) робітника щодо встановлення графіку
роботи та процедур її виконання;

зворотній зв’язок – це ступінь, у якому робота вимагає отримання чіткої
інформації про ефективність її виконання.

Зазначені базові параметри роботи дозволяють робітникові відчути три
наступні психологічні стани:

відчуття значущості роботи, тобто ступінь сприйняття важливості та
цінності роботи з позиції робітника;

відчуття відповідальності за результати роботи, тобто підзвітності за
свою роботу;

знання реальних результатів своєї роботи, тобто сприйняття
результативності та ефективності виконаної роботи.

Роботи, які організовані так, що забезпечують високий ступінь цих трьох
станів, мають призвести до:

високої мотивації за рахунок самої роботи;

високої якості виконання робіт;

високої задоволеності роботою;

зниження плинності кадрів та кількості прогулів.

Проте не всі робітники позитивно реагують на покращення базових
параметрів роботи. Практика свідчить, що МХР доцільно застосовувати
тільки до робітників з прагненням до зростання та досягнень.

Базові параметри роботи впливають на обсяги потенційної мотивації (ОПМ)
робітників таким чином:

ОПМ =

сполучання визначеність значущість

+ +

навичок завдання завдання

самостійність зворотній

х х

(автономність) зв’язок

3

Характер впливу методів перепроектування робіт в організації на базові
параметри роботи представлений в таблиці 4.7.

Таблиця 4.7.

Вплив методів перепроектування робіт на базові параметри роботи

Методи перепроектування робіт Базові характеристики роботи

сполучання навичок визначеність завдання значущість завдання
самостійність (автономність) зворотній зв’язок

1. Ротація робіт

х

?

2. Формування робочих модулів х

? х

3. Розширення робіт х

?

4. Збагачення

х х ? х х

5. Створення інтегрованих робочих місць х

?

6. Створення автономних робочих місць х х ? х х

7. Гуртки якості

х х ? х х

8. Стислий робочий тиждень

9. Гнучкий час

х

2. Департаменталізація – це процес групування робіт і видів діяльності в
окремі підрозділи організації (бригади, групи, сектори, відділи, цехи,
виробництва тощо).

Відповідно до принципу, який покладено в основу групування видів
діяльності, розрізняють декілька базових схем департаменталізації (див.
рис.4.9.):

функціональну департаменталізацію – за основними функціями управління в
організації;

продуктову департаменталізацію – за окремими видами продуктів, що
виробляються фірмою;

територіальну департаменталізацію – за географією фізичного розташування
окремих підрозділів фірми;

Рис.4.9. Способи групування структурних одиниць в організації

департаменталізація, орієнтована на споживача – за принципом задоволення
потреб найвагоміших та значущих для організації споживачів.

Кожний із зазначених способів групування обумовлює виникнення проблем
координаційного характеру, оскільки має свої переваги та недоліки. Тому
на практиці спостерігається змішування базових схем департаменталізації,
тобто використовуються різні способи групування для підрозділів, які
знаходяться навіть на одному організаційному рівні.

Після видокремлення окремих підрозділів здійснюється наступний етап
організаційного процесу.

3. Делегування повноважень – це процес передавання керівником частини
будь-якої своєї роботи та повноважень, необхідних для її виконання,
підлеглому, який приймає на себе відповідальність за її виконання. За
допомогою делегування повноважень встановлюються формальні відносини та
посадові зв`язки працівників в організації. Саме вони слугують основою
для упорядкування спільної діяльності підрозділів і забезпечують
можливості координувати роботу організації.

Необхідність делегування повноважень є наслідком обмеженості можливостей
та здібностей керівника ( одна людина не спроможна виконувати весь
комплекс робіт по управлінню всією організацією) та необхідності
спеціалізації в управлінні.

Делегування повноважень охоплює:

передавання повноважень (надання підлеглому обмеженого права приймати
рішення, використовувати ресурси і спрямовувати зусилля підлеглих на
виконання поставлених завдань);

прийняття відповідальності (прийняття підлеглим зобов’язань виконувати
поставлені завдання і забезпечувати їх задовільне вирішення);

підзвітність (це вимога до підлеглого, який, використовуючи свої
повноваження, має усвідомлювати наслідки своїх дій і повідомляти про них
своєму безпосередньому начальнику).

Делегування призводить до позитивних наслідків за умови зваженого
узгодження цих трьох складових, які утворюють «піраміду управління»
(див.рис.4.10).

Рис.4.10. “Піраміда управління”

Відповідальність та повноваження мають бути збалансованими з
підзвітністю: а) за допомогою заохочення у випадках позитивного
результату виконання завдання; б) за допомогою покарання – у випадках
негативного результату виконання завдання.

Разом з тим слід зауважити, що підлеглий ніколи не буде нести повної
відповідальності за результати дорученої справи, оскільки за неї в
цілому відповідає той, хто передає свої повноваження.

Повноваження, що передаютья підлелим, бувають трьох типів: лінійні;
штабні; функціональні.

Лінійні повноваження – це повноваження, які передаються від начальника
безпосередньо йому підлеглому і далі іншим підлеглим. Делегування
лінійних повноважень утворює ієрархію рівнів управління в організації.
Така ієрархічна побудова називається «скалярним принципом організації».
Отже, повноваження лінійного керівника знаходяться у прямому ланцюгу
команд від вищого керівника до виконавця.

Штабні повноваження (апаратні, адміністративні) – це повноваження, що
передаються особам, які здійснюють консультативні, обслуговуючі функції
щодо лінійних керівників. Повноваження штабного керівника пов’язані з
експертизою, підготовкою рекомендацій, підтримкою лінійних керівників.
Сутність штабних посадових зв’язків полягає у їх дорадчому характері.

Функціональні повноваження — це повноваження, що дозволяють особі, якій
вони передаються, в межах її компетенції пропонувати або забороняти
певні дії підлеглим лінійних керівників. Іншими словами, функціональні
повноваження дають право контролю за окремими видами діяльності інших
підрозділів. При цьому слід зауважити, що функціональні повноваження є
обмеженою формою повноважень. Вони охоплюють лише окремі специфічні види
діяльності (наприклад, робота з кадрами, організація обліку тощо). Разом
з тим, така обмеженість порушує принцип єдиноначальності. Підлеглий, на
якого розповсюджуються дії функціонального керівника має одразу двох
начальників — лінійного та функціонального. Це часто спричинює конфлікти
між центральним апаратом управління компанією та керівниками лінійних
підрозділів.

4. Діапазон контролю. Внаслідок делегування повноважень в організації
виникає кілька організаційних рівнів управління. Кількість
організаційних рівнів визначається кількістю співробітників організації
безпосередньо підлеглих одному керівникові.

Збільшення кількості рівнів управління суттєво впливає на ефективність
діяльності організації:

в менеджмент вкладається все більше коштів у зв’язку із зростанням
кількості менеджерів;

ускладнюються зв’язки між окремими підрозділами, ускладнюється
спілкування, викривлюється інформація;

ускладнюються процеси планування і контролю.

Вартість управлінських рівнів є настільки значною, що кожному
менеджерові бажано підпорядковувати максимальну кількість підлеглих,
роботою яких можна було б ефективно керувати.

Ось чому одним з найважливіших елементів організаційного проектування є
встановлення діапазону контролю.

Діапазон контролю – це кількість робітників, безпосередньо підлеглих
даному менеджерові.

Проблема постає в визначенні оптимального числа підлеглих.

Для усвідомлення проблеми визначення діапазону контролю часто
використовується теорія зв’язків “підлеглий-керівник”, запропонована
французьким консультантом з управління В.А. Грейкунасом (1933р.).

За теорією Грейкунаса існує 3 види посадових зв’язків
“підлеглий-керівник” :

прямий одиничний зв’язок (керівник-підлеглий);

прямий груповий зв’язок (керівник-можливі групи підлеглих);

перехресний зв’язок (зв’язки між підлеглими).

Для визначення загальної кількості усіх можливих видів зв’язків
В.А.Грейкунас запропонував таку формулу:

I = N (( 2n-1 / 2) + n – 1),

де І – загальна кількість можливих взаємодій керівника з підлеглими та
підлеглими між собою;

N – кількість підлеглих.

Якщо N = 2, то І = 6

N = 3, то І = 18

N = 5, то І = 100

Таким чином, складність управління за Грейкунасом зростає у геометричній
прогресії в залежності від кількості підлеглих.

Недоліком цієї теорії є те, що вагомість та практична користь цієї
формули зменшується внаслідок того, що вона не враховує частоту та
жорсткість посадових зв’язків стосовно витрат часу та їх здійснення. Для
керівника (доречі, це визнавав і Грейкунас) загальна кількість
потенційних посадових зв’язків не так важлива, як їх частота та час,
який вони відбирають.

Будь-яка управлінська дія, яка скорочує кількість та частоту посадових
зв’язків, може збільшити діапазон контролю і, внаслідок цього, скоротити
витрати від надмірної кількості підрозділів.

Чинниками, які суттєво впливають на частоту та кількість посадових
зв’язків, є:

— рівень професійної підготовки підлеглих. Чим вище професійна
підготовка підлеглих, тим ширше може бути діапазон контролю;

— ступінь складності завдань, що виконуються підлеглими. Чим складніші
завдання – тим вужчим має бути діапазон контролю;

— ступінь одноманітності завдань підлеглих. Чим більш схожими є такі
завдання, тим ширше може бути діапазон контролю;

— ступінь, у якому діяльність підлеглих піддається плануванню. Чим
більше можливостей чітко формулювати завдання для підлеглих, тим ширшим
може бути діапазон контролю;

— ступінь мінливості завдань підлеглих. Чим частіше змінюються завдання
підлеглих, тим вужчим має бути діапазон контролю;

— потреби у вказівках (директивах) для підлеглих. Чим більше потреби у
регулярному спрямуванні діяльності підлеглих, тим вужчим має бути
діапазон контролю.

На практиці у вирішенні проблеми діапазону контролю в сучасних умовах
домінуючим є ситуаційний підхід. Згідно до ситуаційного підходу кожна
управлінська ситуація характеризується великою кількістю змінних, які і
не дозволяють стверджувати, що існує оптимальна кількість підлеглих,
якими менеджер здатний ефективно керувати. Отже, з практичної точки зору
у кожному конкретному випадку скоріше слід шукати причини, які
обмежують діапазон контролю, ніж передбачати, що існує його
загальноприйнята кількісна межа.

З іншого боку розрізняють два види норми керованості (діапазону
контролю):

норму на нижчих рівнях управління;

норму на вищих рівнях управління.

На нижчих рівнях N може досягати 30, на вищих N обмежується 3 – 7. Так
чи інакше норма керованості – це параметр, який визначає побудову
організації – високу чи плоску. В кожній організації повинно бути
визначено, якою кількістю підлеглих може управляти керівник. Відповідно
до обраного діапазону контролю формується або висока, або плоска
структура організації, кожна з яких має свої переваги та недоліки
(див.табл.4.8.).

Таблиця 4.8.

Порівняльна характеристика високої та плоскої структур організації

Тип структури Переваги Недоліки Галузь застосування

Висока простота, чіткість взаємодії, надійний контроль, більш щільне
керування збільшення кількості управлінців керування роботами, які
вимагають жорсткого контролю;

роботи з частими змінами

Плоска швидке проходження інформації та рішень, незначна кількість
менеджерів, задоволеність підлеглих своєю роботою виконавці легко
виходять з-під контролю роботи ідентичні для багатьох виконавців

5. Механізми координації. Аби організація функціонувала як єдиний
організм, необхідно налагодити взаємодію між створеними організаційними
одиницями та окремими виконавцями. Це досягається шляхом створення
механізмів координації.

Координація робіт – це процес узгодження дій усіх підсистем організації
для досягнення її цілей.

Координація роботи здійснюється:

або шляхом підпорядкування (вертикальна координація);

або шляхом встановлення горизонтальних зв’язків між підрозділами, які
знаходяться на одному організаційному рівні (горизонтальна координація).

Вертикальна координація грунтується на вказівках, які проходять по
ланцюгу команд. В межах вертикальної координації менеджер узгоджує
роботу своїх підлеглих. Одночасно робота даного менеджера узгоджується
його начальником з роботою паралельних підрозділів.

На практиці вертикальна координація реалізується:

шляхом взаємної комунікації — безпосередні неформальні контакти між
членами організації;

шляхом прямого контролю (надання керівникові повноважень розподіляти
завдання та контролювати їх виконання), тобто через використання
їєрархії управління;

шляхом стандартизації діяльності, тобто через визначення способу, за
допомогою якого операція (завдання, дія) повинні бути виконані.

Стандартизація здійснюється через застосування: правил; стандартних
операційних процедур; опрацювання графіків роботи.

Горизонтальна координація грунтується на взаємних контактах
співробітників, які знаходяться на одному рівні в ієрархічній структурі.

Горизонтальна координація здійснюється у чотирьох основних формах:

взаємодопомога;

оперативні групи (тимчасові робочі групи);

комісії (постійні робочі групи);

збори за участю співробітників різних підрозділів організації

Взаємодопомога (особисті взаємозв’язки, взаємні комунікації) – це
найпростіша форма координації (безпосередні неформальні контакти між
співробітниками організації). Вона можлива за умови розвинутих
неформальних зв’язків в організації та слугує методом збагачення роботи
та зменшення кількості контролерів.

Оперативна група (тимчасова робоча група) – це організаційна група, яка
створюється з працівників різних підрозділів для виконання спеціального
завдання або вирішення специфічної короткострокової проблеми.
Оперативна група – це засіб керування спеціальними проектами із
залученням багатьох людей із різних підрозділів. Одночасно вона слугує
засобом підвищення гнучкості організації та прискорення реакції на
зміни.

Комісія – це постійна група, яка сформована з представників різних
підрозділів організації з метою вирішення певної довгострокової проблеми
або виконання довгострокового завдання.

До методів горизонтальної координації відноситься також організація
зборів за участю співробітників різних підрозділів організації.

Існують також так звані нетрадиційні механізми координації, до яких,
зокрема, відносяться:

а) організаційна культура – це комплекс цінностей, пріоритетів,
неписаних правил, що впливають на ведення справ організацією та в
організації.

б) неформальна організація – це система взаємозв’язків між
співробітниками організації, які виникають і розвиваються спонтанно (не
санкціоновано). Внаслідок цього в організації формуються неформальні
центри влади, тобто такі, які не відображені в організаційній схемі.

4. Типи організаційних структур

Завдання менеджера в процесі організації полягає в тому, аби надати усім
компонентам організації такої форми та об’єднати їх таким чином, аби
фірма являла собою одне ціле і функціонувала цілеспрямовано. Саме тому,
в будь-якій фірмі існує певна підпорядкованість поміж її складовими
частинами та рівнями менеджменту, чіткий розподіл влади, прав та
відповідальності.

Для відображення структурних взаємозв’язків основних рівнів та
підрозділів організації, їх підпорядкованості на практиці використовують
схеми організаційної структури управління. Такі схеми є лише скелетом
системи управління, оскільки не розкривають склад та зміст функцій, прав
та обов’язків підрозділів та посадових осіб.

Теорія і практика менеджменту розробили багато різних принципів побудови
структур управління, які можна звести до наступних основних типів:

лінійна організаційна структура;

лінійно-штабна організаційна структура;

функціональна організаційна структура;

лінійно-функціональна організаційна структура;

дивізіональна організаційна структура;

матрична організаційна структура;

та інші: проектна, кластерна, модульна, атомістична.

Лінійна організаційна структура являє собою систему управління, в якій
кожний підлеглий має тільки одного керівника і в кожному підрозділі
виконується весь комплекс робіт, пов’язаних з його управлінням.
Схематично ця структура представлена на рис.4.11.

Переваги лінійної оргструктури:

— чіткість і простота взає’ємодії (неможливість отримання підлеглим
суперечливих розпоряджень та вказівок);

Рис.4.11. Принципова схема лінійної організаційної структури

— відповідальність кожного за виконання свого завдання (надійний
контроль та дисципліна);

— оперативність підготовки і здійснення управлінських рішень;

— економічність (за умови невеликих розмірів організації).

Недоліки лінійної оргструктури:

— необхідність високої кваліфікації керівників;

— зростання числа рівнів управління при збільшенні розмірів
організації;

— обмеження ініціативи у робітників на нижчих рівнях.

Лінійно-штабна організаційна структура. Вона є різновидом лінійної
оргструктури. За такої структури для розвантаження вищого керівництва
створюється штаб, до складу якого включають фахівців з різних видів
діяльності. Всі виконавці підпорядковуються безпосередньо лінійним
керівникам. Повноваження штабних спеціалістів стосуються підготовки
порад та рекомендацій лінійним керівникам або видачі вказівок виконавцям
за дорученням лінійного керівника. Завдяки цьому підвищується ступінь
оперативного та організаційного реагування. Принципова схема
лінійно-штабної оргструктури наведена на рис.4.12.

Рис.4.12. Принципова схема лінійно-штабної організаційної структури

Функціональна організаційна структура. Особливість цього типу
оргструктури полягає в тому, що для виконання певних функцій управління
утворюються окремі управлінські підрозділи, які передають виконавцям
обов’язкові для них рішення, тобто функціональний керівник в межах своєї
сфери діяльності здійснює керівництво виконавцями (див. рис. 4.13.).

Рис.4.13. Принципова схема функціональної організаційної структури

Завдяки спеціалізації функціональних керівників виникає можливість
управління великою кількістю виконавців, а отже і зменшується кількість
рівнів управління. До обов’язків вищого керівника входить: регулювання
відносин поміж функціональними керівниками.

Переваги функціональної оргструктури:

— спеціалізація діяльності функціональних керівників;

— скорочення часу проходження інформації;

— розвантаження вищого керівництва.

Недоліки функціональної оргструктури:

— можливість отримання суперечливих вказівок;

— порушення принципу єдиноначальності (розмивання єдності розпорядництва
і відповідальності);

— складність контролю;

— недостатня гнучкість.

Лінійно-функціональна організаційна структура являє собою комбінацію
лінійної та функціональної структур. В основу такої структури покладено
принцип розподілення повноважень і відповідальності за функціями та
прийнятті рішень по вертикалі. Лінійно-функціональна структура дозволяє
організувати управління за лінійною схемою, а функціональні підрозділи
допомагають лінійним керівникам у вирішенні відповідних управлінських
функцій (див. рис.4.14.).

Із схеми випливає, що функціональні керівники мають право безпосередньо
впливати на виконавців. При цьому аби усунути можливість отримання
виконавцями суперечливих вказівок: 1) або вводиться пріоритет вказівок
лінійного керівника; 2) або функціональному керівнику передається лише
певна частина повноважень; 3) або функціональному керівнику передається
тільки право рекомендацій.

Рис.4.14. Принципова схема лінійно-функціональної організаційної
структури

Переваги лінійно-функціональної структури:

— поєднує переваги лінійних та функціональних структур;

— забезпечує відносно швидке здійснення управлінських рішень завдяки
своїй ієрархічності;

— спеціалізація функціональних керівників.

Недоліки лінійно-функціональної структури:

— складність регулювання відносин лінійних і функціональних
керівників;

— в умовах реорганізації збільшується потік інформації, який спричиняє
перевантаження керівників;

— така структура чинить опір здійсненню змін в організації.

Лінійно-функціональна оргструктура застосовується при вирішенні задач,
які постійно повторюються, забезпечуючи максимальну стабільність
організації. Вона ефективна для масового виробництва зі стабільним
асортиментом продукції при незначних (еволюційних) змінах технології
виробництва.

Дивізіональна організаційна структура. Групування видів діяльності тут
здійснюється за принципом розподілу праці за цілями. Це означає, що
навколо певного виробництва формується організаційний підрозділ з
автономією у здійсненні своєї повсякденної операційної діяльності (див.
рис.4.15.).

Рис.4.15. Принципова схема дивізіональної організаційної структури

Перехід до дивізіональної організаційної структури означає подальший
розподіл управлінської праці, який відбивається у децентралізації
оперативних функцій управління, що передаються виробничим підрозділам та
централізації загальнокорпоративних функцій управління (фінансова
діяльність, розробка стратегії тощо), що сконцентровані на вищому рівні
управління у штаб-квартирі компанії.

Переваги дивізіональної оргструктури:

— невтручання в оперативну діяльність виробничих підрозділів;

— можливість для вищого керівництва зосередитись на вирішенні
стратегічних проблем;

— підвищення якості рішень, що приймаються (завдяки наближенню до
місця виникнення проблеми);

— внутрішньофірмова конкуренція.

Недоліки дивізіональної оргструктури:

— дублювання функцій управління на рівні підрозділів;

— збільшення витрат на утримання апарату управління.

Дивізіональна організаційна структура відповідає умовам динамічного
середовища та організаціям з великою кількістю виробництв, життєвий цикл
яких відносно тривалий.

Матрична організаційна структура з’явилась як відповідь на підвищення
ступеня динамічності (мінливості) середовища функціонування фірм.
Особливістю оргструктур у такому середовищі має бути високий ступінь
адаптованості. Це можна забезпечити за рахунок тимчасового характеру
функціонування структурних одиниць.

В матричній організаційній структурі крім звичайних функціональних
підрозділів, які функціонують постійно, формуються так звані проектні
групи як тимчасові колективи. Проектні групи відповідають за реалізацію
стратегічних планів. Робітники проектних груп залишаються членами своїх
функціональних підрозділів і повертаються в підпорядкування своїх
функціональних керівників після розформування своєї проектної групи
(див. рис.4.16).

Переваги матричної структури:

— високий ступінь адаптації до змін у середовищі;

— наявність ефективних механізмів координації між багатьма складними
і взаємопов’язаними проектами.

Недоліки матричної структури:

— обмежена сфера застосування;

— виникнення конфліктів на підставі “боротьби за владу” між
функціональними керівниками і керівниками проектів.

Рис.4.16. Принципова схема матричної організаційної структури

Для вибору типу організаційної структури управління використовуютьтакі
основні методи:

Метод аналогій – полягає в застосуванні організаційних форм, що
виправдали себе в організаціях зі схожими організаційними
характеристиками (середовищем, стратегією, технологією, розмірами)
відносно до організації, що проектується.

Експертно-аналітичний метод – полягає в обстеженні і аналітичному
вивченні організації кваліфікованими фахівцями-експертами, які і
розробляють відповідну організаційну структуру управління.

Метод структуризації цілей – передбачає розробку системи цілей
організації, включаючи їх кількісне та якісне формулювання і наступний
аналіз базових організаційних структур з точки зору їх відповідності
системі цілей.

Метод організаційного моделювання – базується на розробці різних
варіантів можливих організаційних структур для конкретних об’єктів
управління з наступним їх порівнянням (співставленням) і оцінкою за
певними критеріями. Критеріями ефективності при співставленні різних
варіантів організаційних структур слугують можливості щонайповнішого
досягнення цілей організації при відносно нижчих витратах на її
функціонування.

5. Управління організаційними змінами

В процесі функціонування організації під впливом чисельних факторів
зовнішнього середовища виникає невідповідність сформульованої
організаційної структури реальним потребам. Організаційні
невідповідності у таких випадках стають сферою управління
організаційними змінами.

Під організаційними змінами розуміється будь-яка зміна в одному або
кількох елементах організації. Зміни можуть стосуватися будь-якого
елементу процесу організації (рівня спеціалізації; способів групування;
діапазону контролю; розподілу повноважень; механізмів координації).

При цьому слід зауважити, що зміни у будь-якому одному підрозділі
організації, як правило, впливають на інші підрозділи і на організацію в
цілому.

Причини, які викликають необхідність змін, поділяють на дві групи:
зовнішні і внутрішні.

Зовнішні – пов’язані з загальним і специфічним середовищем
функціонування організації, а точніше – зі змінами в компонентах цього
середовища:

— в економічній ситуації,

— в державному регулюванні,

— в технологічній складовій,

— в міжнародних аспектах,

— в соціально-культурних компонентах тощо.

Більш сильний вплив на необхідність проведення організаційних змін
чинять фактори специфічного середовища:

— конкуренти,

— споживачі,

— постачальники.

Внутрішні чинники також можуть бути причинами організаційних змін. При
цьому:

частина з них може бути наслідком прямого та/або непрямого впливу змін у
зовнішньому середовищі,

решта може бути результатом розвитку самої організації.

Організації можуть пристосовуватися до змін у середовищі трьома
способами:

1) адаптація до змін у середовищі, які не були заздалегідь визначені. В
цьому випадку майбутні зміни в середовищі не ідентифікуються завчасно.
Отже, для цього способу характерним є реагування із запізненням;

2) пристосування до середовища шляхом урахування тенденцій його
розвитку. Цей спосіб передбачає наявність механізмів постійного
спостереження за середовищем. Його використовують організації, які
«шукають» зміни;

3) замість того, щоб організація пристосовувалась до середовища, вона,
навпаки, намагається пристосовувати середовище до себе. Такий спосіб
використовують виключно сильні, великі організації, що займають
монопольне положення на ринку.

В спеціальній літературі з менеджменту опрацьовані кілька моделей
процесу організаційних змін. Найпростішою з них є модель К.Левіна, у
якій виділені лише три таких етапи:

Рис.4.17. Модель процесу організаційних змін К.Левіна

«Розморожування» – це процес визнання необхідності організаційних змін.

Здійснення змін – це самі зміни або процес їх здійснення.

“Заморожування” – це процедури підсилення, підтримки змін до такого
ступеня, коли вони стають сталою частиною системи.

Відповідно до моделі К. Левіна процес організаційних змін включає в себе
наступні кроки:

Крок 1. Визнання необхідності змін (про необхідність організаційних змін
свідчать, наприклад, зростання невдоволення співобітників організації
існуючим станом, падіння показників ефективності діяльності організації
тощо).

Крок 2. Визначення цілей організаційних змін. Цілі організаційних змін
можуть бути різноманітними, наприклад:

зберігання або покращення ринкового положення фірми;

вихід на нові ринки;

підвищення продуктивності фірми;

впровадження нових технологій тощо.

Крок 3. Діагноз, тобто вивчення причин організаційних змін. Зміни,
зокрема, можуть бути обумовлені усіма або деякими з наступних чинників:

низький рівень оплати праці;

погані умови роботи;

некомпетентне керівництво тощо.

Менеджер має чітко розуміти причини змін, щоб вірно визначити, якими
повинні бути самі зміни.

Крок 4. Планування змін і вибір техніки змін, що включає:

визначення витрат, пов’язаних зі здійсненням змін;

визначення впливу змін на інші елементи організації;

визначення ступеня участі робітників в проведенні змін;

вибір техніки (засобів) здійснення змін.

Крок 5. Здійснення змін – проведення організаційних змін.

Крок 6. Оцінка змін. На завершальному етапі менеджер повинен оцінити до
чого реально призвели організаційні зміни, які їх кінцеві результати.

Опір організаційним змінам. В процесі планування організаційних змін
менеджер має приймати до уваги, що внаслідок багатьох причин
співробітники організації чинять опір проведенню організаційних змін,
хоча вони і здаються їм необхідними.

Основними причинами опору організаційним змінам є такі:

1) невизначеність. Можливо це найважливіша причини опору змінам.
Напередодні змін співробітники стають занепокоєними, нервованими,
турботними. Вони занепокоєні щодо своїх можливостей виконувати нову
роботу, можливого звільнення тощо;

2) власні (особисті) інтереси окремих менеджерів або груп робітників.
Такі інтереси часто суперечать цілям організаційних змін;

3) різне сприйняття. Робітники можуть опиратися змінам тому, що вони не
погоджуються з такою оцінкою ситуації, яку запрпонував менеджер або
просто сприймають її інакше;

4) відчуття втрати. Організаційні зміни, як правило, порушують соціальні
взаємозв’язки, що вжесклалися в колективі, руйнують міжособові відносини
в організації. З іншого боку організаційні зміни загрожують втратою
влади, зміною статусу робітника тощо.

Існує декілька стратегій подолання опору організаційним змінам:

— стратегія залучення до участі. Робітники, які приймають участь в
плануванні та реалізації змін краще розуміють їх причини. Завдяки участі
зменшується вплив особистих інтересів, згладжується розрив міжособових
контактів, з’являється можливість запропонувати власні ідеї щодо змін та
сприймати ідеї інших співробітників;

— стратегія навчання. Навчання співробітників під майбутні організаційні
зміни зменшує ступінь невизначеності та збільшує впевненість щодо
подальшої роботи в організації;

— стратегія сприяння. Означає завчасне повідомлення про організаційні
зміни, ознайомлення та роз’яснення їх сутності, проведення лише
необхідних змін. Все це створює умови для кращого завчасного
пристосування до нових умов;

— стратегія переговорів. Має на меті ухвалення «нововведень» шляхом
«покупки згоди» тих, хто чинить опір змінам за допомогою матеріальних
стимулів;

— стратегія кооптації. Надання особі, яка чинить опір, певних
повноважень щодо впровадження та здійснення організаційних змін
(наприклад, включення до складу комісії з проведення організаційних
змін);

— стратегія маніпулювання. Свідоме використання заздалегідь неповної,
неточної або неправильної інформації про зміни з метою отримання
підтримки і здійснення змін;

— стратегія примушування. Застосування загрози санкцій за незгоду з
проведенням організаційних змін.

В процесі здійснення організаційних змін завжди існують сили за та
проти їх проведення. З метою сприяння змінам менеджер має провести так
званий «аналіз поля сил» і скласти баланс сил, тобто чітко визначити
фактори, що сприяють і заважають здійсненню змін (див. табл. 4.9.).
Після цього необхідно шукати шляхи і засоби поступової нейтралізації або
мінімізації факторів, що заважають змінам.

Таблиця 4.9.

Фактори, які сприяють і заважають проведенню організаційних змін

Сприяють Заважають

1. Усвідомлення необхідності змін

2. Організаційна криза

3. Застарілість продукту (технології)

4. Зміни законів і інших регуляторів

5. Зміни системи цінностей і норм

поведінки у робітників

6. Зниження продуктивності

організації 1. Бюрократична жорсткість

організації

2. Невдачі у проведенні попередніх

перетворень

3. Опір і побоювання змін

4. Суперечливість цілей

Проведення організаційних змін. Процес проведення організаційних змін
охоплює комплекс робіт, який включає:

Аналіз підготовленості (сприйняття) персоналу до майбутніх змін. Цей
аналіз пересліує такі цілі:

виявлення наявності достатніх фінансових, матеріальних і трудових
ресурсів фірми для здійснення змін;

виявлення основних організаційних і психологічних перешкод
організаційним змінам;

виявлення ступіня зацікавленості вищого керівництва фірми в проведенні
організаційних змін.

2. Вибір тактики проведення організаційних змін, яка може бути:

директивною (примусовою, яка дає лише тимчасову рівновагу);

тактикою переконань;

тактикою залучення.

3. Створення умов для здійснення змін. Процес створення умов для
проведення змін включає в себе:

повний опис змін і ознайомлення з ними кожного робітника, якого цей
процес стосується;

залучення до участі в прийнятті рішень щодо змін тих робітників, яких
вони стосуються;

спростування чуток і побоювань шляхом більш широкого розповсюдження
інформації про зміни;

надання змінам якомога більш прийнятного характеру;

демонстрацію зацікавленості вищого керівництва у змінах.

Якщо опір змінам значний, то пропонується їх впроваджувати в обмежених
масштабах, тобто використовувати експериментальний (пілотний) проект, в
якому чітко вказано, що організаційні зміни впроваджуються як
експеримент.

4. Вибір підрозділу, що буде здійснювати зміни. Таким підрозділом може
бути:

— внутрішньофірмовий підрозділ;

— зовнішня організація (консультант).

5. Вибір методу здійснення організаційних змін. Такий вибір має два
аспекти:

— визначення швидкості, з якою мають бути проведені зміни;

— визначення місця, з якого повинні починатися зміни.

За швидкістю розрізняють:

а) метод “землетрусу”, пов’язаний зі здійсненням докорінних змін у
порівняно короткий період,

б) метод поступових змін, пов’язаний з поступовими змінами за тривалими
фазами.

За критерієм місця, з якого починаються зміни, розрізняють:

а) метод зверху донизу;

б) метод знизу доверху;

в) бінарний метод;

г) метод клина;

д) метод багатьох точок.

PAGE

PAGE

Азіатське відділення

Африканське відділення

Більша

спеціалізація робіт

ПЕРЕДАВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

ПЕРЕДАВАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ

Директор оптової фірми

ПІДЗВІТНІСТЬ

Більша

стандартизація діяльності

Менша

централізація повноважень

Меньша

спеціалізація

робіт

Меньша

стандартизація діяльності

Більша централізація повноважень

(спеціалізація)

1. Розподіл праці

глибока
мілкий

(основа групування)

2. Департаменталізація

гомогенна
гетерогенна

(делегування)

3. Повноваження

централізоване
децентралізоване

(кількість підлеглих)

4. Діапазон контролю

вузький
широкий

(механізми)

5. Координація

формальні
неформальні

Ступінь складності

низький високий

Ступінь формалізації

низький високий

Ступінь централізації

низький високий

Організаційна структура

+

+

=

=

Ступінь, у якому проблема піддається аналізу

добрий

Рутинна Інженерна

технологія технологія

Реміснича Нерутинна

технологія технологія

поганий

Інтегрована система

Підсистема маркетингу

маркетингу

Підсистема виробництва

Підсистема досліджень

Ринкове середовище

Техніко-економічне середовище

Наукове середовище

Ротація робіт:

Робота А Робота В Робота С
Робота А

1 2 3 4
5 6 7 8

Час (тижні)

Формування робочих модулів:

Робота А Робота В Робота С
Робота А

1 2 3 4
5 6 7 8

Час (години
робочого дня)

3. Розширення обсягу:

+
+

Робота А

Робота В

Робота С

Робота одного виконавця

4. Збагачення роботи:

а) розширення прав самостійного прийняття рішень

б) надання можливості самостійно розробляти графік роботи

в) зменшення ступеня контролю з боку начальника

5. Використання альтернативних графіків роботи:

а) стислий робочий тиждень (програма 4-40: чотирьохденний
сорокагодинний

робочий тиждень)

б) “гнучкий час”

гнучкий час

час обов’язкової присутності

обід час обов’язкової присутності

гнучкий час

6 год. 9 год. 12 год. 13
год. 15 год. 18 год.

Базові параметри роботи

поєднання навичок

визначеність завдання

значимість завдання

самостійність

зворотній зв’язок

Критично важливі психологічні стани

Відчуття вагомості праці

відчуття відповідальності

знання реальних результатів роботи

Особисті та виробничі результати праці

високий ступінь внутрішньої мотивації

високоякісне виконання роботи

високе задоволення роботою

низький рівень плинності та прогулів

ступінь прагнення працівника до росту

Південно-Американське відділення

Північно-Американське відділення

Європейське відділення

Президент

Територіальна департаменталізація

Головний менеджер Олдсмобіл

Головний менеджер Понтіак

Головний менеджер Шевроле

Головний менеджер Каділлак

Головний менеджер Б’юік

Президент

Продуктова департаменталізація

Бухгалтерія

Відділ досліджень та розробок

Фінансовий відділ

Відділ маркетингу

Виробничий відділ

Президент

Функціональна департаменталізація

Департаменталізація, орієнтована на споживача

Президент

Відділення по роботі з індивідуальними клієнтами

Відділення по роботі з організаціями

Відділення по роботі з банками кореспондентами

Завідувач складом 1

Завідувач складом 2

Н

Н

Н

Н

Н

Начальник цеху

“Штаб” Механік, економіст, технолог, диспетчер

Майстер дільниці 1

Майстер дільниці 2

Генеральний директор

Директор з виробництва

Головний інженер

Комерційний директор

Начальник цеху N1

Начальник цеху N2

Начальник цеху N3

Президент

Заступник директора з виробництва

Начальник відділу праці та заробітної плати

Начальник планового відділу

Начальник цеху N1

Начальник цеху N2

Начальник цеху N3

Президент

Фінансова служба

Юридична служба

Кадрова служба

Управляючий заводом 1

Управляючий заводом 2

Управляючий заводом 3

Власна структура управління

Власна структура управління

Власна структура управління

Президент

Конструктор-ське бюро

Технологіч-ний відділ

Служба маркетингу

Фінансова служба

Керівник проекту 1

Керівник проекту 2

Керівник проекту 3

Конструктор

Технолог

Група постачання

Бухгалтер

Конструктор

Конструктор

Технолог

Технолог

Група постачання

Група постачання

Бухгалтер

Бухгалтер

«Розморожування»

Здійснення змін

«Заморожування»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *