Спостереження та догляд за хворими після операцій на голові, обличчі та шиї (реферат)

СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД

ЗА ХВОРИМИ ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЙ

НА ГОЛОВІ, ОБЛИЧЧІ ТА ШИЇ

Операції на голові, її м’яких тканинах проводять у хірургічних
відділеннях загального профілю. Оскільки такі втручання виконуються або
у разі відкритих травм (ран) м’яких тканин голови без ушкоджень мозку чи
з легкими формами струсу його, або при патологічних процесах чи
захворюваннях м’яких тканин (опіки, пухлини і пухлиноподібні утворення —
атерома, дермоїдна кіста), догляд за такими хворими практично не
відрізняється від догляду за хворими, оперованими на інших ділянках
тіла.

Головним чином стежать за станом пов’язки, просяканням її, кольором
рідини, що змочує пов’язку, — кров чи світло-рожева рідина, та за
положенням пов’язки на рані. М’які тканини голови дуже добре
постачаються кров ‘ю, і тому кровотеча після операцій на голові буває
частіше, ніж у разі операцій на поверхневих м’яких тканинах і інших
ділянках тіла.

Сильне просякання пов’язки повинно викликати у медичної палатної сестри
насамперед підозру на значну кровотечу з рани, вона має проінформувати
про це хірурга чи лікаря-ординатора палати.

За незначної кровотечі відповідно до рішення лікаря пов’язка може бути
замінена на нову чи поверх старої додатково накладають перев’язний
матеріал та інші допоміжні засоби (прикладання мішечка з піском, міхура
з холодною водою чи іншого тягаря).

За значної кровотечі, що може бути зумовлена недостатнім механічним
гемостазом, рідше — порушенням згортання крові, і яка може тривати,
особливо у хворих з можливими відхиленнями в системі згортання крові,
значний час і після заміни пов’язки та інших заходів консервативного
характеру, або у разі розвитку після кровотечі підшкірної гематоми,
переважно потрібна оперативна ревізія рани — повторне взяття хворого на
операційний стіл, зняття швів з рани та зупинка крово

течі чи видалення гематоми — перев яз-ка кровоточивої судини (накладання
лігатури), термокоагуляція тощо. Проте не тільки загальні ускладнення
можливі у оперованих на м’яких тканинах голови.

Через анатомо-фізіологічні особливості операцій на голові у хворих
частіше можливі реакції загального типу на травму та анестезуючі засоби
у вигляді диспепсичних явищ (нудоти, блювання або запаморочення) чи так
званого ортостатичного колапсу (зниження артеріального тиску та
короткочасної непритомності під час піднімання з ліжка, переходу у
положення стоячи).

У хворих, оперованих з приводу рани голови, з наявністю в анамнезі
порушення функції мозку може розвинутися в подальшому в післяопераційний
період тяжкий синдром ураження мозку — стиснення його гематомою.

Це супроводжується такими ознаками, як головний біль, що наростає,
сповільнення пульсу, розширення зіниць, а зрештою непритомність і
судоми. Тому за хворими, оперованими з приводу травми м’яких тканин та з
можливим синдромом струсу мозку, треба в післяопераційний період дуже
пильно спостерігати, уважно прислухатися до їх скарг, періодично
промацувати пульс та визначати його частоту і за появи навіть незначних
змін у самопочутті хворого інформувати про це лікаря.

Нейрохірургічні втручання на голові, що виконуються звичайно в
спеціалізованих нейрохірургічних відділеннях, зокрема трепанація черепа
з маніпулюванням на мозку чи ревізією черепної порожнини з втручанням на
оболонках мозку, належать до дуже складних операцій з можливими
різноманітними ускладненнями в післяопераційний період — набряком мозку,
інфекцією (менінгіт чи менінго-енцефаліт, абсцес мозку, сепсис),
травматичною епілепсією, кровотечею як у порожнину черепа, так і
зовнішньою тощо.

Всі ці ускладнення спричинюють значні порушення діяльності мозку та
механізмів, що регулюють різні системи організму, зокрема дихання,
кровообігу, обміну, травлення та ін.

Безпосередній післяопераційний період у таких хворих дуже часто
ускладнюється блюванням, яке може мати подвійний генез — унаслідок як
травматичного подразнення центрів довгастого мозку (парасимпатичних),
так і хімічного, наркотичного. Тому в реанімаційних відділеннях
(відділеннях інтенсивної терапії) таких хворих після операції кладуть на
спину, повернувши голову убік (у разі початку блювання хворого зразу
кладуть на бік). Це запобігає аспірації блювотних мас та асфіксії.
Нерідко у цих хворих спостерігаються і такі ускладнення, як психічне та
моторне збудження (включно із судомами та травматичною епілепсією), під
час якого хворі можуть зривати пов’язку. Тому медперсонал повинен
своєчасно помітити всі відхилення в стані хворого з травмою голови чи в
післяопераційний період та інформувати про це лікаря для негайного
вжиття відповідних заходів.

Детальні принципи догляду за нейрохірургічними хворими викладено в
підручниках з нейрохірургії.

Догляд за хворими після операцій у ділянці обличчя (їх проводять
переважно під місцевим чи внутрішньовенним наркотичним знеболюванням),
виконаних з приводу пухлин, травм та запальних процесів, практично мало
чим відрізняється від догляду за хворими після операцій на м’яких
тканинах у інших ділянках тіла.

Звертати проте потрібно увагу на виражений більшою мірою, ніж у інших
ділянках тіла, набряк (травматичний) тканин обличчя, який може
проявлятися звуженням щілини ока, аж до її повного закриття, та деяким
обмеженням ротового отвору.

У таких випадках медсестра повинна промивати око (його щілину та
частково кон’юнктивальний мішок) перевареною теплою водою чи стерильним
теплим ізотонічним (0,9 %) розчином натрію хлориду. Це роблять кулькою
із стерильної вати.

Після цих операцій, особливо з при

воду запальних процесів (карбункул губ, абсцедуючий фурункул), хворі
повинні їсти лише рідкі та напіврідкі страви, менше говорити.

Операції в порожнині рота та ротової частини глотки (щілини губ та
піднебіння, пухлини, кісти, видалення зубів, резекція щелепи,
тонзилекто-мія, розтин заглоткових та метатонзи-лярних абсцесів тощо)
складніші й небезпечніші, тому хворі потребують ретельнішого догляду,
насамперед щодо запобігання аспірації слини, крові, часток тканин у
дихальні шляхи, адже це може призвести до асфіксії чи пневмонії та
абсцесу легень тощо.

Операції з приводу вад піднебіння та злоякісних пухлин язика,
мигдаликів, щелеп, остеомієліту щелепи виконують звичайно під наркозом,
і тому в післяопераційний період, особливо в перші години його, треба
неухильно спостерігати за хворим у відділенні інтенсивної терапії та
реанімації до виходу його зі стану наркозу.

Хворі повинні лежати горизонтально без подушки з повернутою набік
головою — для запобії-ання асфіксії язиком чи блювотними масами. Під
підборіддя та рот треба класти марлеву серветку або шматок вати для
стікання слини з домішкою крові. Знеболювання після операції повинно
бути повноцінним, проте таким, що не пригнічує дихання (без опіатів).
Хворі мають отримувати кисень через носовий катетер.

Пригнічення кашлю, салівації та секреції бронхіальних залоз важливе для
нормального перебігу післяопераційного періоду (створює спокій, поліпшує
духання, зменшує ризик аспірації та асфіксії). Його досягають уведенням
невеликих доз аміназину та атропіну сульфату.

Хворих, оперованих у ділянці порожнини рота під місцевим знеболюванням,
відразу після операції кладуть набік, дещо нахиляють голову до грудей
(для полегшення пасивного виділення слини та крові). Під підборіддя
ставлять лоток, у який стікають слина та кров.

На другу добу після операції хворим, оперованим у ділянці порожнини
рота, прополіскують останню 0,001 % розчином калію перманганату та
протирають ватною кулькою, змоченою цим самим розчином, зуби. Пізніше
полоскати рот можна перевареною водою з натрію гідрокарбонатом (1—2 %
розчином).

Дітей грудного віку, оперованих з приводу щілин піднебіння та губ,
годують природним шляхом материнським молоком (рідше) або через уведений
через ніс у шлунок зонд молоком матері чи стерильною дитячою сумішшю.

Дорослих хворих годують або рідкою стерильною охолодженою до кімнатної
температури їжею, або такою самою їжею через зонд (назогастральний).

Операції на шиї та її органах виконують як під наркозом, так і під
місцевим знеболюванням. Тому догляд за хворими дещо відрізняється і
залежить від часу повного виходу хворих зі стану наркозу.

Головними у догляді за цими хворими (незалежно від виду знеболювання) є
забезпечення вільної прохідності дихальних шляхів, виявлення та
своєчасне усунення причин, що можуть зумовити асфіксію, та достатнє
забезпечення хворих свіжим, багатим на кисень повітрям.

Пов’язки на рану шиї накладають клейові, а не бинтові (для запобігання
стисканню шиї). Положення хворих після операції (хворих, оперованих під
наркозом, — після виходу з нього) — у ліжку з дещо підвищеним головним
кінцем. Медсестра уважно стежить за поведінкою і характером дихання
хворих, станом пов’язки (просякання кров’ю) та тканин біля рани,
кольором шкіри та слизової оболонки губ, частотою пульсу та температурою
тіла.

Найнебезпечнішими у ранній післяопераційний період є звуження чи
стискання трахеї внаслідок ларинго-спазму, паралічу гортанних нервів
(особливо двобічного після тиреоїдек-томії чи резекції щитовидної
залози), набряку голосових зв’язок гортані чи стискання трахеї гематомою
у разі кровотечі із зашитої рани.

Всі ці ускладнення призводять до асфіксії, що може закінчитись смертю

хворого. Тому про будь-які зміни в диханні хворих (прискорення його,
ціаноз, стридорозне дихання) після операції на шиї треба негайно
доповідати лікарю, який має оглянути хворого і у разі потреби змінити
пов’язку (особливо за значного її просочування кров’ю) і навіть провести
ревізію рани (при гематомі), призначити спазмолітичні та протинабрякові
препарати, оксигена-цію чи навіть інтубацію трахеї або тра-хеостомію.

Хворі можуть пити навіть у день операції, а їсти рідку та напіврідку
негарячу їжу — на другу добу.

При травмі верхньогортанного нерва, що можливо при струмектомії та
видаленні пухлин у ділянці шиї, у хворих спостерігається закидання їжі в
гортань, спричинюючи кашель та явища задишки (асфіксії). У разі цього
ускладнення хворим треба рекомендувати ковтати рідку їжу малими порціями
та в положенні сидячи, нахиливши голову донизу.

У разі невеликого просякання пов’язки кров’ю треба її змінити або
додатково накласти перев’язний матеріал (просякання пов’язки
спостерігається у цих хворих майже завжди, оскільки в більшості випадків
рани дренують гумовими смужками чи трубочками для профілактики гематом
та стискання трахеї).

Дренажі з ран видаляють через 24— 48 год і шви знімають рано — через 4—
5 діб.

Інфікування ран на шиї після операції з приводу неінфекційних
(неза-пальних) захворювань спостерігається рідко завдяки доброму
кровопостачанню тканин і органів шиї.

Після операцій на шиї з приводу запальних процесів (флегмон) та травм
проникаючого характеру треба звертати увагу на загальний стан хворого,
особливо температуту тіла та біль і його поширення на середостіння
(медіа-стиніт), а також на пов’язку, зокрема просякання її кров’ю чи
слиною. Останнє свідчить про кровотечу або проникаючу травму стравоходу.

За наявності фістули стравоходу хворих годують за допомогою уведеного в
шлунок через ніс (або гастростому) зонда, в який вливають рідку страву.
Пов’язку хворого з фістулою стравоходу або трахеї (після екстирпації
гортані чи тра-хеостомії) треба міняти часто, а шкіру змащувати пастою
Лассара та мазями, що містять кортикостероїди, для профілактики та
лікування дерматиту й мацерації шкіри.

Хворим з патологічними процесами в ділянці шиї, головним чином з
пухлинами різних тканин та органів її (гортань, щитовидна залоза),
стенозом гортані різного походження, в тому числі й двобічним паралічем
нижньо-гортанних нервів, та хворим з травма

ми мозку нерідко буває показана тра-хеостомія (тимчасова чи постійна). У
цьому разі медична сестра повинна стежити, аби трубка в трахеостомі
розташовувалась правильно, та періодично очищати її від слизу й гною
шляхом їх аспірації катетером.

Якщо слиз дуже густий, його розріджують введенням у трахею 3 % розчину
натрію гідрокарбонату (2—Змл) чи хімотрипсину. Сестра повинна вміти
замінити внутрішню трубку у разі її закупорки або випадання з трахеї.
Якщо виникли якісь труднощі з виконанням цієї процедури, медсестра
мусить своєчасно інформувати про це лікаря.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *